Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Сен-Жон Перс Вигнання Переклад Михайла Москаленка
Сен-Жон Перс Вигнання Переклад Михайла Москаленка
© Saint-John Perse. Exil (1942)
© М. Москаленко (переклад з французької), 2000
Джерело: Сен-Жон Перс. Поетичні твори. К.: Юніверс, 2000. 480 с. - С.: 98-141.
Сканування і коректура: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004
ЗмістВИГНАННЯ
Арчибальдові Маклішу
І
Широкі брами до пустель, широкі брами до вигнання,
Ключі в руках людей із маяка, і колесована зоря на камені порога:
Ти позостав, Господарю, мені скляну оселю посеред пісків...
Гіпсове Літо точить люті вістря списів своїх у наших ранах;
Обрав я місце, видне і незриме, як цвинтар вимерлих змін року,
І, наче дим по узбережжях цього світу, дух божий повстає зі свого ложа, з азбестових великих товщ.
Всі спазми блискавок жахтять-яріють заради розкошу Князів Таврійських.
ІІ
Не даний жодним берегам, не знаний жодним сторінкам прозорий зачин цього співу -
Нехай хапаються у храмах люди за розмальований вівтарний ріг:
Серед пустель - моя хвала! Серед пустель - і честь, і слава! І то не шлях на манівці, о Подорожній, -
Якнайоголеніших просторів жадати, щоб на пісках вигнання склалася велика поема, зроджена з нічого, поема, створена з нічого...
Свистіть, о пращі, понад світом; співайте, мушлі, над водою!
Я заснувався на проваллі, на бризках, на димах пустель. Я спочиватиму в водоймах і в порожнечах корабельних,
В усіх місцях, намарних та безбарвних, де присмак величі лишився.
«...Не стільки віянь перейшло над Юлієвим родом; не стільки стверджено угод серед великих жрецьких каст.
Де сунули піски зі співом - відходять там Князі вигнання,
Де пнулись високо вітрила - якийсь уламок відпливає, шовковіший од скрипалевих снінь,
Де відгриміли люті битви - біліє щелепа осляча,
І море котить надовкола по узбережжях гуркіт черепів,
І що на світі все для нього марне - про це надвечір нам повідали край світу
Дозори вітру на пісках вигнання...»
О мудрість піни, моровице духу, в їдкому розчині вапна, у хрускотінні солі!
Судилося мені знання серед тортур душі... Нам вітер мовить про свою сваволю, нам вітер мовить про свої поразки!
Неначе Вершник, що аркан у жмені стискає на краю пустелі,
Я стежу на арені щонайбільшій, коли злітають знаки найпишніші.
І ранок, мов авґур, заради нас веде перстом своїм серед святих письмен.
Не від учора - у вигнанні! Не від учора - у вигнанні! «О наслідки, о передвістя!» Серед пісків Чужинець мовить: «На світі все - для мене новина!..»
І спів, що родиться у ньому, - для нього є не менш чужий.
ІІІ
«...Одвічність розпачу, і віковічна розкіш, І, наче подвиг військ, які проходять світом, немов почислення племен у час Ісходу, немов закладення імперій при заколоті преторіанців, немов гордливий вигин губ при створенні великих Книг, -
Щось величезне і глухе по світу, що раптом виростає, мов сп'яніння.
... Одвічність розпачу, і віковічна велич, Щось мандрівне по всій землі, оцей високий транс по світу, й по узбережжях цього світу з тим самим подихом гряде та сама перебіжна хвиля,
Єдина довга фраза без цезури, і їй пояснення нема й не буде...
... Одвічність розпачу, і віковічний клич, І височенний цей бурун, завжди на гребені навали, та сама чайка в височіні, завжди на гребені жадань, та сама чайка на просторі потужним вимахом крила поєднує вигнанчі станси, й по узбережжях цього світу з тим самим подихом гряде та сама незміренна скарга, -
За нумідійською моєю душею рветься у піски...»
Я впізнаю тебе, потворо! З тобою знову ми віч-на-віч: відновлюємо довгу суперечку там, де колись облишили її.
Ти можеш висувати аргументи, неначе морди, низько над водою: та я не дам тобі спочинку, ні перерви.
Аж надто часто на знайомім узбережжі мої сліди змивало до світання, аж надто часто на покинутому ложі мені в'їдався в душу рак мовчання.
Чого від мене хочеш ти, о подиху первісний? Чого, нарешті, прагнеш ти від уст моїх живих,
О сило мандрівна у мене на порозі, Жебрачко на дорогах наших і на шляхах, де ходить Марнотратець?
Про власну старість нам оповідає вітер, про власну юність нам оповідає вітер... О Князю, гідно пошануй своє вигнання!
І все для мене - сила і присутність, де ще димує тема небуття.
«...Щоночі вищає німий і вічний розпач на порозі, щоночі вищає порив століть, замовклих під лускою,
Й на узбережжях цього світу, годований моїм єством, лютіший ямб!..
Таким висотам годі досягти урвистих берегів твого порога, о Ти, що на світанку взяв мечі,
О Ти, що вказуєш кути орлам, і Ти, який даєш поживу терпким дівчатам під залізним пір'ям!
На сході світу зайнялось усе, що має народитись, і кожна плоть народжена радіє найпершому пломін-ню дня!
І котиться великий грім по світу, неначе бунт повсталої душі...
Ти не замовкнеш, розпачу! Щоб я серед пісків не потоптав усю людську полегкість. (Хто знає місце, де я народився?)»
IV
Аж надто дивною була та ніч, коли серед кімнат блукало стільки віянь...
Хто в передсвітній час блукає краєм світу, і чий до мене долинає зойк? Яка розлучена дочка до інших рушила порогів зі свистом крил, яка відтручена дочка, -
У час, коли оманливі сузір'я, що назви змінюють задля мужів вигнання, заходять аж за край пустелі, бо прагнуть найчистішої з місцин?
Її прозвали Вічна Мандрівниця - таке ім'я наложниці жерців серед зелених підземель Сивіл, і ранок стерти зміг на нашому порозі слід босих ніг серед святих письмен...
Ви, слугівниці, вірно слугували, і, повні гордощів, підносили увись полотна свіжі, повні прохолоди, бо строки слова чистого минали.
Зі скаргами пташок-пісочників у даль відлинуло світання осмутніле, відлинула і дощова Гіада, шукаючи щонайчистіших слів.
І назване було моє імення на давніх берегах... Дух божества підносився над жаром кровозмісу.
І, щойно вивітрилася з пісків безкольорова суть цієї днини,
Прекрасні й плинні відламки історій, у небі, повному оман та хибних провість, немов на лопатях Гвинтів, затягувались в обертовий рух і потішали схоліаста.
То хто ж був поруч, там, і хто від мене линув, із вільним змахом крил? І хто в цю ніч, проти моєї волі, з чужинних вуст моїх умкнув цей спів?
О писарю, з усіх скрижалей узбереж зворотним боком стилоса зітри воскові карби марних слів!
Великі води зі скрижалей, великі води позмивають усі найкращі знаки й числа року.
І це, Жебрачко, час, коли на замкнених обличчях великих кам'яних свічад серед печер
Служитель божества, у повстянім взутті, в шовкових рукавицях широким краєм рукава стирає з'яв-лені знамення ночі.
Так до волосяниці солі рушає нині всяка плоть, плід попелу - плід нашого безсоння, - й мала троянда вашої пустелі, й нічна дружина, до світання зникла...
О! Марна кожна річ, яку одвіє пам'ять! Безумна кожна річ для флейт вигнання! Наутілус чистий вільних вод, спонука чиста наших марень,
І всі поеми, зроджені вночі, покинуті в досвітній час, прадавні крильця, взяті в бран вечірень жовтого бурштину...
Хай спалять, о! хай спопелять на гребені пісків усе сміття, увесь непотріб - брудні полотна і фарбоване волосся, і рештки пір'я й пазурів.
І вчора зроджені поеми, так! поеми, зроджені надвечір під зламом блискавиць, мов попіл на молоці жіночому, незримий слід...
Створивши чисту мову не для вжитку з усіх окрилених речей, не знаних вам,
Я знов перед собою маю план великої зникомої поеми...
V
«...Як той, хто з себе одіж зняв перед лицем морів, як той, хто вшанувати встав найперший з леготів землі (і під шоломом вище зробилося його чоло),
З руками голими й вільнішими вустами, аніж у час народин власних, припавши вухом до коралів, де скарга іншого століття спочиває,
На узбережжі рідному я знову... Нема історії, нема й полегші, крім тих, що зберегла душа.
З піском пустелі і стернею, з сім'янками, із комарами, із найкрихкішими речами, із наймарнішими речами, оте просте, щонайпростіше, - знов бути там, у проминанні дня...
Із кістяками пташенят летить у даль дитинство цього дня, в одінні островів, і, легший за дитинство, на порожнявих кісточках морської чайки та крячка, бриз зачаровує, немов дівчаток, хвилі в одіннях із луски, що прагнуть островів...
О смоли, о піски! Надкрилля долі, пурпурове, в надмірній пильності очей! І на арені, де нема шаленства, вигнання з чистими ключами, і день, протятий зеленню кісток, мов риба островів...
Співає полудень, о смутку! І крик вістує диво, о дива! І мало тут - сміятися крізь сльози...
Але чого, чого це раптом мені бракує всюди й скрізь?..»
Я знаю. Бачив. Хай ніхто не згоден! І день загуснув, наче молоко.
Шукає туга власну тінь у царствах Аршакідів; і мандрівна печаль веде світами свій молочайний смак; і в дивну виморочність поринають простори, що належать хижим птахам...
Що ж, воля мудреця - передректи близьке народження розколів!.. Небесна стеля - то Сагель-пустеля: там азалайя йде на пошук кам'яної солі.
Вже не одне століття криє мла - історії занепад.
І сонце прагне заховати свої сестерції чудовні у пісках - посеред розростання тіней, де визріли сентенції грози.
Фортеці під зеленою водою! Трава славетна у морських глибинах хай оповість нам про вигнання... Отож на цоколях, що понад хланню,
Велике листя з вапняку дає Поету тінь: мереживо на маску смерті...
VI
«...Той, хто опівночі блукає по камінних галереях, щоб з'ясувати знак і склад прекрасної комети; той, хто дбає, між двома війнами, про чистоту великих кришталевих лінз; той, хто до сходу сонця встав доглянути фонтани, й це вже кінець великих епідемій; той, хто з дочками й невістками посеред моря накладає лак, і з нього досить вже земного праху...
Той, хто безумству потурає по великих шпиталях з голубої крейди, і це - Неділя над житами, коли гряде велика сліпота; той, хто заходить на безлюдні хори при вступі в місто переможних армій; той, хто якогось дня замріяний про дивні каменярні, і це вже радше пополудні, коли гряде велика самота; той, кого будить серед моря, під вітром невисоких островів, пустельний запах піскового сухоцвіту; той, хто у гаванях не спить в обіймах у жінок-чужинок, і це - стеблистий смак бородачу із духом пахв навислої на землю ночі, і це вже трохи пополуночі, як залягла велика темнота; той, хто повитий сном, і дихання його вливається у подих моря, і разом з рухами припливів він повертається на власнім ложі, неначе корабель при зміні галсу...
Той, хто на чолах щонайвищих мисів накреслює морські дороговкази, хто позначає білими хрестами поверхню океанських рифів; той, хто омиває убогим молоком вапна великі каземати пітьми біля підніжжя семафорів, і це місця жорстви і цинерарій, розрада мудреця; той, хто замешкує на весь сезон дощів, разом із лоцманами й моряками, аж на краю півострова, у сторожа занедбаного храму (і це - на зламі сіро-синявої скелі чи на високій площині з червоного пісковику); і той, кого приковують до мап завершені путі циклонів; для кого світяться зимовими ночами великі зоряні сліди; той, хто розплутує вві сні нові й нові закони річних міграцій та річкових русел; той, хто шукає довгим лотом червону глину на великій глибині, щоб виліпити образ сновидіння; і той, хто з волі власної в портах вивірює бусолі яхт...
Той, хто простує землями назустріч великим заростям трави; хто по дорозі радить, як доглядати найстаріше із дерев; той, хто після грози виходить на залізні вежі, щоб вивітрити присмак крепу, тернового вогню лісів; той, хто в пустошніх землях дбає про стан великих телеграфних ліній; хто знає схови та опори магістральних підводних кабелів; хто глибоко під містом, під водостоками і купами кісток (і це - сама обідрана кора землі) пильнує пристрої для нотування чистих сейсмічних поштовхів...
Той, кому в час навал довірено режими водопостачання, і він іде дозором вздовж великих фільтрувальних водозборів, що їх знесилили весілля одноденок; той, хто охороняє від повстань, аж за зеленим злотом огорожі, великий Ботанічний Сад зі смородом його оранжерей; великі Установи Фінансів, Тютюнових Виробів, Морських Сполучень; і Схови Маяків, де залягають ліхтарі й леґенди; той, хто під час облоги проходить по великих залах, де кришаться під склом колекції кропив'янок та листотілів; і світача підносить він до гарних чаш із лазуриту, і там принцеса кістяна, крихка, з сизалевим волоссям, на шпильці золотій пливе за течією віку; той, хто заховує від армій рідкісний гібрид шипшини та ожини з Гімалаїв; той, хто з останніх власних коштів, у час великого Державного Банкрутства, утримує смутну пишноту не одного кінного заводу, а також і великі стайні, муровані з рудої цегли під широким листям, немов розарії червоних руж під рокотанням зливи, мов найпишніші гінекеї, повні смерку, і ладану, і варварів-князів, і чоловічої вологи...
Той, хто в годину криз бере під охорону великі опечатані поштові судна в річковім гирлі барви йоду або гною (і під краями вітражів, серед великих залів, повитих забуттям, це сяйво від алое на століття, і повсякчасно - всеношна у морі); той, хто збавляє час з нікчемними людьми на риштуваннях та на стапелях, де юрби розійшлися після спуску великого, три роки вже будованого судна; той, чия справа - приймати кораблі; і той, хто у якийсь із днів знаходить запах власної душі в обшивці гарної нової шхуни; той, хто чекає часу рівнодення на стінах доків, на лунких гребенях великих гірських загат та на великих океанських дамбах; той, нежданий, для кого ввись здіймається увесь невиліковний подих цього світу, із запахом великих сховищ та складів краму, привезеного з-за морів, і там зелене зерно й прянощі поволі бубнявіють під місяцем зимівель, немов саме творіння на своїм безбарвнім ложі; той, хто встає проголосити закриття великих світових конгресів з кліматології та орографії, і вже пора відвідати Дендрарій та Акваріум, квартал дівчат, і гранувальні каменів коштовних, і паперті великих одержимих...
Той, хто до банку йде і відкриває рахунок для шукань у царстві духу; той, хто з великим запалом ступає в круг свого нового твору, і вже три дні ніхто не помічає його безмовності, крім матері, ніхто не входить до його покою, крім найстарішої служниці; той, хто веде коня до джерела, а сам не п'є; той, хто в сідельнях марить про пахощі, палючіші, ніж запах воску; той, хто, немов Бабур, між двох одважних діянь одягає вбрання поета, щоб скласти шану найпрекраснішій з терас; той, хто впадає у задуму під час освячування нефу, і в стінах - глеки, наче ефи скрипок, вмуровані для кращого звучання; той, хто у спадок дістає, на поописуваних землях, останні доли, де гніздяться чаплі, й ґрунтовні праці з сокільництва та мисливства; той, хто у місті продає великі книги: альмаґести, і звірослови, й портулани; той, кого так турбують фонетичні акциденції, заміна знаків та швидка ерозія наріч і діалектів; хто бере участь у великих дебатах із семантики; хто є авторитетом у загальній математиці і втіху дістає від підрахунків - обчислення календаря перехідних святкових днів (а саме: золоте число, римський індикт, епакта і великі недільні літери); той, хто будує ієрархію великих мовознавчих установ; і той, кому серед найвищих сфер показують великі камені, Глянсовані невтомністю пломіння...
Усі вони - князі вигнання, й не потребують мого співу».
На узбережжях цього світу, о Чужинцю, без судового розгляду та свідка, до вух Понанту піднеси непам'ятливу мушлю:
Непевний гостю на кордоні наших міст, тобі не перейти порогу Ллойдів, - там твоє слово небагато важить, а твоє золото не має проби...
«Моя оселя - у моєму йменні», - так ти відповідав на портові анкети. І на столах міняйла ти посієш лише тривогу й замішання,
Подібно до небачених, великих, з заліза викарбуваних монет, що їх добуто з-під землі ударом блискавиці.
VІІ
«...Синтаксо блискавки! Вигнання чиста мово! Далеко другий берег, де засяяло послання:
Під попелом той самий палець торкнувся двох жіночих чіл; за вікнами - той самий подих при сплеску двох жіночих крил...
Чи спали ви цієї ночі, під фосфорним великим древом, о серце жінки, що в молитві серед світу, о мати страдного Вигнанця, коли серед дзеркал покою відбилося його лице?
І ти, між блискавиць найшвидша, о ти, найшвидша, що за мить здригнешся на другім березі його душі, ти, подруго його могуті і слабості його могуті, чий подих з подихом його навіки злився,
Чи на його покинутому ложі ти сядеш з трепетом жіночої душі?
Не від учора - у вигнанні! Не від учора - у вигнанні!.. Спів птаха берберійського віднині під власним дахом споневаж, о жінко...
Коли ти вчуєш, як у далині гроза помножує відлуння наших кроків, жіночий крик твій уночі повстане на двобій супроти щастя - зрадливого орла понад гніздом!»
...Мовчи, о слабосте, і ти, жіночий запаху вночі, мов мигдалевий вицвіт ночі!
Блукаючи по берегах, блукаючи по всіх морях, мовчи, о ніжносте, і ти, присутносте, що зводиш крила на височінь мого сідла.
Я знову рушу нумідійським шляхом, який проліг над невідступним морем... Ні, не вербена на вустах, але на язику, мов сіль, - закваска, смак Старого Світу.
Селітра й каустик - вигнанчі теми. Летять до діянь наші думи понад шляхами, що кістками вкриті. Під блискавицею я бачу русла найширших задумів і планів. Межу відсутності даремно жадає зрушити гроза.
Тим, що, неначе хрестоносці, йшли аж до великих атлантичних Індій, тим, що нову ідею прозирають у зимній свіжості проваль, і тим, що в сурми дмуть у брамах майбуття, -
Відомо: у пісках вигнання під батогами блискавиць, звиваючись, свистять високі пристрасті... О Марнотратцю під піною і сіллю Червня! Живою поміж нами збережи всю потаємну силу свого співу!
Як той, хто говорив до емісара, й ось слова його послання: «Нехай жінки затулять лиця, нехай сини підводять чола; і мій наказ - омити камені порогів... Я зовсім тихо вам назву джерела, аби скупати завтра чистий гнів».
*
І час, Поете, звістувати своє ім'я, народження і рід...
Лонґ-Біч Айленд (Нью-Джерсі), 1941
Книга: Сен-Жон Перс Вигнання Переклад Михайла Москаленка
ЗМІСТ
| 1. | Сен-Жон Перс Вигнання Переклад Михайла Москаленка |
| 2. | ЗЛИВИ Кетрін і Френсісу Біддлам І... |
| 3. | СНІГИ Франсуазі-Рене Сен-Леже Леже... |
| 4. | ПОЕМА ДО ЧУЖИНКИ «Закон про Реєстрацію Іноземців»... |
На попередню
|
|
