Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Степан Андрійович Бандера. Перспективи Української революції. Частина 2.
В НАЦІОНАЛЬНІЙ ПОЛІТИЦІ ХРУЩОВ ІДЕ СЛІДАМИ СТАЛІНА
Обговорюючи виступ Хрущова на XX з'їзді КПСС, Ст. Бандера в цій, другій з черги, своїй статті на тему з'їзду (надрукованій у тижневику “Шлях Перемоги”, Мюнхен, рік III, чч. 19-20 (115-116) з 6-го травня 1956 р.) виявляє справжнє обличчя верховодів комуністичної партії, між ними Хрущова, як замаскованих послідовників Сталіна, зокрема в національному питанні.
Розголошений розрив теперішніх кремлівських диктаторів з культом Сталіна створює враження, що з цією зміною пов'язані пляни пом'якшити доцьогочасну систему всебічного терору й гноблення. Але під назвою сталінізм, подібно як під назвою ленінізм, треба розуміти цілу большевицьку систему, яка походить з марксівсько-ленінської доктрини, розвиненої і застосованої на ґрунті корінного московського імперіялізму й тиранії. Впровадив її в життя, як основу московсько-большевицької імперії, Ленін, а Сталін впродовж свого довголітнього володіння закріпив її й “удосконалив” до крайніх меж. То ж не може бути справжнього розриву зі сталінізмом без істотних, докорінних змін в державно-політичному, суспільному, господарському ладі, а передусім в національній політиці.
Як же виглядає тепер, у час відречення від сталінського культу, національна політика большевиків у світлі їхніх засадничих стверджень і директив на XX з'їзді КПСС та проголошених ними ж повідомлень? Розглядаючи ці питання крізь призму офіційних большевицьких становищ і насвітлень, треба мати на увазі їхні пропаґандивні тенденції. Відомо ж, що большевики цілком не рахуються з правдою, стараються подавати інформації в такому оформленні й насвітленні, щоб зобразити свої пляни і свою систему в найкращому світлі. Тому при кожній оцінці, спертій на большевицькі джерела, необхідно узгляднювати значні поправки на гірше, якщо хочеться її наблизити до дійсного підбольшевицького стану.
Большевики стараються якнайменше говорити про національно-політичні питання поневолених народів, як у складі СССР, так і т. зв. соціялістичного табору народніх демократій. Але те, що відносно цих питань сказав Хрущов на XX з'їзді КПСС цілком виразно вказує на наміри Кремля втримати і ще більше затіснити сталінський, московсько-імперіялістинний, протинародній курс. Хрущов неоднократне підкреслив, що “комуністична партія безустанно дбає про те, щоб міцніла і розвивалася братерська дружба між; усіми народами Совєтського Союзу, бо ця дружба є непохитна основа могутности совєтського державного ладу”. А відомо ж, що братерською дружбою большевики цинічно називають найбільш нищівне московське поневолення народів. У Хрущова це виходить так, що “раніш пригноблені і відсталі нації старої Росії досягли величезних успіхів у своєму розвитку і зайняли рівноправне місце в дружній сім'ї народів Совєтського Союзу”. Тобто політика комуністичної партії за володіння Леніна і Сталіна була для цих народів благодійною й вона має послідовно провадитися далі.
Хрущов найвиразніше підкреслив московсько-імперіялістичну суть національної політики КПСС при вияснюванні питання патріотизму й інтернаціоналізму. Посилаючись на цитату з Леніна, він підносить як позитивне явище “почуття національної гордости у великоруських пролетарів”, їхню любов до своєї мови й батьківщини. Таку саму позитивну оцінку й поручення дає Хрущов т. зв. совєтському або соціялістичному патріотизмові, тобто любові всіх поневолених народів і людей до їх тюрми — московсько-комуністичної імперії СССР. Як третє основне почуття й наставлення, Хрущов поручає соціялістичний, або пролетарський інтернаціоналізм, яким большевики прикривають свої експансивно-загарбницькі тенденції і дії у формі підривних комуністичних акцій і прямих мілітарних агресій. Большевики визнають тільки СССР за батьківщину всіх закованих у ньому народів і тільки один совєтський патріотизм. Москалі ж, як панівна нація, мають право на свій власний патріотизм. Натомість про можливість існування в СССР теж українського, білоруського, грузинського, туркестанського й інших національних патріотизмів усіх “рівноправних у дружній сім'ї народів” — Хрущов навіть не заїкнувся. Бо ж такий патріотизм-націоналізм усіх народів, крім російського, большевики таврують як “буржуазний”.
Рамки, які большевицька Москва залишає для національного розвитку поневолених народів, визначені сталінською формулою: “культура — національна формою, соціялістична змістом”. А соціялістична в большевицькому словнику значить обмосковлена, матеріялістична, марксистська. Хрущов виразно .підкреслив, що ця сталінська формула далі важна й обов'язкова і в тому відношенні нема жодної зміни. Щоб не було ніяких неясностей щодо продовжування доцьогочасного антинаціонального, московсько-імперіялістичного курсу, Хрущов з притиском заявив таке: “Ми повинні давати рішучу відсіч усім проявам буржуазної ідеології, в тому числі й націоналізмові, оберігати чистоту нашої комуністичної ідеології, безустанно добиватися ще більшого згуртування народів СССР, дальшого зміцнення їх великої дружби”.
Не краще відношення Москви і в питанні господарських справ. Хоч і в них большевики застосовують ті ж самі методи затаювання і перекручування фактів, то, не зважаючи ла це, там дуже виразно віддзеркалюється московська колоніяльно-імперіялістична політика. Хрущовські заяви на XX з'їзді КПСС вимовно свідчать про те, що економічна політика большевиків уводить колоніяльну систему так само у відношенні до країн т. зв. народньої демократії. Ця політика прямує до створення одноцілого підбольшевицького соціялістичного бльоку, цілком відрізаного від решти світу і протиставного йому. Під покришкою взаємної співпраці і спеціялізації проводиться щораз сильнішу централізацію з панівним становищем Москви й повним узалежненням від неї всіх країн. Хрущов у промові підкреслює, що економіка країн соціялізму має розвиватися “спеціялізовано”, тобто однобічно, не за принципом їх власних потреб і можливостей, тільки залежно від московських імперіялістичних плянів і накинених вимог, прикриваних “діловою координацією плянів народнього господарства цілого соціялістичного табору”.
Дві окремі мірки — становище метрополії для Москви і колоніяльна залежність країн “соціялізму і народньої демократії”. Хрущов намагається виправдати їх тією зміною, мовляв, СССР стояв сам “серед капіталістичного оточення” і тому мусів розвивати всі галузі тяжкої промисловости, а тепер існує співпраця соціялістичних країн і їхня безпека спирається на індустріяльну могутність цілого соціялістичного табору. Домінуюче становище московської “метрополії” прислонюється твердженням, буцімто СССР у великодушний спосіб допомагає іншим соціялістичним країнам розвивати їх промисел, у протилежність до засад капіталістичної економічної політики. Насправді ж Москва старається таким способом якнайбільше використати господарські спроможності васальних країн, розкладаючи поміж них часткові завдання своїх господарських плянів. Рівночасно вона хоче цілковито узалежнити ці країни під економічним оглядом від себе, позбавляючи їхнє господарство змоги самостійно розвиватися й існувати без функційного пов'язання з нею і з цілим большевицьким бльоком.
Такі ж самі засади господарського централізму, повного господарського узалежнення й використовування застосовує Москва супроти неросійських народів у складі СССР. Усе господарське плянування й керівництво повністю зосереджене в Москві, в т. зв. союзних міністерствах. Хрущов говорить про це так: “Зберігаючи за союзними міністерствами загальне керівництво, визначення пля-нових завдань, контролі за їх виконанням, постачання устаткування, фінансування капіталовкладів, слід у той же час значно розширити права республіканських міністерств”.
Отож всі керівні функції в господарстві, докладно перечисле-ні, так щоб не залишилось найменшої щілини і вони мають надалі залишатися безпосередньо в руках московської централі. Про ці справи Хрущов говорить детальніше, підмуровуючи економічне верховодство Москви на всі лади, напр. “Говорячи про необхідність розширення прав союзних республік, ми повинні підкреслити необхідність централізованого плянового начала . . . Найважливішою умовою успішного розвитку нашої країни і кожної республіки Совєтського Союзу е згуртування зусиль усіх народів СССР, певна центрацізація нашого народнього господарства...” Розподіл між союзними республіками бюджетних коштів теж має бути централізований в Москві.
Що ж належить до тих “розширених прав” союзних республік і їх республіканських міністерств? Хрущов дає цілком виразну відповідь: “Вони повинні в рамках, визначених загальносоюзними народньо-господарськими плянами, самі розв'язувати конкретні питання розвитку тих або інших галузей своєї економіки”. Тобто: Москва встановляє пляни, накладає завдання, а республіки мають вже самі розв'язувати питання, як їх виконати і перевиконати. Це в Хрущова називається “ще більшим зміцненням суверенітету кожної республіки”. Але рівночасно він не затаює, про що йде на ділі при тому “розширенні суверенітету”: це “допоможе на всю широчінь розгорнути ініціятиву у використанні місцевих ресурсів” — тобто ще більш посилить перевиконання плянів московської експлуатації.
Так звані союзні республіки в складі Совєтського Союзу — це ж, як усім відомо, тільки адміністраційні експозитури московської влади, що виконують доручення большевицького центру. Але навіть при такому стані Москва боїться здати на них бодай цілість викопних функцій в адмініструванні господарством, зокрема промисловістю. Важливіші її галузі в усіх “союзних республіках” підлягають безпосередньо Москві, керують ними союзні міністерства теж в адміністраційно-виконному відношенні. І так за звідомленням Хрущова з усієї промислової продукції в Україні тільки 62°/о стояло під зарядом т. зв. республіканської промисловости. В такий то спосіб Москва омотує і приковує Україну й інші народи до московської імперії з допомогою багатьох перехресних в'язань.
Завершенням сталінської національної політики, перебраної від царської Росії й удосконаленої Йосипом Вісаріоновичем, були методи народовбивства, масових заслань на далекі від національних територій простори, розпорошування й перемішування націй для ступневого послаблення і знищування їх біологічної субстанції та перетворювання їх у совєтський народ. Ці самі методи перебрали і консеквентне продовжують наслідники Сталіна. Це ж не випадково зразу після XX з'їзду КПСС і під час кампанії розвінчування Сталіна московські диктатори на чолі з Хрущовом і Булґаніном проголосили плян переселення з України і Прибалтики соток тисяч молоді. Це зроблено в таку пору з розмислом, щоб задокументувати незмінність большевицької протинаціональної політики, згідно з традиційними плянами московського імперіялізму.
Книга: Степан Андрійович Бандера. Перспективи Української революції. Частина 2.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
