Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Юрій Іванович Ковбасенко Джордж Бернард Шоу: "Я впливав на Велику Жовтневу революцію..." (2001)
26.
Отже, якби Елайза й Гіггінс у фіналі одружилися, спрацювала б схема “добре зробленої п’єси” (експозиція-конфлікт-розв’язка), чого Шоу принципово, зумисне не хотів. Так що даремно глядачі чекали “хеппі енду” - його там і бути не могло. З’являється ж цей “хеппі енд” у добре зробленому мюзиклі “Моя чарівна леді”, та ще в екранізації твору.
А оскільки фінал комедії є відкритим (подальші стосунки Елайзи й Гіггінса невідомі), спрацьовує схема “драми ідей”: експозиція-конфлікт-дискусія. Саме цього Шоу й хотів, саме драму-дискусію і придумав Ібсен і завоював нею всю Європу. Шоу, слідом за Ібсеном, пішов там самим шляхом, і його твір підкорив не лише Європу, а й увесь світ.
Але наша Галатея ще не ожила. Хіба міг міфічний Пігмаліон задовольнитися виключно спогляданням чудово вирізьбленої статуї? А що, якби Афродіта не вдихнула в неї життя? Отже, Елайза вже “вирізьблена” (має чудові манери, мовлення, аристократи прийняли її за особу королівської крові), але ще “не одухотворена” (не усвідомила себе самостійною і самодостатньою особистістю, нічим не гіршою за Гіггінса або Пікерінга). Крім того, Гіггінс поки що вважає Елайзу дійсно мало не папугою, яка копіює в нього не лише фонеми, а й думки: “Облиште її, мамо. Хай вона говорить сама за себе. Тоді ви зразу ж переконаєтеся, що вона не має жодної думки, якої я не вклав би в її голову, чи слова, якого б я не вложив їй в уста. Кажу ж вам, я витворив оцю досконалість із пожмаканої капустини, яку підібрав у Ковент-гардені. А тепер вона корчить тут переді мною витончену леді” (V).
Повертаюся до ключового питання, поставленого на початку статті: хто “вдихнув життя” у Елайзу-Галатею?
Героїня спромоглася на бунт: обурена черствістю й байдужістю Гіггінса, вона пожбурила в нього капці. Здавалося б, нестриманий і запальний Гіггінс обуриться, а то й вдарить “невдячне дівчисько”. Ела ні, якраз тепер він, нарешті, і почав її помічати. “Гіггінс. Ви узиваєте мене тварюкою, бо не вийшло у вас купити мене тим, що ви приносили мені капці та розшукували окуляри. Це була ваша дурість: як на мене, то жінка, що приносить чоловікові капці, це огидне видовище. Хіба я коли подавав вам капці? От коли ви пожбурили їх мені в обличчя, цим ви неабияк виросли в моїх очах”. То чому ж тоді сам Гіггінс приймав ці послуги Елайзи? Чому він не припинив “огидне видовище”? Ризикну припустити, що він не бачив у ній особистості. Точніше так: вона сама не відчувала себе особистістю, тому й він не бачив особистості в ній.
І Гіггінс продовжує свій схвильований монолог: “Марна справа: по-рабському прислуговувати мені, а тоді заявляти, мовляв, ви хочете, щоб до вас були небайдужі, - хто небайдужий до раба? …Якщо ви посмієте ще виконувати ваші нікчемні собачі трюки з носінням капців, усупереч моєму витвору - герцогині Елайзі (читай - “Галатеї”. - Ю.К.), то я захрясну двері перед вашою дурною пичкою” (V).
Та “останнім дюймом” до одухотворення “Галатеї” була вже згадана погроза стати конкуренткою Гіггінса у його ж улюбленій фонетиці! І знову, здавалося б, несподівана реакція: “Гіггінс (дивуючись їй). Ах ви кляте нахабне дівчисько! Але це краще, ніж розпускати нюні, краще за приношення капців та пошуки окулярів, чи не так? (Підводячись.) Бог свідок, Елайзо, я сказав, що зроблю з вас справжню жінку, і я таки зробив! Отака ви мені подобаєтеся” … П’ять хвилин тому ви ж були, мов жорно на моїй шиї. А тепер ви дужі, неначе вежа, немов бойовий корабель!” (V). Отже висновок напрошується сам собою - Елайза сама себе стала поважати, усвідомила особистістю, наша Галатея обійшлася без Афродіти.
Саме в цьому і полягає принципова різниця між міфом і його використанням у Шоу. Міфічна Галатея - істота пасивна, за неї все вирішили боги та Пігмаліон, а Елайза - діяльна, вона сама і почала свою метаморфозу (прийшла до Гіггінса брати уроки, причому не безкоштовно), і сама ж завершила її, ставши особистістю.
Шоу навіть уточнює: для самоповаги людині дуже важлива, навіть необхідна повага з боку інших: “Елайза. Чи знаєте ви, з чого починалося моє справжнє виховання? Пікерінг. Із чого ж? Елайза. Із “міс Дулитл” - так ви звернулися до мене того дня, коли я вперше прийшла на Вімпол-стріт. Із цього почалась моя самоповага. … Бачите, коли по щирій правді, то, не беручи до уваги речей, що їх будь-хто може набути (гарно вдягатися, чисто розмовляти і все таке), - різниця між леді й квіткаркою полягає не в тому, як вона поводиться, а як до неї ставляться” (V).
Отже концепція Шоу, ідея комедії “Пігмаліон” вимальовується приблизно така: різець Пігмаліона, який із необробленого матеріалу (суспільних “низів”) може зробити витвір мистецтва (суспільно повновартісних людей) - це Просвіта, зокрема - мовне вдосконалення, а Афродіта (вдихальниця життя) - це почуття власної гідності. І лише за умови самоповаги усіх і поваги усіх до усіх у суспільстві не стане “пасажирів третього класу”.
Це глибоко символічно. Шоу немов вказує дорогу нижчим прошаркам суспільства: шлях до рівності - у освіті (це місток між прірвою, що розділяє класи), але у освіті тих людей, які самі себе поважають (а не “подають капці хазяїнові”: кому цікавий раб? хто його схоче освічувати?).
Звичайно, просвіта суспільства (фабіанівсько-просвітницька еволюція) і штурм Зимового палацу (марксистсько-ленінська революція) як два шляхи соціального розвитку відрізняються докорінно. Тоді як пояснити фразу Шоу, винесену в заголовок цієї статті? Яким чином ірландець Шоу міг впливати на російську революцію? А все було так.
До десятої річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції деяким відомим іноземним письменникам було запропоновано відповісти на запитання: “Як на Вас вплинула Жовтнева революція?”. Отоді-то й облетіла увесь Радянський Союз цікава відповідь на це запитання Джорджа Бернарда Шоу, надрукована в журналі “Вестник иностранной литературы” (1928. - № 10. - С.73): “Жовтнева революція на мене не впливала. Я впливав на Жовтневу революцію”.
Ґрунтовний коментар цього вислову не є завданням моєї статті. Але фраза драматурга ще раз підкреслює: під час дослідження творчості Шоу (і комедії «Пігмаліон» у тім числі) соціальної, соціалістичної проблематики ігнорувати, залишати «поза кадром» не можна в жоднім разі, інакше ми знов і знов будемо не “знімати мірку” з Шоу, а підганяти його під свою, що часто робилося раніше і, на жаль, робиться зараз.
***
Звичайно, жоден літературознавець не може повністю і остаточно інтерпретувати будь-який твір, хоча б тому, що під час дослідження, свідомо чи ні, обмежується певною частиною складових цього твору (тем, проблем, образів тощо). Тим більше це стосується багатовимірних, полісемантичних шедеврів світової літератури, одним із яких є “Пігмаліон”. Тобто, за блискучою метафорою Шоу, інтерпретатор не “знімає мірку” з автора, а, тією чи іншою мірою, накидає на нього свою мірку.
Але справжні проблеми виникають згодом, коли дехто з “мірщиків” починає вважати, що те, що влізло сáме в його мірку, і є весь Шоу. І вже зовсім кепсько, якщо в цих “мірщиків” просинається інстинкт Прокруста: все, що не відповідало його міркам, двом “прокрустовим ложам” (а їм у принципі ніщо не могло відповідати), негайно відсікалося мечем задля вкорочення або розплющувалося молотом задля видовження. Ще півбіди, якщо не вмістилися ноги, а ну як - голова? Хоча яка різниця - все одно після такого “вимірювання” ніхто ніколи не виживав.
Воістину, повіриш, що в цьому світі ніщо не випадкове: немов за іронією долі, словникові статті про двох героїв еллінської міфології, Пігмаліона і Прокруста, в усіх довідкових виданнях знаходяться поруч…Так, автори мюзикла “Моя чарівна леді”, хай і за згодою автора, відсікли соціальну і “розплющили”, сказати б, інтимну проблематику. Радянські літературознавці шукали в комедії (“розплющували молотом”) передусім морально-етичний сенс зіткнення талановитої дівчини з народу Елайзи з черствим, хоч і талановитим, аристократом-інтелігентом Гіггінсом, впритул “не помічаючи” соціальної і навіть соціалістичної проблематики твору (адже соціалізм Шоу, як відзначалося, був не марксистського, а фабіанівського штибу). У наш час, крім переписування та переспівування згаданих інтерпретацій, були спроби проаналізувати комедію, розглядаючи передусім “неромантичну професію” головного героя (мовляв, Гіггінс не космонавт, а фонетист) і т.д., і т.п.
Я не проти різноманітних підходів до аналізу й інтерпретації художнього тексту. Але тут важливо бачити не просто сукупність проблем твору, а й враховувати їхню ієрархію. По-моєму, хтось із російських формалістів початку ХХ ст. влучно підмітив, що характеризувати цукор можна за багатьма ознаками, та в жодному разі не можна не відзначити, що він солодкий, адже це є його головною особливістю.
Те саме і щодо літературних творів: оскільки в “Пігмаліоні” головною є соціальна проблематика, саме її слід розглядати насамперед або принаймні не ігнорувати.
Хоча, повторюю, всі без винятку літературознавці тією або іншою мірою “прокрусти”. На жаль - я теж.
14.03.2001
Примітки
ЗМІСТ
На попередню
|
|
