Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Сен-Жон Перс Орієнтири Переклад Михайла Москаленка
ХОР Море Ваала, обшире Маммона...
1
«Море Ваала, обшире Маммона,- усіх віків і імень ослоно та схороно,
Море без віку й жодного резону, Море без поспіху та жодного сезону,
Море Ваала й лютого Даґона,- лице первісне наших сновидінь,
О Море, передвістя споконвічне,- ти й перевершуєш усяке передвістя,
О ти, від співу нашого давніше,- о Море, невідомість про майбутнє,
О Море, пам'ять про найдовший день, неначе обдароване безумством,
Найвищий погляд понад розмахом речей, і над перебігом Буття, його несхибна міра!..
*
Ми прикликаємо тебе, о Мудрість! І залучаємо тебе до наших клятв,
О Море, сповнене величчям, у власних відступах та розмаїтті, велике посеред великих каст, високе посеред високих рангів,
Усе твоє,- твій рід, твій край і твій закон; усе твоє,- твій люд, твоя еліта й маса,
О Море без регентства й опікунства, без ради й посередника-арбітра, без суперечок про інвеституру:
Владарне від народин, сановите, у всеозброєнні своїх прероґатив, у всемогутті титулів своїх та королівських прав і повноважень,
Ти в імператорських своїх одіннях утверджуєшся в далині, і мовиш про велич, і примножуєш у далях
Свої величні способи буття, неначе знак прихильності імперій або ж доманіальна доброчинність.
*
Чи спали ми, й чи спала ти сама, Присутносте, коли заради нас було омріяне таке безумство?
Ми нині наближаємось до тебе, Скрижаль Величних, і серця нараз стискають нам людські границі.
Чи слід кричати нам? Чи слід творити? Хто творить нас самих у цю хвилину? Отож питаємо: супроти смерті чи не лишається одне - творити?
Ми вибрали тебе, о Місце для Величних, о найдивніший із теренів! Великий кін зростання й честі, поля вітання та хвали!
І що ж таке,- ми молимось до тебе,- єднання це без повороту, і це зібрання без оплоту?
Спалити ліпше у твоїй морській окрузі сто прокажених Королів у їхніх золотих коронах,
Громаддя вбогості та честі, і гордощі мужів, які не ждуть оскаржень.
*
Ось вільний поступ до твоєї слави, Могутносте! О Первісне й Верховне!.. Безмежний простір, повно-важність права;
Вже досить нам у відомстві твоєму благати вольностей та привілеїв,
О Море без сторожі й огорожі, без винограддя та рясного збіжжя,- там, де простерлася багряна тінь Величних!
Засівши на твоїх камінних гранях, неначе пси із головами мавп, богове, виліплені з глини та печалі,
На спадах, перекраяних ярами, на спадах, перепалених вогнями, які відтак набрали барви перегорілих осадових товщ,
Остання Сесіє, ми мріяли про тебе! Ми задля тебе берегли цю мрію у щонайвищій із відомих нам інстанцій:
Зібрання щонайвищих верхогір'їв землі у довгому складчастому вбранні, немов священна асамблея найбільших грецьких Мудреців,- уся земля, посеред безгоміння, в колегіальному вбранні, розпочинає збори й засідає в амфітеатрі з білого каміння...»
2
Разом із тими, що мандрують і залишають на пісках свої сандалі, разом із тими, що німують і прокладають путь безповоротним снам,
Якогось дня ми вирушаємо до тебе у нашому святочному вбранні, Море, незайманість Сонцестояння, о Море, ти, безжурносте вітання, й невдовзі ми не можемо сказати, де зупинитись мають наші кроки...
Чи це таки насправді ти, о диме нашого порога, підносишся у нашому єстві, немов священний дух вина в посудинах з фіалкового древа, при сході червонястих зір?
Ми беремо тебе в облогу, Розкіш! Ми будемо тебе жадливо висмоктувати, вулику богів, о тисячі чарунок піни, де спопеляється злочинство! Будь з нами, о Кумейський сміх, і також ти, останній зойк Ефесця!..
Тож ось як мовить Завойовник, під бойовим своїм пером, в останніх брамах Храму: «Я буду жити в заборонених покоях, і там блукатиму...» Смоло померлих, тобі не бути гноєм цих місцин!
А ти - несхибно допоможеш нам супроти темної людської ночі, чудовна магмо край порогів наших, о Море, з'явлене в потрійній драмі: це Море жаху та злочинства; а також Море спалаху та свят; нарешті, Море діянь!
*
Погляньте,- Море жаху та злочинства:
Нарешті, ладні ми переступити Поріг, чудесну королівську зелень; і, не спиняючись на мареннях про тебе, ми топчемо тебе, божиста казко!.. Там, посеред підводних галяв, зринає зірка без обличчя; душа, від розуму прудкіша, до неї стрімко поспішає. Для нас ти - нетутешня милість. І, рухаючись у тобі, рухливім, вичерпуємо аж до дна злочинство та велику кривду, о Море невимовного вітання, і всеосяжне Море ласки!
Ні, ми не гризли зелені цитрин із Африки, і ми не поривались до покладів світлястого бурштину із вкрапленнями крилець одноденок; але, оголені, ми оселились там, де плоть уже не плоть, і сам вогонь - уже не пломінь, а ряхтіння соків, добірне й найкоштовніше насіння: у мить зеленого передсвітання, що, мов листок, широкий і єдиний, затоплений світанням і сяйливий...
Віднайдена велика єдність, відроджена сяйна присутність! О Море, світляне моління і плоть великих синодичних місяців! Це яснота, яка заради нас зробилася речовиною й твердю, і найясніша часточка Буття постала у жахтінні дня,- немов при ковзанні меча з шовкових піхов пурпурових: Буття заскочене у власній суті, й сам бог - довершений і досконалий у найсвятіших зі своїх відмін, у затінку священних пальм... Прихід до Князя у тимчасову ставку його слави! Отож нехай тепер, нарешті, сяде у колі бенкетарському Господар!..
Союз утверджено, і змова досконала. І ми - серед людей твоєї слави, неначе гостра скалка в серці візій. Чи слід кричати нам? Чи слід хвалити? Хто губить нас самих у цю хвилину,- або, можливо, здобуває нас? Сліпі, ми хвалимо. І молимось до тебе, о Смерть,- безсмертні Грації з тобою. Нехай же плинні фрази наших співів, помилувані порухами губ, віднині будуть означати більше, аніж дозволено вдавати сновидінням.
Так, справді, посеред зелених вод та шумовиння, наче серед галяв, пломінням Математики повитих, є істини, що при появі нашій далеко полохливіші, ніж гриви казкових звірів. Там неждано ми втрачаємо опору під ногами. Чи це, о пам'яте, насправді ти, і за подобою твоєю Море? Ти й досі путь свою верстаєш, і ти даєш собі наймення, і морем досі ми тебе звемо,- ми, котрі вже не маємо ім'я... І ми могли б ще мріяти про тебе і на короткий час тебе назвати...
*
Погляньте,- Море спалаху та свят:
Бог Неподільний володарить на обширах своїх провінцій. І Море радісно вступає на всі поля любовних попелищ... О Море, пожиральнице чудес і квіття мальв, о невситиме Море, жадлива пожиральнице великих злотистих маків посеред рівнин, що їх осяяно одвічним Сходом! О вимивальнице зернинок злота з трудних пісків, о ти, Сивіло віща, розмита в найбілішій глині бухти!.. Це, Море, ти ступаєш уперед і гордо ушановуєш себе, о обмивальнице нагробків на всіх краях земного суходолу, о підіймальнице великих смолоскипів над брамами усіх арен!
Старі жувальники кори та попелу, із чорними зубами, встають, щоб на зорі тебе пошанувати. І ми, котрі були незмінно поруч, спостерігали серед пальм світання, рясне творіннями твоєї ночі. Ми бачили тебе в ранковий час: укрите щільно чорним лаком, немов незайманка під знаком заборони, в якій зростає божество. Та в полуденний час,- від золота шалене! - мов під попоною господня кобилиця, яку ніхто не запрягає й не сідлає,- тяжка тварина із ритмічним кроком, під королівськими своїми чапраками, з оздобами коштовного каміння, важка від срібла, лагідно колише разом з вогнями дня свій горельєф захоплюючих образів, і власні великі, рівно складені пластини, священне золото своє і срібло;
Або ж, нав'ючена вагою старовинних ошатних башт, під зблиском войовничих амулетів на пряжках із задавненої міді, тварина дужа, що зігнулась тяжко поміж своїх щитів шаноби й честі,- вона несе підвішений на гак, мов купу потрухів та водоростей грубих, вантаж щедротний ланок, і кілечок, і бронзових своїх гачків кольчуги, і гарну зброю, що її так густо змастили жиром виснаги й знемоги, у проймах з клапанами завеликих, зі шкіри вироблених фартухів;
Або ж іще, так само поміж нами, тварина кольору асфальту, гола, сумирна, вся розписана великим орнаментом з рудої вохри й глини,- вона несе лише важенне берло з червоним самоцвітом, а також священним чорним каменем бетилом; посвячена, велика і тяжка серед трясовини людського тлуму, вона одна танцює й дещо важить для свого бога у безжурнім тлумі...
*
Насамкінець, погляньте,- Море діянь:
Там ми шукаємо свої списи, свої загони та дозори,- і це пронизливе боління серця, що пориває нас на вищий подвиг... О невсипуще Море в час припливу, і непогрішне Море в час відпливу! О Море, Варвара безжальність, і Море, бунт супроти Ладу, Море, під панциром своїм невтишне, о ти, стократ діяльніше і дужче, аніж посеред спалаху любові, о вільне та гордливе в пориваннях! Нехай наш крик тепер відповідає оцій великій радості твоїй, о войовниче Море наших Маршів, а для нас ти - атлетичне Море, круг Арени!
Бо твоя втіха - в безмірах громаддя, та ще в бо-жистих нахилах твоїх, а твоя розкіш - на гостріні рифів, у частих блискавках та в близькості меча. Ми бачили тебе, о Море люті, і Море, п'яне від самого Моря, серед великих смоляних троянд, серед потоків сяйнобризних нафт, коли ти котиш аж до вуст своєї ночі, немов оті священні жорна, що в них вкарбовано нечисті гексаграми,- важезні камені, омиті злотом усіх твоїх гігантських черепах,
І ти саме, таке рухливе й плинне в розподілі своїх щитків і мушель та в широченних власних проймах, Море, під панциром своїм невтишне, і Море, найдіяльніша могуть,- о всеосяжне, о суцільне,- сяйне й опукле у своїм огромі, й немов набрякле тягарем погорди, під молотом високого Прибою своєї фауни, охочої до бою, ти, Море заважких основ, і Море, заколот супроти Ладу,- о цілокупність, о тріумф,- ти, несене самим припливом! - дедалі надимаєшся й ростеш на золотій своїй вершині, немов священний римський щит на бронзовій своїй плиті...
Фортеці й цитаделі, неухильно руйновані під гук вояцьких флейт, не сповнять обширу для воскресіння мертвих! При сяйві солі чорної та йоду снів-посередників страшне кільце Сновидця поволі й незворотно замикає мить невмирущого жахіття: величезне подвір'я, вимощене найщільніше залізом заборонених округ,- і, вмить, обличчя явленого світу, якого вже не відчитати нам... Але що діється з самим Поетом посеред повного загроз шукання,- скажіть, що діється з самим Поетом серед цього світлястого двобою? Нехай сьогодні, в вечоровий час, дадуть вам відповідь, до рук узявши зброю.
3
...Велика многота картин і марнотратність віршового ритму. Але тепер уже надходить час, щоб повернути Хор у круг строфи.
Велика вдячність Хору - тому кроку, що ним ступає суверенна Ода. Відтак відновлено речитатив на славу Морю.
Соліст іще стоїть перед безмежжям Вод. Він бачить неокрає Море, із безліччю ряхтливих зморщок,
Немов укрита згортками туніка бога в руках у храмових дівчат,
Або на схилах, ледь порослих скупими кущиками зілля,- в руках дівчат морська широка сіть рибальської громади.
Ось так, чарунка по чарунці, безмежна просодична ткань снується,- то, власне, Море на своїй сторінці, немов святий речитатив:
*
«...Море Ваала, обшире Маммона, усіх віків і ймень ослоно та схороно; о Море дальніх берегів і всіх часів, о Море, провість про найдовший день,- ти й перевершуєш усяке передвістя, ти й передвістя, чуте з вуст Чужинки; о незміренносте оповідного слова,- о Море, безіменна многомовність!
І, рухаючись у тобі, рухливім, ми нарекли тебе ненареченним Морем: мінливе й плинне у своїх одмінах, незмінне й непорушне в своїй масі; різноманітність у началах та рівноцінність у Бутті, правдивість у брехні та зрада у посланні, все існування, все неіснування, усе терпіння й весь непослух,- неіснування, існування; великий лад і маячіння,- і милість, і благовоління!..
О Море, ти, тривке палання, обличчя, бите дивним зблиском! Свічадо, що відбило Поза-сон, і Море, що відкрилось Поза-морю, неначе той Кімвал непарний, що в далині собі знаходить пару! Відкрита рана у земному лоні задля святого вторгнення, о ти, роздерта наша ніч, ще й інша ніч, осяяна та блискотлива,- поріг камінний, вимитий любов'ю, й жахітне місце скверни та блюзнірства!
(Невідворотність, о загрозо! Пожари, що несуть їх далі й далі, мов до пустель погорди й непокори; жадання, що несуть їх далі й далі, мов до некликаних дружин, до інших лож... Земля Величних, і така ж година Величних - вже передостання, й остання, й нинішня, ось тут, безмежно тривка в раптовім сяйві блискавиці!)
О суперечливе та розмаїте! О повноважне Море, безберегість угод, союзів та великих звад! Ти - міра, але й ти - надмірність, і благодійність, і жорстокість; о бездоганна чистота в усьому, що нечисте й непристойне,- і анархічне, і легальне, і змовницьке, й недозволенне, о маячня!.. І ще яке,- і ще яке, непередбачене й неждане?
Безплотне, й надто вже достотне, й незворотне; і безвідмовне, й неспростовне, й незисковне; безлюдне і заселене повсюдно; могутнє, вічно сутнє й непозбутнє,- і ще, і ще яке, немовлене й нечутне? Непізнаванне й невідступне, і бездоганне, й непідсудне, іще й таке: велике Море, незайманість Сонцестояння, о Море, наче вина Вінценосців!..
Ти, що було завжди й незмінно з нами, ти, що завжди й незмінно будеш з нами,- тобі заслужену складають шану благоговінням повні береги: неначе посередник і примирник, ти запроваджуєш закони наші,- о Море мецената й злидаря, о Море емісара й крамаря! Про тебе люди знають ще й таке: ти засідаєш в наших трибуналах, серед душпастирів і суддів наших, що викладають в дистихах статути,- до тебе на пораду поспішають засновники приморських ліґ і пактів, об'єднувачі миролюбних націй з проводирями молодих мужів до їхніх жон на інших берегах,
Тебе, о Море, бачить у сновиддях вояцтво прикордонних гарнізонів та різьбярі познак біля границь імперій; дозорці краму біля брам пустелі та постачальники монет, властиво, мушель; і царевбивця, що біжить пісками; й репатріант, повернутий державі,- його ведуть по снігових шляхах; і сторожі рабів серед копалень, що притулились до своїх бульдогів; і козопаси, вбрані в лахи шкур; і волопас, що носить сіль худобі; ті, що відходять жолуді збирати в діброві, під священними дубами; ті, що живуть у лісі й виробляють із дерева начиння господарське; і шукачі колінчастого древа, що з нього майструватимуть форштевні; сліпці славетні біля наших брам, у пору падолисту; й гончарі, які малюють посеред подвір'їв, на глині келихів, узори чорних хвиль; і збирачі полотен задля храмів; і, попід мурами фортеці, закрійники морських вітрил; а також ви, за бронзою дверей, ви, коментатори нічні щонайдавніших текстів цього світу; і літописець при вогні лампади, що припадає до далеких лун народів, до безсмертних їхніх мов,- неначе Той, хто викликає мертвих, ступаючи на край могильних ям; мандрівці по нагір'ях, що багаті на офіційні письмена й послання; і ті, які подорожують в ношах серед хвилястих жнив або лісів, що вибрукував їх Король-безумець; ті, що вночі несуть червоні перли, і разом з Жовтнем бродать по великих лунких шляхах історії озброєнь; і полководці, в кайдани закуті, серед щасливих тріумфальних тлумів; і судді, обрані у вечір бунту, вже зовсім недалеко від кордонів; трибуни-красномовці, що мовляють серед великих полудневих площ; коханка, що припала до коханця, мов до святині потерпілих мореплавців; і той герой, якого прикувало, у дальніх далях, ложе Чарівниці; і той чужинець серед наших руж, якого присипляє гомін моря та ще бриніння бджіл в садку владарки,- і це вже полудень,- легкий вітрець,- філософ спить у глиняній своїй посудині, суддя - на кам'янім антаблементі, що подібний до носа корабля, жерці верховні - на ложі, схожім формою на човник...»
*
О передвістя, невимовне! До тебе линуть біль і лихоманка!
Народи дужче налягають на свій ланцюг, зачувши тільки твоє морське єдине ймення; тварини дужче натягають свій мотузок, зачувши тільки єдиний присмак твій трави й гіркого зілля; і чоловік, який вжахнувся смерті, іще розпитує у ліжку про височінь припливних хвиль; і вершник, серед поля загубившись, ще й досі повертається в сідлі, шукаючи своє житло й пристанок; так само в небі, на шляхах твоїх, хмарини гуснуть, доньки твого ложа.
Ідіть і розпечатайте каміння фонтанів і криниць, там, де джерела замислені про путь свою до моря. Нехай так само буде перетято усі зв'язки, усі опори й стрижні! Бо забагато скель під варту взято, і забагато схоплено в окови старих дерев, сп'янілих од тяжіння,- усі вони застигли нерухомо, о Море, й досі на твоєму Сході, немов тяжкі тварини в час доїння.
Або ж нехай саме пломіння котить, мов грім, свій вибух лісових плодів, і лусочок, і вже засохлих струпів, нехай жене вогненним батогом нестямні зграї та стада живих! До пристановища твого, о Море, й відтак до бронзових твоїх престолів, які не мають сходин та перил! Нехай ті ж самі посторонки тиснуть Володаря й прислужницю його, Багатія та вбогого тубільця, і Князя з усіма його гостями та з усіма дочками економа; всю фауну, і свійську, і священну, відтяті голови та здерті шкури звірів, із усіма копитами й рогами, і дикого баского жеребця, і полохку золоторогу сарну...
(І хай ніхто не важиться подбати ні про пената, ні про лара, ні про твого сліпого предка, який заклав основи касти. За спинами у нас не жінка, що стала соляним стовпом: ні, перед нами - надмір прагнень та завелике любострастя. І чоловік, нещадно гнаний від брили каменю до брили, аж до останніх хвилерізів зі сланцю або чорного базальту, схиляється над стародавнім морем, і там, крізь спалах аспидних століть, вбачає неокрає лоно вод, із тьмою гребенів своїх струмливих, немов саму божественну утробу, що, гола, зблисла на коротку мить.)
*
...До тебе квапиться Жона всесвітня серед вселенського огрому вод, до тебе квапиться Жона свавільна серед щедроти ості своїх джерел, серед високого припливу своєї стиглості й достатку,- сама земля струмисто рине у доли гирлами кохання: сама земля, одвічна та антична,- така немовчна відповідь твоя, з такої далини, й така тривала, з такої далини, й така повільноплинна,- і ми самі разом із нею, з великою підмогою народу та з тупотом великих тлумів, у нашому святочному одінні, у нашому найлегшому вбранні,- немов речитатив кінцевий поза строфою та еподом,- о тлуме! - із отим танечним кроком, що до потужних просторіней моря, яке сп'яніло від самого моря, веде покірну та поважну землю, яка сп'яніла від землі самої...
Припливе, о велика ласко!.. І мореплавець під полотнами вітрил, уже знесилений при вході до проток, по черзі вимушений наближатись до двох супротилежних берегів, на суші бачить чоловіцтво та жіноцтво двох різних рас, та ще тварин плямистих, і це - немов заручники, що їх позбирано аж на краю землі,- чи пастухи, що йдуть широким кроком узгір'ями, і жезлами хитають, неначе діячі античних драм.
І по найближчому з морів великі пазурі лишають свої глибокі борозни на водах. А далі, аж при виході з проток, широко розляглось чужинне Море,- то вже не море наймитів поденних, а головний поріг найбільшої Орбіти і видатний поріг найбільшого з Віків,- і там керманичу немає місця,- о Море, вступ до забороненого світу, на іншій грані наших сновидінь, ах! наче крок за межі сновидіння, і сновидіння, на яке не стало зваги!..
4
- І це Йому сказали ми свій людський вік, і це Йому звучать хваління наші:
«...Воно - немов той самий камінь миропомазань без покровів; воно подібне блиском до меча, що опочив між білими шовками.
В його очисній ясноті панують риси потужної прихильності та ласки; воно набути ладне барви неба, що за подобою його мінливе й плинне.
І це - федеративне море, й вічне море союзу саме там, де всі моря і всі народний зливаються водно.
...Це - море, п'яне від самого моря, і море найверховнішого сміху; воно гряде до найхмільніших вуст, на велетенських крилах, що розкриті, немов каміння величавих храмів:
О Море, незліченне й незчисленне у власних числах та множинах чисел; о Море, і невтомне, й невтоленне у завеликих власних номах та в літочисленнях своїх імперій!
Воно росте без образів і цифр, воно гряде до найхмільніших вуст, неначе той перелік усний, що згадують його під час таємних церемоній.
...Шляхетне Море відступу й відходу, і Море найвеличнішого циклу, де гають час безлюдні королівства й провінції без складених кадастрів,
Воно - заблукане безповоротно, воно ж - і просторінь сліпих міграцій, воно веде безлюдними шляхами, воно веде сезонними слідами, серед великих панорам своїх барвистих трав,-
Веде великий тлум своїх народів та всіх підлеглих орд, що сплачують данину,- до найвіддаленішого злиття в єдину й повсякчас ту саму расу.
«...Чи ти - воістину моя присутність? - крик найхмільнішого з мужів,- а чи несхибність передвістя?..» Це ти, Присутносте, й ти нині сниш про нас.
Ми прикликаємо тебе: «Будь поруч, з нами!» Але ти подаєш нам інший знак, і він для нас неуникненний; ти прокричало нам про те, що неосяжне й незміренне.
І наше серце повсякчас з тобою, серед пророчих шумовинь, серед далеких літочислень, і дух для себе накладає заборону на кожну із місцин твоїх поривів.
...Напівземною звем тебе Жоною: бо, Море, ти циклічне, наче жінка, і по сезонах змінне, наче слава;
Одначе плинеш ти, не відаючи нас, і котиш власні діалектні товщі над смутком наших почестей і слав, над розкішшю затоплених ландшафтів.
Чи слід кричати нам? Чи слід молити? Ти й далі плинеш, Марне та Безмежне, і ти пишаєшся саме собою, аж на порозі іншого Безмежжя...»
*
І нині ми тобі повідали всю правду, і нині ми тебе почнемо пильнувати, і ми віднині перевершимо тебе у наших людських справах:
«Вслухайся, й ти нас чути зможеш; вслухайся, й ти нам допоможеш.
О ти, що без кінця грішиш супроти смерті та супроти занепаду речей,
О ти, що без кінця співаєш про гордість брам, відтак волаєш біля порога інших брам,
Ти, що блукаєш між Величних, мов гомін безпритульної душі,
Ти, що в бездонній глибині недолі громадиш раптом ретязі кохання,
Ти, що примірюєш великі маски щастя, і раптом видно на тобі глибокі рани,-
Будь з нами в слабкості своїй і силі, і в дивині життя, що вища від радіння,
Будь з нами, ти, яке в останній вечір нас змушуєш творінь своїх стидатись, і радо пробачаєш нам цей сором,
Нехай же в час повернення добра, під полотном вітрил опалих наших,
Нам допоможе твій великий спокій, і твоя сила, і могутній подих, о кревне Море Ладу та Порядку!
І сила та зростання хай приходять у наші сни, о Море, із єдиним, із первородним звуком твого ймення!..»
*
Ми прикликаємо тебе, нарешті виходячи за круг строфи Поета! Нехай тепер не зблисне задля нас, поміж тобою та великим тлумом, оцей грізний нестерпний спалах мови:
«...У нас були слова для тебе, але було замало слів,
І вже любов нас поєднала з самим предметом наших слів,
І це вже не слова для нас, і це не знаки й не оздоби,
А саме те, що ними дане, і саме те, що ними вбране,-
Виповідаючи тебе, о оповідь, ми вже й самі стаємо, оповідь, тобою,-
Тобою стали ми, о ти, колись до нас Непримиренна: сам текст, і суть його, і плоть, і весь морський потужний плин,
І велич просодичних вбрань, що їх вдягаємо ми знову...»
І рухаючись у тобі, рухливім, і мовкнучи в тобі, живім і хтивім, ми живемо, нарешті, у тобі, о Море єдності й союзу,
О Море, світляне моління, і Море, найславетніша з субстанцій, нарешті ми вславляємо тебе,- морський твій спалах, найчистішу сутність:
На всіх затоках, що вдаряли в них блискучі весла, і на узбережжях, що Варвар ланцюгами їх шмагав,
Ах! На всіх рейдах, що орел опівдні їх шматував, на всіх великих площах, що круглим вибруковані камінням, перед тобою широко відкритих, мов перед збройною твердінню Цитаделі,
Ми, Оповідь, вславляємо тебе! - І натовп разом зі Співцем стоїть, і Море, непорушне біля брам, палає, вінчане вечірнім золоттям.
І вже великий вітер рине вниз, крізь вечір, щоб зустріть надморський вечір, поза ареною юрба верстає шлях, і лине все пожовкле листя світу,-
Все Місто, сходячи на берег Моря, веде з собою череду тварин у мідяних оздобах; виконавці з оправленими в золото рогами, та збуджені жінки, і також зірка, що сяє з першими вогнями міста, посеред вулиць,- все в путі до Моря, і вечір понад просторінню Моря, і всі дими союзів над водою,
В божистому сусідстві поряд з ґанджем та зіпсуттям людським поміж богами...
5
- Понад ареною, понад безлюдним Містом листок у золоті смеркання кружеляє, жадаючи знайти людське чоло. У місті бог - чужинець,- і Поет, що повертається на самоті з похмурими Дочками слави:
«...Море Ваала, обшире Маммона,- усіх віків і ймень ослоно та схороно!
Одноутробне Море наших снів, і Море, люто гнане сном правдивим,
О ти, відкрита рана в наших грудях, і стародавній хор у нашій брамі,
О ти, гріховносте, і ти, палання! Усе безумство й світле легкодумство,
О ти, любове, й ти, відразо, і Невблаганне, і Вблаганне,
О ти, що знаєш і не знаєш, о ти, що мовиш і не мовиш,
Ти, що всі речі розумієш, але в усіх речах німуєш,
І повстаєш в усіх речах супроти смаку людських сліз,
Не мачуха, а мати й Ненька, кохана й мати наймолодшого з синів,
- О ти, Єдинокровне і далеке, ти - кровозміс, ти й первородство,
Ти - і найбільше співчуття до всіх речей скоро-минущих,
О Море, вічно невідхильне, і Море, врешті неподільне! Покаро честі, спрут любові,- Море, пленарне і сумирне, чи не ти нас,
О Кочове, у вечоровий час на береги реальності вестимеш?»
ПОСВЯТА Це Полудень, і хижаки, і голод...
Це Полудень, і хижаки, і голод, і цілий Рік морський, його найвища вершина там, понад скрижаллю Вод...
- Які ж то, зовсім чорні і криваві, дівчата йдуть шаленими пісками, ледь оминувши зникнення речей?
Це Полудень, і люд, його тривкі закони... Птах, набагато ширший у польоті, вбачає мужа, вільного від тіні, аж на самій межі його маєтку.
Але не бракне злота нашим чолам. І ще звитяжливо здолають ніч червоні наші верхові тварини.
Так збройні Вершники, на межах Континентів, ступаючи на край стрімкого узбережжя, розпочинають свій об'їзд півостровів.
- Це Полудень, його великий лад, громохкі кузні... Ось уже крилаті високі миси в далях простирають свої дороги з синявої піни.
Виблискують своєю сіллю храми. Богове будяться у товщах кварцу.
І спостережник, високо вгорі, посеред вохри й рудуватих крейд, про черлень полудня звістує гучно, здіймаючи свою залізну сурму.
Це Полудень, і блискавка, й провістя; це Полудень, і хижаки його посеред форуму, і крик орлана понад просторами безлюдних рейдів!..
- Ми, що, можливо, у якийсь із днів помремо, нині кажемо: людина безсмертна посеред багаття миті.
Зі свого крісла білої слонівки піднявся Узурпатор. І коханець змиває з себе всю смагу ночей.
І чоловік у щирозлотій масці скидає з себе це важенне злото, аби належно вшанувати Море.
1953 -1956
© Aerius, 2004
Текст з ae-lib.org.ua
Книга: Сен-Жон Перс Орієнтири Переклад Михайла Москаленка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
