Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Степан Андрійович Бандера. Перспективи Української революції. Частина 2.
ПРИЗАБУТА НАУЧКА
Намагання західніх політиків знайти співжиття з імперіялістичною Москвою залишило сліди також серед деякої частини української спільноти на чужині. Головними речниками того “співжиття” та ставки на комуністично-комсомольські кадри в боротьбі проти Москви були: праве крило Української Революційне-Демократичної Партії (УРДП), очоленої Іваном Багряним і її ліве крило з Іваном Майстрен-ком, а теж середовище Закордонного Представництва УГВР- Тож у своїй статті “Призабута научка” (друкованій за повним підписом у “Шляху Перемоги”, Мюнхен, рік III, чч. 50/146 і 51/147 з 9-го і 16-го грудня 1956 р.) Степан Бандера, на підставі історичних прикладів з недавньо минулого й сучасного, виявив шкідливість новітнього совєтофільства і його вислужництва чужим чинникам. Про властиві кадри борців автор писав у статті “До питання основних кадрів національно-визвольної революції” (Див. на стор. 284 цього збірника).
Коекзистенційний курс, що ще місяць тому панував у міжнародній політиці та, здавалося, на довгий час визначував її розвиток, викликав теж; в українському політичному житті на чужині буйний ріст спорідненої з ним, розкладницької галапасні. Підняло голову новітнє совєтофільство, видвигане новими прислужниками, яке, використовуючи задушливу міжнародню ситуацію, виступило в новій формі. Щоправда, в теперішній атмосфері, прочищеній психологічно-політичними зрушеннями, які викликала національна революція в Мадярщині, всякі совєтофільські сили й течії дуже принишкли. Але це тільки причаєння. Большевизм та його поплічники будуть добре заходитися, щоб підживити ці ферменти ідейно-політичного розкладу та послужитися їхньою роботою в першу пригожу для цього пору. Тому доцільно тепер кинути трохи світла на ґрунт і коріння цього розкладницького явища, на спосіб й наслідки його діяння, щоб його знешкідливити.
Сучасне совєтофільство має чимало спільних рис з голосним колись радянофільством. В дійсності сучасна відміна цього явища значно гірша від первісної. Це однаковою мірою стосується до його підґрунтя, збудників і до наслідків. Особливе значення має ця обставина, що сучасна рецидива виникла після того, як на досвіді минулого виявилася недоречність і шкідливість радянофільських тенденцій. Тому-то, щоб належно оцінити цей прояв політичного звиродніння, доцільним буде пригадати розвиток і наслідки його первісної появи з-перед тридцяти років.
Течія радянофільства розвинулася на Західніх Землях України під польською займанщиною та серед української політичної еміграції в добі НЕП-у й т. зв. українізації на підсовєтській Україні. В її вир попали різні політичні й суспільно-громадські діячі, які не мали особливих симпатій до комунізму, чи до москвофільства, але шукали якоїсь “орієнтації”, якогось легшого виходу, опертя й допомоги в тогочасній затяжній і, здавалося, безвиглядній ситуації. Психологічним підґрунтям радянофільства було морально-політичне заламання після поразки національно-визвольних змагань та невластива реакція на гніт польської окупації на ЗУЗ і на байдуже ставлення західніх держав до української справи. Політичною поживою для цієї тенденції був той розвиток різних ділянок українського національного життя, який відбувався на Осередніх і Східніх Землях у період НЕП-у й “українізації”.
Тодішнє радянофільство засновувалося на наступних головних думках: в УССР розвивається нова форма української держави. Хоч вона має чималі нестачі, зокрема щодо суверенности та через комуністичну систему, проте вона дає Україні великі користі й несе в собі поважні завдатки на поправу й удосконалення. УССР становить базу і рамки для розвитку всіх ділянок життя української нації та має бути підпорою для збереження й розвитку українства в інших частинах України та на чужині. Тому українці поза межами УССР повинні визнати її як українську державу і спертись на ній, а не заперечувати її.
Поширенню таких поглядів і настроїв на Західніх Землях і серед частини політичної еміґрації сприяв злагіднений курс большевицької політики, а зокрема т. зв. українізація. Але свідомі, патріотичні кола з ОСУЗ не прикладали до цього своїх рук. Вони ж задобре пізнали суть большевизму й не мали таких ілюзій щодо щирости й тривкости большевицьких полегшень.
Очевидно, українські патріоти, діячі в різних ділянках національного життя, старалися і в підбольшевицьких умовах розвивати його якнайкраще, використовуючи для цього всі можливості. Період НЕП-у та пом'ягшеної національної політики створював догідніші обставини, а великий тиск розбудженої української національної стихії щораз то розширяв їх, вимушуючи теж такі поступки большевиків, яких Москва собі не бажала. Таким чином доба .“українізації” дала поважні надбання в різних ділянках національного життя. Мали теж місце старання українських діячів в УССР, зокрема в ділянках національної культури й народнього господарства, підтримати й скріпити розвиток українства на інших Українських Землях. Були навіть спроби українських старшин Червоної армії встановити таємні зв'язки з революційною Українською Військовою Організацією на ЗУЗ.
Але всі ці намагання українських патріотів не мали на меті створювання совєтофільських орієнтацій і настроїв серед українців поза кордонами СССР. Це вже було ділом большевицької політичної пропаганди й спеціяльних акцій. Цим займалася не тільки комуністична партія, а й зокрема совєтські дипломатичні, торговельні, культурно-наукові й військові представництва. Наприклад, умисне створений консулят УССР у Львові мав за головне завдання поширювати совєтофільство в Галичині.
В пляні такої політики большевики зручно використовували всі факти розвитку українського національного життя в УССР для поширення своїх впливів. У своїй пропаґанді вони не тільки перебільшували й розмальовували світлими барвами українські досягнення, але приписували їх як заслугу совєтської держави, комуністичної системи. Піднесення української національної стихії й кипучу працю діячів української культури, що в дійсності були розбуджені українською національною революцією, большевицька пропаґанда змальовувала як наслідок комуністичної революції та як вияви совєтського, “радянського” патріотизму. Большевики нікчемно використовували цю обставину, що українські патріоти в УССР не могли відкрито виявити свого справжнього, ворожого відношення до Москви і до комунізму.
Коли ж деякі українці поза кордонами СССР не розуміли, чи радше не старалися зрозуміти дійсного стану та з вірою сприймали хитру брехню большевицької пропаганди, то це вина їхня, їхнього наставлення. Бо ж вони шукали такої орієнтації та не ставилися до ворожих суґестій з належним критицизмом і насторо-женням.
Як відомо, в парі зі зміною курсу в середині СССР ішла большевицька політично-пропа-ґандивна офензива назовні. Одне й друге мало спільні причини й один плян. Період воєнного комунізму не дав Москві остаточної перемоги над всіми національно-самостійницькими й протикомуністичними силами. Щоб рятуватися перед повним провалом, большевики мусіли піти на поступки неперебореним прагненням народів до свободи. НЕП й пом'ягшена національна політика мали відпружити внутрішню ситуацію, принести господарську поправу й дати большевикам час для підготови і переставлення з партійно-воєнної диктатури на диктатуру партійно-поліційного апарату та тотально-комуністичної системи. Посилена акція назовні мала проламати політичну й господарську ізоляцію СССР та поширити большевицькі впливи.
В такому пляні вирощування й підсилювання совєтофільських настроїв серед українців поза СССР мало для Москви потрійне значення. Поперше, воно мало розряджувати протибольшевиць-кі настрої в українському народі. Відомості про прихильне ставлення українства з-поза кордонів СССР до совєтського панування в Україні, повинні були підкошувати протибольшевицькі сили й дії на Українських Землях під московською займанщиною. По-друге, совєтофільські настрої серед українства в небольшевицькому світі мали б значно допомогти большевикам вийти з дотогочасної моральної й політичної ізоляції. Якраз свідчення українців мусіли б найбільше переконувати світову опінію, що совєти не такі погані, коли українські самостійники, знані зі своєї ворожнечі до Москви й большевизму, зміняють своє відношення до УССР, отже, до того політичного ладу, який встановила большевицька Москва. А потрете, совєтофільство, в будь-якій формі, створює пригожу атмосферу й податний ґрунт для розросту комуністичних ячейок і різнородної большевицької агентури за кордонами УССР.
Большевикам не вдалося прищепити українському політичному життю поза межами СССР недуги совєтофільства в більших розмірах. Але й ті її прояви, що мали місце на ЗУЗ і на еміґрації в 1924-33 рр., завдали чимало шкоди українській справі.
Найбільшим лихом був удар в спину тим самостійницьким силам, які втримували протибольшевицький визвольний фронт. Непохитні патріоти-самостійники на ОСУЗ розуміли суть большевицької політики й здавали собі справу з того, що всі національні здобутки доби НЕП-у й “українізації” мають дуже крихку підставу й можуть бути кожночасно ліквідовані. Тому вони зосереджували свою увагу й працю на під готові й організуванні національно-визвольних, революційних сил, політичних, військових і молодіжних. Кожний прояв радянофільства, угодовецтва з большевиками, якого допускалися українці поза кордонами СССР, завдавав цьому фронтові значно важчих морально-політичних ударів, ніж подібні прояви в умовинах підбольшевицького примусу.
Так само в українському політичному житті на Західніх Землях та на еміґрації радянофільські тенденції вчинили чимало заколотів, розбиття й деморалізації. Досить пригадати, що вони привели навіть деяких чільних діячів української державности до непростимих потягнень, шкідливих для української справи, а корисних для большевиків. Намагалися теж розкласти визвольно-революційні сили (створення підпільної ЗУНРО — Зах. Укр. Нар. Рев. Організації з радянофільською орієнтацією, в противагу до безкомпромісово-самостійницької УВО — Української Військової Організації).
Радянофільство вигасло на ЗУЗ і серед української еміграції з початком тридцятих років, коли Москва скрайнім загостренням терористично-знищувальної системи вибила йому з-під ніг всякий ґрунт. Большевики показали найдрастичніше, що т. зв. уряд, цілий державний апарат і система УССР — це тільки знаряддя поневолення, визиску й знищування України Москвою. Не стало вже жадної точки опертя для тези, буцім то УССР — це українська держава, ані для коливання між: самостійництвом та совєтофільством. Між національним, самостійницьким фронтом і ворожим, большевицьким, до якого належать усі зрадники, комуністичні запроданці Москви, не залишилось жадного захисного місця, тільки поле гострої боротьби. А радянофілами можуть бути тільки люди такої породи, які шукають прикриття й захисту з усіх сторін.
Большевики цілком не турбувалися тим, що сталінський курс погребає пожиточне їм радянофільство. Вони навіть самі поліквідували чільних діячів того напрямку, які з довір'ям переїхали до совєтського “раю”, та стались уже непотрібними Москві. Бо радянофільство, так само як НЕП, “українізація” й ціле злагіднення большевицької політики, було в плянах Кремля тільки тимчасовим засобом. Сповнивши свою службу Москві, пішло на смітник, бо прийшла черга на ленінські “два кроки вперед”.
Зате наслідки радянофільства, розкладницькі в українському політичному житті та шкідливі для визвольної справи, залишились діючими на довгий час.
Коли говоримо про прояви совєтофільства в українському політичному житті, то маємо на увазі такі українські групи, які декляративно зараховують себе до українського національного, самостійницького табору, але змістом своїх концепцій та наслідками своєї роботи діють на поодиноких відтинках національного фронту в напрямі відпруження протибольшевицького наставлення і примирення з большевицьким ладом. Тут не враховуємо тих, що виразно виступають як прихильники комунізму, чи прина-лежности України до Росії. Такі елементи належать до ворожого, антиукраїнського табору, не дивлячись на те, що вони українського роду, чи уважають себе українцями.
Сучасне совєтофільство не виступає з відкритими цілями ліквідувати протибольшевицьку боротьбу на даних відтинках фронту, які воно підмулює. Ці прояви завжди прислонюються патріотичними мотивами, вимогами актуального становища, потребами змін у ставленні української визвольної політики, щоб вона була успішною і т. п. Дійові особи й групи цієї течії завзято відпекуються від будь-яких симпатій чи слабостей до большевизму та обороняють свою приналежність до національного, самостійницького табору.
Але ж власне суттю цього політичного явища, яке тут розглядаємо, є дія в середині українського національного табору в такому пляні, щоб ступнево зм'ягшити, послабити гостроту протибольшевицького вістря, затерти протиставність, непримиренність цього табору до совєтського ладу, підготовити психологічне, ідеологічне й політичне його наближення. Розцінювати такі явища треба на підставі заяв їхніх речників, чи хоча б і доброї віри декого з виконавців, що сам не розуміє, куди зміряють його діла.
Одним з проявів ідеологічного засипування провалля між національним і большевицьким фронтом є поширювання таких поглядів: треба розрізняти між ставленням до теорії і практики большевизму. Практику треба засуджувати, але до самої комуністичної доктрини ставитися стримано. Жовтневу большевицьку революцію мусимо розцінювати позитивно, відмічати її здобутки, а бити тільки сталінські методи, що знищили здобутки жовтневої революції, зіпсували марксівсько-ленінські ідеї, в яких є багато вартісного.
XX з'їзд КПСС виразно показав, що ці тези споріднені з головним змістом другої лінії большевицького ідеологічного фронту, в якій окопалися наслідники Сталіна, коли перша сталінська лінія була надто зужита. А ці ж самі позиції були підсувані українському самостійницькому рухові від 1943 р., нібито як тактика успішної, протибольшевицької пропаганди. Бо, мовляв, больше-вицьке виховання так глибоко в'їлося в світогляд і думання молодого покоління, що воно не сприймає засадничого заперечування комунізму. Коли ж з пересуненням воєнного фронту український визвольно-революційний рух на Рідних Землях позбувся цих “проґресивних реформаторів” та отрясся від їхнього впливу в безпосередній протибольшевицькій боротьбі, то ці тенденції, враз з їхніми речниками, перенеслися на закордонний терен. Тільки те, що в Краю ще висувалось як тактичний засіб, ці самі люди видвигнули за кордоном вже як засадничу зміну ідеологічно-програмових позицій визвольного руху, покликаючись на Край. Промовистим показником політичного напрямку цієї течії є факт, що головним її надхнеником та ідеологом під час формування її в окреме політичне угруповання був І. Майстренко-Бабенко, який як націонал-комуніст, послідовно пропагує марксистські позиції.
Вперте стартування в напрямі наближення до комунізму призвело цю групу “прогресистів” до розриву з українським націоналістичним, революційним рухом. Поборювання ж цього руху, зокрема методами диверсії та клевети перед чужинними чинниками, стало головним змістом її “практичної політики”. По цих овочах краще пізнати дерево, ніж розкопуванням його коріння.
Кристалізаційним осередком другої, спорідненої течії (Автор має на думці Українську Революційно-демократичну Партію Івана Багряного — УРДП), яка в середині українського національного табору створює відкриті для ворожого наступу виломи, стала ставка на кадри комуністичної партії. Колишні активісти в совєтській системі, які, опинившись на еміґрації, захотіли відограти чільну ролю в українському політичному житті, як речники національного активу в Україні, висунули тезу, що ввесь провідний, творчий і активний елемент України є згуртований в кадрах комуністичної партії. Тому українські самостійницькі змагання й проекція державного будівництва мусить бути зорієнтовані на цей елемент, на його вирішну, провідну ролю. А тому, що ці кадри є глибоко перейняті ідеями комунізму, то й концепція самостійності мусить відповідати тим ідеям.
Політична партія, яка створилася за кордоном і цілу свою програму, структуру, кадровий добір і політичну дію будує довкола цієї осі, проходить чималу еволюцію. Відповідно до змін її власних ідейно-політичних позицій зміняються в її інтерпретації теж “вимоги українського національного активу”. Але незмінним залишається твердження, що двигуном і керманичем української національної революції може й мусить бути саме актив з комуністичної партії. Цим способом ця “революційна” партія намагається тримати брами українського національного табору все відкритими навстіж для проникання комуністичних впливів. Конкретні гасла, що їх вона туди просовує, міняються, але завжди знайдеться серед них чимало добра від “великого жовтня”.
Цього явища не можна трактувати легковажно, вважати його випадковим продуктом еміґраційного політичного життя. Звичайно, тезу про видатну й позитивну участь партійних кадрів у національній, протибольшевицькій революції треба брати навідворіт, тоді в ній уся істина.
Національно-визвольну революцію можуть і будуть докорінно робити протибольшевицькі маси українського народу, які до шпіку пройняті ненавистю до комунізму, до московського поневолення та його інструменту — компартії. Організаторами й керівниками цієї революції будуть ті найсильніші, найкращі характери, які навіть у большевицькій системі тотального деправування народу і людини не стали на шлях зради й злочинства, життя яких виповнене найважчими зусиллями, щоб ані не попасти в нищівні сіті компартії, розставлені на кожний талант, на кожну непересічну людину, ані не згинути від її гончих.
Партійні кадри, кровно зв'язані з большевицьким режимом, будуть йому помагати задавити визвольну революцію, доки почуватимуть до цього силу. Коли ж переконаються, що большевизм приречений на загладу, а революція бере верх, тоді й вони пристануть до неї. Тільки окремі одиниці можуть поправитися, а від більшости комуністів треба сподіватися підступу і зради. Метою їхнього переходу на бік революції буде передусім намагання бути знову зверху, при владі, а далі — знівечити висліди революції і зберегти якнайбільше комуністичних “здобутків”, панування бюрократії над народом. Большевицька школа формування партійних кадрів підготовляє такий елемент, який завжди і всякими засобами буде намагатися захопити і втримати в своїх руках владу, а народ і все його життя — в неволі.
В тому розумінні згадана партія “революціонерів” знає добре, на кого класти свою ставку. До речі, вона ж сама, своєю появою, своїм змістом і своїми практиками, досить наглядно показала, з чим треба рахуватися на майбутнє. Компартія приготовила українській революції великого “троянського коня”, щоб його ввести в середину національного табору. Але цим разом відомо, що в ньому заховане ...
У зв'язку з коекзистенційним курсом дуже зактивізувалася типова, сказати б — універсальна форма радянофільства, яка останніми роками була притихла, хоч уже неоднократне намагалась здобути собі право громадянства в українському політичному житті. Це теза, що УССР таки українська держава, хоч поневолена і з багатьма нестачами. Групи, які зробилися її речниками, настирливо вмовляють в українське громадянство на чужині, що визвольна політика повинна переставитися з неґації на визнання “наявної української правно-формальної державности” у виді УССР, з усіма випливаючими з цього політичними консеквенція-ми.
Які ж це консеквенції для ставлення української політики? Вкажемо хоча б на деякі найважливіші з них: визвольна боротьба йде не за здобутя української держави, бо її вже маємо, тільки за звільнення цієї держави від московського зверхництва. Як є українська держава, то є й український державний уряд, бо влада — це в розумінні права один з основних елементів, без якого нема держави. Хто визнає УССР за українську державу, мусить визнавати і її уряд. Українська національно-визвольна боротьба мала б тоді бути боротьбою не тільки проти Москви, проти її поневолення України, але й проти існуючого українського уряду, проти теперішнього устрою української держави за зміну одного й другого. В розумінні “прогресистів” — це було б піднесенням українських визвольних змагань на вищий щабель у міжнародній політиці, а не їх деґрадацією. Є й такі “політики”. Вони промовчують те, що визнання УССР за українську державу є рівнозначне з невідхильним визнанням усіх зобов'язань міжнародньо-правного значення, які большевики затягають від імени УССР, в тому числі й міжнародньо-правних консеквенцій того, коли УССР вступить у большевицьку війну проти інших держав. Ніхто не може подумати, що речники цієї концепції не розуміють усіх шкідливих наслідків для української визвольної справи.
Чим же її пояснюють? Бажанням, щоб українська справа в міжнародній політиці мала такий статус, як справа “сателітних” країн. Вони ніби вірять, що західні держави нормують своє відношення до української справи відносно до того, як її ставлять українські політичні угруповання. Або, що справа української державної незалежности — це передусім міжнародньо-правна проблема. Чи ж статус “сателітів” багато помагає відносним народам у їх визвольних змаганнях? А якщо хтось уважає осягнення такого статусу на міжнародньо-політичному форумі за таку важливу справу, то чи не слід би йому витягти висновки з того, що самостійницька політика тих народів, які попали в становище “сателітів”, ведеться якраз по лінії заперечення т. зв. народніх демократій і їх урядів, відмови їм права національно-державницьких інституцій. Ні, тут не в цьому справа.
Якщо б речникам концепції визнання УССР за українську державу справді залежало на такому зовнішньо-політичному ставленні української справи, тоді вони й спрямували б у тому напрямі відповідні свої заходи. Тимчасом вся їхня робота по цій лінії спрямована на внутрішньо-український відтинок. У газетах для українського читача друкуються цілі трактати, в яких доказується, що УССР має атрибути- української держави. Безліччю статтей переконується українське громадянство, що ключем до успішности української політики є визнання УССР за українську державу, визнання — очевидно! — з боку українського самостійницького табору. Такі “передвісники нового етапу” обіцяють знівелювати й опанувати своєю течією цілість українського політичного життя. Розуміємо. Але чому називають себе передвісниками нового етапу? Та ж “Нові Шляхи” вже чверть століття тому пропаґували ці самі радянофільські концепції і робили це все таки чесніше, більш відкрито. Служили одному панові та й “дослужилися”.
Шкідливість цієї розкладницької, совєтофільської роботи сте-пенується ще через те, що її головним подвижником стала та група, яка перед українським і чужинецьким світом привласнює собі право виступати й діяти від імени українського визвольно-революційного руху в Україні.
Теж не мале значення має той факт, що поширюванням таких розкладових концепцій займаються люди й газети фінансовані американцями. З одного боку АКВБ ( Американський Комітет Визволення від Большевизму) втягає українців до єдино-неділимського, москвофільського табору під гаслом: в спільному фронті добре все, що проти комунізму, а не порушує російського імперіялізму. А з другого боку підтримується пропаґанду прокомуністичних і совєтофільських тенденцій, коли вони получені з диверсійними діями проти українського націоналістичного, революційного руху. Який же спільний знаменник цих дій на дві руки? Чи може лежати в інтересі американської політики ширення розкладу в українському національно-визвольному таборі та підтримування таких явищ, які приносять користь передусім Москві? Питання, якими арґументами обосновується перед чужинцями ширення совєтофільських тенденцій серед українців, має другорядне значення.
Для нас важливе одне: все, що діється в українському житті зі шкодою для української визвольної справи, а на користь боль-шевиків, мусить бути переборене й усунене з українського політичного життя. Сюди належать усі форми совєтофільства. З існуючими його проявами справиться самостійницький табір так само, як переміг аналогічні хвороби в минулому. Але для цього потрібно чуйности та відсічі всіх національних сил.
Русский
Книга: Степан Андрійович Бандера. Перспективи Української революції. Частина 2.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
