Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Оксана Іваненко Славетний датський казкар (1992)
Оксана Іваненко Славетний датський казкар (1992)
© О.Д. Іваненко, 1992
Джерело: Х.К. Андерсен. Казки. Донецьк: Донбас, 1992. 190 с. - С.: 3-12.
Сканування та коректура: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004
Ось перед вами книжка казок. І я знаю напевне, що вона стане для вас однією з улюблених. Так було з усіма дітьми, хто тільки читав ці чудові казки. А читали їх мільйони різних дітей в різних країнах, бо вони перекладені багатьма мовами світу: російською, французькою, англійською, німецькою, індуською, італійською... Та всіх не перелічиш! І я, коли була малою, слухала їх, потім читала сама і тепер люблю перечитувати так само, як, напевне, ваші батьки, як багато дорослих і навіть старих людей.
У дитинстві завжди захоплюють надзвичайні події, цікаві надзвичайні пригоди, чесні і сміливі герої, про яких нам розповідає автор у своїх казках. Ці герої, ніби добрі знайомі, живуть десь поблизу нас, і ми часто з ними стрічаємося, лише не бачимо їх, не помічаємо, бо вони не тільки люди, а й птахи, звірі, рослини і навіть речі. Але і такі герої поводять себе, як справжні люди - так само розмовляють, відчувають, дружать або, навпаки, сваряться. У цих казках завжди перемагає все хороше, чесне, правдиве, і, прочитавши їх, думаєш: яка хороша, добра людина написала ці казки. Мабуть, людина ця дуже любила дітей, дуже хотіла, щоб трудящі люди всього світу жили в дружбі, в мирі, -щоб вони були чесними, справедливими, працьовитими. В цих казках висміюються хвастощі, лестощі, бундючність та інші погані риси, з якими слід боротися нам і сьогодні.
Ці казки, які стали подарунком для дітей усього світу, написав видатний датський письменник Ханc Крістіан Андерсен*. А про себе самого він розповів у своїй книжці «Казка мого життя», і справді, в його житті було багато незвичайного і повчального для всіх.
* у сучасній транслітерації - Ганс Християн Андерсен (прим. Aerius).
Славетний казкар Ханc Крістіан Андерсен народився більше як 180 років тому (1805 г.) в Данії, у маленькому місті Оденсе, на острові Фюн. Бідна малесенька комірка, заставлена верстатами та різним інструментом шевця-батька. Під вікном горища, на ринві, ящик з землею,- там ростуть цибуля та петрушка,- оце й увесь город матері. Біля хатинки один кущик аґрусу - садок для хлопчика [3] Ханса, що дивиться то гостро спостережливими жвавими, то задумливими, мрійними очима на навколишній світ.
Батько й мати цілісінький день працюють, не розгинаючи спини, все життя змагаються зі злиднями, і сусіди частенько жаліють і молодих батьків, які ледь зводять кінці з кінцями, і маленького худорлявого хлопчика. А хлопчикові здається, що він живе прекрасно, що у нього найщасливіше дитинство, їхня тісна комірка здається йому багатою і розкішною, адже на всіх стінах висять чудесні картинки, а над верстатом - навіть поличка з книжками. Такого не знайдеш у кожного! На дверях намальований чудовий краєвид, і хлопчик годинами дивиться на нього і ніби гуляє між тінистими деревами, плаває в спокійному озері, зображеному там. Для нього всі ці малюнки, ці розписні двері здавалися найцікавішою картинною галереєю.
Батьки дуже любили свого хлопчика-одинака. Весь вільний час тато віддавав синові, гуляв з ним, робив йому різні іграшки. Були у Ханса і рухливі млинки, і мальовничі панорами, і ляльки, що кивали головами. А вечорами, коли по кутках убогої комірки згущувались химерні тіні, батько читав дружині і синові цікаві книжки - байки Лафонтена, комедії Гольберга, а найчастіше товсту і дуже цікаву збірку казок «Тисяча і одна ніч». Чи не найбільше в житті любив маленький Ханс слухати ці читання батька і захоплююче мріяти при тьмяному світлі домашнього гасничка. Любив хлопчик і спостерігати веселі гулянки місцевих ремісників та матросів.
У старовинному місті Оденсе збереглося багато давніх звичаїв, які вже вивелися і в столиці Данії Копенгагені, і по інших великих містах. По-особливому відзначали ремісники і городяни міста різні урочисті цехові події. Вони, наприклад, гучно влаштовували своєрідне свято в день переміщення вивісок. Усі цехові майстри, підмайстри, учні йшли шумливою процесією з прапорами і списами вулицями міста, а на списах жовтіли лимони, розвівалися різнобарвні стьожки. Попереду всіх біг, роз сипаючи різні жарти і викрутаси, дзенькаючи бубинцями, арлекін, а за ним поспішали інші витівники. Цікавими були розваги матросів. Вони гуляли в свята вулицям Оденсе з музикою і прапорами. Моряцька гулянка завжди закінчувалась боротьбою двох молодих урвиголов на дошці, перекинутій з одного човна на інший. Переможцем був той, хто втримувався на дошці, а переможений пі; регіт глядачів намагався виринути з води. [4]
Захоплювався маленький Ханс і дивними візерунками місцевих різьбярів. У містечку було багато умілих різьбярів по дереву, і старовинні будинки стояли прикрашені їхньою вигадливою різьбою. На одному з таких будинків висів щит з вирізаною рамкою з тюльпанів та троянд, а в рамці красувався вишукано викарбуваний рік побудови та цілий вірш. Цей будинок і змалював майбутній казкар в одній із своїх казок.
Дід маленького Ханса був теж різьбярем по дереву. На старість він захворів і вже не міг працювати, але завжди вирізав з дерева різні химерні фігурки: людей з звірячими головами, тварин з крилами, дивовижних птахів. Ці фігурки він складав у корзинку, ходив по околицях і дарував їх сільським дітям та жінкам. Багато таких подарунків мав і Ханс.
Важко доводилось бабусі з своїм хворим чоловіком, і вона мусила сама працювати. Старенька доглядала садок при міській лікарні і часто приносила звідти своєму єдиному улюбленому внукові букетики запашних квітів. Хлопчик ставив їх у воду і годинами спостерігав, як вони красувались над скринькою, на якій він спав. Ліжка для нього не було де поставити в тісній комірці.
Хлопчик завжди почував себе щасливим і завжди був чимсь зайнятий. То він уважно розглядав листя на своєму кущику аґрусу, як воно розпускалося з маленьких бруньок, виростало, а на осінь Жовкло, сохло і опадало, то його увагу привертала якась комашка, квітка або камінець. Усе для нього було живим, мало власну цікаву історію. Він помічав те, повз що інші проходили байдуже. Годинами він міг сидіти тихо з своїми іграшками, шити вбрання лялькам і грати у театральні вистави.
Якось батьки повели Ханса в театр, і відтоді театр став його мрією. На часте відвідування театру .в батьків, звичайно, не було грошей. Двічі-тричі на рік, правда, траплялись такі щасливі випадки. Та хлопчик завів дружбу з рознощиком афіш, і за те, що допомагав йому, той дарував своєму помічникові щодня одну афішу. Ханс читав заголовки п'єс, список дійових осіб і міг вигадувати цілі комедії, змішуючи все те, що чув від батька, що бачив у театрі, і ставити їх з своїми ляльками.
Він ріс мрійним ласкавим хлопчиком. Йому здавалося - всі його люблять. Та поки що так і було. Ханс часто бігав до стареньких бабусь, які доживали свій вік у притулку для бідних - «богадільні», і вони розповідали йому безліч народних казок та різних історій, а потім він і сам починав їм розповідати те самісіньке, тільки додаючи багато [5] свого. Старі хитали головами і дивувались - що то за розумний хлопець росте!
У школі, куди його віддали згодом батьки, Ханс був наймолодшим. На перервах учитель гуляв з ним за руку, щоб його не збили з ніг старші учні. Його дивував цей незвичайний хлопчик. Якось учитель покарав старшого хлопця, який не вивчив уроку. Раптом маленький Андерсен почав гірко плакати і просити пробачити покараного. Він був зовсім невтішний і не заспокоювався, поки учитель не змилувався над винним.
Та от Ханса спіткало перше велике лихо. Батько його все життя журився, що не міг вчитися, не мав освіти, ніде не бував, нічого не бачив. І він вирішив стати солдатом. То була пора наполеонівських війн. Данія була в союзі з Францією, і Наполеон був улюбленим героєм батька. В армії йому довелося бути недовго. Незабаром заключили мир, і Андерсен повернувся додому. Незвичні важкі походи підірвали його здоров'я, і невдовзі він помер.
Життя стало зовсім важким для малого Ханса. Мати щодня ходила на поденну роботу (ледь перебивались з хліба на квас), а хлопець лишався напризволяще. Але він весь час був зайнятий своїм ляльковим театром, своїми комедіями. Одна старенька вдова давала йому читати книжки, і він читав усе без розбору, перечитав усі трагедії Шекспіра та чимало інших класичних творів.
Сусіди звертали увагу матері, що хлопець тиняється без діла, тоді як йога однолітки, хлопці 12-13 років, уже працюють на фабриці. Тоді мати вирішила віддати на фабрику і Ханса. Спочатку все йшло гаразд. Хлопець не перевтомлювався на роботі. Він мав дуже гарний голос і частенько замість роботи співав, декламував цілі сцени з комедій Гольберга і трагедій Шекспіра своїм товаришам по роботі. Всі підмайстри і робітниці були дуже задоволені і охоче виконували за нього його частку роботи. Та от один з підмайстрів почав жартувати, що Ханс не хлопець, а дівчина. І співає таким високим ніжним голосом, і соромливий та тихий, як дівчинка. Жарти перейшли в глузування, і дома хлопець, плачучи, заявив матері, що він більше нізащо не піде на фабрику.
Незабаром мати вдруге вийшла заміж, знову за шевця, ще зовсім молодого. Ніяких прикростей не зазнав від нього Ханс. Вітчим був спокійний, тихий, але він зовсім не втручався у виховання хлопчика і просто не звертав на пасербка ніякісінької уваги. Сидить собі хлопець, годинами шиє лялькам вбрання, щось бурмоче до них,- ну й добре, що нічим не заважає. А мати навіть казала: це [6] згодиться, він обов'язково буде кравцем. Ні, син не хотів бути кравцем, йти вчитися до першого в місті кравця Стегмана.
- Я хочу грати в комедіях, бути актором,- сказав він матері і на її розпач тільки й твердив про це.
Багато освічених родин в Оденсе зацікавились хлопцем, який так любив читати, і знав слово в слово безліч уривків з різних драматичних творів, і до того ж мав прекрасний голос. Його часто запрошували в гості, і він розважав товариство своєю декламацією та співами. Але мало хто турбувався про його долю, про його майбутнє, мало хто думав, що здібному хлопцеві треба всерйоз вчитися, що йому треба допомогти вийти на шлях.
Проте знайшлись і такі люди. Один старий морський полковник пообіцяв взяти його до палацу в Оденсе, де перебував тоді датський принц.
- Якщо принц спитає вас, чого вам найдужче хотілося б, скажіть, що ваше найпалкіше бажання - вчитися в гімназії.
Полковник виконав свою обіцянку, і, справді, на запитання принца Андерсен відповів йому так, як порадив добрий друг. Але принц сказав, що гарно співати та декламувати - це ще не є ознакою генія, треба пам'ятати, який важкий і довгий шлях навчання, і краще йти вчитися якомусь ремеслу. Так хлопчик повернувся ні з чим, хоча для вступу до гімназії дітям багатіїв зовсім не треба було мати ніяких ознак не тільки геніальності, а навіть і будь-яких особливих здібностей.
Хлопець знову почав ходити в школу для бідних, де вчили так-сяк, аби діти вміли читати та трохи рахувати. А роки минали, треба було серйозно думати про долю Ханса, і мати настоювала, щоб син ішов учитися до кравця. Та хлопець із сльозами на очах благав відпустити його "в Копенгаген. Він плекав мрію про театр, про мистецтво і вірив, що в столиці досягне свого.
Нічого не можна було вдіяти з цим палким бажанням. І от мати зібрала в маленький вузлик жалюгідні манатки сина, зав'язала у хустинку 10 далерів - гроші, складені за багато років, а 3 далери дала поштареві, який обіцяв провезти хлодічика «сліпим» пасажиром, тобто без квитка - «зайцем».
Настав день від'їзду. На світанку мати провела Ханса за міську браму. Там уже чекала їх стара, зовсім посивіла бабуся. Обидві жінки з сльозами обняли хлопця, поштар засурмив у ріжок, і диліжанс рушив. Перед хлопцем був далекий невідомий шлях... [7]
Він опинився сам у великому місті Копенгагені. Безпосередній, щирий і довірливий, не розуміючи ніякої різниці в громадському становищі різних людей, не знаючи ніяких умовностей у взаєминах з людьми, він звертається до багатьох, розповідає про своє життя, про свої мрії і надії. Поети, актори, незнайомі жінки, випадкові сусіди на гальорці в театрі слухають незвичайного хлопця. Хто дивиться на нього, як на дивака, хто зворушений і щиро хоче йому допомогти хоча б порадою...
Десять далерів, зав'язані матір'ю у хустинку, швидко прожиті, але хлопця підтримує впевненість, що врешті він досягне свого. Скільки разів, повертаючись в комірку, найняту за грош, він втішає себе думкою: «Треба багато страждати, зате потім з тебе щось вийде».
Все-таки було видно: хлопець мав якісь здібності, він, безперечно, був талановитим. Але в чому саме? Це ще важко було відгадати.
Один актор, вражений голосом і почуттям хлопця, зібрав серед своїх колег - письменників, композиторів - трохи грошей на життя для Андерсена і став давати йому уроки співів. Життя трохи усміхнулось і сповнило серце надіями. Та не надовго. У хлопців у такому віці часто ламається голос і тимчасово зникає зовсім. Так трапилось і з Андерсеном. Знову почалось напівголодне існування, різні спроби знайти роботу. В час обіду він ішов з дому, хазяйка думала, що хлопець обідає у когось із знайомих, а Ханс сидів у міському «Королівському» саду і їв копійчану булку. Тільки віра в майбутнє не давала занепадати духом. «Ну, нічого, незабаром усе буде гаразд»,- думав він, хоча особливих підстав для таких висновків нібито й не було. Та кожне привітне слово, навіть просто сонячний день окрилювали його. Андерсен пише, як раз «весною вийшов погуляти у Фредеріксберзький сад. Дерева були вкриті свіжою зеленню, що тільки-но визирнула, сонце просвічувало крізь листя, трава була така запашна, пташки так чудово співали, і вся моя душа сповнилась захоплення. Я обняв стовбур найближчого дерева і став вкривати його поцілунками. «Та він з глузду з'їхав, чи що?» - вигукнув, проходячи повз мене, сторож.
Я злякався, втік звідти і тихо, статечно побрів додому».
Кожна людська усмішка була для нього як сонячний промінь, та тільки він не розбирався в усіх усмішках! «На мене дивились, як на якесь курйозне явище, розважались мною, а я бачив у кожній усмішці схвалення. Один з моїх друзів пізнішого часу розповідав мені, що [8] він побачив мене в ту пору в домі одного комерсанта, куди мене покликали і для забави попросили продекламувати один з власних віршів. Я, не кваплячись, виконав бажання присутніх, але продекламував з таким почуттям, з такою непідробною щирістю, що дивування перейшло в співчуття».
Хлопець почував себе цілком залежним від ставлення до нього «добрих людей». А роблячи йому хто багато, хто мало або й зовсім нічого,- усі повчали його, кожен хотів, щоб Андерсен слухав тільки його поради і йшов тільки тим шляхом, який той вказує. На його перші спроби писати багато хто дивився глузливо і радив не витрачати на це час.
Але, на щастя, серед багатьох нових знайомих були і щирі, розумні люди, які розуміли, що Андерсенові перш за все треба вчитися, що він, з його здібностями, мусить мати вищу, університетську освіту, а не лише випадкові елементарні знання! І от 16-річного Ханса влаштували в гімназію в невеличкому місті Слагельсе.
Директор театру в Копенгагені Коллін виклопотав для нього стипендію і сам стежив за навчанням Андерсена. З того часу Коллін і вся його сім'я стали найближчими людьми для Андерсена, хоча самі вони, статечні, розсудливі та спокійні, часто і не розуміли поетичної, вразливої натури юнака.
Майбутньому письменникові було вже 16 років, коли він вступив до гімназії. Скільки приниження, скільки гіркоти довелось йому там зазнати! Хай він сам розкаже про це: «"У гімназії мене посадили з маленькими хлопчиками у другий клас. Адже я по суті аж нічогісінько не знав. Я був схожий тепер на вільну пташку, посаджену в клітку. Бажання до навчання у мене було велике, але давалось воно мені важко. Становище моє можна було порівняти з становищем людини, яка не вміє плавати, а її кинули в море. Йшлось про життя і смерть, і я з усіх сил боровся з хвилями, що загрожували потопити мене: одна хвиля називалась математикою, друга - граматикою, третя - географією і т. ін. Я захлинався і боявся, що мені ніколи не пощастить виплисти. То я перебріхував імена, то переплутував назви, то задавав неймовірні питання, які не задасть хоч трохи розвинений школяр. Директор наш, взагалі великий насмішник, звичайно знайшов у мені підходящу мішень і врешті зовсім залякав мене».
Коли перечитуєш листи Андерсена тих років, стає до нестями шкода бідного юнака. Як він старався! Він сидів [9] дні і ночі над підручниками і не тільки наздогнав, а й перегнав решту учнів. Він прекрасно писав шкільні твори, любив літературу, історію, а директор присікувався до кожного слова.
Дивний це був учитель і вихователь. Власне, цьому причепі і невдасі найменше слід було обирати своєю професією виховання молоді. Треба було мати велику віру в життя і невичерпне- прагнення до знання, які мав Андерсен, щоб перенести весь глум, знущання і насмішки, якими осипав його щодня цей «вихователь». В той же час директор писав Колліну, що Андерсен дуже старається, робить великі успіхи і, безумовно, заслуговує тих турбот, які має з боку своїх друзів. Коллін одержував ці листи і радів за Андерсена. Але бувало, що того ж дня приходив лист від Андерсена, повний розпачу, бо директор не тільки ніколи не хвалив його, а, навпаки, виставляв на посміховисько перед усім класом.
Андерсен уже давно писав вірші, але приховував це від директора, мов якийсь злочин. Та й друзі і знайомі - всі радили йому не думати про себе, що він поет, і кинути це заняття. «Будь ласка, не думайте, що ви поет,- писала одна літня жінка, яка досить співчутливо ставилась до нього.- Ну, що б ви сказали, якби я раптом уявила тебе майбутньою імператрицею бразільською? Це було б божевіллям, але так само безглуздо і з вашого боку уявляти себе поетом!»
А Андерсен і не «уявляв» себе письменником, навпаки, коли б тоді хтось хоч трохи підтримав ці творчі пориви, це б осяяло і зігріло все його життя. Він страждав, як загнаний, забитий птах. Це був найважчий, найгірший час в житті письменника.
Нарешті один з учителів зрозумів нестерпне становище бідного юнака, поїхав у Копенгаген і розповів про все Колліну.
Андерсен переїхав у Копенгаген і після підготовки у приватних учителів витримав іспит в університет...
Ще довго шлях Андерсена не був легким, і хоча він був набагато і розумніший і талановитіший за своїх сучасників - датських поетів і письменників, більшість з них дивилась на цього юнака, що вийшов з простого народу, згорда, довго не визнавала його таланту, замовчувала йощ твори або нещадно критикувала. «Все хороше в мені затоптували в грязюку»,- згадував він сам.
Навіть дивно, що, пройшовши такий шлях, Андерсен не загубив своєї любові, привітної доброзичливості до людей. Він скрізь жадав знайти хороше, бачив красу там, [10] де її ніхто не помічав, його твори промовляли до серця кожного, їх розуміла кожна проста людина.
Першими його творами були нариси про мандрівки, роман «Імпровізатор». Але справжню славу письменник здобув своїми казками. Коли вийшли його перші казки «Кресало», «Принцеса на горошині», «Русалочка», про них заговорили скрізь. А коли він написав «Гидке каченя», багато знайомих та й незнайомих зрозуміли, що в цій казці відображено багато чого з його власного життя, І деякі «друзі» цілком легко пізнавали себе в образі курки, кота та інших.
Твори Андерсена, особливо його прекрасні казки, перекладались різними мовами, про нього заговорили і в Франції, і в Англії, і в Німеччині, а в Данії ще довгий час не визнавали уже відомого казкаря і продовжували його «повчати».
Проте Андерсен, хоча й часто страждав від такого становища, продовжував іти своїм шляхом і не згинався. Він наполегливо працював. Багато їздив, любив мандрувати і сам порівнював себе з перелітним птахом. Франція, Німеччина, Англія, і особливо Італія, завжди манили його, та найдужче він все-таки любив свою маленьку Данію.
Кращі письменники того часу, композитори, художники, актори дуже любили Андерсена і раділи зустрічам з славетним казкарем, в якому все життя лишалося щось дитяче. В Італії він зустрівся з видатним датським скульптором Торвальдсеном. Дружба їхня продовжувалась і на батьківщині. У Парижі він часто зустрічався з Генріхом Гейне, який не міг лишатися у себе в Німеччині. На пам'ять про ці теплі, дружні зустрічі Генріх Гейне написав Андерсенові зворушливий, сердечний вірш. Присвятив йому вірш і французький поет Ламартін. У Парижі Андерсен познайомився з письменниками Гюго, батьком і сином Дюма і Бальзаком, бував у товаристві поетів, акторів, художників. Знаменита актриса Рашель написала йому: «Мистецтво - це правда. Сподіваюсь, що афоризм цей не здасться парадоксальним такому видатному письменникові, як Андерсен».
Міцна дружба з англійським письменником Діккенсом була найсвітлішими сторінками в житті Андерсена. Датський казкар гостював у Діккенса в Англії, листувався з ним. Був він знайомий і з німецькими казкарями, яких теж знають всі діти,- братами Грімм.
Славетні композитори Ліст, Мендельсон грали Андерсенові свої твори, а найкраща співачка того часу Дженні Лінд звала його своїм «любим братом». [11]
«Скільки кращих благородних людей мого часу,- писав Андерсен у спогадах,- ласкали мене і відкривали мені душу! Моя віра в людей рідко була обманута».
Природа була для Андерсена живою книгою, таємниці якої поступово відкриває людина. Треба тільки пильно придивлятися до неї, так само, як і до всіх проявів життя. «Світ навколо нас повний краси, вона проявляється в найменших перелітних образах, яких часто не помічають люди. У краплині води, взятої з калюжі, вирує цілий світ живих істот. Доба - крапля, схоплена з буденного життя, теж містить в собі цілий світ у картинах, повних поезії і краси. Відкрий тільки очі і дивись. Поет і повинен вказувати на них іншим людям... Потім і вони звикнуть вдивлятися, і життя усіх збагатиться, збагатиться красою...
Популярність Андерсена росла з кожним роком в усіх шарах народу. Особливо любили свого казкаря діти. Часто, побачивши його високу, худу, незграбну постать, діти підбігали і віталися з ним. Якось одна жінка зробила зауваження своєму синові: «Як ти насмілився заговорити з чужою людиною?» А хлопчик відповів: «Та це ж не чужий, це Андерсен, його всі хлоп'ята знають».
Цікава історія трапилась якось з паличкою Андерсена. У письменника була улюблена паличка з пальми, яку він придбав у Італії. Він з нею ніколи не розлучався. Але якось він забув її в одному з закордонних готелів. Згадав він про неї тільки на пристані. Він попросив передати паличку через когось з земляків у Данію.
Андерсен плив пароплавом, потім їхав омнібусом, потім знову поїздом, і в Едінбурзі, коли мав пересісти на лондонський поїзд, його наздогнав кондуктор іншого прибулого поїзда і передав йому паличку. Вона проїхала одна тим же самим шляхом. На ній був лише причеплений папірець з словами: «Датському письменникові Хансу Крістіану Андерсену». Паличка переходила з рук в руки, і всі, хто тримав її, згадували чудесні казки Андерсена і з любов'ю передавали її далі. Можна з певністю сказати, що ця супутниця казкаря могла б пройти всю Європу, бо казки Андерсена знали і любили всі.
Письменник-казкар говорив, що життя його схоже на казку. Але хіба це дивно, що його, доброго і сердечного, любили люди, що він досяг пошани і слави, і ця пошана і слава живуть і житимуть ще довгі-довгі роки!
І я певна, що, прочитавши цю книгу, ви, дорогі читачі, також полюбите цього чудового письменника, казками якого захоплюється весь світ.
ОКСАНА ІВАНЕНКО
© Aerius, 2004
Текст з ae-lib.org.ua
Книга: Оксана Іваненко Славетний датський казкар (1992)
ЗМІСТ
| 1. | Оксана Іваненко Славетний датський казкар (1992) |
На попередню
|
|
