Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Сен-Жон Перс Вигнання Переклад Михайла Москаленка
СНІГИ
Франсуазі-Рене Сен-Леже Леже
І
І надійшли тоді сніги, сніги відсутності найперші, на тих полотнищах великих, що виткані зі сну і яву; і, ледве горе та жалі лягли на душу людям пам'яті, вся свіжість білизни доторкнулась нам до скронь. І сталося це рано-вранці, під сіллю сірого світання, за мить до шостої години, неначе у пристанку долі, у місті благодаті й милосердя, де вилетить на волю рій великих од мовчання.
І цілу ніч, не давши знати нам, під гордим подвигом пера, що дуже високо підносить руїни і тягар душі, високі міста з посвердленої світляками пемзи підносились дедалі вище, забувши про свою вагу. І тільки ті довідались про це, у кого плутається пам'ять, хто хибить в оповідях власних. Про участь розуму в оцих нечуваних речах не знаємо нічого.
Ніхто не постеріг, ніхто не розпізнав, на щонайвищім кам'янім чолі, перших ознак шовкової години, перших торкань чогось крихкого і легкого, неначе порух вій. На бронзових облицюваннях, на вістрях із хромованої сталі, на вапняках глухої порцеляни, на грубих плитках із шорсткого шкла, на чорнім мармурі гербів, на білому металі хвилерізів - ніхто не постеріг, ніхто не потемнив
Оцього подиху, народження його, мов перший страх оголеного леза... Сніг падав, ми ж оповімо про ці дива: німий світанок у своєму пір'ї, немов сова казкова величезна, повита подувами духу, жоржинно надимає біле тіло. І зусібіч налинули на нас святочності й дива. І хай благословення буде на схилах тих терас, де Архітектор іншого ще літа нам показав гніздо із яйцями дрімлюги!
ІІ
Я знаю: кораблі, що тонуть серед цього блідого плину устричних личинок, ревуть, немов оглухла звірина, супроти сліпоти богів і люду; і вся злиденність світу кличе лоцмана на просторінь річкових гирл. Я знаю: при впадінні великих рік усталюються дивні шлюби між небесами та водою: білі весілля мотилів нічних, білі свята волохокрилих. І серед обширу вокзалів, що їх задимлено світанням, неначе пальмові гаї під склом, молочна ніч виплоджує свята омели.
І також є сирена заводська, за мить до шостої й до вранішньої зміни, там, у краю озер великих, угорі,- там, де освітлені ночами риштування аж до шпалер небесних простягають високу зоряну лозу: вся незліченність ламп, ледь чутно пещених шовками снігу... Великі перламутри у зростанні, великі перламутри бездоганні, - чи відповідь обмислюють вони серед найглибших вод? О відповідь на все, відродження усього! І зір, нарешті досконалий і несхибний!
Сніги лягають на богів чавунних і на двори ливарні, що шмагали їх якнайкоротші літургії; на купи шлаку, на сміття та насипи, що поросли травою; сніги пропасницю ховають, лягають на знаряддя людські,- сніг, тонший за пустельне зерно коріандру, свіжіший за квітневе молоко малих звірят... Сніги до Заходу летять, на вежі силосні, на ранчо й на обшири безпам'ятних рівнин, що їх розмірює широкий крок пілонів; на плани міст, які ще мають народитись, на мертвий попіл давніх таборищ;
На високо розлеглі, не розкраяні ще землі, отруєні кислотами, й на орди чорних ялиць, що пелехаті їх обвішали орли, немов трофеї війн... Що ви сказали, трапере, про вільні ваші руки? Яка тривожна ніжність уночі лицем припала до сокири піонера?.. Сніги лягають, поза християнським світом, на найсвіжіше терня, на наймолодших зі звірят. Дружино світу, моя присутносте!.. І десь у світі, де безмовність осяває сон модрини, печаль здіймає свою маску служки.
ІІІ
Стількох морів було замало, стількох країв було замало, аби розвіяти ходу всіх наших літ. На березі новому, там, куди ми тягнемо мережу, дедалі важчу сіть доріг своїх, ще бракувало нам літанії снігів, аби пропав і слід од наших кроків... Чи по шляхах найширшої землі ви понесете суть і міру наших літ, о марнотратні сніги відсутності, сніги безжальні в серцях жіночих, де чекання гасне?
І Та, про кого думаю, єдина з-поміж усіх жінок мойого роду, із глибини похилих літ своїх до Бога підводить лагідне лице. І благодать її мені дарують і спадкоємність чиста, й чиста кров. «Хай позоставлять нас удвох із мовленням отим без слів, що звичне вам, о вся присутносте, о все терпіння! І, як велике «Аве» благодаті, над нашими слідами дуже тихо лунає найчистіший спів нашого роду. І довгий час не тихне у мені ця смертна мука ніжності...
Немов шляхетна пані, німувала ваша душа в тіні своїх хрестів; але живе жіноче серце ваше, плоть жінки вбогої в її літах похилих, каралася у кожній із жінок... У серці красної країни-полонянки, там, де ми спалимо колюче терня, - великий жаль до тих жінок всякого віку, яким забракло чоловічої руки. І хто вас поведе, посеред цього великого вдовіння, до підземних ваших Церков, де лампа тьмяна, а бджола - божиста?
І весь той час мого мовчання в дальніх землях, серед блідих троянд у чагарях, я бачив, як у вас в очах знемога блідла. І ви єдина мали милосердя до німоти у чоловічім серці, яка скидається на чорний камінь... Бо наші роки - наче ленні землі, понад якими владаря немає; і, як велике «Аве» благодаті, над нашими слідами, в далині за нами лине роду чистий спів; і довгий час не тихне в нас обох ця смертна мука ніжності...
Чи падали сніги цієї ночі, - з отих країв землі, де ви схрестили руки? Тут надто чутний гуркіт ланцюгів на вулицях, де люди мчать разом із тінями своїми. Хто знав, що в світі є аж стільки ланцюгів на колесах, які біжать до світла? І чути, як лопати гуркотять у нас при брамах, о нічна сторожа! По виразках земних, мов збирачі податку на сіль, ступають неґри-сміттярі. І лампа
Живе ще раз по раковій пухлині ночі. Птах з попелу рожевого, що влітку палав, як жар, раптово осяває зимові крипти, наче Птах з-над Фазису - у Часословах Тисячного Року... Дружино світу, моя присутносте, дружино світу, о моє чекання! Нехай іще раз зачарує нас прохолодне дихання брехні!.. Людська печаль живе у людях, але й ця сила безіменна, і благодать - якоїсь миті, коли такий жаданий їхній усміх».
IV
Самому підсумок підбити тут, із висоти наріжної кімнати, що омиває Океан снігів. Хисткий володар однієї миті, людина без підстав та свідків, чи поведу я власне низьке ложе, немов піроґу із її затоки?.. Ті, що свої намети виставляють щоденно далі від родинних місць, ті, що свої баркаси витягають щодня на інші береги,- вони щоднини ліпше розуміють перебіг нез'ясованих подій; і, підіймаючись по ріках до джерел, серед зелених видив, нараз поймаються тим спалахом суворим, де кожна мова губить власну міць.
Так напівголий чоловік над сніжним Океаном, урвавши вмить безмірне коливання, сягає незвичайної мети, і кожне слово тут втрачає силу. Дружино світу, моя присутносте, дружино світу, моя обачносте!.. І, повернувшись від первинних вод разом із сяйвом дня, немов під новим місяцем мандрівець, чия хода непевна й путь хистка, я маю наміри: блукати між найдавніших мовних зрізів, серед найвищих фонетичних верств; до найвіддаленіших мов, і цілокупних, і ощадних,
Неначе дравидійські мови, які відмінності не знали поміж поняттями «учора» й «завтра». Приходьте і ступайте вслід за нами, у кого вже не стало слів: здіймаємося ми до чистих розкошів без письмен і без накреслень, де плине староденна людська фраза; ми йдемо посеред ясних елізій та решток давніх префіксів, що нині утратили свої ініціали; й, випереджаючи найкращі з праць лінгвістів, ми прокладаємо собі нові шляхи до тих нечуваних зворотів мовних, де придихання відстає від голосівок, а модуляція дихання, з волі губних напівсонорних звуків, шукає чистих голосних фіналів.
...І сталося це рано-вранці, під найчистішою з вокабул: чудесний край без скнарості та гніву, місцина благодаті й милосердя задля піднесення ясних провість духовних; і, як велике «Аве» благодаті, над нашими слідами неозорий розарій всіх снігів біліє надовкруг... О свіжість рослинних зонтиків, щитків, і свіжість шкірки біля бобу! О! Скільки хлібних крихт у пілігрима в роті!.. В краю вільнішому - яка нова рослинність нас вибавить од квітів і плодів? Який то човник кістяний в руках постарілих жінок, який мигдаль, яка слонівка в руках у молодих жінок
Нам витчуть прохолоднішу білизну для опіку живих?.. Дружино світу, о терпіння наше, дружино світу, сподівання наше!.. Вся множина сновидь - в обличчя нам! Нехай іще раз зачарує нас твій подих, світе,- це прохолодне дихання брехні! Там, де річки ще можна перейти, там, де сніги ще можна перейти, сьогодні ввечері ми пронесемо душу: її не перейти... І по той бік - полотнища сновидь, і все майно рухоме: там, де саме буття вкладає власний скарб...
*
Відтак сторінка, де не мовиться нічого.
Нью-Йорк, 1944
Книга: Сен-Жон Перс Вигнання Переклад Михайла Москаленка
ЗМІСТ
| 1. | Сен-Жон Перс Вигнання Переклад Михайла Москаленка |
| 2. | ЗЛИВИ Кетрін і Френсісу Біддлам І... |
| 3. | СНІГИ Франсуазі-Рене Сен-Леже Леже... |
| 4. | ПОЕМА ДО ЧУЖИНКИ «Закон про Реєстрацію Іноземців»... |
На попередню
|
|
