Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: М.С. Шаповалова Література доби Відродження: Англія (1982)
7.3. Література зрілого і пізнього Відродження. Поезія. Роман. Драма
У другій половині XVI ст. в атмосфері швидкого зростання могутності країни й великого національного піднесення гуманістична культура в Англії досягає повної зрілості. Відбувається інтенсивний розвиток філософської думки, найвищим досягненням якої стала філософська система основоположника англійського матеріалізму Френсіса Бекона, швидко розвивається гуманістична література, збагачуючись [332] різноманітним змістом та ідеями, новими жанрами й поетичними формами. Такий стан, однак, тривав не довго. Уже в першому десятилітті XVII ст. історичні умови значно змінюються: різко загострюються соціальні суперечності, посилюється політична реакція, антигуманістична войовничість пуританства. Все це вплинуло на розвиток пізнього англійського гуманізму і зумовило його кризу.
У період зрілого Відродження в англійській літературі розвивалися поетичні жанри, роман і драматургія.
Поезія. Після виступу Уайета і Серрея з 50-х років почався стрімкий розвиток гуманістичної поезії, найвищим досягненням якої в останній чверті XVI ст. стала творчість Сіднея, Спенсера і Шекспіра.
Філіп Сідней (1554-1586) був людиною широких знань та інтересів. Він закінчив Оксфордський університет, потім поповнював свої знання в подорожах до Італії, Німеччини, Франції, де знайомився з гуманістичною літературою, приділяючи особливу увагу ліричній поезії. Перший визначний його твір - збірка сонетів «Астрофель і Стелла» (написаний у 1580-1584 pp., вийшов у 1591 р.) має виразні сліди впливу Петрарки і поетів французької Плеяди, але не є прямим наслідуванням їх. Це оригінальні англійські сонети. Вони мали великий успіх і остаточно утвердили цей жанр як провідний в англійській ренесансній ліриці.
Сіднею належить також пасторальний роман «Аркадія» (1580), написаний у дусі італійських та іспанських пасторальних романів. Побудова твору складна: в ньому сплітаються різні сюжетні лінії, в основний прозовий текст вводиться багато віршів. Мова твору вишукана, насичена декоративною образністю. Роман набув великої популярності в аристократичному середовищі і викликав численні наслідування в тогочасній літературі.
Видатним явищем літературно-критичної думки англійського гуманізму була праця Сіднея «Захист поезії» (написана в 1582-1583 pp., надрукована в 1595 p.), яка вважається маніфестом англійської гуманістичної літератури. Вона задумана як відповідь на одну з книжок пуританина Стівена Госсона, спрямовану проти театру. Однак у «Захисті поезії» Сідней говорить не тільки про драму і театр, а про поезію загалом, відносячи до неї й художню прозу. З великою пристрастю автор відстоює суспільне призначення поезії і високо цінить роль поета, критично переглядає тогочасний стан англійської літератури, [333] зокрема драматургії, роздумує над шляхами . її оновлення й розвитку. У поглядах на драматичне мистецтво Сідней опирався на принципи Арістотеле-вої поетики і орієнтував англійську драму на засвоєння античних зразків, але в галузі поезії вважав більш природним і важливим продовження національної поетичної традиції, зокрема Чосера.
Усі судження Сіднея пройняті ствердженням характерного для ренесансної естетики реалістичного принципу, що всі види мистецтва «мають своїм предметом явища природи».
Едмунд Спенсер (1552-1599) - видатний поет, який здійснив велику реформу англійської поезії.. Спенсер дружив з Сіднеєм і разом з ним замислювався над оновленням англійської літератури. Він творив нові національні художні форми, поєднуючи здобутки англійської поезії з досвідом античної, а також континентальної поезії гуманізму.
До поетичної спадщини Спенсера входять пасторальна поема «Календар пастуха» (1579), ліричні поеми і сонети, написані на зразок творів Петрарки, Тассо і дю Белле. Найбільшим його досягненням є поема «Королева фей» (1590-1596). Опираючись на досвід Л. Аріосто і Т. Тассо, національну алегоричну поезію та рицарські романи про короля Артура, поет поставив за мету створити англійську національну епопею. В поемі розповідається про подвиги Г пригоди дванадцяти рицарів, які з,а наказом королеви фей Глоріани повинні знищити дванадцять чудовиськ. Спенсер вкладає складний алегоричний зміст у твір. Кожний рицар є втіленням якоїсь доброчесності, а чудовиська й велетні - різних пороків, в окремих епізодах алегорично передані ситуації, що складалися при дворі королеви Єлизавети. Незважаючи на надмірний алегоризм поеми, обмеженість морально-етичного вчення, з позицій якого Спенсер дивиться на людину, ідеалізацію дійсності, у творі виражене характерне для Відродження прагнення до активної дії, прославлення краси і могутності людини, радості життя. Спенсер досягає високої поетичної майстерності. Він має багату художню уяву, поетично змальовує природу, знаходить своєрідну віршову форму, яка надає звучанню поеми справжньої музичності. В побудові вірша Спенсер наслідував Чосера, скористався його октавою, але додав до неї дев'ятий рядок, його строфа має систему римування «АВАВВСВСС», причому перші вісім рядків п'ятистопні, дев'ятий - шестистопний. Ця строфа, названа Спенсеровою строфою, [334] широко використовувалася в англійській поезії XVIII ст., а потім романтиками Байроном, Шеллі, Кітсом.
Роман. Спроби створення жанру прозового роману в англійській літературі припадають на XV ст. Найвизначніші з них - друковані видання Кекстона останньої чверті XV ст., серед яких видатним твором був роман «Смерть Артура» (1485), написаний визначним прозаїком того часу Томасом Мелорі. його твір набув великої популярності і привертав увагу видатних гуманістичних письменників - Спенсера, Шекспіра, але розвитку жанру роману не започаткував, і головне місце в літературі ще довго посідала поезія.
Наприкінці XVI ст. роман виник на новій основі і став помітним явищем у літературі. В його розвитку визначилися дві тенденції: тяжіння до ускладнених форм, орієнтація на книжну поетику й античну літературу (Лілі, Сідней, Лодж); зображення реальної дійсності, розробка побутової тематики, послугування простим і ясним розповідним стилем (Неш і Делоні).
Джон Лілі (1554-1606) одержав освіту в Оксфордському університеті. Він жив у Лондоні і за характером літературної діяльності та соціальним становищем належав до того кола малозабезпечених лондонських літераторів, яких за їхню високу освіченість називали «університетські уми». Це були Джордж Піль, Томас Лодж, Роберт Грін, Томас Неш, Томас Кід і Кристофер Марло - талановиті письменники різноманітних літературних інтересів і нахилів; публіцисти, поети, драматурги, прозаїки. Тільки один з них - Лілі - шукав прихильності двора, проте благодіянь від королеви він не діждався і помер у бідності. Лілі писав драматичні твори, які свого часу мали успіх, але найбільш відомим є його прозовий роман «Евфуес» (перша частина-1579, друга- 1580). Твір цей хоч і не визначався оригінальністю сюжету (історія пригод двох молодих людей - Евфуеса і Філавта), однак містив немало свіжих гуманістичних думок філософського, морального, виховного характеру. Роман справив величезне враження на сучасників не так своїм змістом, як незвичайним стилем, який невдовзі і був названий евфуїстичним. Лілі, виходячи з досвіду італійської літератури, створив новий тип англійської художньої прози, характерною особливістю якої є перенасиченість мовними образами і риторичними прийомами. Письменник щедро прикрашає мову твору метафорами і порівняннями, часто зовсім несподіваними, [335] побудованими на матеріалі, взятому з учених трактатів, римських ораторських промов, з гуманістичної літератури континентальних країн; він широко користується цитатами з творів античних авторів, в описі якостей людини звертається до фактів з різних наук, будує фразу на антитезах, паралельних конструкціях. Наприклад, думка про те, що зовнішність не завжди відповідає сутності, виражається цілим рядом паралелей: «В огидної жаби в голові є дорогоцінний камінь; чисте золото криється в брудній землі, солодкий мигдаль - в твердій шкаралупі, а доброчесність - в тілі людини, яку вважають потворною». У такому ж дусі одна з оповідачок , говорить про свою вірність у коханні: «Як Амулій, вигадливий живописець, так зобразив Мінерву, що з якого боку на неї не поглянь, вона завжди дивилася просто на глядача,- так і Купідон з такою довершеністю накреслив у серці моєму образ Тірса, що куди я не гляну, все здається, наче Тірс не зводить з мене пильного ока... Як Олександр своє зображення не довірив вирізати на дорогоцінному камені нікому, окрім одного Перготала,- так і я хотіла б, щоб ніхто, крім Тірса, не ховав мого образу в своєму серці». Але при всій словесній орнаментальності Лілі ретельно шліфує свою фразу, прагнучи досягти правильності і плавності її структури. Ця вишукана мова набула в Англії великого поширення. Вона вплинула на мову інтелігенції і багатьох письменників, особливе захоплення викликала в аристократичному середовищі і при дворі, швидко привилась там і незабаром набрала характеру манірності і штучності, викликаючи насмішки і пародії.
У вишуканій манері писали пасторальні романи Ф. Сідней («Аркадія»), Томас Лодж («Розалінда»), вдавався до нього навіть Роберт Грін («Мамілія», «Морандо»), якому більше був притаманний реалістичний стиль.
Томас Неш (1568-1606) писав твори сатиричного характеру. Найвизначніший з них - роман «Безталанний мандрівник, або життя Джека Уїлтона» (1594)-започаткував англійський побутовий роман. За своїм жанром цей твір близький до іспанського шахрайського роману. Він будується як розповідь головного героя про свої блукання й пригоди, що зрештою закінчуються одруженням і благополуччям, в ньому сатирично зображуються численні соціальні типи. Проте багато в чому Неш відійшов від іспанської традиції. У своєму романі він незрівнянно ширше охоплює дійсність і проблеми [336] суспільного життя, зображує реальних історичних осіб, більше уваги приділяє опису пригод. Головний герой Джек Уїлтон, кмітливий і бешкетний паж короля Генріха VIII, розповідає про свої пригоди, які з ним траплялися протягом двадцяти років, починаючи з 1513 p., коли король воював у Франції. Доля кидала його у вир багатьох історичних подій того часу, в різні країни Європи: Францію, Англію, Фландрію, Німеччину, Італію. Врешті він щасливо одружився в Болоньї, здобув достаток, вирішив «стати на чесний шлях» і повернувся в табір англійського короля. Під час мандрів Джеку довелося зустрітися з видатними людьми того часу: він довго мандрував з поетом графом Генрі Серреєм, розмовляв з Еразмом і Томасом Мором в Роттердамі, слухав промови Мартіна Лютера, близько зійшовся з італійським письменником П'єтро Аретіно.
Герой роману розповідає про побут і звичаї, які спостерігав у різних країнах і містах. Такі описи часто мають гостросатиричний характер. Наприклад, малюючи картину зустрічі вченими Віттенберга свого патрона герцога Саксонського, оповідач нещадно висміює їхні улесливі промови, схоластику і невігластво, бутафорську урочистість усієї церемонії. Велике місце в романі займають відступи від головної сюжетної лінії. За змістом - це в основному міркування оповідача на теми філософські, моральні, релігійні, в яких проявляються його висока освіченість, начитаність, розвинутий розум і критичне ставлення до життя. Наприклад, у розповідь про зустріч з Серреєм входять загальні міркування про призначення поета, про несправедливе ставлення до нього в «цьому здичавілому світі». Згадавши про бесіди з Еразмом і Мором у Роттердамі, Джек Уїлтон розмірковує над викривальним змістом їхніх знаменитих книг. Свою розповідь про те, як П'єтро Аретіно визволяв його і графа Серрея з тюрми в Італії, оповідач перериває захопленою характеристикою літературного обдарування, розуму, праць, «відточеного, як кинджал, пера» видатного італійського гуманіста.
Добре обізнаний Джек Уїлтон з античною культурою, володіє класичною латиною, цитує Горація, Овідія, Теренція, Плавта, Сенеку, Ціцерона та ін. При всій своїй ученості він послідовно витримує в оповіді стиль живої розмовної мови.
Томас Неш створив своєрідний літопис своєї доби, змалював широку картину дійсності в її гідних і низьких, смішних і понурих проявах. [337]
Драма. В останній чверті XVI- на початку XVII ст. провідним і найбільш розвинутим жанром англійської літератури була драма. Вона засвоїла досвід античної та континентальної ренесансної драматургії, але цілком зберегла свій національний народний характер і нерозривний зв'язок з народною театральною традицією. Розвитку драматургії великою мірою сприяло швидке зростання, починаючи з 70-х років, кількості постійних професіональних театрів, які використовували форму середньовічного міського масового театру, удосконалюючи її. Постійні театри стали доступними широким колам глядачів різних суспільних верств і перетворилися на розвагу загальнонародного характеру. Це активізувало творчість драматургів, спонукало до поширення тематики, пошуку нових жанрів, художнього удосконалення драми. Особливо значну роль у цьому процесі відіграли попередники Шекспіра - «університетські уми». Саме вони створили для англійських театрів багатий і різноманітний репертуар і своєю творчістю підготували геніальну драматургію Шекспіра.
Томас Кід (1558-1594) створив трагедію, в якій орієнтувався на твори Сенеки і водночас на середньовічну англійську драму. У відомому його творі «Іспанська трагедія» зображено придворне середовище, страшні злодіяння і криваві помсти. Персонажі трагедії відзначаються сильними почуттями і переживаннями. Цінність внеску Кіда в англійську драму полягає в тому, що він дав зразок драми з чітко розробленою композицією, поставив характери у тісний зв'язок з розвитком дії.
Роберт Грін (1553-1590) був різносторонньо обдарованою людиною, творив у різних жанрах, залишив багато драматичних творів. Найцікавішими є його п'єси демократичного й реалістичного характеру- «Історія монаха Бекона і монаха Бенгея» і особливо «Джордж Грін, векфільдський польовий сторож», в якій створено героїчний образ селянина, сміливого, сповненого почуття власної гідності. І зміст, і стиль п'єс Гріна зв'язані з народною літературою, сюжет останньої п'єси заснований на народних баладах про Робін Гуда.
Крістофер Марло (1564-1593) - найвидатніший з драматургів-попередників Шекспіра. Про його життя відомо небагато. Народився він у сім'ї кентерберійського шевця, освіту отримав у Кембріджському університеті, там же здобув ступінь бакалавра, а потім - магістра. В Кембріджі Марло перейнявся вільнодумними настроями, які були поширені в студентському [338] середовищі; тут розпочав свою творчість, зокрема, перекладав з Овідія і Лукана. У 1587 р. Марло оселився в Лондоні, де спочатку був актором, але незабаром цілком зайнявся літературною творчістю. Інтенсивно працював Марло як драматург. Був він людиною пристрасної і незалежної вдачі, активно втручався в тогочасні політичні і релігійні спори, входив у радикальний гуманістичний гурток Уолтера Ролей і мав репутацію людини неблагонадійної, безбожника і вільнодумця. Нагла смерть обірвала творчість Марло у самому розквіті: його було вбито ударом ножа під час сварки в одній таверні в передмісті Лондона. Як установлено дослідниками, це було політичне вбивство, здійснене таємною поліцією.
У лондонський період Марло створив чотири п'єси: «Тамерлан Великий» (1587-1588), «Трагічна історія доктора Фауста» (1589), «Мальтійський єврей» (1590), «Едуард II» (1592). У цей же час він написав поему на античний сюжет «Геро і Леандр», яка мала великий успіх у читачів.
У своїх творах Марло показав титанізм людини доби Відродження. Він створив новий тип драми, в центрі якої поставив героя могутніх пристрастей і великих дерзань. Цей титанічний образ панує в п'єсі, де вся дія концентрується навколо нього. Першою драмою такого типу була трагедія «Тамерлан Великий». Джерелом її сюжету послужила історія життя східного завойовника XIV ст. Тімура, прозваного Тамерланом. Запозичений матеріал Марло підкорив власному задуму - створити, як зазначається у пролозі до трагедії, величну драму, в якій Тамерлан «буде кидати світу виклики в чудесних словах». Образ Тамерлана постає в трагедії як втілення ренесансного індивідуалізму, безмежних можливостей людини. Простий пастух, він став великим полководцем і володарем усього східного світу завдяки непохитній волі, розуму і нездоланній вірі у свої сили. Він відкидає всі соціальні і релігійні догми старого світу, всі авторитети і закликає свої війська навіть на штурм неба, щоб «знищити богів». Тамерлан - людина сильних пристрастей, велична і в доброму, і в лихому. Невситима його жадоба завоювань, безмежна його любов до дружини Зенократи і безмірна його скорбота, викликана її смертю.
Марло звеличує титанізм Тамерлана і водночас показує і його руйнівну силу. Найвищою метою Тамерлана є влада, завоювання світу. Герой підкорив [339] Персію, Сірію, Туреччину, Єгипет, Вавілон. Незмінний успіх, усвідомлення своєї сили і непереможності викликає в ньому і згубне почуття своєї винятковості. Він називає себе «земним божеством», нехтує інтересами інших людей, єдиним законом для нього є тільки власна воля. Це неминуче робить його неймовірно жорстоким і свавільним. Тамерлан безжально карає і знищує не тільки своїх ворогів по зброї, а й населення, дітей, жінок, дощенту руйнує міста, упивається катуванням полонених, власноручно убиває сина, який не захотів стати воїном. Так у складному образі Тамерлана Марло відбив суперечливість гуманістичного індивідуалізму й титанізму.
Велич і трагедія сильної індивідуальності Ренесансу показана в «Трагічній історії доктора Фауста» - першому драматичному творі на сюжет німецької легенди. Марло, скориставшись англійським перекладом народної книги у виданні Шпіса, досить точно відтворив її епізоди, але образ Фауста і твір загалом наповнив зовсім новим змістом.
У центрі всієї драматичної дії стоїть образ Фауста. З перших рядків трагедії він вражає силою думки і почуттів. Фауст глибоко розчарований у пізнаннях, які він здобув, у старій схоластичній науці. Медицину він відкидає, бо вона неспроможна навчити його давати людям безсмертя; юриспруденцію - тому що це рабська наука, «наймитів корисливих юдоль», богослов'я йому огидне, бо(1) «бридке, бездушне, підле і нікчемне». Фауст прагне істинних знань, які розкрили б йому тайни природи і дали б йому могутність; він мріє про знання, завдяки яким він міг би «бути на землі, як в небесах Юпітер - Хазяїном і владарем стихій». У пошуках таких знань Фауст звертається до магії, хоче підкорити собі демонів, щоб вони за його наказом здійснювали «плани відчайдушні».
Я їх пошлю до Індії по злото,
Шукати в океані змушу перли;
З віддалених кутків Нового Світу
Приставити звелю розкішні фрукти;
Вони поможуть осягнути мудрість
Чужих країв і тайни королів;
Німеччину звелю я оточити
Стіною з міді й повернути Рейн;
Народні школи виповню шовками,
Студентів одягну в багаті шати;
Я військо наберу на кошти духів,
І князя Парми вижену з країни,
І стану королем усіх земель!
(Переклад Є. Крижевича) [340]
Фауст укладає з Мефістофелем угоду, за якою демон мусить служити йому 24 роки, виконувати всі його бажання, хоча б для цього довелося «зняти Місяць з неба,// Чи океаном землю затопити». Платою за таку службу повинна бути душа Фауста, і він, не вагаючись, віддає душу за земну могутність.
Було б у мене душ, як зір у небі,
Усі б їх Мефістофелю віддав.
Мені поможе стати він всевладним:
Я перекину міст крізь атмосферу,
Я перетну з ватагою моря,
Іспанію і берег африканський
З'єднаю у єдиний континент,
Який додасть моїй короні блиску.
Мені скорятимуться імператор
І всі князі німецької землі.
(Переклад Є. Крижевича)
З допомогою Мефістофеля Фауст оволодіває таємницями наук, відвідує різні міста і країни, творить «чудеса», і голосна слава про його вченість іде по всіх краях. Але «чудеса» Фауста - часто всього-навсього балаганні фокуси. Ставши невидимим, він проникає в трапезну папи в Римі і дає папі ляпаса; перебуваючи при дворі імператора, приставляє роги до голови рицаря, який його образив; герцогині Ангальтській він взимку приносить грона стиглого винограду; потішається над баришником. Могутність Фауста не дає йому справжнього задоволення, його гнітить відокремленість від людей, мучить сумнів, чи вірно він зробив, зрікшися бога, ним оволодіває розкаяння. Внутрішня боротьба Фауста передана в його монологах і репліках, а також за допомогою традиційного прийому середньовічного театру - введення алегоричних постатей доброго і злого ангелів: добрий ангел умовляє його розкаятись, злий спокушає новими відкриттями і могутністю.
В останніх сценах трагедії показано, як посилюється у Фауста відчуття самотності й приреченості. Незадовго до смерті в розмові з студентами Фауст з болем говорить: «О мій милий співмешканцю! Якби я весь час жив з тобою, тоді жив би й досі. А тепер я засуджений на вічну муку». Студенти співчувають Фаусту і стан його з'ясовують тим, що «через самотність він захворів на якусь дивну хворобу».
Передсмертний монолог Фауста, яким завершується п'єса, глибоко трагічний. У ньому виражене велике страждання героя, який усвідомлює неминучість [341] своєї загибелі. Фауст пристрасно благає всі сили природи спинити час і знає неможливість цього.
О сфери неба, зупиніться, щоб
Спинився час, і північ не настала!
Природи світле око, не заходь,-
Хай буде вічний день чи ця година
Хай стане роком, місяцем,- хоч днем,
Щоб душу врятувати каяттям!
.............................................................
Та рухаються зорі, час біжить...
(Переклад Є. Крижевича)
«Трагічна історія доктора Фауста» - це й апологія ренесансного індивідуалізму, і водночас художнє вираження його трагізму й неминучості його кризи.
Провідною у п'єсі Марло є трагічна дія, разом з тим у ній наявні численні вставні комічні сцени й епізоди, в яких показано побут соціальних низів. Відповідно до цього вживаються й різні форми мови: основний трагічний сюжет написаний білим віршем, смішні сцени - прозою. Вставки є суттєвим компонентом п'єси і мають певне призначення: в основному вони в пародійному плані коментують ідеальну і трагічну дію, відтіняють суперечливість душевного стану Фауста.
У наступній драмі Марло - «Мальтійський єврей»- головним героєм також є титанічна індивідуальність. Це лихвар Варрава, всепоглинаючою пристрастю якого є накопичення багатства і досягнення могутності. Заради цього він готовий іти на які завгодно злодіяння. В образі Варрави розвінчуються принципи маккіавелізму. При всій гіперболізації зловісних рис цього образу Марло зображує Варраву як живу людину, з психологічно складним характером.
Наступним твором Марло була п'єса «Едуард II» - історична хроніка, написана на основі фактів національної історії. В ній Марло відходить від зображення титанічних характерів, більшого значення надає відтворенню дійсності і розвитку драматичної дії, характери тут розкриваються залежно від неї, в розвитку і змінах. Все це робило твір Марло більш реалістичним.
Кристоферу Марло належить видатна роль в англійській драматургії Відродження: він остаточно утвердив у ній драму великих, проблем і глибоко розроблених характерів, визначив її жанрові особливості. Спираючись на традицію середньовічного народного театру, Марло ввів у трагедію велику кількість персонажів, вільно поводився з сценічним [342] часом і простором, поєднував високе і низьке, серйозне і смішне, вірш і прозу. Зображуючи характери сильних пристрастей, він створив і піднесений драматичний стиль, багатий образністю, риторичними прийомами, порівняннями й гіперболами.
Значно вдосконалив драматург і білий вірш. За традицією характерною його особливістю було те, що кожний рядок був обов'язково завершеною фразою, яка виражала закінчену думку. Марло зламав рядок-фразу, широко ввів переноси, підкорив вірш вільному плину думки, надзвичайно збагативши цим його виражальні можливості.
Увесь творчий досвід Кристофера Марло значною мірою підготував повний розквіт драматургії Ренесансу в творчості Шекспіра.
Книга: М.С. Шаповалова Література доби Відродження: Англія (1982)
ЗМІСТ
| 1. | М.С. Шаповалова Література доби Відродження: Англія (1982) |
| 2. | 7.2. Література раннього Відродження. Томас Мор XV ст. в... |
| 3. | 7.3. Література зрілого і пізнього Відродження. Поезія.... |
| 4. | 7.4. Шекспір Найвищим досягненням англійської й усієї... |
На попередню
|
|
