Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Степан Андрійович Бандера. Перспективи Української революції. Частина 2.
НА ПІВМЕТІ
Це остання в житті Степана Бендери стаття, що її він написав з приводу нового напруження між Заходом і СССР в справі Берліну, бажаючи, щоб дефетистичні настрої, які в той час появилися серед суспільства і політиків західніх країн, не заторкнули теж української спільноти на чужині. Стаття була друкована п. н. “На півметі” у великодньому числі “Шляху Перемоги”, Мюнхен, рік VI, чч. 19-20 (271-272) за 3-го травня 1959 р. і вияснює безпідставність страху перед ато-мовою війною. У травні того ж року московський аґент Сташинський робив першу спробу вбити Провідника ОУН, Степана Бандеру з газового пістоля, але завагався і втік з Мюнхену.
Напруження в справі Берліну ( Справа Берліну виникла разом із падінням гітлерівської Німеччини в 1945 р. Як її територія, так і сам Берлін був поділений між чотирьох переможців: американців, англійців, французів і большевиків, хоч покищо ще затримав одностайність міського самоврядування і представництва. Згідно з постановами західніх альянтів, державна відбудова Німеччини повинна була проходити ступнево, протягом відповідного часу. Спершу дано дозвіл на творення німецьких політичних партій, а в 1946, частково і в 1947 рр., відбулися перші вибори по громадах, округах і країнах. Коли ж альянти не могли зговоритися з Москвою щодо дальшої спільної політики в справі Німеччини, вони вирішили творити окрему німецьку державу з осідком у Бонні. 7-го червня 1948 р. в Лондоні відбулася конференція західніх союзників, на якій вирішено покликати до життя західньонімецьку конституанту з завданнями створити “федеративну форму уряду з відповідно пристосованим центральним управлінням”. В дальшому розвитку подій альянти провели в контрольованій ними частині Німеччини грошеву реформу й це привело до ще більшого напруження взаємин між Заходом і Москвою: большевики проголосили бльокаду Берліну, не допускаючи до нього альянтів сухопутніми шляхами, англійці й американці відповіли створенням “повітряного мосту” і протягом одного року постачали берлінцям літаками продукти, товари, харчі тощо. Большевики відтягнули з чотиричленної альянтської комендантури в Берліні своїх представників, а незабаром комуністи заатакували демонстрацією берлінський міський парлямент, який мав осідок у східній частині міста. 30-го листопада 1948 р. большевики створили в підсовєтській частині міста власне міське управління; у західній відбулися в той час вибори до міської ради, але їх совєти збойкотували й проголосили недійсними. У травні 1949 р. большевики припинили бльокаду Берліну, а альянти протибльокаду підсовєтської зони Німеччини. З того часу Берлін остаточно поділився на дві частини: східню під московсько-большевицькими впливами, й західню, яка має права однієї із західньонімецьких союзних країн. Справа Берліну виринає постійно і спричинює зудари між західніми альянтами та Бонном з одного боку, і з Москвою, з другого. В 1959 р. вона знову загострилася і загрожувала навіть можливістю світової війни) висунуло на денне світло глибші течії і рушії, які впливають на формування публічної опінії і політики західніх держав. Центральне місце серед них займає питання війни. Його розглядають уже серйозніше, в аспекті закономірного розвитку невідхильного конфлікту між двома світами. В цьому питанні зударяються теж внутрішні протилежні настанови, які нутрують на Заході.
З одного боку значно скріпилася і виразно заманіфестувалася твердіша постава західніх держав проти плянів совєтської під'їзної аґресії. Рішення далі не поступатися й не здавати позицій на відтинку Берліну вже не обмежується дипломатією і правною сторінкою. Справа розглядається одверто в аспекті большевицьких однобічних насильних потягнень і відповідної мілітарної реакції Заходу. Можливість виникнення війни з таких конфліктів, заперечення думки про їх льокалізацію й осторога перед послідовним її переходом у велику атомову війну — поставлені на порядок дня авторитетними політичними заявами. Якщо західні держави твердо і непохитно стоятимуть на тих позиціях, які вони зайняли в справі Берліну, то це буде важливим кроком вперед на шляху протидії наступові московського імперіялізму.
А цей процес кристалізації в настанові Заходу має й другу свою сторінку. Не менше виразно виступають теж; дефетистичні тенденції, прояви повного капітулянтства перед больше-вицькою загрозою. При цьому не враховуємо вже тих елементів і течій, які, маючи якесь споріднення з комунізмом, не вважають большевизму найгіршим лихом, недобачають його загрози. Але є й такі, що розуміють добре, чим є большевизм і що він несе загроженим народам, проте не вагаються вперто виступати проти послідовної боротьби з його наступом, включно з мілітарними протидіями, їхнім головним мотивом є страх перед атомовою війною.
В публічних обговореннях питання війни приходять до голосу міркування, доведені до крайньої послідовности. Розглядається альтернативу: большевицьке невільництво, чи атомова війна? Одне або друге — як остаточний наслідок вибору одного з протилежних шляхів. Враховування такої скрайньої ситуації, що поза цією альтернативою не лишає іншого виходу, має показати остаточні наслідки двох протилежних настанов, які існують в політиці Заходу. Тобто — твердого курсу спротиву всякій большевицькій аґресії, не виключаючи й війни, та примирливої політики постійних поступок. Не йде одначе, про чисто теоретичні дискусії, про умовні ситуації й арґументи. Ці дискусії й арґументи мають служити актуальній, дійовій політиці і формувати її.
Альтернативу: “капітуляція перед большевизмом, чи атомова війна” висувають противники мілітарної оборони, щоб обґрунтувати й підкреслити її безвиглядність. Деякі з них не заперечують страшної небезпеки, яку готує большевицька Москва народам, загроженим її аґресією. Але свою поставу вони мотивують таким міркуванням: Коли б західні народи, зокрема європейські, навіть попали в большевицьку неволю, то всупереч найтяжчому лихоліттю, страшним спустошенням в духовному, економічному й суспільно-політичному житті, вони врятувати б принаймні свою фізично-біологічну субстанцію. Дальше життя мало б усе таки перспективи на поправу їхнього становища. Натомість атомова війна мусить принести фізичне, біологічне знищення народів і цивілізації. Незалежно від силової переваги однієї чи другої сторони, атомова війна принесла б обидвом незаліковане, а то й тотальне знищення, особливо в Европі. Отже війна атомова не дає жадної шанси.
Ось такі-то арґументи, подані тут в найзагальнішому обрисі, є основою різних дефетистичних і капітулянтських течій, які діють у політичному житті Заходу під гаслами протиатомової зброї і війни. Деякі дефетисти кажуть виразно, що війна проти такого ворога, який ладен воювати важкою атомовою зброєю, — неможлива і недопустима. Отже, в теперішньому становищі, можливість війни з СССР мусить бути цілком перекреслена. На випадок прямої большевицької воєнної загрози, чи аґресії, нема іншого виходу, як — капітулювати.
Такі настанови помітно демобілізують моральну, політичну й мілітарну здатність західніх держав з цілою рішучістю й послідовністю протиставитися большевицькому імперіялістичному наступові. Вони мають паралізуючий вплив на західню політику супроти Москви на всіх відтинках і в усіх її стадіях. З другого боку, це безмежно роззухвалює большевиків і заохочує їх до постійної аґресивности.
Речеві арґументи проти війни, сперті на розвиток воєнної техніки, повинні б мати таке саме значення для обидвох сторін. Тим часом бачимо, що большевики вправді широко послуговуються арґументами проти атомової війни у зовнішній політиці й пропаґанді, але самі ними не кермуються. А насправді становище СССР не є ані трохи краще, ніж західніх держав, коли йде про потенціял атомового озброєння та про вразливість на атомове атакування.
Було б теж помилкою пояснювати ріжницю настанов тим, що на Заході переважають настрої резиґнації і страху, а большевики повні динаміки й одчайдушности. Головна причина ріжниці в трактуванні питання війни (в політиці та у формуванні публічної опінії) по боці західніх держав і большевицькій криється таки в тому, що большевики розвинули свої мілітарні сили, пляни й підготову до війни за різними концепціями.
Основою большевицької мілітарної підготови залишилися устійнені й випробувані в останній війні засади, а нові роди зброї, нові тактичні засоби та достосовані до них реорганізації проводяться поступово, як доповнення й удосконалення. Совєти стараються бути кожночасно готовими до війни в різних умовах, з максимальним використанням свого актуального матеріяльно-технічного й людського потенціялу. Власна воєнна ініціятива, наступ є підставою їхнього плянування і вишколу.
Тим часом західні держави після другої світової війни скерували свої військові заходи в дефензивному напрямі, точніше — на те, щоб не допустити до війни. Атомові й водневі бомби стали головним відстрашуючим засобом і основою цілої стратегії. Це мусіло мати значний вплив не тільки на поточну політику Заходу, але й на ставлення народів до проблемів війни й оборони.
Доки атомова зброя була до диспозиції тільки західнього бльо-ку, цей вплив проявлявся головно в паралізуванні офензивного духа та в створюванні оманного почуття тривалої безпеки в тіні атомових бомб. Коли ж стало відомим, що большевики теж продукують атомові й водневі бомби, тоді на Заході поглибився страх перед атомовою війною і до голосу прийшли згадані вже дефетистичні настрої. Не можна всієї вини за це приписувати тільки малодушності й короткозорості тих елементів серед західніх народів, що виступають проти атомової війни. Бо частина арґументів цієї настанови спирається на повоєнний розвиток і на сучасний стан мілітарної сили західнього бльоку.
Ось і недавно, з приводу берлінської кризи впали дуже поважні й авторитетні заяви про те, що збройний конфлікт автоматично розвинувся б у велику атомову війну. Того роду заяви мають, передусім, політичне значення, як осторога-попередження, щоб стримати противника від легковажного провокування війни. Але, незалежно від наміру, вони мають теж інше значення, як серйозний висновок, зроблений компетентним авторитетом з порівняльної аналізи мілітарних сил однієї і другої сторони.
Бо коли йде мова про те, що Америка не думає провадити в Европі сухопутньої війни, то йде тут не тільки про американську стратегію, цілком оправдану з уваги на її положення. Це передусім висновок з цілком незадовільного стану мілітарної підготови європейських партнерів з Атлянтійського бльоку. Вони ж, як безпосередньо загрожені советським кольосом, мусіли б мати напоготові відповідні мілітарні сили до сухопутньої війни, достосовані до їхнього становища і пропорційні до їх спільного людського й матеріяльно-технічного потенціялу.
Недостатній стан у цьому відношенні, надто однобічна мілітарна підготова західнього бльоку з перекладенням центру ваги на модерну технічну зброю поважно підірвали його здатність до війни з СССР з поміччю т. зв. конвенційної зброї, зокрема до сухопутньої війни. Офіційний висновок, як згадано, каже, що кожний збройний конфлікт мусить прийняти форми атомової війни.
Одначе є ще й інші висновки з того ж стану, і це дуже послаблює позицію західніх держав. Про одні вже була тут мова. Бо якраз цей стан, якщо не породжує, то щонайменше живить ті всі паралічні течії, які готові вхопитися кожної альтернативи до атомової війни, включно з повною капітуляцією перед большевицьким наступом.
Ще інші висновки робить, як можна припускати, Кремль. Боль-шевики мають підстави сумніватися, чи Захід справді зважився б відповісти атомовими бомбами на кожну їхню насильницьку дію, яка, будучи .агресивним наступом, виглядала б на обмежену й не дуже небезпечну. Тому Москва може далі свобідно маневрувати за доцьогочасною, успішною тактикою ніби малих аґресій і здобичів, перекидуваних з одного місця на друге.
Такі міркування обґрунтовуються сучасним укладом мілітарних сил обидвох бльоків, зокрема станом важкої термоядерної й ракетної зброї, летунства, морських, наводних і підводних сил та розміщенням баз. Ці дані перекреслюють розрахунки на те, що концентричне застосоване важке термоядерне бомблення спаралізувало б воєнного противника такою мірою, що він був би вже неспроможним відповісти такими ж тотально-нищівними атомовими ударами. Навіть велика ріжниця в кількості важких атомових поцілів з однієї і другої сторони не має вирішального значення тоді, як вистачає мала їх кількість, щоб зруйнувати цілі країни. Це зокрема важливе для європейських територій обабіч фронту, може меншою мірою для Америки й підсовєтської, передусім центральної Азії.
В такому становищі важка атомова зброя перестає бути першим засобом оборонного чи аґресивного ведення війни проти ворога, який її теж має. Вона сходить до ролі остаточної резерви, на скрайнє розпачливу, безвихідну ситуацію. А передусім вона стає забезпеченням, що стримує ворога від атомового бомблення.
Теза про те, що кожне провокування війни є рівнозначне з розпалюванням війни атомової, — перестаріла. Вона датується з того часу, коли атомову бомбу мали тільки американці, хоч вони самі позбавили її переконливости вже під час корейської війни. Тепер асе, в ситуації рівноваги атомової зброї, оперування тією тезою — непереконливе. Воно викликає більше страху у власних рядах, ніж у ворожих. Коли ж рішуча настанова відперти кожну большевицьку агресію спирається на таку атомову стратегію, то це її не скріплює, тільки послаблює.
Перед західніми державами стоїть необхідність доповнити занедбані ділянки своєї мілітарної підготовки і подбати про сильні сухопутні армії і летунство в Европі. Ці держави мають усі дані для того, щоб теж в обсязі т. зв. конвенційної зброї виставити такі сили, які успішно зможуть протиставитися совєтській армії.
Це завдання належить передусім до європейських партнерів з Атлянтійського бльоку. їм найбільше загрожує атомова війна, і не менш жахлива альтернатива до неї. Усвідомлення того становища повинно помогти викорінити нехіть західньоевропейських народів до втримування більших військових сил. А ця нехіть іде в парі з фйльшивим поглядом у бік сильного американського партнера, його ресурсів і технічних, зокрема атомових засобів.
Можна сподіватися, що в цих народів повністю переможуть тверезі погляди на дійсність та здорове прагнення забезпечити підстави свого вільного життя перед найбільшою в історії загрозою. Є важливі познаки, що довершується здоровий перелім. Коли в парі з мілітарним використанням новітніх досягнень науки і техніки західній бльок відповідно відбудує і розбудує підставові, й аж ніяк не перестарілі галузі своїх збройних сил, тоді його політика й постава стане міцною, повнокровною. Тоді уступлять прояви внутрішньої слабости в обличчі небезпеки і гарячкові скоки в політиці відносно Москви. Цей процес оздоровлення і скріплення західнього бльоку, який безперечно відбувається, дуже важливий для загальної протибольшевицької боротьби за волю народів і людини.
Книга: Степан Андрійович Бандера. Перспективи Української революції. Частина 2.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
