Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Хосе Ортега-і-Гасет Кант (Роздуми до роковин) Переклад В'ячеслава Сахна

Кант не запитує, що таке реальність чи яка вона, що таке речі, що таке світ. Він, навпаки, запитує, чи можливе пізнання реальності, речей, світу. Це розум, який повертається спиною до реального і заопіковується самим собою. Така тенденція духу до самокопирсання не нова, вона, певніш, характеризує загальний стиль філософії, започаткованої в часи Відродження. Своєрідність Канта полягає в тому, що він довів до скрайньої форми таке нехтування всесвіту. Він зухвало витручає з метафізики всі проблеми реальності та онтології, лишаючи тільки проблему пізнання. Йому [207] важить не знати, а знати, чи справді він знає. Іншими словами, більш ніж знати, йому важить не помилятись.

Вся новочасна філософія проростає, немов з насінини, з цього остраху перед помилкою, облудою. Це стало немов нашою другою натурою, і вже нас не дивує. Нас більше турбує питання, наскільки дивною і парадоксальною є ця схильність. І справді, хіба не природно прагнути уникнути ілюзії, облуди, помилки? Безперечно. Але не менш природним є прагнення пізнати, збагнути таємність речей. Гомер помер з розпачу, не розгадавши загадку молодих рибалок. Прагнення знати і прагнення не помилятися - це два суттєві для людини імпульси. Перевага одного з них визначає тип людини. Отже, не помилятись чи не знати? У чому першопочаток - у відчайдушному пориві оволодіти істиною чи в обачливому униканні помилки? Епохи, раси користаються з того самого репертуару елементарних імпульсів. Та варто розташувати їх у різній ієрархії, й ураз постане глибока відмінність між епохами й расами.

Новочасна філософія завдячує Кантові перетворенням у науку чистого пізнання. Аби щось пізнати, необхідно спершу мати певність у можливості пізнання. Ця думка завжди знаходила позитивний відгук у новочасному світосприйманні. Від Декарта ми вважаємо єдино правильним і природним починати філософію з теорії методу. Ми прочуваємо, що найкращий стиль плавання - обачливий.

Проте в інші часи так не вважали. Старогрецька й середньовічна філософія була наукою буття, а не пізнання. Тож антична людина без вагань вирушає на полювання за реальним. Проблема пізнання не була вихідним завданням, скоріше другорядним. Античний мислитель не годен би був збагнути первинну невпокійливість новочасної душі, що домагається відповіді на запитання: чи можлива істина? Навіть Платон, котрий воднораз із Цезарем і святим Августином був найближчою до нового часу античною людиною, не виявляв жодної цікавості до питання, чи можлива істина. Він анітрохи не сумнівався в здатності розуму до пізнання істини, його хвилювала зовсім інша проблема: в чому причина помилки?

Ви скажете, що Платон у своїх діалогах настирливо [208] і вживаючи той самий, що й новочасні мислителі, вираз, теж ставить це нелегке запитання: що таке пізнання? Але цей позірний збіг лиш підкреслює величезну відстань, що пролягла між його духом і нашим. Декарт, Х'юм і Кант шукають доказів того, чи можна бути впевненим у чомусь, знати напевне бодай щось. Натомість Платон анітрохи не сумнівається, що ми можемо якнайпевніше пізнати багато речей. Для нього питання полягає в тому, щоб знайти серед них такі, котрі своєю довершеністю та взірцевістю зробили б наше пізнання досконалим. Чуттєве, бувши мінливим і відносним, дозволяє лиш на нестале й непевне пізнання. Тільки Ідеї, які завжди незмінні,- трикутник, Справедливість, білизна - можуть бути предметами сталого, властивого пізнання. Замість того щоб виводити проблему пізнання з сумніву в здатності до цього суб'єкта, Платон клопочеться пошуками реальності, здатної своєю структурою принести взірцеве знання.

Зверніть увагу, як це питання, таке специфічне, уявнює нам приховану суперечливість між давньою середньовічною душею і новочасною. Завдяки цьому ми виявляємо дві первинні постави щодо життя - вкрай протилежні. Антична людина виходить з почуття довіри до світу, який завідомо є для неї Космосом, Ладом. Натомість новочасна людина виходить з недовіри, з підозри, бо для неї (Кант мав геніальність довести це науково) світ - це Хаос, Безлад.

Не варто протиставляти цьому схожу помилку грецьких скептиків. Безперечно, новочасне мислення щось перейняло від них і скористалося значною мірою їхньою зброєю. Але класичний скептицизм є геть протилежним явищем у порівнянні з новочасним критицизмом. По-перше, грецький скептик не виходить із стану сумніву, а, навпаки, приходить до нього, або, краще мовити, здобуває, створює його завдяки особистому героїчному зусиллю. Сумнів, котрий у новочасної людини є вихідною точкою і донауковим почуттям, у Горгія чи Агріпи є результатом і доктриною. По-друге, скептик сумнівається в можливості пізнання, бо приймає властиву його епосі ідею реальності і довірливо користується догматичними судженнями. Тому, як це не неймовірно, у ті часи, коли стан сумніву став загальним і природним, як сталося в новочасну епоху, формально скептиків не було. «Скептицизм - [209] це не серйозно», вважав Кант. Доказ - дуже простий. Перший великий сумнівник нового часу Декарт, по-справжньому засумнівавшись, переборює сумніви й відповідає античному скептицизму. Він серйозно сумнівається в античному понятті реальності і завважує, що навіть заперечивши її, лишається інша реальність- суб'єктивна, «мислима», «феномен». Проте, якщо говорити не про трансцендентну реальність, а про іманентну реальність об'єктивного, то всі тропи й аргументи грецького скептицизму виявляються цілком пересічними.

У будь-якому разі класичні скептики впритул наблизились до нас, немов попереджаючи новочасний дух. Саме тому вони увиразнюються, мов та антитеза, насподі античної душі, що почувала перед ними справжній жах, немов ішлося про якусь страхітливу зоологічну відміну. Незворушна одність пересічного грека трепетала перед людьми, які сумнівалися. Сумніватися - це dubitare, від duo, два - як zweifeln від zwei. Сумніватися означає бути двома тому, хто має бути одним... їх називають «скептиками» - слово, що звичайно перекладається, як «недовірливі», «підозріливі». Але воно означає «обачливо роздивлятись довкола себе».

Недовірливість, героїчне досягнення античного часу, стала природним і поширеним станом духу, що слугує психічним підґрунтям усім порухам новочасної душі. Вже Декарт робить з обачливості метод філософування. У традиції недовірливості Кант посідає вершину. Він не тільки витворює з обачливості метод, а й робить його єдиним змістом філософії. Ця наука хотіти не знати, а хотіти не помилятися і є критицизм.

Задумавшись над тим, що найвпливовіші книжки останніх півтораста років, книжки, з яких сучасний світ узяв найбільше, а ми самі духово сформувалися, називаються «Критика Чистого Розуму», «Критика Практичного Розуму», «Критика здатності судження», нас несамохіть посідають небезпечні сумніви. Невже глибинною суттю нашої епохи є критика? Тобто заперечення. Невже наша епоха не має ствердних догматів? Може, наш дух живиться запереченням? Чи життя для нас - це щось більше, ніж чин, уникання й ухиляння? Новочасному мисленню справді притаманна інтелектуальна оборона. А втім, право нашої епохи, епохи [210] свободи й демократії, полягає в системі норм, спрямованих на уникання надуживань, більш ніж запровадження нових ствердних уживань.

Коли я спостерігаю в обширній перспективі історії, як здіймаються одна супроти іншої давня середньовічна і новочасна філософії, вони видаються мені досконалими еманаціями двох геть протилежних типів людини. Давня філософія, плід довіри та певності, народжується від войовника. У Стародавній Греції та Римі і в молодій Європі в центрі суспільства стоїть людина війни. Суспільство переймає її вдачу, її ставлення до життя. Новочасна філософія, продукт недовіри й обачливості, народжується від буржуа. Це новий тип людини, що витручає войовничу вдачу і стає соціальним прототипом. Саме тому що буржуа притаманна невіра в себе, взагалі непевність, він дбає насамперед про безпечність. Над усе йому треба уникнути небезпек, захиститися, вжити застережних засобів. Буржуа - це промисловець і адвокат, а економіка і право - дисципліни обачливості.

У кантіанському критицизмі ми бачимо гігантську проекцію душі буржуа, яка зумовила долю Європи з часів Відродження. Етапи капіталізму були водночас стадіями еволюції критицизму. Не випадково Кант дістає вирішальні імпульси для свого остаточного витвору від англійських мислителів. Адже в Англії раніше, ніж на континенті, досягнуто вищих форм капіталізму. Зазначений зв'язок між філософією Канта і міським капіталізмом не означає схвалення доктрин історичного матеріалізму. Для нього відміни економічної організації є істинною реальністю і причиною всіх інших історичних проявів. Наука, право, релігія, мистецтво становлять надструктуру, яка випливає з єдиної первинної структури - структури економічних засобів. Така доктрина, хибність котрої не раз уже доведено, мене не обходить. Адже я не кажу, що критична філософія є вислідом капіталізму, це лиш паралельні утворення одного людського типу, в якому переважає недовіра.

Хоч би якою вартістю ми наділяли певний витвір культури - наукову систему, юридичний закон, мистецький стиль,- мусимо шукати за ним біологічний феномен - тип людини. І навряд чи. в різних витворах [211] одного й того самого суб'єкта виразно не проглядатиметься одність стилю.

Це спонукає нас приглянутись до самих себе. До якого типу належить сучасна людина? Чи не продовження це обачливої буржуазної натури? Тут треба було б виходити з аналізу нової філософії. Хоча це важко, а то й неможливо, бо нова філософія досі перебуває в стані проростання, і ми не можемо бачити її повною, завершеною, з певної відстані, як сприймаємо, скажімо, системи Стародавньої Греції чи Канта. Але є один пункт, про який вже можна без серйозного ризику говорити. Нова філософія вважає, що скрайня недовіра не є добрим методом. Недовірливий дурить сам себе, вірячи, що можна позбутися власної простодушності. Без пізнання сутності пізнання, як таке, неможливе, бо воно вже передбачає певну ідею реального. Кант, утікаючи від онтології, стає непомітно для себе її в'язнем. Зрештою, жива й насторожена довіра краща за недовіру. Хочемо того чи ні, ми тримаємося на простодушності, і найпростодушніший той, хто вірить, що її уникнув.

З уваги на це, до Кантового вчення можна прикласти підзаголовок твору Бомарше «Севільський цирульник, або Марна обережність».

Додати в закладки

  
Переклад Translate