Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Б. Буніч-Ремізов Роман Чарлза Діккенса "Пригоди Олівера Твіста" (1987)

Б. Буніч-Ремізов Роман Чарлза Діккенса "Пригоди Олівера Твіста" (1987)

© Б. Буніч-Ремізов, 1987

Джерело: Ч.Діккенс. Пригоди Олівера Твіста. К.: Дніпро, 1987. 424 с. - С.: 5-14.

Сканування і коректура: Aerius, SK (ae-lib.org.ua), 2004

В одному з номерів лондонського журналу «Манслі мегезін» за 1834 рік було опубліковано гумористичний нарис про Лондон та його жителів під заголовком «Пансіон»; унизу стояло досі не відоме читачам прізвище Боз. Цим псевдонімом підписав свій перший твір видатний англійський письменник XIX століття Чарлз Діккенс (1812-1870).

Виходець із зубожілої родини дрібного чиновника, майбутній письменник змалку змушений був заробляти собі на хліб і в свої двадцять два роки вже встиг набути значного життєвого досвіду. А ставши професійним журналістом-репортером, він пізнав життя всіх верств населення англійської столиці, всіх її прошарків - від в'язниць та фабрик з виснажливою дитячою працею до суду й парламенту.

Саме в ті роки англійська буржуазія здобула свою остаточну перемогу над дворянством: внаслідок так званого білля (закону) про парламентську реформу політична влада в країні перейшла до рук промислової буржуазії. І свою владу вона стверджувала насамперед за рахунок трудящих мас. Першим законом, який ухвалила буржуазна більшість у парламенті, став «закон про бідних», прийнятий 1834 року. За цим законом змінився характер парафіяльної філантропічної допомоги злидарям: замість жалюгідних коштів, які досі на неї асигнувалися, були відкриті так звані «робітні доми», тобто притулки, де силоміць розлучали родини, де бідняків майже не годували, примушуючи виконувати нікому не потрібну роботу, і взагалі знущалися з них так, що в народі одразу назвали ці притулки в'язницями. Таке вирішення проблеми бідняків в інтересах фабрикантів (робітники погоджувалася на будь-яке зниження заробітної плати, аби лише не в притулок!) не могло не схвилювати демократично настроєні кола країни. Пізніше Енгельс писав, що «питання про те, якою повинна бути доля цих мільйонів знедолених... це питання з часу білля про реформу стало питанням загальнонаціональним» (1).

(1) Маркс К., Енгельс Ф. Твори.- Т. 2.- С. 247.

Працюючи й далі над нарисами, Діккенс звернувся до змалювання трагедії бідняків - теми, яка була відсутня в лондонських ні рисах його попередників (Ч. Лем, П. Еган, Л. Хант). Особливо яскраво цю трагедію розкрито в нарисах «Смерть п'яниці» і [5] «Помічник судового пристава» (1835), де вперше в творчості Діккенса з'являється тема робітних домів та безсердечної парафіяльної філантропії. Щоправда, в раннього Діккенса таких нарисів небагато: письменник ще сподівається, що панівні класи здатні подолати свою злочинну байдужість до злидарів, забезпечити їх більш-менш пристойним житлом та шматком хліба (нарис «Шинки»). Ця наївна надія на те, що коріння зла - в окремих людях, а не в самій капіталістичній системі, значно обмежує соціально-викривальні тенденції «Нарисів Боза» - під таким заголовком вони вийшли окремою книжкою на початку 1837 року.

В жовтні того ж року Діккенс завершив роботу над першим своїм романом «Посмертні записки Піквікського клубу», який приніс йому славу неперевершеного гумориста. Саме тут уперше з'явилися комічні в своїй наївній гуманності - і тому аж ніяк не типові для буржуазії - джентльмени, в колі яких письменник намагається знайти своєрідний утопічний острівець щирих людських взаємин, досить надійно, як йому тоді здавалося, ізольований від бруду реальної капіталістичної Англії. Та зовсім ізолюватись від реальності ні письменник, ні його герої не можуть. Тому в романі виникають вставні новели про бідняків, які нагадують найтрагічніші нариси Боза. Особливо яскрава вставна новела з XXI розділу, де змалювання нужди й злочинності прямо пов'язане з викриттям буржуазного егоїзму. Воно становить основний зміст другого роману Діккенса «Пригоди Олівера Твіста», над яким він почав працювати 1836 р. Це був рік напруженої політичної боротьби навколо «закону про бідних», який саме вступив у силу, переконливо продемонструвавши, що англійська буржуазія «розглядає бідняків як злочинців, робітні доми - як виправні тюрми, мешканців їх - як людей, що стоять поза законом»(1).

(1) Маркс К., Енгельс Ф. Твори.-Т. 2.-С. 485.

Перші розділи роману присвячені саме трагедії мешканців робітних домів та сатиричному змалюванню чиновників, яким підлягають ці заклади. Сучасники сприйняли «Олівера Твіста» насамперед як викриття «закону про бідних» та його безпосередніх наслідків: публікація роману настільки сколихнула громадську думку країни, що уряд був змушений утворити спеціальну комісію для перевірки наведених автором фактів. Але хоч тема робітного дому постає і в дальших розділах твору, Діккенс зображує не тільки цей бік тогочасної англійської дійсності. Назрівали нові суспільні явища, які не могли не вплинути на його творчість. Адже 1837-1838 pp., коли створювався роман, позначені народженням і початком розвитку чартизму - «першого широкого, справді масового, [6] політично оформленого пролетарськи-революційного руху»(1). Термін цей походить від англійського слова «чартер» - хартія: так тогочасні керівники англійського пролетаріату назвали свою політичну програму. Вона вимагала загального виборчого права - і під гаслом цієї, як відзначатимуть засновники марксизму, справді революційної на той час вимоги вже 1838 року почалися масові демонстрації та мітинги, па яких чартистські агітатори закликали робітництво боротися за свої права, а не терпіти й страждати, як це робила більшість в'язнів у робітних домах.

(1) Ленін В. І. Повне зібр. творів.- Т. 38.- С. 294.

Революційної боротьби пролетаріату Діккенс ні тоді, ні пізніше не прийняв. Але разом з тим навряд чи випадково, що саме в «Олівері Твісті» (вперше в творчості письменника) натрапляємо на згадку про фабричних робітників. Тільки під впливом чартистського руху автор «Піквікського клубу» починає досить послідовно переходити від комічно-утопічних мотивів свого першого роману до соціальної сатири, спрямованої проти суспільних пороків буржуазної Англії. В «Олівері Твісті» Діккенс, услід за чартистами, привернув увагу громадськості до нестерпно важкого становища широких трудящих мас і насамперед до нелюдських умов, у яких жило найбідніше населення Англії.

Але в центрі уваги письменника передусім трагедія дітей, що животіють у робітному домі, керівництво якого вважає їх - особливо хворих - порушниками закону про бідних, нікчемними ледарями чи невдячними тварюками. В II розділі роману постав колективний образ таких «малих порушників», які «вовтузилися цілий день па підлозі, не потерпаючи від надміру харчів та одежі». З гірким гумором, за яким відчувається глибоке обурення, автор розповідає про страшні методи їхнього «виховання». Серед Оліверових товаришів по нещастю вирізняється доведений голодом мало не до божевілля хлопець, який змушує наляканих дітей просити добавки каші. Контрастом цій спробі протесту є змальований з особливою сумною ніжністю «живий мрець» Дік. Попри всі сентиментально-мелодраматичні мотиви цього образу, в ньому розкривається типова для тих часів доля маленької жертви робітного дому. Глибину й сміливість діккенсівського документально обґрунтованого викриття буржуазної легенди про ці нібито добре впорядковані філантропічні установи для старих і дітей важко переоцінити.

Щире співчуття письменника-гуманіста до жертв буржуазної філантропії невіддільне від дошкульної сатири на їхніх тюремників. Тут треба згадати колективний образ членів парафіяльної ради, в якому вирізняється джентльмен у білому жилеті, а також [7] образи наглядачів. Це місіс Менн, яка, «виховуючи» дітей не лише голодом, а й різками та власним кулаком, при сторонніх лицемірно маскується мало не під рідну матір своїх підопічних. Зате її колега місіс Корні, не лицемірячи, одверто кляне «старих відьом, які навіть померти не можуть, не дошкуливши чесним людям», і взагалі осуджує «засліплення» бідняків, незадоволення своєю долею. Вона гідна свого начальника й майбутнього чоловіка - парафіяльного урядовця Бамбла. Його кредо, яке цілком поділяє і місіс Корні, полягає в тому, «щоб давати біднякам саме те, чого вони не потребують». Бідняки, які насмілюються вимагати реальної допомоги і, не одержавши її, помирають, є, на його думку, бунтівниками та впертими злиднями. І те, що формально призначається на допомогу цим «злидням», має йти до рук корисливих чиновників - таких, як Бамбл,- в тому числі й портвейн, яким він частує місіс Корні, а тим більше м'ясо, оскільки воно, як твердо впевнений цей «філантроп»-практик, збуджує в бідняках «протиприродний» бунтівничий дух.

Недаремно ґудзики до шинелі, на котрих, як і на парафіяльній печатці, вибито постать доброго самаритянина (біблійний символ милосердя), Бамбл заслужив, за його ж визнанням, тим, що не надав допомоги біднякові і той сконав під дверима робітного дому. Цей епізод яскраво викриває як лицемірство буржуазної філантропії, так і сутність буржуазної моралі та філософії, які, і це добре розуміє Бамбл, виправдують і обґрунтовують подібне «милосердя». Самовпевнений і самовдоволений чванько, він щиро вважає, що коли хтось навіть з вищих від нього за посадою чиновників суперечить йому, а тим більше, коли хтось із нижчих чи бідніших дозволяє собі те, що й він,- це означає «моральну революцію», яка призведе країну до загибелі. Але одверто цю думку він з комічно-патетичним обуренням висловлює тільки на адресу простих людей. Перед вищими за посадою чи просто сильнішими від нього Бамбл - боягуз.

У цьому - глибока типовість його образу як буржуазного чиновника, на що вказує Діккенс у XXXVII розділі роману. Ім'я Бамбла в Англії стало символом дрібної чиновницької пихи, а його образ - першим у галереї тих «самовпевнених, лицемірних, деспотичних і неосвічених» англійських буржуа-снобів, які «плазують перед тими, хто вищий за них, і поводяться як тирани є тими, хто нижчий за них»,- так, за визначенням Маркса, змалювали англійську буржуазію не лише Діккенс, а й усі його соратники-реалісти(1). [8]

(1) Див.: Маркс К., Енгельс Ф. Твори.- Т. 10.- С. 620.

Для англійської буржуазії найголовніше - вигода й гроші. Бамбл перед сватанням до місіс Корні перераховує її срібні ложечки й трясе шкатулку, щоб почути «приємний звук, не інакше, як брязкіт монет», а пізніше картає себе за те, що занадто дешево «продався», чуючи у відповідь від своєї «половини», що це вона за нього переплатила. Вони обоє, по суті, нічим не відрізняються ні від садиста сажотруса Гемфілда, який зубами видирає свій зиск у п'ять шилінгів, ні від трунаря Сауербері та його дружини, чий сенс життя - знову ж таки зиск як на небіжчиках, так і на учнях. Причому, експлуатація останніх повинна перекрити податок, що його трунар платить на користь бідних,- отож учнів треба «милосердно» й «саможертовно» годувати собачими недоїдками, як це й робить трунарева жінка. Трунар трохи добріший від неї, але це нічого не міняє в долі героя роману, як і окремі слабкі проблиски чогось схожого на людські почуття у Бамбла: справжня людяність і доброта несумісні з буржуазною ідеологією та практикою.

Так само жорстоким і хижим змальовано й старшого брата героя - Монкса, який задля збагачення підробляв документи, обікрав рідну матір і переслідує Олівера, щоб привласнити його частку спадщини. Щоправда, Діккенс схильний вважати головним джерелом його вад мало не від природи закладену в ньому виняткову зіпсутість. Однак з передісторії Монкса (розд. XLIX) не можна не зробити висновку, що ця зіпсутість - закономірний наслідок типового для буржуазії шлюбу з розрахунку, який неминуче веде до розриву всіх родинних зв'язків, спотворених гонитвою за грошима. А- ця гонитва, як показано саме на прикладі Монкса, зв'язує всі прошарки англійських панівних класів із злочинним світом. Недаремно Монкс боїться зіткнення з законом так само, як і члени банди, на чолі якої стоїть Фейгін.

Перше знайомство з «веселим старим джентльменом» починається з того, що Фейгін, милуючись своєю «колекцією» коштовностей, радіє загибелі спільників, які не виказали його: отже, здобиччю ні з ким не доведеться ділитися. Розумний, хитрий, лицемірний і дуже спостережливий, Фейгін не довіряє більшості дорослих спільників, люто ненавидячи декого з них,- насамперед Вілла Сайкса.

Сайкс, за словами його коханки Ненсі, в банді Фейгіна найвідчайдушніший і найжорстокіший. Моторошна сцена вбивства Ненсі і спроба вбити хлопчика Чарлі якнайповніше підтверджують Цю характеристику. Та хоч би яким запеклим негідником був цей грабіжник і вбивця, хоч би як наближався він наприкінці свого злочинного шляху до того ж стану зацькованого звіра, в якому закінчив своє життя засуджений до страти Фейгін, письменник зовсім не ототожнює їх. Фейгін «здавався потворним плазуном», а Сайкс, з його не раз підкресленою фізичною силою й хоробрістю, - хто завгодно, тільки не гидкий плазун. Недаремно, зневажаючи й ненавидячи Фейгіна, Сайкс каже йому у вічі, що він народжений від самого чорта. Перед своїм страшним кінцем Сайкс починає відчувати потребу в спілкуванні з людьми, в їхньому співчутті - і навіть здатність до справжнього страждання. І за щось же кохає його Ненсі, не з рабською покорою, як Шарлотта - негідника Ноя Клейпола, а по-людськи вірно й самовіддано; перед загибеллю від його руки вона ще вірить у можливість іншого життя не лише для себе, а й для Сайкса. Непересічна, хоча й спотворена оточенням особистість, «пропаща сила» тогочасної буржуазної Англії - ось ким можна вважати Сайкса на противагу Фейгінові.

До Діккенса злочинний світ переважно змальовувався в образах романтично благородних, інтелектуальних злочинців-героїв так званого «ньюгетського» (від назви лондонської в'язниці), або кримінального роману. Провідним його представником тоді вважався письменник Е. Бульвер-Літтон, з чиїм романом «Пол Кліф-форд» (1830) Діккенс прямо полемізував у своїй передмові до видання «Олівера Твіста» 1841 року. Показуючи в романі соціальне дно Лондона, письменник бореться за реалістичне, неідеа-лізоване змалювання злочинців і злочинного світу. Звідси новаторство Діккенса порівняно з традицією «ньюгетського» роману. Воно полягає насамперед у тому, що Фейгін і Сайкс, та й інші члени банди, змальовані не тільки в усій побутовій конкретності свого «фаху», а й з неабиякою глибиною індивідуалізованого психологічного розкриття їхніх характерів. Душевний стан Фейгіна напередодні страти і особливо - Сайкса після вчиненого ним убивства показано так переконливо, що це було справжнім відкриттям для тогочасних читачів.

Змальовано в романі й яскраві образи дітей, зіпсованих злочинним середовищем. Серед них і підліток Джек Докінс, на прізвисько «Спритний Пройда». Він нахабний, зарозумілий, з бистрими й зухвалими очицями. Проте він не позбавлений почуття власної гідності я гордості: краще бути злодієм, аніж залежати від будь-кого, каже він Оліверу, коли той хотів порвати з бандою, У Джека одна мрія і мета - розбагатіти, тому всяке інше ремесло, крім злочинного, він вважає принизливим.

Саме цим і визначається специфіка поведінки й промови Джека в суді. Англійська прогресивна критика (зокрема А. Кеттл у своїй статті «Діккенс і його творчість») акцентує увагу насамперед па викривальних мотивах Джекової промови, яка свідчить, що він не хоче коритися несправедливому закону й усьому лицемірному [10] суспільству буржуазної Англії. Та в цілому поведінка й слова юного злочинця настільки смішні й недоречні в своїй зухвалості, що їх можна сприймати як свідому пародію на ігро-мову в суді інтелектуального героя роману Бульвера «Пол Кліффорд».

Ще один типаж із злочинного середовища - Ной Клейпол, «співучень» Олівера у трунаря. Пройшовши «школу» дитячого притулку, де його виховали себелюбним, жадібним, жорстоким, де його навчили бути донощиком, він опинився в банді вже дорослим, але одразу «вписався» в неї. Пограбувавши трунаря й шукаючи легких великих заробітків, Ной охоче береться грабувати дітей, як це йому пропонує Фейгін, і, за іронічним зауваженням автора, належним чином оцінює таке «почесне» призначення. І тим, що він завершує свою кар'єру як штатний поліцейський інформатор, Діккенс показує, яка мала різниця між мораллю буржуазії і злочинців, наскільки органічний зв'язок між дном суспільства та буржуазними державними установами.

Поведінку Джека й Чарлі, які, рятуючись, кидають Олівера напризволяще, Діккенс іронічно порівнює з прагненням «справжніх англійців-патріотів» відстояти свободу особистості - і бачить у цій поведінці ілюстрацію до буржуазної філософії, яка заперечує «геть усе, що стосується серця, благородних поривань та почуттів». Саме зі сферою почуттів, а не з розумом і спритністю, тільки й пов'язує письменник свої пошуки людяності навіть у злочинному світі, де й виділяє лише двох спільників Фейгіна: згаданих уже Чарлі та Ненсі. Хоч як схилявся Чарлі перед здібностями й розумом свого приятеля Джека, хоч як вірно служив він Фейгінові, проте він не може змиритися з убивством Пенсі. Тому Діккенс вірить у те, що Чарлі знайде в собі сили і стійкість, щоб повернутися до чесного життя.

Наскільки спонтанне прозріння Чарлі, настільки ж детально підготовлене й психологічно вмотивоване прозріння Ненсі. На відміну від інших членів банди, вона здатна жаліти людей і співчувати їм. Захищаючи Олівера й прагнучи допомогти йому, Ненсі знаходить у собі сили, витримку і мужність ціною власного життя здійснити свій план допомоги. її людяність так само переконливо виявляється і в її ставленні до Сайкса.

Саме через те читач і вірить у щирість її прагнення розпочати нове життя десь за межами Англії -так, як це колись пощастило Моль Флендерс, героїні однойменного роману Діккенсового попередника у висвітленні життя лондонських низів - англійського письменника-реаліста XVIII століття Данієля Дефо. Варю сказати, що образ Ненсі - найяскравіший з жіночих характерів у романі «Олівер Твіст». [11]

І хоч Діккенс прямо й не розкриває соціального коріння злочинності, але мораль і суспільне життя, злочинність і злидні об'єктивно взаємопов'язані в «Олівері Твісті» тонкими й виразними образними асоціаціями так само, як лондонське дно, злочинний світ і робітний дім. Його мешканці - деморалізовані жебраки й п'яні старі жінки - вельми схожі і на лондонських жебраків, що борсаються у багні острова Джекоба, і на відвідувачів та завсідників резиденції Фейгіна - трактиру «Три каліки».

Ще будучи клерком у конторі адвоката та репортером по судових справах, письменник, глибоко вивчивши англійський правопорядок, дійшов висновку про повну безпорадність бідняка перед антинародною системою правосуддя. Тому вже в «Піквікському клубі» з'являються сатиричні образи судових чиновників Додсона й Фогга, яким байдуже, на чиєму боці правда. А в «Олівері Твісті» так само байдужий до цього й поліцейський суддя Фенг. Хоч він інколи й «силкується стати в позу оборонця покривджених», але в його очах усі, хто потрапив йому до рук, якщо не злочинці, то симулянти й порушники присяги.

Не кращі від служителів закону й церковники. Щоправда, епізодична постать парафіяльного священика, який рівно на годину запізнюється на похорон жебрачки і справляє обряд за чотири хвилини, не такий художньо виразний, як сатиричний образ проповідника Стіггінса, що обдурює своїх парафіян («Піквікський клуб»). Але там ще немає тих узагальнюючих висновків, до яких приходить письменник щодо церкви в романі «Олівер Твіст»: «Відберіть у єпископа його сутану або в парафіяльного бідла його капелюх та галуни - що від них лишиться?»

Переважна більшість людей, з якими стикається Олівер під час своєї мандрівки до Лондона і в самій столиці, це егоїстичні, до всіх байдужі обивателі. Якась старенька леді, бідняк-сторож, скромний книгар, котрі співчувають і допомагають Оліверу, сприймаються в романі майже як виняток.

В такому оточенні, правдиве змалювання якого становить головну цінність і новаторство роману, переживає свої пригоди його маленький герой. Сюжетна лінія Олівера була б традиційною для англійської літератури, якби не те, що він - незаконнонароджений. На противагу жорстокій моралі тогочасних англійських буржуа, Діккенс-гуманіст чи не перший в англійській літературі прагне в образі Олівера показати, що діти від «гріховного» зв'язку нічим не відрізняються від дітей, народжених у церковному шлюбі, і можуть мати від природи таку стійку чистоту й благородство, що їх не здатні викоріняти найпотворніші умови життя. Емоційний вплив цього образу на читачів був таким, що після публікації роману дітям-жебракам в Англії почали давати більше [12] милостині. І це ніби підтвердило думку автора, що треба покладати надію лише на індивідуальну приватну філантропію, носіями якої й виступають позитивні персонажі роману.

І Браунлоу, і місіс Мейлі матеріально забезпечені, оскільки, па думку письменника, тільки такі люди мають реальну можливість робити справжнє добро. Вони далекі від буржуазного діляцтва. Саме завдяки цьому їм вдається бути безкорисливими, незалежними від буржуазної моралі й загальноприйнятих міщанських поглядів. Навряд чи часто зустрічалися Діккенсу такі люди в сучасній йому Англії. Тому їхні образи набагато менш переконливі, ніж негативні персонажі роману,- особливо майже безбарвна постать коханого Рози - Гаррі Мейлі.

Не набагато виразніший (надто в порівнянні з Ненсі) і характер Рози. Та все ж він справді поетичний, а його сюжетна лінія важлива для автора не тільки як паралель до долі Олівера, але й як контраст до долі Ненсі, чому Діккенс, як свідчить його листування, надавав великої ваги: адже якби не місіс Мейлі, доля Рози могла б стати такою ж, як і в Пенсі, на що остання небезпідставно натякає у своїй розмові з Розою (розд. XL). Певна індивідуалізація образу Рози відчувається лише в її ставленні до Гаррі: воно ілюструє думку Лесі Українки про те, що лагідні героїні Діккенса мають принаймні почуття людської гідності, яке набагато відділяє їх від ідеалу безсловесної овечки(1).

(1) Див.: Українка Л. Твори: У 12 т.- Т. 8.- С. 78.

Найвиразніші й художпьо найпереконливіші комічні та ексцентричні персонажі: імпульсивний лікар Лосберн з його в'їдливими зауваженнями на адресу англійського політичного життя і особливо - приятель Браунлоу, впертий буркотун містер Грім-віг, який, на відміну від інших добрих рятівників Олівера, зовсім не схильний так беззастережно вірити в його надзвичайно благородство. Така тверезість психологічно вірогідніша, аніж довірливість Браунлоу, не раз, як він сам визнає, обдуреного тими, на кого він покладався... Та як же радіє Грімвіг, коли його похмурі прогнози щодо Олівера не справджуються! Комізм і ексцентризм позитивних персонажів роману мотивуються тим, що безкорислива й добра людина неодмінно здаватиметься смішною й недоладною в світі егоїстичних буржуазних ділків. Характерно, що серед представників злочинного світу ексцентричні риси притаманні тільки Чарді, який не зовсім утратив людяність.

Діккенс вірить, що людина від природи добра, вірить у перемогу добра над злом, у можливість справді братерських взаємин між людьми хоча б на такому маленькому острівці людяності, яким стає в розв'язці роману провінційний пасторський будиночок [13] Гаррі Мейлі для всіх його добрих друзів. І скільки втратив би роман у своєму емоційному впливі на читача, якби в ньому не було зворушливих, попри всю їхню сентиментальність, сторінок, де змальовано, як піклуються про Олівера місіс Бедвін (економка в домі Браунлоу) та Роза чи з якою ніжністю ставиться до останньої місіс Мейлі, особливо під час її хвороби. І. Я. Франко, підкреслюючи, наскільки «патетично й поетично» змальовує Дік-кенс життя, щоб закликати читачів до усунення суспільних пороків, ставить Діккенса в цьому зв'язку поруч із російськими реалістами, а також поруч з Марком Вовчком та Федьковичем (1).

(1) Див.: Франко 1. Зібр. творів: У 50 т.-Т. 26.-С. 13; Т. 28.- С. 235.

Нерідко відчувається в романі й лірико-гумористична тональність, а найчастіше комізм та гумор переростають у викривально-саркастичну іронію з виразними елементами сатири. Це виявляється насамперед у невідповідності заголовків розділів їхньому змісту, в авторських роздумах про «милосердя» трунаревої дружини до Олівера, про чаювання місіс Корні та Бамбла і, може, найбільше - в авторському коментарі до поведінки Сайксового собаки.

Сила емоційного впливу системи образів роману на читача не просто в їхній загостреній одноплановості, а й у тому, що сутність більшості персонажів чітко розкривається через їхню яскраво індивідуалізовану лексику, костюм і динамічний портрет, у яких - навіть стосовно другорядних постатей твору - завжди вирізняється якась характерологічна деталь.

Після «Олівера Твіста» письменник створює цілу низку широкомасштабних реалістичних романів: «Життя й пригоди Ніколаса Нікклбі» (1839), «Мартін Чезлвіт» (1844), «Домбі й син» (1848), «Давід Копперфілд» (1850), «Холодний дім» (1853), «Тяжкі часи» (1854), «Маленька Дорріт» (1857), «Повість про двоє міст» (1859), «Великі сподівання» (1861), «Наш спільний друг» (1865). Багато з цих творів переважають «Пригоди Олівера Твіста» як своєю зрілою майстерністю, так і важливістю порушених гострих соціальних проблем. Однак «Олівер Твіст» - перший реалістичний роман не лише в творчості Діккенса, айв усій англійській літературі критичного реалізму XIX століття - і сьогодні не втратив своєї художньої цінності й пізнавального значення. В ньому, як і в наступних творах Чарлза Діккенса, виразно відчувається демократизм великого англійського письменника, звучить його глибока віра в благородство й розум простої людини.

© Aerius, 2004

Додати в закладки

  
Переклад Translate