Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Сен-Жон Перс Орієнтири Переклад Михайла Москаленка
Сен-Жон Перс Орієнтири Переклад Михайла Москаленка
© Saint-John Perse. Amers (1957)
© М. Москаленко (переклад з французької), 2000
Джерело: Сен-Жон Перс. Поетичні твори. К.: Юніверс, 2000. 480 с. - С.: 224-348.
Сканування і коректура: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004
ЗмістІ. Світилися міста високі по всьому їхньому морському надбережжі
ІІ. Слова Знавця світил і судноплавства
ІІІ. З'явились Виконавиці Трагедій...
IV. Патриціанки також на терасах..
V. І Поетеса, власне, її мова:
VI. І ця незайманка серед Жерців
VІІ. У вечір, з'явлений божистою рукою...
VIII. Чужинцю, ти, чиє вітрило...
IX. Занадто є вузькими кораблі...
ХОР. Море Ваала, обшире Маммона...
ПОСВЯТА. Це Полудень, і хижаки, і голод..
ЗАСПІВ І ви, Моря...
1
І ви, Моря, котрі відчитували зміст найґрандіозніших сновидь і мріянь, чи справді позоставите ви нас якогось вечора на рострах Міста, між вікопомних каменів на площах та кутих з бронзи виноградних грон?
О людський тлуме, ширші наші збори на зламі віку, що не йде до спаду: безкрає Море, осяйне й зелене, немов світання на людському Сході,
Святочне Море на своїх щаблях, немов камінна ода: переддень і світлий празник на кордонах наших, врочистий гомін людських високостей, і це саме чування наше, - Море, неначе найбожественніша з санкцій...
Жалобні пахощі троянд віднині не триматимуть в облозі могильних огорож; жива година у пальмовому вітті не втаїть, німуючи, свою чужинну душу... Чи будь-коли комусь із нас, живих, сама гіркотність опаляла губи?
Я бачив, як всміхається вогням морського обширу святна стихія; врочисте Море наших сновидінь, неначе Пасха й Клечана Неділя; неначе свято, славлене велично;
Велике Море на святах кордонів, під соколиним полюванням білих хмар, мов округ вольностей і привілеїв, мов не відчужена ніким земля, або провінція, заросла бур'янами, і нині програно її у кості...
Народини мої виповнюй, вітре! Отож нехай моя відходить ласка на просторінь розширених зіниць!.. Вже списи Полудня тремтять у брамах щастя. Вже мовкнуть барабани небуття і залишають поле флейтам сяйва. І Океан довколишній, стоптавши свої важенні висохлі троянди,
Йде по кальцитових терасах наших, і гордо голову підносить, мов Тетрарх!
2
«...Я плакати вас змушу: забагато і ласки, й благодаті поміж нами.
Так, плакати від ласки, не від горя,- сказав Співець довершеного співу, -
А ще - від чистої тривоги серця, і я не відаю її джерел,
Вона - мов чиста мить посеред моря, перед народженням морського вітру...»
Так мовив чоловік із моря, звертався чоловік із моря.
Так промовляв він хвальним словом, хвалив любов, і пристрасть моря,
І плин джерел розкошування, що звідусіль біжать до моря...
«Я ознаймую давню повість, і чути будуть давню повість;
Я ознаймую давню повість, як і належить ознаймити,
Таку довершену і строгу, що будуть тішитися нею:
Так, повість ждану і жадану для досі не свідомих смерті,
Так, свіжість, чисту прохолоду в серцях мужів, що тратять пам'ять, -
Нехай гряде: новітня ласка чи річкового гирла подув у сяйві світочів земних.
І серед тих, які її почують під грубим деревом недолі,
Замало тих, які не встали б, не підвелися разом з нами й не вирушили, сміючись, -
До папоротей літ дитинних, до випрямлених жезлів смерті».
3
Поезія, щоб супроводити похід, урочого речитативу хід на честь самого Моря.
Поезія, щоб високо вести врочистий спів походу надовкруг самого Моря,
Неначе хід навколо вівтаря, немов земне тяжіння хору в околі величавої строфи.
І це - спів Моря, що його не співано було ніколи, це Море в нашому єстві, яке співатиме віднині:
Це Море, що його в собі несемо, аж доки подиху стає, аж доки подих не доходить краю,
Це Море, в нашому єстві, несе шовковий шум просторів і всю свою велику свіжість фортуни й успіху по світу.
Поезія, щоб гаснув жар безсоння у кругосвітніх мандрах по морях. Поезія, щоб легше перебути безсоння наше між розкошів моря.
Й це - сон у Морі, що його не виснено було ніколи, це Море в нашому єстві, що снитиме його віднині:
Це Море, виткане у нашому єстві, аж до шорсткого терня прірви, це Море виткало, у нашому єстві, свої великі світляні години, свої великі роздоріжжя пітьми, -
О Море, - первина буття, й розповиття, і каяття, - о Море! Рух морських припливів,
Із плюскотом пузирчастої піни, із вродженою мудрістю свого важкого молока, о ти, священне кипіння найчистіших голосівок, - дівоча святість, о дівоча святість! -
О Море, розбуяле шумовиння, немов Сивіла, квітами повита, на власному залізному стільці...
4
Отак, у повні вихваляння, нехай пойме тебе, о Море, хвала, в який нема образи.
Отак, у розповні вітання, ти будеш гостем, що заслуги його достойні німувань.
Про Море ж як таке не буде мови, а тільки про його владарну міць у глибині людського серця.
То розкіш: Князеві подавши скаргу, підносити нефрит або слонівку
Поміж обличчям сюзерена та гомоном двірських хвалінь.
Я ж, уклонившися на честь тобі низьким уклоном, тільки не низотним, -
Геть-чисто витрачу благоговіння й шану, і врівноваженість хисткого тіла.
І дим розкошування ще обкурить поштиву голову твого підданця,
І слово звістування ще прикличе великий усміх, - милість, раювання...
Отож вітатиме тебе таке хваління, о Море, що про нього будуть довго спогадувати, як про втіху серця.
5
...Уже віддавна відчував я смак цієї володарної поеми і долучав до власних денних слів велику єдність, що постала в далях, оцей великий бунт і спалах Моря, - мов на узліссі, в глибині листов'я, що ніби чорний лак, раптове залягання блакиті та коштовностей небесних: серед чарунок сіті - блиск яскравої луски за зябра взятої великої рибини!
І хто б мене зненацька захопив, найпотаємніші мої слова урвавши? Того, хто боронивсь довершеністю й сміхом, хто промовляв чужинними словами серед людей своєї крові, - певно, в кутку якогось із Громадських Парків чи біля ґрат з ажурним золоттям котроїсь із Державних Канцелярій; з лицем, обернутим у профіль, та зором, вдивленим у далечінь, серед розлогих власних речень, - до птаха, що співав чудесні ле над дахом Портового Управління.
Адже віддавна відчував я смак цієї володарної поеми, і усміхом таким я повен був, зберігши їй свою прихильну вірність: у її владі, у тривкій облозі,- вчуваючи грозьбу великої поеми, неначе молоко зірчастих мадрепорів; серед її припливу - я, покірний, мов серед опівнічного шукання, в повільнім піднятті великих вод сновидь, коли пульсація морських просторів торкає ніжно троси та перліні.
І як на думку спало нам тепер започатковувати цю поему, - ось що годилося б тепер сказати. Невже насправді не задосить нам від неї діставати чисту втіху? Невже було б доречним, о богове, щоб я про неї дбав заздалегідь, ще до великої її віднови?.. На повороті вулиці поглянь, дитино: бачиш, як Дочки Галлея, небесні гості у вбранні Весталок, прегарні, втягнуті у ніч скляним гачком, на повороті еліпсу так швидко і стрімко віднаходять власну суть...
Морганатична в далині Дружина, і потаємний - шлюб!.. Весільний спів, о Море, буде співом задля тебе: «Мій спів останній! Мій останній спів! Це дійсно буде спів людини з моря...» Коли ж то буде зовсім інший спів, - я вас запитую про це, - хто буде свідчити на користь Моря, - Моря без портиків і стел, без Пропілей та Алісканів; отого Моря без вельмож камінних, посеред кругових його терас, без валки звірів з ваготою крил, на рівняві доріг?
На себе я поклав тягар письмен, я шануватиму вагу письмен. Неначе при закладенні підвалин великих заповіданих творінь, той, хто зголошується укладати належний текст і пам'ятну записку; кого запрошено на Збори Жертводавців, і це його покликання - єдине. Й ніхто не знає, як він взявсь до праці,- вам скажуть: у кварталах лупіїв або ливарників - при заколотах люду,- поміж гучними дзвонами затемнень та барабанами вояцького світання...
І ось уже ранкової години новітнє й церемоніальне Море йому всміхається над пругами карнизів. І, віддзеркалюючись на його сторінці, Чужинка роздивляється на себе...Адже віддавна відчував він смак цієї володарної поеми; і в ній - його покликання єдине... І це була така велика ніжність - якогось вечора засвідчувати їй свою прихильну вірність і визнання, і їй коритись - чисте пожадання. І усміх - провість шлюбного єднання... «Мій спів останній! Мій останній спів!.. Це дійсно буде спів людини з моря...»
6
І Море нині надійшло до нас камінними щаблями драми:
Разом із Регентами та Князями, разом із Посланцями, що повиті пишнотою, закуті у метал, разом з великими Акторами, що очі спливають їм кривавими сльозами, з Пророками на ретязях залізних, з Чаклунками, що тупотять ногами, у дерев'яні черевики взуті, і на вустах у них чорніють згустки крові, разом із даниною Чистих Дів, які простують орним полем гімну,
Разом із Пастирями й зграями Піратів, із Годувальницями юних вінценосців, з Кочовиками, що старіють на вигнанні, з Княгинями осмутливих елегій, із мовчазними Вдовами, що сплять під славнозвісним попелом і прахом, з великими Загарбниками Тронів, з фундаторами дальніх домініонів, з Одержувачами Пребенди, і Крамарями, й Гендлярами, із визначними компаньйонами Концесій посеред цинодобувних провінцій, із Мудрецями, що подорожують на спинах буйволів плантаціями рису,
З усім своїм великим поголів'ям потвор страхітних та людського роду, ах! із усім своїм приплодом безсмертних байок та леґенд, - з'єднавши з тлумами ілотів та рабів своїх божистих вславлених Бастардів та своїх Доньок славної породи, - великий натовп, що, повставши з лав Історії, нестримно суне в бік арени, із найпершим тріпотінням смеркання, сповненого фукусовим духом, -
Речитатив, котрий до Автора спішить, до розмальованого рота його маски.
*
Так Море нині надійшло до нас у повняві свого довершеного віку, у величі своїх герцинських складин, - це Море при своїй морській неславі, і цілісне, і цілокупне!
І, мов народ, який сягає нас, разом з новою мовою своєю, і, наче мова, що сягає нас, разом, з новою фразою своєю, - до бронзових своїх скрижалей тягне свої верховні приписи й ухвали,
По найвеличніших піднесеннях духовних, по грандіозних мовних новотворах, по всіх ландшафтах образів і видив, по спадах світляних великих тіней вже рине до рясних розкошувань чудесного розміреного стилю, повите сяйвами луски та блискавиць, що зблисли в грудях героїчних зграй, -
Рухливе й плинне Море: вже простує із ковзанням своїх потужних м'язів, клейке й липуче Море звільна суне із поковзом своєї диво-плеври, із надміром своїх морських припливів гряде, мов кільця чорного пітона,
Щось незміренне на шляху до смерку і до божистих наступів на сушу...
*
І це вершилося в західний час, серед найперших трепетів смеркання, що повне ваготою тельбухів, коли по храмах, золотом окритих, і в Колізеях давнього лиття, пощерблених потоками проміння, священний дух пробуджується в гніздах сови-сипухи, посеред буяння пристінної гінкої флори.
Отож як поспішали ми аж до обітниць наших снів - червоноземом височезних схилів, обтяжених офірами, й дарами, і чередами тлустої худоби, отож коли топтали ми червоний грунт рясних жертвоприносин, в оздобах прянощів і виноградних лоз, немов чоло, бараняче, укрите гаптованням і золотою сіттю,- ми бачили, як постає у далях нове обличчя наших сновидінь: свята стихія серед мілководдя, химерне Море, там,- занурене в чування, немов Чужинка,- і непримиренне, і дивне, і довіку самотинне,- заблукане в невпинних мандрах Море, що впало в пастку власної омани.
Ми руки сплетені звели разом із вигуком хвали, і це лунав наш людський крик аж на межі людських зусиль; на чолах відчували ми вагу монаршої офіри: все димне Море наших пожадань, мов чорна жовч, яку налито в чан, мов повний бак кишок і потрухів серед брукованих дворів Жерця!
Ми володіли, володіли... О! Повторіть, чи це насправді так?.. Ми володіли,- й це була пишнота жовчі й чорних вин! - великим Морем, і воно було від нашого обличчя вище, на рівні нашої душі, - і в його владі безіменній, на рівні нашої душі, вся здерта з нього оболонка на барабані небосхилу, мов на покинутих високих мурах з глини,
На чотирьох кілках - так широко простерта! - хрестом нап'ята буйволяча шкура.
*
...І з більших, більших високостей хіба не бачили ми Моря, ще вищого, як ми того й жадали,
З лицем, яке омито забуттям серед невпинного стирання знаків, із каменем, що задля нас утратив свою опуклість і свою зернистість? І з більших високостей, дальших далей - ще вище й ще віддаленіше Море... Без жодних натяків і жодних чисел, світлясту й лагідну сторінку проти ночі, без амальгами явлених речей?..
Яке ж велике древо - чисте сяйдо - живилось тут молочним джерелом!.. Нас не годовано цим молоком! Нас не покликано для цього радаґу! І доньки смертних - то були для нас минущі подруги, й таїлася загроза для них самих у їхній плоті... О марення, вимарюй вголос мари людини та безсмертного створіння!.. «Нехай же Переписувач надходить, аби йому почав я диктувати...»
Чи Азіарх котрийсь, обтяжений несхибним порядком буйних святкувань та ігрищ, міг так-от марити про обшири й дозвілля? А те, що мали ми таке жадання жити посеред спалаху, богове, чи не в цьому ховалось те, що владувало нами?.. Не мружтеся, повіки: не щастило вам уловити мить такого правосуддя! «Нехай же чоловік тепер надходить, аби йому почав я диктувати...»
І Небо, змінене на синь чаїну, відроджує для нас присутність нашу, і по затоках, взятих у кільце, вже плине безліч ламп приносин наших, заблуканих, - так кидають цинобру в огонь, щоб оживити силу візій.
*
Бо ти, присутносте, повернеш нас до перших подувів смеркання! -
Своєю плоттю і своєю твердю, й вагою моря, о гончарна глино! І кольорами каменів обор та грубих плит дольменів, вічне море! - Серед усіх народжених людей, і місць, порослих скельними дубами, ти, Море сили й орної землі, о Море з запахом жіночої утроби та фосфору, під свистом батогів, що люто ляскають при викраданні! О Море, піддане арешту й забороні при полум'ї чудесних діянь духу!.. (Коли приймають при Дворі гостей із Варварських Країв, і гостювання їхнє закоротке, - невже союз з дочками кріпаків високим ладом гідно піднесе й звеличить заколот, повстання крові?..)
«Веди мене, о втіхо, на шляхи морського простору, аж до тремтіння всіх вітерців, де збуджується мить, мов птах, що вбрався в одіж власних крил... Я йду, я йду дорогою розкриль, де смуток сам стає лише крилом... Чудесний рідний край, що слід здобути знову, вітчизна Короля, не бачена з дитинства, і захист краю - у моєму співі. Веди, флейтисте, дійство, й благодать любові, щоб вона вкладала нам до рук самі лише мечі радіння!..»
Хто ж ви такі, найбільші Мудреці, щоб ганить нас, найбільші Мудреці? Коли морська фортуна й досі живить, серед свого великого сезону, оцю найґрандіознішу поему, що йде за межі сенсу та резону, - чи ви зупините мене, як наближатимусь до неї? Земля маєтностей моїх, - нехай же я ввійду до неї! Не до лиця мені стидатись найбільшої своєї втіхи... «Нехай же Переписувач надходить, аби йому почав я диктувати...» Хто, зроджений серед людського роду, з моєю радістю тримався б гідно поруч?
- Всі ті, що від народин зберегли видющу пам'ять, вищу від знання.
Книга: Сен-Жон Перс Орієнтири Переклад Михайла Москаленка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
