Українська Банерна Мережа
UkrKniga.org.ua
Не шануй грошей ні більше, ні менше, ніж вони того коштують; це гарний слуга й поганий пан.  / Олександр Дюма

Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate


Вхід в УЧАН
Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:
Завантажити книгу


Скачати одним файлом. Книга: Степан Андрійович Бандера. Перспективи Української революції.


ВИСНОВКИ З НОВІШИХ ПОДІЙ І ПРОЦЕСІВ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ

Смерть Сталіна, боротьба за владу серед кремлівських верховодів, події у т. зв. сателітах Москви: заколоти в Познані й всенародне повстання в Мадярщині дали багатий матеріял зробити відповідні висновки з користю для національно-визвольного руху. З тих висновків найважливішими були: навіть у підбольшевицьк'ій дійсності революція е можлива; якщо визвольна революція якогось поневоленого Москвою народу проходить відокремлено, вона може бути придушена; пасивність Заходу до подій в СССР і його сателітів виразно доводить, що обмежування визвольної політики лише на зовнішній відтинок — інформування чужого світу й здобування у нього симпатій для визвольної боротьби — може бути фатальним. Найголовнішою є політика власних сил.

Стаття “Висновки з новіших подій і процесів для української визвольної боротьби”, за підписом Ст. Бандери, була надрукована в журналі “Визвольний Шлях”, Лондон, Великобрітанія, рік IV (X), кн. 6 (42) 116, червень 1957 р.

Уривок з цієї статті був ще раз надрукований у цьому журналі, рік вид. XI (XVII), кн. 10 (200) за жовтень 1964 р., стор. 1052-1055, п. н. “Аналіза і висновки”.

Після смерти Сталіна большевицька верхівка почала шукати іншої, успішнішої тактики у своїй національній і внутрішній політиці. Причиною цього була свідомість, що дотогочасна большевицька політика, доведена Сталіном до крайніх меж, перестала бути успішною. Система, сперта на всеохоплючий терор, не потрапила докорінно винищити волелюбних прагнень. Зметені терором з поверхні життя, вони живуть у глибині поневолених народів. Далі затискати систему терору вже не було куди, а втримування її в одній, хоч і крайній мірі, почало втрачати своє діяння, бо люди призвичаювалися й до тієї системи.

Безупинна дія підпільних огнищ визвольної революції поневолених народів, хоч у зменшених розмірах, але по цілому обширі большевицької імперії, привела до масового наростання революційних настроїв. Наступив важливий психологічний злам, коли страх перед большевицьким терором почав утрачати в народній гущі свою паралізуючу силу. Вплив комуністичної доктрини вже передше виявився нездібним перемінити настанову опанованих народів. Всезростаючий розрив між проклямованими цілями й реальними наслідками комунізму назавжди знівечив сподівання, що може прийти якесь узгіднення між комуністичною системою та бажанням і потребами народів. У наслідок цих процесів непримиренна ненависть до большевизму вийшла з глибини найбільшого приглушення й утаєння та стала прибирати форми щораз сильнішого спротиву большевицькій системі. Смерть Сталіна створила кризовий момент для режиму. Далося відчути зрушення протибольшевицьких настроїв на всьому обширі СССР під впливом загального переконання, що мусять прийти радикальні зміни. Компартія і режим відчули таку сильну напругу цього загального тиску, що вважали за неможливе продовжувати дотогочасний курс без змін.

Маленков намагався відпружити внутрішню ситуацію з допомогою деяких змін і полегш в економічній політиці. Збільшення продукції ужиткової промисловости коштом сповільнення важкої, переважно воєнної, індустрії мало довести до піднесення матеріяльного рівня життя населення, створити перспективи дальшого покращання та розрядити протикомуністичні настрої. Одночасно режим Маленкова намагався зберегти ознаки незмінности й непо-рушности большевицької системи, зокрема в національній політиці. В цьому напевно головну ролю відіграв страх, що зміни в імперіяльній політиці та в комуністичній тоталітарній системі можуть розпочати цілу серію розкладових процесів, що їх не молена буде зупинити. Бо ж ціла большевицька система сучасної російської імперії є збудована і втримувана безоглядним насильством. Всяке послаблення, відворот цієї системи на окремих відтинках не ліквідує, ані не заспокоює насильно здушуваних протибольшевицьких сил і прагнень до волі, тільки розбуджує їхню живучість.

З тих міркувань режим Маленкова клав наголос на те, що в загальноімперіяльній, зокрема ж у національній політиці, дотогочасний, сталінський курс у нічому не зміняється. Таке, власне, значення мало пришивання Берії намагання потурати відосеред-нім націоналістичним змаганням поневолених Москвою народів, зокрема України й Кавказу. Це обвинувачення Берії було найфантастичнішим і найнедоречнішим, бо ж Берія упродовж довгих літ був реалізатором найбезогляднішого сталінського гніту. Вже через те саме він не міг би стати серйозним речником чи хоча б партнером самостійницьких, протиросійських течій.. Ліквідація Берії була справою персональних порахунків і боротьби за владу всередині кремлівської верхівки. Коли ж Маленков висунув два головні обвинувачення: намагання Берії поставити партію під диктатуру МҐБ та загравання з сепаратистичними тенденціями, то йшло не про самий претекст для ліквідації Берії, а більше про дальші політичні цілі. Пожертвування голови найстаршого опричника, щоб відтяжити режим і цілу державну систему при надмірному зрості напруження між нею і народом — це стара практика російського самодержавства, з якої неоднократно користав і Сталін. Долучивши до афери Берії справу національно-самостійницьких прагнень, режим Маленкова хотів заманіфестувати свою чуйність та неподатливість у тому відношенні. Одночасно, вичува-ючи поважну внутрішню кризу імперії, він мобілізував імперіялістичні настрої московського народу, щоб у потребі на них спертися.

Тактика Маленкова, щоправда, протистоялась зосередженню й вибухові протибольше-вицьких настроїв у революційному кипінні після смерти Сталіна, але істотного питання вона не розв'язала й не могла розв'язати. Джерела напруження залишились далі діючими. У щілинах, які Маленков відкрив як вентилі безпеки, зосереджувалися тенденції до зміни цілого ладу. Створювалися у системі такі виломи, які Кремль уважав за надто небезпечні. Загальне наставлення проти органів МҐБ, зактивізоване погромом кліки Берії, вдарило в самі основи і в головну опору большевизму. Подібно був використаний зворот в економічній політиці в напрямі до більшого наголошення споживчого виробництва на базі вже досягненого рівня важкої й видобувної промисловости. Почалися самочинні спроби, які спричинили б цілковитий переворот у большевицькій економічній системі. Бож істотою цієї системи є якраз крайній визиск усіх сил та засобів народу і людини для розбудови державного економічно-мілітарного потенціялу. Тільки ним користується правляча комуністична кліка, змагаючи до експансії большевицького імперіялізму. Тримати народи і кожну людину в постійних злиднях та в невільничій економічній залежності від державної бюрократії — це, поруч поліційного терору, основний засіб большевицького панування. Для виправдання цієї системи большевики ставляють засаду, що розбудова соціялістичного господарства має місце перед заспокоєнням життєвих потреб населення. В цій розбудові вони запляновують усе дальші цілі, так що момент, коли народне господарство стане на службу актуальних життєвих потреб народу, відсувається в безконечність щораз далі. При цій економічній політиці обслуговування потреб населення зводиться до найконечнішого мінімуму і є предметом різних пропаґандивних спекуляцій.

Маленківська теза про те, що досягнений рівень індустріалізації дозволяє присвятити більше уваги й засобів споживчій продукції, була невигідною для большевиків, бо позбавляла їх основного аргументу в оправдуванні дотогочасного курсу і, в консеквенції, вимагала б далекойдучого переставлення цілої економічної політики. Це використали конкуренти Маленкова в боротьбі за владу, зокрема Хрущов. Про те, що саме ці питання були головним предметом внутрішньої розгри в кремлівській кліці, свідчать перші основні заяви і заходи Хрущова після приходу до влади, які були відворотом від тактики Маленкова.

Так само як Маленков, Хрущов побачив необхідність поробити якісь поступки перед загальним прагненням зміни, щоб уникнути вибуху загальної протибольшевицької революції. Його тактика змагала до того, щоб обійти конечність значніших реальних поступок, перекласти увагу з економічної площини на внутрішньополітичну і тим розрядити напруження. Це були, ніби далекосяглі зміни, в дійсності позбавлені реального змісту. Плян Хрущова, щоб широко розреклямовані зміни насправді звести до малозначних справ і такою тактикою обманути народи — це тільки один бік справи. Другий, натомість, показує дуже виразно, яку небезпеку добачав Кремль у зрості протибольшевицького наставлення в усіх, здавалося б, остаточно опанованих народах. Бо годі припустити, що Хрущов і ціла верхівка КПСС не здавали собі справи з того, що вони, засуджуючи сталінізм чи хоча б деякі його, типові для большевицької системи, практики, зрушують підвалини системи. Коли ж вони на те зважилися, то тільки тому, що тим сподівалися заспокоїти протибольшевицькі настрої, звернути їх лише проти минулого та розладувати напруження обіцянками направити й демократизувати цілу систему. В національній політиці Кремль уважав за необхідне принаймні створити враження далекойдучих реформ у напрямі збільшеної автономії союзних республік. Побіч різних заходів устроєво-правного характеру, в цьому напрямі йдуть різні політично-пропаґандивні заходи, які мають створити враження, що в СССР, крім москалів, теж інші народи користуються щораз більшими правами. Зокрема у відношенні до України ця большевицька пропаганда щораз більше зміцнюється.

Спільною рисою тактики Маленкова і Хрущова є відхилення від тогочасного курсу безоглядности за часів Сталіна. Причиною того було уодностайнення і зріст протибольшевицьких настроїв до такого ступеня, що їх уже не могла опановувати большевицька система самим насильством і терором. Заміна маленківської тактики хрущовською випливала з намагання кремлівської верхівки звести неминучі поступки режиму до найнезначніших. Одначе, хоч Хрущов усунув Маленкова для того, щоб зменшити його поступки, то в короткому часі сам мусів проголосити значно дальший і небезпечніший відступ від ніби непорушного курсу. Його спроба вивести большевизм з кризової ситуації самим тактичним маневруванням і пропаґандивними ефектами не вдалася. Намагання перехитрити народи обернулося в самообман. Бо заходів для внутрішнього скріплення й консолідації компартії шляхом регабілітації і привернення до впливів позасуджуваних комуністичних провідників та введення т. зв. колективного керівництва ніхто не прийняв за справжні поступки в користь народу. Натомість, пропаґандивне оформлення тієї тактики, яке мало викликати враження далекосяглих реформ, але було позбавлене справжнього змісту, народ цілком слушно потрактував як вияв внутрішнього захитання большевизму, прикриваного незмінною забріханістю. Таким чином, тактика Хрущова в національній і внутрішній політиці Москви виявила інші слабі місця большевизму. Спрямований у тому напрямі натиск національно-самостійницьких, протикомуністичних сил розпочав серію процесів, які вносять щораз глибший розклад у систему большевицької імперії та підготовляють придатний ґрунт для загальної протибольшевицької визвольної революції.

В цьому розвитку окремі явища й цілі процеси захитання, відступів і розкладу в большевицькій імперіяльній системі є наслідком розвитку й діяння протиставних, національних сил і рухів. Основнрю силою є індивідуальність, самобутність кожної нації, яка зформувалася упродовж цілого історичного розвитку та на кожному історичному етапі, за всіх умов, змагається за своє самостійне життя, за вільний розвиток і вияв своїх творчих сил і властивостей у різних царинах людського життя. З цього джерела зроджується і постійно поновляється змагання поневолених Москвою народів за волю та їхній відпір усім розкладовим діянням комунізму.

Одначе спонтанне змагання націй проти большевицького поневолення, без плянової організації і керівництва визвольною боротьбою, було б справою дуже важкою і незвичайно затяжною. Відпорність і чинний спротив народів большевицькому поневоленню в повоєнному періоді були великою мірою підтримані й активізовані національно-визвольними, революційними організаціями, передусім ОУН і УПА та подібними революційними силами інших народів. Боротьба і ціла діяльність зорганізованих визвольних рухів відограла ролю збудника, ідейного керівництва та кристалізаційного осередку революційних процесів, які в розвитку подій багатіли симпатіями, підтримкою й активною співдією, а далі й спонтанною революційною самодіяльністю широких народніх мас. Приклад революційної визвольної боротьби поширявся на інші народи. Навіть там, де не було відразу живого відгуку, революційні акції та ідеї залишають насіння, яке згодом сходить.

Визвольно-революційний процес, який у перші повоєнні роки мав свої активні огнища тільки в повстанській і підпільній боротьбі ОУН-УПА та серед подібних революційних організацій інших народів, дістав значне підсилення і поширення від двох нових революційних факторів. Першим з них була боротьба українських націоналістів у большевицьких концтаборах, яка розпочалася спонтанно в різних пунктах і з часом охопила цілу концтаборову систему. Значення цієї боротьби сягає далеко поза межі самих концтаборів і стає одним із центральних факторів у розвитку цілого революційного процесу.

Інституція концтаборів має центральне значення в цілій большевицькій системі, побудованій на насильстві й терорі. Концтабори служать большевикам не тільки для знешкідливлювання і винищування самих в'язнів при використанні їхніх сил; вони мають бути пострахом для всіх громадян СССР. Боротьба українських націоналістів у концтаборах, поширена на політичних в'язнів інших національностей, довела до важливого психологічного зламу. Кожна вістка про те, що навіть у страшних большезицьких концтаборах борці за волю не падають духом і ставлять зорганізований спротив каторжній системі, має дуже сильний підбадьорюючий вплив на поневолені народи. Таким чином концтабори перестали бути виключно знаряддям большевицького терору та почали діяти як огнища незламної боротьби за волю.

Другим фактором революційного процесу стала спонтанна боротьба молоді і робітництва у містах у формі страйків і масових розрухів. Ця боротьба розпочалася найперше в Берліні та в інших містах Східньої Німеччини і дала приклад до наслідування населенню т. зв. сателітних країн. Уже в тих подіях виразно виявилось, що у тоталітарній комуністичній системі така форма боротьби не тільки можлива, але й успішна. Ці події показали, як загальне напру-ження революційних настроїв може з малих іскор розгорітися у пожар таких революційних зривів, яких большевицький режим не може здушити звичайними поліційними силами й засобами та які виростають у форми визвольної війни. Дальший розвиток революційних зривів у сателітних країнах був великою мірою наслідком того впливу, який мало повстання в Східній Німеччині. Хоча воно було здушене вогнем большевицьких танків і артилерії, то все таки моральна перемога була на боці революції. В тих подіях виявилася дуже переконли-вою і несподівано великою потенція революції. Під оглядом матеріяльно-технічним вона постала просто з нічого, без жодного підготовлення, голіруч. З робітничих демонстрацій постали революційні сили, проти яких большевики мусіли виставити цілі панцерні з'єднання. Це були просто спонтанні вибухи, які можна розцінювати тільки як пробні алярми. Але в тих пробах показалась така потенція революції, що в усіх поневолених народах зміцнилося самопочуття власної сили та зрозуміння, що скоординований революційний зрив усіх народів змів би зненавиджений комунізм з лиця землі.

Робітничі революційні спалахи у Східній Німеччині, а потім в інших країнах — це промо-виста маніфестація становища робітництва в країнах т. зв. народньої демократії(У Польщі, Чехо-Словаччині, Східній Німеччині, Мадярщині, Болгарії, Румунії, які є сателітами Москви, з накиненими й підтримуваними нею комуністичними урядами.). Після кількох літ панування комунізму і підлеглости тих країн большевицькій Москві робітництво активною боротьбою засвідчило, що воно стоїть на боці протибольшевицької визвольної революції, а прикривання комуністичної системи й режиму іменем робітництва не має основи. Робітничі розрухи мали вплив на покращання також матеріяльного і політичного положення загалу населення, примусивши комуністичний режим піти на різні поступки.

Події в Польщі й Мадярщині в останніх місяцях 1956 р. мали в обидвох випадках однакове походження. Протибольшевицькі революційні настрої народніх мас досягли такого поширення і напруги, що навіть незначні причини могли викликати вибух і активну боротьбу. Зріст революційних настроїв був спричинений всіма проявами московсько-большевицького поневолення, нестерпними умовами й утисками, що їх запровадив і втримував комуністичний режим. Піднесення ж температури революційних настроїв до стану кипіння викликали самі большевики удаваним відворотом від сталінізму та злагідненням курсу. В народніх масах відразу виникло переконання, що ця большевицька тактика є подиктована почуттям слабости й непевности режиму в обличчі щораз виразнішої непримиренної постави поневолених народів. З другого ж боку, виразно показалось, що большевики намагаються вийти з скрутного положення порожніми хитрощами, що т. зв. десталінізація і колективне керівництво нічого народові не дає, не приносить істотного покращання, ні злагіднення курсу в трактуванні народу, тільки змагає до унормування відносин та консолідації в самій комуністичній партії, в пануючій комуністичній кліці. Ця фальшивість, забріханість большевиків, сполучена з очевидними виявами внутрішнього захитання й слабости, особливо дратуюче подіяли на настрої народніх мас, які дійшли до експльозивного напруження.

Події в Польщі і в Мадярщині мали аналогічний початок, але далі покотилися цілком різними коліями. Це показує, як порізному може виладуватися революційний потенціял у спонтанному, а не планово організованому й керованому революційному русі. В обидвох цих країнах була, загально взявши, однакова ситуація й наставлення, як по боці національному, так і большевицькому. Це були властиві противники, що стали проти себе в крайній ворожості та з свідомістю, що мусить прийти до одвертого зудару між ними. Теж комуністичні партії і режим в обидвох країнах були в однаковій вихідній ситуації та в подібному стані. Попередньо вони були послушним знаряддям поневолювання власних народів. їх місце було на боці ворога. Одначе під зростаючим тиском протибольшевицької, національно-визвольної енерґії та в наслідок внутрішнього захитання й розкладу в комуністичному таборі, в обидвох партіях розпочалося ферментування, яке захитало їхню монолітність й одностайне наставлення. Боротьба між; національно-самостійницьким фронтом і большевицькою окупацією викликала в комуністичних партіях обидвох країн тріщини, розклад і внутрішні суперечності по тих самих лініях.

У компартії в Мадярщині цей процес відбувався “без вітрил і стерна”, як його несли переважаючі хвилі боротьби. В парі з офензивою і щораз то новими перемогами національно-визвольної революції, розкладена і топніюча комуністична партія (наскільки її можна було ще трактувати як одностайну силу) намагалася втримати зв'язок з подіями і запевнити собі в них будь-яку ролю. Це вже не була роля інструменту большевицького керівництва, а роля буфера чи гальма. Коли ж большевики перейшли до генерального протинаступу, щоб розгромити національну революцію скупченими мілітарними силами, тоді й мадярська компартія відразу перекинулася з тактики поступок і пристосування у попереднє становище слухняного большевицького інструменту.

Тим часом подібні на початку серед компартії в Польщі події, пішли іншим шляхом. Група Ґомулки неґативно ставилась до до-тогочасного курсу режимової політики, як з власних групово політичних мотивів, так теж із конечности хоча б частинне піти назустріч національно-самостійницькій стихії. Ця група була настільки рішуча, що в кризовій ситуації взяла в свої руки ініціятиву і покерувала розвитком подій. У внутрішньо-партійній розгрі проти беззастережно послушного Москві крила партії, т. зв. групи сталіністів, Ґомулка і його прихильники сперлися на національно-самостійницьку стихію, зробилися певною мірою речниками у спротиві московській окупації. Через це вони потрапили взяти під свою контролю й дещо стримати ту національну стихію, яка була близькою до революційного вибуху. З другого боку, Москва мусіла погодитися з перемогою тієї групи та з її політикою, не зважаючи на те, що це привело до значного звуження і послаблення большевицького панування в тій країні. Кремль зрозумів, що в іншому випадку треба було рахуватися з поважними революційними розрухами, яких не можна б опанувати без воєнних дій. Такі дії цілком не були б на руку тогочасній політиці Кремля. Одночасний вибух повстань у Польщі й Мадярщині був би для большевиків надто небезпечний. Тим часом влада Ґомулки давала Гарантії, що опанує ситуацію, не допустить до дальшого розгортання революції та, ціною деяких поступок, втримає комуністичну систему, допоможе Москві зберегти основні позиції й головні засоби її володіння. Режим і політика Ґомулки не були і не є ні для самос-тійницьких змагань польського народу, ані для большевицького імперіялізму задовільною і тривкою розв'язкою. Обидві сторони трактують його як тимчасове перехідне явище, яке толерується до певного часу. Тихим натиском вони намагаються посувати його в корисному для своїх інтересів напрямі.

Знову ж режимові Ґомулки напевно не бракує тверезого розуміння, що він є в типовій ролі буфера між двома непримиренно ворожими силами, без певної власної бази. Однак Ґомулка не думає резиґнувати з керівництва подіями та бачить перед собою перспективу стабільности. Така оцінка може спиратися на переконанню, що обидві протиставні сили, не зважаючи на їхню взаємну ворожість, будуть існувати постійно поруч себе й жодна з них не спроможеться знищити другої. Саме ж явище націонал-комуністичної групи Ґомулки з походження є мішанцем-бастардом польського національного незалежництва й московського комунізму. Його бажанням є утривалити свою породу: комуністичну Польщу, але якщо можливо — незалежну від Москви. Його пляни базуються на тому, що як походженням, так і інтересами він має чимало спільного з обидвома протиставними таборами і може рахувати на підтримку однієї сторони, коли треба протиставитися задалеко йдучим вимогам другої.

Режим Ґомулки з його політикою вносить у систему московських сателітів елемент затяжного розладу і напружень. Хоч він певною мірою невтралізує натиск національно-визвольної стихії, то одночасно й сам подається під тим тиском та передає його на цілу сателітну систему. Це створює небезпеку для Москви. Поскільки большевикам під політично-пропаґандивним оглядом зручніше поборювати безпосередні акції самостійництва, заплямовуючи їх “фашизмом” і “контрреволюцією”, то протиставитися політиці комуністичного режиму в сателітній країні драстичними засобами — невигідно. Тим часом “власний шлях до соціялізму” становить заразливий приклад до насдідування в інших сателітах, веде до пом'ягшення комуністичної системи та її режиму і до послаблення диктату Москви.

Т. зв. націонал-комунізм у тих країнах, де комунізм поширюється, насаджується чи закріплюється під впливом Москви, є перехідним явищем між національною самобутністю і підлеглістю большевицькому імперіялізмові. Вартість цього явища визначає загальний розвиток подій. Націонал-комунізм корисний для Москви там, де він розкладає і послаблює національно-самостійницькі сили і настрої якогось народу. Цілком іншу ролю сповняє націоналкомунізм у тих країнах, які вже опановані большевизмом і де панує комунізм у своїй властивій формі, як інструмент тоталітарного московського імперіялізму. Там тенденції націонал-комунізму є наслідком напору національно-самостійницької стихії і перехідним явищем від підлеглости большевицькій Москві до національної незалежности. Комуністичний елемент, який ще втримує зв'язок з большевизмом, є приречений на цілковите зникнення, якщо далі стоятиме під переможним впливом національної стихії. В таких випадках націоналкомунізм визначає процес обмеження і поступової ліквідації большевицького панування.

Поступливість Кремля у користь політики Ґомулки спричинена подіями в Польщі, а ще більше одночасною національною революцією в Мадярщині. Щоб не провокувати революційного вибуху в інших сателітних країнах, Москва вважала за тимчасово вигідне відкрити другий шлях для національних стихій. Очевидно, вона далі буде докладати зусиль, щоб решту сателітних країн втримати в дотогочасній залежності. Така мета різних політичних і господарських заходів у відношенні до сателітів, різ.них поступок чи обіцянок Москви. Але намагання ізолювати події в Мадярщині і в Польщі від решти сателітів є безуспішні. Тому Москва і надалі мусить толерувати “власний шлях” Ґомулки з його різними відхиленнями від встановлюваного Кремлем курсу, щоб небезпечний приклад мадярської революції рівноважити і послаблювати менше загрозливим взірцем ґомулківської еволюції. Це все вносить чималий заколот у большевицьку сферу т. зв. народніх демократій. Уодностайнений і, здавалося, устабілізований шабльон большевицького володіння почав утрачати ґрунт і прибрав пливкий вигляд. Привернути попереднє становище є неможливо. А теж трудно Москві встановити однородну та стабілізовану систему для повного контролювання й керування життям у всіх сателітних країнах. Нездоланні національні енергії, які зрушили попередній стан і штовхнули в напрямі відзискання більшої волі, будуть зі збільшеним завзяттям змагатися за національну незалежність. Чи це будуть одверті революційні вибухи, чи ступневе відвойовування волі — все одно; певним лишається те, що боротьба т. зв. сателітних країн проти московського імперіялізму й комунізму ввійшла в нову стадію розгортання.

Всі ці процеси в країнах т. зв. народної демократії мають поважний вплив на настрої і формування цілої внутрішньої ситуації всередині СССР. Вони, а зокрема мадярське повстання, причиняються до оживлення й поширення серед усіх поневолених народів віри в можливість та успішність визвольної революції. Дарма, що большевики скупченою військовою силою здушили повстання на Мадярщині. Це не заморожує революційних настроїв і не викликає серед народів зневіри й резиґнації. Бо в Мадярщині показалася несподівана сила, а не слабість національної революції. Величезна динаміка цієї революції в тому, що вона розгорнулася без особливого організованого підготовлення, спонтанно; з протестаційних демонстрацій молоді й робітництва імпровізованим порядком перетворилася у загальнонаціональне повстання. Це сталося у малій країні, яка вже дванадцятий рік поневолена большевиками та в якій Москва скувала народ і ціле життя комуністичним режимом, тотальною невільничою системою. Отже вже саме виникнення загального революційного зриву в таких умовах має незвичайне історичне значення. Питання, чи в підбольшевицьких умовах, при тотальній комуністичній системі є можлива революція, розв'язане в Мадярщині в безсумнівно позитивному змислі. І ця розв'язка, довершена в живій дійсності, а не в самій теорії, має важливість для кожної країни, поневоленої московським большевизмом.

Універсальне значення мадярського прикладу для кожної протибольшевицької, національно-визвольної революції увидатнюється, зокрема, такими обставинами: мадяри — це малий народ; большевицький режим в Мадярщині був не тільки всебічно закріплений, але й додатково забезпечений совєтськими окупаційними військами, які, незв'язані з мадярським народом, мали б бути цілком позбавлені будь-яких симпатій до його визвольних прагнень. Ці обставини ніяк не облегшували виникнення революційного зриву в Мадярщині, а навпаки. Тому то кожний народ, що хоче боротися з большевицьким поневоленням за свою волю, може приклад Мадярщини стосувати до себе і черпати з нього віру у власні сили.

Коли йде про успішність мадярської революції, то й тут висновки являються цілком додатніми. Самий революційний зрив був успішний, не зважаючи на незвичайні зовнішні труднощі та чималі внутрішні недомагання у розвитку революційного процесу. Революційний зрив був успішний, бо він фактично усунув і розгромив ворожий комуністичний режим та встановлену ним політичну й суспільну систему, знешкідливив і розбив силову опору того режиму — таємну поліцію й комуністичну партію. Він навіть початкове дав собі раду з окупаційним совєтським військом, частинно успішною збройною боротьбою, а ще більше ідейно-політичним впливом на вояків стаціонуючих в Мадярщині відділів совєтської армії. Фактична влада в цілій країні була цілковито в руках революційних сил, у таких формах, як ці сили проявилися й діяли на місцях.

Перемога національної революції не була завершена зформуванням одноцілого й виразно революційного уряду, як це відповідало б станові й потребам цілої країни. Причиною того була спонтанність революції, брак керівництва, яке мало б чітку концепцію і плян визвольної дії та проводило б його в життя. Але ця внутрішня недостача революційного процесу не є доказом поразки в боротьбі з ворогом, московською окупацією та з її інструментом — мадярськими комуністичними силами. Найвиразнішим виявом перемоги революції був перехід на її бік цілої мадярської армії, не зважаючи на те, що ця армія була зформована комуністичним режимом, який упродовж десяти років доклав усіх сил, щоб з неї зробити певну підпору комуністичної системи. Знищення ворожої влади і створеної ним системи, спаралізування всіх її складників та силових чинників, будування нової державної влади, нового революційного суспільно-політичного ладу та однодушна підтримка цілим народом визвольної революції — це безспірні факти, які склались на початкову перемогу проти-большевицької революції в Мадярщині. Коли ж після того большевицькі війська зліквідували виборену незалежність Мадярщини та знову насадили в ній комуністичний режим, то це сталося не в наслідок невдалого зриву, тільки через нову мілітарну аґресію СССР проти осамітненої малої країни.

А проте большевики не могли здушити мадярської визвольної революції тими частинами совєтської армії, які для цього завдання постійно стаціонували в цій країні. Вони мусіли їх замінити новими й значно більшими військовими з'єднаннями. Перед такою агресією, при тому відношенні сил, було б важко встоятися навіть упорядкованій державі. А нова большевицька агресія відбулася в той час, коли революція тількищо перемогла й не було часу приготуватися до війни з наступаючими ззовні ворожими військами.

Мадярська визвольна революція зазнала поразки у війні з СССР головно через те, що відбувалася в повному осамітненні. Большевики могли свобідно кинути проти малої Мадярщини величезні військові сили, а західні держави приглядались тому безчинно. Теж з боку революційних сил інших поневолених народів не було своєчасно достосованих революційних дій у таких розмірах, щоб на більшу скалю зв'язати большевикам руки і відтяжити мадярські змагання.

Висновки з тих подій, поперше, зміцнюють переконання, що теж у найважчих підболь-шевицьких умовах є можливий революційний зрив і що навіть малий народ може повалити тоталітарну комуністичму систему й неволю, якщо він вирішив боротися на життя і смерть. Подруге, на прикладі Мадярщини ще раз підтвердився досвід теж наших визвольних змагань, — коли визвольна революція якогось народу проходить відокремлено, тоді трудно втримати її завоювання перед новим наїздом ворога, який іде воєнним походом ззовні. Отже, оскільки революційний зрив можливий навіть на малій території, то головною справою в дальшому розвитку є якнайдальше поширення революційної боротьби, щоб вона виросла у спільну протибольшевицьку революцію всіх поневолених народів.

Такі висновки самі насуваються кожному, хто цікавиться ходом подій і намагається збагнути їх сенс, отримати науку. Можна бути певним, що це робить дуже багато людей з усіх народів, які опинилися під большевицькою кормигою. Це знають большевики, тому всякими способами силкуються показати події цілком викривлено та спрямувати думки людей у протилежному напрямі. Але народи вже добре пізналися на большевицьких пропаґандив-них методах і вміють у них розкривати саме те, що Москва намагається від них приховати. Крім того, правдиві відомості про розвиток подій в Мадярщині проникають тисячами каналиків і доходять в усі закутки большевицької тюрми народів. Зокрема червоноармійці-учасники подій розносять дуже небезпечні для больґлевизму досвіди й думки. А справитися з ними так, як колись з учасниками катастрофального походу на Фінляндію, сьогодні Кремль уже не може.

Так під впливом подій, які мали місце в минулому році, в усіх народах під большевицьким пануванням швидкими темпами визрівають революційні настрої, революційна свідомість і впевненість. На першому місці стоїть скріплення віри, що визвольна революція власними силами поневолених народів реальнр можлива та що вона може несподівано розбудити кольосальні сили народу. Не тільки Мадярщина виявила свою непередбачувану перед тим силу. Цього самопочуття зазнали всі поневолені Москвою народи. Серед цих народів почало кристалізуватися виразне політичне усвідомлення, що визвольна революція — це спільна справа всіх народів, скованих однією большевицькою неволею. Ця свідомість уже була проявилася динамічною формою під час Мадярського повстання. Вона керувала тими українцями й іншими вояками советської армії, що прихильно поставилися до повстанців і ударемнили большевицькі намагання здушити революцію в самих зародках. Багато з них активно стали по боці повстання. Цього самого походження були численні прояви посиленої революційної активности, прямих революційних дій для підтримки мадярської боротьби, головно в Україні, саботажні акти проти перекидання військ в Мадярщину і т. п. Так само різні вияви симпатій з мадярськими повстанцями в т. зв. сателітних країнах, хоч не мали практичних наслідків для мадярської боротьби, причинилися до загального поширення ідеї спільної визвольної революції всіх підсовєтських народів. Цей процес визрівання ідеї спільної протибольшевицької боротьби в свідомості народів не припинився з придушенням мадярської революції. Він розвивається далі під впливом рефлексій про змарновану велику нагоду.

Особливе значення Мадярщини для наближення загальної визвольної революції полягає в тому, що там так виразно виступило робітництво і вся молодь, як головний бойовий актив і рушій революційної боротьби. Це має сильний притягаючий вплив на робітників і молодь в усіх країнах, закріпачених червоною тиранією. Ці факти потрясають теж частиною підсоветської молоді, яка з опортунізму чи інших причин стала байдужою до справ визвольної боротьби.

Підсумовуючи висновки з мадярської революції для дальшої визвольної боротьби, треба врахувати теж вплив, який може мати постава західніх держав. Становище цих держав супроти героїчної боротьби мадярського народу та супроти брутальної большевицької агресії показало, чого можна від них очікувати в подібних випадках. З одного боку, видне було незвичайно живе зацікавлення мадярськими подіями й небуденні вияви зворушливої симпатії усіх західніх народів до воюючої Мадярщини, хоч здебільша тільки в сфері плятонічній або харитативній. З другого ж боку, лишилась непорушна пасивність політики західніх держав, уникання будь-якого натяку на активне виступлення проти грубої совєтської інтервенції. Це був дуже повчальний приклад того, що поінформованість і симпатії західніх держав — це одна, а дійова політика — друга справа, цілком незалежна від першої. З цього випливає серйозна пересторога, що концентрування визвольної політики на інформуванні чужого світу визвольні змагання та ставлення головного наголосу на здобування в ньому симпатій для цих змагань може провадити до фатального самообману. Очевидно, що така діяльність потрібна й може теж дати деякі наслідки, її треба вести, як тільки можна. Але ніяк не можна трактувати її як головний чинник політики, як фактор, на якому можна складати пляни визвольної боротьби. Нема сумніву, що західні держави добре здають собі справу з того, що унезалежнення Мадярщини від СССР було б дуже вигідне теж для них. Але головною напрямною їхньої активної політики є засада рішучіше не протиставитися .агресії большевицького імперіялізму, хіба тільки тоді, коли він далі вломлюеться у сферу їхніх безпосередніх інтересів. Вони тримаються здалека від усяких дій, які могли б спричинити конфлікт з СССР. Тож і в іншому подібному випадку не можна рахувати на їхню підтримку.

Для революційної організації, яка свою визвольну програму здавна будує на концепції власних сил, чергове підтвердження тієї дійсности не може бути несподіваним ударом. Але нас цікавить теж питання, яка може бути під цим оглядом реакція в настроях народніх мас; чи прикрий досвід не викличе зневіри й резиґнації? Життя вже дало відповідь і на це питання. У політичній свідомості й наставленні широких мас поневолених Москвою народів переважає твереза оцінка реальної дійсности, а не якісь скомпліковані спекуляції, як це не раз буває в рутинованих політиків. Ідучи за голосом т. зв. простого розуму, ці народи вже давніше виробили собі тверезу оцінку політики західніх держав, її цілей та засобів. Починаючи від другої світової війни та розподілу світу між СССР і Заходом на сфери впливів, почерез усі дальші прояви байдужости Заходу до долі поневолених народів до їхньої боротьби, цілий розвиток міжнародньої політики неоднократне виявив, що цим народам нема що покладати надій на Захід. У політичній свідомості цих народів уже немає сподівання на порятунок чи хоча б на поважнішу підтримку від західніх держав. Відомо, що поза вияви словесних симпатій та поза тактично-політичні розгри з большевиками Захід далі не піде. Тому неактивність Заходу у випадку Мадярщини поглибила огірчення поневолених Москвою народів до західніх держав, але не викликала зневіри, ні розпачу. А це тому, що політична увага цих народів уже перед тим звернулася не на сторонню допомогу, а на власну боротьбу та на сприятливий розвиток подій всередині большевицької імперії.

Доказ такого саме наставлення знаходимо в реакції народів на події в міжнародній політиці. Бачимо, що міжнародня ситуація — загострення чи злагіднення напружень між СССР і західніми державами — не мала поважнішого впливу на піднесення чи спад революційних настроїв на підбольшевицькому обширі. Напр., під час найбільшого загострення т. зв. холодної війни та льокальних воєн у Кореї і В'єтнамі не було в СССР і в сателітних країнах якихось революційних спалахів. Натомість, революційні події осени 1956 р. сталися в добі панування т. зв. духа Женеви, під час коекзистенційних залицянь між Заходом і СССР, але після XX з'їзду КПСС та замішання в комуністичних рядах, викликаного т. зв. десталінізаційним курсом. Прояви внутрішньої кризи в большевицькому таборі викликають дуже жваву, спонтанну і масову реакцію населення в підбольшевицьких країнах. Це свідчить про те, що до голосу приходить здоровий політичний інстинкт, який знаходить єдиний шлях до визволення у власній революційній боротьбі. В цьому й лежить головна суть психо-логічного визрівання революції.

В самому комуністичному таборі замішання і суперечності не маліють, а наростають щораз більше. Як уже попередньо відмічено, це замішання є викликане головно зростаючим опором і тиском поневолених народів, далі —безвиглядністю, що большевикам пощастить колинебудь зліквідувати це вороже наставлення. Хрущовська тактика була обрахована на поважніше відпруження, на новий ідеологічний старт комунізму без обтяжень минулого. Тим часом дальші події перекреслили ці розрахунки та примусили большевиків на практиці показати свою незмінену природу, що її вони хотіли замаскувати новою тактикою. Щораз більші суперечності між словами й ділами, нескоординовані перескоки від однієї тактики до другої та безуспішність усіх намагань знайти довір'я і невимушений послух у підкорених народів збільшують ідеологічну розгубленість комуністичної верхівки, що викликає дальше втрачання політичної рівноваги.

Кремль відчуває головного противника большевицького імперіялізму в неподоланному націоналізмі поневолених народів. Хоч останнім часом найсильніші революційні зрушення проявилися в т. зв. сателітних країнах, проте ж большевики вичувають велику загрозу і в революційному націоналізмі народів у складі СССР, першою мірою в Україні. Оскільки дотогочасний досвід показав, що самими репресіями, навіть найкрайнішими, не можна докорінно знищити самостійницьких тенденцій, Москва намагається розрядити їх напругу дальшими поступками. Це все робиться в такому пляні, щоб викликати враження далекосяглого розширення автономії чи пак совєтської суверенности союзних республік, щоб приховати колоніяльне підкорення народів Москві, а зате затримати і скріпити головні засоби московського панування. Такими пропаґандивними актами удаваного поширення прав т. зв. союзних республік було останнім часом признання цим республікам компетенцій встановляти свої кодекси карного й цивільного права за директивами, які подає Москва, компетенцій встановляти адміністративний поділ, а врешті перенесення на республіки деяких функцій господарського плянування. При цих змінах може грати ролю необхідність відтяжити доведений до абсурду совєтський бюрократичний централізм; але большевики показують ці зміни як фактори далекойдучого усамостійнення т. зв. союзних республік, щоб зацитькати самостійницькі прагнення поневолених націй. Щоб підкреслити, що ці акти є виявом нового курсу в національній політиці, до них долучено ще постанови про відновлення республік тих кавказьких народів, які були виселені зараз по війні за “співпрацю з німцями”. Цього роду заходи, обраховані на пропаґандивний ефект та позбавлені більшого політичного значення, нікого не збаламутять і не спинять змагань народів до справжньої незалежности. Але вони мають своє значення як докази, що від брутального здушення мадярської революції Кремль намагається розрядити національно-самостійницькі настрої маркованою поступливістю.

З'ясовані моменти є показниками визрівання загальної протибольшевицької революції. Можна з певністю стверджувати, що цей процес перейшов початкову стадію, в якій самостійницькі змагання різних народів розвивалися відокремлено, поодинці шукали собі догідних доріг. У формуванні політичного наставлення і настроїв поневолених народів втратила попередній обманний вплив орієнтація на сприятливий розвиток міжнародньої ситуації та на визволення з допомогою західніх держав. Уся увага підсовєтських народів звертається в одному, властивому напрямі, в напрямі власної визвольно-революційної боротьби. Всі річки визвольно-революційних змагань різних народів поплили в одному напрямі, що визначається однаковим політичним положенням, з якого є один вихід. Революційні енергії усіх народів дедалі виразніше будуть скеровуватися в одне річище спільної визвольної революції. Паралізуючий вплив большевицької терористичної системи проломаний у багатьох місцях. Поширюється дух безстрашної визвольної боротьби. Народи відчули свою силу та усвідомили штучність большевицької диктатури, в якій мала жменька панує над народом через розпорошення національної енергії. Зріст революційної свідомости й готовости до боротьби відбувається непомітно, під поверхнею життя. Поодинокі спонтанні вибухи свідчать про нагромадження й напруження революційних енерґій. Ці вибухи не вичерпують тих енерґій, тільки збільшують і прискорюють процес їх визрівання в багатьох інших місцях. Большевицькі намагання розрядити нагромаджені революційні настрої тактикою малозначних поступок залишаються без успіху так само, як терором не вдається викорінити змагання до волі. Поважніші поступки режиму, роблені під натиском національ-них стихій, сприймаються як частинні здобутки визвольної революції і причиняються до її дальшого скріплення. Зріст революційних настроїв не дається докладніше оцінити. Перша основна стадія цього процесу часто проходить у підсвідомості народу і не має майже ніяких спонтанних виявів. Зате визрівання готової до чину революційної енергії на такому підготованому ґрунті може відбуватися з блискавичною швидкістю. Потрясення може бути викликане незначним чинником.

З аналізи цілого внутрішнього положення в підсоветському комплексі виходить, що процес ґрунтовного наростання революційних енергій і настроїв відбувається в цілому комплексі на широку скалю і в різних площинах. Не можна передбачити, чи цей процес буде втримуватися довший час в потенціяльному стані в глибині життя, чи в недалекому часі виступить на поверхню і перейде в,стан чинної боротьби. Треба враховувати обидві можливості. А з цього випливає вимога для провідних організованих революційних сил були готовими до великих зрушень, які можуть дати одноразову шансу для повного розгорнення визвольної революції й доведення її до перемоги.

Спонтанні революційні зриви можуть з незначних початків розширитися у великі повстанські дії, охоплювати цілі народи й на певній території знищувати всі ворожі сили. Але закріплення здобутків революції та забезпечення її остаточної перемоги великою мірою залежить від того, чи революційна боротьба прибере організовані форми та чи матиме одноцілий провід, який діятиме за доцільним пляном. Дуже трудно, щоб плян, стратегія і провід революції зформувались імпровізовано в самому розпалі революційної боротьби, якщо для того нема заздалегідь підготованих основ. З цього випливає конечна вимога, щоб усіма можливими зусиллями втримати в Краю ядра організованої революційної сили ОУН. Діяльність Закордонних Частин в цьому напрямі стоїть на першому місці серед всіх інших завдань. ( Після цього закінчення Редакція “Визвольного Шляху” пропустила ще такі речення, які мотивують підготову практичної дії в тому часі:

“Так само важливою є підготова в тому напрямі, щоб у кожний момент, коли цього вимагатимуть події в Україні, чи в сусідніх з Україною теренах, з-за кордону вирушили до безпосередньої дії групи організаторів визвольної революції. Такі групи, навіть малочисленні, можуть відограти дуже важливу ролю, коли вони дадуть революційному процесові влучні гасла, доцільний плян і добру стратегію боротьби. Це все треба мати на підготові, щоб відповідальний час не застав нас неприготованими! )





Книга: Степан Андрійович Бандера. Перспективи Української революції.

ЗМІСТ

1. Степан Андрійович Бандера. Перспективи Української революції.
2. ВІД ВИДАВЦІВ
3. ПЕРЕДМОВА
4. МОЇ ЖИТТЄПИСНІ ДАНІ
5. ЗНАЧЕННЯ ШИРОКИХ МАС ТА ЇХ ОХОПЛЕННЯ
6. ДО ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ КОНСОЛІДАЦІЇ
7. ДО ЗАСАД НАШОЇ ВИЗВОЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ
8. НЕРЕАЛЬНІСТЬ ЕВОЛЮЦІЙНИХ КОНЦЕПЦІЙ ПРИРОДА БОЛЬШЕВИЦЬКОГО РЕЖИМУ І СИСТЕМИ
9. ТРИ ФАЗИ РЕВОЛЮЦІЇ
10. ВИЗВОЛЬНА КОНЦЕПЦІЯ І СТРАТЕГІЯ РЕВОЛЮЦІЇ
11. ПЛЯНОВІСТЬ РЕВОЛЮЦІЙНОЇ БОРОТЬБИ В КРАЮ
12. СЛОВО ДО УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ-РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ ЗА КОРДОНОМ
13. УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ, А НЕ ТІЛЬКИ ПРОТИРЕЖИМНИЙ РЕЗИСТАНС
14. В ДЕСЯТУ РІЧНИЦЮ СТВОРЕННЯ РЕВОЛЮЦІЙНОГО ПРОВОДУ ОУН (10.2.1940)
15. ВІЙНА В КОРЕЇ І НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА ПОЛІТИКА
16. ФРОНТ ПОНЕВОЛЕНИХ НАЦІЙ
17. ТРЕТЯ СВІТОВА ВІЙНА І ВИЗВОЛЬНА БОРОТЬБА. ЗАХІДНЯ КОНЦЕПЦІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ВІЙНИ З БОЛЬШЕВИЗМОМ
18. ДРУЗІ — УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛІСТИ !
19. ПРОТИ ІДЕЙНОГО РОЗЗБРОЮВАННЯ ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ
20. ПРОПАГАНДА ВИЗВОЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ НА ТЛІ ВІЙНИ
21. ЗАВДАННЯ ОУН ПІД СУЧАСНУ ПОРУ. ЗАВДАННЯ ОУН В УКРАЇНІ
22. З МОСКАЛЯМИ НЕМА СПІЛЬНОЇ МОВИ
23. ПЕРВОРОДНИЙ ГРІХ ПРОРОСІЙСЬКОЇ КОНЦЕПЦІЇ
24. ВІДКРИТІ КАРТИ
25. ДО ПИТАННЯ ОСНОВНИХ КАДРІВ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ
26. КОМАНДИР — ПРОВІДНИК (СЛІДАМИ СЛ. ПАМ. РОМАНА ШУХЕВИЧА)
27. ІДЕЯ І ЛЮДИНА В ІДЕОЛОГІЧНОМУ РУСІ
28. ЧОМУ НЕ ДІЙШЛО ДО ПОЄДНУЮЧОЇ ДІЇ “ТРІЙКИ”?
29. ПРОТИ ФАЛЬШУВАННЯ ВИЗВОЛЬНИХ ПОЗИЦІЙ. УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ І РЕЛІГІЯ
30. ВЛАСНІ СИЛИ І КОНЬЮНКТУРА
31. НЕ ОБМАНЮВАТИ КРАЮ І НЕ ЗВОДИТИ НА МАНІВЦІ!
32. ЛЮДИ БЕЗ ҐРУНТУ
33. ЗА ПРАВИЛЬНЕ РОЗУМІННЯ ВИЗВОЛЬНО-РЕВОЛЮЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ
34. ХОЧ ЯКІ ВЕЛИКІ ЖЕРТВИ — БОРОТЬБА КОНЕЧНА
35. ХРУЩОВ ПРОДОВЖУЄ ІМПЕРІЯЛІСТИЧНИЙ КУРС
36. В НАЦІОНАЛЬНІЙ ПОЛІТИЦІ ХРУЩОВ ІДЕ СЛІДАМИ СТАЛІНА
37. СТАЛІНІЗМ ХРУЩОВА У ВНУТРІШНІЙ ПОЛІТИЦІ
38. БОЛЬШЕВИЦЬКА ТАКТИКА Й ВИЗВОЛЬНА БОРОТЬБА
39. НЕЗМІННА СТРАТЕГІЯ МОСКВИ
40. ПЕРШІ ВИСНОВКИ
41. ПРИЗАБУТА НАУЧКА
42. З НЕВИЧЕРПНОГО ДЖЕРЕЛА
43. УКРАЇНА НЕ БУДЕ СПІЛЬНИЦЕЮ МОСКВИ
44. ЩЕ ОДНА ІЛЮЗІЯ МИРУ
45. ВИСНОВКИ З НОВІШИХ ПОДІЙ І ПРОЦЕСІВ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ
46. ПИТАННЯ АТОМОВОЇ ВІЙНИ І ВИЗВОЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ
47. ЗА ЗАВЕРШЕНУ ПОЛІТИЧНУ СТРУКТУРУ
48. ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ
49. ДЕ ПОВИННІ ЗІЙТИСЯ ШЛЯХИ
50. НА ПІВМЕТІ
51. ІНТЕРВ'Ю НІМЕЦЬКОЇ РАДІОСТАНЦІЇ В КЕЛЬНІ ЗІ СТЕПАНОМ БАНДЕРОЮ
52. ПРОМОВА НА П'ЯТУ ЗУСТРІЧ УКРАЇНЦІВ ЗСА І КАНАДИ 1954 РОКУ
53. У 25-ЛІТТЯ ОУН
54. НАД МОГИЛОЮ ЄВГЕНА КОНОВАЛЬЦЯ
55. ПЕРШЕ ІНТЕРВ'Ю ПРОВІДНИКА ОУН, СТЕПАНА БАНДЕРИ З ЧУЖИННИМИ ЖУРНАЛІСТАМИ

На попередню


Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate