Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Степан Андрійович Бандера. Перспективи Української революції. Частина 2.

ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

Ця більша праця Ст. Бандери була призначена лише для “внутрішнього організаційного користування”, як зазначено в книжечці п. н. “Перспективи української національно-визвольної революції”. (Вишкільні матеріяли з курсу влаштованого Проводом ЗЧ ОУН), книжка І. Видання Організаційно-Кадрової Референтури, 1958 р., стор. 144, в якій до 122 сторінки включно надруковано цю працю із зазначенням “опрацював Бийлихо” (псевдонім Ст. Бандери).

Метою цих вишкільних матеріялів було “дати новий поштовх і напрямні для підготовчої праці серед кадрів ЗЧ ОУН, себто — зактивізувати наші провідні та рядові кадри на відтинку готування ... до безпосередньої участи в організуванні та веденні національно-визвольної революції на Рідних Землях”. Редакційний вступ до книжки виразно вияснює евентуальні сумніви щодо доцільности такого видання: “...ще раз мусимо підтвердити нашу незмінну засаду: плянувати й підготовляти треба не тоді, коли ситуація вимагає вже безпосередньої дії, а наперед, заздалегідь готуючись до неї. Організація Українських Націоналістів не може за жодних умов займати пасивного становища і ждати, що нам принесе розвиток міжнародньої ситуації. Навпаки, ми намагаємося своєю працею і боротьбою впливати на розвиток міжнародньої ситуації, зокрема коли йде про внутрішнє становище в Україні . А щоб вести їх (революційно-визвольну діяльність і боротьбу — ДЧ) правильним шляхом і правильними методами, мусимо мати на увазі генеральний плян, себто образ, як може і як повинна розвиватися революційно-визвольна боротьба, як повинна виглядати вища стадія цієї боротьби — загальний революційно-визвольний зрив, та якою мірою і якими засобами ми, закордонні кадри, можемо взяти в ньому безпосередню участь”.

З цього погляду доцільним є, щоб усі українці познайомилися з працею автора.

Розділи з цієї праці були друковані теж у журналі “Визвольний Шлях”, Лондон, Великобрітанія: у книжці за листопад 1959 р. під заг. “Протибольшевицька революція — єдиний шлях до визволення”, стор. 1210-1218; у кн. за січень 1960 р. п. заг. “Значення війни для національного визволення”, стор. 12-22; у кн. за жовтень 1960 р. п. заг. “Розвиток революційного процесу”, стор. 1101-1112; у кн. за грудень 1961 р. п- заг, “Еволюція большевизму й частинні здобутки боротьби”, стор. 1245-1250; у кн. 3(252) за березень 1969 р. п. заг. “Проблема на-ціонал-комуністичного фронту”, стор. 274-283; у кн. за квітень 1969 р. п. заг. “Національно-визвольна революція і російські протикомуністичні сили”, стор. 387-396; у кн. за травень 1969 р. п. заг. “Спільний фронт національно-визвольних революцій”, стор. 515-522; у кн- за червень 1969 р. п. заг. “Розвиток і чинники революційного процесу”, стор. 643-663; у кн. за липень-серпень 1969 р. п. заг. “Необхідність національно-визвольної революційної боротьби”, стор. 771-774.

1. НЕОБХІДНІСТЬ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЙНОЇ

БОРОТЬБИ

Перед з'ясуванням перспектив української національно-визвольної, протибольшевицької революції треба насамперед устійнити вихідну точку цього питання з нашого погляду.

Люди з пристосуванським життєвим наставленням, з пристосуванським способом думання і діяння, уважають вихідною точкою в цій справі питання: Чи така революція е можлива, які е реальні дані для її розвитку й успішного висліду? Залежно від відповідей на ці питання та від основ, на які ці відповіді спираються, треба, в розумінні цих людей, приймати або відкидати концепцію національно-визвольної революції. Поскільки ж такому думанню є ближчий скептицизм, пасивність і резиґнація, ніж вольова активність, риск і боротьба, то й арґументи за революційну боротьбу е, в його оцінці, надто слабі й непевні.

З таким підходом до справи постійно зустрічаємося в процесі самостійницької політичної діяльности. Противники революційної концепції питання про можливість і доцільність протибольшевицької національної революції ставлять у різний спосіб, але завжди з сумнівом, з недовірою й неґативним упередженням. Зокрема в затяжній міжнародній ситуації, в період коекзистенцій-ної політики, посилюється неґація революційної боротьби. Від її речників вимагають доказів, що протибольшевицька революція можлива, що вона має вигляди на успішний розвиток і на перемогу. Це питання набирає кардинального значення зокрема для хитких, опортуністичних політичних середовищ, які під впливом сумнівів і зневіри завжди готові відцуратися від самостійництва та пристосовуватися до того, що легше і вигідніше, йдучи по лінії меншого опору.

Теж і в поширюванні концепції національно-визвольної революції серед народніх мас та в мобілізуванні їх до революційної боротьби часто приходиться переборювати пасивізм, інертність і брак віри у власні сили народу. При цьому треба з'ясовувати не тільки мету і потребу революційної боротьби, але теж можливості її успішного розгортання. Тому революційно-визвольна організація мусить мати скристалізовану відповідь на питання щодо можливостей визвольної революції та відповідно обґрунтовані аргументи, щоб ними розбивати сумніви і скріпляти правильне наставлення. Але ОУН цього питання не приймає за вихідну точку для формування своєї визвольної концепції. В нас воно набуває теж іншого змісту, бо український націоналіст ставить собі за основне інше питання, а саме: як треба вести революційну боротьбу, які методи і засоби найкраще запевнять успішність і перемогу визвольної революції Так поставлене питання походить з наперед устійненої позитивної і рішучої настанови в справі революції та зміряє до найдоцільнішого заплянування і найуспішнішого ведення революційної дії. У відповіді на це питання вміщаються відразу арґументи-докази на те, що успішне розгортання революційної боротьби є цілком можливе.

Вихідною точкою для Організації Українських Націоналістів у виборі революційного шляху до національного визволення є питання, чи революційна боротьба необхідна? Дійшовши до чіткої позитивної відповіді-підтвердження, ОУН приймає її за основу для своєї визвольної концепції, для своєї дійової постави. Поскільки визвольно-революційна боротьба є необхідною для життя і розвитку української нації, то нема чого зупинятися над питанням, чи вона є можливою, тільки відразу треба шукати відповідних доріг і способів для її успішного ведення. Така постава відповідає основним законам життя. Кожна життєздатна істота, коли має хоч один шлях для збереження загроженого життя, збирає всі свої сили і спрямовує їх на той шлях.

Московсько-большевицьке поневолення України є не тільки суперечне з прагненнями, життєвими потребами української нації, не тільки спиняє її природний, свобідний розвиток, але й загрожує її існуванню. Москва послідовно намагається знищити самобутність українського народу під кожним оглядом та за рахунок української національної субстанції збільшити російський національний організм Протиставитися цим імперіялістичним цілям та нищівній дії большевизму можна тільки шляхом боротьби, тим більше, що большевизм є найгіршою, найнебезпечнішою формою російського імперіялізму. Його тоталітарні, найбезоглядніші методи послідовного і всебічного знищування поневолених націй, їхньої духовости, біологічної субстанції та матеріяльних основ самостійного існування не залишають жодних інших можливостей для збереження їхнього самостійного життя і розвитку.

Щоб вирвати українську націю з того положення та скінчити з процесом її постійного поневолювання і знищування, необхідно скинути московське володіння на Україні, викоренити большевизм-комунізм в Україні та усунути з українських земель всі чинники російського імперіялізму і всі його підпори. Це можна осягнути тільки шляхом рішучої визвольної боротьби цілого українського народу, шляхом національної революції. Бо кожна дія, кожне намагання в тому напрямі, а навіть ставлення такої мети, визнавання таких ідей вже е актом протибольшевицької боротьби, складовим чинником національної революції.

2. МОСКОВСЬКИЙ ІМПЕРІЯЛІЗМ І КОМУНІЗМ — ДВІ ФОРМИ ОДНОГО ВОРОГА

Визвольна боротьба України, яку веде націоналістичний, революційний рух, однаково спрямована проти відкритого московського імперіялізму та інтернаціонального комунізму, як двох форм, у яких діє один ворог — Москва.

Імперіялізм російського народу — це явище історичного порядку, що міняє свої форми та методи дії, але в своїй істоті залишається незмінним. Його суттю є безнастанне намагання підпорювати собі інші народи та за рахунок їхнього визиску й знищування постійно збільшувати свою силу, засяг свого володіння, розріст московської нації і її імперії. Цей Імперіялізм виступає раз відкрито, як сила і дія Росії, раз у прихованій, замаскованій формі.

Комунізм — це тепер найважливіша форма закаптуреного московського імперіялізму. Не дивлячись на неросійське походження комуністичної доктрини, комунізм став фактичним інструментом московського імперіялізму, однією з головних форм і головним засобом його замаскованого вияву і дії. Це стосується не тільки до большевизму, себто до явно російського, але так само й до інтернаціонального, комунізму.

Розрізнення в нашій боротьбі окремих форм одного й того самого ворога потрібне з уваги на різнобічну його дію та створювані таким чином окремі фронти. Відкритий московський Імперіялізм діє проти самостійности України не тільки у формі большевизму, а теж як антикомуністичний російський Імперіялізм. Головний фронт проти першого з них є на Рідних Землях, а проти другого — покищо тільки на чужині. Але в майбутньому ця система може змінитися й обидва фронти відкритого московського імперіялізму можуть стати рівнорядними. Антикомуністичний Імперіялізм Москви може прийти на зміну большевизмові.

Інтернаціональний комунізм не обмежується обширом большевицького панування. Він діє по всьому світі, серед різних народів, і під цим оглядом є світовим явищем. При тому він стоїть на послугах московського імперіялізму, в большевизмі має свою основну, випадову базу, з Москви дістає постійне підживлювання. Для українського визвольного руху, як і для інших протибольшевицьких сил, інтернаціональний комунізм творить додаткові фронти, побіч большевицького, відкриваючи ворожі дії з багатьох інших боків. Тому фронтові проти інтернаціонального комунізму мусимо відвести окреме місце в нашій боротьбі.

3. МОЖЛИВОСТІ ДОКОРІННИХ ЗМІН НА ПІДБОЛЬШЕВИЦЬКОМУ

ОБШИРІ

Знищення большевицького поневолення України і відновлення Української Самостійної Соборної Держави будуть великою геополітичною зміною такого порядку, що створить цілком інший уклад не тільки на сумежному з Україною просторі, але й набере світового значення. Визволення України спаралізує агресивність московського імперіялізму та завдасть смертельний удар інтернаціональному комунізмові.

Але пропорційно до величезного, світового значення української визвольної справи, стоять так само великі перешкоди на шляху до її здійснення. Ці перешкоди походять першою мірою від ворога. Москва, большевицький режим, усі відміни московського імперіялізму та світовий комунізм — добре розуміють значення України і загрозу від її визвольних змагань. Тому вони всіма силами й засобами намагаються втримати Україну в стані поневолення, знищити український національно-визвольний рух, чи хоча б заступити йому шлях до перемоги. Одночасно українська визвольна справа зустрічає чималі труднощі у вільному світі, в таборі протибольшевицьких держав. Маємо на увазі справжні протибольшевицькі сили, а не закаптурених спільників больше-визму, в ролі тих міжнародніх мафій, які відкрито діють проти самостійности України, виконуючи послугу Москві. Цих треба зараховувати до ворожого табору. Коли ж антикомуністичні сили у вільному світі, зокрема керівні кола західніх держав, не підтримують української справи, то це значною мірою діється саме через її велике значення. З одного боку діє сила інерції, а з другого — страх перед ангажуванням себе в гострий конфлікт з Москвою. Бо підтримка самостійницьких змагань України — це офензивна дія проти Росії на найвиразнішому для неї пункті.

Усвідомлюючи, які великі перешкоди і ворожі сили стоять проти наших змагань та які великі зміни викличе перемога української визвольної справи, мусимо розглянути всі можливості і фактори, які можуть допомогти у визволенні України. З цього погляду нас цікавлять всі основні зміни на підбольшевицьхому просторі і можливості їх виникнення, не тільки такі, що стоять у причиновому зв'язку з українською визвольною справою, але теж такі, що приходять у наслідок дії інших сил і обставин, а які можуть мати вплив на умовини нашої боротьби.

Найперше ставимо собі питання, які можливості основних змін на підбольшевицькому обширі є передбачені в різних концепціях. Маємо на увазі те, як може дійти до основних змін загального становища в країнах, тепер поневолених большевизмом. При цьому узгляднюємо не тільки нашу концепцію, а теж інші, щоб зіставити всі теоретичні розв'язки цього питання, розв'язки, які повинні б мати якісь реальні завдатки, коли на них спираються політичні концепції і за ними стоять певні політичні фактори.

Є три основні теоретичні можливості змін на підбольшевицькому обширі.

Перша можливість — це усунення большевизму зовнішніми силами. Практично беручи, за теперішнього укладу сил це може статися тільки одним способом — війною. Нема жадних виглядів на те, щоб інші держави могли усунути панування большевизму без війни, своїм натиском мирними засобами, чи самою загрозою пристосовання мілітарної сили. Війна з СССР і перемога держав протилежного бльоку могли б дати їм змогу знищити володіння большевизму і встановити на його місці новий лад.

Друга можливість — це внутрішня еволюція большевизму, глибинні зміни в большевицькій системі, зміни в режимі та в його національній, суспільній, економічній, культурній політиці.

Третя можливість — це протибольшевицька революція, насамперед національно-визвольна революція поневолених Москвою народів.

Ці три можливості трактуємо як основні тому, що в кожній із них підметом, рушієм змін е інша сила, чи пак інший комплекс сил, що прямує до своєї власної мети. Вслід за цим, у кожному з тих трьох варіянтів зміни відбувалися б іншим, своєрідним способом і мали б інший характер, хоч їхні наслідки в різних точках могли б сходитися.

Подані тут три основні можливості не є тільки вислідом теоретичних міркувань. Кожна з них має місце в якійсь політичній концепції, за якою стоять українські чи чужоземні політичні сили.

Крім цих трьох основних можливостей, існують ще різні окремі комбінації. Такі комбінації переважають, власне, у різнородних політичних концепціях. Мало концепцій обмежується виключно й виразно на одній з трьох основних можливостей. Але при докладнішій аналізі коленої комбінованої концепції можна ствердити в ній перевагу однієї основної можливости, та другорядну ролю інших. Різні політичні концепції, які прямують до ґрунтовних перемін на теперішньому підбольшевицькому просторі, хотіли б узгляднити всі можливості, а не класти все на одну ставку. При тому ріжниці між спорідненими концепціями полягають на більшім або меншім наголошуванні саме тих можливостей, які в них стоять на другому місці, як доповнення чи підсилення основної можливосте.

В цьому нашому розгляді не було б доцільно займатися різними складними концепціями, бо це тільки утруднювало б дійти до чіткої оцінки і ясних висновків. Доцільніше, і цілком вистачаюче, застановитися над кожною з трьох основних можливостей і виробити собі оцінку їхньої вартости, а тоді будемо мати ключ до оцінювання різних комбінацій з тих основних елементів.

Застановляючися над поодинокими можливостями ґрунтовних змін, на підбольшевицькому просторі, не маємо на меті перевірювати, чи кожна з них має реальні основи та наскільки. Кваліфікація політичних тенденцій за критерієм реальности, чи нереальности є взагалі сумнівної вартости, поскільки за тими тенденціями стоять живі сили, готові і спроможні до боротьби за їхнє здійснення. Це стосується так само до оцінювання різних передбачувань майбутнього розвитку. Наша оцінка обговорюваних тут можливостей не стосується до їхньої реальности, чи об'єктивної вартости, тільки має виразне, суб'єктивне визначення: нас цікавить передусім те, чи дана можливість відповідає українським визвольним змаганням, чи нашу справу можна з нею пов'язувати, чи є для того підстави.

4. ЗНАЧЕННЯ ВІЙНИ ДЛЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ВИЗВОЛЕННЯ

Переможна війна держав Атлянтійського та інших протибольшевицьких бльоків із СССР викликала б дуже великі зміни світового маштабу, а зокрема створила б цілком нове становище в країнах поневолених Москвою. Третя світова війна зрушила б цілий уклад світових сил ще більше, ніж обидві попередні війни. Це можна передбачати з великою певністю, бо в такій війні прийдуть до голосу всі експльозивні сили і будуть валитися різні хиткі, штучні конструкції, яких чимало тепер у світі, та які найбільше скупчені на цілому підбольшевицькому просторі. Велике стря-сення, викликане новою світовою війно, урухомить ув'язнені чи загальмовані сучасним міжнароднім станом революційні сили й процеси так, що вони виступлять на арену подій рівнорядно з силами і змаганнями обидвох воюючих бльоків. Власне в цьому полягає революційне діяння великих воєн, у яких не тільки зударя-ються обидві воюючі сторони своїми силами і прямуваннями, але ще й розв’язуються діяння інших сил і процесів, які розвиваються поза плянами і контролею однієї, чи другої воюючої сторони. Чим більша війна, тим трудніше воюючим сторонам втримати під контролею її розвиток і наслідки.

Ми вже згадували про те, що було б недоцільно плянувати наші визвольні змагання тільки на можливостях виникнення світової війни. Про початок війни може щось певно знати тільки така держава, яка сама плянує війну і при цьому лише вона має повну ініціятиву. За існуючого тепер укладу сил і сучасної міжнародньої ситуації, ніхто певно не може сказати, чи і коли може розгорітися війна, бо жодна держава не має в своїх руках повної ініціятиви та всіх можливостей вирішувати. Крім цього справа не тільки в тому, чи взагалі заноситься на війну, ще важливіше питання — коли вона може прийти.

Не маючи твердих основ певної відповіді на це питання, не можна наставляти своїх плянів однобічно тільки на одну можливість. Треба враховувати виникнення війни та бути готовим до повного використання її для національно-визвольної революції, але головний плян треба будувати незалежно від можливости війни.

Ще є питання, наскільки протибольшевицькі визвольні рухи можуть своєю політичною акцією і боротьбою впливати на вибух війни, або на його приспішення. Якщо б у цьому напрямі були вигляди, тоді це відкривало б перед визвольними рухами важливий шлях дії і давало б змогу з більшою певністю включати війну у власні пляни. В теперішній міжнародній ситуації відповідь на повище питання мусить випасти неґативно. Визвольні рухи поневолених народів могли б дати тільки іскру, яка запалила б воєнний огонь у насиченому воєнною атмосферою міжнародньому положенні. Для цього потрібно не тільки ворожнечі і політичного напруження між протиставними державами чи бльоками, але, що головне, теж необхідної мілітарної готовости і рішучости хоча б одної сторони. А це останнє залежить не так від абсолютного рівня озброєння, як ще більше від виразної і всебічної переваги над противником. Якщо в існуючому міжнародньому укладі під цим оглядом котрась сторона більше готова до війни, то нею є совєтський бльок.

Цілий розвиток подій після другої світової війни показує, що справа поневолених Москвою народів та їхньої визвольної боротьби в оцінці західніх держав не має такої ваги, щоб могла децидуючо впливати на їхню політику супроти СССР, а тим менше на їхню поставу в питанні війни чи миру. Це саме стосується і до життєвих питань менших держав. Навіть загроза і наступ большевиків на важливі позиції західніх великодержав не викликали у відповідь такої рішучої реакції, яка б поважно наближала офензивну війну Заходу. Вже було багато таких подій і ситуацій, які, за тверезою оцінкою, вимагали мілітарного встрявання західніх держав в інтересі захисту від большевицької агресії світу, не тільки поневолених, але й вільних ще народів. Згадати б, наприклад, широку повстанську боротьбу УПА-ОУН, польського збройного підпілля АК (Армія Крайова, польська підпільна армія, що її поляки почали організувати зразу після падіння Польщі в 1939 р., за німецької окупації. Після довгих намагань керівництво польського підпілля пов'язалося з польським еміграційним урядом у Лондоні й почало одержувати від нього допомогу. Остаточно АК оформилася аж у 1943 р., а вже в 1946 р. лондонський уряд дав наказ членам цієї армії виходити “з лісу” й виявитися перед московсько-большевицькими “союзниками”- Большевики знищили велику кількість тих, що виявилися, а ще більше заслали до своїх концентраційних таборів або до тюрем. За твердженням польських джерел (“Польске сіли збройне”, том III, Армія Крайова, вид. Історичного Інституту ім. ген. Сікорського, Лондон 1950, сторін 972). у березні 1944 р. кількісний стан АК виносив 6.287 чот (плютонів), кожна по 50 людей, себто понад 300 тисяч вояків, одначе це може бути перебільшенням. Від уряду в Лондоні АК одержала велику кількість зброї та мільйони грошей в американській, польській і німецькій валюті, що їх. привозили з польських баз в Англії літаки, які за час існування АК зробили 483 полети до Польщі. Заслугою АК було організування Варшавського повстання проти німців у 1944 р. З ініціятиви командування УПА були намагання злагіднити загострені польсько-українські взаємини, тому обидві сторони створили спеціяльні комісії для переговорів у справі координації підпільних дій проти большевицького ворога), підпілля балтицьких країн — кульмінаційне насичення цієї боротьби в перші повоєнні роки, та дальше вигорювання збройних, партизанських дій при байдужості Заходу; далі — комуністична збройна аґресія в Китаї і опанування його, а останньо мадярська революція та здушення її совєтською армією при пасивності Заходу.

Цілий цей розвиток приводить до висновку, що в сучасній міжнародній ситуації і при теперішньому стані західніх держав визвольна боротьба поневолених народів не спроможна зрушити пасивности вільного світу такою мірою, щоб він став на шлях мілітарного втручання. За таких обставин нема підстав і недоцільно включати в пляни визвольної боротьби можливість викликати війну революційними діями. Ця можливість могла б бути актуальною тільки в такій ситуації, коли протибольшевицький бльок держав був би достатньо підготований, себто — готовий до війни.

В сучасному положенні визвольні рухи мусять трактувати питання виникнення війни як фактор від них незалежний, фактор, який лежить поза засягом їхніх можливостей і впливу, трудний до певного передбачення і обчислення. Тут треба підкреслити, що це стосується тільки до виникнення війни, до її початку, а не до її розвитку і висліду, якщо вона вже почнеться.

Далі стоїть питання, яку вартість може мати війна між СССР і західніми державами для визвольних змагань поневолених Москвою народів. Його розгляд треба розділити на дві частини: перше— це значення самої воєнної ситуації для визвольної боротьби; друге — що принесли б противники СССР поневоленим народам, яку мету відносно цих народів мала б їхня війна.

Війна між СССР та іншими державами напевно принесла б українському народові нові великі жертви в людях і, правдоподібно, теж великі спустошення країни. Не зважаючи на це, таку війну радо зустріли б не тільки активні борці-революціонери, а й цілий народ, якщо б вона давала якість вигляди на знищення большевицького поневолення і здобуття національно-державної незалежности. Жертви і всебічні втрати, що їх поносить Україна в большевицькій неволі, загально є значно більші і гірші, ніж були б наслідком війни.

Беручи до уваги цю обставину, виникнення війни між; СССР і західнім бльоком уважаємо побажаним, з уваги на корисні шанси, які. вона принесла б визвольній справі. Наведемо важливіші моменти, що складаються на наше твердження.

Війна зрушила б застоялу міжнародню ситуацію, дуже несприятливу для визвольних змагань поневолених народів. В міжнародніх взаєминах інерція і страх перед більшими змінами відо-грають поважну ролю. Зокрема в теперішньому положенні пасивна постава й поступливість західніх держав супроти большевицької єкспансивности є спричинені бажанням уникати зударів з СССР та страхом перед війною. З вибухом війни ці мотиви відпали б, те що перед тим стримувало, стане поштовхом до ініціятиви й енергійної дії противників СССР. Хоч теперішній міжнародній уклад не відповідає інтересам і бажанням Заходу, Захід усе таки боїться великого зрушення, щоб не стало ще гірше. Зокрема він боїться війни з уваги на великі жертви. Таким чином опір проти великих міжнародніх зрушень, зокрема ж таких, які розвивалися б з вибуховою силою, йде з різних сторін, теж і від держав незадоволених сучасним положенням. Тому зрушення існуючого стану є дуже трудною справою і вимагає великих сил. Війна зробила б це відразу.

Під час війни визвольна боротьба поневолених народів набуде більшого значення в оцінці противників СССР, відповідно до її властивої ваги. Не зважаючи на те, що у світовій війні по обидвох боках діють мільйонові армії та відбуваються величезні баталії, революційні акції і сили можуть відогравати важливу ролю, значно більшу, ніж нормальні фронтові армії, якщо міряти відношення їх діючих сил. Пропорційно малі повстансько-партизанські відділи можуть зв'язувати і знищувати великі армії у ворожому запіллі. Тим більше значення для розвитку війни мають національні революційні рухи, які впарі з повстанською, збройною боротьбою розгортають різні форми революційної акції і своєю дією розстроюють і в корені розкладають велику частину ворожої сили. Історія другої світової війни, а опісля льокальні війні у Східній і Південно-Східній Азії показують велике, часто вирішальне значення революційних рухів. Можна сподіватися, що цей досвід не буде в майбутньому так знехтований противниками СССР, як це було в минулій війні.

Вслід за цим революційна боротьба може легше знайти союзників і підтримку. Правда, для справжнього союзу не вистачає боротьба проти спільного ворога, треба теж спільної мети, чи хоч би узгіднення в позитивних цілях з боку договірних сторін. Але коли цього немає, є ще можлива тимчасова й обмежена взаємодопомога на підставі погодження тактичних цілей обидвох сторін. Війна з СССР напевно не буде ні легкою, ні короткотривалою. Тож можна сподіватися, що в час війни противники СССР, незалежно від своїх політичних плянів на майбутнє, не дозволять собі на таке неприязне чи легковажне ставлення до українського революційно-визвольного руху, як це має місце тепер. Коли не можемо рахувати на справжніх союзників, то, принайменше, можна одержати зброю та інший технічний виряд, потрібний до боротьби, від ворогів спільного ворога. Але не можна виключати теж кращої можливости, що з розвитком війни у західньому бльоці визріє таке політичне наставлення, яке дасть спільну плятформу для протисовєтської війни третіх держав та для національно-визвольних революцій, а через те прийде до координації всіх проти-большевицьких фронтів одним стратегічним пляном.

За найважливіші користі з війни для національно-визвольних змагань треба уважати ті обставини, які облегшують власну боротьбу поневолених Москвою народів. Передусім те, що війна зв'язує головну увагу і сили большевиків зовнішніми фронтами та унеможливлює їм сконцентрувати свою енерґію проти революційно-визвольних сил. Зокрема у застосуванні масового терору і репресій, які є засобом большевицького володіння, війна накидає вужчі межі, ніж мирний час. Під цим оглядом большевицька система має цілком протилежне становище, ніж держави, що зберігають якісь правні норми. У тих державах воєнний час виправдує, а то й вимагає більшого обмеження громадянських прав та гострішого трактування виконности обов'язків і норм, диктованих воєнними обставинами. Тому в державах з справжнім правопорядком внутрішня система під час війни є значно твердша, ніж у мирний час. А большевицький режим засадничо не респектуе жодних прав і свобід громадянина, не підчиняється жодним правним нормам, хоч сам їх встановляє. Він трактує всі ділянки і всі справи внутрішнього життя опанованих ним країн цілком довільно, підпорядковуючи всіх і все своїм бажанням, своєму розумінню доцільности. Большевизм не потребує жодних виправдань для свого безправ'я, насильства, тотального терору і визиску, застосовує їх однаково як під час війни, так і під час миру. Властиво ціла внутрішня система під большевиками є перманетною воєнною системою. Але війна з іншими державами примушує большевицький режим більше рахуватися з народом та з такими наслідками свого поступування, які шкодять його воєнним діям, підривають мілітарний потенціял.

Війна примушує режим покликати до армії великі маси людей, і він не може їх втримати під такою щільною індивідуальною контролею, як під час миру. Зокрема під час воєнних операцій і рухів військ політично-поліційна контроля вояцтва значно послаблюється. Психологічне наставлення загалу вояцтва у війні, особливо на фронті, робить його здатнішим і готовішим до протилежної дії та боротьби, ніж у нормальних підсовєтських умовах. Розвиток війни створює чимало ситуацій сприятливих для того, щоб вояцтво, замість захищати зненавиджений режим і систему, повернуло свою зброю проти них. Власне ця зброя, яка під час війни дістається в руки великої маси вояцтва, може бути великою небезпекою для большевиків, вона може стати зброєю проти-большевицької визвольної революції.

Це були б ті обставини, створені воєнною ситуацією, які сприяють революційно-визвольній боротьбі, дають кращі можливості ширше розгорнути її та вести з поважним, успішним ефектом.

З'ясовані тут обставини, які виникли б наслідком воєнної ситуації, мають для національно-визвольних змагань настільки значення, наскільки їх використовує народ і його революційна сила для повного розгорнення власної визвольної боротьби. Без відповідного використання воєнної ситуації і без власної революційно-визвольної боротьби сама війна не принесла б нам визволення від московсько-комуністичного імперіялізму.

Але в нашому політичному житті зустрічаємо й інші концепції, зокрема такі, які всі визвольні сподівання перекладають на війну, мовляв, воєнна перемога західніх держав над СССР автоматично принесе Україні національне визволення. Щоб у цьому питанні мати ясність, треба насамперед з'ясувати політику західніх держав. Нас мусить цікавити не лиш сама війна, а теж пляни західніх держав у питанні майбутнього ладу на теренах розгромленого війною СССР.

Виразної офіціяльної відповіді на це питання ще не маємо, але політика західніх держав показує їхнє основне наставлення, як у справі конфлікту з СССР, так і в справі визвольних проблем поневолених Москвою народів. На цій підставі можна робити висновки відносно плянів західнього бльоку на випадок війни, бо ж ті пляни не можуть багато розходитися з. теперішнім наставленням. Війна, якою буде великий збройний зудар західнього бльоку з бльоком большевицьким, мусить мати не тільки мілітарну, а теж політичну й психологічну, послідовну підготовку під час миру.

Як знаємо, основне й переважаюче над іншими концепціями наставлення в західніх державах іде по лінії мінімальних змін на підбольшевицькйх теренах. У програму західнього бльоку входять такі завдання: усунути комуністичний режим і його систему, завести демократичний лад та привернути самостійність тим державам, які мали її до другої світової війни. Натомість національне визволення інших народів, поневолених Москвою ще перед другою світовою війною, та створення на теренах неросійських народів, окупованих Москвою, самостійних національних держав — не мають позитивної розв'язки в концепції Заходу. Основною тенденцією Заходу є тільки боротьба з комунізмом, з виразним і послідовним намаганням уникати питання російського імперіялізму, чим сприяється відтворенню колишньої російської імперії.

Мотиви такого наставлення Заходу є теж пов'язані з питанням війни. Поперше, західні держави не хочуть порушувати иайвразливіших для Росії питань, що ними є національні проблеми, щоб не загострювати відносин із СССР. Це випливає з бажання уникнути війни. Подруге, якщо до війни таки прийде, то вони хочуть здобути собі прихильність частини російського народу тим, що виступлять з програмою знищення тільки комунізму, не нарушу-ючи цілости теперішньої московської імперії. На Заході домінує переконання, що таким способом у москалях можна мати союзників проти режиму, а концепція розвалу імперії на національні держави помогла б, мовляв, большевикам змобілізувати ввесь по-тенціял російського народу на оборону своєї імперії.

Досвід з нашої дванадцятилітньої закордонної акції показує, що наші переконування політичних кіл Заходу про нереальність і недоцільність ставити на російський народ не дали, як бачимо, поважніших наслідків. Крім певної кількости політиків, які розуміють і заступають наше становище, керівні й відповідальні політичні чинники в більшості послідовно тримаються погляду, що російську імперію треба залишити ненарушеною, “здемократи-зувавши” її самим усуненням комунізму. Треба враховувати, що така тенденція буде генеральною лінією західнього бльоку теж у час війни.

Розвиток воєнних подій навряд чи змінить такі проросійські погляди. Навіть тоді, коли не буде жодних проявів протирежимних акцій москалів, речники цієї тактики не схочуть зректися своїх поглядів. Зрештою, така тактика розрахована не тільки на активну протирежимну боротьбу російського народу. На думку її речників, уже саме демобілізування запалу російського народу у війні проти Заходу та моральне підкошення успішности больше-вицької воєнної пропаганди дадуть поважну користь. А під .тим оглядом важко ствердити, наскільки дана політика має фактичний вплив і наслідки на другому боці фронту. Тому політична лінія війни, підготовка в довоєнний період і виразно застосована на початку війни, буде, правдоподібно, втримана і в дальшому розвитку війни. Про це подбають ті чинники, які мають вирішальний вплив на визначення політичної лінії. Причиняться до того чимало теж і російські еміграційні сили, які, не зважаючи на свої внутрішні розходження, на відтинку зовнішньо-політичному діють одно-згідно, намагаючись вплинути на Захід, щоб він виступав тільки проти комунізму, не нарушуючи цілком російської імперії.

Під час війни згадані сили різними засобами будуть намагатися викликати враження, що тільки така політична лінія єдиноправильна, що тільки вона дає великі користі воєнним зусиллям Заходу. Знаємо з досвіду другої світової війни (Власовщина) та з сучасного російського підроблювання “протибольшевицької революційної дії” НТС (НТС — “Национально Трудовой Союз”, біломосковська еміграційна організація, якої історія виникнення сягає ще 1918-их років. Після падіння уряду Керенського, за кордони московської імперії вийшла велика кількість, понад 1,200.000, противників большевицького режиму, яка розсіялася великими поселеннями по різних країнах Европи. У 1925 р. біло-москалі в Юґославії створили “Русский Союз Национальной Молодежи” — РСНМ, який у 1931 р. змінив свою назву на “Национальний Союз Нового Поколений” — НСНП. Тому, що в цій організації скоро загніздилася червона аґентура, серед московської еміграції у Франції виникла проти неї опозиція, що було причиною поновної зміни назви на “Национально Трудовой Союз Нового Поколения” — НТСНП. Новоназвана організація щільно співпрацювала з гітлерівським ґестапом; у 1941 р. осідок Союзу перенесено з Юґославії до Німеччини, ще раз змінивши назву на “Национально Трудовой Союз Российских Солидаристов” — НТСПС. Після програної Німеччини, НТС переніс свій осідок до Франкфурту над Майном, де появляється його офіціоз “Посев”. НТС пов'язаний з різними розвідками, американською та ін., також не вільний від московсько-большевицької аґентури. В 1950-ті роки він переживав чимало афер, пов'язаних із агентурою в його рядах. НТС уважає себе протибольшевицькою організацією і через це користується фінансовою допомогою різних західніх кіл. Докладніше про НТС писав Степан Михайлович п. н. “Союзники КПСС”, “Шлях Перемоги”, Мюнхен, рік вид. V, чч. 10/211 до 13/214, у березні 1958 р), що москалі і в таких справах виявляються досконалими фальшівниками і сьогодні мають в американців не менші успіхи, ніж колись у Гітлера. Треба враховувати і те, що большевики будуть підсувати такі спрепаровані факти і відомості, які даватимуть поживу й арґументи московській акції на захист імперії. Ці відомості змірятимуть до того, щоб втримати відповідну, проросійську, лінію воєнної політики Заходу. Большевикам оплатиться малим коштом викликати у ворожому таборі дезорієнтацію у засадничій справі.

На внутрішньому фронті головною небезпекою для большевиків є національно-визвольна революція поневолених народів, а не російські антикомуністичні настрої. За воєнної ситуації совєтський режим застосує до москалів тактику невтралізування їх протирежимних настроїв з допомогою різних обіцянок та пом'ягшення комуністичної системи. Тож, якщо йде про задоволення російських імперіялістичних настроїв і бажань, то большевики мають у цьому безконкуренційну першість, усякі загравання їх противників на тій струні тільки скріплять їхні позиції. Для Москви найважливіше те, щоб убити клина між національно-визвольні сили поневолених народів і воєнні дії західнього бльоку. Бо з'єднання визвольних сил поневолених народів і воєнних сил вільних західніх держав у політичному й оперативному відношенні, припечатало б загладу большевизму і розгром російської імперії.

Чим пояснюється ця, з нашого погляду, безглузда політична концепція західнього бльоку? її спричинює багато різнородних факторів, але в нашому розгляді другорядні й тимчасові причини можна поминути, бо вони з часом можуть бути усунені. До них можна, напр., зарахувати недостатню поінформованість відповідальних західніх політиків про протибольшевицькі сили і настрої, їх неправильне розуміння проблем і можливостей поневолених Москвою народів, або тенденційні російські й проросійські впливи в урядових кабінетах західніх держав. Такі фактори можуть мати, на протязі певного часу, навіть велике значення, але дійсність і розвиток подій, а теж акція національних протимосковських сил, паралізують і обмежують їхній вплив. Нас цікавлять насамперед такі фактори, які мають коріння в самих основах політики і стратегії західніх держав, а через те діють глибоко й довготривало. І до цих факторів слід зарахувати наступні засади західньої політики:

1. Старатися, щоб у війні з СССР мати проти себе якнайменше противників, щоб сили ворога були послаблені зокрема під оглядом воєнної моралі;

2. приєднати на свій бік якнайбільше сил, по змозі воєнних союзників, або хоч здобути в них прихильну невтральність. Це стосується зокрема сил по тамтому боці фронту;

3. скласти якнайзагальнішу, універсальну плятформу спільного протибольшевицького фронту, базуючись тільки на тому, що є спільне всім тим елементам, яких можна до нього залучити. Натомість відкидати усе те (для поневолених Москвою народів найосновніше), що може бути причиною незгоди чи спорів поміж учасниками цього фронту.

У зв'язку з цими засадами оцінка діючих, чи потенціяльних противників большевизму в політиці західніх держав набирає вирішного значення. Тому для розуміння основних первнів західньої, точніше — американської, концепції протибольшевицького фронту, треба з'ясувати питання; як Захід оцінює протибольшевицькі національно-визвольні рухи і російські протикомуністичні сили. Для нас не може бути міродатним твердження, що Захід не знає проблем поневолених народів. Таке незнання справді зустрічаємо, в публічній опінії Заходу, але політичні та військові спеціялісти, що основніше студіюють ці справи і мають вирішальний вплив на устійнення політичної лінії, напевно мають досить правильний погляд на силу і значення визвольних рухів поневолених народів. У кожному разі вони мають досить призбираних і простудійованих матеріялів, які дають основу для належної оцінки цього протибольшевицького потенціялу. Отже, в тих колах не повинно бути недоцінювання визвольних рухів поневолених Москвою народів та виявленої послідовности в їх неґуванні.

Але слабою сторінкою революційного потенціялу поневолених народів, на думку Заходу, є периферійність цього потенціялу у відношенні до цілого СССР, себто — погляд, що революційні сили поневолених Москвою народів охоплюють тільки свої національні території й на них зосереджують свою визвольну боротьбу, але не мають ґрунту на корінних російських теренах, у центрі большевицької сили.

Під цим оглядом західні політики приділяють більше уваги російському протибольше-вицькому потенціялові. Вони приписують велике значення всякому російському протикомуністичному чинникові, навіть при мінімальній його силі й активності, їм особливо залежить на тому, щоб мати союзника всюди, а насамперед в осередку ворожого табору. І якщо є будь-які вигляди на те, що може постати російський протикомуністичний революційний фронт, то щоб до цього довести, Захід намагається зробити все можливе, навіть ціною неросійських поневолених народів.

На відношення західньої політики до національно-визвольних рухів поневолених Москвою народів впливає, мабуть, і політична детермінація цих рухів. Беручи до уваги, що визвольні рухи пройняті непохитним рішенням боротися з большевизмом і кожним російським імперіялізмом за всяких умов, Захід розраховує на них як на сталий, незмінний фактор у загальному протибольшевицькому фронті і не боїться, що своєю політикою може втратити в них союзника. Але такий розрахунок Заходу цілком неетичний. Становище Заходу і його оцінка революційно-визвольних сил поневолених народів напевно мусіли б бути інакшими, якщо б ці сили могли вибирати між протибольшевицькою боротьбою та іншим шляхом до осягнення .своєї мети. Тоді для політики західніх держав, зокрема для воєнної, було б важливим питанням, як утримати, або зактивізувати національно-визвольні рухи у протибольшевицькому фронті. За сучасного міжнародного укладу та рішучої настанови національно-визвольних рухів за всяких умов боротися з комунізмом, це питання, як відкрита політична проблема, не існує. Коли поневолені народи ведуть свою визвольну боротьбу самостійно в найтруднішій ситуації, без підтримки Заходу, то тим більше можна рахувати на активність їх протибольшевицького фронту у сприятливіших обставинах — під час війни.

Не турбуючись вищенаведеним питанням, політика і стратегія західнього бльоку займається питанням іншим, а саме: як втягнути у свої пляни і використати для своїх цілей національно-визвольні рухи поневолених Москвою народів. Звідти і причини намагань підпорядкувати національно-визвольні рухи політиці і стратегії Заходу в поборюванні комунізму. Визвольні рухи мали б, поперше, прийняти політичну плятформу одностайного протибольшевицького фронту, яку устійнює західній бльок, та пристосувати до неї власну концепцію і політику. Подруге, їхня стратегія боротьби і революційної дії мала б керуватися такою генеральною настановою: служити здійснюванню стратегічних і тактичних плянів бльоку західніх великодержав у всіх фазах їхньої розгри з большевицьким бльоком, — розгри політичної, а далі, якщо до цього прийде, теж розгри мілітарної. Власні рації національно-визвольних рухів, доцільність і успішність їхньої протибольшевицької боротьби мають для західніх держав далеко менше значення ніж самі користі, які кожночасно має їхня політика і стратегія з дії визвольних рухів. Загальну протибольшевицьку боротьбу вони утотожнюють із своєю політикою.

Поскільки залучення російських антикомуністичних сил до протибольшевицької боротьби є одним із головних елементів західньої концепції єдиного фронту, то й визвольні рухи поневолених народів мали б служити інтересам згаданої концепції Вони мали б, як уже сказано, пристосувати свою концепцію і політику до плятформи спільного з москалями фронту, отже, в нашому випадку, відмовитися від самостійности України або хоч відкласти це питання аж до часу повалення комунізму. Революційно-визвольні сили поневолених народів у СССР мали б вести свої дії і боротьбу в рамках т зв. всеросійського чи “всесоюзного” фронту під домінуючим керівництвом москалів. У цей спосіб мали б, мовляв, бути невтралізовані протилежності між національними самостійницькими силами та російськими антикомуністичними але імперіялістичними елементами. Викликане від такого всеросійського могутнього руху враження мало б мовляв, притягати москалів з протирежим-ними настроями та активізувати їх до боротьби.

Впродовж десятки років спостерігаємо безнастанні намагання американців провести свій плян у життя. Вони від нього не відступають, не зважаючи на його безуспішність на відтинку самостійницьких сил поневолених народів. Це показує, як глибоко закорінена згадана концепція в політичних колах США.

З другого боку, український визвольний рух, ОУН та співзвучні з нею національні сили, на спілку з національно-визвольними рухами інших поневолених Москвою народів, теж доказали непохитність у своїх принципових основах, отже нема підстав для ілюзій західньої політики, що ще може вдатися приєднати національно-визвольні сили до спільного фронту російських імперія-лістів. Але концепція Заходу одного протибольшевицького фронту з засади пристосована тільки до участи в ньому москалів і вона ні трохи не узалежнюється від становища визвольних сил поневолених народів. Одночасно можна ствердити, що ця концепція вийшла зі стадії експерименту та устійнилася як генеральна лінія західнього бльоку на цьому відтинку.

Ось такі наші ствердження. Одночасно мусимо з'ясувати теж і висновки з них, що їх роблять пляновики політики і стратегії західнього бльоку:

1. Усіх активних чи потенціяльних противників комунізму на підбольшевицьких теренах не можна звести до однієї спільної плятформи, в одні рамки протибольшевицької боротьби;

2. російські антикомуністичні елементи можуть стати, активним фактором у пляні протибольшевицьких, зокрема воєнних, дій західнього бльоку тільки тоді, коли Захід дасть для цього відповідні стимули своєю програмою, політикою та тактикою боротьби. Тому західній бльок, розраховуючи на російський антикомуністичний рух, мусить його вирощувати та живити;

3. національно-визвольні рухи поневолених народів становлять самобутній політичний і силовий фактор. Вони мають доволі власної життєвої снаги, щоб існувати і діяти незалежно;

4. хоч національно-визвольні сили не даються включити у західній плян одного фронту спільно з москалями, але їхня самостійна боротьба творить окремий фронт, який зв'язує і нищить сили спільного ворога й може завдати йому смертельний удар. Тому існування і дія тих сил є корисні, принаймні доти, доки йде світове змагання з большевизмом;

5. для Заходу немає небезпеки, що національно-визвольні рухи припинять свою протибольшевицьку дію в наслідок відсутности зовнішньої підтримки;

6. можливість зміцнити ці рухи і їхню боротьбу лишається для західніх держав відкритою і це питання вони можуть розв'язати кожночасно, відповідно до тактичної доцільности, зокрема у випадку війни з СССР. Це залежатиме від того, наскільки скріплення такого незалежного фронту з власною метою і дією буде, на їх думку, потрібне.

Оце і є заключний висновок, який, як виглядає, нормує ставлення західнього бльоку, зокрема США, до національно-визвольних самостійницьких змагань поневолених народів.

На цьому місці не розглядаємо доцільности політики і стратегії західнього бльоку у відношенні до підсовєтських справ. Нам іде про з'ясування самого фактичного стану, його причин, а теж про питання, наскільки він має познаки тривкости та які є вигляди на його зміну. Підсумовуючи цей розгляд, приходимо до висновку, що головна концепція західнього бльоку розраховує і ставить на російську карту, а національно-визвольні рухи трактує як побічний чинник. Вона ж устійнена і на час війни. Наші аргументи про недоцільність цієї концепції та її шкідливі наслідки для протибольшевицької боротьби не мають впливу на наставлення західнього бльоку, не зважаючи на їх об'єктивну слушність. Детермінація національно-визвольних рухів щодо незмінности їхньої протибольшевицької боротьби не дозволяє західнім державам висунути альтернативу: ставити на поневолені народи або на москалів. Примат протибольшевицького фронту та вимоги самостійної визвольної боротьби перед питанням взаємовідношення з Заходом не дає змоги тактично маневрувати, щоб добитися зміни в його наставленні.

Відповідаючи на головне питання, що принесла б війна поневоленим у СССР народам, — треба прийняти як першу можливість таку: національно-визвольні змагання мусять проходити самостійно, без підтримки західнього бльоку. А з цього висновок, що в такій ситуації сама війна не принесла б Україні та іншим поневоленим Москвою народам самостійности. Підтримка західніх держав для національно-визвольних рухів у цьому випадку обмежувалася б тільки технічним підсилюванням самої протибольшевицької боротьби, але без чинної прихильности до політичного змісту національно-самостійницьких змагань.

Однак розвиток війни може привести західній бльок теж до цілковитої зміни своєї лінії. Затяжність дуже важкої війни з СССР не дозволятиме західній стратегії легковажно ставитися до реальних і поважних протибольшевицьких сил та покладатися на проблема-тичні концепції і сумнівний фактор — російські антикомуністичні сили. Для нас найважливішим є те, що воєнна ситуація створить догідніші умови для розвитку нашої незалежної революційної боротьби та для творення таких фактів, які відповідають рації визвольної справи. А в війні реальні факти і діючі сили мають інше значення, ніж під час кабінетного плянування. Війна відкриває значно ширші можливості для ініціятиви та поважного впливу національно-визвольних сил не тільки в рамках власної відокремленої боротьби, а теж і в ширшому засягу, в розвитку цілої війни.

Передбачаючи корисніші для національного визволення умо-вини в 'самому процесі війни, ніж у стадії її підготови, мусимо мати на увазі теж гірші можливості, спричинені наставленням західнього бльоку. Можемо мати діло з намаганнями насильного насаджування на землях України нового московського режиму і ладу некомуністичного, але однаково імперіялістичного напрямку. Підтримка західніх держав, призначена на вирощення й активізацію російського протикомуністичного руху, може бути повернена московськими імперіялістами проти національно-визвольних рухів, замість проти большевиків. Таким чином утворився б другий російський фронт проти самостійницьких змагань поневолених народів, цим разом фронт підтримуваний західніми державами, як це було сорок літ тому з Денікіном, тільки у зміненій формі.

В цьому розгляді застановляємося не над здогадними теоретичними можливостями, тільки над можливим розвитком і наслідками тих засновків, які вже існують і проявляються в політиці західніх держав. Серед них одні є сприятливі, інші — некорисні для національно-визвольних змагань. Ми не можемо керуватися своїм суб'єктивним наставленням чи бажанням й одні можливості узгляднювати, а інші поминати без уваги. Теж нема певного крите-рія для того, щоб їх посортувати на більш і менш реальні; засади логіки розв'язки не дають. Те все, що сьогодні існує в засновках, може в майбутньому далі розвинутися, якщо тому сприятимуть обставини.

Які ж робимо заключні висновки щодо вартости війни для національного визволення і яку маємо зайняти поставу в цій справі? Відповідь на ці питання можна зформулювати найпростіше ось так:

1. Сама війна між західнім і большевицьким бльоками не принесли б національного визволення поневоленим народам. Державна самостійність народів уярмлених в СССР не входить у концепцію Заходу і сама його перемога у війні з большевизмом не перерішує падіння російського імперіялізму;

2. така війна створить корисніші умовини для визвольної боротьби поневолених народів, ніж мирна ситуація;

3. з розвитком війни національно-визвольні рухи можуть мати проти себе нові фронти;

4. національно-визвольні рухи мусять використати воєнні обставини і розвинути власну протибольшевицьку боротьбу, зокрема збройну, в такій натузі і в таких розмірах, щоб у найвідповід-нішій ситуації підняти революційний зрив цілого народу, знищити ворожу окупацію та закріпити свою державну самостійність;

5. генеральна напрямна для поневолених народів у всіх етапах розвитку війни: творити власну революційну, збройну силу, займати активну поставу супроти всіх воєнних подій на своїй землі, як ворожого, так і приязного характеру, виявляти власну ініціятиву і творити довершені факти, згідно з рацією національно-самостійницьких змагань.

5. ЕВОЛЮЦІЯ БОЛЬШЕВИЗМУ І ЧАСТИННІ ЗДОБУТКИ БОРОТЬБИ

Розглядаючи три основні можливості глибинних змін на підбольшевицькому обширі, ми відмітили, як одну з тих можливостей, еволюцію большевизму, його системи і режиму. В українському політичному житті на чужині є й такі концепції, які спираються на переконання, що еволюційний розвиток большевицької системи веде до щораз свобідніших і кращих умов життя народу і людської одиниці та що такими ступневими змінами з часом буде цілком усунений дотеперішній нестерпний стан. Теж у демократичних державах зустрічаємо часто сподівання на еволюцію большевизму в напрямі збільшування свобід всередині СССР та притуплення експансії Москви проти інших держав. Тому треба застановитися над цим питанням, скільки воно займає центральне місце в деяких політичних концепціях.

Як у всякому житті, так і в підбольшевицькій ситуації та в большевицькій системі відбуваються зміни. Абсолютної незмінно-сти й непорушности нема в жодній державній, суспільно-політичній системі, нема її теж у большевицькій. Серед тих змін, які відбуваються в СССР, є теж; такі, що в порівнянні з дотогочасним станом створюють дещо свобідніші, кращі умовини для життя людини і народу в поодиноких ділянках. Але на тій підставі ще не можна оцінювати еволюції большевизму, її напрямку і значення. Бо не всі зміни, які мають місце в підбольшевицькому житті, походять з еволюції большевицької системи.

Насамперед мусимо з'ясувати собі, який зміст вкладаємо в це поняття. Під еволюцією большевизму розуміємо ці ступневі зміни в большезицькій системі, які відбуваються зі спонуки, з волі, чи за пляном чинників, приналежних до большевицької системи і режиму. Головний наголос лежить не на тому, що ініціятива до зміни мусить бути большевицького походження, тільки на властивому змісті даної зміни, на її напрямі і вислідному ефекті. Отже до еволюції большевизму зараховуємо теж такі зміни що їх проводить большевицький режим, пристосовуючися до зовнішніх впливів чи до внутрішньої ситуації в опанованих ним країнах, не змінюючи, одначе, генерального курсу прямування до своєї мети.

Від еволюційних змін у большевицькій системі відрізняємо зміни вимушені боротьбою поневолених народів, внутрішніх противників режиму, чи натиском зовнішніх сил, зміни суперечні з метою і бажанням большевиків, на які вони йдуть з необхідности. Істотна ріжниця полягає в якості змін першої і другої категорії, в їх значенні і наслідках, як для большевизму, так і для його противників.

Зміни еволюційного характеру большевики трактують позитивно, не дивлячися на те, чи вони їх роблять із власного почину, чи під зовнішйім впливом, чи навіть з конечности, під натиском. Важливим є те, що зміст і наслідки тих змін вкладаються в їхній плян, не суперечать їхнім цілям і допомагають їм втримати, закріпити свої позиції. Хоч не раз поштовх до змін у большевицькій системі і політиці дають інші чинники, але большевицький режим завжди намагається зберегти свою основну лінію і в нові методи, в нові тактичні потягнення вкладати такий зміст, що вони виходять на користь большевизмові, а не його противникам. Коли це вдається, тоді большевики можуть трактувати того роду зміни як свій успіх, як дальший крок на шляху здійснювання своєї мети у внутрішній чи зовнішній політиці.

Коли ж іде про зміни запляновані й ініційовані самими боль-шевиками, то вони завжди служать виключно большевицьким цілям. Навіть коли мається справу з внутрішньою боротьбою між; ривалізуючими групами в компартії, то як мотив і предмет цієї боротьби завжди виступають рації самого большевизму, інтереси компартії і режиму, а не добро народу.Скільки вже було внутрішніх конфліктів, криз, чисток у большевицькій партії, але завжди повторялося це саме. Кожна група змагалася за диктаторську владу для себе та за найуспішніше закріплення і поширення панування большевизму над народами. Не було й немає в компартії таких течій чи груп, які виступали б на захист народу, за його права, волю й добробут коштом пом'ягшення большевицької системи, обмеження комуністичного тоталізму й диктатури. Так само нема в компартії СССР протиімперіялістичних, чи хоча б менш імперіялістичних тенденцій чи груп, які мали б на меті волю народів, а не їх поневолення московським імперіялізмом і які спротивлялися б його тиранії і дальшій експансії.

Течії і сили неімперіялістичні, свободолюбні, які дбають про добро народу, не можуть зародитися і розвинутися в большевицькій партії з двох причин.Поперше, тому що большевизм у своїх корінних засновках нехтує волею і добром людини й народу та цілим своїм матеріялістичним, тоталітарно-диктаторським наставленням змагає до опанування всіх людей і всіх народів, цілого їхнього буття машиною комуністичної тоталітарної держави, якою володіє Москва. Подруге, комуністична партія є побудована на засадах стислого добору і перевірки, так що в ній збираються і втримуються тільки такі елементи, які прийняті комуністичною доктриною і большевицьким наставленням.

Комуністична партія є носієм большевизму, большевицької системи і вона вилонює больпіевицький режим, як своє завершення. Поскільки в ній нема таких ідей, ні людей, які змагали б до волі і добра народу та людської одиниці, все в ній наставлене на втримання і поширення большевицької неволі й визиску, то такими ж самими мусять бути теж усі намагання і дії, що від неї походять. Це однаковою мірою стосується до того, що большевики роблять з власної ініціятиви, як і до таких їхніх потягнень, які є реакцією на небольшевицьку ініціятиву, коли большевики проводять їх у свому напрямі, за своїм бажанням.

Така категорія змін у большевицькій системі, в методах і в тактиці режиму, що належить до еволюції большевизму, є важливим чинником, завдяки якому большевизм втримується і поширюється в часі і в просторі. Змінність тактики і форм дії належить до найважливіших засад большевицької практики, її застосовують зокрема тоді, коли йде про підступний обман і послаблення напору, або відпору ворожих до большевизму сил. Большевики стоять у постійній боротьбі з тими народами, що їх вони вже веліли поневолити, як і з іншими, до яких добираються. Прямим застосуванням насильства не завжди і не всюди вдається перемогти здорові, свободолюбні сили народів. Підступ має помогти там, де насильство не діє, або де не стає сил для фронтової боротьби.

Як бачимо, большевицькі методи зміняти тактику та пляно-вими змінами виводити в поле своїх противників дають Москві бажані успіхи, не зважаючи на те, що ці методи вже загально відомі. Народи, які попадають у большевицьку неволю, чи загрожені нею, не хочуть і не вміють скористати з гіркого досвіду тих націй, які вже давніше пізнали правдиву суть большевизму. Як у політиці чужосторонніх держав, так і в деяких середовищах поневолених народів не вигасає орієнтація на засадничі зміни в большевицькій системі. На тому тлі зроджуються все нові, фальшиві сподівання, що різні зміни в большевизмі приведуть до переродження його хижацької природи. Головною метою большевицької тактики “поважних змін” є якраз створювати і підсичувати такі фальшиві сподівання і розкладати ними антибольшевицькі сили в світі.

Попередньо ми прийшли до висновку, що еволюційні зміни в большевизмі не прямують до перетворення його в неімперіялістичну і сприйнятливу для народів систему тому, що в ньому немає для того ідейних засновків, ані відповідного людського матеріялу. Цей висновок із теоретичного погляду є вповні підтверджений спостереженнями з цілої доцьогочасної большевицької практики. Майже сорокрічний період большевицького володіння дає аж надто багато підстав для заключних підсумків. За той час сталося багато потрясаючих подій у країнах, опанованих большевизмом, і в самому большевицькому режимі. Але серед них не можна знайти жодних доказів, чи хоч би познак на те, що в большевицькій системі вводиться, чи хоч допускається розвиток у напрямі свободи, пошанування прав і потреб народів і людини. Коли деякі події зроджують на початку проблиски надій в тому напрямі, то дальший їхній розвиток завжди показує незмінну істоту большевизму. За кулісами нібито великих змін у большевицькій системі скриваються або беззмістовні тактичні маневри, з намаганням збаламутити народ і противників, або хитро закаптурені пля-ни дальшого затиснення системи неволі й крайнього визиску. .Це стосується до всіх ділянок життя. Большевики завжди послідовно і безоглядно прямують до однієї мети — до всебічного збільшення і скріплення своєї імперіялістичної машини, передусім її мілітарного, економічного й технічного потенціялу, щоб нею завоювати і підкорити собі цілий світ. У цьому напрямі є наставлена і його притримується ціла так звана еволюція большевизму.

Супроти такого стану, покладати надії на еволюційні зміни в большевицькій системі в напрямі щораз більшої свободи для народів і людської одиниці, немає жодної основи. Всякі політичні концепції, побудовані на таких сподіваннях, треба зарахувати до утопійних чи фальшивих концепцій. Поскільки ж їх підсувають за основу для настанови поневолених Москвою народів, чи для постави вільних держав супроти большевицького імперіялізму, то за такими намаганнями скривається поважна небезпека баламучення свободолюбних сил у світі, з чого найбільше скористав би большевизм.

Вже була згадка про те, що до еволюції большевизму не зараховуємо змін вимушених на большевицькому режимі боротьбою поневолених народів, чи тиском зовнішніх сил, усупереч большевицьким плянам і бажанням. Перше питання, яке виринає при цьому, стосується до самої можливости таких змін. Підсовєтська дійсність дає на нього позитивну відповідь. Для прикладу згадаємо період т. зв. українізації і НЕП-у з першого досягнення большевицького режиму, зм'ягшений курс большевицької національної й економічної політики під час другої світової війни та в повоєнні роки, пом'ягшення політики супроти т. зв. сателітних країн після мадярського повстання. Всі зміни цієї категорії є накинені большевикам незламною боротьбою та спротивом поневолених народів і надто трудними для них обставинами, так що режим не міг дати собі ради самим насильством. Вирішне значення має той факт, що він був приневолений не тільки зробити деякі зміни, щоб ними заспокоїти супротивні сили, але що він мусів піти на фактичні, хоч частинні поступки. В даних випадках большевики змушені проводити такі зміни у своїй системі, в національній, чи суспільно-економічній політиці, які щодо змісту є відступленням від большевицьких планів і якоюсь мірою відповідають вимогам народу. В цьому саме полягає істотна ріжниця між цими вимушеними справжніми змінами та змінами тактичного порядку, робленими теж під натиском, але без фактичного відступлення від большевицької лінії. Бачимо, що коли спротив і боротьба поневолених народів, чи зовнішній натиск примушує большевиків проводити якісь зміни, то в одних випадках вони роблять тільки тактичні зміни, вкладаючи в них зміст відповідний до своїх власних плянів, а в інших випадках мусять відступати від своїх плянів. У цьому рішає сила тієї боротьби чи тих обставин, з якими большевики мають діло, наскільки вони є примушені до фактичного відступу.

Далі спостерігаємо, що в большевиків завжди є намагання завернути усі зроблені під примусом поступки. Чи це діється цілком відкритим способом, чи залишається самі форми пороблених змін, а в них вкладається інший, побажаний для большевиків зміст — це вже другорядне питання тактики. Але з постійним закріпленням фактичних здобутків протибольшевицьких сил і акцій большевики ніколи не примирюються та при відповідній нагоді намагаються їх ліквідувати. Тому всі зміни, які не відповідають большевицькій меті і йдуть на користь народу, можна втримати тільки безнастанною боротьбою, так само, як тільки боротьбою можна їх відвоювати від режиму. Початок і кінець доби “українізації” і НЕП-у є клясичним прикладом. Большевицький режим мусів поступитися від свого властивого курсу в національній і економічній політиці тоді, як був доведений до катастрофального положення спротивом селянства проти започаткованої колективізації.та невгаваючою повстанською боротьбою в Україні. Коли ж опісля режим скріпив свої сили, а революційна боротьба України була приспана спрямуванням національної енергії на розбудову національного життя в рамках радянської держави, тоді прийшла нова хвиля большевицького натиску і ліквідації всіх попередніх пом'ягшень.

Змішування таких змін, що є наслідком протибольшевицької боротьби, зі змінами в межах еволюції большевизму, є фатальною політичною помилкою. Не йде тільки про неправильне розуміння, чи насвітлювання історичних явищ, їхніх причин-рушіїв і механіки їхнього розвитку. Нас цікавлять передусім фальшиві засновки для висновків на майбутнє. Йде про засадничу поставу супроти большевизму. Теза, що еволюція большевицької системи йде в напрямі злагіднення большевизму, достосування його до потреб свобідного розвитку людини і народу, є основою концепції пасивного вижидання на наслідки автоматичного розвитку. Ця концепція є протиставленням до концепції безупинної активної боротьби з большевизмом, себто (якщо йде про поневоленинй большевизмом народ) концепції революційної. Для того нам треба мати вигострений погляд в тих справах, у яких змішання причин і наслідків двох цілком різних категорій, приводить до фальшивих висновків.

Підсумки з цих міркувань можна зібрати в таких ствердженнях:

1. Еволюційні зміни в большевицькій системі, що відбуваються під переважним впливом большевицьких елементів, зміряють до скріплення большевизму, до поширення і зміцнення його панування над народами. Такі зміни не мають вартости для визвольних змагань поневолених большевизмом народів і ні трохи не причиняються до осягнення свободи й кращих умов їхнього життя;

2. істотні зміни в напрямі свободніших обставин для народу й людської одиниці можуть бути тільки відвойовані від больше-виків непереможною протибольшевицькою боротьбою народу;

3. як здобуття, так і втримування всяких поступок режиму в користь свободи народу залежить від натури і безупинности цієї боротьби;

4. суттєві зміни в підбольшевицьких умовах, виборені визвольним змаганням народу, хоч приносять тільки частинні полегші, становлять немаловажні здобутки на шляху до волі. Вони спиняють здійснення большевицьких плянів, скріплюють самостійницькі прямування і сили поневоленого народу.

6. ПРОТИБОЛЬШЕВИЦЬКА РЕВОЛЮЦІЯ - ДО ВИЗВОЛЕННЯ

ЄДИНИЙ ШЛЯХ

У попередніх розділах ми прийшли до висновку, що війна інших держав проти СССР не може бути головною ставкою для визвольних змагань поневолених народів, а еволюція большевицької системи не відкриває під тим оглядом жодних поважних виглядів. Залишається ще третя можливість — революційна боротьба.

Найперше з'ясуємо собі в загальних зарисах наше розуміння революції. Суть революції полягає в докорінній зміні, яка охоплює зміст і структуру державно-політичного, суспільного духового й економічного життя одного, чи більше народів. Нові ідеї, нові сили і нові системи підіймають боротьбу проти ідей, сил і систем пануючих у дотеперішньому укладі, щоб їх усути, перебрати керму життям і розвитком свого народу та дати йому новий напрям і нові форми.

Боротьба є істотним елементом революції. Якщо в якомусь державно-суспільному організмі відбуваються зміни системи, зміни провідних ідей та зміни керівних сил, але без гострої і загальної боротьби, тільки нормальним порядком, напр., через зміну уряду, вибори, плебісцит і т. п., то таких процесів не називаємо революцією, хоча б їхній далекосяжний зміст відповідав змістові революції. Революція розвивається проти таких сил і такої системи, які, раз здобувши владу над народом, всебічно використовують її в тому напрямі, щоб унеможливити перемогу інших ідей, створення іншої системи й перехід влади в руки інших сил.

Революція — це цілий процес боротьби, від її початків аж до кінцевого завершення. Обмеження поняття революції на етапі її найбільшого розгортання і завершування, тобто на остаточному державному чи суспільному перевороті, є так само, невластивим як не можна називати деревом саму його корону, без коріння і стовбура. Початком революції вважаємо той момент, коли під впливом скристалізованих революційних ідей починається цілеспрямована боротьба революційних сил за усунення існуючого, зненавидженого ладу та за створення на його місці нового, кращого, накресленого революційною ідеологією і програмою. Розвиток революції визначується триванням і розгортанням її боротьби. Він може відбуватися у формі довготривалого, затяжного процесу, в якому боротьба розгортається ступневе, з етапами більшої і меншої напруги, або може мати короткий, наглий хід.

Історичне значення мають тільки успішно завершені революції, які закінчуються перемогою революційних сил і ідей. І власне кінцевий етап вирішує про те, чи якийсь революційний процес вповні заслуговує на назву революції. Тому-то в упрощеному, неточному розумінні утотожнюється поняття революції з етапом її завершення. Невдачною революцією називають такий революційний процес, який, дійшовши до стадії остаточної, вирішальної боротьби — до одвертого зриву, зазнає поразки і на тому кінчиться. Натомість таких процесів, що після започаткування і деякого тривання революційної боротьби знаникають, не дійшовши навіть до етапу остаточного зриву, не окреслюється повноці-лою назвою революції, хіба її спробою.

Кожна повноціла революція сповняє дві основні функції. Перша — це нищення дотогочас-ного ладу, усування дотогочасної системи і тих сил, що її встановили, та намагаються далі її утримувати, відсування від впливу тих ідай і доктрин, якими обосновується старий, знищуваний лад. Ця функція революції у відношенні до старого, дореволюційного ладу є нищівною, деструктивною. Але треба виразно підкреслити, що це означення має тільки умовне застосування, коли йде про окреслення відношення і дії революції супроти дотогочасного, в нашому випадку большевицького ладу. Абсолютна, об'єктивна вартість цієї знищуючої дії в якійсь революції залежить головно від якостей того ладу, який вона усуває, та від вартости нових ідей, нового порядку, які вона вводить на місце усуненого. Це можна виразніше пояснити наступним порівнянням:

Лікування полягає на усуненні хворобового стану, причин і наслідків хвороби та на приверненні здоров'я. У відношенні до самої хвороби всяке лікування є дією знищувальною, але для даного організму успішне лікування е корисним, добродійним. Натомість таке лікування, яке щоправда, усуває одну хворобу, але рівночасно викликає іншу, ще гіршу, є шкідливим. Напр., большевицька революція не тільки знищила національно-визвольні революції, які повалили царат і розвалили російську тюрму народів, але вона впровадила большевицький лад, що під різними оглядами виявився багато важчим і гіршим навіть від царського режиму. Оцінка знищувальної революційної дії залежить не тільки від її наслідків, але теж від її засобів і методів. Засоби і методи, якими революційні сили поборюють пануючий режим і лад та їхніх оборонців, мусять бути виправдані не тільки самою доцільністю, але теж необхідною конечністю.

Другою функцією революції є будування нового ладу на місці усуненого, тобто здійснювання позитивної програми революційного руху. Ця конструктивна дія творить завершення цілого революційного процесу.

Обидві функції революції — нищення нестерпного, ворожого ладу та будування нового, кращого — сплітаються в одну нерозривну цілість, їх не можна розділити на два розмежовані етапи в дії, ані не можна вважати одну з них метовою, а другу підготовчою до неї. Теж у революційній ідеології неґація ворожої системи йде впарі з позитивним накреслюванням власних концепцій нового ладу. Революція можлива тільки там, де народом заволодіє одночасно крайнє незадоволення з існучого стану і сильне бажання створити новий, означений порядок. І знищення існуючого ворожого ладу і створення свого, бажаного ладу — є метою революції. В процесі боротьби обидва прагнення є рівнорядними, нерозділь-ними рушіями, а коли хоч один із них не має відповідної гостроти, тоді й революційна снага не має відповідної напруги. Як вище сказано, обидві функції в революційній дії, йдуть рів-норядно, а не одна за одною. Тільки реальне завершення побудови нового ладу приходить на чергу після остаточного знищення ворога. А до того часу дія, яка ведеться від початку роз-гортання революційного процесу, полягає на тому, що боротьба з ворожим станом одночасно мобілізує і підготовляє народ до будування кращого ладу за революційною концепцією.

Є різні роди революцій, їх окреслюється передусім,на підставі того, що є діючою силою революції і, подруге, відповідно до її змісту, і до ділянки життя, яка є головним предметом революційного процесу. Національною революцією називаємо революційне змагання якогось народу проти чужоземного поневолення, визиску, позбавлення прав і можливостей свобідного розвитку. Кожна національна революція має дві основні ознаки. Перша — це активна й солідарна участь у ній цілого народу, всіх основних частин і суспільних прошарків даної нації. Друга головна ознака — це змагання за основну зміну становища всього народу, умовин його життя й розвитку в різних ділянках. Це відрізняє національну революцію від революцій суспільних, клясових, у яких іде передусім про стан якоїсь частини та в яких діючою силою є означені суспільні прошарки — частина нації. Національна революція має значно ширший засяг і глибше значення ніж внутрішні революції, які мають за мету зміну державного й суспільного устрою, відсунення від влади правлячих кіл, чи шарів і т. п.

Подаючи декілька загальних окреслень, не-маємо на меті розвивати тут цілої теорії революції. Вступне з'ясування цих понять є потрібне для більшої ясности у висвітлюванні конкретних питань, що є предметом дальшого розгляду.

Головною реальною основою революційної визвольної концепції є власні сили і власна боротьба поневолених большевизмом народів. Цим вона засадничо відрізняється від усяких орієнтацій на чужоземні сили, в тому, зокрема, від ставки на війну західніх держав проти СССР, та від сподівань на корисну самочинну еволюцію большевицької системи. Революційна концепція не заперечує, ані не легковажить того значення, яке для протибольшевиць-ких визвольних змагань може мати прихильність і допомога чужих держав, а зокрема їхня війна з большевицьким бльоком. Тільки ці фактори вважаємо евентуальними й допоміжними, а не головними у визволенні. Поперше, тому, що нема певности чи і наскільки вони діятимуть, а подруге, — їхнє метове спрямування може поважно розходитися з визвольною метою поневолених народів. Революційна концепція не погоджується з тим, щоб за підвалини визвольних змагань приймати такі непевні сторонні чинники. Так само вона відкидає ставку на еволюцію большевизму, большевицької системи. Властивий її еволюційний розвиток, нормований большевицькими цілями й чинниками, зміряє до закріплення большевицького поневолення. Зміни в большевицькій системі, які приносять деяку полегшу для народу, є тільки наслідками тиску протибольшевицьких сил і несприятливих для режиму обставин, а зокрема здобутками протибольшевицької боротьби поневолених ним народів.

За революційною концепцією підметом визвольного процесу мусять бути самі поневолені народи. В схематичному упрощенні визвольна революція базується на оберненні існуючого укладу: тепер Україна й інші народи є предметом-об'єктом уярмлення, визиску та знищування а підметом, що цей стан накинув, утримує його і з нього користає, є больше-вицький режим, комуністична партія та російські імперіялістичні сили. В революції поневолені народи з об'єкту стають підметом дії, формотворцем нового ладу, а большевицький режим, большевицька партія і система та всі інші імперіялістичні чинники стають предметом знищуючої революційної дії. Очевидно, процес протибольшевицької, національно-визвольної революції надто складний, багатогранний, щоб його можна було вповні охопити упрощеним, схематичним окресленням. Проте це окреслення відповідає головному принципові в механіці революційної боротьби.

Покладення визвольної справи на власні сили і на власну боротьбу поневолених народів засновується насамперед на непереможному прагненні до національної незалежности й особистої свободи, до кращих умовин життя і свобідного розвитку в усіх ділянках і на тому, що існуючий стан, насильно введений і втримуваний большевицькою системою, є цілком протилежний прагненням, життєвим потребам і самій природі цих народів.

Вихідною точкою революційної концепції є це життєве становище народів, яке створив большевизм. Правда, з цієї самої точки виходять теж інші концепції, які мають на меті усунення больше-вицького поневолення і основну зміну цілої ситуації. Але носії інших концепцій шукають розв'язки поза комплексом сил нашого простору, вичікують визволення з боку сторонніх сил, або ще гірше, надіються на корисні зміни в самому ворожому таборі, в большевицькій системі. Натомість концепція визволення власними силами поневолених народів бере до уваги передусім автохтонні сили підбольшевицького простору, нерозривно з ним зв'язані й життєво зацікавлені в його розвитку. Поскільки стан, створений большевиз-мом і російським імперіялізмом, є несприйнятливий і ворожий для уярмлених ним народів та викликає стремління до зміни, до його усунення, то за революційною концепцією, власне ці стремління є головною діючою і єдиною незмінною силою, яка може визвольну справу двигнути й допровадити до перемоги.

Головний акцидент революційної концепції лежить на вольовому наставленні уярмлених большевизмом народів. Правда, важке життєве становище, большевицький гніт і визиск творять відповідний ґрунт для виникнення протибольшевицьких настроїв, але цього ще не вистачає для зродження революційного духу боротьби. Історія, недавнє минуле і сучасність дають чимало прикладів, як народи не раз без спротиву терплять найтяжчі режими, лихоліття і навіть систематичне знищування. Щоб якийсь народ підняв боротьбу з несприятливим для нього режимом, чи чужоземним поневоленням, для цього потрібно, крім неґації існуючого стану, ще протиставлення йому власних життєвих ідеалів, власних цілей і прагнень, які живуть у народі, та, передусім, відповідної вольової напруги, готовости до боротьби.

Концепція знищення большевизму й визволення з-під московського імперіялістичного поневолення власною боротьбою уярмлених народів засновується на існуванні вище наведених факторів. Українська нація та інші народи в такому ж становищі не тільки відчувають московське панування і комуністичну систему як найбільше лихо та усвідомлюють собі скрайну протилежність між своїми ідеалами, прагненнями й життєвими інтересами з одного боку та большевизмом і комунізмом — з другого. Вони так само пройняті ворожим наставленням до большевизму, прагненням знищити його та розвивати своє життя у незалежних національних державах за власним розумінням й ідеалами. Це наставлення, що випливає з духовости, з цілої природи цих народів і яке корениться в їхній історії, виповненій змаганням за свободу і самобутність, залишається живим і нездоланним, не зважаючи на всі большевицькі намагання знищити його та заглушити. Ворогові не вдалося вбити в українців та інших поневолених народів нескорений дух боротьби зі злом і насильством за правду і волю.

Тепер уже можна ствердити, що большевицький плян змінити духовість, характер і наставлення уярмлених народів систематичним знищуванням непокірних і провідних національних елементів та вихованням нових ґенерацій в комуністичному дусі, в повній ізоляції від національних традицій і в протиставленні до них — скрахував і виявився нездійсненним. Не зважаючи на, безперечно дуже важкі втрати, яких від цих його практик зазнала національна субстанція поневолених большевизмом народів, корені національної самобутности живуть далі і з них постійно відростають нові здорові парості.

Спротив і боротьба України та інших народів проти московського імперіялістичного й комуністичного поневолення ведеться в різних формах безупинно вже четверте десятиріччя. Тривання цієї боротьби, не зважаючи на найнесприятливіші і найважчі умо-вини, свідчить про незламне завзяття, яке живе в цих народах. З цього погляду важливе значення має не тільки організована й систематично ведена визвольна боротьба, але так само різні спонтанні, самочинні її прояви, які вказують на те, що спротив ворогові і змагання за національну незалежність випливають з найглибшого єства нації. Особливо важливим показником цього є масовість протирежимного опору в різних ділянках і в найрізнорідніших формах, що випливає з одностайного внутрішнього наставлення народу.

Розглядаючи загальні основи революційної концепції визволення, треба ще заторкнути питання силового відношення між потенціялами визвольного і большевицького таборів. Це є власне те питання, яке в частини противників большевизму, (які теж прагнуть його падіння й національного 'визволення), викликає невіру в можливість й успішність протибольшевицької революції. Вони дивляться на існуючий стан і на цій підставі оцінюють теж цілком песимістично потенціяльні можливості. Правда, больше-вицький режим диспонує величезною готовою силою й засобами, які є в руках найбільшої тоталітарної держави. Зокрема військові й поліційні сили, цілий державний апарат та удержавнення всіх галузів господарства в цілковитій диспозиції большевицького режиму та під суворою всебічною контролею комуністичної партії створюють враження неприступної твердині.

Але концепція революції не розраховує на боротьбу ззовні проти тих сил, якими орудує большевицький режим. Революційна боротьба направлена проти властивого ворога — проти комуністичної партії і режиму, проти керівних центрів та добровільних, здецидованих носіїв і захисників большевицької системи і російського імперіялізму. Натомість у відношенні до тих сил, які в звичайних умовах стоять під наказами режиму і виконують його волю, але яких большевики мобілізують, втримують у послусі і в дії тільки методами примусу й обману, революційний рух не займає ворожої постанови, тільки намагається приєднати їх на свій бік. Передусім іде про те, щоб усіх таких людей відтягнути від послуху большевицькому режимові, що спаралізувало б значну частину його силових підпор. Коли ж поважна кількість тих людей, які досі були слухняними виконавцями волі режиму, стане активно по боці революції та вжиє в боротьбі проти нього ці всі засоби, якими орудує, зокрема зброю, тоді відношення сил між обидвома протиставними таборами відразу обернеться в користь визвольної справи.

Чи такий розвиток є можливий? Даючи позитивну відповідь на це питання, спираємося на реальну дійсність. Большевицький режим, комуністична партія та їхні віддані захисники і вислуж-ники становлять дуже малу частину, коли взяти загал населення опанованих ними країн. Величезна більшість цього населення не тільки не захоплюється комунізмом, але вважає його великим лихом та в душі ставиться ворожо до нього, до большевицького режиму, до партії і їхньої системи. Але большевицька тоталітарна система побудована так, що в руках партії і режиму — державної бюрократії — зосереджена не тільки ціла політично-поліційна влада, а теж повне диспонування цілим народнім господарством і всіма ділянками життя, так що ввесь народ і кожна людська одиниця є під всебічною контролею та повністю узалежнені від цієї системи. Такий стан створює враження всесильности большевизму, цілковитого безсилля людської одиниці та всього народу, коли йде про будь-яку дію, незалежну від режиму, а тим більше про будь-який спротив йому. Та це є тільки один бік дійсности, яку большевики цілево стараються узагальнити і зобразити як незмінну.

Тим часом тоталітарність большевицької системи має теж протилежні наслідки. Державне організування і ведення всіх ділянок життя і на всіх щаблях, починаючи від підставових і найдрібніших господарських чинностей, спричинює не тільки функціональне, але й організаційне сплетення всіх клітин і ланок цього життя, так що всяке забурення функцій в одному місці має далекосяглі негативні наслідки для цілости. Охоплюючи своєю безпосередньою диспозицією і керуванням усі ланки й установи збірного життя, большевицький режим зробив їх не тільки інструментом, але й одночасно підставою своєї сили й свого володіння. При такому стані всяке загальмування, схиблення, чи пошкодження функціонування будь-якої клітини і установи набуває далекосяглого значення як підривання цілої большевицької системи. Все те, що є складником сили й володіння большевизму, стається чинником його захитання й занепаду, коли перестає сповняти функцію, яку визначує йому большевицький плян.

Розглядаючи большевицьку систему з цього боку бачимо, що народ і кожна людська одиниця є не тільки об'єктом большевицького панування і визиску, але також активним фактором, від якого залежить функціонування складників цілого державного механізму. Коли б ця переважаюча більшість підсовєтських громадян, яка ненавидить большевицький режим, перестала виконувати його волю та, йдучи за власним наставленням, одностайно стала проти нього, тоді кермований ним велетенський державний механізм був би спаралізований і большевики лишалися б безсилими, позбавлені інструментів свого володіння.

Комуністи і вірні захисники режиму займають переважно тільки керівні становища в різних ділянках і клітинах тотально удержавленого життя, а робочою силою є непартійний і в більшості протикомуністичний елемент. З моментом, коли він активно виступить проти комуніс-тичного керівництва І цілого режиму, тоді цей буде відрізаний від важливих життєвих баз. А таких галузів і установ, де комуністи і відданий їм елемент творили б не тільки командний, але теж головний дійовий кадр, є дуже мало.

Виїмок у цьому відношенні творить державна адміністрація-бюрократія і большевицька поліція, які майже повністю обсаджені большевицькими кадрами. Концентруючи свої сили в державній адміністрації і в поліції, большевики зробили з них не тільки головну свою базу, але й найважливіший силовий фактор, який має тотальною диктатурою і безоглядним терором панувати над всіма ділянками життя та ударемнити всякі протикомуністичні дії. Успішність цієї большевицької терористичної системи зумовлена ще й тим, що вона має діло переважно з пасивною масою. Придушені большевизмом народи, попри загальну ненависть до нього, являють собою неодностайну, розпорошену і слабо активну силу через свою незорганізованість до протибольшевицької боротьби. Величезний революційний потенціял дрімає в народі незактивізований.

В такій ситуації людська одиниця почувається в щоденній зустрічі з режимом у різних ділянках осамітненою і безсилою проти його насильницької системи. А боротьба активних протибольшевицьких сил не має при пасивності загалу населення такого успіху, якби це було за його активної підтримки. В таких умовинах широко розвинулася практика самочинного індивідуального саботування большевицьких плянів і підмінювання їх протилежним змістом. Ця практика, застосована в щоденній роботі в різних ділянках, є найбільш поширеним проявом загальної протибольшевицької настанови. Не зважаючи на свої дрібні і трудні до виявлення форми, вона через велику масовість дуже міцно підриває різні большевицькі пляни і є одною з головних причин постійної кризової ситуації в підсовєтському житті. Це спричиняє для режиму поважні труднощі і підкошує його позиції, але не може його цілком повалити і довести народи до визволення.

Цілковита зміна ситуації в користь визвольної справи настане тоді, коли більшість прихованих, потенціяльних противників большевизму виступить до активної боротьби. Коли замість тихого, роздрібленого спротиву та відокремлених самочинних дій, увесь народ, враз з організованими революційними силами, підійме систематичну боротьбу, тоді метода сепаратного підкорювання і знищування противників поодинцем не дасть большевикам успіхів. В ситуації загального революційного зриву не поможе їм теж дислокування вірними поліційними силами. Відтяті від володіння різними ділянками життя і позбавлені ширшої органічної бази, большевицькі кадри, скупчені в протиреволюційних поліційно-мілітарних формаціях, будуть замкненим острівцем серед моря протибольшевицької стихії, їх долю припечатає кінцевий наступ всезростаючих мілітарних революційних сил.

Тому основною проблемою визвольної революції є мобілізація і зорганізування існуючого, але розпорошеного і слабо активного потенціялу антикомуністичне настроєних народніх має і створення з них дійової сили революційної боротьби. Поскільки для цього є пригожий ґрунт і відповідний матеріял, то завданням організованих сил є розв'язати цю проблему шляхом плянованої і послідовної революційної дії.

7. НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ І РОСІЙСЬКІ ПРОТИКОМУНІСТИЧНІ СИЛИ

Говорячи про визвольну революцію, часто маємо на увазі всі протибольшевицькі фактори, які в процесі боротьби можуть відо-грати активну ролю. З цього може скластися помилкове враження, що маємо на думці одноцілий революційний, протибольшевицький процес, який охоплюватиме ввесь СССР і т. зв. Сателіти підбольшевицькі країни. Таку саме концепцію заступають московські еміграційні кола, як теж деякі чужосторонні чинники. Тому треба мати точніше з'ясоване наше становище в цих питаннях.

Передусім виринає питання: чи є реальні підстави і можливості, щоб усі протибольшевицькі сили підсовєтського обширу провадили свою боротьбу в одноцілому, скоординованому фронті? В цій справі стрічаємося з двома невірними, а взаємно протиставними тезами.

Першу з них заступають москалі і чужинецькі проросійські чинники. Вона дає позитивну відповідь на це питання і спирається на те, що попри всякі протилежності між народами і їхніми визвольними силами, всі мають спільного ворога, якого всі хочуть усунути, отже це дає базу для спільної скоординованої протибольшевицької боротьби. Тому всі справи, які є предметом розходжень і ворожнечі, зокрема питання майбутнього ладу на місці СССР, повинні бути відсунені, поки большевизм не є знищений.

Друга, протилежна теза говорить тільки про спільний і єдиний протибольшевицький фронт, який творять визвольні сили поневолених неросійських народів. Щодо московських протикомуністичних сил і стремлінь, у цій концепції існують два варіянти. Перший з них каже, що московські справжні протибольшевицькі течії знаходять спільну мову з поневоленими неросійськими народами на плятформі антикомунізму й антиімперіялізму і тому їх зараховується (принаймні теоретично) до того спільного фронту. За другим варіянтом, у російському народі немає справжніх, діючих протибольшевицьких течій ні сил, бо всі москалі пройняті імперіалістичним наставленням, яке заглушує навіть ворожнечу супроти комуністичної системи і режиму так, що коли йде про активну боротьбу, то всі москалі, теж антикомуністи, будуть обороняти неподільність большевицької імперії. Обидві ці тези викри-сталізувала еміграційна політична діяльність, а клімат їхнього розвитку творить більше зовнішня акція ніж; пряма протибольшевицька боротьба.

При визначуванні нашого становища у цьому питанні приймаємо за вихідну точку оцінку існуючих протибольшевицьких сил і процесів та керуємося доцільністю визвольної боротьби. З уваги на те, що революційна боротьба з большевизмом та визволення поневолених ним народів є дуже важким завданням, мусимо враховувати всі ті чинники — сили і тенденції, які в цій боротьбі можуть взяти участь чи відограти при ній будь-яку корисну ролю.

Нема підстав ні потреби заперечувати, що в російському народі є теж протибольшевицькі настрої і тенденції, що є чимало москалів переконаних противників комуністичного ладу і режиму, які бажають його усунення і зміни. Не дивлячись на московські корені большевизму та на його тісне сполучення з московським імперіалізмом, ці протикомуністичні настрої і стремління є поважним фактором, який утруднює становище режиму, а в певній ситуації може відограти поважну ролю в активній протирежимній боротьбі. В інтересі загального протибольшевицького змагання, в тому теж і в інтересі визвольної революції поневолених Москвою народів, є якнайбільша активізація і посилення цих протикомуністичних тенденцій і сил у Росії.

З другого боку, було б великою помилкою вважати, що ці проти-режимні настрої серед російського народу можуть бути рушієм такої самої революційної боротьби, як в інших народів, які змагаються за своє національне визволення. В політичному настав-ленні москалів, загалу російського народу, домінували і домінують імперіялістичні тенденції. Якщо москалі вороже ставляться до існуючого ладу і готові до революційної боротьби, то це стосується тільки до усунення комуністичної системи і режиму в СССР при збереженні існування російської імперії. Про її розвал та створення на її місці незалежних національних держав вони й не думають. Навпаки. Більшість тих москалів, що готові до активної боротьби проти комуністичного режиму, самі виступлять на захист імперії чи то як нова імперіяліс-тична сила, чи навіть у большевицьких рядах, залежно від загальної ситуації.

Отже в класифікації всіх протибольшевицьких процесів і сил, які діють, чи існують ще лише в потенції на підбольшевицькому обширі, приходиться розрізнити дві головні групи: перша — це національно-визвольні змагання і революційні сили поневолених Москвою народів, які ведуть боротьбу за своє визволення з-під російського імперіялізму, за знищення больше-вицької системи та за побудову своїх національних держав із власним, некомуністич-ним ладом. Усі ці визвольні рухи мають спільний знаменник як у неґації, так і в позитивних цілях: всі вони ведуть боротьбу проти російського загарбницького імперіялізму та його носіїв усіх політичних забарвлень, зокрема проти большевизму та проти комуністичного режиму і системи. Кожний нарід бореться передусім за власну державну незалежність, не обмежуючи на тому своїх визвольних цілей. Розвал російської імперії, обмеження російської держави на російських етнографічних територіях та повне визволення всіх народів від російського панування є спільною метою всіх, бо тільки це створить певні передумови і Гарантії для тривалого визволення кожного народу зокрема. Національно-визвольні змагання поневолених народів творять головну і найпевнішу силу у протибольшевицькій революції. Питома вага цього чинника визначується великим завзяттям й однодушною поставою цих народів у своїх змаганнях.

Другу, значно, слабшу, але цілком окрему групу творять російські протикомуністичні елементи. Як уже сказано, їхнє протибольшевицьке наставлення випливає з неґації комуністичної системи і доктрини та веде до поборювання режиму за створення нового державного і суспільного устрою, але при збереженні ціяости імперії. Визначування питомої ваги цього чинника в протибольшевицькій боротьбі на підставі загальної кількости москалів та їхнього панівного становища в імперії було б помилковим. І то не тільки з уваги на проблематичність процентового відношення кількости антикомуністів до відданих режимові елементів. Іде передусім про якість того потенціялу у протибольшевицькій боротьбі, про його психо-політичне роздвоєння, а через те й низьку наснагу, а то й непевність. Хоч москалі-антикомуністи мають спільну з національно-визвольними рухами негативну настанову супроти комунізму, то одночасно їх лучить і рівняє з большевиками імперіалістичне наставлення, ворожість проти самостійницьких змагань поневолених народів.

При такому стані нема, однієї плятформи для спільного фронту національно-визвольних і російських антикомуністичних сил. Це, що одні і другі є проти комуністичного режиму і комуністичної системи, ще не становить достатньої підстави для якоїсь політичної й оперативної координації так, щоб можна говорити про спільний фронт. Коли йде про позитивні цілі, то між національно-визвольними змаганнями поневолених народів і протирежимними стремліннями в російському народі існує діяметральна протилежність і взаємна ворожість. Але навіть у неґативному наставленні нема між ними спільного знаменника. Ведучи боротьбу проти большевизму, поневолені народи поборюють у ньому не тільки комуністичний устрій і режим, але такою самою мірою московську імперіялістичну силу та її панування. Розділяти ці дві природи і дві функції большевизму, зокрема у чужонаціональних, неросійських країнах, які він насильством втримує в складі СССР, не можливо, бо вони органічно зрослі. Коли б же навіть існувала практична можливість вести боротьбу з большевизмом у такий спосіб, щоб знищувати тільки комунізм, а не заторкувати самої імперіяльної конструкції та її установ, то це було б цілком суперечне з визвольними прагненнями поневолених народів.

Автім, така половинчатість у практичній революційній дії є цілком неможлива. Революція — це знищування, усування одного ладу та будування нового відразу, в одностайному, послідовному процесі. Революція не розвивається так, що найперше усуває один стан, творить порожнє, чисте місце, на якому опісля будується нову конструкцію, новий лад. Порожнього місця революція не створює навіть на короткий етап, як щодо цілости державно-суспільної конструкції, так і у відношенні до її основних складових частин. Коли революційні сили перемагають ворога на будь-якому відтинку так, що стають там панами ситуації, тоді, знищуючи органи ворожого володіння, відразу встановляють революційну владу та на місце большевицького змісту, ладу й большевицьких елементів у різних державних і суспільно-громадських установах впроваджують новий зміст, лад і нових людей. Це стосується установ державної, суспільної, господарської, військової, культурної й інших ділянок, коротко — цілого життя, охоплюваного державно-суспільною структурою. Новий революційний лад і революційні установи будуються не тільки відповідно до актуальних вимог періоду революційної боротьби, але одночасно в пляні майбутнього. Хоч у їхньому оформленні буде багато рис тимчасовости, проте ж в основних засновках вони відповідають проекції тривалого пореволюційного ладу.

Отже, якщо в поневолених країнах революція мала б усувати тільки комунізм, а імпйріяльну державну конструкцію зберігати, тоді замість будування незалежного, національно-державного життя на місце большевицьких установ і елементів мали б прийти аналогічні до них, хоч не комуністичні, але так само віддані Москві. Вже ніяк не можна ждати від поневолених Москвою народів такої наївности, щоб, після найболючішого історичного досвіду в тому відношенні, скидаючи одне московське ярмо, власними руками накладали собі нове.

Хто розуміє істоту революційних зрушень, якість і природу їхніх рушіїв та механіку революційних процесів, тому є ясно, що кожна революція може розгортатися власною рушійною силою тільки в такому напрямі, який накреслюють її власні провідні ідеї. Підняти якийсь народ до революційної боротьби, тобто стати рушієм національної революції можуть такі ідеї, які відповідають прагненням, потребам народу та його характерові. Якщо різні народи рівночасно ведуть революційні змагання в ім'я протиставних ідей, прямуючи до протилежних цілей, тоді не може бути мови про їх сполучення, чи якунебудь координацію між ними, а точки чи відтинки дійового стику між ними стають огнищами, чи фронтами взаємної боротьби.

Заключний висновок з повищих міркувань такий, що національно-визвольні революції поневолених Москвою народів та протикомуністична боротьба всередині російського народу не творять і не можуть творити одного фронту, одного революційного процесу. Кожний з цих двох процесів має інші цілі і мусить розвиватися своїм власним шляхом. Національно-визвольні змагання могли б мати спільну мову і йти в одному фронті тільки з такими московськими протикомуністичними силами, що не мали б імперіялістичних тенденцій, не протиставилися б самостійницьким цілям поневолених народів ні в концепції, ні в практиці. Але таких сил, ні такої концепції з поважнішим впливом серед москалів немає.

Всякі намагання з'єднати протиставні собі взаємно протибольшевицькі сили і рухи в одну цілість принесли б тільки шкоду кожному з них і загальній протибольшевицькій боротьбі. Поскіль-ки нема якоїсь посередньої політичної плятформи, на якій вони могли б зійтися і співдіяти, тоді одна сторона мусіла б пристати до концепції другої сторони, якоюсь мірою зрікаючися власних цілей, щоб знайти спільну мову. Така розв'язка можлива тільки тоді, коли ті питання, що є предметом протилежности, мають другорядне значення для уступаючої сторони, та не належать до головних рушійних ідей її революційної боротьби. В протилежному випадку така резиґнація розряджує революційну наснагу і відносні сили стають нездібними до боротьби. У висліді це приводить до демобілізації одного партнера з такого неприродного спільного фронту, а рівночасно послаблює другого, бо співдія з неприязним союзником має завжди розкладовий, деморалізуючий вплив. А ідейно-моральні фактори мають у революції головне значення.

Конкретизуючи ці міркування, стверджуємо, що протиболь-шевицька боротьба поневолених народів стратила б свою снагу, якщо б з неї вилучити національновизвольні, самостійницькі цілі та звести її до виключно протикомуністичних меж нарівні з московською протирежим-ною, але так само імперіялістичною дією. Такого падіння революційного духу не спинила б теж найбільша ненависть цих народів до комуністичного ладу і режиму, бо вона нерозривно зв'язана з такою ж ненавистю до московського загарбницького імперіялізму та з прагненням повного і всебічного визволення. Коли ж розколоти на двоє живу душу, чи розрубати живий організм, тоді жодна половина не здібна до життя. Поскільки ж національно-самостійниць-ких прагнень не можна здушити в українців та в інших уярмлених Москвою народів, то вони розсаджували б, замість скріпляти, спільний з московськими імперіялістами фронт.

Так само російські антикодуністичні, але імперіялістично настроєні сили не погодяться і не будуть добровільно співдіяти з самостійницькими рухами поневолених народів. Опинившись в . одному фронті з цими народами, вони були б для них непевним і небезпечним союзником, який, попри свою ворожнечу до комунізму, може діяти в користь большевиків, щоб зберегти цілість імперії.

На цьому місці доводиться ще заторкнути концепцію т. зв. непередрішення. її зміст полягає в тому, що питання майбутнього геополітичного ладу на території сьогоднішнього СССР мало б залишитися відкритим до часу усунення большевизму, а протиболь-шевицькі сили, як поневолених народів, так теж російські, мали б стриматися від всяких заходів у напрямі вирішення цього питання в один чи в другий бік: самостійних національних держав, чи збереження багатонаціональної імперії.

З попередніх з'ясувань виразно видно, що така концепція не має жодного ґрунту ані серед поневолених народів, ані серед москалів та й сама думка непередрішення в засадничому питанні майбутнього ладу цілком несумісна з будь-яким визвольним змаганням. Ця концепція є продуктом чужоземних сил, які хочуть мати вплив на сучасний і майбутній розвиток протибольшевицьких сил і дій, але при тому не рахуються з їхньою природою і їхніми прагненнями, тільки керуються власними політичними раціями. Ці чужоземні чинники хотіли б на базі непередрішення механічно злучити для спільної протикому-ністичної боротьби два протиставні табори, про які тут мова. При цьому їм іде передусім про те, щоб на цьому відтинку не мати комплікацій і труднощів у своїй власній політичній акції, щоб не стояти перед альтернативою — на котру сторону краще ставити у протисовєтській акції.

Кількарічні намагання дотичних чужих чинників, щоб в еміграційних політичних колах прищепити концепцію непередрішення, не дали поважніших успіхів, не зважаючи на їхні поважні вклади і заходи. Тим менші вигляди мають такі намагання, коли йде про визвольні змагання народів на власній землі. Стан, який намічає непередрішенська концепція, може завести на якийсь переходовий час тільки чужостороння сила — мілітарна окупація. Порядком тимчасового господарювання на зайнятих у війні теренах, вона могла б якийсь час не допустити до голосу автохтонних тенденцій. Але це не має нічого спільного з самостійною визвольною боротьбою народів. Ми переконалися, що національно-визвольні змагання поневолених Москвою народів не можуть творити спільного фронту з російськими імперіялістичними, хоч і протикомуністичними діями. Який тоді уклад цих несполучених сил і процесів відповідає рації загальної протибольшевицької боротьби? Відповідь на це питання виникає з тих же попередніх з'ясувань: Поперше, вони повинні творити два цілком окремі фронти і, подруге, засяги дії кожного з них повинні бути розмежовані, так щоб було якнайменше площин стику, а тим самим і зударів поміж ними.

В такому укладі кожний з цих факторів може провадити свою боротьбу з большевизмом відповідно до власної ідеологічної і політичної настанови. В кожному разі, як поневолені народи, так теж московські антикомуністи можуть і повинні б у такій ситуації спрямувати всі свої сили на головний фронт — проти большевизму. При такій розв'язці повне розгорнення боротьби на двох окремих фронтах, всіми приналежними до них силами матиме такий самий ефект для загальної протибольшевицької справи, як зосередження і координація всіх цих сил на одному, спільному фронті. Деякі від'ємні наслідки розділення сил на двох окремих і цілком нескоординованих, ні в політичному, ні в оперативному відношенні, фронтах, вирівнюється аналогічними комплікаціями, які постають з того приводу для большевиків. Зокрема під політичним оглядом большевикам трудно звести до спільного знаменника боротьбу з такими взаємно протилежними ворогами: з одного боку приходиться переліцитовувати московських противників відкликом до російських імперіялістичних настроїв, а з другого боку, треба б протиставними кличами відвертати вітер від вітрил національно-самостійницьких прямувань.

Проблематичність цієї концепції двох окремих і розмежованих протибольшевицьких фронтів зумовлена непогамованим імперіалізмом москалів. Поскільки вони не хочуть обмежитися на своїм власнім терені діяльности — на російській етнографічній території і на російському національному середовищу, тільки намагаються втручатися в справи інших народів, накидати їм свою волю і виступати як їхній зверхник, то це мусить викликати гостру реакцію і боротьбу.

Але це питання має глибше коріння і ширший засяг, та не обмежується тільки поставою московських антикомуністичних сил супроти поневолених Москвою народів і їхніх визвольних змагань. Основним питанням є те, з якою натугою діють всередині російського народу імперіялістичні мотиви, з одного боку, та антикомуністичні — з другого. Коли імперіялістичні тенденції виявляються найсильнішими і домінують над протикомуністич-ними навіть серед таких московських чинників, які вважаються скрайніми антикомуністами, то це взагалі ставить знак питання над вартістю російського антикомунізму для загального протибольшевицького фронту. Тоді його не можна зараховувати до факторів, для яких знищення большевизму є першочерговою, життєвою справою і які на тій базі можуть знайти спільну мову з іншими протибольше-вицькими силами. Московський антикомунізм можна б радше порівняти з опозицією в інших державах, яка ставиться неґативно до уряду і його політики, але трактує ці розходження як чисто внутрішню справу. Коли йде про протиболь-шевицьку боротьбу немосковських сил, що направлена не тільки проти комуністичної системи, але одночасно проти російського імперіялізму, тоді московські противники комунізму звичайно лишають на боці свою ворожнечу до комуністичного ладу і режиму та спільно або паралельно з большевиками обороняють імперіялістичні позиції.

Узгляднюючи ці всі сумніви і суперечності, мусимо уважати російський протикомуніс-тичний потенціял непевним фактором у загальній протибольшевицькій боротьбі. Все ж таки, активізування цього фактора на окремому, чисто російському фронті, в російському середовищі і на московських землях — є доцільним і корисним. Навіть слабі протибольше-вицькі дії в самій Московії, які підміновують головну базу ворога, мають важливе значення. Передумовою позитивної оцінки акції в тому напрямі є те, що вона не може вестися коштом будь-якого послаблення національно-визвольних, протиімперіялістичних сил і дій.

Які ж висновки для самостійницької політики і національно-визвольної боротьби виникають із з'ясованої оцінки російського протикомуністичного фактора? Перший, головний висновок вже був поданий — це засада цілковитого відмежування московських протикомуністичних сил і акцій від національно-визвольних рухів уярмлених Москвою народів. Дотримуючись цієї передумови, позитивно ставимося до московських протикомуністичних дій, ведених у російському середовищі і на російській території. Передусім намагаємося спрямувати московські антикомуністичні сили до активної боротьби проти большевицького режиму на корінній російській території, за владу у самій Росії. Поскільки неросійські, національно-визвольні сили мають змогу впливати на виникнення московських протирежимних акцій і підсилювати їх, то повинні розвивати діяльність теж у тому напрямі. Але такі можливості є дуже обмежені. В основному треба приймати, що розвиток московських протирежимних дій, як досі, так і в майбутньому, буде йти цілком поза засягом наших впливів і буде наставлений проти нас.

Здійснення постуляту про розмежування двох протибольшевицьких фронтів — національно-визвольного і московського — натрапляє на спротив і нехтування з російського боку. Тільки поневолені Москвою народи бажають уникати конфліктів з московськими антикомуніс-тичними силами, обмежуючися своїм властивим засягом дії та відмежовуючися від російської сфери. Натомість із російського боку є виразне і послідовне аґресивне настав-лення супроти цих народів. Усі московські політичні сили, які якнебудь проявляють своє організоване існування і діяльність, незалежно від свого більше чи менше протикомуніс-тичного напрямку, займають однаково ворожу поставу супроти самостійницьких змагань поневолених народів. Всі вони змагають до втримання зверхности Росії над Україною та над іншими уярмленими країнами, до збереження російської імперії коштом поневолення інших народів. Це імперіялістичне наставлення бере верх над протикомуністичним у всіх організо-ваних московських сил і штовхає їх до аґресивного, непримиренного відношення супроти національно-визвольних рухів. Воно проявляється раз у відкритій неґації і ворожнечі, то знову в намаганнях підкорити протибольшевицькі визвольні сили і дії неросійських народів російській імперіяльній концепції та російському керівництву у формі т. зв. непередрішення і спільного протикомуністичного фронту.

Московські антикомуністичні сили існують і діють тепер тільки на закордонних теренах. Але треба враховувати, що в пригожій для ширшої наявної дії протикомуністичних сил ситуації вони розгортатимуть свою діяльність теж на підсовєтських теренах, зокрема при підтримці зовнішніх чинників. Тоді їхня акція в краю може піти по такій лінії, як тепер за кордоном, звертаючися не тільки проти комунізму, але ще гостріше проти національно-визвольних рухів.

Можливість творення другого московського фронту проти національно-визвольних змагань уярмлених народів має поважні завдатки і її треба враховувати у плянах розгортання революції. Цей другий московський фронт виступав би під антикомуністичними гаслами, але проти самостійницьких змагань, був би так само аґресивно-імперіялістичний, як большеви-зм. Коли з цього боку буде накинена національно-визвольним рухам боротьба, тоді треба її прийняти і боротися на два фронти. Але поки не доходить до безпосередніх зударів, а теж в розгарі боротьби, мусимо мати на увазі протиставність і взаємну ворожнечу між обидвома російськими імперіялістичними фронтами.

Основною напрямною політики і стратегії національно-визвольних рухів у тому питанні є докладати заходів, щоб існував і був активним московський протикомуністичний фронт, навіть тоді, коли він рівночасно звертається проти них. Вирішне значення має питання, чи дотичні московські сили справді ведуть активну, поважну боротьбу проти большевицького режиму, крім свого імперіялістичного поборювання самостійницьких рухів, чи навпаки — протисамостійницька боротьба є їхньою властивою і єдиною дією, а протикомуністичні гасла служать їм тільки для прикриття та обману. В останньому випадку маємо діло з закаптуреними спільниками большевиків і їх ніяк не можна зараховувати до антикомуніс-тичних сил. Коли ж маємо проти себе справжні антикомуністичні московські сили, які активно борються з большевиками й одночасно творять фронт проти самостійности поневолених народів, тоді цей фронт трактуємо як другорядний, поки большевики залиша-ються головним, найгрізнішим і найсильнішим ворогом. Такий наш другий висновок з оцінки значення московського протикомуністичного фактора.

Щоб цю настанову розуміти правильно, треба завжди мати все на увазі, що основним і незмінним ворогом самостійности поневолених народів є московський імперіялізм, усі імперіялістичні сили Росії. Але ці сили можуть виступати проти національно-визвольних змагань як моноліт, одним фронтом, або можуть бути такі розбиті, розділені внутрішньою боротьбою, що через те значно зменшується сила їх збірного наступу на інші народи. Ця друга ситуація є корисніша для визвольних змагань і власне йде про її виникнення і втримання. Якщо всередині російського народу, який є носієм загарбницького імперіялізму, буде поважний внутрішній заколот і завзята взаємна боротьба, тоді легше провадити визвольні змагання окремо проти одних і других, ніж тоді, коли большевики диспонують всіма російськими силами. В майбутньому в Росії можуть взяти верх антикомуністичні сили і знову створити монолітну силу імперіялістичної Москви проти самостійности поневолених народів. Тоді вони стали б головним ворогом.

Коли говоримо про головний і другорядний фронти, творені московськими імперія-лістичними силами проти самостійности уярмлених, чи загрожених Росією народів, то при цьому беремо до уваги передусім силове відношення між ними. Було б помилкою трактувати одних московських імперіялістів як грізних, а других як лагідніших на підставі їхньої програми, системи і методів їхньої дії. Бо під цим оглядом можуть відбуватися зміни в одному чи другому напрямі, але ці зміни мають внутрішньо-російський характер, натомість на відношення російського імперіялізму до інших народів не мають поважнішого впливу. Боротьба з цим імперіялізмом не може зміряти тільки до того, щоб звільнитися, чи забезпечитися від однієї його відміни, залишаючи іншим відмінам змогу втриматися і знову розвинутися на страшного ворога. Народи, що ведуть визвольну чи оборонну війну з російським імпе-ріялізмом, мусять мати на меті повне його зламання, або принаймні відсунення від своїх кордонів, трактуючи усі його форми-відміни й усі московські імперіялістичні сили як однаково небезпечні складники одного й того самого ворога.

Розрізнення: головний і другорядний фронт у боротьбі з московськими імперіялістичними силами має тільки тактичне, часово обмежене значення. Йде про створення, підсилювання і використання такого розбиття російських імперіялістичних сил на собі взаємно ворожі табори, щоб боротьба між ними послаблювала їхній спільний наступ на чужі народи. При кожночасному укладі за головний уважаємо фронт проти панівного московського табору, яким тепер є большевизм, що диспонує силами й засобами цілої імперії та мобілізує всі імперіялістичні прямування й енергію російського народу проти національно-визвольних змагань. Фронт проти московських антикомуністичних сил уважаємо другорядним, поскільки вони розгортають розбиття і внутрішню боротьбу в таборі московського імперіялізму. Якщо б відношення сил між большевиками й російськими антикомуністами в розвитку боротьби вирішувалося, тоді тактика розрізнювання між ними першочергового і другорядного фронту перестала б бути актуальною і поборювання одних і других вимагало б однакової напруги енергії. Коли боротьба між протиставними російськими імперіялістичними силами — большевицькими й протикомуністичними входитиме в кінцеву стадію перемоги одного табору, тоді знову перемагаючий, а незмінне імперіялістичний табір стає головним ворогом незалежности уярмлених народів і з ним треба воювати найсильніше.

8. СПІЛЬНИЙ ФРОНТ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ РЕВОЛЮЦІЙ

Вже була мова про те, що всі народи, які борються за своє національне визволення проти імперіялістичної Москви, є для себе взаємно природними союзниками і їхні змагання творять спільний фронт.

Кладучи наголос на означення “природні союзники”, маємо на увазі те, що підставою союзництва між визвольними змаганнями цих народів є подібність їхнього положення, співзвучність цілей їхньої самостійницької політики і боротьби та об'єктивна користь для всіх цих народів з протибольшевицької боротьби кожного народу зокрема. Природне союзництво, засноване на таких підставах, не є засадничо узалежнене від існування політичних і організаційно-оперативних пов'язань між діючими визвольними силами окремих народів. Воно може бути оформлене і скріплене політичним і стратегічним бльокуванням, але й без того, та навіть при наявності повалених політичних протилежностей з інших мотивів, воно не втрачає своєї сили і значення. Наприклад, українсько-польські взаємовідносини: вперте настоювання поляків на неоправданих претенсіях до західньоукраїських земель унеможливлює будь-яке українсько-польське порозуміння і співдію. Проте ж в обидвох народах та в їхніх визвольних силах живе позитивне зацікавлення протимосковськими і протикомуністичними процесами другого народу і симпатії до його національно-самостійницьких змагань.

Усі поневолені Москвою народи мають одного й того самого ворога. В цьому відношенні між ними немає таких розходжень, які існують з московськими протикомуністичними течіями і силами. Для коленого народу, який попав під большевицький гніт, смертельним ворогом є однаково московський загарбницький імперіялізм, у всіх своїх виявах, як і комунізм — його актуально найсильніша і найгрізніша форма. Національно-самостійницькі змагання кожного поневоленого Москвою народу мають не тільки протико-муністичний зміст, але вони по суті направлені проти російського імперіялізму, проти його істоти і сили, його експансії та проти його домінантного становища в міжнародньому політичному житті. Таке внутрішнє наставлення протибольшевицьких змагань кожного поневоленого народу і таке їхнє значення на міжнародньому форумі є наслідком цілого розвитку останнього десятиріччя. Різні відхилення від цієї основної лінії, які подекуди проявляються в політиці окремих угруповань чи репрезентативних центрів різних еміграцій, не мають поважнішого значення, вони звичайно зумовлені опортуністичними мотивами. Залишки давніших русофільських орієнтацій та зроджене ними неоднакове трактування комунізму і російської експансивности — втратили всякий, вплив і ґрунт у національно-самостійницьких рухах поневолених народів. Тепер уже для всіх комунізм і московський імперіялізм — це один ворог.

Теж у позитивних визвольних цілях усіх поневолених народів є засаднича однозгідність. Вона полягає в тому, що кожний нарід прагне не тільки для себе волі, але одночасно бажає визволення інших народів від большевизму. В цьому грають ролю не тільки ідеалістичні мотиви, але передусім холодні політичні рації. Через величезний зріст сили й хижацтва імперіялістичної Росії, кожному народові було б багато важче здобути і забезпечити свою незалежність від неї, нілі у спільному фронті з іншими народами. Чим більше народів веде одночасно боротьбу, чим більше Москва має аналогічних фронтів, тим легшою є боротьба і тим певнішою перемога кожного народу зокрема. А кожне успішне завершення самостій-ницьких змагань зменшує засяг і силу московського імперіялізму та збільшує оборонні сили перед його новими експансіями. З тих, отже, причин, що поневолення большевицькою Москвою є найстрашнішим лихом, а визволення і забезпечення від неї є найважливішою, одночасно і дуже важкою справою, однаково для кожного народу, кожний народ мусить бажати успіху проти-большевицьким змаганням усіх інших народів, не виключаючи і таких, з якими має ворожнечу чи спори.

Спільна доля, однакове положення, боротьба проти того самого спільного ворога, співзвучність позитивних цілей визвольної боротьби та взаємна користь — це фактори природного союзництва усіх поневолених Москвою народів у їхній протибольшевицькій, визвольній війні. Його скріпляє ще однаковий шлях до визволення, яким мусять іти всі ці народи. Це шлях революційної боротьби власними силами кожного народу та з'єднання революційно-визвольних змагань усіх народів в одностайний протибольшевицький фронт.

Може виринути питання, чи нема суперечности між концепцією спільного визвольного фронту та ставкою на власні сили кожного народу. На це питання даємо заперечуючу відповідь на підставі наступних моментів:

Концепція спільного визвольного фронту відрізняється засад-ничо від узалежнювання визвольних змагань від чужосторонніх держав, які знаходяться в іншому положенні, мають інші цілі й інтереси у відношенні до Росії;

основою спільного фронту є однакове становище, боротьба проти спільного ворога та однозгідність мети кожного народу;

спільний фронт не вимагає від жодного народу зречення чи обмеження мети його визвольних змагань. Навпаки, він дає визнання і підтримку визвольній меті кожного народу всіма іншими народами, які борються у спільному фронті;

спільний визвольний фронт не спиняє й не обмежує власної ініціятиви й децизії кожної нації у її протибольшевицькій боротьбі і всякій дії. Плянування, організування й ведення революційної боротьби кожного народу належить до його власних визвольних сил. Взаємна допомога і координація дій втримується у таких формах і межах, як це доцільно і вигідно кожному національно-визвольному рухові зокрема;

спільний фронт боротьби не вимагає від жодного народу витра-чування його революційних сил для таких дій, на таких фронтах і в такому часі, що не відповідають доцільності його власної боротьби, які не приносять їй користи. Натомість спільний фронт збільшує можливості, значення й успішність боротьби всіх національних визвольних сил;

через з'єднання протибольшевицьких, визвольних змагань поневолених народів в одному фронті не тільки зсумовуються революційні потенціяли всіх цих народів і наслідки їх боротьби, але так само розтягаються фронти для большевицької Москви, яка мусить на всіх цих фронтах вести одночасно імперіялістичну боротьбу та розділяти на них свої сили. В такому укладі кожний народ може рахувати на те, що він не стоїть осамітнений у боротьбі і має проти себе не всю силу російського імперіялізму, тільки якусь її частину, яка стоїть у певній пропорції до його величини і сили. Таким чином спільний фронт скріплює концепцію визволення власними силами і власною боротьбою та робить її сприйнятливішою й реальнішою теж для малих народів.

Спільний фронт національно-визвольної, протибольшевицької боротьби уярмлених Москвою народів проявляється у політичній та стратегічній площинах.

Останні політичні вияви спільного фронту є такі:

Міжнаціональні організації національно-визвольних рухів, в першій мірі Антибольшевицький Бльок Народів;

узгіднені політичні плятформи, загальнішого чи конкретнішого змісту, як підстава спільних політичних дій і виступів; організування спільних протибольшевицьких акцій, з участю різних національних сил і груп, для боротьби з большевицькими діями і потягненнями на різних ділянках та в різних країнах;

організування спільних зовнішньо-політичних акцій і виступів для протидії большевицьким впливам та для маніфестування солідарної постави всіх поневолених Москвою народів;

розбуджування, втримування і поширювання в коленому народі зацікавлення визвольними змаганнями інших, союзних народів і засвідчування симпатій для них відповідним реагуванням у власній політичній дії;

зв'язки і співпраця між поодинокими національними визвольними організаціями і рухами для взаємної підтримки і допомоги;

порозуміння між національно-визвольними організаціями і центрами сусідніх зі собою народів для уреґулювання різних проблем обостороннього зацікавлення так, щоб уможливити і затіснити співпрацю цих народів у протибольшевицькій боротьбі.

Так само у стратегії революційно-визвольної боротьби кожний народ мусить узгляднювати вимоги спільного протибольшевиць-кого фронту. До такого висновку приводять міркування над історією московських імперіялістичних загарбань і над можливостями визволення. Тут вкажемо на найважливіші моменти.

Московські загарбання чужих країн відбувалися ступнево. Москва поневолювала одну країну по одній, а не всі нараз, при чому звичайно використовувала внутрішню слабість, чи трудне зовнішнє положення атакованого народу. Тепер є такий стан, що большевицька Росія значно перевищає кожний з поневолених народів не тільки збірними силами, якими вона диспонує завдяки панівному імперіяльному становищу, але так само автохтонним силовим потенціялом московського народу. З другого ж боку, цей московський потенціял значно менший від суми силових потенціялів усіх уярмлених Москвою народів, які прагнуть національної незалежности. Цей фактичний стан вказує виразно, які висновки треба зробити для успішности стратегії протибольшевицької визвольної боротьби так, як Москва робить свої висновки для втримання імперії і свого панування.

Засадою московської імперіяльної політики і стратегії є роз'єднувати поневолені народи, ізолювати національно-визвольні змагання кожного народу, розправлятися з кожним народом зокрема, не допускаючи до створення одностайного фронту всіх уярмлених нею народів. Крім того, Москва завжди створювала внутрішні конфлікти і фронти в понево-леному народі, щоб тим. легше зламати його. Під цим оглядом большевицька система т. зв. клясової боротьби показалася найрафінованішою. Большевики бояться визнати сам факт, що існують національно-визвольні змагання уярмлених ними народів і намагаються підтягнути їх під фальшиві поняття внутрішньої, клясової боротьби, або аґентурних дій чужосторонніх сил. Головним мотивом цієї большевицької тактики є переконання, що вже самі відомості про національно-визвольну боротьбу якогось народу можуть розбуджувати і скріплювати подібні прагнення серед інших уярмлених народів та створювати одностайний фронт цих рухів.

Положення уярмлених Москвою народів, зокрема відношення силових потенціялів — з одного боку — та тактика большевицького імперіялістичного поневолення — з другого — доказують, що одностайність протибольшевицької, національно-визвольної боротьби всіх поневолених народів мусить бути головною засадою її стратегії.

Стратегія одностайної визвольної боротьби унеможливить Москві розправлятися з кожним національним визвольним рухом окремо й за чергою, і примусить її розділяти свої сили на всі фронти одночасно. Через це тиск і сила московського імперіялізму, що діє на відтинку кожного поневоленого народу, мусять бути, в наслідок роздріблення, відповідно зменшені. Таким чином революційно-визвольні фронти окремих народів створюють собі взаємно відтяження, поскільки вони діють рівночасно й одностайно. Отже боротьба кожного народу зокрема за своє визволення з московсько-большевицької неволі стає облегшеною і має кращі вигляди на успіх, коли вона ведеться рівночасно з аналогічними змаганнями других народів і в стратегічному відношенні творить з ними одностайну дію.

Подруге, революційно-визвольна боротьба одного народу мобілізує інші народи до такої ж боротьби силою прикладу. Це є другий спосіб автоматичної взаємодопомоги між визвольними рухами різних народів.

Далі стоїть питання: як практично забезпечити одностайність і рівночасність революційно-визвольної боротьби усіх поневолених народів, що є основним у стратегії спільного визвольного фронту?

Перед устійненням нашої відповіді на це питання, буде доцільним найперше усвідомити собі реальні межі, яких у цьому відношенні не можна перейти. При поверховному трактуванні цієї справи виглядає, що крім загальних політичних і стратегічних засад спільного фронту, можна її розв'язувати теж на площині організаційного спаювання так, щоб плянування, організування, керування і ведення революційно-визвольної боротьби різних народів було централізоване в міжнаціональній організації визвольних рухів. Такі думки проявлялися подекуди теж щодо АБИ, добачаючи в ньому не тільки інструмент для координації і спільної політичної акції різних національних визвольних організацій, але й своєрідну їхню надбудову з надрядними керівними функціями і компетенціями.

Така політична, організаційна й оперативна централізація повинна б, на перший погляд, найуспішніше забезпечувати одностайність визвольної боротьби усіх поневолених народів та творити відповідну противагу до московського імперіяльного централізму. Але в дійсності це не вело б до наміченої мети. На це складаються такі головні причини: Поперше, така концепція є незгідна з самобутністю національно-визвольних рухів окремих народів у засадничому і практично-дійовому відношенні.

Подруге, вона не відповідає умовинам революційної боротьби. Організація, плянування й оперативне керівництво в революційній боротьбі мусять бути стисло законспіровані. Через це конечно застосувати далекойдучу децентралізацію навіть у рамках одного національно-революційного руху. А вже централізація на міжна-родньому рівені була б цілком неможливою. Якщо б намагатися застосовувати її насилу, то це привело б до повного спаралізування і занику боротьби. Під цим оглядом ведення революційної боротьби засадничо відрізняється від ведення державних воєн, у яких воєнні коаліції можуть мати одно централізоване керівництво. Централізоване керівництво різнонаціональних революційних рухів могло б бути реалізованим на взір воєнних коаліцій тільки в такому випадку, коли б ці рухи були інспіровані і кермовані з одного центру з-поза країн боротьби, як це діється з комуністичними революційними діями в некомуністичних країнах, які є живлені і кермовані большевицькою централею. А це не відповідає ні фактичному станові, ні внутрішній природі протибольшевицьких національно-визвольних рухів, ні умовинам їхньої дії.

Третій момент, що промовляє проти організаційно-оперативної централізації — це небезпека, що вона спричинить зменшення, замість збільшення напруги боротьби окремих народів, учасників союзу. Такі прояви не є рідкістю в тісніших міжнаціональних об'єднаннях з комбативними цілями. Окремі союзники часто намагаються скинути з себе більші зобов'язання й обтяження, рахуючи на те, що їх виконують інші партнери. Під цим оглядом ми маємо теж досить прикрий досвід з АБН, у якому майже ціле фінансове обтяження та переважна частина всієї діяльности спадає на українські плечі. В такому укладі централізоване бльокування не активізує до справжньої дії тих усіх сил, які рахуються учасниками, і дійовий ефект не стоїть у належній пропорції до зовнішнього оформлення. Цих браків не можна відносити на карб байдужости, чи меншої вартости окремих національних рухів, тільки їх причина лежить передусім у самій системі централізації міжнаціональної організації. У закордонній діяльності, що має переважно політично-пропаґандивний характер, можна ще погодитися з цими недомаганнями й нерівномірною активністю союзників. Але перенесення такої системи співдії на властиву революційну боротьбу було б надто невластивим і недоцільним.

Ще є один важливий політичний момент, який не дозволяє особливо нам, українцям, змагати до надто централізованих форм дії спільного фронту. З уваги на становище і величину українського потенціялу та на активність української революційної сили, Україні автоматично припадає передова роля у протибольше-вицькому визвольному бльоці народів. Коли з цим поєднуються намагання закріпити таке становище ще й тривкими формами, то з цього мусять зроджуватися у наших партнерів поважні підозріння і побоювання, що ми прагнемо геґемонії у спільних змаганнях, а потім домінантного становища України в новому укладі держав на місці СССР. Впарі з цим поширюється переконання, що спільний фронт поневолених народів — це першою мірою українська справа, в якій українці найбільше заанґажовані, найбільше з неї користають і тому повинні нести головний тягар її утримування. Таке наставлення приводить до охолодження союзницьких взаємин та до байдужости в праці і в спільній боротьбі.

Ці пізнання і досвід приводять до висновку, що діяння спільного визвольного фронту мусить полягати передусім на самостійній боротьбі всіх народів в одному напрямі та на їхніх власнопідметних заходах про одностайність спільних змагань. Сталі організовані форми міжнаціональної співпраці мають сповняти в тому допоміжну ролю, бути інструментом спільних акцій та політичної координації, а не рушієм чи централізованим керівництвом національно-визвольних рухів. Прагнення кожного народу вести свої визвольні змагання в рамках одностайного визвольного фронту, враз з іншими народами, мусять випливати з правильного розуміння користей для власної справи. Для цього не треба жодних альтруїстичних мотивів, вистачає холодний національний еґоїзм. Спільний фронт дає визвольній боротьбі кожного причасного народу поважні шанси на успішне ведення і завершення її перемогою. Користати ж з цього може тільки той нарід, що активною боротьбою бере участь у спільному фронті. Це власне найсуттєвіше, що єдиним вальорним способом участи в спільному визвольному фронті є власна боротьба кожного народу, а не сама формально-організаційна приналежність.

Підсумовуючи головні висновки з цих міркувань, можна устій-нити наступні засадничі напрямні стратегії спільного протибольшевицького, національно-визвольного фронту:

а) Національно-визвольний рух кожного народу повинен постійно й інтенсивно вести свою боротьбу власними силами, стосуючи такі форми, методи і таку тактику боротьби, які відповідають його умовинам. Боротьба одного народу мобілізує інші народи та облегшує їхні змагання;

б) коли революційна боротьба якогось народу набирає високої напруги, зокрема, коли вона розгортається у ширше збройне повстання, тоді інші народи теж повинні посилювати свої революційні дії та при відповідних умовинах переходити до збройних акцій. Такі відгучні революційні дії є одночасно підтримкою для боротьби народу-ініціятора і використо-вуванням створеної ним пригожої ситуації для надання власним змаганням більшого розмаху і значення;

в) у збройних формах революційної боротьби треба чітко розрізняти обмежені бойові, чи партизанські акції спеціяльних боївок і військових відділів від широких повстанських дій, ведених з метою, підняти повстання цілого народу. Обмежені бойові і партизанські акції можна вести в різних етапах революційної діяльности як найсильніший виразник загальних протибольшевицьких, національно-визвольних прагнень народу та актуальної революційної боротьби. При розгортанні широкого повстанського зриву треба брати до уваги рівень революційної готовости цілого народу, як рівнож стан інших народів, загальну ситуацію в підбольшевицьких країнах та міжнародне положення. Головною напрямною в розгортанні повстання є поширення його на якнайбільший простір, тенденція охопити ним усі підбольшевицькі країни, не дати ворогові змоги замкнути повстанський рух на малому терені;

г) для одностайности спільного визвольного фронту найважливішим є одночасне посилювання натуги революційних дій різних народів, а не однаковість форм і методів чи ділянок, у яких окремі народи у даному часі зосереджують свої протибольшевицькі акції. Це важливе з уваги на тактику Москви систематичного, щораз більшого уярмлення, викорис-товування і розкладання окремих народів. У різних поневолених країнах в один час існують неоднакові умовини і найактуальніші напруження часто лежать у різних ділянках життя. Тому, коли революційна боротьба одного народу проявляється з високою напругою в одній ділянці, революційні рухи інших народів повинні рівночасно посилювати свою боротьбу в таких формах і в таких ділянках, у яких конфлікти між народом і большевицьким режимом є актуально найгостріші;

ґ) революційні організації різних народів утримують взаємні контакти і співдію для взаємодопомоги та для узгіднювання практичної протибольшевицької боротьби;

д) на теренах і в середовищах мішаного національного складу, зокрема в совєтській армії, в концтаборах і на теренах заслань діють міжнаціональні революційні організації, в змислі спільної боротьби проти комунізму і московського імперіялізму та за національне визволення всіх уярмлених Москвою народів.

Спільний фронт поневолених Москвою народів існує в наслідок подібного положення, накиненого цим народам большевицькою Москвою, з головною метою, щоб спільними зусиллями здобути незалежність кожного народу. Одночасно цей спільний фронт має зав'язки майбутньої приязні і співпраці між самостійними державами цих народів, зокрема для тривалого забезпечення перед новими наступами російського імперіялізму. Як довго житимуть корені цього загарбницького імперіялізму, так довго він буде становити постійну загрозу для самостійного життя ближчих і дальших сусідів. Тому одним із засадничих, незмінних елементів політики й оборони визвольних народів мусить бути постійне намагання замкнути російські імперіалістичні тенденції в російських етнографічних кордонах нерозривним оборонним перстенем та спільними протидіями унеможливити його експансію в будь-якому напрямі.

9. ПРОБЛЕМА НАЦІОНАЛ-КОМУНІСТИЧНОГО ФРОНТУ

В процесі національно-визвольної революції, зокрема в стадії її переможного розвитку, можемо мати ще справу з націонал-комуністичним фронтом. В тому аспекті треба розглядати можливості його виникнення, його ролю і значення в різних обставинах та визначити відповідну лінію і тактику нашого ставлення до нього.

Націонал-комунізмом називаємо таку ідеологічно-політичну концепцію, яка має на меті побудову, згл. втримання самостійної держави якогось народу з комуністичним устроєм. Відношення до зовнішнього світу, до інших держав і народів має укладатися на засадах суверенітету, себто самостійности і незалежности даної націонал-комуністичної держави. Натомість ціле внутрішнє життя — державно-політичний, суспільно-економічний лад, зміст і структура в усіх ділянках життя — мають відповідати засадам і методам світового комунізму так, як вони оформилися в розвитку комуністичної теорії і практики.

Не можна говорити про націонал-комунізм як про самобутню ідеологічно-політичну й суспільну концепцію, ані навіть як про скристалізовану відміну міжнароднього комунізму, в роді окремої комуністичної секти. Націонал-комунізм не має своєї окремої доктрини, ідеології, суспільної, політичної, він виростає з того самого кореня, що і всі інші комуністичні парості, і уважає себе правовірним послідовником інтернаціонального комунізму. Навіть назва націонал-комунізм є для нього чужою, хоч загально прийнятою в політичній термінології. Але дотичні політичні творива, яких звичайно цим терміном означується, самі до неї не признаються.

Націонал-комунізм виступає в процесі насаджування і втримування комуністичних партій, комуністичної системи і режиму на терені якогось народу, як реакція місцевих комуністичних елементів на безоглядність московського загарбництва, централізму і диктатури. Мотивом такої реакції-спротиву бувають переважно амбіції, боротьба за владу і впливи комуністів даної країни, які не погоджуються бути виключно вислужниками і виконавцями волі Москви, тільки хочуть самі мати владу і керувати країною по-своєму. Крім того, мають свій вплив національні течії, які охоплюють цілий народ, і є джерелом загального спротиву московському імперіялізмові. Якщо комуністичні елементи даної країни повністю позбавлені патріотизму, то вони діють під тиском двох непримиренних і непоступливих сил — московського імперіялізму і національно-незалежницької стихії. Маючи в руках можливість ініціятиви і владу, вони не раз намагаються грати між цими обидвома силами, шукаючи компромісу між ними, чи використовувати одну сторону, щоб скріпити своє становище супроти другої.

Незалежно від мотивів, якими керуються дотичні комуністичні елементи, виступаючи з націонал-комуністичними тенденціями, завжди, коли з того приводу постають напружені, а то й неприязні відносини між ними і московською большевицькою метрополією, вони намагаються знайти опору і підтримку в народі, граючи на його національно-самостій-ницьких прагненнях. В такій ситуації конфлікту з Москвою, націонал-комуністичні кола можуть стояти в різних взаємовідношеннях до національно-самостійницьких сил і течій своєї країни. Вони можуть діяти під впливом національного самостійництва, або можуть тільки намагатися його використати, не маючи іншої силової опори.

Вірними і справжніми виразниками чи борцями національних стремлінь націонал-комуністи ніколи не можуть бути, поскільки комунізм, якого вони не відрікаються, завжди залишається ворогом нації, її вартостей і самобутнього життя. Тому національно-самостійницький рух ніколи не може примиритися з націонал-комунізмом, ані піти його шляхом. Якщо національні сили в певних обставинах дають підтримку протисоветським виступам на-ціонал-комуністичних кіл, то при тому йде про тактичне використання їх як однієї з форм, зглядно як одного з відтинків загального національного змагання з напором московсько-большевицького імперіялізму. Важливим е те, що, бувши в гострому конфлікті з Москвою, націонал-комуністи стаються узалежненими від підтримки національних сил та, щоб її мати, мусять якоюсь мірою йти по лінії національних прагнень. Стоячи між двома непримиренний силами — між нацією і московським большевизмом, — націонал-комунізм може грати замітну ролю тільки деякий час і кінчається повним переходом на одну з цих сторін, або заникає через брак власного ґрунту.

Явище націонал-комунізму може мати ще інше походження і сповняти іншу ролю. Він може бути тактичним маневром комуністів даної країни, менш чи більш узгідненим з Москвою, чи то-лерованим нею, з тою метою, щоб приспати чуйність і зменшити протикомуністичний спротив якогось народу. Підкреслювання національних моментів і маркована незалежність від московського центру мають створювати враження, що прихід до влади тієї породи комуністів і введення ними комуністичної системи — це справа тільки внутрішнього ладу, а не втрата державної незалежности і підкорення Москві. У такій ситуації націонал-комунізм повинен сповнити ролю троянського коня, бо після закріплення його влади приходить повне поневолення нормального большевицького типу. Большевизм послуговується націонал-комуністичною тактикою особливо тоді, коли він не може проламати опору якогось народу іншими засобами. Це має місце зокрема там, де Москва не може діяти мілітарною перевагою, або коли якийсь народ залишається одностайно неподатливим на комуністичні впливи, не зважаючи на всі насильства большевицької окупаці.

При оцінці значення націонал-комуністичних явищ у боротьбі якогось народу з московсько-большевицьким імперіялізмом треба узгляднювати передусім ситуацію, в якій вони виступають, і їхні наслідки. В певних обставинах такі явища можуть приносити деяку користь, побіч невідхильних шкідливих наслідків, які зв'язані з усяким слідом комунізму. Корисним може бути те, якщо націо-нал-комуністичні дії справді спрямовують своє вістря проти московського імперіялізму, що ним є просякнений большевизм, і якщо вони здобувають для національної справи якісь позитиви на такому ґрунті та в таких обставинах, де нема відповідної акції в чисто національному дусі, або де вона не має належного середовища.

Більшість проявів націонал-комунізму є виключно шкідлива для нації, зокрема для національно-визвольної протибольшевицької боротьби. Це стосується до всіх таких концепцій і акцій, які відкривають активний фронт проти національних вартостей і сил, а свої ніби національні прикмети і протиімперіяльні настанови виставляють тільки на показ, для обману. Так само виключно шкідливим уважаємо такі націонал-комуністичні акції, які правда, виступають активно проти московського імперіялізму, не підпорядковуються большевицькому центрові, але рівночасно відкривають фронт проти національно-визвольного руху та, оперуючи в національному середовищі, вносять заколот і диверсію у визвольний фронт.

Розрізнення в оцінці різних націонал-комуністичних явищ можна звести до наступного простого питання, яке ставимо при розгляді кожної конкретної націонал-комуністичної акції: Чи вона відтягає людей з большевицького табору і з-під большевицьких впливів, привертаючи, згл. наближуючи їх до табору національно-самостійницького і формуючи їх на борців проти большевизму в обороні нації, чи навпаки, вона заманює людей з національно-самостійницького табору на позиції комуністичні та послаблює визвольний фронт? Аналогічний критерій можна прийняти в оцінці націонал-комуністів, розглядаючи їхнє політичне наставлення з погляду боротьби з большевизмом за самостійність нації. Трактуючи націонал-комуністичне наставлення як посереднє, чи перехідне між національним і комуністичним, ставимо питання: Чи дана група людей з націонал-комуністичним наставленням у своєму розвитку і своєю дією прямує від комунізму до націоналізму, чи навпаки? Поскільки в першому випадку є справа з позитивним процесом оздоровлення, то другий процес є неґативний, шкідливий.

Вище подані загальні міркування на тему націонал-комунізму спираємо на спостереження з українського і чужинного ґрунту. Вони мають служити нам за головні дороговкази при визначуванні напрямних нашого поступування, якщо на своєму шляху стрінемося з того роду явищами.

До нашої теми не належить історичний розгляд тих течій, процесів і окремих явищ, які підходять під прийняте нами окреслення націонал-комунізму, а яких за останнє сорокріччя було чимало в бурхливому розвитку політичного життя в Україні. Подаючи одним реченням найбільш узагальнену думку, скажемо, що в тому розвитку виступає одна і друга категорія націонал-комунізму, а навіть одні й ті самі люди раз ішли проти національних вартостей та інтересів, вислуговуючись російському комунізмові, то знову розходилися з ним в не одному, заступаючи, хоч частинно, українські національні інтереси. Під сучасну пору нема в українському політичному житті поважніших націонал-комуністичних тенденцій і дій, які проявлялися б одверто як окремий політичний напрямок і як поважний діючий фактор. Тут не будемо займатися поодинокими маленькими групками, які виступають на еміграції з на-ціонал-комуністичними концепціями. Так само поминаємо приховані націонал-комуністичні тенденції, які гніздяться в деяких еміграційних угрупованнях, і які мають радше характер дрібних, укритих диверсій.

При розгляді перспектив української національно-визвольної революції нас цікавить можливість виникнення в процесі її боротьби поважніших націонал-комуністичних сил і акцій, які в певній ситуації можуть стати замітним діючим чинником. Найперше щодо ситуації, в якій може виступити на арені подій націонал-комуністичний фактор.

З попереднього розгляду внутрішньої природи націонал-комуністичних явищ та з історії таких процесів в Україні робимо висновок, що для самобутнього виникнення поважнішого націонал-комуністичного руху в Україні, незалежно від загальної ситуації, а з його власних ідейно-політичних спонук — нема завдатків, ані виглядів. Він може постати і розвинутися в окрему силу тільки завдяки особливим сприятливим обставинам. Це може статися передусім тоді, коли большевизм і структура СССР будуть поважно захитані визвольною боротьбою поневолених народів або воєнним конфліктом з іншими державами. Третя можливість, яка ще не має більших виглядів, — це розхитання московського централізму в комуністичному бльоці та поширення націонал-комуністичних процесів серед комуністів у різних підсовєтських країнах у наслідок внутрішньо-партійних конфліктів і суперечностей. Розгортання більших націонал-комуністичних акцій під час національної революції, зглядно в кризовій для большевиків воєнній ситуації, може відбутися в двох засадничих варіянтах, які відповідають попередньо схарактеризованим відмінам націонал-комунізму.

Перший варіянт: комуністи української крови в кризовому положенні большевизму та в обличчі переможнього розвитку національної революції фактично зривають з московським большевизмом і відкривають проти нього фронт боротьби. Цим вони приєднуються до протибольшевицької боротьби національно-визвольних сил, але повністю і беззастережно не включаються в національну революцію, тільки намагаються в її рамках діяти в змислі націонал-комуністичної концепції.

Повне приєднання до національної революції полягає не тільки на протиросійській боротьбі, але не менше на визнанні мети і основних засад цієї революції, отже й на відкиненш комунізму в цілому, так як його поборює національно-визвольний рух. Хто це робить справді і на ділі, той повністю стає в лави національної революції, навіть якщо б він перед тим належав до ворожого, комуністичного табору. Це уточнення має істотне значення, щоб поняття націонал-комунізм не змішувати з відміченням політичної минувшини людей і груп. В політично-дійовому становленні, зокрема в революційний час, на першому місці стоїть актуальна активна позиція. Коли колишні комуністи повністю зривають з комунізмом та активно включаються в протибольшевицьку боротьбу за національне визволення, то в процесі боротьби недоцільно, ні не можна вилучувати їх як окрему політичну категорію.

Окремою націонал-комуністичною категорією і проблемою в національній революції будуть, отже, не ті елементи, що вповні і фактично перейдуть від комунізму на її бік, тільки ті, що, ставши до боротьби з Москвою, не відрікаються комунізму, але далі обстоюють комуніс-тичні позиції, пристосовані до нових обставин, і намагаються здобути для них право громадянства в національному таборі та в самостійній, національній державі. В тому вони кермуються двома головними мотивами, рівнорядно або з перевагою одного з них. Поперше, вони з переконання і з призвичаєння тримаються означених комуністичних засад, уважаючи їх найкращими для розвитку народу. Подруге, їм надалі йде про збереження для себе (не тільки індивідуально, але для загалу комуністичної кляси) керівного й упривілейованого становища в національній державі. А це було б можливим тільки тоді, коли б у цій державі втрималася комуністична система, отже й комуністична верства місцевого походження мусіла б значною мірою втриматися при владі.

Щоб здобути собі на це право, комуністи-українці можуть у пригожій ситуації переходити організовано, цілими групами на бік національно-визвольних змагань і воювати проти Москви. Не можна виключати теж такого, що це будуть робити визначніші одиниці совєтської державної системи організованим і згори кермованим способом, у яких українці опановують керівний апарат. Зокрема в катастрофальному для большевиків положенні можуть бути такі випадки, що український командний склад військових одиниць з більшістю українців, або такий же керівний апарат більших територіяльно-адміністраційних чи державних господарських одиниць, проголошує і на ділі реалізує розрив кермованих ними одиниць з СССР та влучення їх у формовану революційним порядком систему самостійної української держави. Такі акти державного перевороту, здійснювані самими керівниками, заавансованими в советській системі, можуть бути не тільки пристосован-ською зміною прапору, але й задокументовані такими діями, які свідчать про їхню серйозність та замикають дорогу повороту до совєтського табору. До дій такого порядку належить передусім активна боротьба проти большевицьких сил, усування москов-сько-большевицьких елементів і впливів, активний спротив совєт-ським намаганням далі підчиняти собі відносні терени й одиниці та солідне виконування зобов'язань супроти національної революції.

Тут ще раз підкреслюємо ріжницю між повним приєднанням до національної революції, а напіонал-комуністичним змістом у різних випадках. Бо теж у вище наведених прикладах компактного переходу на бік революції, веденого керівниками з совєтської системи, можемо мати діло з послідовним відреченням від комунізму, з яким виступають заавансовані в комуністичній системі керівники, і то не тільки безпартійні фахівці, але теж члени компартії. В інших випадках можуть мати місце намагання зберегти що вдасться з комуністичної системи. Знаменною признакою для цього варіянту націонал-комуністичних акцій в часі національної революції буде те, що заанґажовані в них елементи, не зважаючи на своє прив'язання до комунізму, стають до активної боротьби з московським імперіялізмом, включно з його большевицькою відміною. Крім повище поданих мотивів такого їхнього поступовання до голосу можуть приходити ще й реакції на різні упослідження, яких не раз зазнають навіть комуністи немоскалі внаслідок московського “старшобратства”.

Другий варіянт націонал-комуністичних проявів у катастро-фальному положенні большевизму, в наслідок визвольної революції, або воєнних подій, відрізняється від першого варіянту тим, що діючі в ньому комуністичні елементи не стають до активної боротьби з Москвою, а намагаються свій декляративний розрив з большевизмом і перехід на національно-самостійницькі позиції обмежити необхідним форумом пристосування до нового порядку. В дійсності такі прояви не є випливом якихось поважніших змін у внутрішній настанові, тільки тактичним засобом зовнішнього достосування до обставин, щоб перетворити їх, зглядно щоб втримати що дасться з комуністичного минулого, а зокрема, щоб зберегти своє вигідне і впливове становище.

Можна передбачати, що з моментом заламання большевизіму, загально або в якійсь одній країні, під напором ворожих сил, комуністи будуть намагатися знайти спосіб і форми, щоб сповидним розривом з большевизмом втриматися на поверхні та здобути впливові становища в змінених обставинах. Комуністична теорія,а ще більше практика большевицької системи, не зважаючи на сповидну прямолінійність і принциповість, у дійсності формує людей так, що в них незвичайно розвивається схильність пристосовуватися до створюваних насильством змін політичного курсу, приховувати власну думку, а виявляти тільки те, що корисне і вигідне. Зокрема та категорія людей, що в большевицькій системі пробивається на поверхню політичного життя і втримується на ній, мусить відзначатися особливою безхребетністю і хитрістю. Коли большевизм буде валитися, тоді велика частина таких комуністичних елементів буде в кожних обставинах відпекуватися від тих большевицьких засад, прикмет, і дій, які на даному терені і для домінуючої там сили є найбільше ненависними. Одночасно ці самі елементи будуть намагатися втримати те з большевицької системи, що вдасться перепачкувати при відповідній тактиці пристосування. Ці намагання прищепити новому ладові хоч частину з політичної і суспільної системи та методики большевизму можна пояснювати хоч би самими егоїстичними мотивами. Люди, які повністю зростаються з якоюсь системою, як її носії і формотворці, а не як її жертви, чуються без неї, без якоїсь її частини безпомічними, нездібними. Щоб мати шанси знову бути на керівних становищах, їм треба тієї системи, яку вони знають і вміють опановувати. Під тим оглядом діє вже станова рутина величезної совєтської бюрократії, що силою безвладности прагне збереження структури СССР та большевицької системи, незалежно від ідеологічного наставлення і політичних переконань.

Тактика комуністичного активу і совєтської бюрократії пристосовуватися до нових обставин через відкинення однієї частини большевицьких засад і методів, щоб зберегти іншу їх частину, може мати різнорідні види і комбінації. З погляду національно-визвольної і протикомуністичної боротьби треба мати на увазі два головні напрямки. Перший — це скидання московсько-імперіяльного балянсу та втримування елементів комуністичної системи в пристосованій формі націонал-комунізму. Другий напрямок, протилежний, йтиме по лінії зберігання імперіяльної структури, в дещо змінених, пристосованих формах, щоб тільки втримати державний зв'язок дотеперішніх підсовєтських країн з Росією, зате як баляст відкидатиме комуністичну систему. Це розщеплення большевизму на два протилежні напрямки та зберігання обидвох його складових елементів в окремих комплексах може бути для нього головним виходом у ситуації, яка грозитиме йому повною загладою. Така можливість вже сьогодні має помітні засновки. Для того, щоб розвиток пішов за такою схемою, треба спеціяльно придуманого і приготованого пляну. Він може відбуватися автоматично, бо одні елементи в большевицькому комплексі схильні шукати в катастрофі виходу в одному напрямі, а інші — в іншому. Теж по боці противників большевизму не всі змагають до рівнорядної ліквідації московського Імперіялізму і комунізму, тільки є розбіжності в питанні, хто е властивим і головним ворогом.

Відповідно до такого стану, оформлення цих двох напрямків розщеплення большевизму для мімікрії та для дальшого розчленованого існування може відбуватися під рівночасним впливом внутрішніх наставлень у большевицькому таборі і в достосуванні до тиску ворожих сил. Обидва напрямки можуть існувати рівнорядно побіч себе, або на одних теренах і в одній ситуації може переважати один, то внову деінде — другий. Серед російських комуністів і бюрократів переважатиме тенденція втримати передусім цілість імперії ціною відступлення від комуністичної системи. В неросійських країнах, які будуть здобувати національну самостійність, місцеві комуністи підуть радше на відрив від Москви, намагаючись утриматися з допомогою комуністичних первнів у національних рамках. Коли йде про пристосування до перемагаючого протибольшевицького табору, то там, де домінують сили національно-визвольних революцій, будуть найтрудніші умови для будь-якого приховування і зберігання російських імперіяльних позицій. Знову ж чужосторонні сили можуть більше толерувати, а навіть підтримувати російські імперіялістичні сили і дії, коли вони виступатимуть під протикомуністичним плащиком, хоч би й фальшиво прибраним.

Розгляд таких можливостей насуває необхідність узгляднювати у плянах визвольної боротьби дію цього роду факторів, які тепер поважніше не проявляються, але можуть виступити на арену подій з моментом розвалу большевизму, ніби як його гробоко-пателі, а в дійсності як продовжувачі його діяння в розчленованій формі. Щоб такі явища правильно розцінювати та відразу відповідно їх зустрічати, — до цього мусить бути наперед приготований увесь народ, а не тільки його організована революційна сила. В оцінці кожного такого явища треба дивитися передусім на його дійовий зміст і напрямок, а не на словні деклярації, які в тактиці пристосування і маскування будуть радше закривати, ніж виявляти справжні наміри. Треба створювати такі ситуації, щоб ново-формовані побольшевицькі сили мусіли активно воювати проти большевизму, згл. брати участь у поборюванні залишків московського імперіялізму та комунізму і при тому виявити своє справжнє обличчя. Не можна допускати до поставання і зросту таких сил і акцій, які тільки в декляраціях відмежовуються від большевизму, а на ділі намагаються зберегти його залишки — по лінії імперіялістичної структури, чи комуністичної системи, — і гуртувати елементи заавансовані в компартії та в совєтській бюрократії. Сюди належать теж націонал-комуністичні явища другого варіянту, які були б тільки галапасними шкідниками у процесі національної революції та засновками протинароднього комуністичного рецидиву. Того роду прояви і намагання треба в зародку розбивати і знешкідливлювати.

На випадок націонал-комуністичних явищ першого варіянту, які фактично звертаються фронтом проти московського большевизму, а свої комуністичні тенденції достосовують до національно-самостійницьких рамок, національно-революційний фронт мусить реалізувати своє засадниче наставлення в такий спосіб, щоб належно узгляднювати ситуацію і вимоги самої визвольної боротьби.

Український націоналізм ставиться принципово негативно до націонал-комунізму, вважаючи його суперечним з природою і добром української нації, та шкідливим для неї наслідком ворожих впливів. Метою національно-визвольної революції є усунути з України комунізм у цілому й у всіх його відмінах. Це своє наставлення виявляємо послідовно завжди і всюди, теж у зустрічі з визнавцями націонал-комуністичних концепцій. Коли маємо справу з самими починами творення націонал-комуністичних груп і акцій на українському національному ґрунті, стараємося запобігти тому, згл. паралізувати ці почини. Якщо вони таки розвива-ються і діють таким способом, що вносять розбиття у визвольні дії, чи відтягають націо-нальні сили від властивого національного фронту, тоді націоналістичний рух мусить ці намагання активно поборювати, намагаючись їх цілком усунути з українського політичного життя.

Толерантно ставимося тільки до таких націонал-комуністичних явищ, які розгортають свої дії в такому середовищі і на такому терені, де національно-визвольний рух не сягає, чи не знаходить ґрунту, а натомість вони успішно мобілізують нові сили проти московського большевизму та ведуть з ними справжню боротьбу за державну самостійність України. Під час революційно-визвольних змагань цей момент протибольшевицької боротьби має вирішальний вплив на відношення до всіх інших діючих сил, у тому теж до ідеологічних і політичних противників.

Під час такого толерантного відношення з уваги на рівнобіжну боротьбу проти одного ворога, націоналістичні сили повинні робити позитивні заходи, щоб тих людей і цілі групи, які доказують свою вартість у протибольшевицькій, національно-визвольній боротьбі, відтягнути від націонал-комунізму та повністю приєднати їх до національного фронту. З такими групами, яких не вдається в тому переконати, намагаємося встановити базу їхньої участи в самостійному національному житті. Такою базою буде їхнє підпорядкування себе волі цілого народу та респектування встановленого ним ладу і правопорядку.

Натомість з такими групами, які не думають вкластися в ці рамки, тільки змагають до того, щоб накинути нації націонал-комуністичну систему насильством і комуністичними методами здобути владу, та які під тим кутом ведуть теж свою боротьбу з московським імперіялізмом — неминуча рішуча розправа. Скоро тільки дозволятиме переможний вислід протибольшевицьких змагань, на чергу прийшла б боротьба з цими націонал-комуністич-ними силами, якщо б вони змогли закріпитися і вирости на нову комуністичну загрозу.

Щодо засобів поборювання націонал-комуністичних проявів, то на першому місці ставимо ідеологічно-світоглядові і політичні аргументи. З одного боку доказуємо фальшивість, непослідовність і суперечність комуністичних тез і засад із законами життя, а зокрема з природою і життєвим наставленням української людини й українського народу; з другого боку, протиставляємо їм засади і мету українського націоналістичного руху. Ідеологічно-політичне поборювання націонал-комунізму спрямовуємо одночасно до його носіїв і визнавців, намагаючись завернути їх з хибного шляху, і до цілого народу, зокрема до тих середовищ, де націонал-комунізм проявляється, щоб позбавити його ґрунту.

Та рушієм націонал-комуністичних явищ е не тільки і не завжди ідеологічні й політичні переконання, але теж боротьба за збереження вигідних особистих і групових позицій, як про це вже була мова. Щоб вилучити цей мотив з дії, треба скрізь вказувати на невластивість націонал-комуністичного шляху. Бо націонал-комунізм буде народом відкинений і знищений так само, як і московський большевизм, а тим самим його вперті оборонці замість рятувати, тільки припечатують свою долю. Натомість треба вказувати на інший, правильний шлях, який стоїть відкритий перед всіма, теж перед активними елементами совєтсько-комуніс-тичної системи. За вийнятком відповідальности перед національним правосуддям за особисто поповнені злочини, комуністи і вислужники комуністичного режиму мають найкращу змогу направити свої помилки і гріхи перед народом якраз під час національно-визвольної боротьби, включаючись у неї активно та доказуючи ділом, що зривають з поганим минулим. Таке ставлення не має бути порожнім пропаґандивним арґументом, але справжньою настановою, реалізованою в практиці. Йде про те, щоб для всіх відкрити поважні і переконливі шанси зв'язати свою долю з національно-визвольною боротьбою та активною участю в ній здобути собі позиції, чи виправдання на майбутнє. Але треба рахуватися з тим, що знайдуться такі комуністи, до яких не будуть промовляти жодні з цих аргументів і яких ніяк не можна навернути на правильний шлях по-доброму. В таких випадках методи і засоби поборювання шкідливих для визвольної справи прокомуністичних (теж націонал-комуністичних) сил і дій мусять бути достосовані до їхніх методів і засобів, з узглядненням цілої ситуації та ступеня їхньої загрози і шкідливости. Всякі намагання застосувати злочинні комуністичні методи — насильством і збройною силою протиставитися національно-визвольному рухові та його діям у процесі визвольної боротьби, мусять бути радикально знищувані революційним порядком.

10. РОЗВИТОК І ЧИННИКИ РЕВОЛЮЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ

Основи і головний зміст революційної визвольної концепції були з'ясовані в 6. розділі. Там ми прийшли до висновку, що національна революція має пригожий природний ґрунт для розвитку, але головною її проблемою є створення активної революційної сили з сирого потенціялу протибольшевицько настроєних народніх мас. Отже велика частина рушійної революційної енергії йде на те, щоб мобілізувати, організувати і повести до боротьби дрімаючий в народі потенціял.

Діючі сили революції, що є підметом цілого революційного процесу, можна поділити на дві групи. Перша група — це первісні, рушійні сили революції. До другої групи належать ті сили, які є урухомлювані й організовані до революційної боротьби первісними, рушійними силами. Є три основні, первісні рушії революційного процесу: революційна ідея, революційна організація і революційна акція.

Ідеї українського націоналізму, як продукт духовости і світогляду українського народу, як вислів його життєвих прагнень та дороговказ його прямувань на історичному шляху, є одночасно різким запереченням теорії і практики большевизму, запереченням тієї дійсности, яку насильно створює і накидає українському народові московсько-большевицьке поневолення України. Цим засадничим протиставленням до большевизму та своїми внутрішніми якостями, своєю динамікою — ідеї українського націоналізму є основним, найзагальнішим, найбільше і найтриваліше діючим рушієм української національно-визвольної, протибольшевицької революції.

Революційна організація, яка ставить собі за мету здійснити постуляти революційної ідеї своєю діяльністю і боротьбою, стає основним і керівним, свідомо діючим підметом революційного процесу. Поскільки революція не є якимсь автоматичним процесом, тільки в першій мірі боротьбою проти організованої і пляново діючої ворожої сили, то й передумовою її успіху є пляновість й організованість. В національно-визвольній боротьбі мусить брати активну участь ввесь народ. Тим більше для цього потрібна міцна провідна сила, яка б унапрямлювала й організувала змагання цілого народу. В новочасних визвольних змаганнях України зфор-мувалася і виросла така провідна революційна сила — ОУН, яка ініціятивно охоплює всі основні ділянки і форми революційної боротьби. Втримання, дальше скріплення і розбудова ОУН має підставове значення для послідовного й успішного розгортання національної революції.

Революційна дія - боротьба — це третій основний рушій революційного процесу. Без неї ідеї втрачають свою живучість і революційну динамічність. Революційна організація без відповідної дії не сповняє свого призначення і завмирає. Боротьба — це вияв живучости революційної ідеї і життєздатності революційної організації. Революційна діяльність може мати різні форми і різну напругу, що міняється відповідно до обставин. Найважливішим е те, щоб революційна організація послідовно продовжувала свою діяльність як непохитне змагання за здійснення незмінних ідей, що її оживляють.

Між трьома рушійними силами визвольної революції існує нерозривний зв'язок так, що відсутність однієї з них засадничо зменшує діяння інших. Тільки при повновартному діянні всіх трьох рушіїв революційний процес послідовно розвивається всупереч усім намаганням ворога спинити його, розбити, чи розкласти.

Розвиток визвольної революції виповнюється двома головними процесами: революційною боротьбою з ворогом, з його силами і діями та мобілізуванням до революційної боротьби нових і щораз більших сил народу. Обидва ці процеси зливаються в одну дію й один одного посилює. Кожний акт і кожна акція безпосередньої боротьби з ворогом здобуває для справи революції все нові симпатії, нових визнавців і нових борців. Так само мобілізування щораз більших сил по боці революції спричинює поширення і загострення безпосередньої революційної боротьби з ворогом.

Схематичний плян розвитку визвольної революції полягає на ступневому, послідовному загострюванні та розширюванні проти-большевицької революційної боротьби, з залученням до активної участи в ній щораз ширших мас, так що вона охоплює увесь народ, цілу країну і всі ділянки життя, досягає найвищої напруги і переходить у загальне, всенародне збройне повстання. Але в практиці революція не розвивається по прямій лінії за таким схематичним пляном, який розрахований на сприятливий уклад усіх важливіших факторів, що мають вплив на її розвиток. Реальний розвиток революції йде звичайно хвилястою лінією, зі спадами, повільними і бистрішими піднесеннями, як всякі інші складні процеси. Вирішне значення мають, одначе, не ці змінні хвилювання в розвитковій лінії, тільки найвищі точки, що їх досягає революція в окремих етапах свого розвитку, які повинні виявляти щораз більші досягнення в сенсі схематичного пляну.

Беручи до уваги реальні умови розвитку протибольшевицької, національно-визвольної революції, розрізняємо в ньому дві головні фази. Перша фаза затяжної або перманентної революції, яка охоплює всі її етапи-періоди в ситуації несприятливій для загально збройного повстання. Другу вирішну фазу визвольної революції творить всенародній збройний зрив — повстання. Збройна повстанча боротьба, яку веде ввесь народ у найширших розмірах для остаточного знищення всіх московсько-большевицьких експозитур та всіх форм большевицького поневолення в Україні, має бути завершенням цілого дотогочасного революційного змагання. Загальний повстанчий зрив вимагає максимального зосередження і напруги всіх самостійницьких сил народу та звичайно потягне великі жертви. На такі великі зусилля народ не може здобутися кількакратно на протязі короткого часу. З уваги на це перехід до загального збройного повстання повинен бути вислідом визріння революції, зокрема щодо готовости цілого народу, при корисному укладі інших факторів, які мають вплив на розвиток визвольних змагань і зумовлюють їх успішність.

Про фактори, що мають вплив на розвиток революційного процесу, на чергування різних його етапів, була вже попередньо принагідна мова. Розглядаючи їх в такому укладі, що починаємо від дальших і переходимо до ближчих для революційної дії, можна поділити їх на три головні групи. До першої групи належать усі ці фактори, які складаються на загальну міжнародню ситуацію, в дальшому і ближчому засязі. Другу групу становлять ті чинники, які формують внутрішнє становище в СССР і в цілому підбольшевицькому таборі. До третьої групи зараховуємо все те, що складається на силу й активність революційного фронту, на стан революційної боротьби в якомусь періоді.

Розглядаючи кожночасну міжнародню ситуацію під кутом інтересів визвольної боротьби, маємо на увазі два головні моменти. Поперше, наскільки взаємовідношення між СССР й іншими державами зв'язують большевикам руки, примушують їх концентрувати свої сили в розграх з іншими державами, приховувати свої нелюдські методи перед світовою опінією й у зв'язку з цим стримувати свою нищівну безоглядність у поборюванні народніх змагань за волю. Другим головним питанням є те, чи і наскільки наша протибольшевицька визвольна боротьба може знайти допомогу і підтримку чужих держав.

Постава революційних сил до міжнародньої ситуації не може бути тільки пасивно вичікувальною. Вони мусять кожночасно розвивати активну політичну діяльність, щоб приєднати приятелів і помічників для своєї справи й одночасно активізувати в світі ворогів московського імперіялізму і комунізму. Крім спеціяльної зовнішньо-політичної роботи в тому ж напрямі діють теж усі акції безпосередньої протибольшевицької боротьби, якщо вони доходять до відома зовнішнього світу завдяки відповідній пропаґандивній діяльності. Розуміючи, яке поважне значення для визвольної боротьби можуть мати пригожі зовнішні обставини та намагаючись мати вплив на їхній корисний розвиток, одночасно мусимо здавати собі справу з наших дуже обмежених можливостей в тому відношенні. Загальні межі цих можливостей можна так окреслити.

Революційні дії можуть прискорювати і загострювати розвиток протибольшевицьких тенденцій у міжнародній ситуації, по скільки ці вже існують і доходять до голосу з приводу зудару інтересів між СССР і іншими великодержавами. Але навіть великого маштабу революційні дії не в силі зрушити, змінити засад-ничого курсу в міжнародній політиці такою мірою, щоб під їхнім впливом великодержави зміняли своє відношення до СССР. Можливості загострювання міжнароднього напруження протибольше-вицькими революційними акціями є теж досить обмежені. Напр., було б трудно викликати такими акціями воєнний конфлікт західніх держав з СССР, чи їхнє збройне встрявання у змагання між визвольною революцією і больщевицькою Москвою, якщо ці держави, не зважаючи на свої політичні конфлікти і різнородні ривалізації з СССР, не зважуться на війну з власних мотивів.

У цьому переконує нас історичний досвід, а зокрема цілий досьогочасний розвиток після другої світової війни. В перші повоєнні роки революційний потенціял України й інших поневолених Москвою народів, зокрема новопоневолених, досягав максимальної мілітарної мобілізації, одначе було ясним, що втримати його довший час діючим у такій формі і на такому рівні буде важко, якщо не буде поважніших змін в міжнародній ситуації, корисних для протибольшевицької революції. Отже, якщо б західні держави були повалено узгляднювали цей фактор світового протибольшевицького фронту, не тільки користі з його існування, але й передумови його втримання, тоді їхнє відношення до протибольшевицьких, національно-визвольних рухів та їхня політика супроти СССР мусіла б інакше виглядати. Поскільки невідповідне ставлення західніх держав в перші повоєнні роки можна ще зараховувати на карб їхньої недостатньої орієнтації в цих справах та їхньої неготовости до поважнішої розгри з недавнім воєнним союзником, то дальший розвиток, а зокрема їхнє становище під час мадярського повстання — вказують на інші причини.

З цього досвіду треба зробити два висновки. Перший — що західні держави можуть використовувати ситуацію, створювану революційно-визвольними рухами в тактичних розграх з большевиками, але не намагаються поважнішою мірою допомогти цим рухам до перемоги. Другий висновок, про який вже була мова, такий, що революційні протиболь-шевицькі рухи при сучасному міжнародньому укладі не можуть розраховувати на те, що їхні більші акції змінять міжнародню ситуацію в тому напрямі, щоб спонукати великодержави до рішучих протибольшевицьких виступів. Ці висновки треба мати на увазі, щоб у розгортанні визвольної боротьби і самостійної зовнішньо-політичної акції не плекати неоправданих ілюзій, не розраховувати на такі ефекти та на таку підтримку, на які нема серйозних виглядів.

Інакше стоятиме справа в такій ситуації, коли у вільних народів, зокрема у західніх великодержав на підставі їхнього власного досвіду з большевиками, дозріє переконання про неминучість і необхідність тотальної розправи з большевицьким імперіялізмом у світовому маштабі. Коли вслід за цим наступить їхня морально-політична і мілітарна підготова, тоді значно збільшиться вплив революційних протибольшевицьких дій на розвиток міжнародньої ситуації.

Між внутрішньою ситуацією в СССР та революційно-визвольною боротьбою існує постійна взаємодія. З одного боку, загальна внутрішня ситуація на цілому підбольшевицькому обширі створює зовнішні умови для розвитку революційного процесу. З другого — революційні дії є одним із важливіших факторів, які впливають на цю ситуацію. Елементи революції — революційні ідеї, революційні сили й акції — впливають на розвиток внутрішньої ситуації в підбольшевицьких країнах різним способом. Основною формою цього впливу є безпосереднє впливання на народ, на його поставу супроти ворога і його дій. Також большевицьке реагування на революційні дії мас не тільки пляновані большевиками протиреволюційні наслідки, але теж причиняється до дальшого поширення революційних ідей. Поскільки внутрішня ситуація в підбольшевицьких країнах творить властивий ґрунт для революційних процесів, а революційні дії відповідно його формують, то революційні сили мусять на це спрямовувати свою увагу і свою діяльність в першій мірі. Національно-визвольний рух діє в цьому напрямі двома головними шляхами. Перший — це його власна, підметка діяльність: плекання і поширювання ідей і кличів націоналістичного визвольного руху, протирежимні революційні акції підпілля, ініціювання й унапрямлювання масового саботування большевицьких дій і плянів загалом населення. Другий шлях — це використовування революційною пропаґандою різних явищ і процесів підбольшевицького життя, большевицької системи і політики, внутрішніх відносин у большевицькому таборі та большевицької реакції на різні, незалежні від режиму, події.

До важливішої тематики цієї галузі революційної пропаганди належать, м. ін.: большевицька імперіялістична експансія — політична економічна і мілітарна — коштом крайнього визиску й злиднів власного населення; фальшивість большевицької внутрішньої і зовнішньої пропаґанди, суперечної з дійсними большевицькими цілями, з істотою московського імперіялізму і комунізму та з внутрішнім становищем у СССР; конфлікти большевицького режиму з іншими державами, створювані большевиками воєнні загрози, величезні зброєння й тотальна мілітаризація підбольшевицького життя, всупереч брехливій пропаганді миру; прояви протикомуністичної і протимосковської боротьби в різних підкомуністичних країнах, вияви протибольшевицьких настроїв і дій в цілому світі; панівноклясовий, антинародній характер компартії і большевицької бюрократії, їхній розклад і внутрішні конфлікти; забріханість большевицької системи, суперечність між її теорією і практикою, нездібність системи і режиму правильно розв'язувати проблеми життя народу і піднести його на належний рівень; прориви різних большевицьких плянів; наявність загальних протибольшевицьких настроїв, тихого спротиву і саботування комуністичної системи; большевицькі голоси про існування і дію ворогів режиму, не зважаючи на всі большевицькі нищівні заходи; вимушені поступки режиму в напрямі національно-політичних, економічних, релігійних і культурних потреб народу, як здобутки організованої і спонтанної протибольшевицької боротьби, зображувані большевиками фальшиво як наслідки соціялістичного розвитку; чистки в компартії і в режимному апараті, реорганізації совєтської системи в різних ділянках, афішовані як великі зміни курсу, а в дійсності тактичні маневри для обманення народу і для зменшення проти-режимного тиску.

Вказуючи на конкретні факти вище згаданого і подібного змісту, протибольшевицька революційна пропаганда розбиває фальшиві большевицькі інтепретації, розкриває їхнє правдиве значення, їх причини і наслідки. Метою цієї роботи, веденої різними формами і засобами, є розвіяти большевицькі сугестії, мовляв, большевицька система є правильна і незахитана, а внутрішнє і зовнішнє становище СССР непорушне, натомість виявити, а заразом поглибити і розширити всі тріщини і суперечності в структурі большевицької імперії.

Основним фактором, від якого найбільше залежить розвиток революційного процесу, є діючі сили революції. Попередньо ми вже вирізнили серед них первісні рушійні сили і другі мобілізовані ними. Там же була теж мова про перші з них. Мобілізування потенціялу, який дрімає в народніх масах, відбувається в різних формах і в різних розмірах, залежно від даного етапу революційної боротьби і стосованої в ньому тактики. Основним і найзагаль-нішим способом революційної мобілізації народу є мобілізація ідейно-політична, її переводиться в кожному періоді революційної боротьби. Вона полягає на поширюванні позитивних ідей, програми і кличів національного визвольного руху та на широкій протибольшевицькій пропаганді, як це попередньо з'ясовано. В ідейно-політичній мобілізації народу особливе значення має моральна сторінка — плекання ідеалістично-вольового наставлення, готовости до боротьби, до жертвування власної безпеки, добра і життя в історичному змаганні нації. Найважливішим чинником в революційному вихованні є боротьба революційної організації, яка найсильніше діє живим прикладом героїчних чинів.

Другою формою революційної мобілізації є мобілізація дійова — приєднування і залучування поодиноких людей, гуртів і загалу населення до активної участи в револю-ційних діях, у боротьбі. В цій категорії можна вирізняти ще різні ступені дійової мобілізації, залежно від того, до якого роду революційних дій когось втягається і в якому характері, чи пак в якій чинності. Напр., акції активного спротиву, наявні демонстрації, страйки, чи збройні революційні дії вимагають зовсім іншої революційної готовости, ніж дрібне, невловиме саботування большевицьких плянів. Також безпосередня участь у бойових акціях й інших прямих зударах з ворогом є значно вищим ступенем революційної активности від принагідного сповнювання допоміжних революційних завдань.

Ширина дійового революційного мобілізування мусить бути достроєна до плянового розгортання активної боротьби в даному періоді. Вона не може бути самоціллю в тому розумінні, що переводиться якісь революційні акції головно для втягнення і заправи ширших народніх кіл у боротьбі. Такий підхід потягає за собою розчарування і втрату довір'я до відповідальної керівної революційної сили. Справжня потреба і доцільність якоїсь революційної акції, зокрема масового характеру, мусить лежати в основі її пля-нування, підготови і переведення. Третій, найвищий рід революційної мобілізації — це мобілізація організаційно-кадрова. Вона вміщає в собі обидва попередні роди в найкращому ступені і накладає на мобілізованих людей максимальні зобов'язання. Під цією мобілізацією розуміємо індивідуальне залучення кожної мобілізованої людини в членські ряди революційної формації.

Поскільки революційно-визвольна боротьба належить до найвищих змагань нації та вміщає в собі всі форми боротьби — від світоглядово-ідеологічної, політичної, до мілітарної включно, а революційна організація мусить сполучувати в своїй системі елементи ідеологічної, політичної, мілітарної і при тому конспіративної формації, то активне членство в такій організації є найповнішою і найважчою службою своїй нації. Бути членом революційно-визвольної організації, значить повністю поставити себе, своє життя і все своє на службу визвольній справі, віддати себе повністю до диспозиції організації та бути кожночасно готовим виконати кожний наказ, кожне завдання, без уваги на труднощі і небезпеки. До кожного члена-революціонера ставиться максимальні вимоги, передусім щодо його характеру, ідейности, особистої відваги і бойової активности. Тому організаційно-кадрова мобілізація відбувається за принципами добровільности, перевірки-випробування і добору найкращих, найвідповідніших кандидатів.

Організаційно-кадрова мобілізація має теж різні відміни. Поперше, розрізняємо повну, або завершену мобілізацію, тобто втягнення в членські ряди і частинну мобілізацію у формі приєднування прихильників, симпатиків, юнацтва і членських кандидатів. Далі є членство в основній революційній організації, якою в нашому випадку є ОУН, і членство у спеціяльних, нею творених і кермованих революційних формаціях з обмеженішими щодо терену, часу, чи родів дії.

Організаційно-кадрова мобілізація відбувається за ввесь час існування і діяльности революційної організації, як поповнювання і збільшування її членського складу. Велике і швидке збільшування організованих революційних кадрів звичайно є пов'язане з бистрим розширюванням і посиленням революційних дій. При цьому треба мати на увазі пляновість на дальшу мету. Демобілізація раз зорганізованих і введених в дію кадрів є надзвичайно складною і малодоцільною в умовах підпільної боротьби. Тому її треба уникати в розпляновуванні революційних дій. Організаційно-кадрову мобілізацію у широких маштабах доцільно переводити тільки тоді, як мається обоснований відповідними, передумовами плян, розгортати щораз ширші форми революційної боротьби на довшу мету, з перспективою переходу до партизанських і повстанських дій. Для короткотривалих, пробних і тактичних розширень, чи навіть умасовлень революційної боротьби не можна застосовувати масової організаційно-кадрової мобілізації. В таких випадках треба послуговуватися методами дійової революційної мобілізації, зглядно спеціяльними її комбінаціями з признаками організова-ности в обмежених, чи тимчасових формах.

Щодо питання, серед яких прошарків населення належить рекрутувати активних борців визвольної революції, то український націоналізм не має під цим оглядом однобічних наставлень. Наш. засадничий підхід, визначений ідеологічними принципами і попередньо з'ясованими напрямними в справі мобілізації сил народу, каже звертати головну увагу не на походження, тільки на особисті притаманності і вартості кожної людини. Як ідеологічно-політична і пропаґандивна, так само й мобілізаційна діяльність націоналістичного визвольного руху звертається до цілого народу, до всіх його частин і прошарків і намагається всюди знайти позитивний відгук. Отже завваги, які тут подаємо в цьому питанні, не мають на меті спрямовувати в мобілізаційній діяльності нашої уваги спеціяльно в одному напрямі, чи відвертати її від інших відтинків. Йде про підкреслення окремих важливіших, або в дотеперішньому розвитку замало наголошуваних проблем.

В історії українських визвольних змагань, і то не тільки останньої доби, але й попередніх періодів, позначується характеристичний факт, що головною діючою силою цих змагань було українське селянство. Поскільки в давніших часах це могло мати менше значення то в сучасній добі ця однобічність пов'язана з поважними неґативними наслідками. Місто є не тільки осідком головної ворожої сили, але в ньому концентруються осередки майже всіх ділянок життя. Тому опанування якоїсь країни не може обмежуватися опануванням її села, але необхідно вимагає повного опанування міст. Для української національної революції це є засадниче питання. Як його розв'язувати? Метода здобувати місто наступом з-зовні, з села не відповідає нашим потребам, ні умовам. Вона може мати місце в таких випадках, коли місто є чужим і ворожим для справи революції, з уваги на її характер, чи через склад і наставлення населення. Напр., революційні рухи з однобічним соціяльним цілеспрямуванням можуть спиратися виключно на одну суспільну верству, на селянство, чи робітництво. Натомість національно-визвольна революція мусить охоплювати цілий народ, всі його прошарки. Для цього є дані головні передумови. З одного боку міста в Україні мають достаточний склад українського патріотичного населення. Правда, у наслідок спеціяльної ворожої політики його відсоток не відповідає природньому розвиткові і рації українського народу, але він не є аж такий поганий, щоб національно-визвольні змагання не знаходили в місті природнього ґрунту й опертя. З другого ж боку, мета, ідеологія і програма українського націоналізму відповідають наставленню і прагненням українського міського елементу в неменшій мірі, ніж селянству і мають всі дані пірвати його до активної революційної боротьби. Тому стратегія націоналістичного революційного руху мусить бути наставлена на здобуття й опанування українського міста зсередини. Це відповідає нашій ідеологічно-політичній концепції і значно улегшує перемогу визвольної справи. Метода здобування міста ззовні, сказати б — облогою, значно утруднює боротьбу, залишає місто на довший час як виключну домену панування й оперування ворога та залишає майже цілком нечинним поважний потенціял українського міського населення, що може відограти важливу підметну ролю.

Опанування національною революцією українського міста зсередини вимагає упертої послідовної революційної діяльности серед українського міського населення в усіх періодах революційного процесу. Ця діяльність є значно важчою, ніж серед монолітного патріотичного селянства. Поперше, через концентрацію ворожої большевицької сили і активности у місті. Подруге, через велику кількість чужого і ворожого населення, яке впливає деморалізуючо і депримуючо на українське населення. І потрете, тому, що в наслідок дії двох попередніх факторів пересічний моральний і патріотичний рівень міського елементу є значно нижчий, ніж на селі. Та, не зважаючи на це, чи якраз через це саме треба з найбільшою наполегливістю над ним працювати, не зважаючи на жодні труднощі і жертви. Особливі якості і високі кваліфікації приєднаного міського революційного елементу та його важлива роля в цілому розвитку революційної боротьби, а зокрема в її вирішній стадії, варта поважних трудів і жертв.

Іде про розгорнення в місті ідеологічно- політичної і пропаґан-дивної роботи, про ведення революційних акцій та про організаційно-кадрову працю. Метою цієї діяльности є опанування українського населення міст ідеями українського революційного націоналізму, зформування з нього пробойового активу визвольної революції так, щоб він становив на місці поважну протиставну силу до концентрації ворожих, московсько-комуністичних сил. У розгортанні революційного змагання, зокрема у вирішньому етапі загального збройного повстання, стратегія остаточного опанування міст, ліквідації в них ворожих баз та перетворення їх на осередки революційних дій і державного будівництва полягатиме на пля-новій співдії автохтонних міських революційних сил з тими силами, які мають мобілізаційні й оперативні бази на селі. До них приєднаються революційні військові формації підпільного походження, чи творені з вояків совєтської армії.

В мобілізуванні населення міст до визвольної революції головну увагу треба звернути на молодь і на робітництво. Молодь усіх прошарків, зокрема студентська і робітнича, є з природи схильна до ідейних поривів, до боротьби і революційних зрушень. Молодь завжди була, є і буде головним динамічним, бойовим елементом в національно-революційній боротьбі. Діяльність націоналістичного руху мусить відкликатися передусім до молоді, її активізувати, виховувати й організувати, на неї спирати своє майбутнє.

Українське робітництво становить головну масу українського міського населення й одночасно, поруч з молоддю, має природні завдатки на те, щоб бути головним резервуаром революційного активу в місті. Воно не має неґативних прикмет того пролетаріяту, який був податливим ґрунтом для большевизму, а теж не обросло “міщанськими” навиками, які роблять людей непридатними до революційного змагання. Важливим чинником є живий зв'язок, виміна і побутова близькість великої частини теперішнього робітництва з селянством. Це сприяє розвиткові серед робітництва тих національних елементів, які сильніше втримуються в селянській масі, улегшує поширення націоналістичних рево-люційних ідей з міста на село і навпаки, та допомагає скоординувати розвиток революцій-ного процесу на селі і в місті в одноцілий, пляномірний національно-визвольний рух.

Наше підкреслення потреби звертати більшу увагу на активізацію революційної діяльности серед міського населення ніяк не має на меті послаблення доцьогочасної інтенсивности такої ж праці на селі. Йде про дальше її втримання на високому рівні, тільки щоб вона не була єдиною, щоб посилити і підтягнути на такий самий рівень вплив і дію націоналістичного руху в місті. Це підсилення і доповнення має виявлятися в різних формах. Передусім при дальшому формуванні ідеологічно-програмових позицій руху, його ідейно-політичного обличчя, мусить бути належно віддзеркалений той натиск, який кладемо на проблему міста, зокрема українського робітництва. Подруге, акція безпосередньої революційної боротьби з ворогом мусить бути перенесена більшою мірою на терен міста. Всякі революційні акти, переводжувані в місті, набувають більшого політичного значення, сильніше вдаряють у ворожу систему і найбільше причиняються до революціонізування загалу населення.

В питанні елементів мобілізованих до активної революційної боротьби окреме важливе місце займає справа вояків совєтської армії. Серед цього вояцтва так само, як серед всього населення СССР, зокрема неросійських країн, є дуже багато свідомих ворогів большевизму. Це великий революційний потенціял, який має тим більше значення, що в певній ситуації війни, чи загального повстання, від постави вояцтва в армії залежатиме доля большевицької імперії і режиму, і вояцтво може повернути свою зброю проти большевиків, ставши на бік визвольної революції.

Але відповідне урухомлення цього потенціялу в пляні визвольної революції є незвичайно важке. Вже сама військова система дуже утруднює будь-яку плянову дію вояцтва всупереч плянам і наказам командування. До того долучуються спеціяльні большевицькі методи — вимішування національного складу, дії партійної організації, система політруків, сексотсва, забезпечування спеціяльними вірними большевикам військовими частинами і т. п. Тому не можна розраховувати на те, що в совєтській армії виникнуть ініціятивні революційні зрушення, або що до них прийде в т. зв. нормальних, мирних обставинах. Вояцтво цієї армії може виступити більшими, чи меншими групами проти режиму тільки під час війни, і то в незвичайних умовах, або серед загального заколоту, створеного поважними протибольше-вицькими революційними зрушеннями.

В плянуванні залучення вояцтва совєтської армії до протибольшевицької боротьби на першому місці треба ставити як найреальнішу таку можливість, що це вояцтво переходить зі зброєю поодинці і більшими групами, евентуальне цілими відділами до діючих революційно-повстанських сил, або на другий бік воєнного фронту і там переформовується на відділи протибольшевицького, визвольного війська. Революційний переворот у самій армії, в пляні опанування її революцією в цілості, чи бодай більших її з'єднань, відтинків фронту, цілих Гарнізонів і т. п. може бути реальним вже в стадії далеко заавансованого розкладу большевицької системи в наслідок переможного розвитку революції, або у висліді воєнних подій.

Засадничою методою мобілізації вояцтва совєтської армії до протибольшевицької революційної боротьби є ініціятивна дія ззовні, тобто відповідна акція організованих революційних сил, діючих поза цією армією, але спрямованих до неї. Основне значення має існування революційних військових відділів, що про їх боротьбу і терени дії доходять відомості до вояцтва совєтської армії. Коли ці вояки стрічаються з конкретними закликами і вказівками повстанських відділів, що вони повинні робити і куди переходити, тоді це викликає багато живішу реакцію, ніж загальні заклики до революційних акцій, які вояцтво мало б само ініціювати й організувати.

Навіть у пригожій ситуації та при відповідній революційній акції ззовні є необхідною ініціятива й організаційно-керівна робота рішучих одиниць з революційним наставленням в самій армії, щоб повести більшу кількість вояцтва до протибольшевицьких виступів. Для того важливою справою є те, щоб у совєтській армії, в різних її формаціях і частинах, на різних теренах було якнайбільше таких людей із свідомим революційним наставленням і відповідною підготовою, які будуть здібні виступити у відповідній ситуації з ініціятивою, стати організаторами і керівниками революційно-визвольних дій серед вояцтва, у фронтових, чи запільних частинах совєтської армії. Іде передусім про політичних організаторів, які зуміють захопити і приєднати на бік революції не тільки рядових вояків, але теж кваліфікованих старшин. З поширюванням революційних ідей і революційної діяльности, в тому числі й організаційно-кадрові, серед цілого народу зростає, можна сказати автоматично, теж кількість революційного елементу в совєтській армії.

В питанні спеціяльної революційної пропаґандивної і організаційної роботи всередині совєтської армії треба бути дуже стриманим. В нормальних часах, під час миру доцільно облишити всяку підпільну, зокрема організаційну діяльність в самій армії, щоб не викликати настороження ворога і не причинятися до ліквідації активного революційного елементу. Щоправда большевики знищують не тільки активний, але й потенційно небезпечний для них елемент. Але будь-які прояви існування й дії протибольшевицької організації всередині якоїсь військової частини викликають незвичайне загострення большевицьких протизаходів. В нормальних часах свідомі й організовані революціонери, що відбувають військову службу, чи є професійними вояками в совєтській армії, не повинні провадити в самій армії безпосередньої революційної діяльности, тільки вивчати своє оточення й умови та приготовлятися до майбутніх завдань. Пряму революційну акцію, політично-пропаґандивну, організаційну і бойово-оперативну треба розгортати у частинах совєтської армії в той час, як настане відповідна пора для підіймання загального революційного зриву, зглядно для протибольшевицьких виступів окремих військових частин у зв'язку з льокальною ситуацією, (напр., на фронті, революційні заколоти в окупованій країні і т. п.). Натомість у всіх періодах революційної акції треба докладати найбільших зусиль, щоб відповідною роботою поза рамками совєтської армії поширювати серед її активних і майбутніх вояків протибольше-вицьку революційну свідомість і підготову.

При розгляді елементів, які мають дані ввійти в склад дійових сил визвольної революції, ще треба згадати великі маси політичних в'язнів, засланців й інших політичне репресованих людей. Це великий, в більшості підготований революційний потенціял, щодо якого нема проблеми морально-політичної, чи організаційної мобілізації, тільки стоїть трудне питання його визволення й уможливлення йому активної участи в боротьбі. У цьому питанні обмежимось на двох загальних напрямних.

Поперше, при розгортанні більших бойових, зокрема повстанських дій на якомусь терені, до перших операцій належать акції рятування і звільнення всіх політичне ув'язнених з тюрем, концтаборів, таборів примусової праці, таборів полонених і т. п. По-друге, в загальному плануванні революційної боротьби, не тільки на Українських Землях, але й поза їхніми кордонами, зокрема у співдії з іншими поневоленими народами та з прихильними чужими державами, треба формувати спеціяльні відділи і переводити спеціяльні операції з метою зв'язку, визволення, допомоги і постачання для ув'язнених і запроторених у далеких концтаборах і теренах примусового поселення. У певній ситуації там можуть постати великі огнища революційних дій, а тоді наладнання з ними зв'язку, постачання, допомога у.з'єднуванні відокремлених огнищ в більші комплекси, творення шляхів переходу на відповідніші терени і т. п. — буде велике і трудне завдання, яке вимагатиме зосередженої дії з усіх боків.

До питань тактики і форм революційної боротьби. На протязі діяльности українського національного визвольного руху розвинулися три засадничі тактики боротьби, які стосувалися в різних її етапах і знайшли своє виразне оформлення ирк кінці минулої світової війни і в перші повоєнні роки. Вони є наступні: тактика підпільна, партизанська і повстанська. Побіч цих трьох основних типів існують ще їхні комбінації: підпільно-партизанська і підпільно-повстанська тактика. З'ясуємо коротко характеристичні риси цих відмін.

При підпільній тактиці ціла революційна організація і вся її внутрішня діяльність є глибоко законспіровані. Назовні виявляються тільки акти її безпосередньої боротьби з ворогом і деякі форми її ідеологічної, політичної і пропаґандивної роботи масового засягу. До таких наявних форм революційної діяльности підпілля належать зокрема різні бойові акції, як саботажні, протитерористичні й інші; засоби масової політично-пропаґандивної дії, як підпільні видання, листівки, поширювання революційних гасел написами, плякатами, тощо; масові акції, ініціовані й організовані підпільною організацією, демострації, страйки.

При партизанській тактиці головною формою революційної діяльности і боротьби є акція партизанських відділів. Партизанські акції мають звичайно характер бойовий, але в їхньому цілеспрямуванні може переважати момент політично-пропаґандивний, або мілітарний. Характеристичною рисою партизанської форми боротьби є те, що військові партизанські відділи не мають сталої бази на терені своїх бойових дій, діють рейдами, або мають підтримку з зовнішніх баз.

Партизансько-підпільна тактика полягає на комбінації цих двох родів на одному терені, або на застосовуванні на одних теренах однієї тактики, а на других — іншої. Отже, поруч підпільної організації, яка веде свою діяльність як звичайно, рівночасно оперують військові партизанські відділи, формовані, втримувані і керовані матірною підпільною організацією, або принаймні в щільній співдії з нею, якщо це будуть відділи іншого походження (наприклад, рейдуючі партизанські загони з інших теренів, відділи союзних народів в перемарші через даний терен, парашутні відділи під час війни і т. п.). Партизанську і підпільно-партизанську тактику й форму боротьби стосується звичайно у воєнний час в переходових стадіях, перед повстанським періодом, або при його звужуванні. Ця форма боротьби відзначається тим, що вона може завдати ворогові поважні удари й ударемнювати його пляни, зокрема мілітарні, малими, відносно, засобами. Але у визвольній революції вона не дає остаточного вирішення — усунення ворожої окупації й опанування країни революційними силами. Для цього треба перейти до повстанських форм боротьби.

Повстанська тактика і форма революційної дії відзначається двома головними прикметами. Поперше — формуванням і введенням у дію більших військових з'єднань, які формами своєї організації, узброєнням і методами дії більше зближені до регулярної армії, ніж партизанські відділи. Другою прикметою є те, що повстанська боротьба змагає до повного опанування, очищення від ворога і втримання якогось терену, як не цілої країни відразу, то бодай її частини. Повстанська боротьба, якщо вона розгортається на повну широчінь, охоплює цілу країну і має переможний розвиток, становить завершуючий етап визвольної революції. Вона межує безпосередньо з періодом державного будівництва, яке розпочинається вже під час боротьби, скоро тільки поважна частина національної території знаходиться в руках революційно-повстанських сил. Швидкий перехід від повстанських до державних форм дії і до державно-визвольної війни має важливе значення в сенсі міжнароднього права.

Повстанська тактика може бути застосована теж у менших маштабах і може мати характер тільки спроби переходу до загального повстання. В таких випадках найдоцільніше вживати комбінованих форм і тактики — підпільно-повстанської, або підпільно-партизансько-повстанської. Це значить, що побіч повстанських відділів і їхньої боротьби втримується в повній дії підпільну систему, організацію і підпільну тактику, зглядно теж і партизанські дії на деяких теренах.

В цілому розвитку революційного процесу ми розрізнили два основні його фази-періоди. Перший період затяжної революційної боротьби охоплює всі доцьогочасні етапи і триває далі до часу вирішнього повстання цілого народу. В доцьогочасному розвитку були етапи чисто підпільних, підпільно-партизанських і підпільно-повстанських форм дії, від яких треба було знову повернутись до чисто підпільної боротьби- з уваги на несприятливу міжнародню ситуацію і на таке ж саме внутрішнє становище в СССР.

Революційна боротьба в цій фазі має такі головні цілі:

1) Підготування цілого народу і його організованих революційних сил до вирішного бою — всенароднього повстання та приєднання союзників наших протибольшевицьких визвольних змагань. Для того ведеться: поширювання ідей і визвольної концепції українського націоналістичного руху, протибольшевицьких настроїв і революційних акцій на всіх Українських Землях, серед усіх частин і прошарків українського народу; поширювання серед інших народів концепції спільного фронту національно-визвольних революцій і розбудова політичних та дійовоорганізаційних основ Антибольшевицького Бльоку Народів, як фактора цього спільного фронту; зовнішньо-політична робота для пропаґування українських національно-визвольних змагань і приєднування приятелів і союзників в чужинному світі.

2) Оборона українських національних цінностей і стану національного посідання на всіх ділянках життя перед большевицьким нищівним наступом і деправуванням.

3) Виборювання поступок ворога і кращих умов для життя і розвитку народу в різних ділянках.

Діючими силами в цій фазі революційної боротьби є:

1) Основна революційна сила — Організація Українських Націоналістів, яка несе головний тягар визвольної боротьби, є надхненником і керівником цілого революційно-визвольного процесу. Українська Повстанська Армія — збройне рам'я визвольної революції, створена Організацією Українських Націоналістів в процесі широкої розбудови її військового сектора, діючого в усіх періодах існування ОУН, як зав'язок збройної сили національної революції. Під час найбільшого розгорнення збройної боротьби в партизанських і повстанських формах, в 1943-48 рр., УПА охоплювала своїми кадрами і діями основну частину членства ОУН і ново-мобілізовані кадри. При повороті до чисто підпільної тактики кадри і дії УПА були ступнево звужувані і введені в матірні рамки ОУН. В цих рамках УПА далі існує як військовий сектор і основний кадр-кістяк для розбудови збройної сили революції в майбутньому.

2) Співдіючі з підпіллям активні прихильники і симпатики ОУН творять другий, дуже важливий перстень в укладі сил національно-визвольної революції.

3) Третьою силою, згрупованою широким перснем довкола революційного ядра, є ця частина українського населення, яка не має безпосереднього технічного зв'язку з підпільною ОУН, але діє під її ідейно-політичним впливом та намагається здійснити її напрямні в різних ділянках життя і в різних формах.

4) Четвертою групою, а третім перснем у концентричному укладі революційних сил, є перейняті революційними, націоналістичними настроями маси, які покищо обмежуються на тихому, невловимому, але через масовість потужному спротиві-саботуванні большевицької системи і плянів. Вони становлять великий революційний потенціял, який чекає відповідного часу і широкого розгорнення революційно-повстанських дій, щоб активно в них включитися.

Підсумовування вислідів доцьогочасної революційної боротьби націоналістичної епохи не входять в тематику цих викладів. Тут згадаємо коротко тільки два основні моменти. Поперше, сьогодні ідеї й визвольна концепція українського революційного націоналізму поширені і закорінені не тільки на всіх землях України, але й по цілому СССР, де живуть українці й інші народи, що борються за своє визволення від московського поневолення. ОУН стала не тільки загально відомою, але визнаною, впливовою і передовою силою проти-большевицької визвольної революції, на яку орієнтуються народні маси. Поскільки доцьогочасна боротьба, окуплена дуже великими жертвами організованих і добре підготованих кадрів ОУН та її прихильників, то у висліді цієї боротьби розширилася далеко поза попередні межі база національного визвольного руху і зріс придатний до мобілізації революційний потенціял. Завданням дальшої революційної діяльности цього періоду буде належно використати й урухомити для визвольної справи ці позитивні наслідки.

Другим успіхом засадничого і тривалого значення є зламання паралізуючого впливу большевицької терористичної системи. Можливість і успішність революційно-визвольної боротьби теж у підсовєтській дійсності, доведена вдруге після повстансько-партизанської боротьби в двадцяті роки на Наддніпрянщині і остаточно закріплена боротьбою ОУН-УПА, глибоко ввійшла в свідомість народу і перетворила його наставлення. Безстрашна революційна постава в обличчі найжахливішого большевицького терору стала масовим явищем, а не тільки відокремленими чинами виїмкових героїв. Історичною заслугою під тим оглядом залишиться постава загалу населення ЗУЗ під час большевицьких погром-ницько-виселенчих репресій проти визвольного руху. І другим безприкладним, масовим і остаточним проламом у системі большевицького терору є одчайдушно-героїчні акції ув'язнених в концтаборах українських націоналісток і націоналістів.

Порядком доповнення до доцьогочасних методів революційної акції доцільно відмітити декілька актуальних засобів, достосованих до сучасної підсовєтської ситуації. В політично-пропаґандивній роботі треба максимально використовувати різні большевицькі акції і потягнення, що мають характер зміни курсу і методів в окремих ділянках життя. При цьому слід розкривати справжні большевицькі цілі, мотиви та причини тих потягнень і виявляти те, що приховане за большевицьким маскуванням. В одних випадках це будуть намагання обманути народ і під покришкою нових досягнень, чи полегш накласти нові й більші обтяження, погіршити заробітки, життєві умови тощо. В інших випадках мається до діла з недобровільними, вимушеними загальним народнім спро-тивом поступками; ще іншим разом є нагода розкривати катастрофальні прориви і ганебні невдачі большевицьких плянів, які большевики маскують як успішне виповнення завдань і перехід до нових етапів.

Так само належить використовувати різні большевицькі кампанії, що їх вони проводять під час різних внутрішніх криз, чисток, змін методів тощо. Звичайні в таких большевицьких кампаніях звинувачування, критика і засуджування раніше відповідальних, а тепер усуваних чільних осіб, чи змінюваних методів, дають добру нагоду, щоб у наявний спосіб компромітувати большевицький режим, компартію і їхню систему в цілому. При тому належить послуговуватися методою зумисного, ніби наївного, чи надто ревного перегинання кампаній і директив компартії.

Загальна тенденція в сучасній політично-пропаґандивній роботі повинна змагати до того, щоб поруч доцьогочасних методів і засобів прямої революційної пропаґанди, максимально використовувати всі можливості для півявної розкладово підривної роботи, підшиваної під большевицькі пляни й акції. Так само треба використовувати різні зміни в большевицьких методах комуністичної й антинаціоналістичної пропаґандивної акції. Такі зміни звичайно є наслідком абсолютного зужиття й неділання дотогочасних способів наочної брехні заперечування промовчування і перекручування фактів. Нові методи легкого заторкування небезпечних для большевиків проблем, яких вони досі не наважувалися навіть згадувати, а тепер пробують дати їм своє насвітлення і пропаґандивно з ними розправлятися, виразно свідчать про те, що дотеперішні методи виключно терору і зав'язування уст втратили силу діяння. Ці нові методи в большевицькій пропаганді в національній і культурній політиці відкривають стільки слабих місць большевицької системи, що це дає дуже добру нагоду для поширювання протибольшевицьких поглядів і настроїв вмілим явним діянням в рамках совєтської системи. Не раз вистачить відповідне зіставлення, чи наголошення різних вісток, коментарів і проблем із совєтської преси, публіцистики літератури, з різних промов, критик і т. п., щоб у слухачів зродилися виразні протире-жимні висновки, рефлексії і настрої. Генеральною напрямною всієї революційної роботи а першою мірою в ділянці політично-пропаґандивній, є засада тримати руку на живчику актуального життя і так пристосовувати свої методи й засоби, щоб вповні використати все, що підходить для наших плянів, зокрема все те, що в тому напрямі робить сам ворог, згл., що в нього діється.

Ще до питань загального революційного зриву-повстання. Попередньо вже була мова про ті чинники, які створюють відповідні передумови для такого повстання. Конкретизуючи попередні міркування на цю тему, можемо передбачити чотири типи ситуації, коли може бути реальною й успішною загальна революційна боротьба в найширших і відкритих — повстанчих формах. Поперше — війна між СССР й іншими державами і створене воєнними подіями кризове становище для большевиків. Подруге — умасовлення революційних дій, організованих підпіллям, і піднесення революційних настроїв серед цілого народу до точки кипіння, при одночасному загальному напруженню внутрішньої ситуації в СССР і підірваному становищу режиму. Потрете — вибух протибольшевицької революції широкого маштабу в інших підсовєтських країнах, зокрема в сателітних, яка переходить у визвольну війну з Москвою. Почетверте — велика криза і розклад в самому большевицькому режимі, одверта боротьба між: ривалізуючими групами, яка поширюється на цілу державну структуру СССР. Можуть ще заіснувати комбінації згаданих тут типів ситуації, які взаємно себе посилюють.

Такі передбачення мають тепер чисто теоретичний характер. Але деякі елементи кожної з цих можливостей існують реально вже тепер, так що в дальшому розвитку кожна з них може стати дійсністю. Маючи на увазі всі можливості, приймаємо за реальну основу перспек-тивного планування і розгортання визвольної революції другий тип ситуації. Це для нас найреальніша можливість тому, що ми маємо найбільшу змогу впливати на її розвиток нашою діяльністю і боротьбою.

З уваги на Генетичний розвиток і на ситуаційні обставини виникнення загального революційного зриву є можливі два схематичні пляни його розгортання. Перша схема достосована до воєнної ситуації. В ній відразу переважає мілітарний фактор революції — всі революційні сили творять по змозі більші військові частини, а головною формою революційних дій є збройна боротьба. Друга схема відповідає іншим, невоєнним ситуаціям. Тоді період загального зриву не розпочинається відразу збройною боротьбою на велику скалю, тільки на першому місці є суспільно-політичні форми революційної дії, масові демонстрації, страйки і т. п. акції, достосовані своїми формами і змістом до актуальної внутрішньої ситуації. Така метода доцільна з тих мотивів, що під час миру, хоч і в неспокійній ситуації, трудніше підняти народні маси відразу до збройної боротьби. Щойно після масового поширення революційних акцій незбройного характеру і щораз більшого загострювання їхнього тону, переходиться до збройної боротьби, яку розпочинають боївки і військові відділи підпілля, та яку швидко розширюється на всі зреволюціонізовані маси.

Найважливішим чинником у загальному революційному зриві є створення високого психологічного піднесення народніх мас, яке досягає експльозійної точки. Загальний революційний зрив мусить мати такий експльозійний характер, бо інакше трудно пірвати маси до боротьби. Коли створиться вибуховий психологічний стан в масі, він поширюється нагло і пориває такі елементи, яких в інших обставинах неможливо зрушити до боротьби. В тому моменті революційна організація мусить спрямувати динамічну енерґію мас до цілеспрямованої, плянової боротьби, дати до неї почин, напрям, провід, відповідні форми і методи боротьби. Без відповідної організуючої й керівної дії організації, вся революційна динаміка мас може скоро розгубитися й зужитися у хаотичних вибухах і погаснути під ударами плянових протизаходів ворога.

Щодо питання на яких теренах і в яких середовищах можуть поставати огнища широкого революційного зриву — треба узгляднювати кілька варіянтів. Перший, основний варіянт — революція на корінних Українських Землях. Схематичний плян при цьому: повне опанування й очищення від ворога того терену, де є огнище революції; швидка революційно-мілітарна мобілізація всіх національних сил на опанованому терені; зформування революційно-державної влади на місцях; урухомлення найважливіших ділянок збірного життя, зокрема необхідних для боротьби; перекинення революційних дій на інші, якнайбільші простори, поширення опанованого повністю терену; створення оборонного і наступального фронту на межі з теренами, опанованими ворожими силами; дальше розгортання боротьби комбінацією фронтових дій з революційними.

Другий варіянт — огнища революційного зриву у великих скупченнях в'язнів, засланців чи серед совєтських частин з більшістю українського вояцтва на українській території. При загально обов'язуючих для всіх ситуацій перших завданнях революції — знищення влади і сил ворога та формування власної революційної сили — дальші пляни мусять бути достосовані до територіяльних і ситуаційних обставин. Коли є для цього можливості, то на першому місці стоїть плян переходу зформованих на чужому терені українських революційних сил на Українські Землі для участи у визвольній боротьбі. Коли таких можливостей нема, тоді залишаються дві інші. Перша — продовжувати на місці дії в пляні загальної протибольшевицької революції та з метою втримати і скріпити зформовану національну революційну силу. Друга можливість — перейти, чи пробиватися на інший терен, відповідніший для втримання і дії.

Крім того революційна діяльність на чужонаціональному терені мусить бути достосована до його характеру. Коли це є національна територія іншого народу, що бореться проти Москви за визволення і є в тій боротьбі союзниками України, тоді наші сили беруть участь у їхніх визвольних змаганнях, зберігаючи свою внутрішню автономність і маючи на далі плян переходу на Україну На теренах з мішаним, чи неозначеним національно-політичним характером, зокрема на Сибірі, українці спільно з іншими національними силами ведуть ініціятивну діяльність і боротьбу в напрямі державного відокремлення даної країни від Росії. На Сибірі заступаємо і намагаємося зреалізувати концепцію створення самостійної федерації автономних країн, в роді З'єднаних Держав Сибіру.

Революційні дії всередині частин совєтської армії з мішаним національним складом та з поважною кількістю москалів мусять відбуватися найперше під загальними протиболь-шевицькими гаслами, без спеціяльного акценту проти московського імперіялізму. Там, де є більша кількість українців й інших неросійських національних груп, від самого початку треба ставити на першому місці постулят формування національних революційних військових частин з повною внутрішньою автономією. Коли цього вимагає льокальна ситуація, вони ведуть спільні революційні дії (напр., на Далекому Сході, у фронтових смугах на чужому терені), творячи для цього відповідні спільні органи. Основним пляном для цих всіх національних військових формацій є перехід до рідного краю для участи в його визвольних змаганнях.

Цей самий принцип повинні застосовувати місцеві революційні сили й органи у відношенні до частин совєтської армії, які знаходяться в Україні під час революційного зриву. Тобто — усунення революційним порядком большевицького командування і больше-вицьких елементів, розв'язання совєтської військової системи, виділення, роззброєння і відсепа-рування, як полонених, усіх ворожих, чи небезпечних для визвольної революції елементів, а з решти формувати національні військові частини, чи цивільні групи. Одні з них можуть бути залучені до революційних дій на місцях, інші відразу спрямовуються в напрямі їх країн, залежно від обставин. Вся зброя і воєнні припаси належать насамперед українській революційній армії та співдіючим в її рамках відділам союзників. Військові формації союзних народів, які відходять до своїх країн для визвольної боротьби, належить в міру можливостей озброїти й забезпечити в потрібний виряд.

Засади взаємовідношення з революційно-визвольними силами інших народів у конкретній дії мусять відповідати генеральним політичним напрямним, які були з'ясовані в інших розділах. У цих взаємовідношеннях можна відмітити три ситуаційні категорії. Перша категорія — це сусідські взаємини між народами, які межують із собою. Справа визвольної протибольше-вицької боротьби сусідніх із собою народів, взаємної підтримки, а принаймні взаємного неутруднювання — повинна стояти під час революції на першому місці, а відсувати на другий плян всі інші, в тому і всі спірні справи між даними народами.

Друга категорія — це взаємовідношення між визвольними силами різних народів під час революційних дій на чужому для них терені. Ці взаємини повинні нормуватися засадами рівноправносте, незалежносте, внутрішньої автономії кожної сторони та щільної їхньої співпраці у розпляновуванні й переведенні спільних протибольшевицьких, визвольних операцій.

Третя категорія — це взаємовідношення між визвольними силами, діючими у власній країні, та аналогічними силами іншого народу, що в наслідок розвитку подій опинилися й діють на цій самій, чужій для них території. Норми таких взаємовідношень є диктовані наступними трьома головними моментами: вимогами спільного визвольного фронту проти спільного ворога; правами господаря даної країни; засадами взаємодопомоги і гостинности в політичному і мілітарно-дійовому відношенні. У питаннях плянування і переведення мілітарно-революційних операцій та у всіх побутових питаннях — стаціонування, заосмотрення, порушування чужосторонніх, союзницьких сил і т. п., перший голос мають визвольні сили даної країни, як її господар. У справах внутрішнього порядку союзницькі сили мають повну автономію і незалежність. Так само вони самі вирішують питання своїх дальших цілей і плянів поза територією дотичної країни а з її господарями узгіднюють тільки те, що до цієї чужої країни стосується: справи свого перебування, дій на місцях, часу і напряму перемаршів і т. п. Чужонаціональні сили приймають участь у визвольних змаганнях даної країни-господаря на засадах добровільности договорів і союзництва.

Відношення до москалів під час визвольної революції має теж відповідати засадам нашої визвольної політики, які вже були загально з'ясовані. Конкретніше треба буде розрізняти і в цьому питанні три основні категорії. Перша — це справа тих мешканців України російської національности, які заслуговують на те, щоб їх трактувати як громадян України, на підставі не тільки самого їхнього замешкання, але й того, коли, як і чому вони прибули в Україну, як ставилися до українського народу й до прав України в минулому та що найважливіше, як вони в даному моменті ставляться до українських визвольних змагань і до української держави. Вимога повної льояльности супроти України і її визвольної боротьби стоїть на першому місці. Тим москалям, які відповідають цим вимогам, треба запевнити і забезпечити повну і всебічну рівноправність у всіх громадянських правах та повну свободу їхнього національного розвитку, відповідно до міжнародніх засад щодо національних меншин. Це саме стосується інших національних груп в Україні. Участь цієї категорії москалів у визвольних змаганнях на засаді добровільности, чи обов'язкової мобілізації, має мати характер індивідуальний за принципом територіяльним, а не в окремих московських формаціях.

Друга категорія — це москалі з-поза України, головно вояки совєтської армії, які не воюють проти українських визвольних сил. Під час необхідного їх перебування на українській території сприяємо творенню з них протибольшевицьких формацій, більших чи менших, які повинні чим скоріше покинути українські землі і перейти на російські терени для активної протикомуністичної боротьби. При цьому треба дбати про забезпечення, щоб вони не виступили до боротьби проти самостійности України.

До третьої категорії зараховуємо всіх москалів активних чи потенційних ворогів української державности. Діючі ворожі сили треба знищувати й унешкідливлювати доступними в даній ситу-акції засобами й методами, згідно з міжнародніми правилами поступування під час війни. Генеральною напрямною є намагатися усунути поза межі України по змозі якнай-більшу кількість ворожо наставлених москалів, щоб не обтяжувати себе втримуванням і забезпечуванням великої маси ворожого елементу як полонених, чи інтернованих в трудних умовинах боротьби.

Завершенням національно-визвольної революції має бути відбудова і закріплення Самостійної Соборної Української держави. Передумовою для відновлення самостійного державного життя є знищення на Українських Землях совєтської влади, її органів і силових інструментів, знищення комуністичної партії і системи, усунення з України всіх сил, які захищають російський імперіялізм і протиставляться самостійницьким змаганням. Ці передумови має створити всенародній збройно-революційний зрив — повстання. Переможне повстання відразу переходить у будування і закріплювання самостійного життя, як одностайний, послідовний процес.

Проголошення віднови УССД і творення української державної влади, хоча б тимчасового характеру, мусить бути переведене вже тоді, коли національно-визвольна революція здобуває перемогу на частині Українських Земель, коли вона опанує й звільнить від ворога частину української території з виглядами на дальший переможний розвиток.

Ініціятива і керівництво в державно-творчих діях належить тим самим революційно-визвольним силам, які підіймають, організують і ведуть народ до переможної боротьби. Основою і вирішним фактором у державнотворчих актах є загальне виявлення волі народу, проведене у найвідповіднішій в даних умовах формі. Коли в перших державно-творчих актах бере участь тільки частина народу, на звільненій території, то з дальшим її розширенням переводиться доповнюючі народні вирішення.

Не можна розраховувати на те, що перемога української національної революції над московськими імперіялістичними силами на всіх Українських Землях відразу запевнить мирні умови для дальшого державного будівництва. Треба враховувати передусім таку можливість, що проти молодої Української Держави буде зразу підготовлювана поза кордонами України і звідти ведена нова загарбницька війна московського імперіялізму. Безпосередньо після революційно-визвольного періоду може прийти період національно-оборонної війни.

Тому ціла відбудова самостійного державного життя мусить бути ведена передусім під кутом визвольних і оборонних вимог.

Програмові засади українського націоналізму визначують напрямні, до яких зміряє революційна перебудова усіх ділянок життя. Але необхідні переходові етапи і форми цієї перебудови у визвольно-воєнному періоді мусять бути максимально достосовані до тих вимог, що їх кожночасно диктує визвольна й оборонна стратегія в широкому розумінні — мілітарному, політичному, економічному й ідеологічно-духовому.

Заторкнені тут питання далеко не вичерпують дуже широкої проблематики національно-визвольної протибольшевицької революції. Метою цієї праці було поставити і з'ясувати бодай частину тих питань, на які треба дати відповіді, чи їх проекцію у теперішній вишкільній праці. Ці матеріяли мають одночасно дати основу для дальшого систематизування і розпрацьовування цієї проблематики.

Книга: Степан Андрійович Бандера. Перспективи Української революції. Частина 2.

ЗМІСТ

1.	Степан Андрійович Бандера. Перспективи Української революції. Частина 2.
2.	ІДЕЯ І ЛЮДИНА В ІДЕОЛОГІЧНОМУ РУСІ
3.	ЧОМУ НЕ ДІЙШЛО ДО ПОЄДНУЮЧОЇ ДІЇ “ТРІЙКИ”?
4.	ПРОТИ ФАЛЬШУВАННЯ ВИЗВОЛЬНИХ ПОЗИЦІЙ. УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ І РЕЛІГІЯ
5.	ВЛАСНІ СИЛИ І КОНЬЮНКТУРА
6.	НЕ ОБМАНЮВАТИ КРАЮ І НЕ ЗВОДИТИ НА МАНІВЦІ!
7.	ЛЮДИ БЕЗ ҐРУНТУ
8.	ЗА ПРАВИЛЬНЕ РОЗУМІННЯ ВИЗВОЛЬНО-РЕВОЛЮЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ
9.	ХОЧ ЯКІ ВЕЛИКІ ЖЕРТВИ — БОРОТЬБА КОНЕЧНА
10.	ХРУЩОВ ПРОДОВЖУЄ ІМПЕРІЯЛІСТИЧНИЙ КУРС
11.	В НАЦІОНАЛЬНІЙ ПОЛІТИЦІ ХРУЩОВ ІДЕ СЛІДАМИ СТАЛІНА
12.	СТАЛІНІЗМ ХРУЩОВА У ВНУТРІШНІЙ ПОЛІТИЦІ
13.	БОЛЬШЕВИЦЬКА ТАКТИКА Й ВИЗВОЛЬНА БОРОТЬБА
14.	НЕЗМІННА СТРАТЕГІЯ МОСКВИ
15.	ПЕРШІ ВИСНОВКИ
16.	ПРИЗАБУТА НАУЧКА
17.	З НЕВИЧЕРПНОГО ДЖЕРЕЛА
18.	УКРАЇНА НЕ БУДЕ СПІЛЬНИЦЕЮ МОСКВИ
19.	ЩЕ ОДНА ІЛЮЗІЯ МИРУ
20.	ВИСНОВКИ З НОВІШИХ ПОДІЙ І ПРОЦЕСІВ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ
21.	ПИТАННЯ АТОМОВОЇ ВІЙНИ І ВИЗВОЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ
22.	ЗА ЗАВЕРШЕНУ ПОЛІТИЧНУ СТРУКТУРУ
23.	ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ
24.	ДЕ ПОВИННІ ЗІЙТИСЯ ШЛЯХИ
25.	НА ПІВМЕТІ
26.	ІНТЕРВ'Ю НІМЕЦЬКОЇ РАДІОСТАНЦІЇ В КЕЛЬНІ ЗІ СТЕПАНОМ БАНДЕРОЮ
27.	ПРОМОВА НА П'ЯТУ ЗУСТРІЧ УКРАЇНЦІВ ЗСА І КАНАДИ 1954 РОКУ
28.	У 25-ЛІТТЯ ОУН
29.	НАД МОГИЛОЮ ЄВГЕНА КОНОВАЛЬЦЯ
30.	ПЕРШЕ ІНТЕРВ'Ю ПРОВІДНИКА ОУН, СТЕПАНА БАНДЕРИ З ЧУЖИННИМИ ЖУРНАЛІСТАМИ

На попередню



Додати в закладки

  
Переклад Translate