Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Степан Андрійович Бандера. Перспективи Української революції. Частина 2.
ПРОМОВА НА П'ЯТУ ЗУСТРІЧ УКРАЇНЦІВ ЗСА І КАНАДИ 1954 РОКУ
Промова, набрана на звукозаписувач і передана під час V-ої Зустрічі Українців Америки й Канади, що відбулася в днях 31-го липня і 1-го серпня 1954 року в Торонті, Канада, Норт Йорк, для вшанування 25-річчя створення і дії ОУН та 10-річчя існування УГВР.
Текст цієї промови був друкований у тижневику “Гомін України”, Торонто, ч. 33/274 з 14-го серпня 1954 р. і “Шлях Перемоги”, тижневик, Мюнхен, рік І, ч. 26 з 22-го серпня 1954 р. Заголовок промови в “ГУ”: “Визвольна боротьба і наші завдання”, у “ШП” — “Сучасний міжнародній стан і наші завдання”.
З нагоди Зустрічі українців Сполучених Штатів Америки й Канади шлю Дорогим Землякам щирий привіт! При цьому хочу поділитися з Шановними Слухачами низкою думок про сучасну визвольну боротьбу України в умовах сучасного міжнароднього становища.
Загроза большевицького імперіялістичного наступу стала безпосередньо близькою майже для всіх народів світу. Але визвольна боротьба України проти московсько-большевицького поневолення дотепер не знаходить належного зрозуміння та підтримки з боку західніх держав, на які спадає головна роля й відповідальність у сучасному світовому змаганні. Такий стан не випливає із незнання про українську визвольну боротьбу, про її існування, розвиток і вияви, про її мету та рушійні сили. Керівні і впливові політичні кола мають потрібні інформації. Так само політика західніх держав не може бути неприхильною до справи визволення і державної самостійности України з власних мотивів.
Байдуже, а подекуди й неприхильне ставлення політики провідних західніх держав до української справи є наслідком засад-ничих помилок цієї політики у відношенні до Москви. В одних з тих держав усе ще переважають надії та намагання знайти можливість мирного співжиття або бодай співіснування з большевицькою Москвою та її сателітами, опанованими комунізмом. Тому то там бояться проявити будь-яку прихильність до найдразливішої для Москви української справи.
Але навіть політика тих держав, які найбільше є готові покласти тверду межу дальшому большевицькому загарбанню, ще не насмілюється трактувати боротьбу з большевизмом прямолінійно і послідовно. Народи, які безпосередньо мають справу з большевицьким поневоленням, чи загрозою, хотіли б бачити в Сполучених Штатах Америки керівну й найрішучішу силу в протибольшевицькому оборонному змаганні. Така роля припадає цій державі в наслідок її світового положення та сучасного міжнароднього укладу сил.
Але й політика Сполучених Штатів має внутрішні демобілі-зуючі сили. А крім того, її гальмує постава європейських союзників. Тому вона не спроможна перейти на шлях послідовного поборювання большевицького імперіялістичного наступу, їй бракує того, що є головною, внутрішньою передумовою успіху в цьому історичному змаганні, цебто — твердого рішення зламати й знешкідливити найгрізнішого в історії християнської культури ворога.
Ця політика діє в неправильному, а через те й у безуспішному напрямку. Вона намагається лише стримувати дальше большевицьке загарбання до тих меж, на яких безпека й інтереси самих Сполучених Штатів та їхніх союзників безпосередньо загрожені. В наслідок такої політики виключного захисту та ще й сконцентрованого лише до певних смуг, большевикам віддається завжди ініціятиву для формування міжнароднього положення. Народи, які попали під московське комуністичне поневолення, є залишені на поталу загарбникові, а їхню революційно-визвольну боротьбу нерівними силами залишається без жадної підтримки. Водночас з тим західні держави підтримують у своїх декляраціях право на незалежність тих країн, що їх большевики захопили від 1939 року. Та це практичних наслідків не дає.
Але в справі народів, підбитих Москвою перед другою Світовою війною, немає навіть і такої декляративної підтримки, не зважаючи на те, що вони мають такі ж самі права на незалежність, ані не дивлячись на їхню довголітню боротьбу проти большевизму за самостійність. Байдужість вільного світу до долі загарбаних народів, кинених на поталу большевикам, дає змогу Москві, без зовнішніх перешкод, розправлятися з волелюбними, націоналістичними силами й рухами, визискувати духові й фізичні сили тих народів та всі добра їхніх земель.
Таким чином большевицька Москва постійно збільшує свої сили та ресурси і з найбільшою докладністю, пляново й послідовно вживає їх на розбудову величезного апарату гноблення і визиску населення та непомірно збільшує власну мілітарну потугу — інструмент для дальших підбоїв. Назовні ж Москва за той рахунок поширює в усьому світі комуністичні — розкладницькі, диверсійні та шпигунські п'яті колони.
Із зростанням факторів сили московської імперії зростає такою самою мірою безпосередня загроза большевицького агресивного імперіялізму для вільних народів світу. Цей процес відбувається приспішеними темпами. Наприкінці останньої Світової війни СССР був до краю виснажений, розхитаний і втримувався на ногах тільки завдяки залишкам альянтської технічно-матеріяльної допомоги. При приязному наставленні західніх альянтів большевики заволоділи ще й іншими країнами Середньої Европи, заливши їх своїм військом та енкаведівськими частинами. А величезні воєнні припаси, загарбані в Китаї і Манджурії, що їх залишила японська армія, яку перемогли американці, стали засобом до посилення комуністичної аґресії Китаю.
Яка ж величезна зміна становища й відношення сил з некори-стю для Заходу сталася за такий короткий час! Сьогодні СССР має многократно більше дивізій, готових до війни, ніж усі західні держави вкупі. Багатотисячне летунство, найбільша фльота підводних човнів, застосування найновіших технічних винаходів, атомова й воднева зброя в большевицьких рядах являються безпосередньою загрозою навіть для американського суходолу. А над усією Західньою Европою висить мариво заливу не тільки большевицькими, а й китайськими комуністичними ордами.
До такого стану довела політика сердешного союзництва з большевизмом під час війни, пасивного відношення до большевицьких агресій і байдужість до долі поневолених народів. Незалежно від такого катастрофічного розвитку та грізного досвіду, у західніх державах ще не припинилась політика шукання мирного співжиття з большевизмом на базі збереження існуючого стану.
Москва зручно використовує слабості західньої політики і вміло розіграє їх. Чергування етапів тимчасового напруження з етапами різних загострень комуністичного агресивного напору на різних часткових фронтах являється змістом московської стратегії. Ця стратегія служить для поширення імперіялістичних підбоїв, опанування і визиску здобутих територій та підготови чергових нападів.
Хоч Сполучені Штати Америки в більшій мірі, ніж інші ве-ликодержави Заходу, є схильні не допустити до дальшого просування большевицького наступу на жадному терені, одначе через короткозорість і кволість своїх союзників не можуть засадничо й рішучо змінити розвитку подій. В такому укладі розбіжних тенденцій західнього світу далеко до того, щоб політика західніх держав вирвала у большевиків ініціятиву й перейшла до протинасту-пу, замість продовжувати безвиглядну стратегію стримування ворога на щораз гірших для себе позиціях. В такій безрадній настанові Заходу супроти свого смертельного ворога коріниться легковажне відношення до визвольної боротьби України й інших поневолених Москвою народів.
Українська національно-визвольна боротьба, по суті, є обороною самобутнього існування і свобідного розвитку власної нації. Але разом з тим вона влучає в саме серце большевицького імпе-ріялізму. Перемога українських визвольних змагань, знищення московсько-комуністичного панування в Україні та створення Самостійної Української Держави — означало б основне зламання сил московської аґресії.
Західня політика знає про це дуже добре, а тому вважає отверту підтримку справи визволення України за наступ на головні випадові позиції імперіялізму СССР. А на це вона все ще ніяк не може зважитися. Коли ж подекуди, зокрема в Сполучених Штатах Америки, проявляються тенденції, щоб перейти до політики наступу проти большевизму, то їх відразу знесилює інша слабість. Замість зважитися на боротьбу з московським імперіялізмом у цілому, твориться штучні і нереальні пляни відділити большевизм від корінного московського імперіялізму. Окремі американські кола заступають думку, що коли не будуть заторкувати питомих московському народові імперіялістичних тенденцій, а буде поборюваний лише комуністичний режим і комуністична система, тоді можна буде приєднати більшу частину московського народу до боротьби з большевизмом по боці Заходу.
Головною ціною для такого приєднання московських симпатій має бути визнання, що Україна та інші поневолені Москвою країни належать неподільній Росії та що Захід не зацікавлений у їхніх самостійницьких змаганнях. Для того визвольну боротьбу тих народів треба втиснути в рамки тільки протирежимного спротиву під керівництвом москалів. Такі-то ось тенденції окремі американські кола намагаються накинути цілій політиці та підкорити їм протибольшевицькі визвольні рухи поневолених Москвою народів.
Переважаючий вплив таких тенденцій викликає неприхильне наставлення до українського самостійницького руху. Ці тенденції шкідливі не тільки для нашої справи, але й для цілого світового протибольшевицького фронту. Таким способом не вдасться включити московського народу в широкому засязі у протибольшевицьку боротьбу. Це тільки творить ілюзії і помилкову ставку захід-ньої політики та ще більше утруднює боротьбу самостійницьких рухів поневолених народів.
У такій несприятливій зовнішньо-політичній ситуації вже десятий рік по другій світовій війні продовжується визвольно-революційна боротьба націоналістичного підпілля в Україні. Без підтримки з боку західніх держав, як морально-політичної, так і матеріяльно-технічної, наш революційно-визвольний рух втримався проти всіх большевицьких намагань знищити його.
Большевики послуговуються в тому масовим терором, масовими розстрілами, ув'язненнями і тортурами, засланням і насильним виселюванням, створюванням штучного голоду, величезними облавами й бльокадами, небувалими в історії провокаціями та всякими іншими найхитрішими і найжорстокішими методами. В таких умовах революційно-визвольна боротьба, що спирається виключно на власні сили, втримується завдяки неперевершеному героїзмові всіх її учасників і незвичайно жертвенній підтримці українського народу. Сучасну політично-революційну боротьбу України веде Організація Українських Націоналістів. З рамени ОУН організувалась і вімкнулась у її дії Українська Повстанська Армія. УПА зберігає тепер основне ядро революційно-військової сили й у відповідний час мобілізуватиме повстанські кадри та розгортатиме партизанські дії.
Правда, теперішня визвольно-революційна боротьба в Україні не має таких широких форм і виявів, як під час війни і в перші повоєнні роки. Але її ідейно-політичний вплив і відгомін розходиться по цілому СССР. Вона мобілізує революційні настрої широких народніх мас, розбуджує, підсилює і скеровує притаєний, але успішний спротив большевицьким намаганням у різних ділянках. Масовість і напруженість цього спротиву з протимосков-ським і протикомуністичним ідейним спрямуванням примушує большевицький режим робити бодай сповидні поступки на користь України.
Український націоналістичний рух спирає свою революційно-визвольну боротьбу на власні сили українського народу. А для дальшого розширення і скріплення протибольшевицького фронту шукає союзників передусім серед тих народів, яких зв'язує з Україною спільна доля, які мають такі ж самі цілі, так само змагаються за свою самостійність. Це дає нашим визвольним змаганням внутрішню снагу, незалежність від змін у міжнародній ситуації і від того, чи іншого ставлення до нас посторонніх сил. Завдяки тому наш рух втримується і розвивається самотужки, в той час, коли деякі антибольшевицькі сили інших народів, що надто покладалися на зовнішню допомогу, мусіли пережити великі заломання і потрясення у змінених ситуаціях, в наслідок хиткости їхніх непевних союзників.
Базування наших визвольних змагань на концепції власних сил не означає, що їм не потрібна підтримка ззовні. Вона потрібна і дуже корисна, поскільки через неї не змінюється політична власнопідметність і дійова незалежність визвольного руху. Але йде не про саму тільки деколи дану політичну чи матеріяльно-технічну підтримку крайовій боротьбі. Найважніша справа в тому, щоб визвольна боротьба України й інших поневолених народів не була єдиним активним протибольшевицьким фронтом. Іде про те, щоб вільний світ, пізнавши цілу загрозу від большевицького імперіялізму, врешті зосередив власні сили й заходи на поборен-ня того світового ворога.
Якщо вільні народи візьмуться за це з цілою повагою, відразу створиться одностайний фронт їхніх протибольшевицьких зусиль та нашої визвольної боротьби. Тоді буде один фронт, одна спільна мета, одне змагання. Революційно-визвольна боротьба поневолених Москвою народів може значно зміцнити протибольшевицькі зусилля вільних народів, та скористати з них, якщо їх лучитиме одна мета: звільнити світ від найстрашнішої большевицької неволі й загрози.
У всьому світі, серед усіх народів є сили, які добре розуміють усю загрозливість сучасного міжнароднього положення. Тих сил щораз більше. Все зростаюча небезпека заставляє їх бити на сполох, мобілізувати народи до протибольшевицьких дій і впливати на відповідну зміну їхньої політики. Першими серед тих сил повинні бути українці, які живуть серед чужих народів. Організована українська акція за кордоном для мобілізації і підсилювання непримирного поборювання московсько-большевицького імперіялізму служить найважливішій справі сучасности. Вона однаково важлива й спасенна як для України, так і для кожного іншого народу, для всього людства. Кожний українець повинен брати в ній активну участь, підтримувати її всіми силами і засобами, не дивлячись на те, чи за це стріне він зрозуміння і признання, чи труднощі. До цього зобов'язує кожну людину української крови патріотична повинність супроти батьківщини — України та обов'язок захисту вселюдських ідеалів.
Книга: Степан Андрійович Бандера. Перспективи Української революції. Частина 2.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
