Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Крістоф Рансмайр Останній світ Переклад Олекси Логвиненка
ОВІДІЇВ РЕПЕРТУАР
Всі надруковані курсивом уривки в цьому додатку, за винятком трьох, запозичено з Овідієвих "Метаморфоз".
Винятки: в розділах "Август Перший", "Август Другий" та "Котта" наведено фрагменти з Овідієвих "Послань із Понта". Життєписи героїв давнього світу подано за міфологією Овідія.
АВГУСТ ДРУГИЙ
В "Останньому світі". Август Перший усиновлює його під ім'ям Тіберій Клавдій Нерон і призначає своїм наступником. За геральдичну тварину й символ влади Август Другий залишає також носорога; не відміняє жодного закону й не скасовує жодного вироку про вигнання; наслідує своїх богорівних попередників в усіх державних питаннях і рішеннях так неухильно, що зрештою прибирає і їхні імена й наказує величати себе Юлієм Цезарем Августом. Велить перетягти на полозках та котках п'ятнадцять бойових кораблів імператорського військового флоту з Тірренського моря до Рима, аби довести, що кожен, хто носить ім'я Августа, навіть кам'янистий суходіл може обернути на море, а море - на дзеркало - свого тріумфу.
У давньому світі. Август (42 р. до н. є.-37 р. н. є.). Другий римський імператор, син Тіберія Клавділ Нерона та Лівії Друсілли з роду Клавдіїв. Спершу носить батькове прізвище, потім його всиновлює Август Перший - після того, як закохався в Лівію Друсіллу й узяв її за дружину. Ставши наступником вітчима, володіє його спадщиною під ім'ям Тіберій Гай Юлій Цезар Август.
...Як з'являється Цезар, навіть гладіатори сходять з арени неушкоджені - стільки сили їм додає вже сам вигляд цього обличчя... Але я, о Цезарю, відколи й існує всесвіт, крізь усі часи, аж до твоїх, веду поезію...
АВГУСТ ПЕРШИЙ
В "Останньому світі". Імператор і герой світу; з його волі носоріг - подарунок від правителя Суматри - стає геральдичною твариною і символом влади. Щодня цілими годинами Август спостерігає цього носорога з еркерного вікна свого палацу і роздратованим жестом проганяє вістуна, [165] коли той приходить повідомити про скандал, пов'язаний із промовою поета Публія Овідія Назона. Чиновники й бюрократи кінець кінцем самі витлумачують цей невдоволений жест як присуд поетові - вигнання.
У давньому світі. Август (63 р. до н. є.-14 р. н. є.). Перший римський імператор, син Цезаревої небоги Атії. Походить із заможної,, не дуже знатної родини. Спершу носить прізвище рідного батька - Октавій, потім, коли його всиновлює і призначає головним своїм спадкоємцем Цезар, двоюрідний дід, дістає ім'я Октавіст; після вбивства в 44 р. до н. є. Цезаря називає себе Гаєм Юлієм Цезарем, з 38 р. до н. є.- імператором Цезарем Дівієм Філієм, з 27 р. до н. є.- Августом, з 12 р. до н. є.- Понтієм Максімом з 2 р. до н. є.- Патером Патрієм, а через місяць після смерті його обожнено.
За його владарювання до підніжжя статуї Цезаря покладено відтяту голову Брута, Антоній і Клеопатра покінчили життя самогубством, народився Ісус із Назарета, вислано на Чорне море Овідія, відбулася битва в Тевтобурзькому лісі.
...Август, батьківщини батько, Цезар, він усім належить, дрібка цього загального блага - моя... Коли я дивлюсь на нього, здається мені, що я бачу Рим, такий схожий він величчю і вдачею на своє місто... Все долинає до вух йому, зір його помічає все, що діється в світі...
АКТЕОН
В "Останньому світі". На ярмарку у Візантії художник-декоратор зранку розмальовує парокінний фургон заїжджому кіномеханікові Кипарису. До полудня на парсиновій халабуді постає картина в темно-червоних тонах, де зображено оленя, що його роздирає зграя собак. Кипарис просить художника розтлумачити зміст картини, і той розповідає історію мисливця Актеона, що обертається в цькованого псами оленя.
У давньому світі. Беотійський герой; переслідуючи оленя, випадково потрапляє в скелястий грот і застає там богиню мисливства Діану, яка купається зі своїми німфами. Діана, розгнівана, що смертний побачив її голу, оббризкує його джерельною водою й перетворює в оленя.
Горе! Тікає від слуг своїх власних, гукнути їм хоче: І "Я - Актеон, ваш господар! Пригляньтесь до мене, [166] впізнайте!" / Слів не знаходить однак. А гавкіт - усе голосніший.../ Бути б хотів глядачем, та коли б тих укусів не чути!/ Пси ж - його вірні пси! - йому в тіло зуби встромивши,/ Рвуть свого пана, бо де ж було знати їм, що то за олень!..
АЛКІОНА
В "Останньому світі". Головний жіночий персонаж мелодрами, яку кіномеханік Кипарис показує на стіні різникового будинку в Томах. Плакатний портрет римської актриси Антонелли Сімоніні, виконавиці характерних ролей, що в образі Алкіони уславилася далеко за межами Августової імперії, висить на дверях крамниці Феме.
У давньому світі. Дочка бога вітрів Еола, Кеїкова дружина, цариця Трахіна. Марно намагається відговорити чоловіка від морської подорожі, коли той надумує пуститися в паломництво до святилищ Аполлона Клароського. Кеїк вирушає на вітрильнику до узбережжя Малої Азії, потрапляє в шторм і разом з усіма товаришами гине. Алкіона місяцями чекає чоловіка на кам'янистому березі Трахіна, а коли помічає нарешті в хвилях мертве Кеїкове тіло, кидається зі скелі в море.
Стрибнула щойно туди й - неймовірно! - нараз полетіла:/ Вже вона не на землі - вже в повітрі легкому ширяє,/ Жалісна птиця, крилом білосніжним чекраючи хвилю./ Поки летить, час од часу загострений дзьоб розкриває,/ Тишу морську мовби повним жалю прошиваючи зойком.
АРАХНА
В "Останньому світі". Глухоніма ткаля, що живе в сторожці біля зруйнованого, давно погаслого маяка в Томах. Переносить на гобелени історії, які зчитує з Назонових вуст. Та коли одного ранку море в бухті коло залізного міста стає сірчисто-жовтим, тільки вона пояснює на мигах враженим мешканцям узбережжя причину такого забарвлення води: просто це - пилок від цвітіння пінієвих борів. "А що таке пінії?" - питають у неї. Арахна й сама прибилася до узбережжя залізного міста так, як отой сірчисто-жовтий пилок на воді: вона припливла на судні одного фарбаря й торговця пурпуром, [167] який шукав серед рифів рожеві мушлі; але судно наскочило на підводний риф і затонуло, а глухоніма ткаля, вчепившись за корковий буй, дісталася до берега і єдина з-поміж небагатьох тих, хто врятувався, залишилася жити в Томах.
У давньому світі. Дочка фарбаря пурпурових тканин Ідмона з Колофона; знаменита своїм мистецтвом ткати й гаптувати. Викликає позмагатися Афіну Палладу, незайману богиню війни: "Я, Арахна, тчу краще й вишуканіше, ніж сама богиня!" Арахнина тканина, на якій зображено любовні пригоди богів, і справді виходить бездоганна й перевершує роботу Афіни. Тоді розгнівана Паллада шматує ті Арахнині картини й б'є саму жінку ткацьким човником. Це приниження так прикро вражає Арахну, що вона намагається повіситись.
...Відв'язавши нещасну, Паллада мовила злобно: "Живи! Але висний й надалі: така вже/ Випала кара тобі,- щоб майбутнім журитися вічно,/ Й роду твоєму всьому, й того роду найдальшим нащадкам"./ А на відході це й соком із зілля Гекати на неї/ Бризнула - й разом із краплями згубними їй і волосся/ Миттю спливло з голови, вже не видно ні вух, ані носа,/ Вже й голова - наче макове зерня, зіщулилось тіло,/ Вже по боках замість ніг - мов карлючки якісь гачкуваті./ Видувся тільки живіт, але й з нього вона випускає/ Нитку тонку й усе тче, як колись, павутиння-тканину.
АСКАЛАФ
В "Останньому світі". Торговець бурштином із Сульмони, що під час подорожі на Чорне море разом з поштою привозить із Томів до Рима також Назонів заповіт - барвисту листівку з видом залізного міста. В цій листівці, адресованій Кіані, вигнанець висловлює єдине побажання, яке в нього залишається насамкінець: "Бувай здорова!"
У давньому світі Демон підземелля; виказує Прозерпіну, коли та скуштувала в підземному царстві гранатовий плід. Внаслідок цього Прозерпіна дістається царству тіней. Щоб помститися Аскалафові за цю зраду, вона обертає його в птаха.
Ось він, позбувшись себе, зодягається в крила рудаві,/ Більшою в нього стає голова, загинаються кігті,/ Ледве [168] здіймає свої нещодавно оперені крила./ В птицю бридку замінився, в провісницю лиха близького -/ Мляву сову, що похмурим знаменням засмучує смертних.
БАТТ
В "Останньому світі". Син крамарки Феме й рудокопа, хворий на падучу. Він просто не в змозі витримати, щоб не пересвідчитись, що та чи та річ справді існує, отож мусить усього торкнутись, усе помацати, все назвати вголос. Щоб не допускати сина до краму на полицях, Феме розвішує скрізь гірлянди з жалкої кропиви, і епілептик раз у раз жалить собі руки, бо ні досвід, ні біль нічого, його не вчить. Наприкінці життя обертається в камінь.
У давньому світі. Мессенійський пастух; бачить, як посланець богів Меркурій жене вкрадену худобу, і за хабар - корову - присягається не виказати його. Меркурій рушає далі, але потім у подобі іншого чоловіка вертається назад і вирішує перевірити пастуха. Батт не додержує слова.
Внук Атланти всміхнувсь: "Мене мені ж, віроломний,/ Видав, мене - мені ж?" І того чоловіка за зраду/ В камінь твердий обернув: що й донині "указником" зветься:/ Так от неславу чужу зберігає той камінь невинний.
ГЕКТОР
В "Останньому світі". Головний персонаж першої часитини трилогії про героїв, що її Кипарис демонструє в Томах страсного тижня. У фільмі показано загибель Трої та поразку її мужнього захисника Гектора, якого кінець кінцем починають волочити навколо мурів його ж таки фортеці; цій жахливій мученицькій смерті зрештою покладає край величезна зграя собак, що довго ще гризуться за розкидані шматки Гекторового тіла.
У давньому світі. Син Пріама й Гекуби, останнього царського подружжя Трої; найуславленіший з-поміж усіх троянських героїв. На десятому році війни за місто гине від руки Ахіллеса, і його голе тіло волочать навколо мурів; Гекторів батько також гине, мати потрапляє в рабство до греків.
"Троє, прощай! Нас у рабство женуть!" - розридались троянки./ З димних виходять осель, до землі припадають [169] устами./ На корабель наостанку зійшла,- бо її, розпростерту,/ Ледве знайшли на могилах синів,- безталанна Гекуба.1 Хоч за надгробок хапалась вона, хоча прах цілувала,-/ Все ж дуліхійці її відтягли. Тільки Гектора попіл/ їй зачерпнути вдалось і за пазуху потай сховати./ Гектору ж - дар похоронний скупий - волосок посивілий/ Та материнську пекучу сльозу на могилі лишила.
ГЕРАКЛ
В "Останньому світі". Головний персонаж другої частини трилогії про героїв, яку Кипарис демонструє в Томах. У фільмі показано життя нездоланного воїна Геракла, що кінець кінцем розриває себе власними руками. Герой гине від отруєної сорочки, яка відразу, щойно він її надяг, приростає до шкіри й починає горіти, як ото кипляча олія, і стягти її можна не інакше, як тільки разом із життям. Геракл зриває з себе сорочку разом із шкірою та м'ясом і оголює свої кровоточиві сухожилля, лопатки, грудну клітку, в якій згасають його легені та серце. І падає.
У давньому світі. Син Юпітера, верховного бога, і смертної жінки Алкмени. Крім багатьох героїчних учинків, здійснює дванадцять подвигів на службі в аргоського царя; б'ється з річковим богом Ахелоєм за красуню Деяніру й дістає її; вбиває кентавра Несса, який хоче забрати в нього дружину. Гине від отруєної Нессовою кров'ю сорочки, яку йому дарує, ні про що не здогадуючись, Деяніра,- вона гадає, що так пощаситить повернути їхнє кохання. Шаленіючи від болю, Геракл кидає Ліхаса - свого супутника, який передав йому цю сорочку,- в Евбейське море, а сам спалює себе на вогнищі в Етських горах.
...Увільнившись од смертного тіла,/ Мовби розцвів своїм кращим начатком: на зріст видавався/ Вищим і виглядом, як у богів, почав острах будити./ Взяв його батько тоді всемогутній і в простір захмарний/ На четверні з ним піднявся і вмістив між зірки пром. нисті.
ДЕВКАЛІОН
В "Останньому світі". Персонаж одного з переказів Ехо, яка розповідає Котті про "Книгу каміння", де висланий поет Овідій Назон нібито написав: "У цій книзі Девкаліон виступає останнім чоловіком, що пережив загибель [170] світу; разом зі своєю коханою Піррою він перебував на плоту потоп, який змив усе на своєму шляху". Самотність тих, що зосталися живі, додає Ехо,- то, безперечно, найстрашніша з покар.
У давньому світі. Син титана Прометея, чоловік Пірри; разом із нею він пережив великий потоп, у якому Юпітер потопив людський рід. Коли вода спадає, ці двоє сходять зі свого плоту на схили Парнасу, шукають розради в занесеному мулом храмі й тут дістають підказ кидати через плече каміння. Не здогадуючись, що приховує в собі це пророцтво, Девкаліон і Пірра роблять так, як їм підказано.
Так добротою богів незабаром усе те каміння,/ Що чоловік позад себе метнув, стало чоловіками.../ Так появились ми, плем'я тверде, загаротоване в праці,/ Й роду твердого того не, один залишаємо доказ.
ДІТ
В "Останньому світі". Томський цілитель і гробар, якого війна закидає з Фрісландії на Чорне море. Одержує морською поштою гроші від інвалідського фонду, і тому в залізному місті його називають "багатієм". Відколи кінь розтрощив йому копитом груди так, що ребра з лівого боку довелося виймати, як обламані стріли, в Дітові б'ється беззахисне серце. І хоч як добре допомагають людям його мазі та настоянки, в глибині душі він усе ж таки переконаний, що живим уже нічим не зарадиш. Тільки на обличчях у мерців Діт іноді бачить - принаймні так йому здається - невинний вираз, який його зворушує і який він намагається за допомогою всіляких есенцій зберегти до тієї хвилини, коли ховає всі ті страшні сліди розкладу під землею та камінням. І хоча Діт від туги за білими, як крейда, фрісландськими піщаними мілинами страждає ще дужче, ніж від свого каліцтва, його нареченій Прозерпіні не щастить умовити його поїхати ні до Рима, ні на його батьківщину. Після того, як Діт побачив стільки трупів і відчув у собі стільки руйнівної люті, шлях назад, на рідні береги, видається йому навіки втраченим. Ніщо вже не може знов стати таким, як було.
У давньому світі. Діт ("Багатій") - одне з римських імен Плутона. Сатурнів син, Юпітерів і Нептунів брат, бог підземного світу й володар царства тіней. Царство йому [171] дісталося внаслідок жеребкування між трьома братами після перемоги над батьком: Юпітер стає володарем неба й землі, а Нептун - морів та річок. Те, що Діт закохується в Прозерпіну й викрадає її, має свою передісторію: Венера дорікнула своєму синові Амуру, що він, мовляв, переміг усюди - в небі, на землі і в морі, от тільки в царстві тіней усе ще не знають кохання. Отож бог кохання взяв свою зброю...
...Він же/ миттю відкрив сагайдак свій і вийняв, як мати веліла,/ 3 тисячі стріл лиш одну - найгострішу, яка найточніше/ Била й найкраще лягала на лук, його волі покірна./ Ось, на коліно приклякнувши, він вигинає дугою/ Ріг і стрілу гачкувату спрямовує Дітові в серце.
ЕХО
В "Останньому світі". Щира подруга Котти, його коханка на одну ніч і його жертва. Страждає від шолудивості, що час від часу з'являється плямою то в одному місці на її тілі, то в іншому. Коли пляма ховається під одягом, Ехо зачаровує всіх своєю красою; та коли шолудивість виступає знову у неї на виду, то не тільки кожен доторк, а й навіть відвертий погляд на неї завдає Ехо такого болю, що її уникають і ті, хто її любить. А люблять цю жінку - хоч, правда, й потай,- багато жителів чорноморського узбережжя; пастухи й ливарі під покриттям темряви іноді приходять до неї в печеру, щоб у її обіймах обернутися в немовля, володаря чи звіра. Ці коханці знають, що з мовчазною Ехо їм не загрожують ні докори, ні ганьба, і за це лишають серед каміння в її руїні бурштин, хутра, в'ялену рибу та горнята смальцю.
У давньому світі. Німфа, що довгими розмовами відвертає увагу Юпітерової дружини Юнони, поки бог розважається зі своїми подругами. Щоб покарати Ехо за цю її змову з невірним Юпітером, Юнона позбавляє її членоподільної мови; відтоді Ехо може тільки повторювати останні слова, з якими до неї звертаються люди. Отак нещасна Ехо й живе, поки одного разу зустрічає вродливого юнака Наркіса й закохується в нього; але Наркіс не здатний покохати нікого й нічого, крім власного відображення; він нехтує німфою, і вона з розпуки втікає до диких заростів. [172]
.. .В дикому лісі зневажена німфа/ Криє обличчя своє, у відлюдних печерах ночує./ Пристрасть не гасне, проте; роз'ятрює душу й зневага./ Тіло понишкле підточує туга їдка, невсипуща./ Сохне і шкіра на ній, соковитий рум'янець неначе/ 3 вітром кудись одлетів, залишились кістки тільки й голос/ Голос живе, а кістки, переказують, стали камінням.../ Чують - усі: зберігся й живе у ній звук безтілесний.
ІКАР
В "Останньому світі". Тема одного з гобеленів, що їх Котта розглядає в домі глухонімої ткалі Ар ахни. На ньому зображено порожню далечінь, зіткану з ниток блакитних, білих та сріблястих, море, що спокійно лежить під сонцем, на небі по-літньому жваво пропливають хмарки, лагідний приплив, угорі - поодинокі чайки. Але не видно ні берега, ні острова, ні жодного судна. Ген далеко-далеко, майже на самій лінії обрію, зникають двоє пошарпаних крил, немов скинуті над водою руки людини, що потопає. Завширшки ті крила, як у кондора. Фонтани бризок білими списами високо здіймаються навколо цих крил, а з високості падає велике й дрібне пір'я; воно опускається на море повільніше, ніж важке тіло, що його несли крила. Ікар - ім'я тієї істоти з крильми, що зникає у хвилях. Це один із знаків, які глухоніма ткаля показує Котті на мигах. Він бачить, як ті знаки спурхують з Арахниних пальців, але не розуміє їх.
У давньому світі. Син Дедала - аттічного будівничого, винахідника й убивці. Занапастивши із заздрощів свого небожа й учня Пердіка, Дедал утікає з Афін на Кріт, до двору царя Міноса, споруджує за його наказом кносський лабіринт, розробляє нові моделі суден та всіляке бойове спорядження - і кінець кінцем надумує втекти з-під захисту і влади Міноса. З цією метою він робить собі й своєму синові крила; обидва злітають з кносського палацу й перетинають море. Але Ікар надто захоплюється й підіймається все вище й вище...
Віск запашний, що скріпляв його крила, вогнем розм'якшило./ Скапав розплавлений віск - і руками, безкрилий, У небі/ Марно махає Ікар: на повітря вже нічим опертись./ Батька ще кликав, коли вже приймало його лазурове море.../ Батько нещасний - уже ж і не батько,- [173] "Ікаре мій! - кличе.-/ Де ти, мій сину, тепер? У якім однайду тебе краї?" І Все він "Ікаре!" гукав та, побачивши пір'я на хвилі,/ Хист свій прокляв, у могилу, засмучений, синове тіло/ Склав...
ІТІС
В "Останньому світі". Син різника Терея і його дружини Прокни, Філомелин небіж. Під час одного з кіносеансів калічить собі пальця, стромивши його у вентилятор, за допомогою якого Кипарис охолоджує лампи проектора. Лопаті вентилятора розбризкують кров хлопчини дрібнесенькими краплями по всьому ліліпутовому проекторі. Про-зерпіна каже, що це - лиха призвістка. Через рік Ітіс і справді стає жертвою трагедії.
У давньому світі. Син фракійського царя Терея та Прокни, дочки аттічного володаря; небіж царівни Філомели. Почувши, як мати проклинає батька, Ітіс здогадується, яка його чекає доля...
...Поки так гарячилася Прокна, Ітіс, підбігши до неї припав.../ Подивившись на нього: "Який же ти схожий,/ Сину, на батька свого!" - проказала і більше - ні слова:/ Злочин готує страшний.../ Все ж, коли син підійшов і коли привітне, усміхнувшись,/ Неньку, їй ручками шию обняв, нахиливши до себе,/ Став цілувати її, пригортатися - ще ж бо дитина -/ Полагіднішала враз...
КЕЇК
В "Останньому світі". Головний чоловічий персонаж мелодрами, що її кіномеханік Кипарис одного квітневого вечора показує на стіні ріникового будинку в Томах. Але, на відміну від виконавиці ролі Алкіони, образ Кеїка не приніс акторові щастя. Неаполітанець Омеро Дафано накладає на себе руки - після того, як у римському журналі "Колоссео" з'явилася різка критика на створений ним образ Кеїка.
У давньому світі. Син Вранішньої Зорі, Алкіонин чоловік, володар Трахіна. Не послухавшись дружининих благань та вмовлянь, вирушає в паломництво до Клароса, потрапляє на морі в шторм і гине, а його тіло хвилі [174] прибивають знов до трахілського кам'яного узбережжя. Алкіона знаходить його і з розпуки кидається в море.
...Змилостились боги: обернули/ їх на птахів. Але навіть тоді залишилася з ними/ Долі покірна любов. І зв'язок, що подружжя єднає,/ Не перервався в птахів: про потомство піклуються спільно./ Взимку погідних сім днів у гнізді, що гойдається легко./ Прямо-таки на воді Алкіона висиджує яйця. І Спить тоді хвиля морська: у ту пору вітрів із печери/ Не випускає Еол, полишаючи море внучатам.
КИПАРИС
В "Останньому світі". Карликовий на зріст кіномеханік із Кавказу, що в селах на чорноморському узбережжі не тільки показує фільми, а й продає турецький мед та галуновий камінь і під маршову музику примушує танцювати на задніх ногах оленя. Кипарис любить своїх глядачів; він довго, ретельно готує проектора, і коли на чистій білій стіні нарешті з'являється збільшений образ героя, а сама стіна стає вікном у праліси та пустелі, ліліпут сидить нишком у темряві й спостерігає в синіх відблисках за обличчями людей. З їхнього виразу Кипарис іще раз бачить, які глибокі й марні були його власні мрії. Іноді під час сеансу він засинає, і йому сняться дерева - кедри, тополі, кипариси; йому сниться, нібито шкіра в нього береться мохом, нігті на ногах розпукуються, криві ноги пускають коріння, і воно проникає все глибше, зв'язуючи його з тим місцем, де він стоїть. А навколо серця в нього залягають захисні кільця років. Він росте.
У давньому світі. Вродливий юнак, улюбленець Аполлона, бога віршування, музики, пророцтв та лікування. Ненароком убиває свого прирученого оленя.
Був тоді полудень. Літо парке. Від пекучого сонця І Клешні криві прибережного Рака вогнем пойнялися. І Втомлений олень приліг на траву під розлогою тінню І Дерева й тілом усім живодайну вбирав охолоду. І Тут Кипарис ненароком поцілив його в саме серце І Списом; і, бачачи те, як він гине од лютої рани, І Згинути вирішив сам... І І просить лиш одного, щоб ось так, як тепер, міг постійно тужити. І Вже в нього кров од надмірного плачу покинула тіло. І Вже зеленіти почав [175] поступово. І навіть волосся, І Хоч тільки що нависало м'яке над чолом білосніжним, І їжитись враз почало, жорсткуватим, загостреним стало -/ Вже й не волосся воно, а націлене в небо верхів'я. І Сумно зітхнув тоді бог: "Оплаканий ними, ти й інших І Будеш оплакувать,- мовив,- супутник людської скорботи".
КІАНА
В "Останньому світі". Дружина вигнанця Назона, сором'язлива красуня з відомого сіцилійського роду. Сподіваючись, що її чоловіка незабаром помилують, намагається зберегти їхній дім на п'яцца дель Моро. Та марно - садиба занепадає, водограї обвалюються і вгрузають у басейни, поверхню ставків укриває сухе листя та пінієва глиця. Вже через рік після Назонового вислання Кіана втікає від цього неспинного занепаду до темних, приглушених знадвору плющем, а всередині оксамитом кімнат у будинку на віа Анастасіо й описує в листах на Чорне море життя будинку на п'яцца дель Моро, вікна якого давно забиті дошками.
У давньому світі. Кіанея - сіцілійська німфа; стає на дорозі богові підземного царства й намагається завадити йому викрасти Прозерпіну. Розгніваний бог кидає в потік своє берло, розколює землю і зникає з Прозерпіною в царстві тіней.
А Кіанея, зажурена тим, що украдено діву, І Біль зачаївши в душі на таку неповагу до себе, І Наче замкнулася в горі тяжкому, спливає сльозами: І В води прозорі, пливкі, що їх божеством була щойно, І Вже переходить сама...
КОТТА
В "Останньому світі". Котта такий, як і багато інших. У роки панування Августа все більше й більше підданих і громадян Риму покидають метрополію, щоб уникнути .утисків апарату влади, тотального нагляду, лісу прапорів та торочіння патріотичних гасел. Дехто втікає також від рекрутських наборів чи просто від нудних, розписаних до смішного обов'язків римського громадянина. Далеко від упорядкованого життя, десь на здичавілих околицях імперії ці люди шукають життя без нагляду. На жаргоні урядових [176] газет та в поліційних протоколах таких бурлак називають політутікачами.
У давньому світі. Котта Максім Мессалін. Наймолодший син оратора Валерія Мессала Корвіна, поет і оратор, Овідіїв товариш; про нього не раз згадують історики Пліній і Таціт - наприклад, що він представляв у сенаті погляди Тіберія; згодом імператор сам узяв Котту під захист, позаяк його звинуватили в образі імператорової особи. Помер, як припускають, від отруєння ліками. Йому адресовано шість Овідієвих листів із Чорного моря ("Послання з Понту").
Сподіваюся, Kommo, ці щирі мої побажання до тебе дійдуть; хай вони збудуться... Ти здивований, що я ще пишу? Я й сам не виходжу з дива і питаю себе, навіщо все оце й досі триває. Мабуть, народ таки має рацію, гадаючи, що поети - це божевільні люди; я ж бо й сам - найкращий приклад цьому. Я все ще пишу, висіваю зерно в пісну, неродючу землю... Хай простять мені друзі за те, що й я покладав на них сподівання. Цієї помилки тепер я вдруге ніколи вже не припущусь. Я прийшов сюди. І тут я помру... А втім, для більшості людей я помер ще тоді, як закотилась моя зоря...
ЛІКАОН
В "Останньому світі". Томський линвар. Здає Котті неопалювану, обвішану яскравими гобеленами мансарду. Час від часу наймає Ехо як служницю; спить серед мотовил та вірьовок у кутку своєї майстерні й навіть у морозяні дні ходить босоніж. У залізній шафі поруч із зіжмаканими паперовими грішми, почорнілим срібним столовим прибором та військовим пістолетом зберігає й сіру, як камінь, побиту міллю вовчу шкуру.
У давньому світі. Аркадський тиран; хоче вбити вві сні Юпітера, що в людській подобі приходить до нього в гості. Бажаючи перевірити, чи Юпітер справді все знає, частує бога людським м'ясом. Юпітер спалює тиранів палац, а сам Лікаон рятується втечею.
Втік він, жахнувшись, кудись на поля, і там на безлюдді І Вовком завив, хоч хотів щось промовити; лють його хижа І Піною в пащі взялась - на худобу ще й нині звертає І Вбивчий свій зуб, ще й сьогодні він кров'ю упитися радий - / Шерстю наїжився весь, замість рук [177] уже лапи у нього. І Все ж, хоча вовком зробивсь, та не всі свої втратив прикмети: І Та ж сивина де-не-де, той же темної дикості вираз, І Той же в зіниці вогонь, та ж в усьому подібність до звіра.
ЛІХАС
В "Останньому світі". Місіонер старовірців, який щороку перед Великоднем припливає рибальським баркасом з Босфору до Томів і в сутінках занедбаної, вкритої лишайниками та пліснявою церкви читає літанію про тортури, що їх зазнають члени його секти під римським пануванням. Якось у страсну п'ятницю уриває кінофільм про Орфеєву смерть криком про те, що такого дня треба згадувати тільки про муки та страждання розіп'ятого владаря світу, і калатанням у дзвони примушує Кипариса припинити показувати фільм узагалі.
У давньому світі. Слуга, що приносить Гераклові просочену кентавровою кров'ю сорочку, від якої герой має померти. Геракл, уже знемагаючи від мук, спричинених отруєною сорочкою, кидає Ліхаса в Евбейське море.
.../ він, коли велет його у порожняву кинув, І Крові од жаху позбувсь; розгубивши й соки життєві, / В скелю німу, за прадавнім переказом, перемінився.
МАРСІЙ
В "Останньому світі". Вугляр з лімірської гірської долини, один із коханців Ехо. Після того, як вона зникла, цілу ніч марно чекає її, обпивається і трощить усе в печері. Своїм криком та химерною музикою не дає спати мешканцям залізного міста. На світанку Терей укидає Марсія до жолоба, в якому напувають худобу й з якого його витягує Прокна, не даючи йому захлинутись. Безтямний від перепою, занурений у тяжкі сни, вугляр лежить до полудня на порослому мохом камінні біля жолоба; єдина людина на узбережжі залізного міста, яка тужить за Ехо.
У давньому світі. Сатир, майстерний гравець на подвійній флейті. Аполлон, бог віршування та музики, здирає з нього шкіру, бо сатир викликав його на змагання і грав на флейті незрівнянно краще. Аполлон вішає Марсія головою вниз на дереві. [178]
...Поки він кається гірко, І Той йому стягує шкіру з кінцівок і з цілого тіла. / Ось він вже - рана одна, вже потоками крові стікає. І Видно й оголені м'язи на ньому. Нічим не прикриті І Напнуті жили дрижать; навіть нутрощі всі тріпотливі І Можна було зрахувати й прозорі перетинки в грудях. І Плакали фавни над ним, лісові божества, котрі люблять І Села, й сатири-брати, і Олімп, що тоді вже був славний, І Плакали німфи й усі пастухи, що на тих верховинах І і густорунних овець, і рогаті стада випасали. 7 Вогкою стала врожайна земля, прийняла в своє лоно І Сліз легкобіжні струмки, всіма порами їх увібрала. І Потім, водою зробивши, на вільний їх вивела простір. І Ось вже до моря пливе, зберігаючи Марсія ймення, І В'ється в стрімких берегах найчистіший з фрігійських потоків.
МЕДЕЯ
В "Останньому світі". Заголовний персонаж Назанової трагедії, що з успіхом іде в усіх театрах імперії і приносить її авторові славу. Котті здається, що він упізнає цю постать серед личин карнавальної процесії блазнів у Томах - здоровенна, вимащена ервоною фарбою жінка з тулубом із дерева та соломи. Вона раз у раз підкидає вгору тоненькими ручками картонну голову й з пронизливим криком ловить її. У Назоновій трагедії Медея вбиває рідного брата, четвертує труп і кидає відтяту голову на скелі.
У давньому світі. Заголовний персонаж зниклої трагедії Овідія; дочка колхідського володаря Еета, онука сонячного бога Геліоса, велика чарівниця. Закохується в Ясона, допомагає йому здобути золоте руно, вирушає з ним як його дружина до Іолка, там убиває Ясонового дядька, вбиває наречену Ясона, своїх дітей від нього, втікає в Афіни до царя Егея, виходить за нього заміж, намагається отруїти його сина Тесея і знов утікає. Крім багатьох інших чарівних сил, має також здатність повертати назад час і омолоджувати все живе.
В посуді міднім могутнє дання закипає тим часом.../ Варить коріння, підтяте серпом на долах гемонійських, І Квіти, насіння і з трав темнолистих відтиснені соки. І Ще докидає туди й камінці з щонайдальшого Сходу, І Й чистий пісок, що його Океан омивав при відпливі. І [179] Хлюпнула трохи роси, котру в місячну ніч назбирала. І Пугача, птаха понурого, кидає крила з їх м'ясом, І Нутрощі вовка, що вигляд хижацький на образ людини І Може змінити. Змії кініфійської шкіру тоненьку І Теж не забула в казан опустити. Була ще печінка І Оленя жвавого; ще й голова криводзьоба, а з нею І Яйця ворони, що дев'ять віків уже провікувала. І Врешті, ще й інших чимало речей, котрі й назви не мають. І Все це від самого дна заколочує аж до блідої І Піни давно вже засохлим уламком старої оливи. І Раптом галузка суха, що крутилась у міді гарячій, І Вся забростилась, немов навесні, й незадовго взялася І Листом, а далі на ній зарясніли й оливки вагомі. І Тільки-но через краї казана мовби виплюне піну І Полум'я - вже на тім місці, де впали розпарені краплі, І Трави ростуть соковиті, м'які, розсипаються квіти.
МЕМНОН
В "Останньому світі". Переселенець з Ефіопії, забобонний садівник у Назоновій віллі на п'яцца дель Моро. Вранці після знаменитого виступу поета підстригає в садку живопліт, очкує дику вишню і вбачає у величезній голубиній зграї, що пролітає над садибою, затьмарюючи небо, щасливу прикмету. Насправді ж у цій зграї, чия тінь пропливає над будинком, садком, над цілим міським кварталом, уже відчуваються барви Чорного моря.
У давньому світі. Ефіопський цар; син богині вранішньої зорі Аврори та оберненого в безсмертну цикаду Тітона. Як один з останніх троянських героїв, гине від руки Ахіллеса. Поки його тіло згорає на поховальному вогнищі, Аврора слізно благає Юпітера полегшити її страждання.
Схвально всевишній кивнув. І як тільки, спаливши Мемнона, І Вогнище впало стрімке й на погідному небі прослались І Чорного диму клубки,- як туман, що його видихає І Річка і крізь пелену навіть сонце пробитись не може,- І Так, закружлявши, збивається сажа й стає поступово І Тілом, що має форму свою й од вогню переймає І Душу й життєве тепло; від легкого кружляння - ще й крила. І Начебто птиця була. Та за мить таки справдішня птиця І Вже лопотіла крильми. Ще [180] хвилина - й кружляло їх безліч, І Сестер таких же прудких, що початок однаковий мали. І Вогнище тричі вони облетіли і тричі в повітря І Голос один подали...
МІДАС
В "Останньому світі". Заголовний чоловічий персонаж Назонової комедії, яка викликає в Римі скандал. У п'єсі йдеться про одного захопленого музикою судновласника з Генуї, в якого від його шаленої жадоби все, до чого тільки він торкнеться, обертається на золото. В останній дії судновласник - худий, як тріска, весь брудний, з потворними ослячими вухами - серед золотої пустелі; в його довгому монолозі трапляються сховані за паліндромами та акрофонічними перестановками імена відомих у місті голів наглядових рад, депутатів та суддів. Після трьох вистав, що їх глядачі зустріли з тріумфом, з волі одного лігурійського сенатора, який володів у Генуї та Трапані корабельнями, комедію забороняють. Озброєний залізними палицями загін кінної поліції не дає глядачам увійти до театру, а акторам - вийти з нього; і акторів, і глядачів покалічено, і одні в своїх золотистих, а другі в святкових вечірніх костюмах лежать, спливаючи кров'ю та стогнучи, на сходах перед театром, поки їх звідти забирають. Цей скандал обертається для Назона цілком несподіваними наслідками: тепер його ім'я знають навіть торговці рибою та лимонадом, міняйла і зовсім неписьменні люди; він стає популярним.
У давньому світі. Фрігійський владар, що його Вакх, бог вина й сп'яніння, наділяє силою перетворювати все, до чого він доторкнеться, на золото.
Ледве що вірить собі: відламав із вербички низької І Гілку зелену - й вона несподівано злотом сяйнула. І Камінь підняв із землі - заблищав несподівано й камінь. І Темної скиби торкнувсь - і вона золотим заясніла зливком. І Колосся зриває сухе - на долоні ж у нього - / Золото щире горить. Ось тримає він яблуко, справді І Наче з садів Гесперід. Лиш високих одвірків діткнеться І Пальцями - й тут же промінням до нього всміхаються двері І Навіть, коли він у воду джерельну занурював руки, І Хвиля, спливаючи з рук, обманути могла б і Данаю. І Радість йому переповнює груди. В уяві щасливця І Робиться все золотим. Йому стіл заставляла прислуга: І Різноманітне їство було, печиво, ласощі всякі. І Та, коли [181] тільки рукою торкався дарунків Церери,- / Щедрі Церери дари непомітно ставали твердими. І Тільки-но пряника жадібним зубом хотів надкусити,- / Зуб на тверду натрапляв золотаво-червону платівку. І Спраглий, хотів закропитись водою розведеним Вакхом,- / Золото замість вина йому в горло струмилось із кухля. І Вражений лихом нечуваним цар,- і багатий, і вбогий,- / Прагне позбутись майна, про що марилось - те проклинає. І Голоду вже не вспокоїть ніщо. Пересушує горло І Спрага. Ненависне золото мучить його - й по заслузі!
НАЗОН, ПУБЛІЙ ОВІДІЙ
В "Останньому світі". Римський поет. Відомий своїми любовними елегіями, знаменитий трагедією "Медея", але справжню популярність йому принесла комедія "Мідас". Унаслідок політичних конфліктів довкола його особи розквітає ціле суцвіття всіляких міфів: коли для одних він - ексцентричний поет, то інші вшановують його як революціонера, побоюються як ворога держави чи зневажають як опортуніста, що прагне до розкошів. Зрештою, в одному сумніву нема: поета висилають на Чорне море. З розпачу він спалює рукопис головного свого твору. Шанувальники поезії знають лише його назву - "Метаморфози" - та ще окремі уривки, які чули з вуст самого Назона. Після цього поет зникає на дикому узбережжі. Рим сумує й тріумфує. А ще намагається розгадати загадку: котра з Назонових помилок спричинилася до вислання, де почався його, поетів, шлях на край світу? Якщо це була не єдина причина падіння, тоді до нього значною мірою все ж призвела та недбалість, якої так необачно припустився Назон, виступаючи одним із одинадцяти промовців на відкритті нового стадіону. Адже на знак імператора, якому після сьомої промови вже, здавалося, стало нудно і який нарешті й восьмому промовцеві кивнув головою з такої далечини, що поет не розгледів і виразу блідого Августового обличчя... Отож після того стомленого, байдужого кивка головою Назон ступив тієї святкової ночі до цілого букета мікрофонів і цим одним кроком залишив позад себе всю Римську імперію. Він не виголосив - забув виголосити! - неодмінного й наголовнішого в світі привітання, забув схилити коліно перед сенаторами, генералами, зрештою перед самим імператором під балдахіном, забув про самого себе [182] і про своє щастя, підійшов, не зробивши й найменшого поклону, до мікрофонів і сказав тільки: "Громадяни Рима!.."
У давньому світі. Римський поет. Народився в сім'ї аристократа-землевласника 43 р. до н. є. в Сульмоні; вивчає у Римі риторику, подорожує з метою поглибити освіту до Малої Азії та Греції. Його недовга кар'єра службовця завершується тим, що він відмовляється від шансів стати сенатором і цілком присвячує себе (спираючись на батькові статки) літературній творчості. Після цієї його відмови та передчасної смерті брата, здібного промовця, родина облишає всі надії домогтися суспільного піднесення. Й тут усіх несподівано вражає Овідій: вже перша любовна елегія приносить йому великий успіх, і він кінець кінцем стає уславленим поетом. Але яку ж сенсацію викликає те, що цього знаменитого, екстравагантного чоловіка у 8 р. до н. є. без суду й слідства, самим указом імператорського кабінету висилають до міста Томів на Чорному морі - на край світу! Про справжні причини цього вислання (яке з юридичного боку нагадує всього лиш таке собі відрахування студента з університету) вже ось дві тисячі років пишуть книжки. Овідія офіційно звинуватили в тому, нібито його еротична поезія непристойна. Тепер багато хто доходить висновку, що поет, певно, був замішаний у світському скандалі з онукою Августа або в політчних інтригах Агріппи Постума (прямого наступника Августового) й мусив зникнути з Рима. Всі зусилля домогтися перегляду імператорового указу виявилися марними. Помер Овідій у 17 або 18 р. н. є. в Томах; місце його могили невідоме.
Твори. Amores ("Любовні елегії"), Ars amatoria ("Мистецтво кохання"), De medicamine faciei femide ("Як доглядати за жіночим обличчям"), Medea ("Медея"; трагедія, рукопис якої пропав), Remedia amoris ("Засоби від кохання"), Heroides ("Листи до героїв від їхніх дружин"), Metamorphoses ("Перетворення"; підготовлені аж до останньої коректури, але на той час, коли Овідієві довелося піти у вигнання, не вийшли, і він з туги та розпуки, що мусить прощатися з Римом, спалює один примірник рукопису), Fasti ("Календар римських свят", незавершений), Epistulae ex Ponto ("Послання з Понту"), Tristia ("Скорботні елегії")
Майже все, що нащадкам, на їхню думку, пощастило довідатися про Овідієве життя, взято з четвертої книжки "Скорботних елегій", яка містить його автобіографію і [183] вважається першою в європейській літературі поетичною розповіддю про себе. А щодо свого значення Овідій, завершуючи "Метаморфози", попередив історію:
Ось і завершено труд. Ні вогонь, ні залізо, ні злобна І Давність не владні над ним, ані гнів руйнівний Громовержця. І Хай надлетить неминучий той день, що за правом одвічним І Тіло бере,- закінчиться лиш никле моє існування: І В день цей єства свого кращою часткою, звившись над світом, І Злину до зір, і ніщо не схитне, не затре мого ймення. І Всюди, куди б на землі не прослалася Римська держава, І Буду в людей на вустах і, якщо таки можна покластись І На прозорливість співця,- возвеличений, житиму вічно.
ОРФЕЙ
В "Останньому світі". Головний персонаж третього фільму трилогії про героїв, що її Кипарис демонструє на страсному тижні в Томах. Фільм має показати мученицьку смерть поета, з якого закутані в шкури пантер та оленячі ковдри жінки здирають шкіру й четвертують його сокирами та серпами... Але кіносеанс уже на перших хвилинах перериває місіонер старовірців Ліхас.
У давньому світі. Син бога віршування й музики Аполлона та музи Калліопи; найвідоміший співець давнини. Його дружина Еврідіка помирає від укусу гадюки, але Орфей домагається від володаря підземного царства звільнення Еврідіки, та знову втрачає її, бо порушує заборону озиратися, вертаючи з підземного царства. Запроваджує у фракійців гомосексуалізм, і ошалілі жінки роздирають його як жінконенависника.
...Як на жовтій арені, буває, І В амфітеатрі на оленя, жертву беззахисну, вранці І Люті накинуться пси, так в Орфея взялися вакханки І Тирсами, хоч не для того прибрала їх зелень, метати. І Ті в нього груддям шпурляють, а ці - вузлуватим галуззям; В інших - каміння в руці. Та замало й того ошалілим: І Саме в ту пору воли випадково там поле орали. І Неподалік же, спливаючи потом, селяни кремезні І Землю копали тверду, щоби міг на ній хліб зародити. І Вгледівши натовп жінок, утікають вони, полишили І Працю й знаряддя своє,- розкидані в полі безлюднім, І Заступи, кирки, мотики лежать і широкі лопати. І Ними озброївшись, вмить [184] повалили шалені менади І Грізних рогами биків і спішать на розправу з Орфеєм. І Руки до них простягав він, і вперше тоді надаремно І Линуло слово дзвінке - не було в ньому звичної сили. І От і шматують, безбожні, співця. Крізь уста, яким щойно І Скелі покірні були, крізь уста, що до них дослухались І Звірі - Юпітере-батьку! - душа вилітає в повітря. І Всі в ту годину птахи, всі тварини тужили. Орфею; І Плакали скелі німі. Сумували гаї, що бувало І Йшли на чудовий твій спів. Осипаючи листя шумливе, І Дерево никло в журбі...
ПІРРА
В "'Останньому світі". Образ із переказів Ехо, яка розповідає Котті про "Книгу каміння", що її нібито писав вигнанець Назон. У тій книжці Пірра виступає останньою жінкою, що пережила загибель світу і разом із своїм коханим Девкаліоном пересиділа на плоту потоп, який усе знищив. Самотність тих, що зостаються живі, каже Ехо,- це, без сумніву, найстрашніша покара.
У давньому світі. Дочка титана Епіметея; разом зі своїм чоловіком Девкаліоном переживає великий потом, у якому з волі Юпітера гине людський рід. Коли вода спадає, обоє сходять з плоту на схили Парнасу, і в замуленому храмі їм щось ніби підказує кидати через плече позад себе камінці. Не здогадуючись про наслідки цієї намови. Пірра з Девкаліоном так і роблять.
Що чоловік позад себе метнув, стало чоловіками, І Те ж, котре кинула жінка назад,- обернулось жіноцтвом. І Так появились ми, плем'я тверде, загартоване в праці. І Й роду твердого свого не один залишаємо доказ.
ПІФАГОР
В "Останньому світі". Грек-переселенець. У залізному місті його мають за божевільного Назонового слугу; чіпляє в кроні сосни Еолові арфи, і з того, як вони бринять, визначає наближення бурі чи граду. Вірить у переселення душ, запевняє, нібито в очах корів та свиней бачить погляди перевтілених людей, і тому виголошує перед різницею промови, в яких вживання м'яса називає ганьбою; за це Терей вивертає йому на голову овечі тельбухи. У Назонових стражданнях упізнає власну долю, в його словах - [185] власні думки і вважає, що в цьому збігові нарешті знайшов гармонію, яку варто підтримувати й передавати далі. Починає - спершу на столах у винаря, потім на стінах будинків та огорожах - робити написи й кінець кінцем ставить кожному Назоновому слову пам'ятник - кам'яний монумент, обвішаний пописаними полотняними клаптиками,- на знак того, що тепер Піфатор Самоський з його думками та міркуваннями про світ не самотній.
У давньому світі. Вчений із Самоса, народився близько 570 р. до н. є. За владарювання Полікрата залишає близько 532 р. до н. є. острів і засновує в південноіталійському місті Кротоні релігійно-наукове товариство, політичну активність якого зрештою придушено за допомогою зброї. Внаслідок цього Піфагор у розквіті сил переселяється до Метапонтіона в Тарентській затоці і там близько 497 р. до н. є. помирає. Позаяк жодних записів про свої погляди Піфагор, щоб знання не дісталися невігласам, не залишив, то уявлення про ці знання можна скласти собі з загальних положень піфагореїзму (наприклад, вчення про пететворен-ня душ та про круглу форму Землі, фізичні й математичні закони тощо). У книзі п'ятнадцятій "Метаморфоз" Назон надає вченому довге слово, в якому змальовано філософсько-релігійне підґрунтя всіх перетворень.
Все - в перемінах; не гине ніщо. То сюди переходить І дух мандрівний, то туди. Будь-яке він у світі займає І Тіло: з тваринного може в людське перебратись, а звідти - / Знову в істоту якусь увійти, тож не гине ніколи... І В усім світі ніщо не є стале: І Все тут пливе; що не виникне - не переміні підлегле. І Навіть невидимий час течією струмить ненастанно, і Мов невсипуща ріка: )іі ріці, ні текучій годині І Не зупинитись вовік. Як за хвилею котиться хвиля, І Чуючи натиск сусідньої, кваплячи ту, що спереду. І Так і окрилена мить: утікаючи - наздоганяє...
ПРОЗЕРПІНА
В "Останньому світі". Наречена томського цілителя й гробаря Діта. Любить, коли торговці худобою витріщаються на неї, мов на корову, а торговці бурштином - мов на коштовний камінь,- так каже про неї, затулюючи долонею рота, Феме. Рік у рік Прозерпіна марно намагається вмовити нареченого поїхати з нею до чудесного [186] міста Рима. Іноді вони цілими днями сваряться, потім Прозерпіна кидає Діта, але щоразу повертається до його тихого, пропахлого миррою та тисячолистником будинку. Та хоч як вона дбає про Діта, палким коханням не може розвіяти його похмурої туги.
У давньому світі. Богиня підземного царства; дочка Юпітера й Церери - богині родючості й хліборобства. Діт, володар підземного царства, покохав її й викрав, та зрештою дозволяє їй повертатися на родючу половину року на землю.
...Відтепер Прозерпіна І 3 матір'ю місяців шість і з мужем стільки ж проводить. І Тут же владарка полів і думками, й лицем просвітліла. І Щойно похмура, в журбі й перед Дітом посмівши постати, І Вся заясніла нараз, наче' сонце, вповите недавно І В хмари важкі, випливає із них, золоте, переможне.
ПРОКНА
В "Останньому світі". Дружина різника Терея, Ітісова мати, Філомелина сестра. Не живе з чоловіком, а мучиться, хоч ні на що й не нарікає. Терей часто б'є її - мовчки й без злості, немов худобину, яку йому привели на забій; кожним своїм ударом він ніби намагається заглушити в дружини нікчемні рештки її волі й відрази до нього. Єдине, що захищає Прокну від чоловіка - це її чимдалі більша повнота, отой жир, який вона плекає всілякими мазями та запашними оліями і в якому ця колись тендітна жінка помалу наче зникає. Коли стає очевидним, що Терей зґвалтував і скалічив Філомелу, Прокна божеволіє, забирає з часу свого сина й переносить його знов до свого серця.
У давньому світі. Дочка афінського царя Пандіона, Філомелина сестра, Тереєва дружина; вбиває рідного сина Imica, щоб помститися Тереєві за те, що зґвалтував і скалічив Філомелу.
...Сина свого потягла, як тигриця з-над Гангу - / Лані молочне дитя в непроникливі, тіняві хащі... І Й поки до неї Ітіс витягує руку, сумну свою бачачи долю, І "Матінко! Мамо!" - кричить і до неї ще тягнеться, Прокна І Меч йому з розмаху вбила під ребра - і навіть обличчя І Не відвернула в ту мить. І цього, щоб життя відібрати, І Досить було. Філомела ж розтяла і горло, а [187] члени, І Де тріпотіла ще ніжна душа, покидаючи тіло, І Ділить на кусні дрібні. В казані вже скипає частина, І Решта - сичить на рожні. Потемніла від крові долівка.
ТЕРЕЙ
В "Останньому світі". Томський різник. Розвалює худобі голови на мілководді міського стумка. Коли його обух лунко опускається межи очі прив'язаній тварині, будь-який інший звук стає таким неістотним, що навіть дзюрчання води на мить ніби уривається й переходить у тишу. Теорей ґвалтує й калічить Філомелу, сестру своєї дружини Прокни. Глибоко вражена цим, Прокна вбиває свого сина Ітіса, єдине створіння, до якого Терей відчуває ніжність. Цілу ніч Терей шукає синову вбивцю, вдосвіта знаходить обох сестер у линваревому будинку, заносить сокиру, щоб ударити Прокну,- і тут Філомела злітає ластівкою, Прокна - соловейком, сокирище обертається на довгий дзьоб, Тереєві руки - на крила, чуб його - на бурі й чорні пір'їни. І вже одудом несеться він за двома врятованими пташками.
У давньому світі. Фракійський володар, що допомагає Афінам захищатися від варварських орд і здобуває перемогу; за це дістає в дружини Прокну, дочку афінсьского царя Пандіона. Закохується в Прокнину сестру Філомелу, ґвалтує її й вириває в неї язика, щоб вона не виказала його. Коли про це лиходійство все ж таки стає відомо, Прокна, щоб помститися Тереєві, вбиває і четвертує свого сина Ітіса, вдвох із Філомелою вони смажать і варять хлопчикове м'ясо і пригощають ним Терея.
Страви смакує вже - власним дитям набиває утробу. І Ще й посилає по Ітіса - так він обману піддався! І Прокна ж уся палахтить, не діждеться жорстокої втіхи. І Прагнучи стати вістункою лиха свого ж якнайшвидше,- "Те, чого хочеш ти,- каже,- всередині". Той озирнувся, І Сина ж не бачить ніде. Поки знов, оглядаючись, кличе,- / Простоволоса, якою була при нелюдському вбивстві, І Вбігла нараз Філомела й скривавлену голову хлопця І Кинула просто в обличчя Тереєві. їй ще ніколи І Так не потрібен язик був, щоб радість засвідчити словом. І Рикнув оглушливо, стіл одіпхнувши, фракієць і сестер І Змієволосих із дому стігійського кличе в розпуці. І То він наїдки страшні з-під грудей (та хіба це можливо?) І Вирвати хоче, нутра свого вміст, то, зітхаючи [188] тяжко, І Плаче й себе називає живою могилою сина. І На Пандіонових дочок, роз'ярений, меч оголивши, І Кинувся. Ті ж, утікаючи, мовби на крилах повисли. І Справді - на крилах вони. Вже в ліси з них одна подалася, І Друга під крівлею місце знайшла. Ще й сьогодні у неї І мітка на грудях горить - про криваве нагадує вбивство. І Він же, в стражданні своїм, як і в прагненні помсти, поривний, І Теж у пернатого перемінився: на маківці - гребінь, І Дзьоб довжелезний прямий, мов у воїна спис, виступає. І Одудом став називатись той птах, войовничий на вигляд.
ФЕБ
В "Останньому світі". Карнавальна личина на Тереї у процесії блазнів. Прикрашений клаптиками сухозлітки та хромованими бляшками, різник їде на возі, пофарбованому в біле й запряженому парою волів, вуличками залізного міста, розмахуючи підпаленим батогом. Котті здається, що ця личина - карикатура на бога сонця з його вогняною колісницею. Різник мріє бути Фебом.
У давньому світі. Осяйний. Один з епітетів Аполлона, бога віршування, музики, пророцтва та лікування, а також бога сонця Соля. У "Метаморфозах" обидва виступають під цим ім'ям. Коли змія намагається проковтнути відтяту Орфеєву голову, Феб перетворює її в камінь.
Та перейняв її Феб; щойно зуб устромити збиралась - / Каменем стала нараз: для укусу роззявлена паща І Вже не зімкнулась, у вищирі хижому заціпенівши. І Тінню спустився під землю співець. Що там бачив раніше, І Все впізнає. На полях, де відведено праведним місце, І Він Еврідіку знайшов і, щасливий, обняв свою милу.
ФЕМЕ
В "Останньому світі". Крамарка з Томів, удова бакалійника. Народжує від одного заїжджого гірника сина-епілептика; у годину розпачу за допомогою відвару з цикламенів та квіту вовчого лика намагається звести свого непутящого сина зі світу, але зрештою так до нього прив'язується, що коли справді його втрачає, всім розказує про своє лихо і від усіх чекає розради. Розповідає Котті про долі мешканців залізного міста. [189]
У давньому світі. Богиня поголосу.
...Є серединне місце у просторі... І Кожну подію відтіль, хоч і віддаль незмірно далека, І Видно, й усі голоси проникають у вуха чутливі. І Там - Поголоска живе; її дім - на вершині найвищій... І Навстіж усе там і вдень і вночі. Увесь дім - із дзвінкої І Міді, й гуде він увесь, і відлунням повторює звуки... І Неправдиві й правдиві впереміш повсюди І Там сновигають чутки, перепурхують з місця на місце І Незрозумілі слова; ці наповнюють вуха дозвільних, І Ті - з новиною далі летять. Щораз більшає доля Вигадки...
ФІЛОМЕЛА
В "Останньому світі". Босонога, скалічена чужинка; одного ранку в січні вона приходить із гір до залізного міста, і Прокна впізнає в ній свою рідну сестру, що її всі вважали мертвою. Філомела не розуміє жодного запитання, жодного втішливого слова, гірко плаче в Прокниних обіймах і аж зіщулюється від страху, коли на неї бодай тільки падає тінь якогось чоловіка.
У давньому світі. Дочка афінського царя Пандіона, сестра Прокни, чий чоловік, Терей, ґвалтує Філомелу, а щоб вона не виказала, калічить її.
З піхов при поясі вихопив меч і, не мовлячи слова, І Він Філомелу схопив за волосся, скрутив їй за спину І Руки й зв'язав їх мотузкою. Шию вона підставляє, / Тільки-но вгледіла вістря меча: сподівається смерті. І Поки пручалась, і кликала батька свого, й намагалась І Мовити ще щось, він щипцями жертві язик ухопивши, І Гострим залізом одтяв. Його корінь тремтить іще в роті, І Решта - на чорній землі тріпотить, щось шепнути їй хоче.
ФІНЕЙ
В "Останньому світі". Приїздить з Кипарисом до залізного міста як продавець горілки та заклинач змій. Коли йому спалюють намет і кошика зі зміями, займає занедбаний будинок, осідає в Томах і стає винокуром. Частенько заводить балачки про те, що пора вирушати далі, говорить про подорожі, африканські оази, вітри-пасати й одногорбих верблюдів, а сам тим часом усе глибше закопується в [190] томську землю, за допомогою чорного пороху та зубила розширює печеру під будинком і влаштовує там погрібець, де зберігає кисле вино, сивуху з цукрових буряків і ладен приймати відвідувачів о будь-якій порі дня і ночі.
ЮПІТЕР
В "Останньому світі". Личина у процесії блазнів карнавальної ночі в Томах; під нею ховається чоловік, що аж згинається від ваги акумулятора, від якого живиться, ритмічно спалахуючи, гірлянда електричних лампочок.
У давньому світі. Бог небесного світла, цар богів, владар Срібного віку; син Сатурна і Реї, брат і чоловік Юнони, брат Нептуна й Діта; разом з братами скидає батька до підземного царства і ділить з ними владарювання над всесвітом; на його долю випадають небо й земля.
У високості є шлях, при погожому небі помітний: І Білістю наче проливсь, тому й назву отримав - Молочний. І Шлях той безсмертних веде до палат осяйних Громовержця...
ЯСОН
В "Останньому світі". Фессалійський мореплав, що запливає військовим кораблем, переобладнаним на торгове судно, до гаваней чорноморського узбережжя - несподівано, не додержуючись жодних приписів,- і нерідко залишає по собі сум'яття, сварки й ненависть. Бо цей фессалієць перевозить не тільки товари, що їх обмінює на залізні вироби, шкури та бурштин, а й щоразу бере на борт ватагу переселенців - безробітних ремісників, зубожілих селян, мешканців гетто в Салоніках, Волосі й Афінах... І всім Ясон обіцяє золоті гори та безхмарне майбутнє на Чорному морі, забираючи в людей останні гроші за місце на смердючій середній палубі. Й аж на розвалених одеських та констанцських пристанях, біля вигорілих севастопольських доків чи в якомусь іншому пустельному місці Ясонові пасажири усвідомлюють усю марність своїх надій. Але на той час у них уже давно нема ні коштів, ні сили на поворотний шлях до Греції. Отож у тих безрадісних місцях вони сходять на берег і шукають серед руїн бодай тіні примарного щастя.
У давньому світі. Син царя Есона, володаря Іолка; [191] будівничий судна "Арго". Його дядько Пелій, що відібрав у брата владу над Іолком, посилає Ясона до Колхіди на східному узбережжі Чорного моря, щоб той відбив у царя Еета золоте руно. Разом з товаришами Ясон досягає під попутним вітром берегів Колхіди, за допомогою Еетової дочки Медеї проходить крісь усі випробування, що їх перед ним ставлять, заволодіває золотим руном і повертається з Медеєю, тепер уже своєю дружиною, до Іолка.
Досить усі вони вкупі з Ясоном, вождем, набідились, / Поки мулкий прудководого Фасіса вгледіли берег. / До владаря приступили відразу по Фрікасове руно, / Й він їм нечувані виклав умови - труди непомірні. / В серці Еета доньки спалахнуло тим часом кохання. / Довго з собою вела боротьбу, та коли пригасити / Розум жаги не здолав,- "Опираєшся марно, Медеє",- І Мовила... [192]
© Aerius, 2004
Текст з ae-lib.org.ua
Книга: Крістоф Рансмайр Останній світ Переклад Олекси Логвиненка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
