Українська Банерна Мережа
UkrKniga.org.ua
Меценатом ти не будеш, якщо любиш гроші. / Митрофан Довгалевський

Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate


Вхід в УЧАН
Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:
Завантажити книгу


Скачати одним файлом. Книга: Умберто Еко Ім´я Рози Переклад М. Прокопович


Першого дня ЧАС ШОСТИЙ, де Адсо замиловується порталом церкви, а Вільям знову зустрічається з Убертином Казальцем

Монастирська церква була не така велична, як інші церкви, що їх мені довелося бачити опісля у Страсбурзі, Шартрі, Бамбергу та Парижі. Вона більше нагадувала храми, якими я вже раніше милувався в Італії: міцно осаджені на землі, вони рідко запаморочливо стриміли до неба і часто були більші завширшки, ніж заввишки; але на першому рівні її, наче твердиню, вінчав ряд квадратних [60] фортечних зубців, а вище підносилася ще одна споруда - то була навіть не вежа, а немов друга чимала церква, пронизана строгим рядом вікон, над якою височів гостроверхий дах. Цій міцній монастирській церкві, подібній до церков, що їх будували наші предки у Провансі та Ланґедоку, був чужий сміливий розмах і надмір прикрас, властивий сучасному стилю, і, гадаю, лиш віднедавна її став оздоблювати шпиль над хорами, сміливо спрямований у небесне склепіння.

Перед входом, який на перше око здавався однією великою аркою, стояли дві прямі, нічим не прикрашені колони; від них двома уступами відходив одвірок, увінчаний низкою інших арок, які вели погляд, немов у глиб безодні, до самого порталу, що ховався у затінку. Над порталом нависав великий тимпан, з боків його підтримували два контрфорси, а посередині - різьблений пілястр, що розділяв вхід на два отвори, захищені кованими дубовими дверима. О тій порі дня бліде сонце майже прямовисно світило у дах, і світло косо падало на фасад, не освітлюючи тимпана; тому, минувши колони, ми раптом опинилися під гущавиною арочних склепінь, що відходили від ряду менших колон, які слугували домірною підмогою контрфорсам. Коли мої очі врешті звикли до напівзатінку, мій погляд раптом засліпила німа оповідь різьбленого каменя, безпосередньо доступна будь-чиєму зорові та уяві (недарма pictura est laicorum literatura(1)), зануривши мене у видіння, про яке навіть нині язик мій ледве у змозі говорити.

Я уздрів престол на небі і Того, Хто сидів на ньому. Лик Сидячого був суворий і безпристрасний, широко розплющені очі грізно позирали на земне людство, що дійшло до кінця своєї історії, маєстатичні волосся і борода, мов води ріки, однаковими, симетрично розділеними струмками спадали на обличчя і груди. Вінець у Нього на голові виблискував склицею й самоцвітами, царська туніка пурпурового кольору, оздоблена вишивкою і мереживом із золотих та срібних ниток, широкими фалдами спадала з колін. Лівиця, що спочивала на колінах, тримала запечатану книгу, правиця ж підносилась у благословляюче-грізному [61] жесті. Лик Його яснів у сяйві страхітливо чудовного, пишно оздобленого хрещатого німба, а навколо престолу і над головою Сидячого виблискувала райдуга, подібна до смарагду. Перед престолом, під ногами Сидячого, плинуло море, до кришталю подібне, а навколо Нього і навколо престолу я уздрів чотирьох страхітливих звірів - страхітливих супроти мене, який дивився на них у захваті, але лагідних і сумирних супроти Сидячого, якому вони безнастанно співали хвалу.

(1) Образи - це література для простолюду (лат.).

Утім, не всі вони виглядали страхітливо, бо чоловік, який простягав книгу, ліворуч од мене (і праворуч од Сидячого), здався мені прекрасним і лагідним. Зате жахливим постав переді мною орел з могутніми кігтями, що розпростер свої великі крила з протилежного боку - дзьоб його був роззявлений, а схоже на кольчугу пір'я наїжене. В ногах Сидячого, під двома першими постатями - ще двоє, телець і лев, кожна з сих потвор стискала, хто у лапах, а хто в копитах, по книзі, тулубами вони відвернулись од престол а, а повернулись до нього головами, скрутивши спину і шию у рвучкому пориві, боки їх тріпотали, а кінцівки зводились немов у передсмертній судомі, пащі їхні були роззявлені, а хвости, по-зміїному згорнуті в кільце, закінчувалися язиками полум'я. Обидва вони були крилаті, обидва увінчані німбами, і попри страхітливу подобу, не були то створіння пекельні, а небесні, і виглядали вони моторошно, бо рикали во славу Грядущого, який судитиме живих і мертвих.

Навколо престолу, обіч чотирьох звірів і під ногами Сидячого, немов просвічуючи крізь прозорі води кришталевого моря, на двадцяти чотирьох невеликих сідалищах спочивало двадцять четверо старших, облаченних у біле й увінчаних золотом. Вони розташувались відповідно до трикутної структури тимпана і сливе заповнювали ціле поле бачення - внизу семеро і ще семеро, вище - троє і троє, і на самій горі, поруч з троном - двоє і двоє. Дехто з них тримав у руках старовинну віолу, а дехто - чашу з пахощами, лише один з них грав, а решта перебувала у полоні екстазу; обличчя їхні були повернуті до Сидячого, якому вони співали хвалу, а члени такі ж викручені, [62] як кінцівки звірів, щоб усі вони могли бачити Його; але викручені вони були не по-звіриному, а в такт порухів екстатичного танцю - так, мабуть, танцював Давид навколо ковчега - і зусібіч погляди їхніх зіниць, всупереч законам розміщення тіл, незмінно збігалися в єдиній осяйній точці. Яка гармонія самозабуття і поривів, неприродних, але таких витончених поз, який злад у містичній мові членів, чудом звільнених від тяжкості тілесної матерії; благословенне множество налилось новою посутньою формою, немовби святе сеє зібрання опинилось у владі рвучкого вітру, подуву життя, несамовитої насолоди, і ликування їхнє чудовно воплотилось в образ, згуком бувши!

Замешкані Духом й осяяні одкровенням тіла та члени, зсудомлені зачудуванням лики, взнеслі од захвату погляди, роз'ятрені любов'ю щоки, розширені блаженством зіниці; одного пойняла ніжна туга, другого пронизала тужлива ніжність, того преобразило здуміння, а того омолодило радіння; й усе співає нову піснь - риси облич, бганки тунік, порухи і натужність кінцівок, вуста, напіврозту-лені усміхом вічної хвали. А під ногами у старших і над ними, дугою здіймаючись і симетричними смугами про-бігаючи над престолом і над чотириликим товариством, усі на один кшталт - учинило-бо їх мистецьке вміння взаємно сумірними - однакі у розмаїтості й розмаїті в однакості, одноцілі у різності й різні в досконалій од-ноцілості, у подиву гідній сумірності частин з утішною м'якістю барв, дивогідне співзвуччя і злагода не схожих між собою голосів, сув'язь, укладена на манір струн цитри, охоча й уважлива до незникомої спорідненості глибокою внутрішньою снагою, сотворителькою однозвуччя у поперемінній грі різнозвуччя, плетиво і злука створінь не сумірних і заразом сумірених, діло любовної сполуки за законом водночас небесним і людським (незламні бо й непорушні узи миру, любові, чесноти, устрою, уряду, ладу, родоводу, життя, світла, сяйва, виду й постаті), рясногранна й іскрометна рівновартість форм, що виблискують над домірними частинами матерії - отак-от сплелося там усе квіття й листя, усе пагіння, кущі й суцвіття усеньких зел, що красять сади землі й небес: фіалка, зіновать, [63] чебрець, лілея, купальниця, нарциз, кала, акант, мальва, мирра і пахуча розрив-трава.

Але коли душа моя, захоплена сим суголоссям земних красощів і величавих надприродних знамень, мало не вибухнула у радісному гімні, око моє, мандруючи задомірним ритмом круглих ажурових віконець в ногах у старших, дісталося до сплетених разом постатей, що становили цілість із серединним пілястром, який підтримував тимпан. Чим були і яке символічне послання несли ці три пари левів, що сплелися у поперечний хрест, вигнувшись дугою, задніми лапами спершись об землю, а передні поклавши на спину свого товариша - скуйовджена грива спадає зміястими кучерями, паща роззявилася у грізному рикові, а самі вони немов злилися з самим тілом пілястра, опутані плетивом виноградних пагонів? Дух мій дещо вспокоїли поставлені обабіч пілястра, щоб приборкати диявольську натуру левів, велячи їм символічно вістити про речі вишні, дві неприродно витягнуті людські постаті, такі ж заввишки, як і сама колона, що їх віддзеркалювали ще дві такі ж фігури, розміщені навпроти і симетрично до них по обидва боки розписаних із зовнішніх боків контрфорсів, де починалися одвірки дубових дверей: були то постаті чотирьох старців, і з непомильних прикмет я впізнав у них Петра і Павла, Єремію та Ісаю; протистоячи левам, хоч бувши тієї ж матеріальної природи, вони теж немов звивались у танцювальному кроці, піднісши довгі кістляві руки з розчепіреними пальцями, наче крила, і наче крила були їхні бороди та кучері, розмаяні пророчим вітром, і бганки довгополих одінь, що хвилювали й бурунилися, порушувані довжелезними ногами. Ледве відірвавши зачароване око від сього загадкового багатоголосся святих кінцівок і пекельних з'яв, я уздрів, - обіч порталу, під глибокими арками, вирізьблені подекуди на підпорах, у прогалинах між тендітними колонами, які спомагали їх і прикрашали, а подекуди на оповитих рослинним орнаментом капітелях кожної колони, звідки вони розгалужувалися до гущавини арок, - інші страхітливі для ока ди-вовиддя, присутність яких у сім місці виправдовувала хіба лиш їхня інакомовна сила, могуття притчі або ж моральна [64] наука, яку вони несли у собі: уздрів я хтиву жінку, голу й обдерту зі шкіри, яку пожирали огидні ропухи й висисали гади, а поруч з нею - череватого сатира з грифонячи-ми ногами, вкритими жорстким заростом, його безстидна пелька викрикувала собі самому вічне прокляття; й уздрів скупого, що закляк у смертній судомі на своєму ложі з пишними колонами, ставши вже безвладною здобиччю когорти бісів, один з яких виривав йому з хрипучих уст душу в подобі немовляти (гай-гай, ніколи не народитися йому для вічного життя); і уздрів гордівливого, якого осідлав нечистий, встромляючи пазурі йому в очі, а поруч двоє гидомирних ненажер врукопаш шматували один одного; увидів я й інші створіння, які мали голову козла, шерсть лева, пащу пантери, вони потопали у лісі полум'я, й мене немов насправжки торкнувся його жагучий подих. А навколо них, між ними, над ними і під ними - ще обличчя і ще кінцівки: чоловік і жінка вчепились одне одному в чуба, два гаспиди висмоктували очі пропащої душі, якийсь чоловік, вишкірившись, гачкуватими руками роздирав пащу гідри - немов всяку звірину з бестіярію Сатани зібрали на консисторій і поставили віночком на варті трону, що їм протилежав, аби поразкою своєю вони співали йому славу: фавни, гермафродити, шестипалі нелюди, сирени, гіпокентаври, горгони, гарпії, інкуби, дра-кононоги, мінотаври, рисі, леопарди, химери, кенопери з собачою мордою, що викидають вогонь із ніздрів, зуботи-рани, багатохвости, волохаті гади, саламандри, рогаті гадюки, кусючі панцерники, полози, двоголовці з наїженою зубами спиною, гієни, видри, ворони, крокодили, гідропи з рогами, мов пили, жаби, грифони, мавпи, песиголовці, левкроти, мантикори, яструби, парандри, ласки, дракони, одуди, сови, василіски, гіпнали, престери, спектафіки, скорпіони, ящури, кити, скитали, амфісбени, якулюси, дипсади, зелені ящірки, риби-причепи, поліпи, мурени та черепахи. Немов увесь пекельний люд зібрався на сходини, щоб постати переддвер'ям, темною хащою, пустищем безнадійного вигнання супроти з'яви Сидячого на тимпані, супроти його обітованого й грізного лику; вони, поборені в Армагеддоні, стояли перед Тим, Хто гряде остаточно [65] відділити живих від мертвих. 1, мало не зомлівши від сього марева, не маючи певності, чи я у приязному місці, а чи у падолі Страшного суду, я впав у сум'яття й заледве стримав плач; мені причулися (а може, я й справді чув?) голоси і привиділися образи, які я пам'ятав зі своєї послушницької юності, коли вперше читав священні книги і ночами розважав на Мелькських хорах; і в очманінні своїх знесилених і змучених чуттів я почув голос грімкий, який, немов сурма, прорік: «З того, що бачиш, спиши книгу» (се я зараз і роблю), й уздрів я сім золотих лампад, а посеред них - Єдиного, подібного до синів чоловічих, оперезаного на грудях золотою стяжкою; голова його й волосся були білі, мов вовна білосніжна, очі - мов по-лумінь вогню, ноги - мов розпечена в печі бронза, голос - мов шум великої води; у правиці держав він сім зірок, а з уст йому виходив двосічний меч. Й увидів я, як розчинились у небі ворота, і Сидячий постав переді мною подібним до ясписа і сардія, і райдуга була навкруг престолу, а від престолу виходили громи і блискавиці. І взяв Сидячий в руки гострий серп і скрикнув: «Пошли серпа свого й жни, бо настала година пожати, дозріло бо жниво землі(1)»; і Сидячий скинув додолу серпа свого, і земля була вижата.

І ось тоді я зрозумів, що видіння се ні про що інше не мовило, як про те, що діялося в монастирі, про те, що ми вловили з неохочих абатових уст - й не раз у наступні дні я приходив сюди, щоб споглядати портал, маючи певність, що переживаю ту саму історію, яку він повідає. І я збагнув, що ми прибули сюди, аби стати свідками великого і несамовитого побоїща.

Я затремтів, мов облитий крижаним зимовим дощем. І тут почув я ще один голос, але тепер долинав він з-за моєї спини, і був то голос інший, бо цілком земний, а не породжений сліпучим осердям моєї візії; ба навіть він розбивав цю візію, бо й Вільям (лише в той мент я згадав про його присутність), який теж поринув був у споглядання, обернувся разом зі мною.

'Од 14,15.

66

* * *

Істота у нас за плечима мала подобу ченця, хоч брудна й подерта ряса робила його більше схожим на бурлаку, а обличчя його мало різнилося від потворних ликів, які ми щойно бачили на капітелях. Зі мною зроду не траплялось, як це бувало натомість з багатьма моїми побратимами, щоб мене відвідав диявол, однак, гадаю, якщо колись він має явитися мені, уподібнившися до людини, але не можучи за Божим велінням цілковито приховати свою природу, він постане переді мною саме в тій подобизні, яка виринула тоді під видом нашого співрозмовника. Голова голомоза, але не поголена на знак покути, а поїджена якоюсь застарілою липкою висипкою, чоло таке низьке, що, якби він мав волосся на голові, воно б злилося з бровами, густими й неохайними, очі круглі, з невеличкими, дуже рухливими зіницями, а погляд - не знаю навіть, чи невинний, а чи лукавий, може, одне і друге нараз, бо мінявся він щомиті. Ніс його важко було навіть назвати носом, от лиш кістка виступала поміж очей і, тільки-но відірвавшись від обличчя, одразу поверталася назад, переходячи у дві темні печери, якими були широченні ніздрі, зарослі густим волоссям. Перекошені у правий бік уста, що їх сполучав з ніздрями рубець, були широкі й потворні, а між відсутньою верхньою та м'ясистою і випнутою нижньою губою несумірним ритмом виринали зуби, чорні й гострі, немов собачі.

Чоловік усміхнувся (чи так мені принаймні здалося) і, піднісши палець, повчально промовив:

«Penitenziagitel Покаяйтеся! Позоруй, ібо змій грядущий йме гризти твою душу! Смрть єсть super nos(1)! Мод-лися, жеби папіж свєнтий прийшов ослобонити нас од злого omnia peccata(2)! Овва, желанне вам се чарнокнижжя, заж то Domini Nostri Iesu Christi(3)! I паки радость в болі й laetitia(4) в терпінню... Глядись од діавола! Присно сокрився в леда куті, оби ся в'їсти мені в п'яти. Зась Сальватор не

(1) Над нами (лат.).

(2) Всі гріхи (лат.).

(3) Господа нашого Ісуса Христа (лат.).

(4) Втіха (лат.).

[67]

глупий! Лепський се кляштор, тутай і їсти єсть, і мож ся помодлити Dominum nostrum(1). Прочеє ж не вартує нич. Амен. Хіба нє?»

Упродовж оповіді доведеться мені ще не раз говорити про се створіння і передавати його мову. Зізнаюсь, дуже важко мені це робити, бо й зараз, як і тоді, я не втямлю, якою мовою він говорив. То не була латина, якою бесідували вчені мужі в обителі, не було це й тутешнім народним наріччям, ані іншою посполитою говіркою, які мені доводилось чувати. Я передав, мабуть, лише блідий образ його способу висловлювання, навівши вище (так, як їх пам'ятаю) перші слова, які я почув од нього. Коли пізніше я дізнався про його повне пригод життя і про різні місця, в яких він жив, ніде не пускаючи коріння, я усвідомив, що Сальватор говорив усіма мовами і не говорив жодною. Себто він вигадав собі свою власну говірку, використовуючи клапті, вирвані з мов, на які натрапляв на своєму шляху; а якось я подумав, чи не була се - ні, не Адамова мова, якою розмовляло від початків світу аж до падіння Вавилонської вежі блаженне людство, об'єднане єдиним говором, і не одна з тих мов, які зродилися після тієї фатальної події, що розділила людство - сама вавилонська говірка, якою вона була першого дня після кари Божої, мова первобутного сум'яття. Зрештою, Сальвато-рове язичіє важко було назвати мовою, адже кожна людська мова має правила, а непорушний закон твердить, що кожне слово означає ad placitum(2) щось одне, і не годиться собаку називати то собакою, то котом, чи вимовляти звуки, яким люди за взаємною згодою не надали певного сенсу, бо хіба хтось втямив би щось зі слова «бумбара»? І все ж я сяк-так розумів, що хотів сказати Сальватор, так само розуміли його й інші. То був знак, що говорив він не одним, а всіма наріччями, і жодним як годиться, беручи слова то з одного, то з другого. Пізніше я навіть помітив, що він міг називати одну і ту ж річ то латиною, то провансальською, і усвідомив, що він не так складає

(1) Господеві нашому (лат.).

(2) За домовленістю (лат.).

[68]

власні речення, як використовує disiecta membra(1) почутих раніше фраз, залежно від ситуації і від того, про що він говорить, немов він міг говорити про якийсь харч лише словами людей, серед яких він споживав його, і виражати свою радість лише висловами, які чув від людей радісних, у день, коли й сам відчував такі ж радощі. Його мова була схожа на його обличчя, яке немов було складене з шматків облич інших, чи на коштовні релікварії (si licet magnis componere parva(2), сиріч речі божественні з речами диявольськими), що їх виготовляли із залишків інших священних предметів. Коли я вперше побачив його обличчя і почув його мову, Сальватор здався мені дуже подібним до тих волохатих і копитоногих покручів, що їх я тільки-но бачив під порталом. Пізніше я зрозумів, що чоловік цей мав добре серце і веселу вдачу. А ще пізніше... Але не буду забігати наперед. Зрештою, тільки-но він заговорив, мій учитель з великою цікавістю почав його розпитувати.

«Чому ти кажеш - покаяйтеся?» - спитав він.

«Вашмосцю брате всечеснєйший, - відповів Сальватор, уклонившись з-чудернацька, - Йсус гряде і людям мус ся покаяти. Хіба нє?»

Вільям уважно глянув на нього: «Ти прийшов сюди з монастиря міноритів?»

«Не розумім».

«Питаю, чи мешкав ти серед братчиків святого Фран-циска, чи знав так званих апостолів...»

Сальватор пополотнів, точніше, його засмагле твариняче лице посіріло. Він глибоко вклонився, промовив, ледь ворушачи губами: «Проч од мене!» - побожно перехрестився і втік, раз по раз озираючись.

«Що ви його запитали?» - спитав я у Вільяма.

Він на мить замислився. «Нічого такого, скажу тобі пізніше. Тепер зайдім у церкву. Треба знайти Убертина».

Недавно минув час шостий. Із заходу всередину церкви крізь нечисленні вузькі вікна продіставалося бліде сон-Це. Слабка смужка світла ще торкалася великого вівтаря, [69] покрівець якого виблискував золотистим сяйвом. Бічні нави запали у напівтінь.

Біля останньої каплиці у лівій наві, відразу перед вівтарем височіла тендітна колона, а на ній стояла кам'яна Богородиця, вирізьблена в сучасному стилі - незбагненна посмішка, випнутий живіт, на руках дитятко, вишукана одежа з вузьким корсетом. В ногах у Богородиці лежав чоловік в облаченні клюнійського чину, простертий у молитві.

(1) Розшматовані члени (лат.).

(2)Якщо великі речі можна порівняти з малими (лат.). З «Георгік» Публія Вергілія Марона.

Ми підійшли ближче. Чоловік, учувши звук наших кроків, підвів обличчя. То був безбородий і безволосий старець з великими небесно-блакитними очима, тонкими червоними губами, ясною шкірою, що обтягала костистий череп, від чого він був схожий на мумію, вимочену в молоці. Руки в нього були білі, з довгими тонкими пальцями. Він був схожий на дівицю, яка зів'яла, підтята передчасною смертю. Спершу його погляд зупинився на нас розгублено, немов ми розпорошили його екстатичну візію, а тоді лице його освітилось радістю.

«Вільяме! - вигукнув він. - Брате мій любий!» Він насилу підвівся і підійшов до мого вчителя, щоб обняти його і поцілувати в уста. «Вільяме! - повторив він, і сльози заволокли йому очі. - Скільки часу минуло! Але я таки тебе впізнав! Скільки часу, скільки подій! Скільки випробувань наклав на нас Господь!» Він заплакав. Ві-льям теж обняв його, явно зворушений. Перед нами був Убертин з Казане.

Про нього я вже чував, і немало, ще до того, як прибув до Італії, а найбільше, коли вчащав до францисканців при імператорському дворі. Хтось мені навіть повів, начебто найбільший поет тих часів, Данте Аліґ'єрі з Флоренції, що переставився кілька років тому, склав поему (я не зумів її прочитати, бо написана вона тосканським наріччям), до якої руку приклали і небесні сили, і сили земні, і чимало рядків її були переказом уступів з Убертинового Arbor vitae crucifixae(1). Та се не було єдиною заслугою сього славетного мужа. Але щоб читальник мій краще зміг зрозуміти важливість цієї зустрічі, я спробую відтворити події тих [70] років, як я сам розумів їх під час мого короткого побуту в серединній Італії, чуючи те, що говорив про них мій учитель, і прислухаючись до бесід, які Вільям провадив з настоятелями і ченцями впродовж нашої подорожі.

(1) Дерево хресного життя (лат.).

Постараюсь розповісти те, що я зрозумів з сього, хоч і не певен, що зможу викласти все як годиться. Мої вчителі в Мельку часто твердили мені, що північанину нелегко достеменно збагнути релігійні і політичні тонкощі того, що діється в Італії.

На цьому півострові могуття кліру було ще очевиднішим, ніж в будь-якій іншій країні, і клір там більш, ніж будь-де інде, виставляв напоказ своє всесилля і багатство. Але ось століття зо два тому саме там виникли рухи людей, які змагали до убогішого життя, виступаючи проти розбещених священиків і відмовляючись навіть приймати від них святі таїнства. Вони об'єднувались у незалежні спільноти і стали ненависними водночас синьйорам, імперії та міським управам.

Врешті прийшов святий Франциск і став ширити своє вчення про любов до убогості. Воно не суперечило приписам церкви, і завдяки цьому церква прийняла заклик до суворості звичаїв, який кинули ті давні рухи, й очистила їх від елементів хаосу, що загніздились були в них. Це мало б започаткувати добу смирення й святості, одначе францисканський чин набирав моці, притягуючи до себе найкращих людей, поволі ставав всеможним і надто погрузав у мирських ділах, тому чимало францисканців захотіли повернути йому давню чистоту. Зробити се було нелегко, тим паче орденові, який на час мого побуту в тій обителі налічував уже понад тридцять тисяч членів, розкиданих по цілому світі. Але попри все чимало братів святого Франциска заперечували правило, що його виробив для себе орден - мовляв, він сам уже перейняв звичаї тих Церковних інституцій, задля реформування яких він виник. І сталось це, мовляв, ще за життя самого Франциска - орден зрадив слова його та цілі. Багато хто відкрив тоді для себе твір одного ченця-цистерціанця, який писав на зорі XII століття нашої ери; звали його Йоахимом і приписували йому пророчий дух. Справді, він провіщав [71] настання нової доби, коли Христовий дух, давно вже знівечений ділами його лжеапостолів, знову сповниться на землі. Терміни настання цієї доби, які він проголосив, ясно всім показали, що, сам того не відаючи, він говорив про францисканський чин. Чимало францисканців вельми втішились з цього, але, схоже, перебрали міру, бо в середині століття в Парижі сорбонські богослови засудили вчення авви Йоахима, мабуть, тому, що надто вчені францисканці (та й домініканці) здобували надто великий вплив в університетах Франції і їх хотіли позбутися, затаврувавши як єретиків. Цього, однак, не сталося, і було то велике благо для церкви, адже дало змогу поширюватися творам Томи Аквінця і Бонавентури Баньореджійця, які єретиками аж ніяк не були. Це свідчить про те, що й у Парижі вчені мужі не мали чіткого розуміння, або ж хтось хотів ще більше збити їх з пантелику, переслідуючи свої цілі. Це і є те лихо, що його приносить єресь християнському людові: вона затуманює думки і не одного спонукає стати інквізитором задля особистої користі. Побачене згодом у цій обителі (про що мовитиму далі) зродило у мені думку, що нерідко самі інквізитори творять єретиків. І не лише в тім сенсі, що вони бачать єретиків там, де їх катма: вони з таким запалом придушують єретичну заразу, що багато хто ладен пристати до єресі лише з ненависті до них. Це воістину безвихідне коло, що його вимудрував диявол, хай простить мене Господь.

Але я говорив про йоахимітську єресь (якщо це була єресь). І от з'явився в Тоскані один францисканець, Ґерард з Борґо Сан Донніно, який зробився речником Йоахимових пророцтв і справив сильне враження на середовище братчиків-міноритів. Так серед них виникла когорта прихильників стародавнього правила. Вони виступали проти реорганізації ордену, що її намагався провести великий Бонавентура, який згодом став його генеральним настоятелем. В останнє тридцятиліття минулого століття, коли Ліонський собор, рятуючи францисканський чин від розпуску, надав йому у власність всі дібра, якими той користувався - адже цим правом вже давно законно тішилися старші ордени, - у Марках деякі брати збунтувалися, твердячи, що дух правила було [72] остаточно зраджено, оскільки ані сам францисканець не повинен нічим володіти, ні його монастир, ні його орден. їх засудили до довічного ув'язнення. Не думаю, що вони проповідували щось супротивне Євангелію, але коли в гру вступає володіння мирськими речами, людям важко міркувати по справедливості. Кажуть, що через багато років новий генерал ордену Раймонд Ґауфреді знайшов цих в'язнів в Анконі і, звільняючи їх, сказав: «Допустив Господь, аби весь чин наш і всі ми осквернилися цією провиною». Це знак, що єретики кажуть неправду, бо в церкві все ще обитають мужі великої чесноти. Серед цих звільнених був Ангел Кларенець, який згодом зустрівся з одним провансальським ченцем, П'єром Ольє, який проповідував Йоахимові пророцтва, а відтак з Убертином Казальцем, і вони започаткували рух спіриту-алів. На трон папський зійшов тоді святіший пустельник Петро Морронець, який правив як Целестин V, і спіриту-али сприйняли його з полегшею: «Явиться святий, - було сказано, - і дотримуватиметься науки Христової, і житиме ангельським життя, то ж тремтіть, розтлінні прелати». Можливо, Целестин жив аж надто ангельським життям, а прелати навколо нього були надто розтлінні, а може, він не міг витримати напруги довготривалої війни з імператором та іншими монархами Європи; так чи інак, Целестин відрікся від своєї гідності римського первосвященника й усамітнився в монастирі. Одначе за нецілий рік його правління сподівання спіритуалів цілковито сповнились: разом з Целестином вони заснували згромадження, зване спільнотою fratres et pauperes heremitae domini Celestini(1). З другого боку, Папа мусив якось залагоджувати чвари між найвпливовішими римськими кардиналами, а тим часом дехто з них, як кардинал Колонна чи кардинал Орсіні, таємно підтримував оновлений рух за убожество; то було воістину вельми дивне рішення з боку цих владних мужів, які жили серед непомірних розкошів та багатств, і я досі не знаю, чи вони просто використали спіритуалів для своїх шанолюбних цілей, чи, може, вважали, що зможуть виправдати своє сповнене плотських утіх життя, підтримавши [73] рух духовних подвижників; а може, правда і одне, і друге, я ж бо дуже мало розуміюся на італійських справах. Але, приміром, саме кардинал Орсіні прийняв Убертина до себе капеланом, коли того, як найвпливовішого зі спі-ритуалів, мало не звинуватили в єресі. Той же кардинал став на його оборону й в Авіньйоні.

(1) Брати і убогі пустельники отця Целестина (лат.).

Одначе, як буває в таких випадках, проповіді Ангела з Убертином, з одного боку, не суперечили вченню церкви, а з другого боку, до їхніх проповідей по цілій країні прислухалися надто великі маси простолюду, геть зовсім виходячи з-під контролю. Так ці ченці та братчики, ревнителі убогого життя, затопили цілу Італію, і багато хто вважав їх небезпечними. Тепер уже важко було відрізнити спіритуалів-учителів, які підтримували зв'язок з церковною владою, від їхніх послідовників з простолюду, які тепер жили, віддалившись від ордену: вони жебрали і день у день працею рук своїх здобували собі поживу, не затримуючи для себе жодної власності. Саме їх народний поголос став називати братчиками, і ці братчики дуже були подібні до французьких беґінів, які сповідували ідеї П'єра Ольє.

Після Целестина V папський престол посів Боніфа-цій VIII, і Папа цей поквапився проявити вельми малу поблажливість до спіритуалів і братчиків загалом: в останні роки століття він підписав буллу Firma cautela(1), якою одним махом засудив сумників, себто мандрівних жебраків, крайнє відгалуження францисканського чину, і самих спіритуалів, себто тих, хто відійшов від життя ордену, щоб віддатися самітництву.

Згодом спіритуали допоминалися дозволу в інших понтифіків - наприклад, у Климента V - мирно відділитися від ордену. Думаю, вони б таки цього домоглися, та прихід Йоана XXII забрав їм будь-яку надію. Після свого обрання у 1316 році він написав королю Сицилії, аби той прогнав цих ченців зі своїх земель, де чимало з них знайшли собі притулок; і повелів закували в ланцюги Ангела Кларенця та провансальських спіритуалів.

Йому це, мабуть, дорого коштувало, адже багато хто з курії був супротивний цьому. А Убертин з Кларенцем [74] таки допросилися, щоб їм дали змогу покинути орден, і першого прийняли бенедиктинці, а другого - целестинці. Але до тих, хто й далі жив вільним життям, Йоан був безжалісним, повелівши інквізиції переслідувати їх, і чимало з них було спалено.

(1) Сувора обережність (лат.).

Адже він розумів, що знищити лихе насіння братчиків, які підривали основи авторитету церкви, можна, лише засудивши твердження, на яких вони грунтували свою віру. Вони говорили, що Христос і апостоли не мали ніякої власності, ні особистої, ні спільної, тому Папа засудив цю ідею як єретичну. І то була вельми дивна річ, бо незрозуміло, як Папа міг оголосити хибною думку, що Христос був убогий; але річ у тім, що за рік до того у Перуджі зібралася генеральна капітул а францисканців, яка схвалила цю тезу, і так, засудивши одних, Папа засуджував й других. Як я вже казав, капітула ся завдала великої шкоди його боротьбі проти цісаря, і це було найголовніше. Так чимало братчиків, які нічого не знали ні про імперію, ні про Перуджу, загинули на вогнищах.

* * *

Ось про таке розмисляв я, дивлячись на легендарного Убертина. Учитель мій представив мене, і старець погладив мене по щоці гарячою, аж пекучою рукою. Від доторку цієї руки я збагнув чимало з того, що чував про сього святого мужа, і з того, що вичитав на сторінках Arbor Vitae, зрозумів містичний огонь, який пожирав його з самого отроцтва, коли він, навчаючись в Парижі, утікав од богословських спекуляцій і уявляв, ніби перетворився на покаянну Магдалину; і ті вельми близькі стосунки, Що їх він підтримував зі святою Ангелою Фоліньянкою, яка відкрила перед ним скарби містичного життя і поклоніння хрестові; усвідомив я й те, чому одного дня його зверхники, стурбовані запалом його проповідей, відіслали його на усамітнення до Верни.

Я споглядав це обличчя з лагідними рисами, схоже на лик святої, з якою він перебував у високодуховних братніх стосунках. Воно, мабуть, мало куди суворіший вираз, коли у 1311 році В'єнський собор, усунувши ворожих спіритуалам [75] францисканських настоятелів, декреталією Ехі-vi de paradiso(1) зобов'язав спіритуалів жити миром в лоні ордену, а цей поборник самовідречення відмовився піти на цей розсудливий компроміс і боровся за створення незалежного ордену на засадах якнайбільшої суворості. Великий ратник сей зазнав тоді поразки у своїй битві, адже у ті роки Йоан XXII оголосив хрестовий похід проти послідовників П'єра Ольє (до яких він сам колись належав) й осудив братів з Нарбони і Безьє. Але Убертин не завагався стати перед Папою на захист пам'яті свого товариша, і Папа, ускромлений його святістю, не насмілився осудити його (хоч інших таки осудив). Він навіть запропонував йому вихід зі становища, спершу порадивши, а відтак наказавши вступити до клюнійського чину. Убертин, хоч на позір такий безборонний і вразливий, був, очевидно, досить спритний, щоб здобути собі протекцію і союзників при папському дворі, і хоч він таки погодився вступити до монастиря в Ґамблу у Фландрії, але так туди й не поїхав, а зостався в Авіньйоні під опікою кардинала Орсіні, щоб обстоювати справу францисканців.

Лише в останні роки (ходили такі невиразні чутки) йому перестало щастити при дворі, і він мусив утекти з Авіньйона, а Папа звелів переслідувати сього невгамовного чоловіка як єретика, який mundum discurrit vagabundus(2). Подейкували, що по ньому й слід пропав. Пополудні, з бесіди між Вільямом і настоятелем я дізнався, що тепер він переховується в цьому абатстві. І ось він стояв переді мною.

«Вільяме, - говорив він, - мене мало не вбили, розумієш, мені довелося тікати уночі».

«Хто хотів твоєї смерті? Йоан?»

«Ні. Йоан ніколи мене не любив, але завжди ставився з шанобою. Адже саме він десять років тому дав мені змогу уникнути судового процесу, наказавши вступити до бенедиктинців, і цим затулив рота моїм ворогам. Довго ходили всілякі поголоски й іронічні коментарі, мовляв, ось дивіться, поборник убожества вступив у такий багатий орден і живе при дворі кардинала Орсіні... Вільяме, ти [76] знаєш, як мало мене обходять речі світу сього! Але то був спосіб зостатися в Авіньйоні і захистити своїх побратимів. Папа побоюється Орсіні, він не торкнувся б і волосини на моїй голові. Ще три роки тому він послав мене з посольством до арагонського короля».

(1)Я вийшов з Раю (лат.).

(2) Мандрував по світі, як бурлака (лат.).

«То хто ж бажав тобі зла?»

«Усі. Вся курія. Вони двічі пробували вбити мене. Вони намагалися затулити мені рота. Ти ж знаєш, що сталося п'ять років тому. Два роки до того було засуджено нар-бонських бегінів, і Беренґарій Таллоні, який був одним із суддів, звернувся до Папи з клопотанням. То були важкі часи, Йоан вже був видав дві булли проти спіритуалів, і навіть Михаїл Чезенець здався - до речі, коли він приїздить?»

«Буде тут через два дні».

«Михаїл... Стільки часу я його вже не бачив. Тепер він прийшов до тями, зрозумів, чого ми хотіли, адже Пе-руджійська капітула визнала за нами рацію. Але тоді, у 1318 році, він скорився Папі і віддав йому в руки п'ятеро спіритуалів з Провансу, які не хотіли йти на компроміс, їх було спалено, Вільяме... Ох, як се жахливо!» Він сховав голову між руки.

«Але що ж достеменно сталося після того, як Таллоні подав клопотання?» - спитав Вільям.

«Йоан мусив знов оголосити дискусію, розумієш? Мусив, бо в курії були люди, які сумнівалися, францисканці з курії теж - сі фарисеї, гроби поваплені, готові продатися за пребенду, теж були охоплені сумнівами. Саме тоді Йоан попрохав мене написати пам'ятку про убогість. Вона вдалася мені на славу, Вільяме, хай простить Господь мою гординю...»

«Я читав її, Михаїл мені показував».

«Й серед наших дехто вагався, приміром, провінціял Аквітанії, кардинал Сан Вітале, єпископ Каффи...»

«Дурень», - мовив Вільям.

«Хай спочиває в мирі, він переставився два роки тому».

«Бог не був такий милосердний. З Константинополя прийшла неправдива чутка. Він і далі серед нас, і мені казали, що він буде одним з легатів. Бережи нас, Господи!» [77]

«Але він - прибічник тез Перуджійської капітули», - сказав Убертин.

«В тім, власне, й річ. Він належить до того різновиду людей, які завжди є найкращими помагачами своїх супротивників».

«Правду мовлячи, - сказав Убертин, - тоді теж він не надто допоміг справі. Зрештою, насправді все скінчилося нічим, але принаймні не утвердилась думка, буцім ідея ся єретична, а це важливо. Тому інші так і не простили мені. Вони намагалися всіляко мені шкодити, сказали, буцім я був у Захсенгавзені три роки тому, коли Людовік оголосив Йоана єретиком. А проте всі знали, що в липні я був разом з Орсіні в Авіньйоні... Вони вирішили, начебто в деяких місцях відозви цісаря відображено мої погляди - чисте тобі божевілля».

«Не таке вже й божевілля, - мовив Вільям. - Ці думки підказав йому я, взявши їх з твоєї Авіньйонської пам'ятки і з деяких творів П'єра Ольє».

«Ти? - радісно-здивовано вигукнув Убертин. - Отже, ти признаєш мою рацію!»

Вільям, схоже, збентежився: «То були слушні думки для цісаря у той момент», - ухильно сказав він.

Убертин з недовірою глянув на нього. «Гм, то насправді ти у це не віриш, чи не так?»

«Розкажи мені ще, - мовив Вільям, - розкажи, як ти врятувався від тих собак».

«Воістину то собаки, Вільяме. Скажені собаки. Знаєш, мені довелося поборотись з самим Бонаґрацією».

«Але ж Бонаґрація з Берґамо з нами!»

«То тепер, після тривалих наших з ним бесід. Я таки переконав його, і він запротестував проти булли Ad condi-torem canonum(1). А Папа на рік кинув його до в'язниці».

«Я чув, ніби тепер він зблизився з одним моїм другом, який належить до курії, Вільямом з Оккама».

«Я мало знав його. Він мені не подобається. Людина без запалу, сама голова, серця ні на гріш».

«Зате голова чудова».

«Може, й так, та заведе вона його до пекла».

(1) До засновника правил (лат.).

[78]

«Значить, я з ним там зустрінусь, і ми побалакаємо собі про логіку».

«Помовч, Вільяме, - мовив Убертин, вельми приязно усміхаючись, - ти кращий від твоїх філософів. Лиш би ти захотів...»

«Що?»

«Пам'ятаєш, як ми бачились востаннє в Умбрії? Я тільки-но одужав од своїх хворостей, молитвами тієї чудової жінки... Клари з Монтефалько... - прошепотів він, й обличчя його запроменіло, - Клара... Коли жіноче єство, таке зіпсуте за своєю природою, підноситься у святості, воно стає носієм незрівнянної благодаті. Ти знаєш, Вільяме, що життя моє завжди поривалося до найчистішої чистоти, - він судомно схопив його за рамено, - знаєш, з якою жорстокою - авжеж, це відповідне слово - з якою жорстокою спрагою покаяння я намагався умертвити в собі живчик плоті, щоб стати цілковито відкритим для любові Розп'ятого Ісуса... І все ж у моєму житті були три жінки, які стали для мене небесними посланницями. Ангела Фоліньянка, Марґарита з Чітта-ді-Кастелло (вона підказала мені закінчення моєї книжки, коли я написав її всього третину) і, врешті, Клара з Монтефалько. То був дар Божий, що мені, саме мені випало розслідувати її чудеса і проголосити загалові її святість, ще до того, як за це взялася свята мати церква. І ти теж там був, Вільяме, й міг підтримати мене у цій святій справі, та не захотів...»

«Тобто, я мав послати на вогнище Бентівенґу, Джа-комо і Джованнуччо - ось до якої святої справи ти мене намовляв», - тихо сказав Вільям.

«Вони затьмарювали її пам'ять своїми збоченнями. А ти був інквізитором!»

«Саме тоді я попросив, щоб мене звільнили від обов'язків інквізитора. Ця історія мені не подобалася. Не подобався, скажу відверто, й спосіб, яким ти змусив Бентівенґу зізнатися у своїх помилках. Ти вдав, нібито хочеш вступити в його секту, якщо це справді була секта, видо-°Ув у нього всі таємниці, а тоді звелів арештувати».

«Але хіба можна поводитися інакше з ворогами Христовими! То були єретики, лжеапостоли, від них смерділо сіркою, як від фра Дольчина!»[79]

«То були Кларині друзі».

«Ні, Вільяме, навіть краєм тіні не торкайся Клариної пам'яті!»

«Але вони належали до її оточення...»

«Вони були міноритами, називали себе спіритуалами, але жили у спільнотах! І ти знаєш, що з'ясувало потім розслідування - Бентівенґа з Ґуббіо проголошував себе апостолом, а потім разом з Джованнуччо з Беваньї зводив черниць, кажучи їм, нібито пекла нема і можна задовольняти тілесні жадання, не гнівлячи Бога, нібито можна причащатися тіла Христового (Господи прости!) після злягання з черницею, а Господові миліша була Магдалина, ніж дівиця Агнеса, нібито той, кого юрба називає демоном, - то сам Бог, бо демон - то мудрість, а мудрість - то і є Бог! Блаженна Клара, почувши таку мову, сподобилася візії, в якій сам Бог мовив їй, що вони - зловмисні визнавці Spiritus Libertatis(1)!»

«Ум цих міноритів запалав саме під впливом Клариних візій, а часто дуже малий крок відділяє екстатичну візію від шалу гріха», - мовив Вільям.

Убертин схопив його за руки, і сльози знов заволікли йому очі: «Не кажи такого, Вільяме. Як можна сплутати мить екстатичної любові, яка палить тобі нутро пахощами ладану, і розпусту чуттів, яка відгонить сіркою? Бентівенґа закликав торкатися оголених членів тіла, твердячи, ніби лише так можна звільнитися з-під влади чуттів, homo nudus cum nuda iacebat...»

«Et non commiscebantur ad invicem...»(2) «Брехня! Вони прагнули насолоди. Вони не мали за гріх, коли чоловік і жінка злягаються, аби втишити свій плотський потяг, коли вони торкаються і цілують одне одного у всі місця, коли він притискає своє оголене лоно до її оголеного лона!»

Те, як Убертин таврував чужий порок, правду кажучи, зовсім не спонукало мене до чеснотливих думок. Мій учитель, мабуть, помітив моє збентеження і перебив сього святого чоловіка.

(1) Вільного Духа (лат.).

(2) Нагий чоловік з нагою жінкою лежав... але не з'єднувалися вони між собою (лат.).

[80]

«Дух твій, Убертине, такий же палкий в любові Бога, як у ненависті до зла. Я мав на увазі, що різниця між палкістю серафимів і палкістю Люцифера невелика, бо і одна, і друга завжди родяться з граничного спалаху волі».

«О, різниця є, вона є, і я добре її знаю! - натхненно мовив Убертин. - Ти хочеш сказати, що між прагненням до добра і прагненням до зла є лише малий крок, адже все залежить від того, куди спрямована та сама воля. Це правда. Та різниця в об'єкті, а об'єкт розпізнати дуже легко. Тут Бог, а там - диявол».

«А я боюсь, що втратив здатність це розрізняти, Убертине. Хіба твоя Ангела Фоліньянка не розповідала, як одного дня дух її у найвищому захваті перенісся у Христовий Гріб? Хіба не казала вона, що спершу поцілувала йому груди, а він лежав із заплющеними очима, тоді поцілувала його в уста і відчула, як з тих уст сочаться невимовно солодкі пахощі, а через якусь хвилю притулила свою щоку до щоки Христа, а Христос погладив її по щоці і пригорнув до себе, і тоді - твердила вона - щастя її сягло вершини?..»

«Хіба це якось стосується чуттєвого потягу? - спитав Убертин. - То був містичний досвід, а тіло було тілом Нашого Господа».

«Може, я звик до іншого в Оксфорді, - сказав Вільям, - там містичний досвід мав дещо інший характер...»

«Все в голові», - усміхнувся Убертин.

«Або в очах. Відчуття Бога як світла, споглядання Його у промінні сонця, в образах у свічаді, у ряхтінні барв, що оповивають часточки упорядкованої матерії, у мерехкотінні денного світла на мокрому листі... Хіба така любов не ближча до любові Франциска, який славив Бога у його створіннях, квітах, травах, воді, повітрі? Не думаю, що така любов може завести на манівці. А от любов, яка переносить дрож плотських зносин на бесіду з Усевишнім, мені не до вподоби...»

«Блюзниш, Вільяме! Це не те ж саме. Від екстазу серця, залюбленого в Розп'ятого Ісуса, до розтлінного екстазу лже-апостолів з Монтефалько - величезний стрибок униз...»

«Вони не були лжеапостолами, то були брати Вільного Духа, ти сам це казав». [81]

«Байдуже! Ти не знав усього про той процес, я сам не наважився прикласти до актів деякі зізнання, щоб демонська тінь навіть на мить не торкнулася того підсоння святості, яке Клара там створила. Але я таки дещо дізнався, таки дізнався, Вільяме! Вони збиралися ночами в льоху, брали щойно народжене немовля і кидали одне одному, аж поки воно не вмирало від стусанів... чи чогось іншого... Той же, хто востаннє спіймав його живим, на чиїх руках воно помирало, ставав проводарем тої секти... А тіло дитини роздирали, змішували з борошном і пекли з нього свої блюзнірчі облатки!»

«Убертине, - твердо сказав Вільям, - усе це багато століть тому говорили вірменські єпископи про секту пав-ликіян. І богомилів».

«То й що? Диявол тугодум, він знов і знов повертається до звичних способів обману і спокушання, повторяючи свої обряди щотисячоліття, він завжди однаковий, і саме тому у ньому можна впізнати ворога! Повір мені, у Пасхальну ніч вони запалювали свічки і приводили у льох дівиць. Відтак гасили свічки й накидалися на них, навіть коли були зв'язані з ними кровними узами... А якщо з цього злягання народжувалась дитина, знов починався пекельний обряд - усі збиралися навколо посудини, повної вина, яку називали барильцем, і впивалися цим вином, тоді розрізали на шматки дитину, кров її наливали у чашу, кидали ще живих дітей у вогонь, а попіл, що лишався від них, змішували з цією кров'ю й пили!»

«Але ж це триста років тому описав Михаїл Пселл у творі про бісівські підступи! Хто тобі розповів усе це?» «Вони, Бентівенґа та інші, під тортурою!» «Одна-єдина річ хвилює живих створінь більше ніж насолода - страждання. Під тортурою людина наче перебуває під владою дурманного зілля. Все те, що ти колись чув, все, що читав, спливає у твоїй свідомості, немов ти у полоні шаленого пориву, але несе він тебе не до неба, а до пекла. Під тортурою ти скажеш не лише те, чого хоче інквізитор, але й те, що, на твою думку, могло б справити йому приємність, бо між тобою і ним виникає близький зв'язок (зв'язок воістину диявольський)... Все [82] це я знаю, Убертине, бо теж колись належав до тих, хто вважає, буцім правду можна видобути розжареним залізом. Але знай, жар істини породжений іншим огнем. Під тортурою Бентівенґа міг говорити найнесусвітнішу брехню, бо то говорив не він, то говорило його любострастя, демони його душі». «Любострастя?»

«Так, буває любострастя болю, як буває і любострастя віри, а навіть любострастя покори. Якщо бунтівним ангелам так мало треба було, щоб перемінити свою жагу віри і покори в жагу гордині й бунту, то що ж тоді казати про людину? Кажу тобі, щоб ти знав: саме ця думка свінула мені під час розслідувань. Тому я й відмовився від гідності інквізитора. Я більше не відважувався розслідувати хиби зловмисників, бо зрозумів, що такі самі хиби властиві й святим».

Убертин слухав останні слова Вільяма, немов не розуміючи, про що той говорить. З виразу приязного співчуття, який дедалі виразніше вимальовувався на його обличчі, я зрозумів, що він вважає, ніби Вільям став жертвою почуттів, вартих великого осуду, та прощає йому все це з любові до нього. Перебиваючи його, він гірко мовив: «Байдуже. Якщо ти так до цього ставишся, то добре зробив, що зупинився. Зі спокусами треба боротися. Одначе мені бракувало твоєї підтримки, а ми ж могли розгромити цю нечестиву зграю. А що сталося насправді, ти знаєш - мене самого звинуватили в тому, що я був надто поблажливий до них, і запідозрили в єресі. Ти теж був надто поблажливий у боротьбі зі злом. Зло, Вільяме, куди не глянь - всюди зло; невже ніколи не щезне се прокляття, ся тінь, се багно, яке не дає нам торкнутися першоджерела? - Він ще ближче присунувся до Вільяма, немов боячись, що хтось його почує: - Ти знаєш, що воно закралося й сюди, між сі освячені молитвою мури?»

«Знаю, настоятель казав мені, навіть попрохав допомогти йому з'ясувати цю справу».

«То ж з'ясовуй, розкопуй, дивись соколиним оком у двох напрямах - розкошелюбства і гордині...» «Розкошелюбства?» [83]

«Авжеж, розкошелюбства. У загиблому юнакові було щось... жіноче, а отже, диявольське. Очі його були немов очі дівиці, яка хоче вступити у зв'язок з інкубом. А говорячи про гординю, я мав на увазі гординю ума: її не бракує у сьому монастирі, де звикли пишатися словом, творячи ілюзію мудрості...»

«Коли щось знаєш, допоможи мені».

«Я нічого не знаю. Мені тут нічого знати. Але деякі речі відчуваєш серцем. Дозволь говорити своєму серцю, розпитуй обличчя, не слухаючи язиків... Та годі вже, чому ми все про сумне, хіба гоже так страхати нашого молодого приятеля?» Глянувши на мене своїми небесно-блакитними очима, він торкнувся моєї щоки своїми довгими, білими пальцями, а я інстинктивно мало не відсахнувся; одначе стримався, і добре зробив, бо образив би його, адже наміри його були чисті. «Розкажи краще про себе, - сказав він, знов повертаючись до Вільяма. - Що з тобою діялося весь цей час? Вже минуло...»

«Вісімнадцять років. Я вернувся у рідні краї. Знову взявся за науку в Оксфорді. Вивчав природу».

«Природа - це добро, вона бо - дитя Боже», - мовив Убертин.

«І Бог, мабуть, теж добрий, якщо породив природу, - усміхнувся Вільям. - Отож, я вчився і заприятелював з багатьма мудрими людьми. Тоді я познайомився з Мар-силієм, мене приваблювали його ідеї про імперію, про народ, про новий закон для земних царств, і так я опинився серед тих наших братів по ордену, які дораджують цісареві. Але все це ти знаєш, я ж тобі писав. Я так зрадів, коли в Боббіо прознав, що ти тут. Ми думали, що ти загинув. Але тепер, коли ти знову з нами, твоя присутність буде вельми до речі через кілька днів, коли прибуде Ми-ха'ш. То буде жорстока сутичка».

«Я небагато можу додати до того, що сказав був п'ять років тому в Авіньйоні. Хто приїде з Михаїлом?»

«Дехто з учасників Перуджійської капітули, Арнальд з Аквітанії, Г'ю з Ньюкасла...»

«Хто?» - перепитав Убертин. [84]

«Гуґо з Новокастра, даруй мені, я подумки вживаю свою рідну мову, навіть коли висловлююсь доброю латиною. І ще Вільгельм Альнвік. Від авіньйонських францисканців можна чекати Єроніма, того дурня з Каффи, може, будуть також Беренґарій Таллоні та Бонаграція з Берґамо».

«Уся надія на Бога, - мовив Убертин, - ці двоє не забажають надто настроювати Папу проти себе. А хто відстоюватиме позиції курії, я маю на увазі - хто з непримиренних приїде?»

«Судячи з того, що мені писали, буде, гадаю, Лоренцо Декоалькон...»

«Підступний чоловік».

«Жан д'Анно...»

«Той знає всі богословські тонкощі, бережись його».

«Якось дамо собі раду. І врешті, Жан де Бон».

«Той зчепиться з Беренґарієм Таллоні».

«Так, це, гадаю, буде страшенно кумедно», - мовив мій учитель веселим тоном. Убертин глянув на нього з непевною усмішкою.

«Ніколи не розумію, коли ви, англійці, говорите серйозно. Нічого кумедного в такому серйозному питанні нема. Ідеться про виживання ордену, до якого ти сам належиш, і який я теж в глибині серця все ще вважаю своїм. Але я благатиму Михаїла не їхати до Авіньйона. Надто вже наполегливо Йоан запрошує, кличе, заманює його до себе. Не довіряйте тому старому французові. О Господи, в чиїх руках опинилась Твоя церква! - Він повернув голову до вівтаря. - Вона стала блудницею, розніжилась У розкошах, купається в розпусті, наче розгарячена змія! Від суворої чистоти Віфліємської яскині, від нагого дерева, lignum vitae(1) хреста, до вакханалій золота та каменю! І тут теж, розумієш, - ти ж бачив тутешній портал. Куди не глянь - всюди пишаються образи! Зрештою, недалекі вже дні Антихриста, і я боюсь, Вільяме! - Він озирнувся навколо, вдивляючись витріщеними очима у темні нави, немов Антихрист мав ось-ось з'явитися, і я відчув, що й сам сподіваюсь побачити його. - Його намісники вже [85] тут, він послав їх, як колись Христос послав у світ апостолів! Вони топчуть Град Божий, спокушають обманом, лицемірством і насильством. Тоді пришле Бог слуг своїх, Ілію та Еноха, яких Він зберіг при житті у земному раю, щоб вони сплутали плани Антихриста, і прийдуть вони, і проповідуватимуть у волосяницях, і навчатимуть покаяння прикладом і словом...»

(1) Дерево життя (лат.).

«Вони вже прийшли, Убертине», - сказав Вільям, показуючи на свій грубий францисканський габіт.

«Але вони ще не здобули перемоги, саме настала мить, коли ошалілий Антихрист накаже замордувати Еноха та Ілію і виставити їхні тіла напоказ, щоб кожен їх бачив і боявся йти їхнім шляхом. Так, як хотіли замордувати мене...»

Тут мене охопив жах, я подумав, що Убертин у полоні якогось божественного безумства, і став побоюватися за його розум. Тепер же, через багато літ, коли я знаю те, що знаю, тобто що через кілька років його буде вбито в якомусь німецькому місті за вельми загадкових обставин і що винуватця так ніколи й не знайдуть, я відчуваю ще більший жах, бо вже не маю сумнівів, що того вечора Убертин пророкував.

«Знаєш, авва Йоахим говорив правду. Ми вступили в шосту еру людської історії, коли грядуть два Антихристи - містичний Антихрист й Антихрист істинний, і се станеться тепер, у шосту епоху, після того, як з'явився Франциск, який відобразив на своїй власній плоті п'ять ран Розп'ятого Ісуса. Містичним Антихристом був Боніфа-цій, відречення Целестина недійсне, Боніфацій - то звір, що виходить з моря(1), сім голів його зображають смертні гріхи, а десять рогів - зневажені заповіді, наближені до нього кардинали - то саранча, а тіло його - Аполліон(2)! Але число звіра, якщо написати його ім'я грецькими літерами, є Benedicti! - Він пильно глянув на мене, чи я все зрозумів, і повчально підніс палець. - Істинним Антихристом, звіром, що виходить із землі, був Бенедикт XI!

'Див. Од 13.

(2) Аполліон (гр. Apollyon) - Губитель, ім'я ангела безодні в Одкровенні св. Йоана Богослова (див. Од 9, 11).

[86]

Бог допустив, щоб се втілення пороку й зла порядкувало в Його церкві, аби ще більшою славою засяяли чесноти його наступника!»

«Але ж, превелебний отче! - ледь чутно заперечив я, набравшись відваги, - його наступником є Йоан!»

Убертин заслонив собі рукою чоло, немов щоб прогнати болісний сон. Він був такий стомлений, що ледве дихав. «Авжеж. Всі ці розрахунки хибні, ми все ще очікуємо ангельського Папу... Але таки з'явилися Франциск та До-мінік. - Він підніс очі до неба і молитовним тоном мовив (але я був певен, що то він цитує уступ зі своєї славетної книги про дерево життя): - Quorum primus seraphico cal-culo purgatus et ardore celico inflammatus totum incendere videbatur. Secundus vero verbo predicationis fecundus super mundi tenebras clarius radiavit(1)... Так, якщо ці обітниці справдяться, ми ще дочекаємось ангельського Папи».

«Хай буде так, Убертине, - мовив Вільям. - А поки я мушу тут подбати про те, щоб не прогнали людського імператора. Про твого ангельського Папу говорив також фра Дольчино...»

«Не згадуй більше імені того гаспида! - вигукнув Убертин, і я вперше побачив, як він весь перемінився - смуток його заступила лють. - Він закаляв слово Йоахима Калабрійця і зробив з нього джерело смерті й бруду! Достотний посланець Антихриста! Але ти, Вільяме, говориш так, бо насправді не віриш у пришестя Антихриста, а твої оксфордські вчителі напоумили тебе схилятися перед розумом, нехтуючи пророчими властивостями серця!»

«Помиляєшся, Убертине, - вельми серйозно відповів Вільям. - Ти знаєш, що з усіх своїх учителів найдужче я шаную Роджера Бекона...»

«Який марив летючими машинами», - насмішкувато-гірко мовив Убертин.

«Який говорив про Антихриста чітко і ясно, бо побачив його знамення у зіпсутті світу та в немочі мудрості. Але він навчав, що лише одним способом можна підготуватися [ 87] до його пришестя: вивчати таємниці природи, щоб знання ці причинилися до вдосконалення людського роду. Можна готуватися до боротьби з Антихристом, вивчаючи цілющі чесноти трав, природу каменів, а навіть вигадуючи ті летючі машини, над якими ти смієшся»

.(1) Перший з яких, очищений серафічним каменем і наснажений небесним жаром, запалив цілий світ. Другий, багатий на правдиве пророче слово, засяяв яскраво над темрявою світу (лат.).

«Для твого Бекона Антихрист - лише привід для того, щоб плекати гордощі розуму».

«Святий привід».

«Ніщо святе приводу не потребує. Вільяме, ти ж знаєш, як я тебе люблю. Знаєш, як я тобі вірю. Упокор свій розум, навчися оплакувати рани Господні, викинь геть свої книжки».

«Я збережу лише твою, - усміхнувся Вільям. Убертин теж усміхнувся і покивав на нього пальцем: «Ото дурноверхий англієць. Не смійся занадто з ближніх. Краще бійся тих, кого не можеш любити. І стережися цієї обителі. Це місце мені не подобається».

«А я якраз хотів краще його пізнати, - сказав Вільям, прощаючись. - Ходімо, Адсо».

«Я кажу тобі, що воно недобре, а ти кажеш, що хочеш пізнати його. Ач який!» - сказав Убертин, хитаючи головою.

«До речі, - знов озвався Вільям, вже на півдорозі до виходу, - хто цей подібний до тварини монах, що розмовляє вавилонською мовою?»

«Сальватор? - обернувся Убертин, який вже був уклякнув. - Схоже, це я зробив цей подарунок абатству... Разом з келарем. Скинувши габіт францисканця, я на деякий час повернувся до свого колишнього монастиря в Казале. Там я побачив, що кілька ченців потрапило у скрутне становище, бо братія звинуватила їх у тому, буцім вони - спіритуали з моєї секти... так вони висловилися. Я заступився за них і домігся, щоб їм дозволили піти за моїм прикладом. І торік, коли я приїхав сюди, то побачив тут цих двох, Сальватора та Ремиґія. Сальватор... Він справді схожий на звірину. Але охочий прислужитися».

Вільям якусь мить вагався. «Я чув, як він каже "пока-яйтеся"».

Убертин замовк. Тоді махнув рукою, мовби проганяючи набридливу думку. «Та ні. Знаєш, які ці мирські брати. [88]

Селюки, які десь, можливо, наслухались якогось мандрівного проповідника, а потім верзуть самі не знаючи що. Сальваторові можна багато що закинути, це захланна і розпусна бестія. Але нічого, нічогісінько йому не закинеш супроти правовір'я. Ні, зловмисником в монастирі є хтось інший, підозрюй краще того, хто знає забагато, а не того, хто не відає нічого. Не будуй замку підозр на одному слові».

«Звісно, ні, - відповів Вільям. - Я покинув інквізиторство саме тому, що не хотів цього робити. Але я люблю слухати всілякі слова, потім є над чим поміркувати».

«Ти забагато міркуєш. Хлопче, - мовив він, повертаючись до мене, - не бери поганого прикладу зі свого вчителя. Єдина річ, про яку варто міркувати, - то смерть, я зрозумів се лише на схилку свого життя. Mors est quies viatoris - finis est omnis laboris(1). Залиште мене, я хочу помолитися».

Книга: Умберто Еко Ім´я Рози Переклад М. Прокопович

ЗМІСТ

1. Умберто Еко Ім´я Рози Переклад М. Прокопович
2. ПРИМІТКА Адсів рукопис розділений на сім днів, а...
3. ДЕНЬ ПЕРШИЙ Першого дня ЧАС ПЕРШИЙ,...
4. Першого дня ЧАС ТРЕТІЙ, де Вільям провадить вельми...
5. Першого дня ЧАС ШОСТИЙ, де Адсо замиловується порталом...
6. Першого дня КОЛО ЧАСУ ДЕВ'ЯТОГО, де Вільям провадить...
7. Першого дня ПІСЛЯ ЧАСУ ДЕВ'ЯТОГО, де описано відвідини...
8. Першого дня ВЕЧІРНЯ, де описано відвідини решти абатства,...
9. Першого дня ПОВЕЧЕР'Я, де Більші і Адсо тішаться радою...
10. ДЕНЬ ДРУГИЙ Другого дня...
11. Другого дня ЧАС ПЕРШИЙ, де Бенцій з Упсали звіряє дещо,...
12. Другого дня ЧАС ТРЕТІЙ, де вибухає сварка між простаками,...
13. Другого дня ЧАС ШОСТИЙ, де Бенцій повідає дивну...
14. Другого дня ЧАС ДЕВ'ЯТИЙ, де виявляється, що настоятель...
15. Другого дня ПІСЛЯ ВЕЧІРНІ, де, хоч розділ цей короткий,...
16. Другого дня ПОВЕЧЕР'Я, де відчиняється вхід у Вежу, по...
17. Другого дня НІЧ, де нарешті вдається проникнути в...
18. ДЕНЬ ТРЕТІЙ Третього дня ВІД ХВАЛИТЕН ДО ЧАСУ...
19. Третього дня ЧАС ШОСТИЙ, де Адсо вислуховує звірення...
20. Третього дня ЧАС ДЕВ'ЯТИЙ, де Вільям розповідає Адсові...
21. Третього дня ВЕЧІРНЯ, де знов точиться бесіда з...
22. Третього дня ПІСЛЯ ПОВЕЧЕР'Я, де Убертин повідає Адсові...
23. Третього дня НІЧ, де Адсо у сум 'ятті душі сповідається...
24. ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ Четвертого дня...
25. Четвертого дня ЧАС ПЕРШИЙ, де Вільям примушує спершу...
26. Четвертого дня ЧАС ТРЕТІЙ, де Адсо б'ється у любовних...
27. Четвертого дня ЧАС ШОСТИЙ, де Адсо йде по трюфелі і...
28. Четвертого дня ЧАС ДЕВ'ЯТИЙ, де прибувають кардинал...
29. Четвертого дня ВЕЧІРНЯ, де Алінард, схоже, постачає цінні...
30. Четвертого дня ПОВЕЧЕР'Я, де Срльватор веде річ про...
31. Четвертого дня ПІСЛЯ ПОВЕЧЕР'Я, де описано ще одні...
32. Четвертого дня НІЧ, де Сальватор жалюгідно дає себе...
33. ДЕНЬ П'ЯТИЙ П'ятого дня ЧАС...
34. П'ятого дня ЧАС ТРЕТІЙ, де Северин розповідає Вільямові...
35. П'ятого дня ЧАС ШОСТИЙ, де знаходять убитого Северина,...
36. П'ятого дня ЧАС ДЕВ'ЯТИЙ, де чиниться справедливий суд і...
37. П'ятого дня ВЕЧІРНЯ, де Убертин рятується втечею, Бенцій...
38. П'ятого дня ПОВЕЧЕР'Я, де лунає проповідь про пришестя...
39. ДЕНЬ ШОСТИЙ Шостого дня...
40. Шостого дня ХВАЛИТНИ, де призначено нового келаря, але не...
41. Шостого дня ЧАС ТРЕТІЙ, де Адсо, слухаючи «День гніву», -...
42. Шостого дня ПІСЛЯ ЧАСУ ТРЕТЬОГО, де Вільям тлумачить...
43. Шостого дня ЧАС ШОСТИЙ, де відтворюється історія...
44. Шостого дня ЧАС ДЕВ'ЯТИЙ, де настоятель...
45. Шостого дня МІЖ ВЕЧІРНЕЮ І ПОВЕЧЕР'ЯМ, де коротко...
46. ДЕНЬ СЬОМИЙ Сьомого дня НІЧ,...
47. Сьомого дня НІЧ, де сіпається екпіроза, а з причини...
48. ОСТАННІЙ АРКУШ Обитель горіла три дні і три ночі, й...
49. ГЛОСАРІЙ Абеляр, П'єр (Pierre Abelard, 1079-1142) -...

На попередню


Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate