Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Сен-Жон Перс Орієнтири Переклад Михайла Москаленка
VІІ. У вечір, з'явлений божистою рукою...
У вечір, з'явлений божистою рукою серед досвітніх милувань, між Островів,- це наші доньки окликають тричі дочок із інших узбереж:
«У вечір цей - пломіння наше, серед надморських узбереж!.. І шлюбний наш союз - в останній вечір!..»
*
«... Це наші матері, з грудьми, немов у Парок, сидять у кріслах кедрових, вжахнувшись котурнів драми, серед рогози тінистих ботанічних парків,- бо полюбили завеликою любов'ю, аж до нестримного завзяття жовтих ос,
Палюче Літо, котре губить пам'ять посеред білих заростів троянд.
Ми, з тоншим станом і з чолом гострішим, плав-чині, припнуті до холки хвилі, вже підставляємо прийдешнім брижам свої квапливіші й раптовіші рамена.
Ні аспид, ні стилет вдовиний у наших кошиках легких не сплять... Заради нас - цей свист Століття у путі, і все його чудове струменіння,
І весь його морський великий крик, ніким не чуваний ще й досі!
Гроза з очима тирличевими не годна прискоромити наші мрії. Відтак увесь прибій самої драми, що лине нам услід, віднині буде для нас, немов кипіння шумовин або язик сільського мужлая побіля наших щиколоток голих.
Цікаві, ми очікуємо пильно,- ждемо на перший ляскіт батога! І шабля, що танцює над водою, немов ославлена Князева донька на паперті, перед усім народом,-
Заховує для нас лише ряхтливу і жизну діалектику,- неначе
Серед живого спалаху великих смарагдів у пітьмі родинних сховів...»
*
І той, хто витанцьовує бібасу впродовж семи алкіонічних днів, одного вечора вчуває нехіть серед сповільнених танечних ритмів,- відраза раптом пойняла б його,
Якби не вступ, потужна з'ява хору,
Неначе море, що невтримно крушить дебелі брили власних хвилювань, великі хвилі-ідоли, що сунуть хибкими кроками рогатих масок.
Ми завтра будемо ретельно шнурувати свої високі черевики драми, і станемо віч-на-віч, без оздоб, з великим молочайним квіттям шляху; але сьогодні ввечері, босоніж, в самих сандалях нашого дитинства,
Ми до останніх сходимо долин дитинства нашого, на берег моря,-
Тернистими стежками, де тремтять жовтаві пластівці старої піни, з пером і пухом виводків колишніх.
Велика приязнь! Приязнь із усім, чим ми були: із піною, й крилом, з роздертим пір'ям крилець над водою, із блиском солі та величним сміхом безсмертників понад двобоєм вод,
І ми самі, плавчині, у безмірнім
Одінні з білого пера!.. І все безмірне зелене плетиво; і вся безмірність ажурних позолот, котрі колишуть, під товщами води, вік золота й бурштину...
*
Якогось вечора, що має колір синястих пролісків та скабіоз, коли зелена горлиця бескеття вивищує біля кордонів наших щасливу скаргу водяної флейти,- й приморська цинерарія віднині - вже не листок, якого стережуться, і птах морського обширу віднині таїть від нас пронизливий свій зойк,-
Якогось вечора, з чолом теплішим, аніж теплінь у нас під поясами, коли далеке гавкотіння Парок між пагорбів опуклих засинає,- і Клелія, співочий дрізд садів, уже не казка, що нагонить острах, і море, поруч, наше від народин,-
Назвали ми прекраснішу годину, аніж ота, як наші матері своїх найкращих доньок зачинали. Плоть, цього вечора, насправді бездоганна; й небесне узливання нас омиє, подібне до рум'ян... Це ти, любове! Нічого випадкового нема!
Хто не любив удень, любитиме в цей вечір. А хто на світ народиться в цей вечір, до нас причетним буде назавжди. Жінки до себе кличуть у цей вечір. І брами відчиняються на море. І чималі окремішні покої займаються при смолоскипах смерку.
Перед надморським вітром відкривайте всі ваші глеки запахущих трав! Пухкі рослини тішаться собою на мисах, в осипах маленьких мушель. І мавпи, синяві, з червоних скель спускаються, шпичастих смокв нажершись. І муж, який вирізьблював із кварцу велику чашу для жертвоприносин, кладе офіри звогненому морю.
Там, угорі, де кличуть нас,- ясні жіночі голоси, на всіх порогах,- в останній вечір! - і одіння наші прозорі на постелях, що овіяв надморський вітерець. Там, угорі, служниці наші вийшли погуляти, і швачки наші йдуть, аби подбати про нас, жінок, і про нічну білизну нашу.
І на столах у нас - білизни свіжість, і, в цей останній вечір, срібний посуд уже добуто з подорожніх скринь... Кімнати наші звернуті до моря, і до відчинених покоїв вечір занурив ідольську свою долоню. По храмах, де не служиться відправа, де сонце мертвих тихо розкладає великі в'язки золотого хмизу, дорожнім порохом укриті мули стають під арки внутрішніх дворів.
*
«...І це година,- о живі! - коли вітрець вже ладний відступити щастя останнім подихам земної тверді. І древо, окільцьоване, як раб, розкрити хоче шелестке листов'я. І наші гості губляться на схилах,- вони шукають виходу до моря, жінки шукають квіт пахких лаванд, а нас омито узливанням смерку... Нема грозьби у вечора на чолі, саме лише морське велике небо, що повне білістю сови-білянки. На Сході виринає місяць з м'яти. Червона зірка там, на спаді неба, мов жеребець, що сіль покуштував. І чоловік із моря - в наших снах. Приходь, бери,- з-поміж мужів найкращий!..»
Книга: Сен-Жон Перс Орієнтири Переклад Михайла Москаленка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
