Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Хосе Ортега-і-Гасет Бунт мас Переклад Вольфрама Бурггардта
9
Ледве-но європейські нації заокруглились у сучасних зарисах, як довкруги них і під ними виринула, наче тло, Європа. Це той спільний краєвид, в якому вони рухаються від доби Відродження, і цим європейським краєвидом є самі нації, які несвідомо вже починають відвертатися від своєї войовничої множинності. Франція, Англія, Іспанія, Італія, Німеччина воюють між собою, укладають союзи, ламають і переформовують їх. Але все це, і війна і мир, є співжиттям рівних з рівними, що ані у війні, ані в мирі не було можливим між Римом і кельто-іберійцями, галлами, британцями та германцями. Історія висунула на передній план конфлікти і взагалі політику, що є останнім грунтом, на якому сходить засів єдності; але тим часом як на одній ріллі точилася боротьба, на сто інших провадилась торгівля з ворогом, відбувався обмін ідей, мистецьких форм і релігій. Гуркіт боїв був, так би мовити, лише завісою, за якою тим упертіше розросталась мирна співпраця, що тісно переплітала долі ворогуючих народів. В кожному новому поколінні зростала духова схожість. Або, висловлюючись точніше і обережніше: французькі, англійські та іспанські душі були, є і будуть такі відмінні, як кому хочеться; але вони мають ту саму психологічну структуру і, крім того, поступово набувають того самого змісту. Релігія, наука, право, мистецтво, суспільні та еротичні вартості стають спільним добром. А це ж ті духові речі, якими живе людина. Отже, однорідність виявляється більшою, ніж вона була б, якби всі душі були шиті на одну міру.
Якби ми сьогодні підсумували наш духовий інвентар - погляди, норми, бажання, вірування, ми помітили б, що більша частина всього цього не дістається французові з його Франції чи іспанцеві з його Іспанії, а походить із спільного європейського фонду. Нині, по суті, в кожному з нас європейський первень важить куди більше, як наші французькі, іспанські чи інші особливості. Якби ми зробили уявний експеримент і стали жити тільки тим, що є в нас «національне», якби ми позбавили пересічного француза або німця всіх тих звичок, думок, почуттів, слів, що їх вони запозичили від інших народів, на них напав би жах. Вони зрозуміли б, що просто не можуть жити, бо чотири [132] п'ятих їхнього внутрішнього майна є загальноєвропейською власністю.
Хіба ми, що живемо на цій частині планети, можемо зробити що-небудь достойніше, аніж здійснити те завдання, яке вже чотири сторіччя замкнене в слові «Європа». Протиставиться цьому тільки упередження старих «націй», ідея нації, зв'язаної своїм минулим. Тепер ми побачимо, чи європейці не є дітьми Лотової жінки і не хочуть творити історії, обернувши голову назад. Згадка про Рим і взагалі про античну людину має бути для нас пересторогою; дуже трудно для певного типу людини покинути ідею держави, яка вже закоренилась в його голові. На щастя, ідея національної держави, яку європеєць свідомо чи несвідомо приніс у світ, не є тією схоластичною ідеєю, яку проповідували «філологи».
Тепер я можу підсумувати тему цього нарису. Нині світ переживає тяжку моральну кризу, яка, крім інших симптомів, виявляється в несамовитому бунті мас і походить від деморалізації Європи. Причини цієї деморалізації численні. Однією з найголовніших є переміщення влади, яку наш континент раніше тримав над рештою світу і над собою. Європа непевна, що вона панує, а решта світу теж непевна, що над нею панують. Історичний суверенітет розпорошився.
Вже нема й «повноти часів», бо це вимагає ясного, передрішеного, недвозначного майбутнього, як його уявляло собі XIX століття. Тоді людям здавалось, що вони знають, що станеться завтра. Але тепер знову відкривається вид на нові, невідомі далі, бо ніхто не знає, хто пануватиме і як буде поділена влада на землі. Хто - це значить: який народ чи яка група народів, отже, який етнічний тип? Себто, яка ідеологія, яка система вартостей, норм і життьових імпульсів?
Ніхто не знає, до якого центру тяжітимуть лівдські справи в найближчому майбутньому, і тому життя світу набрало ганебної минущості. Все, що сьогодні робиться публічно і приватно, навіть в душі одиниці, за винятком деяких галузей науки,- все є минуще. Най-мудріше поступає той, хто не довіряє нічому, що оповіщається, виставляється, випробовується і вихваляється. Все це зникне ще скоріше, як з'явилось. Все, починаючи від манії фізичного спорту (я маю на увазі манію, не самий спорт) аж до насильства в політиці, від [133] «модерного мистецтва» до сонячних купелів на безглуздих модних курортах. Всі ці речі не мають коріння, бо все це пусті вигадки в гіршому розумінні слова, забаганки і примхи. Це не твориво, що виросло з істотних глибин життя, не потяг і не справжня потреба. Словом, все це фальш. Цей новий стиль життя на словах плекає ширість, але на ділі є обманом. Правда є тільки в такому житті, всі вчинки якого конечно необхідні. Нема нині жодного політика, що відчував би необхідність своєї політики. І він її відчуває тим менше, чим екстравагантніші й легковажніші його поза і жести, чим менш вони натхнені історичним призначенням. Єдиним життям, яке має власне коріння, єдиним автохтонним життям є таке, що складається із необхідних вчинків. Все інше, те, що в нашій силі взяти, лишити чи заміняти, є сфальшованим життям.
Сучасне життя є виплодом межичасся, прогалини між двома історичними епохами: тією, що була, і тією, що буде. Тому воно має тимчасовий характер. Чоловіки не знають, яким ідеалам вони мають служити, жінки не знають, який тип чоловіка вони воліють.
Європейці не можуть жити, коли перед ними не стоїть велике спільне завдання об'єднання. Коли цього завдання бракує, вони підупадають, кволіють і їхня душа розхитується. Початок цього всього стоїть перед нашими очима. Державні утвори, що досі називалися націями, осягнули свого найбільшого розвитку приблизно сто років тому. І вже нема що робити з ними, хіба що перерости їх. Вони вже давно є минувшиною, що накопичується довкруги європейця, ув'язнюючи і утискаючи його. Обдаровані більшою життьовою свободою, ніж будь-коли, ми відчуваємо, що повітря всередині кожної нації задушливе, що це - в'язничне повітря. Кожна нація, що раніше була широко відкритим, провітрюваним простором, обернулася в провінцію, в «замкнене приміщення». В європейській «надна-ції», яку ми собі уявляємо, сучасна множинність не може й не повинна зникнути. Тоді як антична держава нищила всі відмінності між народами, паралізувала їх або просто консервувала як мумію, національна ідея із її істотним динамізмом вимагає збереження цієї активної множинності, що завжди була притаманною для життя Заходу.
Ми всі відчуваємо потребу нових життьових засад. [134]
Але, як то завжди трапляється в подібних кризах, дехто намагається рятувати становище штучним відживленням тих самих, пережитих засад, Цим пояснюється «націоналістичний» вибух останніх років. І це, повторюю, завжди траплялося так: останній спалах - найяскравіший; останній віддих - найглибший. Напередодні зникнення кордони стають найбільш чутливими, як військові, так і економічні.
Але всі ці «націоналізми» - лише сліпі кути. Спробуйте проектувати їх в майбутнє, і ви відчуєте перепону. Націоналізм є завжди імпульсом протилежного напрямку, ніж ті сили, що творять державу. Він виключає, а останні включають. В епохи консолідації він, безсумнівно, має позитивну вартість і є високим ідеалом. Але в Європі все вже надмірно сконсолідоване, і націоналізм є тільки манією, приводом, щоб ухилитися від обов'язку, від нового, великого завдання. Примітивні засоби, яких він уживає, і тип людей, яких він захоплює, показують аж надто ясно, що він є протилежністю історично-творчого руху.
Тільки рішення збудувати велику націю з групи континентальних народів могло б відживити пульс Європи. Вона б знову повірила в себе і автоматично почала б ставити високі вимоги до себе, дисциплінувати себе.
Але становище куди небезпечніше, аніж звичайно думають. Минають роки, і постає небезпека, що європейці звикнуть до обниженого тонусу свого існування; що вони відучаться панувати і, передусім, опановувати себе. В такому разі всі їхні чесноти і здібності поступово вивітряться.
Але, як це завжди буває в процесі творення нації, об'єднання Європи натрапляє на спротив консервативних верств. Це може привести їх до катастрофи, бо до загальної небезпеки, що Європа остаточно здеморалізується і втратить всю свою історичну енергію, прилучається ще інша, і то дуже конкретна і загрозлива. Коли комунізм переміг в Росії, багато людей думало, що червона повінь заллє увесь Захід. Я в це не вірив. Навпаки, в ті роки я писав, що російський комунізм є неприйнятною речовиною для європейців, породи людей, яка в своїй історії поставила всі зусилля і все завзяття на карту індивідуалізму. Прийшов час, і ті, що тривожились, знайшли спокій. Вони знайшли спокій [135] саме тоді, коли надходить пора, щоб втратити його. Бо якраз тепер невгамовний, агресивний комунізм може залляти Європу.
Моє враження таке: тепер, як і раніше, комуністичне кредо в російському стилі не цікавить і не спокушає європейця, не обіцяє йому привабливого майбутнього. І не з тих плитких причин, що їх звичайно приточують його апостоли, твердолобі, глухі та неправдолюбні. Буржуа Заходу знає дуже добре, що, навіть без комунізму, людині, яка живе виключно зі своїх рент і передає їх своїм дітям, лишаються лічені дні. Не це імунізує Європу проти «московської віри». І ще менше страх. Примхливі припущення, на яких Сорель двадцять років тому заснував свою «Тактику насильства», видаються нам тепер смішними. Буржуа не боягуз, як думав Сорель, і в цю хвилину він більше схильний до насильства, ніж робітники. Всім відомо, що больше-визм переміг у Росії тільки тому, що там не було буржуазії . Фашизм, що є дрібнобуржуазним рухом, виявився ще більш насильницьким, ніж усе робітництво вкупі. Отже, не ці всі речі перешкоджають європейцеві кинутися в обійми комунізмові, але куди простіша й елементарніша причина, а саме: європеєць не бачить в комуністичному порядку ніяких передумов для людського щастя.
І проте, повторюю, мені здається можливим, що в найближчих роках Європа захопиться большевиз-мом. Не через самий большевизм, а всупереч йому.
Уявімо собі, що «п'ятирічки», що їх совєтський уряд здійснює з геркулесівським зусиллям, осягнули намічену мету, і величезне російське господарство не тільки відбудоване, а знаходиться в повному розквіті. Хоч який був би зміст большевизму, він є величезним людським експериментом. В ньому люди рішуче взялися за здійснення реформаторської програми і живуть напружено під суворою дисципліною, яка живиться цією вірою. Якщо фатум, байдужий до людського ентузіазму, не покладе край цьому експериментові, якщо він відкриє йому більш-менш вільний шлях, то большевизм своєю блискучою якістю розкішного підприємства засяє над континентальним обрієм, як нове, полум'яне сузір'я. Якщо Європа в міжчассі продовжуватиме своє ганебне животіння, з нервами і м'язами, послабленими через брак дисципліни, без проекту нового [136] життя, як зможе вона уникнути заразливого впливу такого величного підприємства? Тільки ті, що не знають європейця, можуть надіятись, що він не почує цього заклику до нового діла і не захопиться ним, коли він сам не може розгорнути такий же гордовитий прапор. Аби тільки служити якійсь справі, що наповнить його життя змістом, аби тільки втекти від власної духової порожнечі, європеєць може загамувати свої застереження до комунізму і захопитися якщо не його змістом, то його моральним жестом.
У перетворейні Європи в єдину континентальну державу я бачу єдиний спосіб протиставитись «п'ятилітньому планові».
Експерти політичної економії запевняють нас, що імовірність такої перемоги дуже невелика. Але це було б надто ганебно, якби антикомунізм покладав усі свої надії на матеріальні труднощі противника. Катастрофа комунізму була б тоді рівнозначна катастрофі сучасної людини. Комунізм - це моральний ухил, щось на зразок моралі. Чи не було б достойніше й корисніше протиставити цій східній моралі нову мораль Заходу, заклик до нової програми життя?
Книга: Хосе Ортега-і-Гасет Бунт мас Переклад Вольфрама Бурггардта
ЗМІСТ
На попередню
|
|
