Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Сен-Жон Перс Орієнтири Переклад Михайла Москаленка
VIII. Чужинцю, ти, чиє вітрило...
Чужинцю, ти, чиє вітрило задовго йшло вздовж наших узбереж (і чути інколи вночі скрипіння твоїх потужних корабельних блоків),
Чи ти нам скажеш про свою біду, чи скажеш, хто велить тобі тепер, у найтепліші вечори, на звичній землі отаборитись поміж нами?
*
«Посеред чорно-мармурових бухт, там, де вилуплюються білі пташенята,
Було вітрило з солі, й пазурі були легкими. Чи були сновиддям для нас такі безкраї небеса?
Луска, тонка луска з божественної маски,
І посмішка у далях, на воді заказаних великих вогнищ лепри...
Вільніший, ніж перо, що позбулось крила,
Вільніший, ніж любов при втечі смерку,
Ти бачиш власну тінь на вистиглій воді, нарешті звільнену від свого віку,
І дозволяєш кітві звістувати права серед підводної еклоги.
Пір'їна біла на воді темнавій, пір'їна біла на шляху до слави
Нам раптом завдає тяжкого болю,- щонайбіліша, і така, надвечір...
Мандрівні пера на воді темнавій, трофейна здобич того, хто сильніший,
Чи скажуть, Вечоре, вони тобі, хто довершився там, хто збувся там?
І вітер розмітав високі землі із присмаком арекової пальми та мертвих вогнищ, мандрівцем невтомним,
Славетні Дами на вершинах мисів до вечорових вогнищ обертали прошиті золотом широкі ніздрі,
І море ще раз лагідним ставало із кроками правдивого величчя.
Чи буде ще раз нам простягнута рука, долоня кам'яна самої долі?..
На ваших узбережжях морський криптум
Виношував смак плоті, смак єдиний між інших кшталтів радісної плоті,
Й сама земля, волаючи щосили на власних ніздрюватих узбережжях, між терня спраглого й живих троянд
Буйного шумовиння, задля нас була легка, й руїнніша стократ,
Аніж білизна жінки у сновиддях, аніж душі білизна у сновиддях».
IX. Занадто є вузькими кораблі...Коханці, ви, що пізно надійшли, посеред мармурів і бронзи, аж тоді, коли видовжується щонайперше пломіння вечорової години,
Коханці, ви, що німували у лоні чужоземних юрбищ,
Ви цього вечора також складете належне свідчення на славу Морю:
І
...Занадто є вузькими кораблі, вузьке і наше ложе.
Безмежний обшир вод, але ще далі імперія простерлась наша
Посеред замкнених покоїв пожадання.
І з нами Літо, що приходить з моря. І тільки морю ми оповімо,
Наскільки почувались ми чужими серед святочних ритуалів Міста, і що то за світило підіймалось із глибини підводних святкувань,-
Воно якогось вечора прийшло до нас на ложе, прагнучи дістатись аж до самого ложа божества.
Даремно нам свою границю накреслює близька земля. Та сама хвиля котиться по світу, та сама хвиля від падіння Трої
Докочує до нас округлість власну. Серед великих обширів, у далях нам подув цей був з'явлений колись...
Якогось вечора великий гомін серед покоїв розлягався: смерть, під звуки мушель, не була б чутніша!
Любіть же, о подружжя, кораблі; та ще безмежжя моря у покоях!
Якогось вечора оплакує земля своїх богів; і чоловік полює на рудуватих звірів; і міста виснажуються, і жіноцтво снить... Хай завше буде біля наших брам
Світання неокрає, зване морем,- еліта крил і заколоти збройні, любов і море при одному ложі, любов і море на одному ложі,-
І чутний діалог серед покоїв:
ІІ
1 -
«...Любове, о любове, що несеш у високостях зойк моїх народин, які ж великі пролягли моря,- задовга до Коханої дорога! Потоптано лозу на узбережжях, благодіяння піни - в кожній плоті, і бульбашки співають на пісках... Хвала і честь божистому Завзяттю!
Ти, мужу, повен спраглого бажання, знімаєш з мене одіж; ти володар, і вищий спокій твій від супокою володаря вітрильника при кермі. І забагато впало полотна, і жінка пожадана й потайна. Відкрилось Літо, чий пожиток - море. І моє серце відкриває жінку перед тобою, і вона свіжіша від плескоту зеленої води: насіння й пружний сік моєї ласки, і кислота, і молоко, і сіль із кров'ю найживішою,- і йод, і золото, і також присмак міді, і гіркота,- заховане все море в мені, неначе в материнській урні...
Народжений від моря чоловік простягсь на узбережжі мого тіла. Нехай він освіжить своє обличчя з самого джерела, що б'є в пісках; хай веселиться на моєму полі, мов бог із витатуюваним листям шорсткої папороті... Хочеш пити, моя любове? Біля вуст твоїх я - жінка, я новітніша від спраги. Моє обличчя у твоїх долонях, немов серед долонь кораблетрощ, так само свіжих... Ах! Нехай тебе посеред ночі теплої овіють мигдальна свіжість, смакота світання і найпервісніше пізнання плоду, що визрів на чужиннім узбережжі.
Я марила, в якийсь із вечорів, про острови, від мріянь зеленіші. І мореплавці сходяться на берег, шукаючи блакитної води; вони вбачають посеред відпливу застелене, піщане й плинне, ложе: деревовидне море там лишає, зав'язнувши, ясні відбитки листя, немов велике віття пальм потяте, немов великі пристрасні дівчата, що їх воно вкладає, у сльозах, розпатланих, з пов'язками на стегнах.
І саме там - подоби зі сновидь. Одначе ти, високочолий мужу, ти, що лежиш серед реальності сновидь, тамуєш спрагу просто з круглих вуст і відаєш пунійські їх покрови: серце опунції, і плоть ґранату, і смокви африканські, й плід азійський... Плоди жіночі, о моя любове, це більше, ніж плоди самого моря: від мене, на якій нема оздоб ані рум'ян, перебери завдаток, оці приносини морського Літа...»
*
2 -
«... У чоловіка в серці - самота. Ось дивний чоловік, без узбережжя, поряд із жінкою, береговою. І сам я - море, на твоєму сході, немовби з золотим твоїм піском був змішаний,- нехай я рушу в путь і забарюсь на березі твоєму, серед сповільненого розгортання твоїх колечок глиняних, о жінко, що постаєш і тут-таки зникаєш разом із хвилею, котра тебе зродила...
Ти, ще цнотливіша, тому що гола, чиє вбрання єдине - власні руки, о ні, не Діва ти з глибин великих, ти не Звитяга з мармуру чи бронзи, котру із амфорою витягають морські поденники, вловивши в повні морських водорослин чарунки сіті; ти - плоть жіноча край мого обличчя, тепло жіноче, що його вдихаю, ти - жінка в сяйві пахощів своїх, подібних до рожевого пломіння між напівзімкнених тендітних пальців.
І, наче сіль, розчинена у хлібі, морське начало у тобі самій, стихія моря у твоєму схові витворювали твій щасливий смак наближеної із любов'ю жінки... Закинуте назад твоє лице, твої вуста - це хліб, пах-кий наїдок у глибині човна, посеред ночі. Мій подих вільний над грудьми твоїми, і звідусіль підносяться полотна бажань ненатлих, наче в час припливу, під місяцем близьким, коли сама земля-самиця віддається морю, поступливому й повному жаги, її скрашають бульбашки марем, болотяних ставів; відкрите море несе над випасами гуркіт норій, і повна ніч зачаттями і квіттям...
Моя любове, ти, зі смаком моря,- хай інші будуть по глибоких долах еклогу пасти, віддалік од моря,- буркун, меліса, м'ята, і теплінь рослинна материнки й бурачка,- і дехто там говорить про бджільництво, а дехто ще - про каракулівництво, і фетрова вівця цілує землю в затінні мурів чорного пилку. В час, як зав'язуються персики, у час, коли підв'язки для лози готові, я конопляний вузол розрубав, що ним утримувано корабель на спускових похилих полозках, в його місткій колисці дерев'яній. Моя любов - далеко на морях! І мій нестерпний опік - на морях!..
Занадто є вузькими кораблі, вузький і наш союз; ще вужча міра твоя, Коханої незрадне тіло... І що ж таке це тіло, як не образ, і не сама подоба корабельна? І лодь, і шлюпка, й бистра бригантина, збудована, аби обіт здійснити, разом із серединним власним війстям; сотворене на каравельний взір, окреслене як досконалий обрис, воно подвійний вигин слонокості здає на волю кругляви морської... За всіх часів майстерні корабели в той самий спосіб з'єднували кіль з набором всіх шпангоутів і флорів.
Кораблю мій, чудесний мій кораблю, ти на шпангоутах своїх осів, проносячи тягар людської ночі: для мене ж - корабель, який везе троянди. Ти на просторах рвеш офірний ретязь. І, смерть зневаживши, верстаємо ми шлях акантів чорних, крізь черлене море... Не зміряти світанку, тобто моря, не зміряти і просторіш вод; і на землі, яка зробилась сном біля фіалкових кордонів наших, найбільша хвиля у найдальших далях повстала, гіацинтами вквітчавшись, така подібна до юрби коханців!
Немає вищої неправедної влади, аніж у кораблі любові».
ІІІ
1 -
«... Під язиком твоїм у мене чисті зуби. Ти - мого серця вагота, і ти владуєш моїм тілом. Володар ложа, о моя любове - достоту як Володар корабля. Кермо податне під його рукою, ласкава хвиля, що в його обладі. Здається, інша жінка у мені нечутно стогне разом з такелажем... Та сама хвиля котиться по світу, та сама хвиля, що до нас сягає в найдальших далях світу й його віку... І стільки хвиль, здійнявшись, звідусіль,- у нашому єстві торують шлях...
Не будь володарем моїм суворим, не рань мене безмовно і невловно,- керманичу меткий, коханче дбалий! Бери, володарю, бери від мене ще більше, ніж мені даруєш сам. Кохаючи, невже ти не схотів би коханим бути?.. Я вчуваю острах, живе тривога під грудьми моїми. Буває так, що серце чоловіка у далині впадає у оману, і вже з-під дуг його очей видющих, неначе з-під великих арок мосту, ввижається найбільший обшир Моря, що височіє серед брам Пустелі...
О ти, до кого йде, немов до моря, все найвіддаленіше, все верховне, я бачила, як зрослі твої брови простерлись далі від самої жінки. Чи ніч, серед якої ти пливеш, свій острів віднайде, свій певний берег? Хто ж у тобі самому, повсякчасно, себе зрікається, від себе відтручає? Та ні, я бачу, як ти посміхнувся, ти знову линеш до мого обличчя, разом з великим сяєвом затіння, як велич долі, що гряде по водах (о море, бите вибухом нежданим посеред заростів своїх великих зеленого та жовтого лимону!) Тож, укладаючись на правий бік, биття твоєї кочової крові я, жінка, чую біля голих перс.
Ти тут, моя любове, й я не маю місцини іншої, як у тобі. Я піднесу до тебе джерело свого буття, і я тобі відкрию свою жіночу ніч, яснішу від твоєї; і велич у мені - тебе кохати - навчить тебе, можливо, благодаті коханим бути. Воля іграм тіла! Приносини, і розкоші буття! Перед тобою ніч відкрила жінку: її пристанок, узбережжя, тіло, її минулу ніч, яка втаїла пам'ять. Любов собі хай робить з того лігво!
...Занадто голова моя вузька в руках у тебе, завузьке й чоло, охоплене залізним обручем. Моє обличчя - плід, пахкий наїдок, плід манґо, що везуть його з-за моря: рожево-вогняний, овальний, жовтий,- азійські вістуни його кладуть якогось вечора, в передпівнічну пору, на гранітову твердь імперських плит, біля підніжжя мовчазного Трону... Я чую твій язик у мене в роті, неначе навісне дикунство моря, і присмак мідяний у мене в роті. Наїдок наш, нічна пожива наша - то аж ніяк не є пожива смерку, і наш напій, спожитий уночі,- то жодним чином не питво з водоймищ.
І ти потужними руками стиснеш мої зап'ястя й п'ястуки коханки, й мої зап'ястя в тебе у руках подібні будуть до зап'ясть атлета під шкіряною стрічкою. І ти тримати міцно будеш мої руки, які сплелись не на чолі моєму; і ми торкнемось чолами, немов задля великих чинів на арені, великих чинів перед зором моря,- я буду твоїм тлумом на арені, посеред фауни твоїх богів.
Або ж,- до решти вільні мої руки!.. І мої руки мають повну волю, де злучені твої владарні м'язи: по всій опуклості твоєї спини, і по рухливому вузлові крижів, квадризі на шляхах твоєї сили, немов сама мускулатура вод. Я вихваляти буду твої руки, могутносте! Й тебе, шляхетна зваго грудей мужчини, о твердине честі та гордості, заслоно й охороно, відкрита всім, мов відтиск обладунку.
І сокіл пожадання скільки сил свої ремінні пута натягає. Любов, зі зрослими бровами, похилилась над жертвою своєю. Я вбачала, як міниться твоє, драпіжнику, лице! Як лине він до крадіїв пожертв у храмах,- саме в час, коли на них божисте проливається завзяття... Ти, боже, перелітний наш володар, ти - хтивий Вугор спраглого бажання, здіймайся в нашому єстві, із водним плином. На язиці моїм - обол мідяний, полум'яніє море серед храмів, сама любов у мушлях гомонить, немов Монарх серед покоїв Ради.
Любове, о любов, лице чужинне! Хто широко розкрив перед тобою морські шляхи у нашому єстві? Хто перебрав кермо, з чиїх це рук?.. Біжіть у масках, о хисткі богове! Прикрийте-но відхід великих міфів! Ось Літо, щойно перестрівши осінь, серед пісків гарячих розбиває свої спижеві яйця, вкриті злотом, і вийдуть з них потвори та герої. І море в далині відгонить міддю й потужним духом чоловічих тіл... Морський союз; саме кохання наше підноситься до Брам, де Пурпур Солі!»
2 -
«...Коханець, я не побудую даху задля Коханої. Полює Літо з рогатиною на морських полях. Свистить бажання на своїх просторах. Неначе яструб узбереж піщаних, який над жертвою царює, вкрив я своєю тінню спалах твого тіла. Ухвала неба поєднала нас! І не пора вже, о податне тіло, підносити, мені в долоні вклавши, офірну ваготу своїх грудей. Місцина золота і блискавиць вділяє радо нам своєї слави! Розплата - жар, ніякі не троянди!.. Хіба якась провінція надморська, під вицвітом троянд, могла зазнати розважливішого пограбування?
Ти, королівська плоть, чудесне тіло, плекаєш кожен знак морського Літа: і лунки, й луночки, й цятки від кігтів, і плями пурпурового вина,- і ти розрівняна, немов пісок у решетах золотошукачів,- і ти емаллю золотою вкрита й обплутана світлястістю мереж, що тягнуться у найясніших водах. Ти, королівська плоть, з печаттю Літа, ще й покарбована божистим карбом!.. Я з голови до п'ят, і під пахвами, й до вохри щиколоток, до кривавих ніг шукатиму, чоло своє схиливши, найпотаємніше число твоїх на-родин, поміж зібрання абревіатур твого родинного усталеного ладу,- неначе незліченний рій зірок, які щовечора зринають вгору з морських скрижалей, із підводних хланей, аби, на захід хилячись поволі, вписатися до панегірій Неба.
Це Літо попелить кору і смоли, воно мішає запах чорних сосен із амброю напахчених жінок. Засмага жінки та бурштин рудавий - то нюх найтонший і укуси Липня. Богове, здолані не нашим болем, так повертаються до золота камеді, в дівочих оболонах. Також ти, лишайником повита, голизну свою згубила: стегна в тебе вкриті оздобним золоттям, твої сідниці виблискують, неначе зад гопліта... Хвала ж тобі, о величаве тіло, заховане у власний спалах, бите тавром, як золото із царським карбом! (Та хто ж не мріяв раптом оголити це змерхле злото, ці великі злитки, окриті пружним замшевим покровом, котрі подорожують до Дворів, заховані у трюми, перевиті мотуззям з найгрубішої коноплі та ще перев'язами зі спартрі?)
Ах! Наче Та, яка спивала кров, що плине в жилах царської особи! О жінко, жовта жовтиною жриці і рожевінням глечиків рожева! Позначене народження твоє божественним Взірцем. Чи інша плоть, обпалена пломінням лоз на схилах, могла нести гордливіше свідоцтво? І тім'я, що його любов палила, й волосся звуглене палючої пори, й пахви, гарячки повні, мов троянди, що солять їх по глиняних мисках... Ти - мов жертовний хліб на олтарі, і на тобі - насічка ритуальна, відтінена одним червоним карбом... Ти ідол, кутий з самородка міді, у вигляді рибини, що її вмочають в дикий мед, який добуто між прибережних скель і стрімчаків... Ти - море, виповнене ярим блиском, коли вельможний полудень-руїнник оливу ламп своїх ладен пролляти.
І ти так само - визріла душа й нестриманість рожевого вогню посеред розверзання пісковин; ти - пахощі, й тепло, й сама прихильність піску, і весь його палючий подих на святі тіней, що лишає пломінь. Ти вієш духом споконвічних дюн, пахтінням неподільних узбереж, де тріпотить сновиддя, блідість маку ,- коли у далині відходить море по ніздрюватості своїх скрижалей. Ти і луска, і зблиск зеленого вогню, ти і змія зеленого вогню, попід золотоносним шаром сланців, аж там, де скельний карликовий дуб, і мирти, і воскове деревце йдуть берегами вниз, до пломеню морського, аби набути рудуватих плям...
О жінко й лихоманко, що нараз постала жінкою! Оті вуста, які тебе вчували, анітрохи не духмяніють смертю. Ти жива,- і хто б від тебе міг живішим бути? Ти пахнеш рифами й зеленою водою, ти пахнеш юнкою і фукусами пляжів, твої пахучі стегна омиває прихильна благодійність наших днів. Ти пахнеш каменем, що всіяний щедротно ряхтливими жаринами зірок; ти пахнеш міддю, що нагрілась швидко посеред хтивості великих вод. Ти - камінь, вінчаний вінцем водорослин і видний на зворотнім боці хвилі, ти знаєш другий бік найбільших сланей, що інкрустовані зернистим вапняком. Ти - і обличчя, скупане У пітьмі, і лагідність примхливого воління. Ти рухаєшся з дикими вівсами, із просом пісковин, але також зі злаками затоплених надмор'їв; і подих твій - У випарах соломи, які, мандруючи, до моря линуть, і ти верстаєш путь разом з пісками, які, мігруючи, до моря линуть...
Сп'яніле, п'яне королівське серце! Воно в собі вмістило стільки хвиль,- і плоть чутливіша, ніж оболонка ока!.. Ти йдеш услід за морем, неминучим і повносилим у своїм творінні. Тобі вчувається нестримний потиск, ти відкриваєшся,- і вільне, і не вільне,- перед розповиттям великих вод; і море, здатне також до змаління, бере на випроби в тобі самій і перстені свої, й свої зіниці,- і ніч розширює, і день склепляє велике око, що тебе омкнуло... Хвала! Хвала великій згоді вод! Твоїй душі вона не чинить кривди! Немов шалений божий дух, що владу вершить над чоловіком, котрий має зродитися у жінці,- й топче жінку, її білизну та її покрови, ах! наче море, вічно ладне жерти водорослини й зародки істот, неначе море, що перекладає на асамблею Матерів і Суддів свої місткі кишені плацентарні, й великі водорості ламінарні, й великі шкуратяні фартухи для Акушерок та Приймальників Офір,- нехай вершиться пристрасне воління святої втіхи - наздогнати жертву; й нехай Кохана, в оболонах квіття, себе надморській ночі віддає, свою тендітну плоть великих губоцвітих! її душа не чує в тому кривди...
Покора! Повінь! Хай священна втіха затоплює тебе, свою оселю! І плоть несе в собі потужну радість, і жало плоті загнано у душу. Я бачив, як у тебе між зубами виблискує червоний мак богині. Любов у морі палить свої судна. І ти божистим захватом радієш,- так спритних бачимо богів у блиску хвиль, коли проходять тіні, й розпускають легкі й прозорі їхні пояси... Хвала божественному розмаїттю! Одна й та сама хвиля йде по світу, одна й та сама хвиля, наша путь... Занадто є вузькою всяка міра, вузька й цезура, ладна розірвати жіноче тіло, мов античний метр... Ти, вольносте, ростимеш! Хтиве море до себе кличе нас, і вже пахтіння його водойм і чаш - над нашим ложем... Покої втіхи, пурпур голкошкірих».
IV
1 -
«...Плачі та скарги жінки на арені, хрипіння й стогін жінки серед ночі - це тільки рокотання гроз, що ринуть, удаючись до втечі над водою. І припутні грози та скель надморських, і серце, зранене на пісковинах,- о, скільки моря досі ще таїться у радісних сльозах, в очах Коханки!.. О ти, Велителю, який нас топчеш, неначе виводки перепелиць, або ж потоки крилець перелітних,- ти, може, скажеш, хто єднає нас?
О Море, злучене із голосом моїм, і море, назавжди долучене до мене, любове, о любов, що мовиш вголос серед коралів та підводних скель,- чи будуть вкладені і міра, й милість у тіло жінки, що кохає надто?.. Ридання жінки, стиснутої міцно, хрипіння жінки, що не має ран... Помножуй, Владарю, моє страждання, подовжуй, Владарю, це раювання! Яка тварина ніжна, гарпуном пробита, більш любила - і каралась?
Так, жінка я, і смерті улягаю в усякій плоті, де нема Коханця. До нас по водах мчить похмурий запряг. Нехай же він нас топче копитами, і побиває носом корабельним,- і румпелем, що бронзою окутий, без жодного жалю тручає нас!.. Адже Коханка втримує Коханця, немов юрбу затятої мужви; адже Коханець втримує Коханку, неначе заколот небесних зір. І я свій стан відслонюю без стиду й вагання перед Жеребцем посвяти, неначе перед зламом блискавиці.
О Море, що повстало проти смерті! І скільки любощів гряде по світу, щоб вийти вперестріть твоїй орді! Єдина хвиля понад власним громом!.. І ти, Володарю, що володариш,- ти відаєш узброєнь наших вжиток. Лише любов тримає ще в покорі,- утримує загрозливо здійняту високу хвилю, вигнуту й лискучу, із розмальованим підгорлям кобри.
Ні, жодна флейта з Азії не годна, хоч і роздувши свій гарбуз опуклий, утихомирювати радісну потвору. І, язиком до язика торкнувшись, і подихом до подиху припавши,- задихана! - з обличчям променистим, з очима, враженими кислим соком,- та, що веде вогнисту суперечку, Коханка непокірна і свавільна, що відступає, й гнеться, й чинить спротив, озвавшись свистом жриці та коханки...
Чи, врешті, вдариш ти, божисте древко? Потвори милість, о моя відстрочко! І, ще пронизливіше, нетерпіння!.. Смерть, у якої голова - гранчаста, любов, в якої голова - обтічна, хапливі викидають язики. Невпинна - ось яке її наймення, незайманість - оце її година. Тож пильно наслухай, як смерть живе, і крик її - неначе зойк цикади...
Обітнице, ти таки врешті грянеш! І відповідь твоя, Владарю, швидша, і настановлення твоє потуги повне! Тож говори, о деспоте, гучніше! І ще завзятіше мене поборюй,- сягнуло збудження своїх вершин! Ще далі плинь, о Вугре королівський! Так блискавка серед морських просторів відшукує обшивку корабля...
Ти вдарила, божиста блискавице! Хто озивається в мені великим воланням невідтрученої жінки?.. О розкіш, о печаль! І цей найвищий з-між гребенів Безсмертної, що ним зачісано сяйливе шумовиння! І ця вершина, що додолу рине, падіння золотої борони!.. Мені здавалось, ніби я ступаю у казку, в заборонені околи.
Мій боже, гостю, ти, котрий був поруч, живою збережи в мені витку спіраль твого насильства! І нехай так само зачарує нас волання душі, що викричатись не змогла!.. Сліпуча й горда Смерть уже відходить своїм нечутним кроком пантоміма,- аби пошанувати інші ложа. Й чужинне Море, із засівом піни, на інших берегах, у далині виплоджує своїх парадних коней...
Ці сльози жодним чином не були сльозами смертної, моя любове».
*
2 -
«...Розколотий по кілю корабель, повитий сяйвом золота і жару, вогненний кіш морської катастрофи! О розкіш, о печаль! Ввійти в Буття, таке минуще! Море не грізніше, як люто пожирає свого бога...
Вся вдячність Тій, яка лишалась поруч, і так недовго залишалась поруч,- ах! наче Та, що випивала кров із королівських чаш,- вона не знає своєї касти ані свого ранґу, та сон її ще має спогадання: «Сліпучу й горду Смерть я навістила; із блискавкою без обличчя я на рівних говорила,- отже, я, що більше від живих про море знаю, так само відаю про давній біль та жовте полум'я його галявин. А хто замріяний про голий меч, який лежить у найясніших водах,- і досі не повиганяв із казки ні смолоскипів, ні пекучих сліз...»
Плачі коханки, о нелюба, мають свої джерела не в єстві коханця. Зненавида до заздрісного бога, який тебе в руках моїх пустошить! Між наших двох облич рука чужинна щосили чавить виноградне ґроно. І, неподільна, ти звершила зраду?... Це наступ,- наступ моря, о печаль! Ввійти в Буття - то справа пантоміма. Чи, може, хтось тоді заговорив? Він не домігся б, щоб його почули. В місцині нашій нам життя не знати, а злам продовження не буде мати. Проте сама гордлива честь життя - у спалаху, не в звичках чи набутках.
...Ти ще відродишся, жадання! Й нам назвеш своє незнане друге ймення! О пристрасте, дорого королівська, де зводиться на рівні ноги п'яний Монарх, і разом з ним іде Сліпець! Жадання, о жадання, ти, що нас випереджаєш, нам допомагаєш, чи справді це твоє єдине ймення, хіба немає іншого?.. О ти, що змушуєш піски у далині волати на невидимих порогах, о ти, що робиш зримими на водах наближення послань, о ти, Предтечо,- о ти, Звістовне, пошук твій найширший, велика множина - твої дороги. Віддихуєшся ти передо мною. І, завше простягаючи мені своє озброєння,- чи ти простягнеш до мене жінку, й пружний її вигин?
*
Великі смерчі на шляху жадання та блискавиця, ладна звідусіль потужно сіяти свої провістя! Всесильний бог спускається смоктати припухле й заспане обличчя вод. І море в машкарі морського чорта не припадає до хмурного дна речей. Жадання, ти живи, о Володарне, у твориві своєму!.. Море марень, мінливе й плинне, з вибухами товщ потемненого скла, глибинних лав, що оскляніли, радо відступає різцеві гострому свої тріедри й куби!
Спускайся, Скульпторе, величний серцем,- бо й твориво величне,- із дочками, із таємницями свого мистецтва, із тлумами своїх каменярів. Оглянь, Сновиддя, ще раз витвір власний: ні, це не щит сріблярський-золотарський, не дзеркало з карбованого срібла, де квапиться великий стид троянд (серед лози виткої - леопард, незайманиця верхи на бикові, або ж дельфін з вінком із винограддя, химерно плетеного з шумовини),-
Але одним-одна суцільна брила, один великий моноліт гагату, блискучого і чорного, немов вантаж залізних ретязів у повних вугільних ямах океанських суден, сплетіння сил великих та союзів: це море, з пряжками й затискачами, і всі мільйони стиснутих пащек понад одним його кільцем жадання,- чи море без попруг або реміння, в подобі чорної кобили, чуйне, й порізали поверхню безліч ран: і це щілини, свіжі та хітливі!
...Я знаю, подруго, істотніші слова, і щойно в далечінь пішли богове: єдиним краєм та єдиним духом, зворотним боком розбуялих хвиль,- і я на видовжених та блискучих графітових скрижалях, серед дальніх утихомирених полів чудесних, де квітнуть сірі маки, раптом бачив недвижне море кольору відстою: далеке море, мов якийсь Судан, замріяний про чорних королев із чолами, цяткованими синню...
*
...О жінко, в паводі своїй висока, й немов зупинена у власнім плині. Я ще повстану, при зуповній зброї, посеред ночі твого тіла й рину всією повінню твоїх надморських літ.
Душі затісно при надрізі тіла! І ти, яка співаєш і мугичеш на березі тернистому, Сивіло на скелі, наче донька Еритреї,- велика гідра ніжності й потуги, що змушена вернути свого бога,- ти ще приходитимеш, і не раз, до істини сновидь: це друге море, таке близьке й широке, що ніхто його не нарече й на нього не покаже.
Отож верстай свій шлях, облудний боже! Бо хто ми, як не змінні твої коні? Та сама хвиля котиться по світу, та сама хвиля від падіння Трої... Бурун зринає, й жінкою стає. І море з животом закоханої вперто милує й пестить, гладить свою жертву. Любов велить співати, й також море велить тремтіти кедровому ложу на всіх опорах,- вигнутій дугасто споруді на тривких її шарнірах. Багата на офіри постіль наша, і щедра ваготою наших творив...
Прибита Діва до мого форштевня, ах! наче та, яку приносять в жертву, бо ти - немов офірне узливання вина, на самім носі корабля, бо ти - офіра обширу морського мерцям, що заколисують живих: ослаблий ретязь вогняних троянд на хвилях, посеред прощальних ритуалів,- і кораблі торговця уночі перетинатимуть духмяну смугу.
Жадання, ти, мов Князь під машкарою, назвало нам своє незнане ймення!.. І ти, Коханко, задля свого бога, немов орлан, своїм озвалась свистом. І ти, Коханко, ти, над подих власний, ще гнутимешся, щоб розлігся крик,- аж до найлагіднішого проміння, пильнуй,- аж до тієї голосівки, ледь чутної, в якій зринає бог... Підданство, віддана покора! О, ще раз піддана тортурам!
То хто ж тебе, потужнокрила, нині зненацька оголивши, люто кинув, немов орлицю на в'язанку хмизу, і пазурем притис тебе до боку Розпитувача?.. О гострезне терня війни, що притулилося до скелі, запевне, вище від самого моря: ти посилаєш смерті свій проклін. Хай море та любов стають чутніші! Із тими ж пращами - народження і смерть!.. Я блискавку в погоню надіслав, і марним не було її шукання. Ти вдариш, о божиста блискавице! Ввійти в Буття - ніяка не облуда. Й коханка - не актриса пантоміми. Роздвійне дерево шаленства й ґвалту, що ним угору сходить блискавиця!..
- І Та, що має голосне наймення, у полудневий час отак стукоче в сліпуче серце вод: чудесна Іштар, острожена зеленими орлами та блискавками, гола, оповита зеленим флером полум'я великих уламків суден... Розкіш, не печаль! Любов, яка січе й не розтинає! О серце, врешті звільнене від смерті!.. І я від тебе чую цей великий жіночий крик, що лине понад морем».
V
1 -
«...З тобою зовсім поруч, побіч тебе,- немов весло у глибині човна; з тобою зовсім поруч я згорнулась, немов вітрило з реєю при щоглі... Тьма-тьменна бульбашок, безмежно щасних, у хвилях за кормою та під кілем... І море як таке, сновидця наше, мов розпросторений рослинний зонтик... Тьма-тьменна многота його голівок розсіюється з колосковим квіттям.
О мудрість спадкоємності! Вся свіжість грози, яка відходить, із важкими повіками, од синяви грози... О радосте буття, розкрий долоню... І хто зостався поруч, хто віднині - сама лише шляхетна благодійність? В мені все далі й далі чутні кроки, і це - не кроки смертної людини. У далині мандрують подорожні, що ми їх не спиняли запитанням. Напни ж намети, золоттям прошиті, о чиста затінь після-існування...
І це крило, велике і нечутне, що на кормі у нас було незмінне, дає керунок посеред сновидь, дає керунок посеред морів нашим тілам, що сповнені кохання, нашим серцям, що повні хвилювання... У далечіні - той останній вал, що на велику височінь здіймає шумкі приносини своїх вудил... Так, я тебе люблю,- ти зовсім поруч,- і все безкрає щастя існування, яке було пожерте так ненатло.
Хай течія твоя снується тихо, о плине всіх речей до їхнього кінця. Смерть плаває на просторінях смерті і не бажає дбати про живих. Солона ніч ховає нас в утробі. Й ми розтискаємо свої обійми, щоб наслухати, як у нас самих царює море без бескеть і рифів. Потужна пристрасть, і така ж покірна. І незчисленність приязних повік...
Здригаються коханки довгі вії отут, серед тривкого супокою. Так само й море облягло мене, і відкриває пальм своїх верхівки. Я відчуваю, як пульсує кров'ю в мені оця живлюща й жизна сила,- о сон, немовби я годую груддю! Мої вуста солоні ще від солі твоїх народин, і так само тіло твоє солоне від моїх народин... Ти зовсім поруч, о моя любове, і я існую тільки у тобі.
Цей усміх - бути в подиху твоєму, немов під захистом вітрила в морі: війнув вітрець під тентом корабля. Аби була я ласкою для тебе, і лагідною благодаттю в морі: чування й тиша у твоїм чуванні, і тихий змах у пітьмі вій твоїх. Для тебе - вся моя жіноча звага, для тебе - п'янкість, пахощі дружини у мить народження моєї зваги; для мене - вся могуть ударів крові у серці мужа, схожім на медузу.
І ліва грудь моя в руці у тебе, украдено печать імперії!.. Стискай свою долоню, щастя існування... Рука, що над стегном моїм панує, лицем імперії владарить в далях, і ласка повновладної любові простерлася до всіх її провінцій. Хай буде з нами супокійність вод! І в далях вийстя, посеред снігів та пісковин, на обшир королівства, яке лежить на берегах: і білих своїх тварин воно купає в хвилях.
Хто ж я сама, в ясній глибіні вод, як не врочиста й вільна легкість пальми, що, мов ґорґонія, вколисує себе?.. Я наслухаю уночі життя чогось великого, воно не має ймення. Колючок остраху нема в моєму тілі. І камінь вищого порога лежить упоперек порога, і море - поза каменем порога. Помилувано смерть, гордливу єретичку! Вершиться справа; море - синь ласкава. І милість розподілена у далях,- любов жадає власного добра.
Ви, що мене від смерті врятували, о невразні боги,- прийміть хвалу за цей високий дах, який був нашим, за весь оцей високий труд любові, що ви мені владарно рокували, за весь оцей великий поклик моря, що ви його не марно в мене вклали. Смерть, що одмінює свою туніку, відходить годувати в далині своїх прибічників, своїх підданців. І море, сповнене засівом шумовиння, у далині збирає задля нас своїх парадних коней. Ось і ти, кого я так люблю, зі мною поруч. Від смерті вільні мої тіло й серце, отож бери їх під свою опіку...
*
Погашено вогні, а жалюзі опущено,- і деревом обшитий будинок плине морем, мов трирема, і під легким навісом дерев'яним ряд кроков, наче рівний шерег весел, які напружилися задля злету. Вперед! Вперед! Туди, разом із плином драниці нашої зі слонокості... У шторах віє свіжий вітерець, і вимовляє він свіжіше ймення, аніж ім'я Анхіз; і дихає будинок разом з переділками із соломи... О присмак ярмаркової душі, назви нам шлях, що ти його верстаєш, скажи, яку ж то радісну трирему ти посилаєш сам у бік світання! Хто ж то мандрує в нашому єстві, хоч і не має кораблів на морі? Хіба життя не матиме кінця? Нехай ніхто віднині не вмирає лише тому, що не спізнав любові!
Ми, що проходимо моря на ложі нашім, без весел та рангоутів, свідомі, що безконечний він, великий плин усіх речей, що здатні повертатись. Любов, і море, і морські шляхи... Навислий місяць виповнив собою і лампи, й солонці. Я помічала, як ковзає по наших жалюзі, мов лезо устричниці, гострий промінь... Або ж це зірка Белус, що гніздиться у вітті пальм і літню ніч свіжить блакитним виводком своїх сніжинок. Тоді ступають босі ноги плиттям передпорога й древом галерей... Я помічала, як первісна ніч квітує разом з полиском синястим росини чи правдивої перлини.
Земля зі своїм стадом чорних ланей спускається униз, до смуг припливу. І море босоніж пісками все далі йде. Великі континенти, повиті золотом, мандрують в німбах. І острови, зростаючи поволі, нумізматичним сховам берегів передають свої пласкі й великі монети з дерева гладенького чи шкіри; та ще напіврозкриті струки у формі корабля, що в них тепер уже порожні насіннєві гнізда, а видно білі та сухі перегородки, які скидаються на лави веслярів. Пливуть зернини, щоб відтак сховатись там, де прибились до землі. Зростуть з них стовбури для червонодеревця.
О мешкання, о зябра межи мною та морем всіх речей... То що ж таке цей непізнанний світ,- світ нашої любові, посеред цих напівзагрузлих хвиль, немов на пізно виквітлих вершинах затоплених лісів?.. Цієї ночі подвійна зірка набухає в морі. Найґрандіозніші пливкі світила виходять з моря, як мечі вогненні, що без ефесів ані рукоятей; і море відкидає нам своє разюче лезо, наче гладіатор. Беззбройні товариства постають серед садів камінних, мов при вийсті великих міжплемінних свят, де вільно втішались завойовники щасливі, свати народів на мілинах пляжів.
Перед світанням падатиме дощ. Ніч роздирає на собі пов'язки. І на подзьобаних пісках ніхто не відчитає лишених письмен. На камені порогу постають деревовидні розгілки, провістя. Священні звірі будяться по урнах. Назовні видобуто гороскопи. Вершиться справа; море - синь ласкава. І випари морські окрили щільно всі виходи водойм; по стародавніх камінних мурах, над пісками моря зростають плями божих моровиць. Високі білі камені, до стін притулені, геть вилизали кози. Вже відлетіло горе, перебіжне! І я люблю, і ти зі мною поруч. Нема на світі більшої безпеки, аніж у кораблі любові.
...Перед дощем повіяв вітерець! Тож наслухай, як падають на дах маленькі пальмові горіхи. У наших жолобах їх позбирають, аби оздоблювати білий день. Я покажу тобі, а ти дивуйся: з прикрасами із рогу чи слонівки, в оправі панцирів та пазурів, вони в тюрбанах, на індійський кшталт... Повіяв вітерець на острови, що мангровими заростями вкриті. Живлюще пальмове вино - у пальмах. І гуркіт цей - велика злива... Ні, це брязкіт зброї в піраміді пальм. Яка ж то ще душа крилом раптово вдаряє, полонена, серед наших шпалер солом'яних, обшитих комишем,- неначе паруси азійських джонок?
...Дощ падає на жолоби терас та рубчастих покрівель: черепиця в тонах мускатного горіха й рогу та в кольорах камінчиків лунких - задля цимбал та легших інструментів. Лишився під навісом глек із глини, і бік його круглястий повен щастя. Морською зливою омито плити підлоги, й вимито поріг камінний; і повні зливою тарелі просто неба та глиняні полив'яні миски, що їх лишають по дворах Нубійки. Там буде омиватися Коханка своєю ніччю, пітьмою коханки; у цій воді вона омиє стегна, відтак омиє груди та обличчя, й сідниці аж до паху, аж до піхви. Там буде омиватися і зірка, остання, що зійшла й відлучена запізно.
...І падав дощ, і надійшло світання. І місяць має колір галуну. На сході небо прибирає барви мандрованої качки-мандаринки. Хвала й вітання чистій благодаті! Зоря ранкова, серед Літа, в морі - то перші кроки голої коханки, що топче скинуту свою білизну. Воно постало з моря, наче жінка,- жіноче тіло, що зродила жінка... І та, що задля ночі зберегла свої народжені у морі перли, ще порідниться із кораловим століттям... А може, й так, що зливи не було: твоє наближення занадто ніжне, о зливо!.. Як не виникнуть підозрі,- чи то не є найтонший начерк знаків серед пісків, мов ледь помітні садна, що постають у юних матерів?
*
Омитий ранок, мов жона кохана. І повернулася до світу барва: і змовницька, й розпусна водночас! І море поруч, і воно - не сон: отож нехай приймає грім овацій! Мов полудневе море, що купає, ген аж за квітами рослин перцевих, підрослих левенят... Я добре знаю, що незчисленний тлум малих медуз, подібних формою до зав'язей та маток, собою повнить ніч маленьких бухт. Ночами гризуни їдять ефедру. І височезні запашні дерева ласкаво повертаються до моря. Великі язики лаґун перетирають тварин, що їх обсіли паразити. І море звільна котить аж до нас круглясті цяцьки з білого коралу. Ті, що шукають амбру, самотою на конях-виноходцях об'їздять новоутворені мілини й пляжі. Ті, що полюють перепілок, пильно вдивляються, схилившись, у печери та в глибину берегових западин.
І дехто, задля храмів та притулків, збирає висохлі водорослини,- вони дістали назву посідоній, а роблять з них матраци й сінники. Жінки, які сортують сочевицю,- і козирки з довженного листов'я у них на чолах,- за столи сідають серед камінних лав амфітеатру та на камінних виступах, подібних своєю формою до стойки чи прилавку. На косах островів сидять крячки, із куликом-сорокою у парі. І магнетична стрілка щастя вперто звертає до затоплених пісків свою важенну золоту стрілу. Блакитна риба, що її блакить - достоту від умільця-ювеліра, раптово міниться на зелень малахіту, котру Кочовики славетні люблять,- сама крейсує серед вільних вод, неначе посуд для жертвоприносин...
Вітання! Найгостинніше вітання усім гостям,- о ви, Єдинокровні!.. Хай буде всім простягнуто ту саму галузку пальмову!.. Аж ось і ти, кого я так люблю, зі мною поруч. Хай буде з нами супокійність вод!.. Але так само й сон, задля коханки цензурі світла денного відкритий...
Нема на світі більшої безпеки, аніж у незглибимім сні Коханки».
*
2 -
«...Самотносте, о серце чоловіка! Чи знає та, що тихо засинає на лівому плечі моєму, темну безодню сновидінь? О самота і смерк, коли над мужем сяє південь... Таємне для коханки джерело,- отак і джерело на дні морському здіймає трохи золота й піску...
А ти, жадання, відійдеш від мене, щоб я впізнав так само це чоло оголеної жінки. Ніжна жінка у мужевім чутті, й так само ніжна у кігтях розуму... О смак душі, святочної, чи ти нам вкажеш берег, котрий пильнуєш, і, як буде воля твоя, о ласко,- пружну шию жінки, що зовсім поруч, на плечі моєму?
І та, що лине з подихом моїм, свистить мені в лице свистінням чистим, таким дитинним, і мені являє глибінь своєї милості та ласки, й від вуст своїх покірних до чола, що ним нагадує священну танцівницю індійську, більш оголена, ніж жінка,- мені дарує потайне обличчя, мов другий бік супутників планетних.
О, між усіх облич, що тішать зір, із-поміж вистежених наймиліша! Із найчистішим ніжності овалом, де стільки ласки береже обличчя, яка ще інша, дальша благодать нечутно промовляє нам про жінку, й вона - щось більше, аніж просто жінка? Хто інший прощення дарує нам, як дано жінкою нам благодать любові?
Ти, смак незайманиці у коханці, і ти, прихильносте коханки в жінці, й ти, пахкіт жінки при народинах одваги, о жінко, в пахощах своїх пойнята, о жінко, вловлена у власній суті,- вуста, які тебе шукали спрагло, не духмяніють анітрохи смертю... О ласко й благодать, ти, більш нетлінна, аніж троянда, полонянка лампи!
Це завдяки тобі пломіння злотне спалахує в плодах; несмертна плоть являє нам серце із рожевого шафрану; це завдяки тобі нічна вода заховує присутність і смак душі, немов у білих бездоганних оболонах, великі пальми фараонові, аж там, де виривають їх з землі, в місцині, що вельми чиста й вельми шовковиста.
*
... О ти, яка проходиш у сновидді,- і йдеш, зневаживши свою смертельну частку,
Для мене ти - обітниця на Сході, що буде сповнено її на морі, для мене ти - велика дивина, там, де вітрила та велень сновиддя, і ти разом із реєю тремтиш на тлі великого склепіння неба, рожевого, мов рибка-барабулька. Чи, радше, ти сама - ясне вітрило, ти і призначення його, й ідея чиста: цнотлива розумова побудова на парусній поверхні, суть вітрильна...
Для мене ти - наближення ранкове, для мене ти - новітня свіжість дня, для мене ти - вся прохолода моря і холодок заблислого світання під молоком сузір'я Водолія, коли найперша хмара грозова задивлена до люстра вод пустелі, коли зелена Зірка світанкова, маєстатична Господиня ранку, спускається босоніж по зелених щаблях небес,- аби зажить дитинства, із завитками на чолі морському...
Для мене ти - прозор аквамарину пробудження й передчуття сновиддя, для мене ти - незриме джерело у місці виходу його з глибин, немов сама не-зримість палахтіння, пломінна сутність, у місцині чистій, там, де нема ні прогріхів, ні кривд, там, де вразливе серце пломеніння - неначе перстень ніжності і ласки...
Ти - поїдальниця тендітних пелюстин та плоті амарилісів надморських, ти куштувала сіль з долонь Коханця і рисом піль своїх його живила. Ти - цнота плоду на чужій землі, у Варвара на ниві стятий колос; зерно, посіяне на березі безлюднім, щоб рушити колись у путь додому...
О жінко, в плині власному пойнята, ти вислизаєш із моїх обіймів, неначе ніч джерел,- хто ж у мені рікою слабкості твоєї рине? Для мене ти ріка чи, може, море? Чи, може, ти - ріка в самому морі? Чи ти для мене - море мандрівне, що з ним ніхто, зостаючись собою, не міг ніколи двічі поєднатись?..
Щаслива лінія, що спромоглась вписатись в чисті розкоші коханки.
*
...Та, що до лівого мого плеча припала, руки моєї виповнивши бухту, трава, така духмяна й ледь прив'яла, не зв'язана в пучки (і шовковиста була історія цих щасних скронь, при лагідному доторку моєму),
Та, що на правім боці опочила, з обличчям схованим навпроти мене (отак мандрують і великі чаші на поставцях своїх з м'якого древа, та ще на білих повстяних підкладках),
Та, що вві сні невтримно повстає супроти розростання тіней отож я натягнув брезентовий навіс супроти водяного пилу моря та ще роси нічної, і вітрило провіюється аж до ясних вод),
Вона, ласкавіша, аніж сама ласкавість у серці чоловіка без союзу,- для мене легша тягота, о жінко, аніж тягар пахучих речовин та прянощів - насіння вкрай коштовне на кораблі моїх долонь, вантаж нетлінний...
*
Хай кроки цих годин снуються ніжно над моїм дахом, наче кроки жінки, що палубою йде босоніж. Небо у морі молоко своє дає, і це ще й досі - лагідність світанку під молоком сузір'я Водолія.
Моя тривога посеред безсоння: гойдати жінку та жіночий мед, мов корабель, який везе морями хліб з Африки або вино з Бетіки. І це святочний переддень на Сході, крихка година нашого чекання.
Морський деревоточець смерті вгризся у древо ліжка, в корабельний кіль. Але любов потужніше вдаряє у дерев'яні стіни сновидіння. І я вчуваю, як роздерто ніч стрімким і гострим носом корабля.
Як море в червні дихає в покоях,- і тріпотять коханки довгі вії під батогом сновидь,- оце, нарешті, море, повите квітами у першу з денних злив.
Я знаю. Бачив: суміш трав і мира між вибуялих чорних мальв високих та виходів ряхтливої безодні вколисує і тисне щасну масу потужних папоротей,- і єдиним
Квітучим валом, мов єдиним кроком Збиральниць визрілого винограду, зарано чавлене, потоптане намарне це море, що здіймається й спадає,- ця найповільніша з лактацій, у самому лоні Буття, тривка його незмінність...
Вітрець на Сході, над новітньою водою, складчастість плоті новонарожденця. Над дюнами навислий низько місяць полює в далях білих видр дитинства. І ніч свої жіночі руки затримує в руках у нас...
Та, що дрімає досі в сяйві дня, і ніч морська у неї над обличчям, одне безлике дзеркало світанку. А я на березі її не сплю, й підточує мене світило ласки... Я для тієї, що не чує, знаю
Слова, які не є словами мужа.
*
...О Мандрівнице, що до мене линеш, за грань жіночої своєї ночі, ти, що в профанних прокидаєшся руках, немов дочка безсмертної, що взято її під пахви з матерньої піни, чи ти для мене інша в сяйві дня, коли буття, й кора його, чорніє?
Народжувалась ти, а я вдивлявся... Ти спала, простягнувшись, під покровом своїх долонь, під захистом грудей, всміхалася, заслонена від лиха,- ти, що довірилась моїм рукам, мов дівчина високого коліна, що змушена перепливати море,- ось ти пробуджуєшся, й на чолі твоєму пролягла священна зморшка; яке ж іще провістя прокладає до тебе шлях - дорогу пізньоцвітів?
Отож опочивай, тривожне серце. Нема ні небезпеки, ні грозьби. Я на твоїм безсиллі заснувався, на ніжності твоїй творити взявся. Вершиться суверенітет любові наперекір ваганню й мудруванню. Чи ти не з тих, хто чує голос моря? «Нехай ніхто не бачить свого страху, у дзеркалі моїх великих вод!»
Над нами небо дихає всіма своїми зябрами, морською сіллю. І літня ніч уже кладе вітрила хрест-навхрест і човни свої крилаті до себе повертає. Повен місяць поволі тихне в мальвовім вині. І служниця, заледве повернувшись на очеретяних своїх циновках, у глибині затоки прихищає великі образи небесних видив, що на шляху занурення в пітьму.
Стоїть світання на порозі кузень; у далечіні - місто, й люди в ньому, як мертві, мають кола під очима. Ось розвертаються на кітвах кораблі. Сторожа аванпорту попускає великі ретязі. Поволі гаснуть по закапелках рогові ліхтарні.
Нехай тебе належно пошанують, о перша хвиле, гостя, що велиш у гаванях похитуватись суднам та кранам для встановлювання щогл посеред порту, що достоту схожі на стріли в сайдаках. І ті, що вмерли насильницькою смертю, плинуть вниз, разом із гіацинтами, в лимани. Дитинство, з жовтими своїми псами, родини покидає. В далечіні усім своїм рослинам м'ясоїдним море Язона надає поживу...
Любове, о новітня благодать, цензурі світла денного відкрита... Не позбавляй, осяйносте, мене, в усьому сущому,- розкошувань любові, мов подуву в нап'ятому вітрилі... Занадто є вузькими кораблі, вузьке і наше ложе. Через те, що надто довго ми посеред ночі напинали лук ніжності, чи годні ми зберегти удень цей нахил тіла й плеча, яке бариться скинуть одіж,
Як це буває з тими, що задовго були в глибіні вірних кораблів?..»
VI
1 -
«...Ще вдосвіта, ще до мечів світання, коли морська роса вкриває бронзу й мармур, і дальнє гавкотіння таборищ викришує пелюстя руж у місті, я бачила тебе й твоє чування, і я вдавала, ніби тихо сплю.
Хто ж, у тобі, себе від себе відтручає - із сяйвом Дня? І де твоя оселя?.. Чи завтра ти від мене відпливеш чужинним морем? Хто він, твій володар, від мене віддалік? Який Керманич, безмовен, підіймається самотньо на борт до тебе, з цього боку моря, де люди не причалюють ніколи?
І ти, що на очах у мене зріс, над стегнами моїми, мов дозорець, похилений над краєм стрімчака,- ти аж ніяк не відаєш, не знаєш свого лиця орла-мандрівника. Птах, вирізьблений у твоїм обличчі,- чи він прохромить машкару коханця?
Тож ким ти є, Володарю новітній? До чого прагнеш ти, не знаного мені? І на якому березі душі ти постаєш, як варварський вожай над груддям виробів своїх лимарських? Або немов той інший, між жінками, котрий вивідує гіркотність зброї?
То як любов'ю жінки полюбити того, кому ніхто й нічим не допоможе? І що він може знати про любов, він, що лише вистежувати вміє,- із подивом на чолі,- щастя жінки, оте єдине, що він дати годен?
Ось вітер повстає. Скребло атлета біжить невтримно по живій воді. Хай море, збройне, завше володарить!.. Чи вже нема великої любові, яка не обмірковувала б діянь? Любове, о любове, що така велика тільки в мить своїх відступництв...
Орли цієї ночі не злітались грізними зграями. Тремтіла зброя під каменем порога й під пісками... І вічно біля брам твоїх з іржанням та сама хвиля котиться й тим самим потужним рухом кидає, двома високими бурунами, одне й те саме видиво, з піднесенням вудил!
Також до нас,- ти, мабуть, знав про це? - приходить часом з моря жах великий перед життям. Тоді щемка тривога в жіночих грудях чутна, й ця тривога - немов рогата піскова гадюка... о серця кулики, страхи коханки,- нема на світі більшої загрози, аніж у незглибимім сні Коханки.
Той, хто, простоволосий, уночі перетинає дюну мого тіла, аби на схилах ставити питання потужному й розжевреному Марсу, що схожий на вогонь морських походів, той,- тверджу я,- ні досвіду не має, ані турботи й клопоту про жінку...
*
...Самотносте, о серце чоловіка! Широке море, що в собі несеш ти, чи годуватиме щедріше, аніж мрія? Ніч алебастрова розкрила урни перед печаллю, і вбачав я поспіх сяйливих ламп, без жодних охоронниць, по замкнених покоях твого серця.
Де ж ти? - запитує сновидна мрія. І ти не знаєш, що їй відповісти: опертий на свій біль, мов син Наварха, котрий позбувся кораблів, що їх він будував на березі безлюднім, вбачаючи перед собою море,- і всі відкрито бухти, і над обшир великих вод його простерто ложе.
Де ж ти? - запитує сновидна мрія. І ти, що мешкаєш у далині, шереги помічаєш, в далині, що зрушились, волаючи про безум: то море в далині, з мінливою душею, неначе армія без полководця, й провісники її перепинили... Та що я знаю про шляхи до тебе?
Не будь Володарем моїм суворим, не муч мене мовчанням та розстанням. О любляче лице, далеке від порога... Де точиться твоя велика битва,- у далечінях, де мене немає, за справу, що ніяк не є моєю? Яке ж воно, узброєння твоє, що понад ним лиця я не обмила?
Жахаюсь я, й тебе немає поруч. Зневага випала твоїй коханій, самотність і грозьба - жоні жаданій. Де посланці твої, де охоронці? Чи буде й зраджено покинуту дружину? Чий там оплот на обширі морському? Інтриґа зрима на лиці морському. Ти започаткував порозуміння. Хто ж то веде Чужинку на майдан? І Море поруч, і не називає себе на ймення. І обходить дім. Облога хилиться до свого краю. Юрба в покоях. І тепер дружину не порятовує тісне сусідство... І це, на нашому порозі, аж ніяк не кроки няньки й не хода бабусі,- але впустили Вісницю-Чаклунку, ту, що дозволено їй входити лише крізь кліті устричниць та куховарню. Нехай вона собі відкриє жили в покої і не йде до твого ложа! Це Море, чародійне, задля тебе, подібне до невірниці-дружини, скидає свій зелений стрій чаклунки, мені ж несе свої зелені трунки. І ми, як змовники,- в очах його зелених, немов у Тессалійки,- вдвох беремось омити і грозьбу, і стид Коханки...
Богове помічні, земні богове! Чи ви не станете на бік Коханки супроти Моря?.. Й ти, о серце мужа, чуже ненависті,- нехай же Небо тобі відпустить гріх твоєї сили!
*
...Я помічала, як рахманно спиш ти у жіночому теплі моєму, мов кочовик у вовняній одежі,- нехай тобі згадаються, коханий, усі покої нашої любові, відкриті широко на безмір моря.
Розстелені усі постелі наші, оголені серця,- нехай насняться тобі потужні рокотання гроз та неозорих просторіней моря, що кров'ю нашою було й шукало свідчень; нехай насняться змучені світила, що їх несли ми вдосвіта до моря, ступаючи босоніж серед миртів, як прокрадаються запеклі вбивці з кривавими долонями аедів; нехай насниться стільки ж місяців, знесилених, що їх жбурляли ми чайкам-поморникам з високих мисів.
Любов - так само діяння! У свідки я прикликаю смерть,- її любов, сама лише любов бере на кпини. І чола нам оздоблює владарно червона сіль живих! Ти, друже, не виходь з отого боку міст, де старші люди якогось дня плетуть тобі вінки з соломи. Засновуються слава та могуть лише на височіні серця мужа. Й любов серед пустелі пожирає ще більше пурпуру, аніж могли б Імперії прибрати в час падіння.
Не покидай мене в непевнім морі. Немає моря, часу, ані чину, де жити не могла б жона, твоя служниця. І жінка в чоловікові живе, і в чоловікові - так само й море, і задалеко від самої смерті, любов долає будь-яке з морів. Та ми - що відаємо ми про сили, що здатні досягнути нас?.. Послухай, як, полонене, б'є крило моє в твоєму - клич подруги, що зве самця-орлана!
Жахаюсь я, і почуваю холод. Зі мною разом будь супроти ночі, з її великим холодом,- немов на королівському кургані, проти моря, коли, святкуючи сонцестояння, жрець прив'язав світило червонясте до кам'яної чорної підпори, дірчастої... Тримай мене ще дужче супроти сумніву й відпливу смерті. Поглянь на мене, Сповнений Могуті! Поглянь на княжу цятку на чолі, тут, над очима, де яскравий пензель поклав червону кіновар посвяти.
Бог - помічник! Присяга ця на вірі!.. Не йди від мене. Залишайся тут! Нехай ніхто в тобі не бачить снів, і не плекає мрій, й не відтручає! І та, яка в безсонному чуванні на правому його плечі, в тривалім чуванні смертної, ще встане біля мужа заради реготу богів безсмертних, що нас єднав із марнотратством вод... І до німих богів моя молитва: нехай якогось дня те саме полотно морських просторів, разом з полотном сновидних мріянь, нас обох окриє і нас з'єднає однією смертю!
Нема гордливіших і вищих діянь, аніж у кораблі любові».
*
2 -
«...Ущент потрощено герби світання,- о розкіш! о печаль! - у далях море, що обраним ніяк не може бути... В руках у злидарів муж бачив злотні чаші. І я блукав у тому ж сновидінні, і обминав вузенький людський берег.
Не зрадник я і не клятвопорушник. Не бійся. З корабля, що ним мандрує жінка, не зійде муж. Отож моя молитва до всіх морських богів: правічні, бережіть цнотливу зброю мужевого серця, що осінив її жіночий хрест.
О подруго, могутня наша раса. І море поміж нами аж ніяк не важиться накреслити межу... Ми будемо пливти великим морем, серед його потужного пахтіння, із мідяним оболом між зубами. Любов - на морі, там, де винограддя найзеленіше; і богове прагнуть зелених кетягів,- зеленоокі бики нестримні, що несуть на спинах щонайпрекрасніших дівчат землі.
Це там я митиму, мов кочовик, свою білизну,- й серце чоловіка, оце своє занадто людне серце. І хай години наші стануть в морі такими, що на них молитись будуть: немов дівчата з гордої оселі, котрі на берег сходять без служниць,- високий тон і вірність у звичаях, душевна лихоманка, честь і милість!
Ні, ми, коханці,- аж ніяк не ті, що орють землю чи збирають збіжжя. Для нас - оця висока й вільна хвиля, яка не знає запрягу й закову. Для нас,- серед новітньої води,- вся новизна життя, і вся велика, вся неосяжна свіжість існування... Богове, ви, що бачите вночі обличчя наші, без покровів жодних,- вам вгледіти, проте, не пощастило ні розмальованих облич, ні масок!
*
Коли ми піднесемо вгору планки з тонкого дерева, ціле століття драми напне свої новенькі простирадла. Нарешті, хтось заговорив уголос! Яке іржання білого коня погнало чвалом, разом з вітерцем, оцей невтримний трепет, дрож коханки посеред мантії, одіння вод?
До напівзамкнених ми спустимося бухт, туди, де вранці миють молодих і збуджених тварин, іще клейких од перших з'явин піхвового соку. І попливемо вдвох, ще до підйому кітви, по світляних прозорих мілководдях, укритих грою золота й блакиті,- там линуть наші тіні, поєднавшись одним-єдиним полотном сновиддя.
Здіймається вже вітер. Поспішай. Вітрило б'є по височіні щогли. І слава, й честь напнули нам полотна, і нетерпіння - на гладіні моря, немов палюча лихоманка крові. Веде вітрець до синяви просторів своїх вужів зеленкуватих вод. І лоцману шляхи його помітні посеред плям бузкового смеркання, із барвами його синців і саден.
...О подруги, я стільки снив про море на наших ложах, в захистку коханців! І надто довго на порогах наших мела Стороння чужинецьким платтям, лямівкою спідниці біля брам... Ах! Тільки б хвиля, повсякчас та сама, єднала вас, о подруги, і вас, дівчата всіх земних місцин і рангів, живі і мертві,- всіх племен і каст!
*
...І море звідусіль до нас гряде, на високості мужевого зросту, і тисне, і підносить якнайвище буйно-ту й незліченність юних хвиль, мов тисячі голівок наречених... Троянди, ви, оспівані в леґенді, троянди, звогнені в руках Викрадача,- чи вас охопить заздрість до Тієї, котра крізь браму білого вапна разом зі мною йде по сходах порту?
Була сотворена ця плоть, о жінко, з найкращих зерен, із плодів найкращих. І чорні солі наших суходолів ще й досі пудрять ці пухнасті вії. Алкоголят лаванди, і настій цитрону з цедрою посеред моря нам більше скажуть про зелену сіль її душі. Любов на палубі взуває свої червоні шкіряні сандалі... «Айя, коза береговин надморських дасть молока вам... Мавпа затягла до щоглового лісу ваші перли...»
- Вмируща? Ах! Та люблена ще більше, перед лицем загрози!.. Ти не знаєш,- не знаєш, Парко, як багато важить для серця вельми потайного мужа оця найперша із жіночих зморщок на найчудеснішому світлому чолі. «Для себе заховай,- так мовив муж із казки,- заховай, безсмертна Німфо, усі свої приносини безсмертя. Твій острів, де не опадає листя,- він аж ніяк не мій; так само й ложе твоє збентежити мене не може: там муж не повстає супроти долі».
Вже ліпше ложе людського поріддя, що смерть його вшановує так гойно!.. Шлях смертного я вичерпати маю,- і щасну долю на морях, і лихо,- і берегтиму від лихого терня Ту, що під захистом мого вітрила. О руки смертної, священні руки! Ви знову повертаєте мені честь перемоги! Я, любові повен, відходжу в край, куди ступає смерть - і авантурницька, і марнославна. О вільний сміх Коханців, і зухвалість верховного життя, немов на морі, котре невловне та скороминуще,- оцей великий трепет слави й честі, і там під рифами своїми мчить вітрило!..
*
... Погожий день, погідний час у морі, й дві найчистіші зморшки пролягли на найяснішому чолі; вершить коханка свої благодіяння на морях. Та, чиє серце живить цноту дня і вбогому приносить чашу ласки; та, що несе любов свою, неначе саму непам'ять ламп уповні дня; та, що назвала істинне в мені, що вибавить мене із рук Бербера; та, що від ласки дужча, і мені про жінку більше мовила, ніж жінка. І море, з волі власної, між нами підносить горду касту всіх живих.
Занадто є вузькими кораблі, вузьке і наше ложе. Це від тебе, о серце любляче,- вся вузина любові, тривожне серце,- все, що по той бік любові. Послухай, як свистять, від моря вище, великі орди мандрівничих крил. І ти, новітня сило, вища пристрасть, аніж любов, яке ж то друге море ти відкриваєш нам,- і кораблі ніякого не мають там ужитку? (Отак я помічав якогось дня: між островів огненний лет бджолиний перетинав дорогу кораблеві, і вмить високі щогли обсідав запеклий рій, одна душа тьмо-тьменна, що, зрештою, знайшла собі місцину...)
Коханці потаємні та жахітні, о мовчазні Коханці, ви, кого не може заплямити жоден сон, хай Море держить вас у власній владі!.. Світ поспішає оновити твердь своїх підвалин,- це душевний біль високих радників на носі корабельнім, насіння блискавок по всіх гірських хребтах, і весь веселий шал безгрішних драм. Для нас - прадавнє море сновидінь, що звуть його реальністю, великі його шляхи імперські, що без них не бути дальнім шлюбам, і великі його закони про хулу й блюзнірство, що їх приносять дальні відкровення; для нас, о ти, обличчя марнотратне! - цей велетенський вулик майбуття, багатший на чарунки, ніж бескети, що продірявили їх ідоли Пустелі. Чекання наше відтепер не марне, і ці жертвоприносини- від жінки!..
Скажіть, Коханці, де є рівні нам? Лицем до ночі, ми йдемо вперед, і зірка на плечі у нас яскріє, мов королівський яструб! Там, позаду,- дедалі більші струмені вирують, вони здіймаються біля корми,- то втеча спомину й священна путь. І, ще раз повернувшись до землі, що мчить назад, і до її людей, що на перила сперлися,- це їм, о земле, зважуємось ми кричати, що мало віримо в радіння їхні й звичай, що жодної нема для нас на морі золи чи праху в жадібних долонях.
Нас жоден обов'язок не обтяжив, ніхто й ніяк нас не уповноважив, ні можновладець, ні леґат імперський на дальньому краю півостровів,- аби присутні ми були у морі на спаді королівського Світила; але, самотні й вільні, як ніколи, без жодної застави й запоруки, не долучалися ми до свідоцтв... Щовечора трирема золота пливе до хлані розкошів та блиску, куди зсипають аж до забуття історії потрощені уламки та посуд писаний віків, що вмерли. Богове, голі, рушили до праці. І море з тисячами смолоскипів для нас підносить всю новітню розкіш, немов луску чорнющої рибини.
Скажіть, Коханці, хто дороги наші знає?.. У Місті скажуть: «Хай шукають їх! Вони, напевно, заблукали! їхня відсутність нам на шкоду і на збиток». А ми: «Де ж тут переступ? Де облуда? Богове сліпнуть серед чорних вод. Щасливі ті, що заблукали в морі! Нехай так само скажуть і про Море: воно щасливе також, заблукавши!.. Та сама хвиля котиться по світу, та сама хвиля лине поміж нами, вона здіймає і несе потужно жагливу гідру власної потуги... І цю пульсацію божистої п'яти,- вона потужна і всепереможна... Любов і море при одному ложі, любов і море на одному ложі...
Хвала і честь правдивості божистій! І довга пам'ять на морях народові в узброєнні Коханців!»
VІІ
Зима прийшла, і море вирушає в погоню, на велике полювання; ніч лине вгору по широких гирлах; жертовні птахи під склепінням храмів колишуться. І вершники на Сході з'являються на огирях, що мастю скидаються на сіру вовчу шерсть. Візки, вантажені гіркавою травою, здіймаються шляхами суходолів. І кораблі, застряглі на мілинах, навідують маленькі видри з пляжів. Чужинців, що приїхали з-за моря, очікують на перепис і чинш.
Я бачив, подруго, твої зіниці, і перед ними - неокрає море, немов перед очима Єгиптянки. Човни, що призначались для розваг, під портик витягнуто і в алеї, і там так само - мушлі та букцини; тераси спізнено заполонили малесенькі лілеї пісковин. Гроза вузлом зав'язує чорнезні свої одіння, і дрейфує небо на власних кітвах. Вже підперто бруссям високі кам'яниці, що на мисах. Відтак під накриття ховають кліті, що в них тримають карликових птахів.
*
Зима прийшла, і море в далечіні, і нам земля показує свої колінні чашечки. Велять палити смолу з ґудроном у чавунних чанах. Вже, о Міста, година надійшла оздоблювати велич брам Кібели гербами кораблів. Пора вславляти залізо на дворогому ковадлі. Повсюди море - і в людському небі, і серед переселення покрівель. Канатники, задкуючи, виходять з каналів порту, й лоцмани без суден спираються на столики в тавернах; географи питають про керунки берегових шляхів. Чужий Достойник хіба назве вам прихисток Коханців?
Повідай правду нам, сновидна мріє. Достави древа потерпших суден уже перетинають брами міста. Владарі дому запаслися сіллю. Дівчата із великого будинку перед багаттям змінюють білизну, і жовте полум'я крильми вдаряє, мов хижий птах морський в залізній клітці. Серед покою палять на лопатах листочки кольору коричної кори. І ті, що перевозять крам морями, усю дзвінку монету вивертають серед дворів старих фамільних банків; обнюхують запряжені тварини великі бронзові фонтани площ,- дзвенять метали злитків у покоях, абаки й рахівниці за дверима, ґратованими,- ось видніє гасло у формі човника чи й черевичка... Стають історія та хроніки ясніші, коли складають свідчення монети.
*
Зима прийшла, і комашня подохла, виймають люди з театральних скринь смарагдові полотна широченні із візерунками багряних барв. Статисти і вдягальниці мерців наймаються на працю до театрів. І море з запахами туалетів живе ще й досі біля давніх мурів, у закутках. Великий тлум ступає, немов велике місиво кісток, серед відлуння вересневих мушель... О подруго, яке ж то друге море і поринає в нас, і замикає свій чемерник - свою троянду? Чи жовті плями літа буде стерто з жіночих чіл? Гряде глибінь речей: сліпі б'ють в барабани у провулках, сідає пил на мури, вздовж яких ступає вбогий. І юрба марнотна, і час марнотний, протягом якого без кораблів ідуть чоловіки.
Повідай правду нам, сновидна мріє. Зима прийшла, світила повновладні, і Місто зблискує всіма вогнями. Ніч - пристрасна жага чоловіків. Гучні промови в глибині подвір'їв. Лаванда ламп квітує у покоях, жадливий смолоскип горить в кільці залізнім. І на ніч розмальовані жінки блідою червінню коралів. Очі п'яні у них, і перед ними - море. І ті, що розкриваються в покоях, розвівши золоті свої коліна, звертають скаргу лагідну до ночі: і море літа довгого, і спомин. Отож до замкнених дверей Коханців прибийте-но малюнок Корабля!
*
...Та сама хвиля котиться по світу, та сама хвиля котиться по Місту... Коханці, море йде за нами вслід! Немає смерті! Кличуть нас богове, щоб ми зайшли до гавані... І ми з-під ліжок витягаємо свої найурочистіші родинні маски.
Книга: Сен-Жон Перс Орієнтири Переклад Михайла Москаленка
ЗМІСТ
| 1. | Сен-Жон Перс Орієнтири Переклад Михайла Москаленка |
| 2. | СТРОФА І. Світилися міста високі... |
| 3. | ІІ. Слова Знавця світил і судноплавства Слова Знавця... |
| 4. | IV. Патриціанки також на терасах.. Патриціанки також на... |
| 5. | V. І Поетеса, власне, її мова: І Поетеса, власне, її... |
| 6. | VІІ. У вечір, з'явлений божистою рукою... У вечір,... |
| 7. | VIII. Чужинцю, ти, чиє вітрило... Чужинцю, ти, чиє вітрило... |
| 8. | ХОР Море Ваала, обшире Маммона... 1 «Море Ваала,... |
На попередню
|
|
