Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Степан Андрійович Бандера. Перспективи Української революції. Частина 2.
СТАЛІНІЗМ ХРУЩОВА У ВНУТРІШНІЙ ПОЛІТИЦІ
Третя з черги стаття про незмінність московсько-большевицького “сталінізму”, себто економічної експлуатації населення, була надрукована, за підписом Ст. Бандери, в тижневику “Шлях Перемоги”, Мюнхен, рік III, чч. 21/117 — 23/119, за травень-червень 1956 р. Передруковано її разом із попередньою статтею “Хрущов продовжує імперіялістичний курс” (під спільною назвою “Політика Москви незмінна”) в збірці статтей “Большевизм і визвольна боротьба”, Бібліотека Українського Підпільника, ч. 5, вид 34 ОУН; 1957 р., стор. 350-368.
Характеристичною ціхою цілої большевицької тоталітарної системи і політики є безоглядне підпорядкування всіх ділянок життя одному плянові: закріпленню комунізму й російського імперіялізму коштом усіх поневолених ним народів та все дальшій його експансії. Оскільки в нічому не міняються імперіялістичні цілі большевицької зовнішньої й національної політики, то й нема чого дошукуватися засадничих змін у настанові внутрішньої політики,-яка служить здійснюванні тих же цілей. Але при незмінності цілевої настанови все таки можуть бути різні темпи й різні напруги в практичній дії. В цьому відношенні найпевніші показники щодо загальних большевицьких політичних плянів можна знайти в аналізі сучасної внутрішньої політики Кремля.
XX з'їзд КПСС ствердив незмінність большевицької економічної політики, яка ставить ціле господарство на послуги імперіялі-стичної експансії, зокрема на непомірне збільшування мілітарного потенціялу СССР, а не дбає про піднесення життєвого рівня населення. Правда у головних заявах на тому з'їзді було багато мови про добробут в СССР і про його піднесення, але конкретні директиви господарської політики вказують на протилежні наміри.
Хрущов підкреслив, що “КПСС проявляла і проявляє постійну турботу про переважне зростання важної промисловости”. Отже не гармонійний, урівноважений розвиток усіх галузей народнього господарства, тільки переважний зріст важкої промисловости ці-хує большевицьку економічну політику. На словах трактується важку промисловість як “основу розвитку всіх галузей соціяльної економіки, зміцнення обороноздатности батьківщини, поліпшення добробуту народу”. Та на ділі для большевиків вирішальним е значення важкої промисловости у піднесенні мілітарного потенціялу, а про поліпшення добробуту народу говориться тільки для пропаґанди й декорації. За даними Хрущова промислове виробництво СССР збільшилось на 26 років, від 1929 до 1955 р., зі 100 на 2049 відсотків, тобто понад 20-кратно. Натомість він навіть не пробував зіставляти циферних даних щодо зросту забезпечення населення хоч би найважливішими продуктами споживання за той самий період. Бо ж відомо, що під багатьома оглядами недостатки і злидні населення СССР стали б ще більші, ніж до 1929 р.
Якщо б большевики розбудовували важку промисловість для створення основи розвитку всіх галузей економіки, тоді вони дбали б про піднесення цих інших галузей до рівня досягненого вже важкою промисловістю, принаймні етапами і якоюсь мірою. Тим часом правилом їхнього господарського плянування стало послідовне форсування важкої промисловости в парі з таким же послідовним упослідженням виробництва продуктів широкого споживання. Так було за ввесь час володіння Сталіна і цей самий курс проводить Хрущов з непослабленою впертістю. Коли Маленков бодай заповідав деяку зміну в користь населення (розбудову легкої й споживчої промисловости для кращого постачання предметів народнього споживання), то одним з головних гасел хрущовського курсу, висуненого з перехопленням влади й ствердженого XX з'їздом КПСС, став саме поворот до ленінсько-сталінського форсування важкої промисловости.
Хрущов сам признає, що “рівень виробництва у нас покищо недостатній для забезпечення заможного життя всіх членів суспільства, що в країні ще багато недоліків і неорганізованости в господарському і культурному будівництві”.
Але одночасно він робить з того висновок протилежний до господарських рацій і потреб населення. З кпинами він каже таке: “Знайшлися „мудреці", які почали протиставити легку промисловість важкій індустрії, запевняючи, що переважний розвиток важкої індустрії необхідний був лише на ранніх ступенях совєт-ської економіки, а тепер нам залишилося тільки форсувати розвиток легкої промисловости”.
Дотична резолюція XX з'їзду КПСС стверджує становище Хрущова наступною постановою: “Комуністична партія вважає безумовно необхідним і далі забезпечувати випереджаюче зростання важкої промисловости, насамперед чорної і кольорової металюргії, вугільної і нафтової промисловости, енерґетики, машинобудування, виробництва хемічних продуктів і будівельних матеріялів”. В цій самій резолюції далі читаємо таке знаменне ствердження: “Разом з тим з'їзд уважає, що досягнутий тепер рівень суспільного виробництва дозволяє швидкими темпами розвивати продукцію не тільки засобів виробництва, але й предметів народнього споживання”.
Це вже чистий глум над народом. Офіційно стверджується, що вже існує достаточна промислова база для належного розвитку виробництва предметів споживання, стверджується, що воно далеко відстає і не задовольняє потреб населення, рівночасно постановляється продовжувати цей самий курс форсування важкої індустрії коштом дальшого упослідження легкої промисловосте.
Це діється в той час, коли для прикладу, за циферними даними самого Хрущова, в 1955 році в СССР вироблено “аж” 251 мілн. метрів вовняних тканин, тобто трохи більше ніж один метр на душу населення і 299 мілн. партівського взуття (разом з Гумовими і хатніми пантофлями), тобто навіть не по півтори пари на особу. Чому це так? Відповідь одна — бо для большевиків, як за Сталіна, так і за Хрущова, життєві потреби опанованих ними народів не мають значення, а важить тільки зріст мілітарного потенціялу СССР і його економічної спроможности до дальших експансій.
Вся большевицька економічна політика спирається на засаді, що совєтське господарство має служити московсько-комуністичному імперіялізмові, а не людині й народові. Люди й народи стоять у большевиків на службі совєтського господарства, як один з діючих чинників, як той об'єкт, з яким можна поводитися найбезоглядніше, з якого можна найбільше витискати та його коштом вирівнювати всі недостатки й нестачі інших господарських факторів.
Хрущов подав на XX з'їзді КПСС, що “продуктивність праці у промисловості в 1955 році майже вдвоє перевищила довоєнний рівень. За роки п'ятої п'ятирічки понад дві третини всього приросту промислової продукції одержано за рахунок підвищення продук-тивности праці”. Відомо ж, що це підвищення в совєтській системі відбувається не так шляхом технічних уліпшень й раціоналізації, тільки головною мірою через небувале в світі прикручування шруби терористичного натиску на робітників й крайньої експлуатації всіх його сил. Засобами все сильнішого пригнічення й визиску робітництва є втримувати т. зв. дисципліну праці системою терору, постійне підвищування обов'язкових норм праці, системою збірних й індивідуальних соцзмагань, стахановщини й тим подібними методами перегонів акордної праці.
Коли в інших країнах вклад робітництва в соціяльну продукцію постійно зростає і враз із зростанням продукції збільшується його заробітня платня й життєвий рівень, то “в країні соціялізму” зростають тільки злидні, гніт й виснажуюча праця. Хрущов хвалиться, що “собівартість промислової продукції знижено за п'ятиріччя на 23 проценти”. Але за той час не підвищено відповідно заробітної платні робітництва, ані не знижено з таким ефектом цін на продукти народнього споживання. Увесь приріст йде на скріплення могутности большевицької держави й на користь правлячої кляси державно-партійної бюрократії.
Оскільки большевизм у всій своїй практиці показався системою антинародньою, то цей його характер найжорстокіше проявляється супроти селянства, для якого він став найгіршим ворогом і нищителем. Сталінська політика послідовно йшла по лінії цілковитої ліквідації селянства і заступлення його новою клясою колгоспного кріпацтва. Хрущов, який належав до головних ініціяторів і керманичів сталінської політики супроти селянства, тепер настоює на її послідовному продовжуванні. Ось деякі приклади його курсу:
“На роботу в МТС ( Машино-тракторні станції в СССР), колгоспи і радгоспи з міст і промислових центрів направлено багато тисяч інженерів, техніків, партійних і совєтських працівників... Понад 20 тисяч комуністів з міст направлені на село і рекомендовані головам колгоспів”. Так Хрущов підносить, як нове большевицьке досягнення, навалу на село комуністичних наганячів-наставників й адміністраційних галапасів, які утримуються коштом колгоспів і мають ще більше затиснути кріпацьку систему. Це повторення сталінської практики наїздів на село комуністичних банд з міського шумовиння під час акції “роз-куркулювання”.
Машино-тракторні станції мають бути одним з екзекутивних чинників над колгоспами. Щоб зміцнити цю функцію МТС, Хрущов рекомендує приділити їм ще й оперативне керівництво заготівлями в колгоспах. А щоб вони вірніше сповняли свої завдання тиску на колгоспи, Хрущов вимагає перевести їх фінансування на “господарський розрахунок” на кошт колгоспів, замість фінансування за рахунок держави.
В резолюціях XX з'їзду КПСС є постанова, щоб “створити безпосередню матеріяльну зацікавленість керівників районних партійних і радянських органів в результатах господарської діяльности МТС, колгоспів”. Тобто всі ці комуністичні галапаси, які пригнічують колгоспників і оплачуються їх коштом, мають бути ще окремо винагороджувані, відповідно до того, скільки потраплять видавити з села для совєтської держави.
Заініційована після XX з'їзду ліквідація решток присадибної землі, яка часто буває головною базою прожитку ожебраченої сім'ї колгоспника, свідчить про те, що Хрущов збирається перевершити навіть Сталіна в антиселянському курсі. Для нього теж колгоспна система е тільки перехідною. Він асе на XX з'їзді КПСС сказав виразно: “Розв'язуючи невідкладні завдання дальшого піднесення сільського господарства, ми повинні приділити особливу увагу розвиткові радгоспів, що являють собою найвищу форму організації соціялістичного сільського господарства”. До цієї “найвищої форми соціялістичного сільського господарства” большевики йдуть послідовно. Щоб не було навіть сповидности, що селянин має якесь право бути співгосподарем. Все сільське господарство — власність совєтської держави, всім кермує — наставлений большевиками бюрократичний апарат, а на місці селянина — вже навіть не колгоспний, тільки радгоспний кріпак.
У большевицькій системі особливо важливе місце займає організація концентраційних таборів. Щоправда, основна засада цієї інституції не є винаходом большевиків, тільки належить до традиційних методів московського імперіялізму й тиранії, застосовуваних російським царатом в трохи інших формах. Але большевики допровадили цю методу до небувалої “досконалости” й масовости.
Система концтаборів має сповняти два основні завдання в большевицькій політиці. Поперше — вона служить найбільш масовому знищуванню серед глушини й у темряві, ворогів і противників большевицького режиму та невигідних йому людей. А подруге — вона має витиснути з приречених на загладу жертв всі сили у каторжній праці в користь большевицьких господарських плянів, зокрема таких, які були б неможливо в таких умовах реалізувати нормальними засобами. Таким чином система концентраційних таборів — з одного боку — належить до підставових засобів большевицької національної і внутрішньої політики, політики московського поневолювання інших народів і комуністичної клясової боротьби. З другого боку — ця система стала одним з важливих чинників у большевицькій економічній політиці. Як мотив поодиноких хвиль масових ув'язнень і заслань до концтаборів, переважає то один, то другий з тих двох моментів. Зрештою діяння й наслідки їх обидвох сплітаються в нероздільну .цілість, бо як політична, так і економічна система большевизму має однаковий імперіялістично-антинародній характер.
Кремль завжди намагається приховати перед світом правду і всякі відомості про систему концтаборів і каторжної праці, як з політичного, так і з господарського боку. Тож було б даремним шукати в будь-яких офіційних большевицьких документах прямого віддзеркалення розмірів і значення цієї системи в большевицькій політиці й економіці. Одначе деколи і в офіційних большевицьких даних трапляється хоч посереднє, але наглядне відбиття економічного ефекту цієї системи. Так було й на XX з'їзді КПСС.
На тому з'їзді багато говорилося про розбудову совєтського господарства на Сибірі, у далеких східніх областях. В резолюціях є, м. ін., такі постанови:
“Дальший розвиток продуктивних сил країни настійно вимагає залучення нових джерел сировини, палива, електроенергії і, насамперед мобілізації величезних природніх ресурсів східніх районів країни. Протягом найближчих 10-15 років у східніх районах мають бути створені найбільша база країни для видобування вугілля і виробництва електроенергії, третя потужна металурґійна база з виробництвом 15-20 мільйонів тонн чавуну на рік, а також нові машинобудівні центри”.
В цій резолюції говориться тільки про господарські цілі форсування індустріялізації на тих малозалюднених і позбавлених відповідної комунікаційної мережі просторах. Але ж загально відомо, що за такими плянами пересунення головної ваги індустрій-ного потенціялу СССР щораз глибше на схід стоять передусім мілітарні, а не мирні господарські мотиви. Та в цьому розгляді нас цікавить не так мілітарно-політичний, як інший момент, а саме: на який економічний фактор большевики в головній мірі спирають переведення цих своїх плянів? Відповідь на це питання знаходимо у звітній доповіді Хрущова, хоч він дає її в завиненій формі.
Він каже таке: “Як показує досвід, видобуток вугілля і виробництво електроенергії на Сході економічно ефективніші, ніж в європейській частині СССР. Досить, наприклад сказати, що затрати капіталовкладів на одну тонну приросту видобутку вугілля в п'ятій п'ятирічці у басейнах Східнього Сибіру були в два з половиною рази менші, а в Кузбасі ( Кузбас, Кузнецький вугільний басейн в сибірській частині СССР, в якому видобувають головно вугілля і залізну руду, займає Кемеровську область, на схід від Алтайського краю.) в півтора разів менші, ніж у Донбасі ( Донбас, Донецький басейн, Донеччина е основною паливною базою і найважливішим промисловим районом України та всієї Східньої Европи, областю потужної кам'яно-вугільної промисловости і металюрґії, лежить у південно-східній частині України, між середньою і долішньою течією Дінця на півночі й південному сході та Приозівською височиною і Приозівською низиною на півдні; займає простір 23.000 квадратних кілометрів. Донеччина є немилосердно експлуатована Москвою).
В 1960 році намічається видобути в Кузбасі 80 мільйонів тонн вугілля. Ці 80 мільйонів тонн обійдуться державі на 2,4 мільярда карбованців дешевше, ніж така ж кількість вугілля, видобутого в Донбасі. Другий приклад такого ж порядку. На ріці Анґарі будується Братська гідроелектростанція... Вона вироблятиме 22 мільярди кіловат-годин електроенергії за рік, тобто стільки ж, скільки дві найбільші гідроелектростанції європейської частини СССР — Куйбишевська і Сталінградська. Тим часом будівництво Братської ГЕС обійдеться в два рази дешевше, ніж будівництво Куйбишевської і Сталінградської гідроелектростанцій, разом узятих, а собівартість електроенергії, яка вироблятиметься за рік на Братській ГЕС, буде на 200 мільйонів карбованців нижча, ніж на Куйбишевській і Сталінградській гідроелектро-станціях. Ось товариші, наскільки вигідно нам ширше освоювати енерґетичні ресурси Сходу!”
Далі Хрущов генералізує, що впродовж 10 років треба перетворити Сибір у найбільшу базу теж інших галузей індустрії.
Чому ж то будівництво великих індустріяльних споруд на Сибірі, при величезних коштах далекого й важкого транспорту, має обходитися так значно дешевше, ніж в індустріялізованій “європейській частині СССР”? Чому ж промислова продукція різних галузей на слабо загосподарених сибірських теренах має коштувати значно менше?
Хрущов не потребував відповідати на ці питання, бо ж усі учасники з'їзду КПСС знають дуже добре, в чому справа. Але це відоме теж усім іншим, хто поінформований про большевицьку систему невільничої праці. Вистачить порівняти розміщення совєтських концтаборів з територіяльним положенням згаданих нових будівництв і проектів індустріялізації Сибіру, щоб мати цілком однозначну відповідь. Це ж ставка на невільничу працю в'язнів і засланців, яка російській державі і комуністичному режимові обходиться так дуже дешево, принаймні до часу остаточного розрахунку і великої розплати, які ще прийдуть!
Але Хрущов і товариші тим часом цим не тривожуться, впевнені, що кості угроблених каторжан не піднімуться з-під гігантських ГЕС-ів (гідроелектричні станції — Д.Ч.) й інших їхніх будівництв. Так само московські царі не боялися костей запорожців, на яких збудовано Петроград. Але таки нащадки тих запорожців з волинського полку розпочали своїм виступом у тому ж Петрограді революцію, яка погребала царат.
З аргументації Хрущова видно цілком виразно, що в плянах індустріялізації Сибіру большевики враховують не тільки природні багатства цієї країни, але передусім невільничу працю, як головний діючий фактор у господарському освоєнні тих багатств найдешевшим і найдогіднішим для режиму способом. Під цим оглядом кремлівський режим Хрущова-Булґаніна послідовно послуговується цими самими методами, які знаменували епоху Сталіна. Знаючи, що такі саме пляни прийняв XX з'їзд КПСС за. фундамент нових “досягнень” соціялістичного будівництва, не можна сподіватися, що большевики добровільно відречуться від системи невільничої праці. Можна натомість згори сказати, що всякі большевицькі потягнення, які мають створювати враження ліквідації системи концтаборів, як ось вістка, подана французьким соціялістам, обраховані тільки на пропаґандивний ефект, без істотних змін. Большевики можуть робити багато шуму зі зміною зовнішніх форм, назв, з переґрупуванням, з показовим розпущенням деяких концтаборів і зі звільненням деякої частини ув'язнених. Але саму систему невільничої праці й масового знищування небажаних елементів, з одночасним використанням їх сил до останку, большевики будуть намагатися втримати, доки матимуть силу.
Другою відміною цієї самої системи використовування й знищування людей є т. зв. освоювання цілинних земель. В цьому Хрущов уже є не тільки наслідувачем, але має право до авторства. Ця нова метода в засаді спирається на той же принцип, що й концтаборна: людина — ніщо, вона має виконати працю й стати погноєм для переведення таких плянів соціялістичного будівництва, яких інакше не було б можливо, чи не оплачувалось би здійсняти. Форма організації цих “підприємств” значно різниться від концтаборів. Нищівні цілі й наслідки приховуються найстаранніше, а замість карного характеру, справі надається зовнішні признаки добровільности й геройського запалу.
Ця зміна зовнішнього оформлення зумовлена політичною рацією з уваги на середовище, проти якого направлені ці нищівні наміри. Коли в національній і клясовій боротьбі большевиків, якій служать концтабори, виразно говориться про нищення політичних і клясових ворогів, то цих штампів уже не хочеться стосувати до молоді, проти якої направлено “освоювання цілий”. Бо ж по суті йде про систематичне виполювання серед молоді, зокрема молоді поневолених народів, найвартісніших елементів, які можуть стати поважною загрозою для большевизму. Але явно зарахувати цвіт молоді, виховуваної комунізмом, до ворогів большевизму означало б признати його невдачу. Тому Хрущов уважає, що краще згноїти таку молодь на цілинах з похвальними пеанами. Вже після XX з'їзду КПСС зайшли події, які виразно вказують на те, що в акції переселювання молоді йде не так про освоювання слабо залюднених просторів, як передусім про форму масового виривання її з середини поневолених націй і знищування її на чужих теренах. Бо які ж інакші цілі має переселення молоді стотисячами з південної України на далеку Північ і в тому ж числі з північної Прибалтики на Південь, до Казахстану?
Говорячи про економічний бік цілинної справи, Хрущов цинічно сказав, що такими методами, при невеликих затратах, большевикам оплачується вести зернове господарство в Казахстані, Сибірі й на Уралі, якщо з п'яти років на два урожайні і один середнього врожаю два будуть неврожайні. Так, большевикам оплачується відривати українську молодь від хлібородної української землі й розорювати нею пустелі й посушливі цілини, бо в них свій рахунок й економіка “соціялістична”.
Щодо демократизації СССР XX з'їзд компартії не дав жодних підстав для поважних сподівань у цьому напрямі. Хрущов з притиском підкреслив курс дальшого скріплення панівної ролі партії в державі, в усіх ділянках життя. Це м'яка форма вислову про найтвердшу диктатуру партії й безоглядний совєтський тоталітаризм. Багато уваги присвячено поліпшенню внутрішньо-партійних відносин, але це має скріпити, а не пом'ягшити диктатуру й панування комуністів над народом. Так само скріплення партійної контролі над совєтськими органами безпеки ніяк не означає скорочення їх протинародніх, терористичних практик. Це тільки розправа між двома кліками й двома апаратами за першість, хто над ким мас старшувати. Коли тільки партійний апарат Хрущова переміг амбіції кіл Берії та взяв під свою контролю ввесь апарат КҐБ, тоді цей апарат став “бездоганний”. Ось що каже Хрущов в цій справі: “В зв'язку з переглядом і скасуванням ряду справ у деяких товаришів стало проявлятися певне недовір'я до працівників органів державної безпеки. Це, звичайно, неправильно і дуже шкідливо. Ми знаємо, що кадри наших чекістів у величезній своїй більшості складаються з чесних, відданих нашій спільній справі працівників, і довіряємо цим кадрам”.
Авжеж, Хрущов довіряє їм і на їх відданості справі большевиць-кого народоненависництва хоче і надалі спирати московсько-комуністичну тиранію. Не випадково він вживає найбільш ославлену і зненавиджену назву “чести” при висловленні їм признання і довір'я. В цей спосіб підкреслює своє признання для цілої чекістської системи, за ввесь час її існування почерез всі зміни назад, від ЧеКа до НКВД і КҐБ. Оце найістотніше “кредо” Хрущова і візитна карточка його режиму.
Може видаватися парадоксальним доказувати, що режим Хрущова-Булґаніна має в пляні продовжувати курс Сталіна в той час, коли він намагається викликати цілком протилежне враження. Але цей парадокс притаманний системі московського абсолютизму, як царської, так і большевицької відміни, що завжди старається прикривати свій протинародній і нелюдський характер.
Безперестанний, всебічний гніт тиранського режиму впродовж століть не зміг цілком зламати прагнень поневолених народів і закріпачених людей до національної, політичної і соціяльної свободи й незалежности до вільного розвитку духа й цілого життя, до справедливих відносин між людьми і народами. Через цю протистав-ність між природніми змаганнями націй і людей — з одного боку, та імперіялістичними цілями й тиранською системою російської тюрми народів — з другого, постійно існує незвичайно високе напруження. Як колись царське, так потім большевицьке самодержавство намагається опанувати й поконувати це внутрішнє тиснення передусім засобами всебічного масового терору, злиднів та невільничих відносин у суспільно-економічному житті, упривіле-йованням панівної верстви — опори режиму — колись дворянства, а тепер комуністів, коштом решти населення, виграванням імпе-ріялістичних настроїв російського народу, втримуванням і поширенням панування москалів над іншими народами, безоглядним переслідуванням і винищуванням всіх огнищ і сил національно-політичного, релігійного, культурного й соціяльного спротиву й змагання до волі. Одначе всі ці засоби не змогли і далі не можуть здавити природніх змагань нації і людини до волі. Ані царатові, ні большевизмові ніколи не вдалося ліквідувати внутрішнього напруження, остаточно знищити своїх противників. Тому обидві відміни московської імперіяльної системи є примушені час від часу робити частинні поступки або маневрувати сповидною поступливістю, щоб на деякий час зменшити внутрішнє напруження.
В цьому відношенні московське самодержавство має вже свої традиції і вироблені методи, якими послуговується теж большевизм пристосованим до нових обставин способом. До таких систематичних застосованих методів належить звалювання вини за злочин самої системи й цілого режиму на поодинокі експоновані особи, які стали невигідними й мають бути ліквідовані. Такою методою найширше послуговувався Сталін, але теж його наслідники не гордують нею, як це видно зі справи Берії й інших. Подібним цілям “скидування балясту”, щоб ошукати загальну опінію, і зменшити внутрішній тиск на режим, служить висування все нових провідних гасел, ударних кампаній, сповидне створювання нової атмосфери й ситуації у зовнішній і внутрішній політиці.
Традиційним маневром московської Імперіяльної політики, зокрема на внутрішньому відтинку, застосовуваним як вентиль великого відпруження, є створювання великого пропаґандивного шуму про далекосяжні реформи у зв'язку з персональними змінами — колись на царському престолі, а тепер на вершку компартії. Особливо різкі випадки цієї категорії, які доходили до засудження попередніх самодержців, пов'язувались не тільки з персонально-династичними справами, але й з глибинними кризами, які потрясали цілою імперією і її системою.
В традиціях царату знаходимо празразки й большевицької системи. Смерть Сталіна і зміна на його “секретарськім стільці” потягає за собою подібні політичні явища, як давніше зміна на царському престолі. Керівництво Маленкова, відчуваючи посилений напір протибольшевицьких настроїв і сил та розпряження режимної системи, було примушене заповісти й розпочати деякі пом'якшення в економічному відношенні. При цьому не заторкувано цілої політики дотогочасного періоду, намагаючись зберегти опінію про непорушність генеральної лінії і самої системи.
Прихід до влади Хрущова стояв у внутрішньо-партійній розгрі під знаком повороту до твердого сталінського курсу в економічній політиці, що найвиразніше виявляється у форсуванні важкої промисловости коштом дальшого упослідження виробництва товарів споживання. Але при тому большевицька партія вже надто усвідомила собі захитання позицій большевизму, який втримується виключно тотальним терором, що теж має межі свого впливу. Всією партією оволоділо зрозуміння, що необхідно вжити якихось заходів для зменшення внутрішнього напруження. Цього не міг переламати теж Хрущов. Але щоб не допустити до справжніх поступок большевизму, Нікіта Сєрґеєвіч перепер такий маневровий плян: на відкуп кинути славу Сталіна, відректися від його культу та сповидно від його практикувань, долучити до цієї сенсації про-паґандивний галас про ніби поважні реформи в усій політиці та, змиливши цією тріскітнею загальну опінію, тихцем продовжати й закріпляти те ж саме, ленінське, діло. Мабуть у хитруна Нікіти прихована ще одна, чи не найважливіша думочка, що розвінчанням культу Сталіна він розчистить дорогу для культу Хрущова. Але це вже поза офіційними плянами партії.
Якщо приглянутися до суті хрущовських “реформ”, то зразу видно, що всі вони обмежуються до скріплення позицій комуністичної партії, до її внутрішньої консолідації, зміцнення. У них нема ні сліду якоїсь лібералізації, що стосувалася б до “простого” народу, до його життєвих умов і прав. Внутрішньопартійна демократизація, колеґіяльне керівництво на вершку партії, контроля партії над чекістською системою, ревізії процесів і присудів проти чільних партіиців — все це жадною мірою не заторкує диктатури партії над народом, системи комуністичного терору, гнету і визиску.
Засуджуючи методи взаємного винищування у розграх між партійними верховодами, Хрущов старається закріпити свій вплив і владу в партії. Бо при повному розшаруванні комуністичних кадрів згори вниз на февдальні кліки для взаємної підтримки і прикривання, над кожним партійцем висить постійна небезпека, що якась персональна розгра у .верхівці може спричинити його несподіване падіння. Усуваючи цей страх, Хрущов сподівається здобути собі загальнопартійні симпатії.
Подібним способом теперішні кремлівські диктатори стараються консолідувати комуністичні кадри теж поза СССР і ці їхні заходи мають справжній зміст. Тільки це не є вступ чи частина якоїсь загальної реформи совєтської політики і системи, що вийшла б на користь придавлених нею народів. За большевицькими плянами має бути якраз навпаки. Внутрішнє скріплення комуністичного режиму і кадрів за час відпруження Москва задумує використати для здобуття дальших народів та для затіснення комуністичних кліщів в опанованих країнах.
Книга: Степан Андрійович Бандера. Перспективи Української революції. Частина 2.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
