Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Патрік Модіано Неділі в серпні (1986)
Сільвія стривожено глянула в мій бік. Так наче шкодувала, що привела мене сюди, накинувши товариство цієї жінки та її сина.
- Пообідаємо надворі,- промовила пані Вількур.
- Це ви чудово придумали, мамо!
Звертання на «ви» та лагідний тон мене здивували, хоч і це пасувало до отого грубого ланцюжка на руці.
Чоловік у білій куртці чекав біля дверей вітальні.
- Стіл накрито.
- Йдемо, Жюльєне! -озвався Вількур дзвінким голосом.
- А тент напнули? - запитала пані Вількур.
- Так, пані.
Весь гурт рушив через лужок. Ми з Сільвією трималися позаду. Вона кинула на мене допитливий погляд, наче боялася, що я піду звідси.
- Я дуже радий, що ви мене запросили,-сказав я. -Дуже радий.
Однак мої слова, здавалося, переконали її не зовсім. Мабуть, вона боялась реакції чоловіка, на якого дивилася з відтінком зневаги.
- Сільвія сказала мені, що ви - фотографі- промовив Вількур, розчиняючи залізну хвіртку й пропускаючи матір.- Якщо хочете, я дам вам роботу...- І він подарував мені широку усмішку. - Ми з товаришем починаємо велику справу, і нам будуть потрібні проспекти та рекламні фотографії.
Він говорив так, ніби звертався до нижчої істоти, а я в цей час не міг відвести очей від ланцюжка в нього на руці. Якщо «велика справа», на яку він натякав, була в дусі цього браслета з грубими ланками, то вона навряд чи сягала далі сякої-такої торгівлі американськими автомобілями.
- Він не потребує твоєї допомоги,- сухо озвалася Сільвія.
Ми перетнули дорогу, вийшли на берег, і якраз навпроти будинку Вількур штовхнув угору шлагбаум із написом: «Вілла «Фредерік». Приватний понтон 14, Англійська алея».
Його мати обернулася до мене:
- Ви побачите чудовий вид на Марну! Я впевнена, вам закортить його сфотографувати.
Ми спустилися на кілька сходинок, вирубаних у скелі, яка через свій червоний колір здалася мені наче штучною, і ступили на дуже широкий понтон із тентом у білу й зелену смужку. Тут стояв стіл, накритий на чотирьох.
- Сідайте отам,- запросила мене пані Вількур.
Вона вказала мені на місце, з якого було добре видно Марну і протилежний берег. Сама сіла ліворуч від мене, а Сільвія з чоловіком на краях столу: Сільвія ближче до мене, а Фредерік Вількур - біля матері. [44]
Чоловікові у білій куртці довелося двічі пройтись од вілли до понтона, щоб принести нам закуски та великий таріль із заливною рибою. Стояла спека, і він добре упрів. Щоразу, коли йому потрібно було за чимось іти, Вількур кидав:
- Жюльєне, будьте обережні, як переходитимете дорогу, щоб не потрапили під машину!
Але Жюльєн не звертав на ці поради жодної уваги й човгав собі далі.
Я роздивлявся навколо. Тент захищав , нас від сонця, що відбивалося в нерухомій зеленій воді Марни й надавало їй прозорості - як тоді, коли ми з Сільвією виходили з пляжу. Навпроти - Шенв'єрський пагорб, біля його підніжжя з зелені виринали великі кам'яні будинки. Вздовж берегів - сучасні чепурні вілли. Я чомусь гадав, що в них живуть колишні розпорядники паризького критого ринку.
Понтон із тентом, де ми обідали, був, безперечно, найбільший і найшикарніший з-поміж усіх понтонів в окрузі. Навіть той, що належав ресторану «Блакитний метелик» і стояв метрів за двадцять праворуч, мав вигляд скромніший. Так-так, понтон вілли «Фредерік» являв собою дивний контраст усьому навколишньому краєвиду з вербами, завмерлою водою, берегами й рибалками з вудочками.
- Вам подобається цей краєвид? - запитала пані Вількур.
- Дуже.
Дивне враження: мені здавалося, мовби ми обідаємо на клаптику Лазурового берега, перенесеного в сільську глушину. Це як із тими середньовічними замками, що їх каліфорнійські мільярдери перевозять по каменю до своєї країни. Скеля поруч з понтоном нагадувала мені про бухточку біля Кассіса. А тент над нами був не менш величний, ніж тенти Монако на знімках В. Веннемана. До того ж він викликав спогад про ресторан «Лідо» у Венеції. Це моє враження ще більше посилилось, коли я помітив, що до понтона пришвартовано катер «Кріс-Крафт».
- Це ваш? - звернувся я до пані Вількур.
- Та ні... Синів. Він, телепень, розважається тим, що катається на ньому по Марні, хоч це й заборонено.
- Не сердьтеся, мамо...
- Хай там що, а плавати на катері все одно не можна, бо тут повно мулу.
- Ти помиляєшся, Сільвіє,- заперечив Вількур.
- Це справжнє болото. Коли вам закортить прокататися на водяних лижах, то вони загрузнуть у баговинні, як у смолі, і ви залишитесь посеред Марни... - Вона промовила ці слова різко й подивилася на Вількура з викликом.
- Ти кажеш дурниці, Сільвіє... По Марні можна чудово кататись і на катері, й на водяних лижах.
Його зачепило за живе. Він вочевидь дуже пишався своїм «Кріс-Крафом» і тому повернувся до мене.
- Їй більш до вподоби ходити на отой жалюгідний пляж, де вже геть усе розвалюється.
- Ну що ви! - заперечив я. - На вареннському пляжі нічого не розвалюється, і мені він дуже подобається.
- Справді? - Він перевів погляд з мене на Сільвію, потім знов на мене, так наче злякався, що ми змовились.
- Ні, катер - це просто безглуздя,- заявила пані Вількур. - Тобі треба його позбутись.
Вількур нічого не відповів, тільки мовчки курив сигарету. Він образився.
- А які ще пляжі ви знайшли в цих місцях? - поцікавилась пані Вількур. Відблиски сонця на воді сліпили їй очі, і вона наділа великі чорні окуляри. - Ви ж бо шукаєте для своїх фотографій саме їх, річкові пляжі?
Пишна зачіска, чорні окуляри й віскі, яке вона пила за обідом, надавали їй вигляду типової американки з курорту в Іден-Року. Була тільки певна різниця між нею та тим, що тут нагадувало про Лазуровий берег: скелею, катером і критим понтоном. Пані Вількур зливалася з берегом Марни і навіть сама була схожа на цю річку. Може, своїм хрипким голосом?
- Так, я шукаю річкові пляжі,- відповів я.
- Коли я була маленька, я ходила на пляж он туди, в бік Шеллі... Пляж у Гурне-на-Марні... Його називали «Маленький Довіль». Там був пісок, навіси...
Отже, вона росла тут?
- Але ж тепер там нічого немає, мамо,- сказав Вількур, знизавши плечима. [45]
- Ви там не були? - запитала мене пані Вількур, не звертаючи на сина уваги.
- Ще ні.
- Я певна, той пляж іще є.
- Я теж,- з викликом промовила Сільвія, дивлячись чоловікові просто в очі.
- Є ще пляж «Берретро» в Жуенвілі...-сказала пані Вількур. Потім замислилась і, загинаючи пальці, почала перелічувати далі: - І «Дюше», ресторан на пляжі Сен-Моріс. Крім того, теж у Сен-Морісі, піщана смуга на Червоному острові... І на Воронячому острові... - Вказівним пальцем лівої руки вона щоразу загинала пальці на правій. - Готель-ресторан на пляжі в Мезон-Альфор... Пляж у Шампіньї, на набережній Гальєні... «Палм-біч» і «Лідо» в Шенв'єрі... Я знаю їх усі напам'ять. Я ж тут народилася... - А тоді скинула на хвилю окуляри й люб'язно подивилася на мене. - Бачите, все вам як на блюдечку! Тут справжня Рів'єра...
- Та цього ж уже давно немає, мамо! - знов обізвався Вількур, розлютившись, як людина, котру ніхто не слухає.
- То й що? Маю я право хоч би помріяти?
Ця манера обривати сина викликала в мене подив.
- Справді, кожен має право помріяти,- проказала Сільвія, і в її спокійному, чистому голосі ожили й береги Марни, й усі ті пляжі, що їх назвала пані Вількур.
- Мамо, ви зможете побачити цей діамант завтра,- промовив Вількур. - Він надзвичайний, і я був би ідіотом, якби проґавив цю справу. Називається він «Південний хрест».
Спершись ліктями на стіл, він намагався прибрати якомога переконливішого вигляду. Але мати лишалась байдужою. Темні окуляри ховали її погляд, і здавалося, що він спрямований у далечінь, туди, де виднівся темно-зелений Шенв'єрський пагорб.
Сільвія краєм ока поглядала на мене.
- Я вам покажу його,- сказав Вількур. - Він має опис, там-таки можна прочитати і всю його історію. Це рідкісний камінь...
Може, той чоловік з ланцюжком на руці та катером, що сів посеред Марни на мілину, був ювелір чи перекупник коштовностей? Хоч скільки я на нього дививсь, а повірити в його бодай якісь професійні здібності не міг.
- Продавець приходив до мене десь тиждень тому. Якщо ми зволікатимемо, камінь вислизне з наших рук.
- А як ти гадаєш, що я робитиму з тим діамантом? - запитала пані Вількур. -У мене вже не ті роки, щоб носити діаманти.
Вількур вибухнув сміхом. І все поглядав то на мене, то на Сільвію, немов закликав нас у свідки.
- Таж, мамо, йдеться не про те, щоб діамант носити... Досить буде купити його за помірну ціну й перепродати вдвічі дорожче.
Цього разу пані Вількур повернулася до сина і знов скинула чорні окуляри.
- Ти говориш дурниці. На перепродажу меблів та коштовностей завжди тільки втрачають. Боюся, синку, що з тебе ділової людини не вийде. - її тон був щирий і зневажливий водночас. - Сільвіє, чи ж не краще, щоб Фредерік покинув морочити собі голову коштовностями? Це робота тяжка, синку...
Вількур весь напружився. Він уже ледве стримувавсь. Навіть голову відвернув. А мій погляд тим часом ковзнув від ланцюжка до блискучого катера, що з вини хазяїна заблукав у мертвих, тяжких водах Марни...
І я подумав, що хоч би до якого діла він брався, хоч би що робив, хоч би яку ініціативу висував, а все однаково заведе його в таке саме багно... І це був чоловік Сільвії!
Я почув за спиною кроки, і на понтоні з'явився чоловік, що був, мабуть, Вількурів ровесник, Середній на зріст, у вельветовому костюмі та замшевих черевиках, із глибоко посадженими очима й по-баранячому опуклим лобом.
- Мамо, це - Рене Журдан.
Вількур відрекомендував матері незнайомця з такою повагою, таким [46] пафосом, ніби той Рене Журдан у замшевих черевиках і з баранячим лобом та порожніми очима й справді був видатною людиною.
- Хто? - перепитала пані Вількур, навіть не повернувши голови.
- Рене Журдан, мамо...
Гість простяг їй руку.
- Добридень, пані...
Руки вона йому не подала. Навіть не скинула окулярів, демонструючи до нього цілковиту байдужість.
Тоді Рене Журдан простяг руку Сільвії, і та похмуро, не дуже впевнено її потисла. Зі мною він привітався кивком голови.
- Рене Журдан,- сказав до мене Вількур,- мій товариш. - І запропонував йому вільний стілець навпроти мене.
Той сів.
- Уяви собі, Рене, я саме розповідав про діамант. Скажи їм, що це чудовий камінь.
- Чудовий,- прорік Рене, зобразивши на обличчі посмішку - таку саму порожню, як і його погляд.
Вількур нахилився до матері.
- Той чоловік, що хоче продати діамант,- Журданів товариш.
Він промовив це так, мовби кращої рекомендації і бути не могло.
- Я пояснила синові, що в моєму віці носити діаманти вже пізно.
- Шкода, пані. Я певен, від того діаманта ви були б у захваті. Це - історична коштовність. До нього є цілий опис... Камінь називається «Південний хрест».
- Повірте мені, мамо, якщо ви фінансуєте цю справу, я продам його вдвічі дорожче, слово честі!
- Бідний мій Фредерік... І звідки ж він, той діамант? Крадений?
У чоловіка з баранячим лобом вихопився глузливий смішок.
- Та ні, пані... Спадковий. Мій товариш хоче його спекатись, бо йому потрібна готівка. Він керує одною компанією в Ніцці. Я подам вам усі необхідні відомості.
- Ми можемо показати вам камінь, мамо. Перш ніж вирішувати, побачите його на власні очі.
- Гаразд,-втомлено мовила пані Вількур. - Покажете мені той ваш «Південний хрест».
- Завтра, мамо?
- Завтра. - Вона задумливо похитала головою.
- Ходімо, Рене,- сказав Вількур. - Треба поглянути, як там посувається робота. -Він підвівся і став переді мною. -Може, це вас зацікавить... Я саме перебудовую один острівець на Марні за Шенв'єром. Земля належала матері... Ми хочемо обладнати там басейн і нічний бар. Хоча Сільвія, мабуть, вам про це казала, вона ж від вас нічого не приховує...
Зненацька в ньому прокинулася ворожість. Я нічого не відповідав. Думка про те, що його товсті пальці пестять тіло Сільвії, збудила в мені глибоку відразу, і я не бажав відчувати їхній дотик, навіть якби справа дійшла до бійки.
Потім він спустився разом із чоловіком у замшевих черевиках і з баранячим лобом по драбині в катер. Вони посідали поруч, і Вількур нервовими рухами завів двигун. Катер швидко зник за поворотом річки, але вода в ній була надто важка, щоб пінитися за ним.
Пані Вількур довго сиділа мовчки, нарешті звернулася до Сільвії:
- Серденько, піди накажи йому, щоб приніс кави.
- Зараз...
Сільвія підвелась і, коли проходила в мене за спиною, легенько торкнулася руками моїх плечей. Я подумав, чи не доведеться мені лишитись віч-на-віч з її свекрухою до самого вечора.
- Може, нам краще сісти на сонечку? - озвалася до мене пані Вількур.
Ми посідали на краю понтона у двох великих голубих шезлонгах. Вона нічого не казала, тільки невідривне дивилася крізь окуляри на води Марни. Про що вона думала? Про дітей, які не дають нам очікуваної втіхи?
- І які ж будуть ваші фотографії? - запитала вона мене так, ніби хотіла урвати мовчанку лише з ввічливості. [47]
- Чорно-білі,- відповів я.
- Маєте рацію, їх не треба робити в кольорі.
Ця категорична думка мене здивувала.
- А якби ви зробили їх зовсім чорними, то було б іще краще. Я вам дещо поясню. - Якусь хвилю вона мовчала. - Береги Марни - це сумні місця. Звичайно, в сонячну погоду виникає зовсім інше враження. Але не тоді, коли їх добре знаєш. Вони приносять нещастя... Мій чоловік загинув у автомобільній катастрофі на березі Марни за дивних обставин. Син тут народився, виріс і став пройдисвітом. А я постаріла на самоті серед цього нудного краєвиду.
Вона розповідала спокійно, навіть невимушене.
- Може, ви перебільшуєте? - спитав я.
- Зовсім ні... Я певна, ви добре відчуваєте цю атмосферу і зрозумієте мене. Робіть знімки якомога темнішими.
- Спробую,- пообіцяв я.
- На берегах Марни завжди існувало щось темне й мерзенне... Ви знаєте, на які гроші збудовано ці вілли? На ті, що їх заробляють дівчата в домах розпусти... Це - місце, де доживають свій вік сутенери та власники таких домів. Я знаю, що кажу... - Вона раптом, замовкла, ніби згадала про щось. - Сюди, на береги Марни, завжди вчащали люди з темним минулим. Особливо під час війни... Я вже розповідала вам про бідолаху Емоса. Мій чоловік дуже його любив. Емрс жив у Шенв'єрі... Він загинув на барикадах, під час визволення Парижа...
Вона весь час дивилася просто перед себе. Можливо, на пагорб, де колись жив той Емос...
- Кажуть, у нього влучила сліпа куля. Це неправда. З ним поквиталися. Тут, у Шампіньї і Варенні, у війну дехто з'являвся... Він тих людей знав... І про них щось знав. Чув їхні розмови в тутешніх готелях...
Сільвія принесла нам каву. Потім пані Вількур, мовби знехотя, підвелась і простягла мені руку.
- Рада була з вами познайомитись.
Тоді поцілувала в чоло Сільвію.
- Піду спочину, дитино моя.
Я провів її до червоної скелі, в якій були вирубані сходи.
- Спасибі вам за те, що ви розповіли мені про Марну.
- Якщо захочете дізнатися про все докладніше, приходьте до мене. Але я певна, тепер ви відчули цю атмосферу. Робіть знімки якомога темнішими. Похмурими... - Слово «похмурими» вона вимовила підкреслено на паризький лад.
- Дивна жінка,- сказав я до Сільвії.
Ми сиділи на краю понтона, і Сільвія притулилася щокою до мого плеча.
- А мене ти теж назвеш дивною жінкою?
Вона вперше звернулася до мене на «ти».
Ми сиділи вдвох на понтоні й дивилися на човен, що пропливав серединою річки - так само, як того дня... Вода вже не здавалася застиглою, по ній пробігали легенькі брижі.
Течія несла човен і надавала ще більшого розмаху веслам, що рухалися повільно й ритмічно. І ми чули, як під сонячним промінням хлюпає вода...
Мою кімнату помалу огорнула темрява, а ми цього й не помітили. Сільвія поглянула на свій годинник-браслет.
- Спізнююсь на вечерю. Свекруха з чоловіком, мабуть, уже чекають. - Вона встала. Тоді підняла подушку, відкинула ковдру. - Я загубила сережку.
Перед шафою з дзеркалом одяглася. Зелена куртка та червона спідниця щільно облягали її талію. Сівши на край ліжка, взула босоніжки.
- Якщо вони гратимуть у карти, я, може, одразу й повернусь. Або прийду завтра вранці.
Вона обережно причинила за собою двері. Я вийшов на балкон і провів поглядом її тендітну постать, червону спідницю, що віддалялася в сутінках уздовж набережної. [48]
Я чекав її, простягшись на ліжку, цілий день. Потім сонце, пробиваючись крізь жалюзі, світлими плямами падало на стіни та її тіло... Внизу перед готелем, під трьома платанами, ті самі гравці в кулі до пізньої ночі грали свою партію. Ми чули, як лунали їхні голоси. Гравці почепили під деревом електричні лампочки, і їхнє світло теж пробивалося крізь жалюзі, кидаючи на стіни смужки, ще світліші, ніж від сонячного проміння. Блакитні очі... Червона сукня... Каштанове волосся... Пізніше, багато пізніше яскраві барви згасли, і я почав бачити все тільки «в чорно-білому кольорі», як казала пані Вількур.
Кілька разів вона лишалась у мене до ранку, її чоловік від'їздив у справах - разом із тим, що в замшевих черевиках, з баранячим лобом та порожніми очима, а також із другим, який хотів продати діамант. Того другого вона не знала, але ім'я його часто згадували в своїх розмовах Журдан та її чоловік. То був якийсь Поль.
Вночі я зненацька прокинувсь і підхопився в ліжку. Хтось повертав дверну ручку. Я ніколи не замикався - на той випадок, якщо Сільвії пощастить прийти до мене. Вона ввійшла. Я помацав рукою по стіні, шукаючи вимикача.
- Ні... Не вмикай...
Спершу я подумав, що Сільвія просто затулила очі від світла нічника. Але вона ховала обличчя. Волосся в неї було розкуйовджене, через усю щоку тягся свіжий рубець, з якого текла кров.
- Це мій чоловік...
Вона безсило опустилася на край ліжка, а я навіть не мав носовика, щоб витерти їй кров із щоки.
- Я посварилася з чоловіком.
Вона лягла поруч. Я уявив собі товсті Вількурові пальці, його коротку товсту руку, що б'є Сільвію в обличчя, і мене занудило.
- Я посварилася з ним востаннє... Тепер ми поїдемо звідси.
- Поїдемо?
- Так. Удвох. У мене внизу машина.
- Але куди?
- Ось поглянь... Я взяла діамант. - Вона піднесла до грудей руку й показала мені діамант. Він висів у неї на шиї на тонкому ланцюжку.
- З ним ми можемо не думати про гроші. - Потім зняла із шиї ланцюжок і поклала камінь у мою долоню. - Тримай у себе.
Я поклав його на нічний столик. Той діамант налякав мене не менше, ніж кривавий рубець на її щоці.
- Тепер він наш,- сказала Сільвія.
- Ти справді гадаєш, що його слід узяти з собою?
Вона наче не чула мене.
- Журдан і той другий захочуть поквитатися з моїм чоловіком. Вони не вгамуються, доки він не поверне їм діаманта. - Вона говорила пошепки, так ніби за дверима нас хтось підслуховував. - А він не зможе повернути його вже ніколи. Він їм дорого заплатить. Тепер знатиме, як заводити сумнівні знайомства...
Вона нахилилася до мене ближче. Я побачив її погляд і почув останню фразу, яку вона прошепотіла мені на вухо:
- І я стану вдовою...
В обох у нас вихопився нервовий сміх. Потім вона вимкнула нічник і міцніше притислась до мене.
Машина стояла під платанами перед готелем - там, де так допізна товклися гравці. Але тепер їх уже не було, і лампочки під деревами не горіли. Сільвія захотіла вести машину сама. Я сів поруч, її валіза лежала впоперек на задньому сидінні.
Востаннє ми проїхали набережною Варенни, і коли я про це згадую, машина в моїй уяві рухається дуже повільно. Я бачу тополі на невеличкому острові посеред Марни, бачу на ньому високу траву, портик і гойдалку, до яких ми добиралися плавом так давно, коли вода ще не була така каламутна... Там, на другому березі річки, темною масою здіймався Шенв'єрський пагорб... Востаннє промайнули кам'яні будівлі, нормандські вілли, дерев'яні дачі, бунгало початку століття, збудовані на гроші розпусних дівчат... І парки, де росли липи. Великий [49] ангар Спортивного Центру на Марні... Огорожа й парк навколо «Палацу на островах»...
Перед поворотом праворуч у місячному сяйві востаннє з'явився вареннський пляж, де все й почалося... Трамплін, роздягальні, альтанка, всі оті будівлі, що того літа нашого дитинства здавалися нам казковими, а цієї ночі стали мовчазними й пустельними назавжди...
Це була та подія в нашому житті, після якої ми почали відчувати тривогу. Змішане почуття вини і невпевненості, потреби від чогось тікати, не знаючи напевне від чого... Ця втеча закидала нас у найрізноманітніші місця, доки завершилась отут, у Ніцці.
Коли Сільвія лежала поруч зі мною, я не міг стриматися, щоб, узявши діамант між пальці чи розглядаючи, як він сяє на її шкірі, не сказати собі, що він принесе нам біду. Хоча ні. До нас за нього билися інші, інші носили його на шиї чи пальці, а він переживав віки, твердий і байдужий до того, що спливає час, і до того, що він сіє смерть. Ні. Тривога народилася зовсім не від цього холодного каменя з голубим блиском, а від самого життя.
І все ж таки на самому початку, відразу після того, як ми покинули Варенну, в нашому житті був короткий проміжок, повний щастя й спокою. Це було в Болі, у серпні. Ми найняли на Бузковій вулиці кімнату, вікна якої виходили на майданчик для гри в міні-гольф. До самої півночі нас заколисували голоси та сміх гравців. Не привертаючи уваги, ми сиділи за столиком під соснами, перед критою шифером зеленою будкою, де видавали ключки та білі кулі для гольфу.
Те літо видалося дуже спекотне, і ми були певні, що нас тут повік ніхто не знайде. По обіді ми підіймалися на насип і видивлялись, на якому пляжі цього дня більше людей. Тоді спускалися на той пляж, знаходили вільне місце і простягалися на рушниках. Ніколи ми не почували себе такими щасливими, як у ті хвилини,- загублені в натовпі, серед пахощів усіляких кремів для засмаги. Діти навколо нас зводили з піску замки, а продавці з лотками переступали через тіла, пропонуючи морозиво. У ті серпневі дні ми були, як і всі, й нічим не відрізнялися від решти людей. [50]
Книга: Патрік Модіано Неділі в серпні (1986)
ЗМІСТ
| 1. | Патрік Модіано Неділі в серпні (1986) |
| 2. | Ми повільно підіймалися бульваром Гамбетта. Коли порівнялися з... |
| 3. | - Нам треба було б випустити з басейну воду й привести до ладу... |
| 4. | І почувся різкий жіночий сміх, луна від якого прокотилася вздовж... |
| 5. | Сільвія стривожено глянула в мій бік. Так наче шкодувала, що... |
На попередню
|
|
