Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: М.С. Шаповалова Література доби Відродження: Італія (1982)
3.4. Література пізнього Відродження. Торквато Тассо. Джордано Бруно.
Останній період ренесансної літератури - пізнє Відродження - охоплює 40-ві-90-ті роки XVI ст. Італія в цей час переживала економічну і господарську кризу, яка зрештою призвела її до занепаду. В результаті великих географічних відкриттів кінця XV ст. виникли нові атлантичні шляхи світової торгівлі, й італійські міста втратили свої економічні переваги в середземноморській торгівлі. Становище погіршувалося ще й тим, що Італія так і не прийшла до національної єдності і залишалася роздрібленою. Економічний занепад зробив країну зовсім беззахисною [195] перед іноземним вторгненням, і вона втратила політичну незалежність. В таких умовах значно посилюється феодально-католицька реакція, а після Трідентського собору (1545-1563) остаточно закріпились позиції інквізиції. Папська курія встановила жорстоку цензуру і з 1557 р. почала друкувати папський «індекс заборонених книг».
Все це мало згубний вплив на розвиток культури і врешті-решт зумовило її спад. Проте реакція не змогла знищити гуманістичної думки, яка навіть у той жорстокий час домоглася значних успіхів у галузі натурфілософії. Незважаючи на нездоланні протиріччя гуманістичної літератури даного періоду, вона ще довго зберігала свою життєздатність.
У XVI ст. продовжував розвиватися жанр новели. Найвидатнішим його представником був Маттео Банделло (1480-1562). Ним створено 214 новел, в яких зображено сучасне митцеві італійське суспільство, правда, без сатиричного викриття соціальних пороків. Новели Банделло були популярними в європейських країнах. Зокрема, одна з його новел лягла в основу сюжету трагедії В. Шекспіра «Ромео і Джульєтта».
Антиаристократичні тенденції яскраво проявилися в творчості талановитого сатирика-памфлетиста П'єтро Аретіно (1492-1556), гострого пера якого боялися навіть королі та сановиті духовники. Він сміливо пародіював і вишукану поезію, і рицарську тематику.
Останнім видатним поетом італійського Відродження, творчість якого припадає на період жорстокої реакції, був Торквато Тассо (1544-1595). Він народився в Сорренто в родині поета Бернардо Тассо. Освіту одержав в університетах Падуї і Болоньї, де вивчав юриспруденцію, богослов'я, філософію, особливий інтерес проявляючи до античної культури. Рано визначилися літературні інтереси Тассо. Уже в 1562 р. з'явився перший його твір - поема «Рінальдо» - на фантастичний рицарський сюжет, опрацьований за правилами античної епічної поеми. Про те, наскільки сильно оволоділа Тассо ідея створення епічної поеми нового типу, свідчить його ранній трактат «Міркування про епічну поезію» (1564-1565), де обґрунтовується необхідність створення такого жанру поеми, в якому поєднались би середньовічна рицарська та антична епічна традиції. Тассо виношував задум такої поеми і згодом здійснив його, написавши свій «Звільнений Єрусалим» (1575). [196]
З 1565 р. творчість письменника розгортається в літературній атмосфері Феррари, де він перебуває на службі спочатку у кардинала д'Есте, а потім у герцога Альфонсо II. Тут поет створює ліричні поезії, а в 1573 р.- пасторальну драму «Амінта», спираючись на еклоги Вергілія і Феокрита. Гуманістичне світосприйняття Тассо виявилося у звеличенні кохання, особливо в розкритті психології цього почуття. Проте драмі властивий уже характерний для творів кризисного стану гуманізму тон суму.
Водночас Тассо працював над поемою «Звільнений Єрусалим». На цей час у поета посилилась хвороблива релігійність, страх перед церковною цензурою, і на цьому грунті виникло незадоволення своїм твором, особливо наявністю в ньому чуттєвого елемента, несумісного з релігійними поглядами. Поет відмовився видавати поему, маючи намір переробити і виправити її. Тимчасом обстановка при феррарському дворі несприятливо впливала на його душевний стан, що призвело до прогресуючого психічного захворювання. В 1581 р. один із друзів поета без його дозволу видав «Звільнений Єрусалим». Це [197] надзвичайно налякало Тассо, і він відрікся від твору. Надрукована поема викликала гостру полеміку, нападки на неї гнітили поета, посилювали аскетичні настрої. Під їхнім впливом він видав перероблений варіант поеми під назвою «Завойований Єрусалим», який за ідейним рівнем та художнім змістом стоїть незрівнянно нижче від першої редакції.
«Звільнений Єрусалим» - найвище досягнення Тассо і одна з найвизначніших ренесансних епопей. Працюючи над поемою, поет усвідомлював свою мету - створити християнський епос великого ідейного змісту. Тому у пошуках сюжету він звернувся до історичних подій, які хвилювали його сучасників, а саме - до першого хрестового походу - облоги і взяття Єрусалима (кінець XI ст.). Ця тема була актуальною для Італії другої половини XVI ст. у зв'язку з небезпекою турецької агресії в Південну Європу. Розбійницька держава Османів встановила своє панування на Балканському півострові, в Албанії, підкорила Угорщину і погрожувала виснаженій війнами, роздрібленій Італії. Папа та уряди італійських держав закликали до відродження традицій хрестових походів, до нового наступу на Схід. У 70-ті роки об'єднані сили Італії та Іспанії розгромили флот Османської імперії у Лепантській битві і заслонили Південну Європу від турецької навали. Ця подія трактувалася в Італії як подвиг католицької зброї. Такі настрої проникали і в літературу, зокрема, знайшли відображення в ідейному змісті «Звільненого Єрусалима».
Головну сюжетну лінію поеми становить розповідь про облогу Єрусалима військами хрестоносців на чолі з Готфрідом Буйонським. Батальні сцени подаються як зіткнення двох світів - християнського й мусульманського, звеличуються католицькі ідеї і героїчні традиції середньовічного рицарства. Поема завершується перемогою хрестоносців, на боці яких божа воля.
Проте це не вичерпує змісту поеми. В її сюжет входять написані в дусі куртуазної традиції численні епізоди, де змальовується кохання християнських воїнів і жінок-язичниць. Такі епізоди найбільш повноцінні в художньому відношенні, сповнені великого гуманістичного змісту. Особливо поетичною є історія рицаря Рінальдо і язичниці Арміди. Прекрасна чарівниця заполонила Рінальдо і перенесла його на острів у чарівні сади, де герої зазнали великого щастя в коханні. Але воно не триває довго. Воїни-хрестоносці відшукують Рінальдо, він покидає [198]Арміду й повертається в лави воїнів, та закохані не можуть забути одне одного. Тассо з глибоким співчуттям зображує їхні страждання. Опис садів Арміди, краси коханців та їхніх почуттів - це найдо-вершеніші сторінки поеми, натхненна хвала природі І і людині. І
Великим художнім досягненням Тассо є глибоке розкриття внутрішнього світу персонажів, показ їхньої особистої трагедії у зв'язку з визначними історичними подіями.
На останній період Відродження в Італії припадає творчість Джордано Бруно (1548-1600) - великого філософа і вченого, одного з основоположників нового наукового світогляду. Ф. Енгельс назвав його велетнем ученості, духу і характеру. Все життя Бруно було подвигом. Юнаком він вступив у домініканський монастир, де, не задовольнившись богослов'ям, таємно вивчав філософію і природознавство, читав книги великих гуманістів, захопився вченням Коперника. Церковні шпигуни виявили недозволені заняття Бруно, і інквізиція звинуватила його в єресі. Рятуючись від ув'язнення, він тікає з монастиря спочатку в Рим, звідти в Геную, потім у Європу, де живе в різних країнах 16 років, пише наукові праці, проповідує свої ідеї та вчення у Франції, Англії, Німеччині, Швейцарії. У 1592 р. папські шпигуни заманили його в Італію і віддали в руки інквізиції. Вісім років інквізитори марно домагалися від Бруно покаяння і зречення свого вчення. 20 січня 1600 р. конгрегація інквізиції винесла вирок, за яким Бруно відлучався від церкви і передавався світському суду. Всі його книги були внесені в папський індекс. Стійкість і велич характеру Джордано Бруно виявилися і в словах, якими він зустрів вирок: «Ви з більшим страхом виголошуєте вирок, ніж я вислуховую його». На світанку 17 лютого 1600 р. великого мислителя прив'язали до стовпа і спалили на площі Кампо де Фіорі у Римі. Очевидець пізніше розповідав, що в останню мить до вуст Бруно піднесли розп'яття. Він відвернувся.
В історії літератури Джордано Бруно відомий своїми драматичними творами, філософськими поезіями, памфлетами. Найбільш повно його велике обдарування сатирика проявилося в реалістичній комедії «Свічник» (1582). Уже сама назва вказує на викривальний смисл твору. У вуличній говірці Неаполя це слово вживалося в переносному значенні як лайливе і відверто скабрезне. Джордано Бруно [199] називає ним людей, які «не світять і не гріють». В комедії сатирично зображується неаполітанська вулиця 70-х років XVI ст. з її звичаями, типами, пороками. Бруно висміював різні прояви глупоти, грубі чуттєві насолоди, жадобу до грошей, злодійство і шахрайство, педантизм, пихатість учених тощо.
Сюжет комедії надзвичайно заплутаний, в ньому схрещуються різні лінії. Заможний дворянин гультяй Боніфаціо, одружений з молодою і красивою Карубіною, проймається любовною пристрастю до хитрої й жадібної куртизанки Вікторії, зв'язаної з легковажним живописцем Джованні Бернардо, а у того, у свою чергу, виникає любовний роман з Карубіною. Паралельно розгортається ще одна інтрига: банда шахраїв, які іноді переодягаються в форму поліцейських, намагається обікрасти засліпленого жадобою багатія Бартоломео, котрий навчається в «алхіміка» Ченціо виготовляти золото з хімічних речовин. Тимчасом дружина Бартоломео Марта, яку він відверто зневажає, зраджує його з шахраєм Баррою. Письменник створює велику кількість живих, різко індивідуалізованих міських типів багатих ледарів, вигадливих і цинічних шахраїв, які їм служать, представників «дна». Усіх цих людей об'єднує переконання, що репутація людини залежить тільки від грошей і успіху. Вікторія висловлює загальну думку, коли говорить, що навіть королі, якщо у них порожньо в кишенях, подібні до старих статуй в обідраних вівтарях. Але найяскравішою постаттю неаполітанської вулиці є Манфуріо- латиніст, доктор гуманітарних наук, професор. Користуючись самозадоволенням, безмежною тупістю Манфуріо, зграя шахраїв його грабує, б'є, знущається над ним. Манфуріо - один із найдовершеніших у літературі сатиричних типів педанта. Він відносить себе до категорії вибраних, говорить красномовно, цитує без кінця, і, звичайно, недоречно, латинські вірші й вислови. Сліпе наслідування чужого розуму позбавило його природності, здатності самостійно мислити. В житейських справах Манфуріо безпорадний і смішний. Склавши на замовлення Боніфаціо любовний лист до Вікторії, він так наситив його міфологічними образами, що шахрай Барра назвав цей лист шифровкою (Баррі лист показав слуга Манфуріо студент Поллула). Обкрадений на вулиці злодіями, Манфуріо кричить і кличе на допомогу, але сам за злодіями не женеться, бо вважає негідним, щоб серйозний керівник літературних занять, одягнений [200] у тогу, прискорював крок у прилюдному місці.
У різних формах у комедії висміюються папи і королі, закони і суд.
Для стилю «Свічника» характерні різкі антитези, нагромадження метафор, афористичність, народні звороти, жарти і дотепи.
Комедія «Свічник» значною мірою вплинула на творчість комедіографів наступних часів. Дослідники припускають, що до неї звертався Шекспір: окремі місця його п'єс сприймаються як ремінісценції з «Свічника». Під прямим впливом твору Бруно написав свою комедію «Обдурений педант» (1654) Сірано де Бержерак. Окремі епізоди, вирази, імена персонажів запозичував з «Свічника» Мольєр.
Величезну цінність становить знаменитий філософський твір Бруно «Про героїчний ентузіазм». (1585). Своїм життям і творчістю, самою своєю особою Джордано Бруно втілював живі сили італійського суспільства, які в умовах торжества реакції не підкорилися феодально-церковному мракобіссю.
ЛІТЕРАТУРА I ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО ПРОТОРЕНЕСАНСУ ТА ВІДРОДЖЕННЯ В ІТАЛІЇ
| СТОЛІТТЯ | ЛІТЕРАТУРА | МИСТЕЦТВО |
| XIII - початок XIV | Данте Алігіері (1265-1321) | Чімабуе Джотто (1266-1337 Дуччо (1260-1320) |
| XIV | Франческо Петрарка (1304-1374) Джованні Боккаччо (1313-1375) |
Андреа Орканья (1329-1368) Лоренцетті Андреа Пізано |
| XV - початок XVI | Лоренцо Валла (1405-1457) Гурток Лоренцо Медічі Анджело Поліціано (1454-1494) Луїжді Пульчі (1432-1484) Маттео Боярдо (1434-1494) Нікколо Макіавеллі (1469-1527) Лодовіко Аріосто (1474-1533) |
Брунеллескі Донателло (1386-1466) Мазаччо (1402-1444) Паоло Учелло (1397-1455) Андреа Верроккіо (1438-1486) Сандро Боттічеллі (1444-1510) Леонардо да Вінчі (1452-1519) Рафаель (1483-1520) Мікеланджело Буонаротті (1475-1564) Тіціан (1477-1576) |
| XVI | Торквато Тассо (1544-1595) Джордано Бруно (1548-1600) |
Мікеланджело (після 1520 р.) Тіціан (пізній) Паоло Веронезе (1528-1588) Тінторетто (1518-1594) |
Контрольні питання
1. Періодизація італійської літератури доби Відродження.
2. Життя й творчий шлях Данте. Ф. Енгельс про історичне місце Данте.
3. Лірична збірка Данте «Нове життя». її побудова. Зв'язок з поезією «нового солодкого стилю», нові ренесансні риси.
4. Головні проблеми трактатів Данте «Бенкет» і «Про народне красномовство». їхнє значення в історії італійської культури.
5. «Божественна комедія» Данте як синтез середньовічної культури і як перший твір культури Відродження.
6. Особливості жанру, джерела, композиція «Божественної комедії».
7. Ренесансно-гуманістичні й реалістичні риси «Божественної комедії».
8. Ліричне начало в «Божественній комедії» і образ автора.
9. Особливості поетики «Божественної комедії».
10. Франческо Петрарка. Його особа.
11. Відтворення суперечливого світогляду Петрарки в його трактатах.
12. Збірка ліричних поезій Петрарки «Канцоньєре». її гуманістичний зміст, особливості поетичної майстерності.
13. Патріотичний характер політичних поезій Петрарки.
14. Значення Петрарки для розвитку європейської лірики.
15. Повість Боккаччо «Фьяметта» як перша спроба психологічної розповіді.
16. Жанрова особливість збірки новел Боккаччо «Декамерон». Сюжетне обрамлення і його ідейно-художнє призначення.
17. Головні теми новел «Декамерона». Широта охоплення реальної дійсності в них.
18. Реалістичність новел Боккаччо. Особливості художньої майстерності новеліста. Значення «Декамерона» для розвитку італійської літературної мови.
19. Гурток Лоренцо Медічі у Флоренції і його місце в італійській гуманістичній культурі XV ст.
20. Ідейно-художні особливості поеми Аріосто «Шалений Роланд».
21. Т. Тассо - найвидатніший представник італійської літератури пізнього Відродження. Поема «Звільнений Єрусалим». Відбиття в ній кризи гуманізму.
22. Місце Д. Бруно в італійській культурі пізнього Відродження. Характеристика його комедії «Свічник».
© Aerius, 2004
Текст з ae-lib.org.ua
Книга: М.С. Шаповалова Література доби Відродження: Італія (1982)
ЗМІСТ
| 1. | М.С. Шаповалова Література доби Відродження: Італія (1982) |
| 2. | 3.1. Кінець середньовіччя і початок нової ери. Данте... |
| 3. | 3.2. Література раннього Відродження. Петрарка. Боккаччо.... |
| 4. | 3.3. Розвиток літератури у XV- першій половині XVI ст.... |
| 5. | 3.4. Література пізнього Відродження. Торквато Тассо.... |
На попередню
|
|
