Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Сен-Жон Перс Орієнтири Переклад Михайла Москаленка
ІІ. Слова Знавця світил і судноплавства
Слова Знавця світил і судноплавства:
«Вони мене прозвали Темним, і все, що я сказав, було про море.
І Рік, що я про нього мовлю, направду є найбільшим Роком; і Море, просторінь моїх питань, направду є найбільшим Морем.
Хвала твоєму узбережжю, безум, о Море, найверховніше жадання...
Земне призначення - убоге, а мій незмірний статок - на морях, і незліченний мій прибуток - на всіх скрижалях, за морями.
Єдиний вечір, вщерть засіяний щедротним насінням найсвітлястіших сортів,
Утримує незмінно нас на березі великих Вод, немов З'їдачка Мальв при вході до її яскині, -
Та, що її Керманичі бувалі, вдягнувшись в біле шкіряне вбрання,
Й великі їхні шукачі фортуни, - у всеозброєнні ладунків та письмен, зближаючись до чорного бескету зі славними ротондами, - звичайно шанують найпобожнішим вітанням.
Невже я йтиму вам услід, Рахівники,- і вам услід, Володарі числа! -
Найпотаємніші богове, більш підступні, аніж морський розбій досвітньої години?
Вже біржові гравці морів затягуються, щасні, До найвідцаленіших спекуляцій: пошту, значну за обсягом, відтак розкрито при смугах простопадного пломіння...
Ще більше, ніж геліакічний Рік, що розпростерся тисячами тисяч
Своїх тисячоліть, усеохопне Море мене омкнуло. І низотна хлань - для мене розкіш, і така ж божиста для мене путь занурення у пітьму.
І зірка без вітчизни звільна лине у вишині зеленого Століття,
І переважне право на морях у мене - виснити для вас сновиддя про дійсність... Бо мене прозвали Темним, і серед спалаху великого я жив».
*
«Іди вперед, о таємнице світу! Нехай настане час, коли кермо,
Нарешті, буде взято з наших рук!.. Я бачив, як у плинному єлеї поволі ковзають великі й блискотливі оболи чистих дзиґарів небесних,
Великі й приязні долоні відкривають мені шляхи непогамовних марень!
І я не став жахатись власних візій, а, радо впевнившись у зчудуванні, розплющив очі до найбільших ласк, - вся запопадливість і вся прихильність.
Поріг свідомості! Передпоріг палання!.. Димує вже вино, моїх народин свідок, - і чавлено його було не тут.
Це море, наче оплески раптові! О Море, посередницьке, о ти, єдине клопотання та прохання!.. Пташиний зойк на рифах, і вітрець, який верстає путь до власних справ,
І суне тінь - від білого вітрила аж до узлісся марень і сновидь...
Я мовлю, що світило розриває свій довгий ретязь серед стаєнь Неба. І зірка без вітчизни звільна лине у вишині зеленого Століття... Отож вони мене прозвали Темним, і все, що я сказав, було про море».
*
«Хвала і честь твоїм, Керманичу, словам. Це аж ніяк не для людського ока,
Ані для ока, що біліє в червоній облямівці вій, - його малюють на планширах кораблів. Мій шанс і втіха - в лестощах вечірніх та в сині арґусового сп'яніння, коли пророчий подих поспішає, мов язики зеленого пломіння посеред флори океанських рифів.
Богове! Жодних пахощів не треба, ані олій ефірних по залізних жаровнях на краю високих мисів,
Щоб бачити, як до зорі проходить жіночим кроком по гладіні водній, під полотном своїх розпущених вітрил, велике делоське світання...
- Усе вже мовлено серед смеркання та серед лестощів вечірніх.
І ти, що знаєш все, несотворенна Мріє, і я, сотворений, позбавлений знання, - що інше нині робимо ми тут, на цьому узбережжі, як не разом свої тенета ставимо для ночі?
І Ті, що омивають серед ночі, - на прузі островів з оздобами ротонд, -
Свої великі урни, оповиті руками голими, - що інше тут вони, побожні, творять, як не нас самих?.. Отож вони мене прозвали Темним, і серед спалаху великого я жив».
ІІІ. З'явились Виконавиці Трагедій...З'явились Виконавиці Трагедій, спускаючись площинами арен. Вони підносять руки на честь Моря: «Ах! Ліпше б ми чинили ворожбу про гомін кроків мужа на камінні!
Це непідкупне Море судить нас!.. Ах! Ми очікували забагато від мужа з машкарою на обличчі! І ми, котрі наслідуємо мужа посеред прянощів, усім доступних, - чи спромоглися б заховати спогад про вище мовлення на берегах?
У брамах Міста топчуть наші тексти, - посеред брам вина, посеред брам зерна. Дівчата тягнуть до струмка великі перуки наші з чорних кінських грив та заважкі подерті наші пера, і коні плутаються копитами серед великих театральних масок.
О Привиди, примірюйте свої химерні чола мавп та іґуан до велетенських диво-візерунків шоломів наших, наче в лігві мушлі - нахлібник-паразит... Старі левиці в пустелі налягають ваготою на кам'яні краї криниці сцени. І сяє блиском золота сандаля великих Трагіків у рівчаках арени, що ними, іскрячись, стікає сеча,
Разом з патриціанською зорею й зеленими ключами Спаду Сонця».
*
«Та ми підносим руки на честь Моря. В шафрановій глибіні під пахвами - всі прянощі, їдуча сіль землі! Опуклість плоті, вивищена зграбно, майстерно виліплена, наче пах, - і ці приносини людської глини, де, незавершене, виходить на поверхню і видимим стає обличчя бога.
В амфітеатрі Міста, там, де море - велика сцена, пружний лук юрби на власній тятиві тримає й досі нас. І ти, котре танок юрби танцюєш, високе слово наших прабатьків, о Море родове на власних ландах, чи станеш ти для нас німотним морем і сном, ще дальшим, аніж сон Сармата?
Мов колесо, це обертання драми: на жорнах Вод пахучий чемерник із чорною фіалкою розтерто серед кривавих борозен смеркання. І кожен вал прибою аж до нас підносить машкару єдиновірця. І ми, підводячи славетні руки і ще раз повертаючись до Моря, із власних пахв годуючи жадливі криваві морди темного смеркання,
До Моря наближаємось юрбою, - й серед юрби, - отим широким рухом, який запозичають щохвилини селянські заширокі наші стегна, ах! ще земніші, аніж чернь плебейська, аніж добірне зерно Королів!
І щиколотки наші в той же спосіб забарвлено шафраном, а долоні - багрянню й пурпуром молюсків на честь Моря!»
*
З'явились Виконавиці Трагедій, спускаючись тіснинами завулків. У гавані вони змішались з людом, хоча й були в сценічному одінні. Вони собі дорогу прокладали аж до самого узбережжя моря. І колихались посеред юрби селянські заширокі їхні стегна. «Ось наші руки, ось долоні наші! Червоні пальці наші, як вуста, і рани вдавані - заради драми!»
Вони звертали до подій щоденних сяйні свої розширені зіниці, та ще повіки, начебто з казок, достоту схожі обрисом на човник. Між розчепірених акторських пальців - порожняві очниці машкари, великої, із тінями у дірах, немов картонна ґратка тайнописця. «Ах! Ми очікували забагато від машкари та від писемних текстів!»
Перемовляючись хрипкими голосами, вони лункими сходинами порту спускалися униз. На берег моря вони несли свинець своїх білил та віддзеркалення великих мурів. І, потоптавши камінь, геть укритий зірками схилів та надморських дамб, вони, нарешті, осягали крок старих левиць, осідланих нараз при виході з великих їхніх лігвищ...
«Ах! Ліпше б ми чинили ворожбу про гомін кроків мужа на камінні! Нарешті, ми простуємо до тебе, казкове море наших прабатьків! Ось врода наших тіл і наших вуст! Широкі чола наші, із двійчастим опуклим обрисом, мов у телиць, коліна наші різьблені скульптурно, великомодульні, карбовано-медальні! Чи ти прихильно приймеш, хвальне Море, позначені карбами стегна наші, задля близького визрівання драми? Ось наші груди, наче у Горгон, серця вовчиць під грубим полотном, і для юрби чорніють пипки наші, і живлять тлум монархів-дітлахів. Чи доведеться нам, задерши вгору найгрубше театральне полотно, живіт з'явивши, мов священний щит, творити волохату маску лона,
Мов стиснута у кулаці героя, ухоплена за чорний жмут волосся, над виблиском нестримного меча, відтята голова Чужинки чи Віщунки?»
*
«Так, це був довгий час чекання та посухи, й смерть пильнувала нас при всіх провалах тексту. І завеликою була нудьга між розмальованих полотен наших, і завеликою була відраза до всіх шанованих і вславлених творінь, під захистом великих наших масок!..
Вбачали наші цирки кам'яні, як убуває крок мужів на сцені. І, певна річ, обтяжували нам столи із позолоченого древа усі плоди століття; авансцену з осібним столиком - все розмаїття вин, що надіслав їх меценат. Одначе божисті губи вільно доторкались до інших чаш, і Море покидало, нечутне, мріяння і сни Поета.
Чи Море з фіолетовою сіллю таки насправді відбере у нас гордливих доньок слави?.. Де наш статут, і де наш текст?.. І, щоб позбутися ще раз тяжіння сцени, - в яких-то Деспотів, серед яких подвір'їв нам випаде шукати запорук у наших Співтрапезників великих?
Одвічний був, за спинами юрби, на берегах, цей найчистіший ґандж і чиста скарга іншого сновиддя - найбільша спрага іншого мистецтва, найбільша спрага іншого творіння й одвічне підняття найбільшої із масок на обрії мужів, о жизне Море цього найґрандіознішого тексту!.. Ти звістувало нам про зовсім інше людське вино, - й нараз ставало зриме, понад знеціненням всіх наших текстів, це невдоволення надутих губ, що тільки й виплодив його пересит,-
І нині знаємо, що нам перепиняло життєву путь, посеред наших строф».
*
«Ми прикликаємо тебе, відпливе! Ми будем стежити, чужинна хвиле, як ти, заблукана, грядеш по світу. І коли нам, вільнішим, доведеться оновлюватись, передчувши зустріч, ми з себе скинемо, перед людським огромом, усе спорядження і всяку пам'ять.
О Море, що годуєш, наче мати, найбільше й найвеличніше мистецтво, ми офіруємо Тобі свої тіла, омиті в найміцніших винах драми та людських юрб. Ми викласти готові перед морським огромом, мов на вході до храмів, страховинні лахи сцени та сміховинні бебехи арени. І, наче красні доньки сукновалів на урочистостях трирічних свят, - чи ті, що перемішують великим жезлом щонайчистішу барву в чанах, або ж оті, червоні аж до пахв, що, голі, чавлять виноґрона в діжах і виставляють кухви на шляхах, ми несемо спрацьовані знаряддя своїх трудів - туди, де честь і слава.
Ми радо відкладаємо убік і маски, й тирси, й скіпетри, й тіари, ми радо відкладаємо убік великі флейти з чорного гебану, немов ферули вісниць та чаклунок, усі герби та повні сагайдаки, камзоли з блискітками, і туніки, і руна задля провідних ролей, і гарні гребені шоломів, що на них рожеві пера, й головні убори, що носять варвари у таборищах, з міцними металевими рогами, й щити масивні із грудьми богинь, - ми радо відкладаємо убік!.. Усе для тебе, о чужинне Море,- широкі наші гребінці святочні, немов знаряддя ткаль; свічада наші з карбованого срібла, мов тріскачки Утаємниченої, що пройшла посвяту; коштовності великі, що блискочуть у нас на плечах, формою подібні до рогача-жука, ще й ажурові аґрафи наші й застібки весільні.
Ми радо відкладаємо також вуалі, покривала та завіси; полотна, вимазані кров'ю вбивств; шовки, заплямлені вином Монархів; і також наші посохи бла-гальниць, загнуті наші жезли клопотальниць, - разом із прядками та світочами вдів, клепсидри наших збройних варт і Гвардій та роговий ліхтарик охоронця; химерну лютню з черепа газелі; орлів великих, золотом окутих; рясні трофеї тронів та альковів, із заповіданою урною та кубком, і глек води, і мідяну купіль, щоб гість умився й відсвіживсь Чужинець; і срібні чаші, й слоїки отрути, і розмальовані шкатули Відьми, і щедрі подарунки Амбасад, і золоті футляри для послання, й листи від перевдягненого Князя, - разом із веслами кораблетрощ, із чорними вітрилами пророцтв і смолоскипами жертвоприносин; так само разом з королівським знаком, із опахалами бучних тріумфів, разом з багрянню шкуратяних сурм, що підіймають їх Вістунки наші... Всі немічні знаряддя драми й казки ми радо відкладаємо також!..
Проте ми зберегли,- обітоване Море! - не тільки деревну твердінь підошв, а й кільця золотих браслетів наших, що в нас, коханок, на зап'ястях сяють,- для скандування всіх творінь прийдешніх, грядущих найвеличніших творінь, для їхнього нового тріпотіння та для піднесень їхніх нетутешніх».
*
«Убозтво! Злидні!.. Ми молитись ладні, аби перед морським огромом нам були обіцяні нові творіння: творіння найпрекрасніші й живлющі, чудесні, життєносні й невмирущі, - великі твори, гідні та достойні, великі твори, вільні й непристойні, відкриті всім людським розбоям, всій сваволі, вернути здатні нам весь смак людської долі, як вільний крок мужів лунає на камінні.
Найґрандіозніші творіння на арені, такі, що вже несила розпізнати ні родоводу їхнього, ні раси... Нехай проймає нас іще великий стиль, у наші роки виснаги й знемоги, і він до нас долинув би з-за моря, з найбільшої прийшов би далини... Нехай єднає нас потужний ритм і метр - з огромом оповіді про всі речі світу, аж за всіма речами цього світу, і в нашому єстві хай зрине ширший подих, аби подібний був він до самого моря, з його великим подихом чужинним!
Та про віршований потужний ритм і метр, біля кордонів наших,- хай не знають. Навчи нас, о Могутносте,- й повідай верховний вірш найвищого порядку, яви нам тон найвищого мистецтва, чудесне Море величавих текстів! Навчи нас найповажніших звичаїв,- нехай даровано нам буде міру, котра, на черлені Гранітів драми, відкриє гідну захвату годину!.. Посеред плину володарних вод хто нині здатен відродити нам велику фразу, взяту у народу?
І наші стегна, видні серед хвиль, стискаються, збентеженням зайнявшись од щонайдальших порухів юрби. Нехай ще раз покличуть нас на камінь,- із нашим кроком Героїнь Трагедій! Нехай ще раз повернуть нас до моря, на велетенський лук із голого каміння, де сцена - тятива, хай нам вкладуть до рук, заради величі мужів на сцені, великі тексти, чутні з наших вуст: запліднені паланням блискавиць, оскаржувані грозами й громами, немов обпалені морською кропивою, роз'ятрені ядучістю медуз,- там, де з вогнями простору спливають великі сповіді сновидь і мріянь, великі завойовництва душі. Там тонко свище спрут розкошування, там зблискує сама жарина горя, неначе фіолет морської солі в зеленім полум'ї уламків суден... Обітниці, пора вас ознаймити! Над вільні обшири усіх порогів, над величавість фраз Творця Трагедій, у найсвятішім золоті вечірнім, ми ще заскочимо зненацька понад тлумом,
Неначе понад Муром кам'яним, на високо простертих сторінках морської просторіш й небосхилу,- ці довгі каравани каравел під пружністю вітрил, які нараз обходять вістря Мисів,- саме в час, як розгортається на сцені драма...»
*
«Ах! Голос наш був голосом Коханок! Хто нас, Служниць, провідає у сховах великих наших кам'яних покоїв, між лампою й триніжником залізним тієї, що висмикує волосся? Де наш статут? І де наш текст? Хто той Володар, що відновить нас у всемогутті прав і привілеїв? Де ж Той,- ах! нам не терпиться уздріти! - хто опанує нас, і піднесе, ще повних нарікань, над перехрестя драми, мов гілля дуже над портали храмів?
Ах! Тільки б він прийшов тепер до нас - із Островів або, можливо, з моря - Той, хто утримувати буде нас в обладі власної потуги й сили! Нехай він опанує нас, живих,- або над ним ми будем панувати!.. Він, чоловік новітньої постави, байдужий до свого владарювання, походження свого та родоводу: і пурпурові мухи його ночі іще обпалюють йому повіки... Нехай громадить він своєю міццю великий плин речей, що суне крізь століття!
За потаємними судомами орлиць в утробах наших будемо вчувати наближення, близьке і деспотичне,- немов похмурість подиху на водах, таємне ремство генія, що в далях угадує сліди своїх богів... Дослівне, текстуально точне Море,-
Новітнє, розкривається на власних великих фоліантах із каміння. І ми не переоцінили шансів письмен і текстів!.. Отже, наслухай, людино, вірна всім богам: Століття звертає власні кроки до арени. І ми, шафранові високі доньки, серед скривавлених нарад смеркання, забарвлені вогнями вечорів аж до найтонших жилок наших нігтів, ми піднесемо вище руки наші, повиті славою,- туди, в бік Моря!...
І ми жадаємо нової ласки,- задля великої віднови драми й задля величчя мужа на камінні».
Книга: Сен-Жон Перс Орієнтири Переклад Михайла Москаленка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
