Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Крістоф Рансмайр Останній світ Переклад Олекси Логвиненка
IX
Настав серпень - спекотний місяць, єдиною оздобою якого було імператорове ім'я*. Під сонцем цього місяця згоряло все, що не було таке стійке, як кактуси, будяки чи тамарикси. В обідню пору стрекотання цикад ставало [114] особливо нестерпним, і жінки залізного міста затикали вуха своїм дітям розім'ятим воском, щоб захистити їх від тієї лиховісної музики, яка нібито вчувалася в сюрчанні. Лискучі ящірки вилазили з тріщин у мурах та скелях і злизували з гарячого міського каміння мух. На сланцевих дахах грілися під сонцем змії.
* Augustus - серпень (лат.).
Германець Діт, шукаючи духмяне зілля для настоянок, у руїнах однієї вулички - люди покинули її десятки років тому - побачив павуків завбільшки з кулак; їхнє павутиння було таке міцне, що в ньому заплутувалися й гинули не тільки цикади, а й в'юрки, навіть вівсянки, які вже вбилися в пір'я.
Та переляк, викликаний у Томах цими досі не баченими потворами, швидко минув: виснажене швидкими часовими змінами та спекою, місто вже звикало до нових клопотів, як перед тим звикло до пишної рослинності й теплових бур нового клімату. Лише різник Терей не знаходив собі місця від люті. Одного дня видерся навкарачки на дах різниці, щоб побити коцюбою змій; у сусідньому дворі одразу зібралася ціла ватага гамірної дітвори й відвідувачів винаревого погрібка. Публіка, позадиравши голови, спершу підохочувала Терея, а згодом рушила вслід за ним; різник з коцюбою та незапаленим смолоскипом у руках через заселені отруйними павуками руїни порвав кілька павутин, у яких заплуталися цикади й пташки, й наловив на смолоскипа павуків. Потім один із винаревих помічників під тюкання та оплески ватаги вмочив пальця в темну липку піну, що виступала на черевах у павуків, і поквацяв нею собі щоки та лоба.
У ці дні не було, здавалося, нічого такого, до чого Томи після короткої хвилини жаху чи подиву не могли б звикнути; не минало й години, і це місто немовби знов байдужіло навіть до того, що доти було йому геть чуже. Але одна подія, яку в Томах очікували особливо нетерпляче і яка для ливарів та свинопасів важила більше, ніж усі загадки природи, не наставала й не наставала: хоч як напружено люди виглядали, однак над звивистою узбережною дорогою не з'являлася жодна хмарка куряви. Кіномеханік Кипарис, що вже багато років підряд приїздив до залізного міста в серпні, наче у воду канув.
У Томах уже так знудилися за ліліпутовими фільмами, що якось уранці стіна різникового будинку виявилась геть розмальованою. Ті незграбні малюнки, нашкрябані вуглиною та кольоровою крейдою, нагадували про останні Кипарисові [115] фільми: яскраві султани на шоломах, кінські гриви, стяги, вітрила, списи...
Терей накинув на шию крамарчиному синові Батту цілий вінок вуджених ковбас за те, що хлопець забілив йому вапном ту мазанину на стіні.
Котта вже взяв собі за звичку щовечора обдивлятися мансарду й виловлювати скорпіонів. Відколи якоїсь безсонної ночі засвітив світло й побачив у тріщині біля вікна одну таку величезну погань, він уже не лягав спати доти, доки не освітлював усі закамарки й не обляпував віничком усі складки на гобеленах. Та коли нарешті засинав, йому часто снилися жала, укуси й усілякі інші капості, на які здатна субтропічна фауна.
Цілими днями Котта блукав узбережжям, аж поки спека заганяла його в затінок під прямовисною скелею, разом із рештою міських нероб очікував у бухті балюстрад вечірньої прохолоди або сидів в Арахни й спостерігав, як на ткацькому верстаті майже непомітно для ока народжується заселене-птахами небо. А вночі писав листи до Рима - своїй родині, Юані. Писав, що хоче діждатися в Томах Назона, який має повернутися з гір. Котта порівнював глибоко врізані в суходіл бухти Чорного моря зі скелястими сіцілійськими берегами, а колючі живоплоти в долинах - із римськими гаями та дібровами... І все, що Котта писав, він запечатував у конверт, відносив уранці до крамниці Феме й укидав у наготований до наступного прибуття "Трівії" поштовий мішок, де ті листи помалу вкривалися пліснявою.
І хоч би що Котта робив, усе його, як і решту мешканців узбережжя, страшенно стомлювало. Серпнева спекота немовби пригнічувала Томи важким кошмаром, від якого ніхто не міг утекти, який сковував будь-який живий рух. Декотрі ливарі кидали свої печі і з самого ранку обпивались у винаря, що охолоджував свою сивуху штучним льодом; інші цілими днями куняли під тентами в бухті. Пополудні в місті було чути тільки цикад - жодного людського голосу, жодного удару молотка. Курні й порожні лежали майдани у сліпучому світлі.
Одного з таких палючих днів місто з його летаргійного сну розбудив крик: "Судно!... Судно!" Але це була не давно очікувана "Трівія", а грецький фрегат, якого тут, на узбережжі, не бачили вже багато років. Ніби криваві бойові обладунки, звисали з його рей червоні вітрила. Судно вже давно пришвартувалось, а високо над бухтою в мертвому [116] штилі все ще висіло пасмо диму з труби його допоміжної машини.
Всяк, хто міг ходити й бігати, поспішив тепер до моря. Немовби для того, аби ще дужче підігнати одне одного, люди, не спиняючись, вигукували назву, що красувалася вицвілими золотавими літерами на носі фрегата,- слово, що викликало в містах чорноморського узбережжя стільки ж сподівань, скільки й сумнівів та гіркоти. "Арго"! Судно, яке багато років тому вийшло з томської гавані і яке всі давно вже вважали пропалим безвісти, нарешті повернулося.
Поспішаючи разом з усіма на пристань, Котта вздрів Лікаона, який сидів на сходах перед портовою управою. Лікаон сказав, ніби судно належить фессалійському море-ходові на ім'я Ясон. Коли цей трищогловий фрегат стояв отак, з іще рифленими вітрилами біля причалу - пошарпаний, роззброєний військовий корабель, переобладнаний на торгове судно,- вигляд він мав лиховісний: чорний, обшитий панциром фальшборт, що нагадував про своє колишнє призначення, а на додачу - оздоблені залізними драконячими головами ляди на гарматній палубі й охоплений полум'ям штурвал, намальований на димовій трубі. Та саме завдяки своїм темно-червоним вітрилам судно важило сумнозвісної слави, саме завдяки вітрилам його ловсюди впізнавали ще здалеку,- вітрилам, що ними Ясон ніби звів пам'ятник своїм давно забутим мохьким боям та рікам крові, від якої вода під кілем в "Арго" ставала каламутною.
Цей фрегат зникав і з'являвся в гаванях чорноморського узбережжя завжди несподівано і нерідко залишав після себе збентеження, суперечки й ненависть. Бо фессалієць перевозив не тільки товари, які міняв на залізні виливки, хутра та бурштин, а й щоразу брав на борт гурт переселенців - безробітних ремісників, зубожілих селян, мешканців гетто із Саломік, Волоса й Афін... Ясон обіцяв усім золоті гори й світле майбутнє на Чорному морі, а за місце на задушливій середній палубі забирав у тих нещасних останні гроші.
Аж на розвалених причалах Одеси та Констанци", перед згорілими севастопольськими доками чи десь на пустельному клаптику узбережжя Ясонові пасажири усвідомлювали, що їхні сподівання марні. Та на поворотний біллях до Греції вони вже не мали ні грошей, ні сили. Отож у похмурих портах ті люди сходили на берег і пускалися шукати серед руїн бодай тіні примарного щастя. [117]
Від Констанци й до самого Севастополя грецьких переселенців ненавиділи й називали "Ясоновим зміїним поріддям". Вони порушували у глушині спокій, тулилися в печерах та землянках і переривали на березі всю рінь, шукаючи перламутру та бурштину. Нерідко голод змушував їх обкрадати мешканців узбережжя. Переселенці цупили й забивали навіть мулів, тікали від гніву скривджених усе далі й далі в гори чи в пустелі Кримського півострова й так дичавіли, що ставали схожими на людей кам'яного віку.
За цей ошуканий живий вантаж Ясона фессалійського проклинали так само, як і шанували за чудові товари, за ті новини, які він привозив,- відблиск далеких, недосяжних метрополій. Товари Ясон розкладав на борту судна й пропонував на продаж або на обмін. Отож роздратовані ливарі, селяни та рибалки й цього разу нетерпляче сунули трапом на "Арго", а Ясон біля штурвалу розхвалював у рупор свої товари - вибивний перкаль, прянощі, годинники та інші такі дивовижі. А коло поруччя горішньої палуби й цього разу стояли бідолашні переселенці; вони підкликали жестами нетерплячих покупців і засипали їх запитаннями про одеські багатства й красоти - запитаннями, на які тут ніхто не міг дати відповіді, інші пасажири тупо дивилися на мовби заросле горами місто-руїну, на чорні стрімчаки, що загрозливо здіймалися в небо,- дивилися так, ніби в цьому миготливому від спеки краєвиді вже вгадували картину свого майбутнього убозтва. Але на більшості облич була тільки полегкість від того, що це пустельне місце - ще не обіцяна мета їхньої подорожі, що й Одеса, й надії, й усе їхнє майбутнє поки що десь за обрієм, і невдовзі "Арго" знов понесе їх з цієї покраяної ущелинами глушини далі.
Розхвалюючи на повен голос свої товари, Ясон не забував ще й раз у раз повідомляти покупцям якусь новину з цивілізованого світу. Серед уже давно відомих новин - як, скажімо, смерть і канонізація імператора - мешканці Томів з подивом і обуренням почули й приголомшливу звістку про те, що наступник всемогутнього Августа минулої весни наказав улаштувати величну карнавальну процесію: перетягти на полозках та котках - суходолом! - з Тірренського моря до столиці п'ятнадцять кораблів імператорського військового флоту й під вітрилами провезти їх розкішними римськими вулицями. І все це для того, аби показати, що всяк, хто носить ім'я Августа, спроможний [118] навіть кам'янисту землю обернути на море, а море - на дзеркало своєї слави.
Ті кілька годин, поки фрегат "Арго" стояв у гавані залізного міста й поки Ясон нарешті звелів знов напнути вітрила й узяти курс на Одесу, справили на сонні Томи таке глибоке й незабутнє враження, яке доти справляв лише приїзд кіномеханіка. Втому та виснаження в усіх одразу наче рукою зняло; на вуличках панував гомін. Кожне, немов мародер, забігало до власного дому, згрібало жужмом усе, що було чогось варте, й цупило на борт "Арго", щоб там продати чи поміняти. Ливарі й ковалі, важко сапаючи, перли на собі стільки заліза, що декотрим аж темніло в очах. І хоча рідко хто з них вертав із судна з меншою ношею, "Арго" під вагою іржавих виливків, ґраток, штаб і траверс-балок осідав з години на годину все нижче й нижче.
Складалося враження, ніби це так важить не метал, а задоволення від того, що плодами праці, які місяць у місяць, рік у рік люди складали в своїх кузнях та на закіптюжених складах, нарешті пощастило скористатися, кудись їх віднести й віддати комусь на добро; задоволення від того, що клопоти біля плавильних печей та в темних штольнях кінець кінцем дали віддачу: залізо в обмін за шовк і вибивний перкаль, залізо за ефірні олії, цукрові голови та універсальний порошок від усіх недуг, залізо за новину про розкоші та божевілля світу.
Коли вечірня прохолода нарешті принесла учасникам торгів полегкість, пристань стала схожою на ярмарок тіней; гарні речі помалу втрачали свої яскраві барви, хоч гамір та біганина й не вгавали; море в сутінках було наче срібне.
У довгій вервечці людей, мулів та візків, що тяглася від гавані до чорних міських вуличок, а звідти знов і знов на пристань, уже спалахували там і сям смолоскипи. Мешканці Томів були вельми заклопотані перенесенням та перевезенням того, що придбали, і ніхто й не помітив, як Ясон подав команді знак готувати судно до відплиття. Фессаліець любив ночувати більше у відкритому морі, ніж десь у непевній гавані, де багато хто міг зазіхнути на багатства "Арго".
Зітхнувши з полегкістю від того, що в Темах жоден грецький переселенець не зійшов із судна й не залишився на березі, Ясон, коли швартові з плескотом упали на воду, наказав запускати машину й напинати вітрила, а пасажирам видати нарешті мішки з хлібом та в'яленим м'ясом. [119] Обвішане гірляндами вогнів судно, тягнучи за собою пасмо диму, що заслав місяць, випливло в темряву.
Цієї ночі Томи обляглися пізно. Люди переносили з пристані до кам'яних будинків свої покупки, ще раз їх обмацували, ще раз оглядали й милувалися ними. Та хоч які неоднакові, потрібні чи непотрібні були речі, що їх Ясон залишив цієї ночі томіянам в обмін за бурштин та залізо, серед них виявилась усе ж таки одна така, якій судилося відчутно змінити життя в Томах; кінець кінцем навіть склалося враження, ніби той фессалієць припливав сюди тільки для того, щоб доправити на узбережжя залізного міста той невеличкий вантаж.
Цей чорний дерев'яний ящик, тепер уже прилаштований на спині в мула, крамарка Феме замовила ще кілька років тому, а потім про нього й забула. Це була машинка із заліза, скла, електричних лампочок та дзеркал, і все, що клали під її пильне око, вона вміла збільшити й показати на білій стіні,- пожовклі фотокартки, газетні вирізки, навіть злякано підставлену руку. Геть усе.
Цей чудесний пристрій Феме називала епіскопом; хоч його картини й не рухались, як ті, що їх привозив кіношник, зате він переносив на стіну навіть найменш вартісні речі в житті й так гарно їх висвітлював, що вони ставали просто неоціненними й неповторними. І коли хтось споглядав зображення на стіні досить довго, то йому починало ввижатися, ніби він осягає внутрішній світ речей, проникає в оте пульсування, колихкий блиск та мерехтіння, і проти всього цього рухомий зовнішній світ здавався якимсь незграбним, малозначущим.
І що з того, коли винар запевняв, ніби ті картини мигтять уже від самої неритмічної роботи генератора, який, чмихаючи й гуркаючи, виробляв у підвалі струм для лампочок та холодильних змійовиків у крамарчиному будинку! Глядачі, яких у перші дні сходилось у задній кімнаті Феме чимдалі більше, на такі твердження не зважали.
А потім один свинопас пустив чутку, буцімто через кілька годин після того, як він підставив під ту машинку свою покалічену, всю в болячках руку, вона загоїлась, і більшість відвідувачів почали приносити з собою торби та сумки з речами, щоб покласти їх під око епіскопа й показати на стіні. Були там залізні й глиняні виліпки хворих рук, ніг, сердець, фотокартки рудокопів, що втратили в штольнях здоров'я, лозини, за допомогою яких [120] шукали нові залізорудні жили, щетина й ратиці безплідних свійських тварин, а також записки, в яких люди висловлювали найзаповітніші свої бажання; були й нікому не адресовані листи.
Феме залюбки вволювала бажання всіх цікавих і тих, хто вірив у чудеса. І хоч за вхід вона грошей ні в кого не брала, однак у переходах до задньої кімнати викладала найстаріші, вже прогірклі товари так спритно, що мало хто йшов із крамниці додому, не купивши принаймні бляшанку жиру, мішечок волоських горіхів чи припалу пилом коробку шоколаду з начинкою.
За кілька тижнів та крамарчина задня кімната - холодна, темна комірчина в кінці довгого коридора, заставленого полицями, стелажами, комодами, діжками та штабелями ящиків,- стала справжнім диво-гротом. На стінах тепер горіли рядами вощані свічки та лампади, а на порожніх полицях, товари з яких було розпродано, люди складали букети квітів та медальйони на згадку про розраду, полегкість, а чи сповнення якогось заповітного бажання. Гуркіт генератора вже не втихав не тільки вдень. Пізно вночі або в уранішніх сутінках - хай там коли котрийсь відвідувач переступав поріг крамниці, з відчинених дверей диво-грота падало таємниче синювате сяйво - відблиск просвітлення.
Після торгів з Ясоном, які довели, що навіть не вельми якісне томське залізо ще має певну вартість, кілька ливарів знов розпалили свої печі, а кілька нероб знову повернулися з бухти балюстрад до темних копалень; однак багато хто став жертвою видовищ і див у гроті. Якщо до прибуття "Арго" ці люди просто мліли собі на серпневій спеці, то тепер вони сиділи в задній кімнаті Феме, зачаровані дивовижними картинами, а на додачу обпивалися винаревою сивухою і приносили з собою все нові й нові речі, щоб уже вкотре випробувати дивну силу машинки. Навіть коли сподіваного наслідку й не було, а від смороду дизельного двигуна та від мигтіння яскравого світла очі в глядачів бралися слізьми, то й тоді вже сама сповнена чекання атмосфера й розмаїття зібраних у цій кімнаті страждань та палких мрій створювали обстановку, в якій щомиті могло статися неймовірне.
Але найдужче з-поміж усіх чарами тих проекцій був заворожений крамарчин син. Під материною орудою Батт так добре навчився користуватися епіскопом - рефлектори він завжди тримав чисті, вмів кількома спритними рухами [121] поміняти лампу розжарювання,- що Фемє кінець кінцем дозволила йому поратися біля машинки самому. Вперше в житті епілептик відчув, що таке бути людиною серед людей; уперше всі проштовхувались до нього, тицяли йому речі, які хотіли покласти під око машинки, ще й давали хабара - дрібні гроші та солодощі, аби показував те чи те зображення на стіні стільки, скільки треба було, аби сталося чудо. Батт приймав простягнені до нього руки, подарунки й від захвату щось аж белькотів та викрикував.
Коли за два дні й дві ночі його необмеженого вадарювання над машинкою Феме надумала вкласти сина спати, він заходився так ревіти й гарчати, так затято впиратися, що крамарка зрештою постелила матраца під столом, на якому стояв епіскоп, а другого ранку принесла Баттові до грота і їсти, бо ніяка сила не могла примусити хлопця розлучитися з машинкою. Кінець кінцем Феме облишила всі спроби вигнати його надвір чи бодай до прилавка крамниці.
Тепер Батт уже зовсім не виходив з грота; нужду справляв у ніші за ширмою, де продер дірочку, щоб, присідаючи, не спускати з очей жодної своєї картини. Коли хлопець залишався в гроті сам або коли сп'янілі й розморені відвідувачі вже не мали бажання дивитися на екран, Батт закладав у машинку речі з власної колекції; її він назбирав на міських смітниках, шукаючи різнобарвні скельця, старі ґудзики та висохлих у пастках мишей. Іноді він поринав у неглибокий, тривожний сон і вихоплювався з нього ту ж мить, щойно хтось пробував бодай доторкнутися до його машинки. Так минув цілий серпень і перші дні вересня; за весь цей час хлопець жодного разу не бачив іншого світла, крім розпеченого сяйва вольфрамової нитки, і не покидав свого поста навіть тоді, коли число тих, хто ще вірив у чудо, й просто глядачів стало помалу меншати й залізне місто почало забувати про свою святиню.
Тим часом свічки та лампади на стінах догоряли, гасли, нових натомість ніхто вже не ставив, і грот утратив колишній свій блиск, знов обернувся на звичайнісіньку комору. Епілептик спостерігав, як на стіні спалахують і гаснуть речі світу й, здавалося, вже не годен був вирватися з полону своєї невтолимої спраги до все нових і нових безплотних світлових картин так само, як і звільнитись від тієї страшної сили, що іноді хапала його, починала трясти й тіпати, а тоді кидала ним об підлогу й видавлювала йому з рота піну. [122]
Після довгих спекотних тижнів, коли сухе повітря зволожувала тільки роса, однієї вересневої ночі за вікнами залопотів перший осінній дощ, і тоненький шар ґрунту на терасних полях усмоктував важкі краплі доти, доки його потріскана, неродюча кірка нарешті наситилась водою й перетворилася на баговиння, що вийшло з огороджених кам'яними мурами садків та городів і поповзло вниз до моря.
Тої ночі Феме зненацька прокинулася зі сну. Стояла тиша - така, що аж у вухах дзвеніло. За вікном шумів дощ, а в домі було тихо, мовби в утробі гори. Гуркіт і чавкання дизельного двигуна вже змовкли. Жінка встала, накинула на плечі хустку й притьма рушила сходами вниз до крамниці. Двері до задньої кімнати стояли відчинені. Світло ніде не горіло, тільки попереду ледве жевріло тьмаве сяйво. Феме ступила в пропахлу воском темряву й розгледіла сина, що як завжди, нерухомо сидів біля епіскопа,- холодної, чорної залізної скриньки. На виду й на руках у хлопця, здавалося, ще дотліває сіре світіння - відблиск погаслих картин, не набагато виразніших, ніж обриси скелі в пітьмі.
І тоді Феме скрикнула. Бо ще до того, як нажахано й ніжно торкнулася рукою синового чола, вона збагнула, що це нещасне створіння, яке вона в муках привела на світ і в якому всі ці роки підтримувала життя, обернулося на камінь.
Книга: Крістоф Рансмайр Останній світ Переклад Олекси Логвиненка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
