Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Артюр Рембо Сезон у пеклі Переклад Всеволода Ткаченка та Михайла Москаленка.
III. НІЧ У ПЕКЛІ
Я добряче ковтнув отрути.- Тричі будь благословенна ця порада! - Моє нутро палає. Люте пійло скрутило мені руки й йоги, знівечило, повалило мене на землю. Я гину від спраги, задихаюсь, не годен кричати. Це пекло, вічні муки! Ви дивіться, як бурхає полум'я! Горю по-справжньому. Давай, демоне!
Я бачив, що можливі добро, і щастя, і спасіння. Як описати побачене - повітря в пеклі не для хвалінь! Це були мільйони чудових істот, солодкозвукий духовний спів, сила та упокорення, шляхетні заміри,- хіба я знаю?
Шляхетні заміри!
А це ж іще життя! -Якщо ж прокляття вічне! Людину, що замислила на себе замах, проклято, хіба не так? Я вірю, що я в пеклі, отже, так воно і є. Це дотримання норм катехізису. Я - раб свого хрещення. Батьки мої, ви сотворили моє нещастя, але й своє так само. Бідне невиннятко! Язичникам пекло не страшне.- Це ще життя! Пізніше розкоші прокляття будуть відчутніші. Тож поспішай, злочине, вкинь мене в небуття згідно з людським законом!
Замовкни, замовкни ж! Тут сором докоряти: Сатана, бач, твердить, ніби полум'я нице, а гнів мій - велика дурниця.- Годі! Досить з мене нашіптуваної брехні, оманливих ароматів, дитячої музики.- І при цьому казати, що я знаю істину, знаю, що таке справедливість, наділений здоровим глуздом і готовий до самовдосконалення... Гординя! - На голові моїй зсохлася шкіра. Пощади! Господи, мені страшно. Пити, як хочеться пити! О дитинство, трава, дощ, озеро з кам'янистими берегами, «сяйво місяця, опівнічний дзвін...». Диявол на дзвіниці в цю годину. Маріє! Пресвятая Діво!..- Я жахливий дурень.
Ген там - чи то не чесні душі, які бажають мені добра?.. Ідіть до мене... У мене подушка на вустах, вони мене не чують, це привиди. Крім того, ніхто не думає про інших. Не наближайтеся. Я чую запах смаленого, це напевно.
Галюцинацій не злічити. Зі мною так було завжди: більше не вірив в історію, не пам'ятав засад. Але про це мовчатиму: поети та ясновидці будуть заздрити. Я в тисячу разів багатший, отож слід бути скупим, як море.
Он воно як! Годинник життя щойно спинився. Тепер я поза світом.- Теологія діло серйозне, пекло, без сумніву, внизу, а небо - вгорі.- Екстаз, кошмари, сон у вогняному гнізді.
Скільки злоби й лукавства у людській увазі на селі!.. Сатана Фердінанд біжить і сіє плевели... Ісус ступає по багряних тернях, не схиляючи гілля... Ісус ішов по збуреному морю. В ліхтарнім світлі ми бачили, як він стояв, весь білий, із каштановим волоссям, на гребені смарагдової хвилі...
Я зараз відслоню всі таємниці, і релігійні, і природні, смерть і народження, майбутнє і минуле, і сотворіння світу, і небуття. Я майстер, коли йдеться про фантасмагорії.
Тож слухайте!
Я маю всі таланти!- Тут нема нікого, і все ж хтось є. Я не хотів би марнувати своїх скарбів.- Ви хочете почути, як співають негри, побачити танечниць-гурій? Ви хочете, щоб я спочатку зник, а потім пірнав за перснем? Хочете? Я можу робити золото і ліки.
Довіртеся ж мені: віра дає полегшення, дарує вірний шлях, зціляє. Приходьте всі, і навіть дітлахи, я втішу вас і даруватиму вам серце, своє чудовне серце! - Працюйте, злидарі! Я не молитви у вас прошу; я буду щасливий од самої вашої довіри.
- Подумаймо тепер про мене. Я не вельми побиваюся за світом. Мені ще пощастило уникнути страждань. Моє життя було як низка розкошів-безумств. Шкода.
Чого вже там! Кривляймося, хто як уміє.
Без сумніву, ми поза світом. Жодних звуків. Зникло чуття дотику. Мій замок, моя Саксонія, вербовий гай! О вечори і ранки, ночі, дні... Яка знемога!
Я мав би дістати власне пекло за гнів, і пекло за гординю, і пекло за любострасний шал - симфонію всіх пекл.
Вмираю від утоми. Це могила, я йду на харч черві, жах над, жахами! Ти хочеш, лицедію Сатано, розкласти мене своїми чарами. Благаю і молю! Удару вилами, хоч краплі полум'я!
О! Повернутись до життя! Дивитись на цю потворність! І це отрута, цілунок, проклятий сто сот разів! Моє безсилля, жорстокість світу! Мій Боже, зглянься і сховай мене,- мені аж надто зле! - Я водночас і схований, і ні.
Разом із проклятим угору лине полум'я.
IV. МАРЕННЯ І. БЕЗУМНА ДІВА. ІНФЕРНАЛЬНИЙ МУЖ
Послухаймо сповідь товариша по пеклу:
«О божественний Муже, мій Володарю, не відмовляйся вислухати найсмутнішу з-поміж твоїх служниць. Я погубила себе. Я п'яна. Я нечиста. Таке моє життя!
Пробач мені, божественний Володарю, пробач! Скільки пролито сліз! І скільки буде ще пролито!
Колись я ще спізнаю божественного Мужа! Я народилася його рабинею.- Тепер хай інший мене терзає!
Віднині я на самому світовому дні! О мої подруги!.. Ні, ні, не подруги... Ніколи ще не було ані такої маячні, ані тортур... Чи це не дурість?
О! Я страждаю, я кричу. Я справді страдниця. Одначе мені все дозволено, мені, яка зазнала презирства найупослідженіших душ.
Нарешті, зважмося на це визнання, таке хмурне і незначуще, хай навіть довелося б двадцять разів його повторювати!
Так, я рабиня інфернального Володаря і Мужа, того, хто погубив безумних дів. Це саме він, цей демон... Він не привид і не мана. Але мене, що втратила розважність, мене, вже мертву й прокляту для світу,- мене уже не вб'ють! - то як я опишу його? Я вже не вмію навіть говорити. Я в жалобі, я плачу, я боюсь. Хоч трохи свіжого повітря, Володарю, якщо ти зглянешся, якщо ти хочеш!
Так, я вдова... Була вдовою... Це так, і я була колись поважна, і народилась не для того, щоб стати кістяком!.. Він був ще мало не дитиною... Мене спокушува-ла таємнича й довершена його тендітність. І я забула свій людський обов'язок, пішла за ним. Таке моє життя! Правдивого життя немає. Ми - поза світом. Я йду за ним услід, так треба. Нерідко він гнівиться, і це на мене, бідолашну! Демон! - Це справді демон, ви знаєте самі,- це не людина!
Він каже: «Я не люблю жінок. Слід винайти кохання заново - це всім відомо. Жінки лише одного хочуть: надійного становища. А як здобудуть, тоді ні вроди, ні душі,- лишаються зневага й холод, хліб насущний теперішнього шлюбу. Або ж я бачу жінок, щасливих на позір, для них я міг би стати добрим другом, та от біда: таку за звичай вже встиг обгризти до кісток якийсь пройдисвіт любострасник...»
Я слухаю, як він оповідає про ганьбу, немов про славу, і про жорстокість, мов про чари. «Я родом з дальньої країни, а мої предки - скандінави. Вони робили одне одному дірки й спивали кров.- Я покарбую собі тіло і пороблю татуювання, я хочу стати огидним, як монгол: ти ще почуєш мої крики на вулицях. Я хочу стати люто-навіженим. Ніколи не показуй мені коштовностей, я буду повзати і корчитись на килимі. Свої багатства я хотів би заплямувати кров'ю. Я ніколи не працюватиму...» Кілька ночей на мене кидався демон, що опосів його, і ми котились по підлозі, я з ним боролася! - Нерідко, п'яний, ночами він ховається в завулках чи будинках, аби на смерть мене злякати. - «Мені таки напевно перетнуть горлянку; це буде гидко». О дні, коли він радше прикидається злочинцем!
Часом він лагідно говорить про смерть, яка велить покаятись: про бідолах, які, без сумніву, існують; про каторжні роботи та розлуку, згубну для сердець.
У нетрищах притонів, де ми пиячили, він плакав, бачивши людей навкруг, злиденну паству. Він підіймав п'яниць на чорних вулицях. Жалів недобру матір через її малих дітей.- І він відходив, лагідний, як мала дівчинка, що слухає урок Закону Божого.- Він нахвалявся, що знає все: торгівлю, і мистецтво, і медицину.- Я йшла за ним услід, так треба!
Я помічала все, чим він в уяві себе оточував, одежу, драпування, меблі; я дарувала йому герб, нове обличчя. Я бачила все, що його зворушувало, неначеб він хотів створити це для себе. Коли мені здавалось, ніби дух його дрімає, я супроводила його в усіх його химерних і непростих виправах та витівках, і добрих, і лихих; і мала певність, що в його світ я не ввійду. Скільки нічних годин я провела в чуванні, схилившись над коханим його тілом, повитим у сон, гадаючи, чому він так прагне втекти від дійсності. Ні в кого з людей ще не було таких бажань. Я визнавала,- без остраху за нього,- що він, мабуть, являє небезпеку для суспільства.- А може, він знає таємницю, як одмінити це життя? Ні, він лише її шукає,- так відказала я собі. Нарешті, милосердям він зачаровує, і я потрапила йому в полон. Жодній живій душі не вистачило б сили - сили розпачу! - щоб стерпіти це милосердя, його прихильність, захист і любов. Втім, я його не уявляла з якоюсь іншою душею: нам зримий власний ангел-охоронець, та не чужий:, мені здається так. Я пробувала у його душі, мов у палаці, з якого вигнано усіх, аби нікого не зустріти, хоч трохи менш шляхетного, ніж ми; оце й усе. Та, леле! Я залежала від нього. Але яку ж він користь мав з мого безбарвного й низотного життя? Він не впливав на мене благодійно, ще добре, хоч не занапастив! Серед печалі та гризот я інколи йому казала: «Я розумію тебе». Він знизував плечима.
Так моє горе накочувалось знову й знову, й так без кінця, я відчувала себе заблуканою, не лише в своїх очах, але й в очах усіх, хто захотів би на мене глянути, якби я не була рокована на вічне і вселюдське забуття! - й дедалі більше я була спрагла його ласк. Його цілунки у парі з дружніми обіймами підносили мене у небеса, в похмурі небеса, я линула туди і там воліла б лишитись назавжди - глуха, німа, сліпа, убога. Я вже до цього призвичаїлась. Я уявляла нас обох, як двійко діток, яким дозволено гуляти у райському саду ночами. З нас була добра пара. Схвильовані, ми діяли улад. Та після жагучих пестощів він мовив так: «Цікаво, якої ти заспіваєш, коли я тебе покину, адже з тобою це траплялось. Як мої руки не обійматимуть тебе, і ти не зможеш схилити голову мені на груди, а мої губи не доторкнуться до твоїх очей. Адже якогось дня я вирушу кудись далеко. До того ж я мушу помагати іншим людям, це мій обов'язок. Хоч, моя мила, це не дуже весело...» Одразу ж я уявляла, як він піде, а я, у владі млосного запаморочення, щосили кинуся у найжахнішу пітьму: у смерть. Я його змушувала обіцяти, що він мене не кине. Він разів із двадцять повторював свою любовну клятву. І це було так само легковажно, як і моє «Я розумію тебе».
О, я ніколи його не ревнувала. Гадаю, він мене не кине. Бо що з ним сталося б? Знайомих він не має, жодних. І працювати він не буде. Він хоче жити як сновида. Чи милосердя й доброти його задосить, щоб мати право жити у реальнім світі? Нерідко я забуваю про власний жаль і співчуття: він вділить мені сил, ми вирушимо в мандри, і полюватимемо у пустелях, і спатимемо на бруківці незнаних міст, безжурно і бездумно. Або ж прокинуся, а звичаї й закони стануть інші,- це завдяки його магічній владі,- а світ, лишаючись самим собою, мене залишить наодинці з моїми радощами, примхами, бажаннями. Чи подаруєш ти мені життя, в якому повно пригод, як у дитячих книжках,- як надгороду за мої страждання? Ні, він не може. Я не знаю, який він має ідеал. Казав, що має докори сумління й сподівання. Чи він говорить з Богом? Мабуть, волати до Бога слід було б мені самій. Я ж у найглибшій з безодень і не вмію вже молитись.
Якби він оповів мені про свою тугу, чи зрозуміла б я щось більше від щойно чутих глузувань? Бо він іде у наступ, годинами мене соромить за все, що хоч би як могло зворушити мене у цьому світі, і він обурений, якщо я плачу.
«Ти бачиш цього вишуканого молодика, що входить до тихого і гарного будинку: його ім'я - Дюваль, Дюфур, Арман, Моріс, хіба не все одно? Так, цього розлюченого ідіота незрадно покохала одна жінка. Вона померла, і тепер, звичайно, вона на небесах, серед святих. Ти ж доведеш мене до смерті - так, як він довів цю жінку. Така вже наша доля, уділ всіх милосердних душ». Ой леле! Бували дні, коли всі люди дії здавалися йому маріонетками серед гротесків маячні: він довго реготав огидним сміхом.- Згодом до нього поверталися манери коханої сестри чи молодої матері. Якби він був хоч трохи стриманіший, ми б порятувались! Та лагідність його так само вбивча. Я йому корюся.- О, я безумна!
Мабуть, якогось дня він дивним чином зникне; але я мушу знати, чи він доступиться небес, - хоча б на мить побачити успення мого друга!»
Чудесна пара!
Книга: Артюр Рембо Сезон у пеклі Переклад Всеволода Ткаченка та Михайла Москаленка.
ЗМІСТ
| 1. | Артюр Рембо Сезон у пеклі Переклад Всеволода Ткаченка та Михайла Москаленка. |
| 2. | III. НІЧ У ПЕКЛІ Я добряче ковтнув отрути.- Тричі будь... |
| 3. | V. МАРЕННЯ 2. АЛХІМІЯ СЛОВА Про себе. Це історія одного з... |
| 4. | VI. НЕМОЖЛИВЕ О, це моє життя в дитинстві, широкий шлях,... |
На попередню
|
|
