Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Крістоф Рансмайр Останній світ Переклад Олекси Логвиненка
VII
Котта був один з багатьох. Разом із двомастами тисячами римлян він захоплено слухав Овідія Назона на стадіоні "Сім притулків" - далеку постать серед ночі, ніби вкарбовану прожекторами в орнамент із смолоскипів, недосяжну в тому збуреному, всіяному вогнями величезному овалі.
Разом із рештою людей Котта захоплено плескав у долоні після поетової промови про чуму на Егіні. І згодом Назонове вислання вразило його так само глибоко, як і всіх тих, хто не любив імператора. Таких було теж багато. І Котті довго здавалося, що з цими багатьма його об'єднує принаймні відчуття тріумфу, коли, приміром, котрийсь із політутікачів переходив весь прикордонний пост і діставався туди, де його вже не можна було схопити, виставляючи на сторожових вежах снайперів з біноклями та зграями хортів. Проти відваги непокірних сміливців імператорова всемогутність виявлялася безсилою.
І коли один із тих опальних, що переховувалися в катакомбах, убивав чи бодай калічив когось із високих представників влади, армії або сенату, це сіяло паніку серед прихильників та прихвоснів диктатури. Котта також поділяв німу, невимовну радість багатьох таємних ворогів держави, але ніколи - ні в роки навчання в Сан-Лоренцо, ні в університеті, відомому тоді як "Академія Данте",- жодного разу не спускався до лабіринту катакомб, де стояв дух мирри, холодного воску й гнилятини. Бо входи до цього світу були сховані в підвалах убогих кварталів,, у каналізаційних тунелях, захаращених задніх дворах та на відкритих вугільних складах передмість. Коли такий лаз виявляли, то, перше ніж влаштувати облаву, венеційські гвардійці пускали під землю повзучий вогонь фосфорного напалму, і цей непогасний сліпий жар починав уперто вгризатися в пітьму. [82]
З-поміж численної і неоднорідної армії безіменних шанувальників поета Публія Овідія Назона Котта вирізнявся, мабуть лише почуттям страху, бо в поетовому падінні вбачав не просто трагедію уславленої людини, а й ознаки минущості, що все знищує, все перетворює. Та в міру того, як Котта мирився з усвідомленням, що нічого в світі не залишається таким, як було, він почав знову прилучатися до кола тих багатьох людей, які вважали себе прихильниками, навіть знайомими Назона, хоча ступити до його дому на п'яцца дель Моро вперше дістали змогу аж у ті дні, коли поет прощався з Римом.
Потім дехто з цього кола час від часу навідувався на віа Анастасіо і в роки Назонового вигнання - підписати петицію про помилування поета чи просто послухати, як Кіана зачитує гостям кілька рядків з його листа, адресованого Римові; ці листи надходили чимдалі рідше. На одному з таких зібрань, які влада тримала під наглядом, однак терпіла, Котта й почув про того торговця бурштином та про останню звістку від Назона. Але по-справжньому близькими Котті не були ні сам поет, ні його дружина, що так страждала від Рима й від туги за Сіцілією.
Бентежні розмови, що їх викликала в місті чутка про поетову смерть зрештою дали поштовх до вирішальної переміни в житті Котти, і з непримітного, вірнопідданого громадянина римського суспільства, ладного зносити нагляд навіть у власній спальні, він став невгамовним політутікачем, глибоко, як ніколи доти, перейнявшись долею вигнанця. Річ у тому, що після численних обурених виступів з приводу загибелі Назона, після багатьох марних спроб, спростувати чи підтвердити звістку про його смерть, після втішних і захоплених слів, а також перших, сказати б, мармурових ознак реабілітації, у столичних салонах заговорили про те, що органи влади мають намір відрядити на Чорне море експедицію й перевезти поетові останки до Рима. Спеціальна комісія нібито мала знайти прах Назона чи що там від нього зосталося й перевезти до столиці, помістити в саркофаг і задля прийдешніх поколінь поставити його в мавзолеї.
Та поки чутки в Римі розповзалися, стаючи дедалі неймовірнішими, і вже зринало запитання іро те, кого ж офіційна влада пошле до залізного міста; поки один скульптор завбачливо, проте досить грубо витесував у камені Назонове погруддя, а червона мармурова плита на будинку поета залишалась єдиним підтвердженням його реабілітації, Котта, роздобувши паспорт та інші папери одного померлого [83] від гангрени трієстського моряка, вже другий тиждень страждав на борту "Трівії" від весняних штормів у Середземному морі.
Довго не хотілося йому йти з палуби. Він усе чіплявся за поруччя й намагавсь утішити себе, уявляючи, який тріумф його чекатиме, якщо пощастить іще до офіційної комісії повернутись із залізного міста й розповісти в Римі правду про Назонове життя та смерть, а може,- хто знає! - навіть роздобути нову редакцію чи бодай копію римського варіанту "Метаморфоз"... Такий результат міг мати для опозиції й підпілля не менше значення, ніж для радників у імператорських приймальнях, і він, Котта, зажадає від тих і тих визнання його заслуг за повторне відкриття великої поезії.
Але проти вітру ця втіха, хоч яка солодка, була безсила. З кожним новим шквалом, що налітав на палубу "Трівії", картина сподіваного тріумфу в уяві Котти робилася дедалі бліднішою й невиразнішою, поки кінець кінцем не тільки його власна подорож до залізного міста, а й узагалі будь-яка добровільна поїздка на Чорне море почала самому здаватися сміховинною, просто-таки божевільною. І аж згодом, під час одного нестерпного затяжного шторму, намучившись від морської хвороби та страхів за власне життя, Котта нарешті усвідомив: на цю подорож, як і на все, що він досі робив, його штовхнула просто нудьга.
Але як же важко було, опинившись у полоні розлютованої морської стихії, навіть думати про пересит розкішним, безтурботним і безпечним існуванням у Римі, про пересит від багатства й уваги власної сім'ї, все нові покоління якої ставали чимдалі інертнішими й балакучішими... Тут, на борту шхуни, що пливла курсом на залізне місто, навіть показні розкоші офіціозу починали швидко заколисувати, і всі причини відмовитись від римського затишку зрештою блякли, втрачали будь-яке значення.
Коли "Трівія", до останнього куточка сповнена страху та смороду, проминула омиті хвилями прибою, запнуті дощовими хмарами грецькі острови й пустелі, безлюдні узбережжя, Котта все ще страждав на залізному ліжку- в темному трюмі від кільової хитавиці й проклинав уже й свій замір, і навіть самого Назона. Але він був пасажиром на шхуні й іншого вибору однаково вже не мав. Судно залишалося його єдиним прихистком серед гострих зубців підводних скель та нищівного всевладдя хвиль, що раз у раз накривали палубу. Штурман клявся, що скоріше полетить [84] під повними вітрилами, ніж ляже в дрейф чи ввійде в якусь обмілілу егейську гавань, тож Котта змирився з долею й знову віддався мріям. Так, він привезе до Риму правду про поета, а може, навіть зниклий твір! Котта не втрачав у це віри й тоді, коли через сімнадцять днів нарешті зійшов на берег і, похитуючись, рушив молом у бік залізного міста.
Хоч Котта, простуючи за своєю мрією, кінець кінцем піднявся кам'янистими схилами високо в гори й знайшов серед трахілських руїн останній Назонів притулок, по-справжньому, як йому здавалося, він наблизився до вигнанця все ж таки в ті дні, коли бував з Ехо, крок за кроком ступаючи поруч із цією шолудивою жінкою, яка після, від'їзду кіношника Кипариса стала його коханкою. Отож у тих непристойних жартах, що їх городяни почали переповідати пошепки одне одному про цю пару, крім звичайної для таких пересудів зловтіхи, була й гола правда.
Під заспокійливий шум дощу, який напоював вологою тоненький, пісний шар ґрунту на терасових полях, під захистком скелі перед печерою Ехо до глибоких сутінків ділилася з Коттою своїми спогадами про Овідія Назона, про багаття та зрадливі долі, що їх вигнанець вичитував із вогню. А коли Котта, мов знавіснілий від жадання зальотник, важко дихаючи, грубо, схопив Ехо в обійми, її розповідь змінилася довгим, прикрим мовчанням.
У цій тиші Котту, враженого всім, що Ехо розповіла й ще мала розповісти про Назона, із настанням ночі, коли людське обличчя обертається на світлу пляму, а тіло - на темну постать і відчуваєш себе особливо самотньо, раптом охопив такий потяг до неї, така жага її тепла, її губів, що він уже не мав сумніву: ця жінка розкриє йому свої обійми з такою самою готовністю, з якою щойно розкрила свою пам'ять. Отож він притяг Ехо до себе й поцілував її, принишклу й завмерлу від страху, в уста.
Щось палко шепочучи, раз у раз вибачаючись, Котта відтіснив Ехо в темний куток руїн, підвів у лещатах своїх обіймів до ложа під голою скелястою стіною, опустився разом із нею на холодну, грубу полотняну постіль і заходився зривати з неї одяг, а тоді, не випускаючи її, скинув свій. Ехо терпіла його поцілунки й руки мовчки, без жодного опору, без жодного звуку. І коли цей безтямний римлянин підібгав її під себе, вона німо припала до нього, щосили вп'явшись нігтями в його тіло, мов у баского [85] дикого коня, щоб хоч трохи погамувати його сліпе шаленство, і не чула вже в себе над вухом важкого хекання, а тільки дослухалася з заплющеними очима до шуму дощу та до індичого ґелґотання, що ледве долинало крізь дощ із найближчого обійстя. Ехо ніби розчинилася в тих далеких, кумедних пташиних голосах і коли нарешті повернулася з тої далечі до тями, то усвідомила, що Котта нічим не відрізняється від першого-ліпшого пастуха чи ливаря в залізному місті, від тих коханців, які втікали до неї від сірих буднів, щоб під покровом ночі трохи побути дикими. Аж тепер, коли розвіявся дурман від п'янкого шуму дощу й індичого ґелґотання, Ехо пойняв біль розчарування, що й цей римлянин виявився тільки одним з багатьох, грубим, як і решта чоловіків, і вона закричала й спробувала відштовхнути його.
І коли потім Котта згадував ці безтямні свої хвилини, його від сорому щоразу обпікало морозом. Але не крик Ехо й не впертість, з якою вона боролася проти його шалу, повернули тієї ночі Котту з ілюзій до дійсності а раптове почуття відрази: намагаючись погамувати ніжністю й крик Ехо, і її розпачливий спротив, він ненароком торкнувся рукою схованої в неї на спині плями - чималої шорсткої латки шкіри, такої сухої і холодної, що його враз пронизала думка про ящірку. Ця відраза вмить убила в ньому всю жагу й насолоду, скувала всі його рухи.
Аж тоді Котта відпустив Ехо. Сховані одне від одного пітьмою, вони повставали й заходилися шукати навпомацки свій одяг - обережно, щоб не натрапити на другого. Ехо й досі не розплющувала очей, а Котта навіть у темряві довго не важився поглянути у той бік, де була Ехо. Вона плакала.
Тієї ночі Котта лишився в печері. Він невидимою тінню сидів у пітьмі біля другої невидимої тіні, поки в нього затерпли руки й ноги. І тоді спробував утішити її, а заразом і самого себе. Котта говорив поквапно й палко, так ніби словами можна було знов обернути Ехо на ту вродливу жінку, за чию руку він ухопився був у хмарі куряви сьогодні вдень. Він нарікав на свою самотність у залізному місті на тяжкі сни в мансарді, знов і знов шкодував, що припустився такої фатальної помилки щодо почуттів Ехо, помилки, сліпою жертвою якої він, мовляв, став. Гірко переживаючи, Котта прагнув викликати в жінки співчуття й прощення, і часом йому здавалося, ніби він бачить, як у пітьмі проступає її обличчя й збентежений [86] вираз на ньому сходить. Але насправді, коли Ехо почала схлипувати тихіше, а тоді й зовсім угамувалась і зникли останні ознаки її присутності, Котта, не перестаючи говорити, й далі дивився тільки в німу темряву.
Може, вона хоче, щоб він замовк? Чи щоб узагалі пішов? Але Ехо не відповідала. Дощ шумів, не вщухаючи, майже до ранку. І коли нарешті засіріло, Котта побачив, що його жертва спить. Упокорений вигляд Ехо заспокоїв його. Ця жінка заснула біля нього, отже, вона йому, мабуть, пробачила. Котта підвівсь і відчув, що його затерплі ноги немовби зліплені з пересохлої глини, й від болю аж застогнав.
Ехо не прокидалася. Похитуючись, Котта пошкандибав з печери. Сіре узбережжя вже парувало й тремтіло в повітрі. Дощ трохи вщух. Теплий вітер обкутував гори хмарами. Коли Котта, пригнічений, зморений, дістався до линваревого будинку й побрався крутими сходами до себе в мансарду, Лікаон прочинив двері майстерні й мовчки помахав йому рукою. З майстерні пахло м'ясом і клоччям.
Після цієї першої й останньої ночі кохання, у ті дні, коли Котта й Ехо більше не торкались одне одного й усе ще не важилися навіть звести одне на одного погляд, нарешті справдилось те, що вже давно пророкували плетухи з крамниці Феме: Котта й Ехо в людських очах стали парою. Тепер у місті часто бачили, як вони вирушали вдвох у гори чи блукали на схилах. Ехо не заперечувала проти того, щоб Котта ходив із нею.
Коли після тієї страшної їхньої ночі він уперше побачив її в зарослій бур'янами вуличці перед руїною й пішов поруч, вона не сказала жодного слова і за кілька годин, поки стинала й запихала до полотняної торби папороть та молодий полин, не відповіла на жодне його запитання. Але другого дня він прийшов знову, і вона вже відповіла на його привітання й стала скупо, затинаючись, розказувати про трави, які саме збирала на схилах у бухті, а третього й четвертого дня нарешті знов почала розповідати про Назонові багаття та його історії. Але входити до її печери, навіть ступати на піщану латочку під виступом скелі Котта, попри всі його примирливі жести, тепер права не мав. Багато про що згадувала Ехо на цих їхніх прогулянках, але про ту ніч ніколи не обмовилася жодним словом і не хотіла, щоб про неї заводив мову й Котта.
У ці дні римлянин спостерігав, як шолудивість з'явилася в Ехо на обличчі, а тоді перемістилась на шию і знову [87] зникла. Інколи вночі до Ехо, як і доти, приходили потай чоловіки, їхні подарунки вона залишала неторканими в кутку печери або викидала чужим свиням та індикам. Ехо приймала на своє ложе вайлуватих жителів гірських долин, терпіла очманілих від горілки ливарів, а одного разу до неї навідався навіть Терей; різникові, як видно, було вже мало тієї його коханки десь високо в горах.
Ехо віддавалася чоловікам з такою байдужістю, ніби цим вона, беззахисна чужинка на узбережжі, сплачувала неодмінне мито за право жити під крилом і захистком залізного міста. Що ж до Котти, то він став єдиним чоловіком, з яким вона показувалась у ці чимдалі спекотніші й курніші дні на люди,- єдиним чоловіком, якого вона ніколи вже не обіймала і який, однак, майже щодня був поряд із нею. І коли ввечері після стомливих блукань берегом та схилами вони нарешті розлучалися перед печерою Ехо, траплялося так, що десь поблизу, сховавшись у тернику чи за рештками мурів, її вже чекав якийсь пастух чи свинар.
Але жоден із цих коханців, просяклих духом кіптяви та вогкої соломи, не розумів, що приниження, сором і відраза одної-однісінької ночі навік розлучили римлянина й шолудиву жінку, яких тепер зв'язували тільки спогади про Овідія Назона. Отож ті чоловіки почали приймати Котту за одного зі своїх і при зустрічі шкірилися до нього так, ніби були з ним знайомі чи й друзі. Бо хіба ж цьому римлянинові, мовляв, потрібно від молодиці в печері не те саме, що й їм, що, власне, й кожному чоловікові! Коли приходив такий залицяльник, Ехо мовчки облишала Котту, брала з рук прибулого обплетену сулію, куделю вовни чи курку, з туго зв'язаним дзьобом і зникала з гостем у своїй руїні.
Коли такого вечора Котта повертався до своєї мансарди, в линваревих вікнах звичайно вже не світилося, в домі стояла глибока тиша. Котта годинами сидів у рипучому плетеному кріслі, задивлявся при світлі гасової лампи на гобелени, за якими ховавсь облуплений тиньк та вогкі плями. Його погляд блукав у майстерно витканих чорно-зелених пралісах, що з них злітали фламінго та куріпки, у грозових хмарах і кронах платанів обабіч білого шляху; той шлях вів у ніч. Усі узлісся, всі болота й річки на гобеленах вийшли з-під руки глухонімої Арахни, про яку Ехо казала, що ткацькі рамці для неї - то заґратоване основою вікно у строкатий безгучний світ. [88]
Стежки, якими ходили Ехо й Котта, були важкі і часто вели в дикі пущі; нерідко доводилося перетинати звори й западини, які Котта ледве долав. Відставши від супутниці кроків на десять чи й на всі п'ятдесят, він хапав ротом повітря, засапано про щось питав і важко, короткими реченнями відповідав. Ехо дуже легко знаходила дорогу серед каміння та заростів і підіймалася без зусиль навіть найкрутішим схилом. Часом Котті здавалося, ніби вона не йде, а безплотною тінню шастає в якомусь непрохідному лабіринті, і він заспокоювався, коли Ехо, не озираючись, вигукувала йому через плече назву якоїсь рослини; майже жодної з тих назв він зроду не чув.
Не дивлячись на Котту, говорячи немовби сама до себе, навіть тоді, коли йти було вкрай важко, Ехо розповідала йому про книжку, яку вигнанець читав їй із багать і яку вона сама собі називала "Книгою каміння". Назон своїм розповідям у залізному місті назв ніколи не давав. У його історіях судна, що легко линули через океан, білосніжні хмарки вітрил під блакитним небом раптом обертались у камінь і йшли на дно.
А якось, коли вони простували іншою стежкою, Ехо розповіла про залицяльника, чиї домагання знехтувала одна жінка. Нещасний чоловік у розпачі взяв та й повісився в неї на одвірку і, вже борсаючись у зашморгу й конаючи, вдарився коліньми у двері, які так довго були перед ним зачинені. Аж тепер на цей стук двері нарешті відчинились, і відчинила їх боязка, перелякана жінка. Побачивши чоловіка, що гойдається в зашморгу, вона так і скам'яніла й стояла на порозі пам'ятником самій собі навіть тоді, коли надгробок на могилі вішальника вже давно перехнябився, її будинок занепав, а колись буйні, розлогі дерева в садку потрухлявіли...
Розповідала Ехо й про людей, які від розпачу, що народилися вмирущими, обертались на каміння. У цих історіях вихід із хаосу буття навіть звірам залишавсь один: скам'яніння. Почув Котта й про левретку та лисицю, які на полюванні наскочили одна на одну - собачка, охоплений прадавнім вовчим інстинктом, лисиця - в передсмертному страху...
- Каміння! - гукнула до нього через плече Ехо й подерлася прокладеною в ущелині стежкою вгору. - Каміння. Саме каміння!
Кожна Назонова історія, казала Ехо, завершувалася чиїмось скам'янінням, і часом, коли вигнанець ішов із [89] печери й ватра його гасла, на шкарубкій кам'яній стіні їй, Ехо, ще цілими годинами ввижались обличчя тих нещасних, долі яких Назон вичитав із полум'я,- кам'яні носи, щоки, лоби й вуста, зажурені кам'яні очі над горнятами та відблисками вогню в топці. А розповідати Назон умів страшно й чудово. У своїх історіях він тлумачив Ехо, звідки беруться кругляки й рінь у пересохлих річищах струмків, у простому мулі він добачав цілу епоху, а в кожному камінчику - життя.
Іноді, коли Ехо слухала вигнанця, в неї навіть складалося враження, ніби його втішає спокій і непроминущість якоїсь базальтової колони чи скам'янілої подоби перед лицем нікчемної швидкоплинності його власного існування серед трахілських руїн. "Який матеріал,- питав Назон уночі в п'яній компанії у Фінеєвому погрібку, де вони справляли свято обжинків,- який матеріал здатний краще передати незаперечну гідність, тривалість, ба навіть вічність, ніж перенесений за межі стрімких часових змін, позбавлений податливості й будь-якого життя камінь? Навіть коли якась скеля під руйнівною дією вітрів, невгомонних, безжалісних тисячоліть чи розпеченого земного ядра розпадеться, обернеться на порох або розтопиться, а тоді знов прибере однієї з форм органічного світу, то й тоді вже звичайнісінький кругляк на цілі віки перетриває всі імперії й усіх завойовників і при цьому спокійнісінько лежатиме собі десь у затінку ущелини чи в м'якому глинястому ґрунті печери, хоч усі палаци імперій уже давно порозвалюються, династії вимруть, а блискучі мозаїчні підлоги в тронній залі будуть до самого даху вкриті шаром ґрунту, такого пісного, що над цією давньою розкішшю не ростимуть і будяки та вівсюг. Яка ж щаслива й гідна людини доля в того, хто скам'янів, порівняно з долею того, хто став жертвою відразливого, смердючого, пришвидшеного червою та хробаками процесу тління!" - казав Назон. Проти цього жахливого процесу, мовляв, скам'яніння видається просто-таки порятунком, шляхом, що веде до раю схилів, зворів та пущ. Метеоричний зблиск життя - це ніщо; гідність і тривалість каміння - це все...
- Того вечора,- знов гукнула через плече Ехо,- Назон був у винаревому погрібку напідпитку й розходився не на жарт! А ливарі тоді відверто махнули рукою на закон, який забороняв їм спілкуватися з вигнанцями. Вони весело реготали з поета, що бубонів собі в келих оті премудрощі. [90]
Серед численних скелястих місць, де побували під час прогулянок Ехо з Коттою, було тільки одне таке, до якого вони приходили дуже часто,- повертаючись стомлені додому, простуючи до блідо-голубого мису вдалині чи й завертаючи просто для того, щоб мовчки посидіти там годину, перепочити, а тоді рушити далі. Іноді Котті здавалося, що те місце, звідки до гавані не було й години ходи,- таємний центр його з Ехо доріг; усі стежки променями виходили звідси або сюди вели. Це була широка, облямована смужечкою чорного піску, водоростей та мушель бухта, в яку поволі, в гуркотом котилися хвилі прибою. Говорити там можна було тільки криком; слова, мовлені звичайним голосом, тонули в гуркоті води та вітру. Бухта лежала під прямовисною скелею заввишки метів двісті-триста, що величезною підковою охоплювала берег. Той, хто хотів розгледіти з цього низького берега всю скелю, мусив так задирати голову, що, коли дивився на безмежно далеку вершину та хмари, які пропливали над нею, в нього паморочилось у голові. Але найдужче в цій скелі вражало не те, що вона була така страхітливо велика й висока, а виступи, які тяглися впоперек її. Це були такі собі карнизи, балкони й балюстради з первісної породи, що скидалися на порослі кущами й травою яруси театру. Коли Котта вперше ступив у затінок цієї скелястої стіни, йому раптом здалося, ніби він знов опинився у приглушеній плющем та чорним деревом просторій залі монументального оперного театру, що його за наказом імператора було споруджено з пароського мармуру й передано громадянам Рима з нагоди святкування річниці якоїсь битви.
У минулі холодні роки люди із залізного міста не часто приходили до цієї грімкотливої бухти, де навесні море викидало на берег цілі гори криги, а після великих штормів, що не вщухали тижнями,- часом і потрощені, вимоклі рештки суден. Довгий час сюди постійно навідувалася з Томів тільки ткаля Арахна. Ехо розповіла, що мусила супроводжувати стару до бухти навіть у січні; загорнувшись у шкури, Арахна сідала на одному з тих "балконів" і застиглим поглядом дивилася на плиткий, мерехтливий візерунок, що його клало на морську гладінь холодне зимове сонце - світляну гру, яку ткаля намагалася потім перенести на свої гобелени білими єдвабними та сріблястими нитками з острова Кітера.
Відколи клімат на широті залізного міста з кожним сходом сонця почав м'якшати, викликаючи до життя [91] ніколи не бачені тут рослини, до бухти балюстрад уже навідувалася не тільки глухоніма ткаля та поодинокі блукачі, що збирали рештки затонулих суден, а й усе частіше ковалі, рудокопи та ливарі зі своїми жінками та дітьми. Святкового дня, коли ці люди не працювали, вони влаштовувались на кам'яних "балконах" і тішилися гуркотом хвиль що позбавляв їх необхідності розмовляти, просипали десь під тентом пообідню спеку чи обпивалися жовтавим, мов сірка, вином, яке приносили з собою в бурдюках. І з кожним градусом, на який підіймалася температура повітря над пустирищами навколо Томів, у бухті, здавалося, зростало й число тих, хто тільки спав та тинявся без діла. Адже кам'яні майданчики та балюстради в цьому куточку узбережжя, втиканому стрімчаками та гострими скелями, що вистромлялися просто з води, належали до тих небагатьох місць в околицях Томів, де можна було кілька годин привільно відпочити під неозорим морським небом.
Отож Котта, ступаючи чорним піском, помалу вже звик бачити, як високо на скелястій стіні тріпотять тенти, а з "балконів" визирають скуйовджені на вітрі голови й байдуже споглядають пару, що прогулюється далеко внизу. Оті дві крихітні постаті, які рухалися так близько над водою, що іноді навіть ледве встигали відскочити від хвилі, у Томах уже ні в кого не викликали роздратування. У ті дні, коли настало потепління, римлянин і його супутниця стали для ливарів майже такими самими сірими й нецікавими, як і всі чоловіки та жінки на цьому сірому узбережжі.
Саме в бухті балюстрад одного імлистого полудня Ехо пригадала Назонову історію, яка завершувалася не скам'янінням, а тим, що в ній рінь обернулась на живі істоти, на людей. Це була остання розповідь із "книги каміння", яку Котта почув від Ехо. Вона йшла, поклавши руку супутникові на плече й намагаючись перекричати рокіт прибою. Вперше після тієї нещасливої ночі Ехо була йому така близька. І все ж, коли вона прокричала, що зараз він почує історію про майбутню загибель світу, власне, пророцтво, він ледве повірив власним вухам.
Тієї хвилини на Ехо несподівано зійшло таке натхнення, таке самозречення, вона так перемінилася, що Котта вражено зупинився й уперше за стільки днів розгублено замішувався нею. Саме відкочувалася хвиля прибою, і вони стояли по кісточки у воді.
- Загине! - ще раз прокричала Ехо. - Цьому людству [92] з його вовчими звичаями настане кінець! - Назон, мовляв, як ніхто інший, усвідомлював, що в майбутньому на світ чекає катастрофа, і це передбачення, мабуть, і стало справжньою причиною його вислання з Рима. Кому ж бо охота слухати, що саме в найбільшому, найчудовішому місті світу хтось так пристрасно, як Овідій Назон, передбачає загибель, нагадує про кінець усієї величі й краси?!
Котта відчував, як хвилі наносять йому в черевики дрібного чорного піску, як водяні язики перекочуються по ногах на берег, а тоді знов у море і змивають усі його, Коттині, і її, Ехо, сліди. І все ж таки він не сходив з місця; немовби скутий рукою Ехо, Котта стояв, нахилившись до неї, і слухав розповідь про загибель світу.
Це було видіння, про яке Котта в жодному виступі Назона перед римлянами не чув. З майже фанатичним натхненням у голосі Ехо об'являла йому про сторічну зливу, що геть розмиє землю, і змальовувала майбутній потоп з такою певністю, ніби ця катастрофа відбувалась у минулому.
Вже першого дощового року всі річки порозмивали свої русла, мов сліди на піску, всі озера поховали під собою власні береги й перетворили набережні та парки на баговиння. Греблі попроривались або сховалися під водою, а з гір та полонин ринули стрімкі потоки до низин і далі до океану, над яким нависала щільна запона хмар.
Все, що могло рухатись, перебралося на судна та плоти й на таких та ще жалюгідніших пристанищах уже давно погойдувалося над затопленими містами й лісами. А вода й далі підіймала на поверхню й поволі, але неспинно збивала докупи те, що не трималося корінням у ґрунті чи могло плавати, і змикалася над усім, що не спливало на поверхню.
Помалу річки злилися в один суцільний потік, і він досяг нарешті океану й підніс його високо над берегами, і тепер уже лінія, де сходилася вода з суходолом, потяглася назустріч небу. Згодом над водою витикалися вже немовби покраяні ярами острівці, тільки вкриті льодовиками гірські вершини. Але дощ поглинав і кригу.
Минали роки, десятиріччя, і судна та плоти у цьому відкритому морі почали занепадати, іржавіти, гнити, розламуватись і тонути. Те, що мало руки чи кігті й могло чіплятись, тепер боролося, борсаючись у воді, за гнилі, наскрізь промоклі уламки. Поверхня навколо кожної деревиняки аж вирувала від рук, ніг та лап. Але потім уже й [93] птахи, знесилені від марних пошуків місця для перепочинку, почали падати цілими зграями у хвилі і йти на дно - туди, де колись були ниви й міста. Голими алеями, крізь колонади й арки, пропливали дельфіни; на гребенях дахів виростали морські анемони, а на димарях - корали. У поросі вулиць залягала камбала. Немовби на свято з нагоди повернення з вирію птахів, що зграя за зграєю опускалися в глибину, на будівлях погойдувалися стяги з водоростей.
- Але як же тихо там унизу! - вигукнула Ехо. - Як же там неймовірно тихо!
Котта дивився на тенти, що маяли на кам'яних балюстрадах у бухті, й бачив сріблясто-зелені стяги в морських глибинах.
Аж тепер, коли вода, здавалося, поглинула вже й останні ознаки життя на суходолі, дощ почав ущухати, а тоді й зовсім перестав, і крізь розпанахані хмари вперше за сотню років виглянула небесна блакить. Але ця переміна означала не порятунок, а навпаки - страшний кінець. То була зелена, мертва тиша дна, що піднялася з глибини й тепер важко, оскліло лежала на поверхні.
Нарешті дмухнув суховій; засяяло гаряче, вже майже забуте сонце, і потоп повільно, дуже повільно зійшов, відкривши небу та зорям, що також повернулись, їхнє творіння - безживний, болотяний світ. Вода спала, і риб спостигла доля потопельників. Те, що було забарне й не встигало за водою, яка відступала, не встигало пірнути у струмок, у річечку, на глибину, зоставалося в теплих болотах та калюжах, лежало, б'ючи хвостами й плавцями, у пересохлих гірських долинах, на схилах чи в ущелинах і хапало зябрами задушливе повітря
- Коли вигнанець прочитав мені з полум'я долю світу,- сказала Ехо,- його ока, звісно, не уникло те, як це мене вразило й засмутило. Я зіщулилась від холоду, сиділа біля вичахлого багаття й мовчки дивилася на того чоловіка, чекаючи, що пророцтво, може, ще завершиться якось не так безрадісно. І, мабуть, тільки через те, що я, єдиний свідок його ясновидіння, хотіла почути щось інше, а може, так воно в майбутньому буде й насправді, але потім - світ уже загинув, і потоп почав спадати - вигнанець розповів про пліт.
То були всього-на-всього кілька скріплених ланцюгами бочок з-під вина, а на них - дерев'яні двері від стайні. На дверях лежали, міцно притиснувшись одне до одного, двоє з тих, що зазнали кораблетрощі,- чоловік і жінка, [94] яким судилося пережити загибель і відродження світу з мочарів. Полишені на волю млявих коловертів, вони опускалися на плоту разом із водою вздовж гірського схилу все нижче й нижче.
Чоловіка Назон називав Девкаліоном, а жінку - Пір-рою. І ще вигнанець сказав, що потоп, крім цих двох, більш ніхто не пережив.
Океан повільно відступив у чашу своїх берегів, зоставивши двох останніх людей на кам'янистому схилі. Довго не важилися вони сходити зі свого безпечного пристанища з бочок та дощок і все роззиралися нажахано довкола. І бачили тільки далеко розкидані навкруги сірі, безживні рештки світу: безладні купи риби та птахів, серед голого, без кори, галуззя позависали трупи - в карколомних, як у циркачів, позах,- поруч із дохлими вовками та левами з прохромленими боками лежали під курми та вівцями корови зі здутими черевами. В мулі, на ліжках і на хорах стирчали флагштоки й поїдені іржею та сіллю щогли; були тут і оздоблені кам'яними трояндами контрфорси, лопатеві колеса від турбін, ліхтарі, бронзовий полководець на коні... Здавалося, ввесь мотлох світу звалено на цій укритій дохлою звіриною та людськими трупами замуленій пустелі. Чи, може, все це, щойно затонувши й набубнявівши, почало знов уперто проростати на болотяному дні? Але ні, тут уже ніщо не проростало. Все просто валялося, переламане й потрощене, під тепер уже безхмарним небом.
- Жодна душа,- вигукнула Ехо,- не годна собі уявити, які самотні й безпорадні були ті двоє людей! Серед тої пустки, на кам'янистому схилі, який обертався навколо сонця, їм судилось усвідомити, що, крім них, на світі нікого більше не зосталося, що вони - єдині живі істоти на могилі людства! Як же, мабуть, хотілося тій парі, Девкаліонові й Піррі, - провадила Ехо, - теж лежати скарлюченими, як і решта жертв, серед корів, левів та всілякого мотлоху! Самотність тих, що залишились,- усе кричала Ехо,- це, безперечно, найтяжча з усіх покар!
Девкаліон і Пірра. Останні люди... Тремтячи від холоду, сиділи вони на плоту - безмовні, не в змозі ні щось зробити, ні бодай виказати порухом свій біль. Першого дня після того, як їх прибило до суходолу, вони цілими годинами поправляли одне на одному одіж, коси та чуб, потім лягали, пригортались і жалісно скімлили, а іноді, немовби налякані новою хвилею потопу, підхоплювались і знову до всього байдужіли. [95]
Аж як настали сірі вечірні сутінки, Пірра простягла з плоту руку й помацала суходіл, так ніби перед тим, як ступити перший крок, хотіла впевнитися, чи твердий тут ґрунт, або крадькома пересвідчитися в тому, що ця пустка - все ж таки не міраж, а гори - не гребені хвиль. Отож вона занурила руку в твань, і пальці її натрапили на камінчик - гладенький кругляк. Пірра піднесла його до обличчя і обнюхала, як ото тварина обнюхує здобич; потім міцно стисла в кулаку, покачала між долонями, а тоді недбало викинула в калюжу й відразу забула про нього. З непритомним, як у причинної виразом обличчя Пірра лежала на плоту, повернувшись очима до ще тьмяних зірок; вона раз у раз опускала руку в твань, знаходила камінчика, потім ще одного, ще, брала їх одного по одному й жбурляла всі у воду або в болото - так машинально й невтомно, що плюскіт тих камінців на мокрій і грузькій поверхні зрештою почав нагадувати цокання годинника, і калюжі та мочарі, побрижені колами від тих камінчиків, тепер лежали перед очима в Пірри, мов пральна дошка.
Девкаліон, знесилений і безвільний, заснув і аж після того, як Пірра жбурнула сотню чи й більше круглячків, раптом стрепенувся й розплющив очі. Й ту ж мить побачив, як щойно кинутий у каламутну калюжу камінець опустився на мулисте дно. Але той завбільшки як кулак шматок породи не залишився мертво лежати, а, виглядаючи наполовину з води, прокотився, немовби його штовхала якась невидима сила, м'яким дном, перевернувся на один бік, на другий, заворушився й, посуваючись кривульками, почав збільшуватись, наче ото сніжка, що котиться згори; на ньому тепер витикалися волосини, набігали якісь гулі, з'являлися мацаки; ті мацаки ставали тремтливими, тендітними ніжками та ручками, що посмикувалися, ніби намагаючись ухопитися за порожнечу, і все росли й росли. Пірра, помітивши, який нажаханий Девкаліон, вражено перевела очі туди, куди він дивився, й побачила у стоячій воді незбагненне видовище: камінець помалу прибирав вигляду людини - згорненої клубочком жінки, що вже починала випростуватись! Щоб не закричати, Пірра хутко затулила собі рота вимазаною мулом долонею, а тоді, немовби бажаючи цю кам'яну з'яву настрахати, загнати назад під воду й знищити, заходилася несамовито запускати обидві руки в мул і закидати ту дедалі більшу жінку рінню, піском та кругляками, а Девкаліон, охоплений, як [96] і його кохана, панікою, почав їй допомагати. Від цього їхнього обстрілу вода в калюжі аж запінилась.
Але та мара не злякалася, не розсипалась і не розтанула в повітрі; навпаки, вона все росла, росла, поки стала завбільшки така, як ці двоє останніх людей, і тоді Девкаліон і Пірра вжахнулися ще дужче. Бо цілі пригорщі ріні й піску, що, виписуючи плавну дугу, падали у воду або відскакували від голого тіла тієї жінки й тонули, геть усі тут-таки розм'якали й починали ворушитися; вони котилися по дні, перекидались, бубнявіли й, викачані в мулі та глині, зрештою лускалися, мовби яйця в гнізді.
І тоді з твані почали плодитися люди - з кожної калюжі по цілому гурту. З тих камінців, що їх кидала Пірра, поставали жінки, а з тих, які кидав Девкаліон,- чоловіки. Тепер уже ціле неосяжне велике військо стояло, похитуючись, на суходолі й німо дивилося на двох останніх людей, народжених людьми. Пірра й Девкаліон, тремтячи від страху, знов посідали на пліт і позатуляли обличчя руками, щоб не бачити цих нестерпно порожніх поглядів. І вода в калюжах і далі вирувала, пузирилася, і лави того війська ставали чимраз щільнішими...
- Після майбутнього потопу, який усе знищить, із граду каміння постане нове людство! - закричала Ехо. - Це майбутнє провістив мені з вогню одного зимового дня Назон. З кожного камінчика - по чудовиську! - вигукувала Ехо. - Вигнанець прорікав, що в тому його світі люди будуть з каміння. Але саме те, що вилізло з болота, рід, який загинув через свою вовчу неситість, своє глупство й жадобу до влади, Назон і називав істинним, власне людством - виплодом міцним, як мінерали, з базальтовими серцями, серпантиновими очима, позбавленим почуттів і мови кохання. Однак не знатиме те поріддя й ненависті, жалю та смутку; воно буде таке саме непохитне, таке саме глухе, німе й стійке, як скелі на цьому узбережжі!..
Прокричавши останні слова, Ехо змовкла, жадібно вдихнула повітря, так ніби цей надсадний крик геть її виснажив, і поклала руку на плече Котти. Високо над бухтою, на кам'яних "балконах" сиділи й лежали під тентами ливарі, байдужі до двох постатей далеко внизу, оббризканих хвилями прибою. Разом із ливарями на гребені хвиль некліпно дивилася й глухоніма ткаля. Потім рука Ехо м'яко спала з Коттиного плеча; аж тепер він знов побачив знак її хвороби, і той знак, як і першого дня, вжахнув його. Котта побачив шолудиве затилля її долоні, пластівці [97] відмерлої шкіри, побачив руку, немовби зроблену з слюдяного сланцю, сірого польового шпату, вапна та грубого піску,- тендітну скульптуру з суміші крихкого каміння...
Мовчки поверталися вони цього дня з бухти балюстрад до повитого білою млою залізного міста. Згадуючи виступи Назона в столиці, Котта марно намагався віднайти в пам'яті картину загибелі світу, співзвучну з розповіддю Ехо. Він виразно пам'ятав, як читає й говорить Назон, однак жодного його слова про потоп не міг пригадати.
Ехо ступала поруч так стомлено, неначе в ту свою надсадну переповідь Назонового пророцтва вклала не тільки ввесь свій голос, а й усю снагу спогадів, - так стомлено, немовби, повідомивши про апокаліпсис, вона до останку виконала своє покликання й тепер знову поринає в німоту.
Пополудні вони розійшлися на молу, коротко, недбало махнувши одне одному рукою. Потім Котта ще кілька годин сидів там на тесаних з брил скам'янілостей каменях, погладжував, поринувши в роздуми, скойки та щупальця допотопних слимаків, кільчастих червів та рачків, а тоді його знов здолала туга за Римом - тут, у Томах, вона прокидалася в ньому іноді ні з сього ні з того і, після низки коротких споминів, зрештою так само несподівано згасала. Він полічив сегменти на спинці в морської стоноги, що навіки вросла в камінь, згадав про білу, гладеньку поверхню каррарського мармуру, відчув під собою всотану брилою полуденну спеку і зі смутком подумав про розморені, затишні години на веранді, про канапи й набиті волосом крісла. На молу билися, зі скреготом терлись один об один припнуті човни, немовби в'язні з Трініта-де-Монті після якоїсь святкової ночі вичищали дротяними мітлами та щітками великий стадіон чи театр.
Коли він нарешті підвівся, було вже темно. Туга його прибирала чимдалі блідіших образів, меркла й кінець кінцем привела його в думках знову туди, куди Котту погнав час і задушлива атмосфера Римської імперії,- до безлюдних сходнів гавані на краю світу, до місця вигнання. Але воднораз у ньому зміцніла впевненість: хоч би там як, а він, Котта, таки віднайде "Метаморфози", цей спалений, розтриньканий серед ливарів та свинопасів і вдруге вже не записаний твір, і поверне його Римові. Визбирає з пам'яті Ехо та інших людей, що сиділи коло Назонових багать, усі поетові історії, хоч самого їхнього автора йому в трахілській глушині знайти й не пощастило. "Книга каміння",- [98] сказала Ехо. І Котта, повернувшись до мансарди линваревого будинку, на початку своїх нотаток про загибель світу, вивів: "Книга каміння".
У той час, як він до пізньої ночі сидів над своїми записами, на ущелини та поблизькі гірські звори налетіла буря. А на залізне місто вона накинулася з такою люттю, що Котті раптом здалося, ніби він перенісся в розповідь Ехо про потоп. І коли встав, щоб причинити віконницю, бо вітер раз у раз бив нею в стіну, й виглянув на вулицю, то побачив, як пориви вітру зривають із дахів мох, покрівельний сланець та очерет і жбурляють у струмок. Течія несла сміття, дошки й тріски, поламані паркани, вирвані з корінням кущі. Струмок сповнював усе місто клекотом і за кілька хвилин став таким повноводим і бурхливим, що сягав уже підмурівків поставлених на узбережних скелях будинків та підпор дерев'яних сходнів.
Але марно чекав Котта край вікна, що ось-ось почнеться катастрофа, марно чекав, що вулицями „ розпачливими криками, розмахуючи руками, побіжать нажахані люди... В будинках повсюди було темно. Цієї бурі в Томах наче ніхто й не помічав, і коли на вітрі десь хряпала ворітниця чи хвіртка, то її ніхто не причиняв. Неподалік на піддашшя впало й так і залишилось лежати відламане крило вітряка; ніхто не ловив мула, що волочив за собою кілка, до якого він був припнутий у лузі. Струмок ніс повний саж поросят. Спустошлива стихія безкарно робила своє діло, а залізне місто спало, так наче була звичайнісінька, лагідна літня ніч.
Засліплений цілим снопом блискавок, Котта стояв біля вікна, заціпеніло очікував удару грому, наслухав, як порипують під натиском бурі крокви та бантини, і не годен був подолати лабіринту сходів, коридорів та комор і бодай розбуркати линваря, що спав десь у кутку своєї майстерні. Чи, може, лежав без сну?
Та згодом буря вщухла - так само раптово, як і знялась. Вона перекотилася через частокіл гірськик хребтів на узбережжі й, немов охоплена полум'ям флотилія, зникла за обрієм разом із громаддям хмар та спалахами блискавиць. Потім угамувався й струмок. Невдовзі про зливу нагадував уже тільки шум у ринвах, а з листя притихлих дерев з листка на листок скапували краплі води. Виснажений страшною бурею та записом розповіді про загибель світу, Котта заснув просто за столом. [99]
Вранці повітря пахло росою на квітках та поваленими вночі деревами, а крутий берег проступав у такому різкому золотавому світлі, що коли Котта, ще сонний, прочинив вікно, нічна гроза видалася йому звичайним безглуздим сном. На вуличках, у подвір'ях та в садках мешканці залізного міста прибирали сліди спустошення. У Томах знову лунали удари молотків, вищали пилки в стовбурах дерев, що попадали на вулиці, скреготали на бруківках лопати. Ливарі, лаючись, розбирали завали.
Лікаонів будинок не постраждав, а що сталося з рештою будинків, те линваря не обходило. Він стояв у себе в майстерні, махаючи мотовилом, і, здавалося, був такий заглиблений у роботу, що Котта, намагаючись дістати від нього відповідь, мусив повторювати свої запитання по кілька разів кожне.
Буря вночі?
А він, Лікаон, нічого такого й не помітив. Спав під самісіньким відчиненим вікном, а не відчув навіть свіжого вітру.
Повиривало з корінням дерева?
Що ж, трухляві дерева часом падають і самі. Навіть такої ночі, коли ніщо ніде й не шелесне.
Завали на вулицях?
- Та коли кругом гуляє стільки будинків, коли стільки руїн, то й так у кожному кутку раз по раз щось обвалюється та обсипається,- відказав линвар. - Уночі я спав. А вдень у мене робота. - І знову замахав мотовилом.
Спантеличений черствим Лікаоновим тоном, Котта з якоюсь тривогою в грудях подався до руїни, де жила Ехо. І хоч би кого він питав про бурю - германця Діта, що саме забивав дошками проломину в стіні, чи винаря, в якого впала повна бочка з солодом на сходи в погрібку і який, стоячи тепер навколішки в калюжі серед купи клепок, лаявся й вичерпував коряком солод у відро,- всі до одного запевняли, нібито не чули ні гуркоту грому, ні навіть жодної блискавки не бачили.
А вся ота шкода, оті спустошення - це ж, мовляв, звичайнісіньке лихо, заподіяне, либонь, шквалом вітру чи якоюсь звіриною. Буря? Злива? Та все це йому, римлянинові, мабуть, просто приверзлося!
Стоячи серед каміння перед руїною Ехо, Котта кілька разів погукав її, але відповіді не дістав. Печера - це вперше він увійшов сюди після тієї нещасливої ночі - нагадувала бойовище. Мисник, де в Ехо стояли тендітні [100] вази, келихи з Му рано, розмальовані карафи та обсипані кварцовим порошком кулі, ці свідчення її любові до гарних речей, був перекинутий і все побите. На затоптаній глиняній долівці валялися різнобарвні уламки та скалки, що смарагдово-зеленими, сріблястими та вогняно-червоними блискітками відбивали скісне вранішнє світло. На сусідньому подвір'ї каменепад розбив дротяну клітку, і четверо індиків, що втекли з неї сюди, приваблені цим мерехтінням, тепер сиділи на лігві господині, на столі й холодній плиті. Коли Котта сполохав їх і вони подибцяли всіяною блискітками долівкою надвір, з-під їхніх лап залунав ніжний, мелодійний дзенькіт.
Ехо зникла. До самого полудня Котта блукав наповненими 'ядучим димом вуличками. Подекуди на майданах люди порозкладали великі багаття й спалювали на них поламані дерева та всілякий мотлох. Та коли Котта починав розпитувати на цих чадних майданах про Ехо, всі тільки стенали плечима. А винар Фіней під регіт у гурті вийняв із рота свої штучні щелепи і, вдаючи з себе актора лялькового театру, проклацав ними вслід збентеженому Котті й прошамкав беззубим ротом, що від одного римлянина повійниця й тут, на Чорному морі, не проживе, тож їй, мовляв, доводиться при нагоді заскакувати в кущі і з свинопасами.
Котта вибрався з міста і ще раз пройшов тими стежками, якими, бувало, ходив з Ехо. Круті береги, схили, всі гори цього дня немовби вимерли, і Котті раз по раз траплялися місця, де могла б зникнути людина,- урвища, провалля, звори, в які можна було впасти й опинитися похованим під купою каміння або в бурхливому гірському потоці, що змиває все до підземної річки. День уже добігав кінця, коли Котта ступив на чорний пісок у бухті балюстрад. Виступами та галереями він підіймався все вище й вище, аж поки, поминувши прямовисну скелю, усвідомив, що простує в бік Трахіли. На отій темній, омитій бурунами косі внизу він слухав напередодні розповідь про кінець світу, а в перші дні після свого приїзду сюди спостерігав процесію попелясто-сірих личин під коругвами та балдахінами. Але тепер берег та скелі були пустельні.
У потоках теплого повітря, що здіймалися з моря, канюки, розпростерши крила, злітали спіралями високо вгору, аж туди, де стояв Котта. В гори Ехо піти не могла - стежку тут місцями пересипав дрібний пісок та земля, і слідів ніде не було. [101]
Якою ж близькою стала йому ця пустка!.. Сонце вже позлизувало останні снігові перемети, через які йому так важко було добиратися до Трахіли першого разу. В глибоких западинах уже все цвіло. Дрік, проліски, мирти й ломикамінь яскравіли серед скель, немов оті пістряві скалки в печері Ехо. Сонце сплющилося в еліпс і сховалося за серпанком над виднокраєм. І коли Котта повернув назад, з ущелин уже почала виповзати темрява, а разом із нею й страх, що погнав його тієї ночі перед великим постом з Трахіли, а тепер відлякував від того останнього пристанища.
Високо вгорі між бескидами на мить уже промайнули, затріпотіли, як йому здалося, прив'язані до каменів полотняні клаптики. Спускаючись униз, до моря, Котта підбадьорював сам себе голосом і все кликав і кликав Ехо. Та хоч скільки вигукував її ім'я, від урвищ, виступів на скелях та стрімчаків, де на кристалах і лусочках слюдяного сланцю вже мерехтіло місячне сяйво, йому відлунював лише власний голос.
Книга: Крістоф Рансмайр Останній світ Переклад Олекси Логвиненка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
