Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Артюр Рембо Свята терпіння Переклад Всеволода Ткаченка та ін.
Артюр Рембо Свята терпіння Переклад Всеволода Ткаченка та ін.
© A. Rimbaud, 1872.
© В.Ткаченко, М.Лукаш, П. та Р. Осадчук, І.Андрущенко (переклад з французької), 1995.
Джерело: А.Рембо. П'яний корабель. К.: Дніпро, 1995. 224 с. - С.: 5-99.
Сканування та коректура: SK, Aerius (ae-lib.org.ua), 2004
Нумерація продовжує вірші збірки "Останні вірші".
ЗмістVIII (1). Травневі стрічки. Переклав Всеволод Ткаченко
IX (2). Пісня з найвищої вежі. Переклав Всеволод Ткаченко
X (3). Вічність. Переклав Микола Лукаш
XI (4). Золотий вік. Переклав Всеволод Ткаченко
XII. Молоде подружжя. Переклав Всеволод Ткаченко
XIII. Брюссель. Переклали Петро Осадчук та Роман Осадчук
XIV. «Вона алмея, так?..». Переклав Всеволод Ткаченко
XV. Голодини. Переклав Микола Лукаш
XVI. «Вила в зарослях вовчиця...». Переклав Всеволод Ткаченко
XVII. «Почуй, як рокоче...». Переклав Ігор Андрущенко
XVIII. «О палаци, о літа...». Переклав Всеволод Ткаченко
XIX. Сором. Переклали Петро Осадчук та Роман Осадчук
VIII (1). ТРАВНЕВІ СТРІЧКИ
Мисливський слабосилий крик
Затих на світлих вітах лип.
Одначе голосні хорали
В кущах смородини лунали.
Хай в наших жилах кров регоче.
Ген в'ються виноградні лози.
А небо гарне - наче ангел.
Блакить із хвилею злилася.
Виходжу. І впаду на землю,
Якщо мене поранить промінь.
Терпіти й нудитися світом -
Це просто. Геть мої негоди!
Нехай мене трагічне літо
Прив'яже до візка фортуни.
Хай завдяки тобі, Природо,
Я згину - не такий самотній! -
Щоб Пастухи по всьому світі,
Хоч як це дивно, не вмирали.
Нехай мене літа обсядуть.
Тобі, Природо, підкоряю
І голод, і свою всю спрагу.
Дай пити й нагодуй, будь ласка.
Мене ніщо не спокушає.
Батькам так краще, аніж сонцю.
Ніщо мені вже не потрібне.
Хай тільки звільниться недоля.
Травень 1872
IX (2). ПІСНЯ З НАЙВИЩОЇ ВЕЖІ
Бездіяльна юність
Випала мені.
Через власну чуйність
Я розтринькав дні.
Тож нехай я знову
Житиму любов'ю!
І поклав я: годі!
Просто щезну з віч,
А про насолоди
Не вестиму й річ.
Хай щастить віднині
Гордій самотині!
І не знаю доки
Я терпів один.
Муки та неспокій
Злинули, як дим.
А від спраги в мене
Почорніли вени.
Так бур'ян на Луці,
Вкритій забуттям,
Духмяніє, буцім
Кадить фіміам
Під гучне гудіння
Грязного створіння.
Змучилась настільки
Та душа, що схожа
З образу, та й тільки,
Наче Матір Божа.
Чи ж усю надію
Мати на Марію?
Бездіяльна юність
Випала мені.
Через власну чуйність
Я розтринькав дні.
Тож нехай я знову
Житиму любов'ю!
Травень 1872
X (3). ВІЧНІСТЬ
Я знайшов, знайшов!
Що? Вічну Жизнь.
Це моря шовк
І сонця бризь.
Тож держись завіту,
Вічная душе,
Хоть ніч без привіту
І день пече.
Далі від кагалу,
Від змагань загалу,-
До всіх мет мети
Лети, лети...
І не буде паки,
І не треба даждь.
Лиш наука-мука,
Океан страждань.
Царства не благать
В бархаті багать,
Твій, душе, алмаз -
То великий Мус.
Я знайшов, знайшов!
- Що? - Вічну Жизнь.
Це моря шовк
І сонця бризь.
Травень 1872
XI (4). ЗОЛОТИЙ ВІК
Один з голосищ
(Таки ж янголиний):
- Про мене йде річ,-
Мужнів щогодини.
Ця сила питань,
Пустивши галуззя,
Скінчиться, затям,
Пияцтвом, безглуздям.
Тож визнай легку
Веселу цю вежу,
Доступну очам...
Я з ним і співаю.
Тож визнай легку
Веселу цю вежу.
Це, флоро, лиш хвиля.
Твоя це родина.
Один з голосищ
(Якраз янголиний!):
- Про мене йде річ,-
Мужнів щогодини.
Співав в унісон
Він з подихом скоро:
Німецький мав тон,
Але був бадьорий.
Що грішний наш світ,
Не слід дивуватись.
Живи! Хай горить
Похмуре нещастя!
Ви світлі такі,
Похмурі палати!
З яких ти Віків,
Природо багата
Великого брата?
Я також зняв спів:
Хай хор голосів
Хоча й сиротливий
Мені славоспів
Виводить цнотливий.
Червень 1872
XII. МОЛОДЕ ПОДРУЖЖЯ
Бракує місця: скрині й сундуки!
З кімнати видно небо темно-синє.
Надворі в'ється хвилівник по стінах,
Де світять яснами домовики.
А натворила це нечиста сила:
Ці витрати й даремний цей бедлам.
Це африканська фея, що лишила
Шовковицю і сіті тут і там.
Хрещені деякі, йдучи нервозно
До мисників стежинами промінь,
Ховаються! Подружжя несерйозно
Відсутнє, і немає жодних змін.
Тут вітер тільки й дурить молодого,
Коли того немає - день при дні.
Погані навіть духи водяні
Ширяють під склепіннями алькова.
Вночі медовий місяць, вірний друг!
Зірве їм посмішку зненацька і блакить
Наповне тисячею мідних смуг.
А потім злий пацюк ще прибіжить.
Як по вечерні спалахне урочій
Мандрівний вогник блідуватий,
О Віфлеєма білі поторочі,
Чаруйте скорше синь у їхній хаті!
27 червня 1872
XIII. БРЮССЕЛЬ
Газони амарантів, ніби чари,
Ведуть в палац Юпітера... Це Ти
Проклав сюди невидимі мости,
Щоб тут сіяла голубінь Сахари.
Троянди і ліани в колі сосен
Тут розмовляють без химерних слів.
Вдовина клітка!.. І пташиний спів -
«Фіть-фіть, тьох-тьох!» - видзвонює під сонцем.
Спокійні вікна, давні неспокої
В любові незабутих поколінь.
Ген у трояндах на балконі тінь
Джульєтти, що вертається в покої.
Джульєтта, ніби відзвук Генрієтти,
Чарівного куточка в лоні гір,
Як у саду, що виріс аж до зір,
Де синій чорт гримкоче в кастаньєти.
Зелена лавка, бренькоти гітари
І спів ірландки про грозовий рай,
А далі кухня, далі волі край,
У клітці пташка і буденні чвари.
Вікно у герцога не відає смеркання,
Все світиться, як розум, що не спить.
Ковток отрути... І спинилась мить...
Красиво так, що виберем мовчання.
Бульвар без руху. Тиша спозаранку,
Що приховала гордощі і страм
Комедій давніх і новітніх драм...
Знов оберем від захвату мовчанку.
XIV
Вона алмея, так?.. Як засвітає світ,
Поникне знов вона, немов відквітлий цвіт...
На лоні пишному, де можна чути зрання,
Як місто почина своє бучне буяння!
Це дух захоплює! Але й потрібне, звісно,
Самій рибалчисі та ще й піратській пісні,
Бо щиро вірили вмираючі прибої
В реальність свят нічних серед води ясної!
Липень 1872
XV. ГОЛОДИНИ
Голоде мій, Анно,
На осла негайно!
Тільки й є у мене смак
До землі й до залізяк.
Камінь, вугіль - то ж то сить,
Ще й повітрям закусить!
Звукопіллям
Ти, мій голоде, крутись,
Тиць-тиць
Між отруйних повитиць...
Їж, трощи бруківку злеглу,
Престару церковну цеглу
І потопові сини -
Хліб долинний, валуни!
Голод мій - бадилля вітру
Синь бліда,
Ніби з раками живіт, ну -
І біда.
Та земля вже зелениться!
В плодь сочисту я вгризаюсь
І щирицю, й медуницю
На межі щиплю, мов заєць.
Голоде мій, Анно,
На осла негайно!
Серпень 1872
XVI
Вила в зарослях вовчиця
І вихаркувала пір'я,
Що лишилося від птиці:
Слабну, як вона, з тих пір я.
Зрощений салат і фрукт
Тільки й марять урожаєм;
З тину спущений павук
Лиш фіалки пожирає.
Закипіти б, де вівтар
Сяє в храмі Соломона,
Де іржу вкриває вар,
Що тектиме до Кедрона.
XVII
Почуй, як рокоче
Й росте мов з води
Квітневої ночі
Горох молодий.
Де місяць сріблиться,
В серпанках густих,
Схилилися лиця
Прадавніх святих.
Десь там, за дахами,
Вони, ці святі,
Спивали б ковтками
Таємний напій.
Але не святкова
Й не зоряна є
Ця темінь покрову,
Що дійство дає.
І видно, як тьмяні
Німеччина й Рим
В сумному тумані
Постали, мов дим.
XVIII
О палаци, о літа,
Де ж то є душа свята?
О палаци, о літа,
Я вивчав принади Щастя.
Вам од них втекти не вдасться.
Кожен раз його вітай,
Галльський півню, ще співай!
Вже не вернеться бажання:
Я щасливий до сконання.
Чар! Без сил мене лишив,
Дух і тіло полонив.
Як слова втямки ж бо взяти?
Через чар вони крилаті!
О палаци, о літа!
(Як в лихі попав пригоди,
Жду від нього я знегоди.
Треба, щоб мене на скін
Одіслав спогорда він!
- О Палаци, о Літа!)
XIX. СОРОМ
Допоки ніж проткне
Драглисту масу мозку,
Що скапуючи тхне
Жовтавим димом воску
(Ех, варто б відсікти
І ніс йому, і вуха
І лезом провести
Від рота і до брюха!),
Доконче полоснуть
Від голови і нижче,
Хай боки спалахнуть
І нутрощі в кострищі,
Набридливий дітвак,
Така дурна тварюка,
Брехать нахабно так
Його відучить мука,
Немов смердючий кіт,
Він все загадить може,
А піде на той світ,
Прийми молитву, Боже!
© Aerius, 2004
Текст з ae-lib.org.ua
Книга: Артюр Рембо Свята терпіння Переклад Всеволода Ткаченка та ін.
ЗМІСТ
| 1. | Артюр Рембо Свята терпіння Переклад Всеволода Ткаченка та ін. |
На попередню
|
|
