Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Сен-Жон Перс Вигнання Переклад Михайла Москаленка
ЗЛИВИ
Кетрін і Френсісу Біддлам
І
Баньян, інжирне древо зливи, утверджує свої опори понад Містом.
Колонія поліпів швидко сходить до своїх коралових весіль у молоці великого припливу, -
І вже Ідея, гола, наче гладіатор, зачісує свою дівочу гриву серед людських садів.
Оспівуй, о поемо, серед аукціону вод невідворотність теми,
Оспівуй, о поемо, серед походу вод хистку мінливість теми:
Маєстатичний дозвіл, даний в утробах передвісниць-Дів,
Проява золотих яйцеклітин серед рудої ночі мулу й твані,
І ложе стелено мені - о зла омано! - біля межі такого сну,
В якому оживає, і росте, і звільна починає обертатись поема - соромітницька троянда.
Страхітний Пане мого сміху, вже димує земля зі смаком дичини,
Під цнотою води - удова глина, і земля омита кроками мужів, які не знають сну,
І, вчута зблизу, наче дух вина, хіба не правда, що вона вимушує згубити пам'ять?
Страхітний Пане, Пане мого сміху! Оце зворотний бік сновиддя на землі,
Неначе відповідь високих дюн на яруси згромаджених морів,
Ось і сама земля доходить краю свого вжитку, нова година вже у пелюшках, і дивна голосівка увійшла мені у серце.
ІІ
Ви, Годувальниці занадто підозрілі, Служниці, що вуаллю первородства собі затулюєте очі,
О Зливи, за чиїм сприянням дивний чоловік утримує могуть своєї касти, що нині ввечері ми скажемо тому, хто досягне вершини нашого безсоння?
Серед якого ж то нового ложа, в затятої якої голови ми викрадемо вартісну жарину?
Наймовчазніша з Анд у мене понад дахом, і родиться в мені потужний хвальний крик - і це на славу вам, о Зливи!
Я власну справу сам нестиму перед вами: на вістрі ваших списів найясніше з усіх моїх багатств!
І піна на вустах поеми, неначе молоко коралів!
Та, що танцює, наче заклиначка змій, біля початку моїх фраз,
Ідея, гола, наче меч, у грищах змовницьких дозорів,
Навчить мене і міри, й ритуалу супроти нетерпінь поеми.
Страхітний Пане мого сміху, убережи мене і вибав од визнання, від привітання і від співу.
Страхітний Пане мого сміху, скільки прокльонів на вустах у Зливи!
І скільки марно згублених оман у час найвищих наших переселень!
Серед ясної ночі півдня ми ведемо вперед чимало речень
Нових, стосовно сутності буття... Стовпи димів над каменями вогнищ!
І тепла злива понад нашими дахами в руках у нас згасила лампи.
ІІІ
Сестри ашшурських вояків були високі Зливи, що ринули походом по землі:
Піднесено-високі, у шоломах, оздоблених пером, з острогами зі срібла та кришталю,
Немов Дідона, що топтала слонову кість у брамах Картаґена,
Немов Кортесова дружина, п'яна від глини і розмальована, серед гінких апокрифічних своїх рослин...
Вони відроджували серед ночі блакить у нас на рукоятях зброї,
Вони заселять місяць Квітень у глибині дзеркал наших кімнат!
І я не годен ні на мить забути, як їхні кроки тупотять, ступивши на поріг покоїв обмивання:
О войовниці, войовниці з тонкими стрілами й списами, що вигострено їх на нас!
О танцівниці, танцівниці, своєю звабою й танками помножені по всій землі!
Це грізна зброя у руках, дівчата в переповнених візках, розподіли орлів по легіонах,
Здіймання пік у передмістях заради наймолодших націй світу - порозбирали їх із пірамід незаймані блудниці,
О велетенські непов'язані снопи! Рясне та буйне жниво, просипане до рук мужів!
...І Місто наче вилите зі скла на цоколі з гебану, розважна мудрість - на вустах фонтанів,
І сам чужинець відчитує по наших мурах великі постанови про податок,
І свіжість гусне серед наших мурів, де Індіанка ввечері сьогодні оселиться у пожильця.
IV
Послання, складені Едилю; визнання біля наших брам... Ти, щастя, вбий мене!
З усіх сторін гряде новітня мова! О свіжість подиху по світу,
Неначе віяння самого духу, неначе вимовлена власна суть,
Саме буття, його істотність; сама джерельна пер-вородність:
Так! Обмивання божества-цілителя на лицях наших - і, серед синяви найтонших трав,
Розквітлий вітровій, який випереджає ходу найбільш віддалених розколів!
...Ви, Годувальниці занадто підозрілі, о Розсівальниці насіння, спор і щонайлегших різновидів!
Упавши із яких висот ви вказуєте нам шляхи,
Немов біля підніжжя бурі - найчудовніші створіння, побиті каменями на хресті розкриль?
Що переслідували ви у далечінях, таких, що марити про них доводилося б коштом свого життя?
І про який новітній стан ви нам говорите так тихо, що ладні ми згубити пам'ять?
Чи свої ложа покидали ви, о Симоніячки, щоб продавати святі речі поміж нами?
Посеред свіжих обігів хмаровищ, там, де небо виношує свій смак аруму й фірну,
Навідували ви хітливу блискавицю, і, серед заболоні великих пошматованих світань,
Посеред чистої велені, що її покреслила божис-та знада, ви нам оповісте, о Зливи, якої ж то нової мови домоглася для вас велика унціала зеленого вогню.
V
Що ваш близький прихід був повен величі - це добре відали ми, люди міст, серед убогих наших жужелів,
Але ми марили про найверховніші звіряння із першим подихом грози,
І ви нас повертаєте, о Зливи, до нашого людського позову, зі смаком глини під покровом наших масок.
Чи будемо шукати спомин між найшляхетніших родин?.. А чи оспівувати забуття по злотних бібліях приземного листов'я?
Змальовані гарячки наші по всіх тюльпанових деревах снів, більмо на оці водозборів, каміння, кочене на отвори криниць,- чи то не гарні теми до віднови,
Мов у руках у інваліда війн - старі троянди?.. Ще досі вулик у садку, дитинство - досі у розгіллі старого дерева, і потаємні сходи - під пишним овдовінням блискавиці...
Ніжність аґави та алое... Безколірна пора людини, котра не знає вад і хиб! І це земля, яку знесилено паланням духу.
Зелені зливи чешуть коси перед свічадами банкірів. І теплою білизною ридальниць обтерто буде лиця богодів.
І вже нові думки навідують будівників Імперій, і на скрижалі їм лягають. Цілий народ безмовно постає в моїх рядках-версетах, на великих берегах поеми.
Здіймайте, підіймайте над краями мисів катафалки Габсбурґів, високі вогнища вояцькі, високі пасіки брехні!
Розвійте, розвівайте над краями мисів великі кладовища іншої війни, великі кладовища білої людини, що на них колись засноване було дитинство.
Нехай у кріслі, у залізнім кріслі обвіюють людину, що її сповняли візії збентежених народів.
Ми будемо незмінно споглядати, як тягнуться просторами морів дими високих подвигів, коли сама історія стає вугіллям,
Тоді як у Монастирях та Лепрозоріях пахтіння білих малин і дух термітів нараз примушує вставати Князів, прикутих до постелі:
«Я знав, я знав цей присмак - жити серед людей, і ось земля вже видихає власну душу, як чужинка...»
VI
Коли діткнула мужа самота, нехай іде до храмів і нехай повісить маску та владарне берло!
Та я підносив губку й жовч до ран старого дерева, яке обтяжують земні окови.
«Я знав, я знав цей присмак - жити далеко від людей, і ось нарешті Зливи...»
Зрадливці погранич, о Міми без облич, без жодного послання ви несли добірне зерня до кордонів!
Це до яких людських багать на пасовищах якогось вечора звертаєте ви кроки, це до яких розплутаних історій -
У полум'ї троянд серед покоїв, - покоїв, де живе похмурий квіт жаги?
Чи ви жадали наших доньок і жінок за ґратами сновидних їхніх мріянь? (Турбота є про первородних
У найтаємнішій з кімнат, обов'язки є найчистіші, й такі, що мариться про них із доторком комах...)
Чи не вчинили б ліпше ви, у колі наших синовців, чигаючи на згірклий дух мужів між шкіряних споряджень битви? (Наче Сфінґи - народ, обтяжений енігмою та знаком, який змагається з обранцями за владу посеред їхніх брам...)
О Зливи, з вашою ходою дикі злаки заполоняють Місто, і каменем бруковані шляхи яріють тиском кактусових вістрь,
Під безліччю новітніх кроків - безліч новітніх каменів, одвіданих недавно... Тож на лотках, овіяних невидимим пером, доповнюйте свої рахунки, ювеліри!
І чоловік, суворий між людьми, посеред натовпу дивує своїм думкам про колосняк пісків... «Я знав, я знав цей присмак - жити без ніжності, і ось нарешті Зливи...» (Життя підноситься до гроз на крилах зречень.)
Проходьте, о Метиски, і на варті зоставте нас... Божественно гамує спрагу, хто глиняну вдягає маску.
Як буде з каменів повсюди змито позначення шляхів, як буде з кожної сторінки змито означення богів, ми прочитаємо тебе нарешті, земле, тебе, чорнилом переписувача вмиту...
Проходьте, і зоставте нас при найдавніших зі звичаїв наших. Тож моє слово хай іде передо мною! І ми співатимемо знову цей спів мужів - для того, хто проходить, спів обширу - для того, хто пильнує:
VII
«Дороги наші незліченні, і ненадійні житла наші. Божественно гамує спрагу, хто має глиняні вуста. Ви, обмивальниці мерців у матерній воді світання, - земля ж іще й донині в тернях війн,- також омийте і лице живих; омийте, Зливи, і сумне лице жорстоких, омийте й лагідне лице жорстоких... Адже дороги їхні завузькі, і ненадійні житла їхні.
Омийте, Зливи, кам'яне сидіння для потужних! Вони за величезними столами засядуть, під наметом власних сил: вони, хто не сп'янів од людського вина, кого не заплямив смак сліз ані сновидь, кому байдуже й те, що їхні ймення вславляють голосно кістяні сурми... Вони за величезними столами засядуть, під наметом власних сил, на кам'янім сидінні для потужних.
Змивайте сумніви і пильність із кроками борінь, змивайте сумніви й прихильність на царині видінь. Змивайте, Зливи, більма із очей людини доброї, людини добродумної; змивайте більма із очей людини доброго смаку, людини доброго звичаю; змивайте більма із очей людини гідної, людини здібної; змивайте і полуду з ока Володаря і Мецената, і Праведника, і Нотабля... з ока людей заслужених - і пильних, і прихильних.
Змивайте, змийте всю прихильність із сердець великих Оборонців, доброзвичайність із чола великих Виховників, змивайте і словесний бруд із людських вуст. Омийте, Зливи, руку Судді й Прево, і руки повивальниць, поховальниць, і руки, що їх лижуть каліки та сліпці, і ницу руку на чолі людському, що досі снить про віжки та батіг... Коли цьому великі Оборонці й Виховники великі потурають.
Змивайте, змийте всю історію народів із високих скрижалей пам'яті: великі офіційні записи й аннали, великі хроніки духовні й академічні бюлетені. Змивайте хартії та булли, і Постанови, дані Третім Станом, Статути, Пакти про союзи й великі Протоколи Федерацій; змивайте, Зливи, всі пергаменти й велені, подібні барвою до стін притулків, лепрозоріїв; подібні до викопних слонячих бивнів і мулячих старих зубів... Омийте, омивайте, Зливи, всі високі скрижалі пам'яті!
О Зливи! Змийте із людського серця найкращі людські афоризми: найліпші з-поміж мовлених сентенцій, найліпші з-поміж співаних секвенцій; чудовно явлені рядки, чудесно дані сторінки. Змивайте, змийте із людського серця всі нахили до кантилен, елегій, і до ронделів, і до віланнел; і всю велику радість вислову; змивайте сіль аттицизму й медвянь евфуїзму; омийте ложе уповань та ноші знань і мудрувань; з сердець людей, які не ждуть відмови, з сердець людей, які не ймуть відрази, змивайте, Зливи, найдорожчі людські дари... з сердець людей, що зроджені були задля величних витворів духовних».
VIII
...Баньян, інжирне древо зливи, свої опори губить понад Містом. І на вітрах небесних лине щось таке,
Що має оселитись поміж нами! І ви не заперечите нараз, що марнотою все для нас стає.
Хто хоче знати, що чекає на зливи в їхньому поході по землі, хай прийде жити в мене понад дахом, посеред знаків і провість.
Присяги зламані! Сівба невтомна! Дими ген там, серед людських шляхів!
Прийди, о блискавко! Ти покидаєш нас! І ми до брами Міста проведемо
Високі Зливи на шляхах у Квітні, високі Зливи у своїм поході, під батогом, як Орден Флаґеллянтів.
Та ось і ми, стократ голіші, посеред пахощів бен-зою й чорнозему, де прокидається земля, і смак у неї - як у чорного дівчати.
...І це земля, свіжіша в гущині великих папоротей, виходи потужних копалин з мокрих мерґелевих товщ,
І в осмутнілій плоті руж опісля зливи земля заховує свій присмак жінки, що стала жінкою.
...Це Місто, найживіше з вогнями безлічі мечів, літ балабанів-соколів над мармурами, й небо, ще досі в повних чашах водозборів,
І золота свиня стоїть на грані стели серед пустельних площ. І це пишнота серед цинобри портиків: чорніє звірина, підкована сріблом, біля найнижчої з садових брам;
Це ще жадання в утробах юних вдів, - вояцьких вдів, які подібні до ще раз запечатаних великих урн.
... Це свіжість, що спливає гребенями мови, це й досі піна на губах поеми,
І чоловік, якого й досі тиснуть зусібіч нові думки, готовий відступити перед навалою великих хвиль, перед припливом духу:
«Чудовний спів, чудовний спів ген понад марнотратством вод!..» - о Зливи! І не написана моя поема!
IX
Настала ніч, опущено всі ґрати, - і що тепер вода небесна важить у східно-римській імперії лісів?
На вістрі списів - найясніше з моїх багатств!.. І на духовних терезах - рівновага речей.
Страхітний Пане мого сміху, сьогодні ввечері ти розголос учиниш серед найвищих сфер.
*
...Адже такі твої розкоші, Пане, - тут, де сухий поріг поеми й де мій сміх жахає зелених павичів пишноти й слави.
Саванна (Джорджія), 1943
Книга: Сен-Жон Перс Вигнання Переклад Михайла Москаленка
ЗМІСТ
| 1. | Сен-Жон Перс Вигнання Переклад Михайла Москаленка |
| 2. | ЗЛИВИ Кетрін і Френсісу Біддлам І... |
| 3. | СНІГИ Франсуазі-Рене Сен-Леже Леже... |
| 4. | ПОЕМА ДО ЧУЖИНКИ «Закон про Реєстрацію Іноземців»... |
На попередню
|
|
