Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Сен-Жон Перс Орієнтири Переклад Михайла Москаленка
V. І Поетеса, власне, її мова:
І Поетеса, власне, її мова:
«О гіркота, велика ласка! Де ще духмянощі палахкотять?.. Коли закопано зернину маку, ми, нарешті, обертаємось до тебе, безсонне Море всього, що живе! І ти для нас - поважна річ, безсонне, неначе кровозміс під запиналом. І, кажемо, ми бачили його,- ми споглядали Море, що несе жінок, прекрасніших, аніж недоля. І ми не відаємо більше, аніж ти, і величаве, й достохвальне,
О Море, ти, що в наших сновидіннях розбухло, наче безміри хули, немов свята низотність, ти, що тиснеш на схили й мури нашого дитинства, немов стидка пухлина й біль божистий!
В утробах наших - виразка, неначе печатка привілеїв, так, любов з вустами ран, достоту кров богів! Любов! Любов самого бога, схожа на лють клятьби, великі пазурі, що роздирають нашу плоть жіночу, понад огромом вод - леткі рої самого духу... Ніжносте, гризи,
Аж до цієї неприступної душі, що зроджена на схилах перевалів, на випнутій великій арці гирл - цей біль, який жінкам проймає серце, мов полум'я алое чи пересит багатія між мармурів його та чаш, що різьблено їх з плавикового шпату.
Година повстає у нашому єстві, і ми її ніяк не завбачали. І то занадто вже - на ложах ждати, коли впадуть домашні смолоскипи. Постання наше - від оцього смерку, і також наше віросповідання. Смак кедру й ладану тримає й досі всіх нас посеред лав прихильних Міст, але смак моря на вустах у нас.
І запах моря - у білизні нашій та в ложах наших, в осередді ночі, і з ним ідуть до нас докори та підозри, над усіма альтанами землі.
Нехай щасливі будуть кроки ваші, о божества порогу та алькова! Ви, Одягальниці та Перукарки, незримі Охоронниці, о ви, що на громадських церемоніях сідали позаду нас, аж до морських вогнів підносячи свої великі люстра, свічада, сповнені привиддям Міста,
Де ж ви були в той вечір, коли ми порвали сув'язь із хлівами щастя?
Так само ви, що нині зовсім поруч, божисті гості даху та терас,- Володарі! Майстрове батогів! На-вчителі танків серед Величних, навчителі жахань і дивувань,- о ви, котрі високо несете жіночий лемент, зойки серед ночі,
Вчиніть-но, щоб в один із вечорів нам пригадалося все дійсне, все гордливе, що спопеліло там, що з моря йшло до нас, і що аж звідти надійшло до нас,
Поміж усіх речей недозволенних, і тих, що переходять межі глузду...»
VI. І ця незайманка серед ЖерцівІ ця незайманка серед Жерців:
«Пророцтва! Віщі рокування! Блукання вуст звістовних по морях, і все, що сковує, під шумовинням, народжена й не вивершена фраза...
Дівчата, зв'язані біля підніжжя Мисів, приймають там-таки послання. Нехай же змусять їх мовчати поміж нами: адже так ліпше висловлять вони, як посередниці, веління бога... Дівчата, зв'язані біля підніжжя Мисів, немов при дишлі колісниць...
І нетерпіння - на гладіні вод, стосовно слів, які баряться злетіти з наших вуст. І Море на камінні омиває нам очі, що палахкотять від солі. І на камінні, що не має статі, побільшуються очі - зір Чужинки...»
«Ах! Чи то все - не зліт щасливих бульок, які оспівують жадну годину, які оспівують сліпу годину? І море це - невже достоту море, що в нашому єстві розкопує мілини і мовить нам про інші пісковини?
Причетних більше на воді, причетних більше під водою, аніж Поету мариться у снах!.. Самотність, о велика щедрість! Хто ж пошанує нас і випустить на волю Сестер незримих наших, полонянок під білиною шумовиння? Битви роїв і зонтиків квіткових, крутійства норовистих крилець та безліч трощених уламків крил,
Ах! Безліч доньок у заковах, ах! стільки доньок у вудилах, і стільки доньок під давилом,- дорослих доньок бунтівливих, дорослих доньок уїдливих, сп'янілих од вина зелених трощ!..»
*
«...Про це сини згадають ваші, про це згадають доньки їхні, разом із їхніми синами,- як на пісках нове поріддя у далині ступало швидше, ніж ми, непогрішимі Діви.
Пророцтва! Віщі рокування! Укритий каптуром орел Століття вигострює свій дзьоб наждаччям Мисів. Дедалі важчають зчорнілі клунки на споді дикого шатра небес. І дощ на островах, повитих ряхтливим сяйвом, змерхлим золоттям, раптово проливає біле зерно, увесь овес добірного послання.
Чого б жахатись мали ви послання? Жахатись подиху великого на водах, і віщого перста блідої сірки, і чистого насіння чорних птахів, таких маленьких, що жбурляють їх в обличчя нам, немов клаптини снів і чорну сіль несхибного провістя? (Імення - грозяне, й відміна - пелагічна, і лет заблуканий, мов у нічних комах.)»
*
«... Воістину, воістину є речі, що їх сказати треба неодмінно заради слави нашого століття. Воістину, на зламі всіх речей є дивна гострота, мов на уламку меча цей смак сухої глини, рівно ж - крицевого начиння, що незмінно вустам шляхетним буде за спокусу.
«Я прагну, прагну,- задля вас,- речей чужинних і далеких»,- такий був крик морського птаха в час його найвищих парувань небесних! І жодна річ тепер не має сенсу посеред ярмаркової землі... Для нас - великий Континент морський, та аж ніяк не шлюбний суходіл, з його потужним духом тригонели; для нас - безмежний вільний край морський, та аж ніяк не схил звичайної людини, котру засліплюють домашні зорі.
І разом з нами славлено і Тих, що серед узбереж,- чий бруд водорослинний їх робить схожими на кинуті барлоги, посеред смороду священного, що вгору здіймається понад безмір'ям вод,- як іпомея, квітка піскова, одмінюється в черлень гіацинту, і море прибирає знову й знову своїх страхітних барв жертвоприносин,- здолають підвестися й, мов вітрила, напружитись на щонайвищих реях!..»
*
«...Яскраве полотно розпущених вітрил осяяне у глибочіні неба, котре змінити ладне паруси. І гомін тихне в нашому єстві під гребенем залізним. Також море здіймається у нашому єстві, неначе в найпустельніших комірках великих скам'янілих мушель...
О Море, що з наближенням до нього стають сіріші очі у жінок, і ласка, й подих більші, аніж море, і ласка, й мрія більші, аніж подих,- уже до наших скронь гряде прихильність з такої далини,- вона присутня в невпинності речей, які прийдуть,
Немов священна слина й вічний сік. І ласка - лиш у співі, а не в стилі; в безсилім подиху, не у вимові. І радощі буття відповідають великим радощам безкраїх вод...»
*
«...Понад суворим Океаном злива вже сіє власні клопоти про воду: так само кліпають повіки божі. Понад суворим Океаном злива світлясто міниться: отак і небо повніє в чеках рисових полів. Дорослі доньки, зв'язані живцем, схиляють голови під ваготою оранжевих од злота сірих хмар.
І часом море, мирне, в кольорах щонайповажнішого віку, неначе змішане з досвітнім сяйвом, подобу власну пильно споглядає в очах новонароджених малят; або ж, допитливе, повите золоттям, себе спостерігає у вині.
Або ж, в одінні сірого пилку, немов окрите вересневим прахом, воно цнотливе, і ступає, голе, по неозорих попелищах духу. То хто ж сказати може нам на вухо про найпитоміше, правдиве місце?..»
*
«...Вчуваємо,- нас окликають стиха,- щось найвіддаленіше й водночас близьке у нашому єстві, у глибині, мов найчистіший спів Етезіанки на щонайвищім ґафелі оснастки. І ніжність - у великому чеканні, але не в подихові і не в співі. І все це якнайменше надається до оповіді, й нам заледве чутне... Вже ліпше німувати, і вуста нехай відсвіжують маленькі мушлі.
О Мандрівці посеред чорних вод, ви, що рушаєте шукати храми, пливіть і височійте,- не муруйте. Земля, із брилами вже вільного каміння, прийшла сама, скидаючи вбрання, на спади цих великих вод. І ми, Служительки вже вільні, той же шлях верстаємо, й гордливо ноги наші долають безупинний плин пісків.
Шовкоподібні з'яви голих глин, таких білястих і солодкуватих, клейкі розрізи мерґелевих товщ, таких білястих і солодкуватих, випереджають нас, жінок півсонних, у нашому поході в бік землі. І, босими ногами стаючи на пруг розмоклої нічної тверді,- так уночі долонями сліпець намацує укриті снігом знаки,- ми поспішаємо услід за чистим, майстерно витвореним взором мови: рельєф, опуклість головного мозку, священні звивини півкуль ембріонального дитинства...»
*
«...І зливи відійшли, і вже ніхто про них не ставив запитання. За ними - довгі почти передвість відлинули за дюни: розпускати свої великі запряги. Мужі, набряклі ніччю, покидають ниви. Важкі тварини, парами йдучи, знаходять самотужки шлях до моря.
Нехай же проклинають нас, о море, якщо ми теж голів не повернули!.. Солона злива вже гряде до нас, з морського обширу. І це - світання зеленої води на суходолах, чотири рази зриме впродовж року.
Ви, діти, що на голови собі кладете водяне широке листя,- також і ви нас візьмете за руку, посеред півночі зеленої води: Віщунки, вільні, знов зі Зливами відходять, аби ввігнатися у рисові поля...»
(А там! Що так хотіли ми сказати, чого не спромоглися ми сказати?)
Книга: Сен-Жон Перс Орієнтири Переклад Михайла Москаленка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
