Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Артюр Рембо Поезія Переклад Федора Воротнюка
Артюр Рембо Поезія Переклад Федора Воротнюка
© A.Rimbaud
© Ф.Воротнюк, 2004
Текст надано перекладачем
ЗмістОФЕЛІЯ
І
В чорній повільній під зорями сонними хвилі,
Мовби лілея, Офелія ледве пливе.
Білії довгі серпанки її оповили.
– В лісі мисливець мисливця далекого зве.
Так понад тисячу літ у великому сумі
Плине примарою білою в чорній воді.
Так понад тисячу літ у солодкім безумі
Шепче слова, що щезають в нічній чорноті.
Груди цілує, серпанками грається вітер,
Коси гойдає, замріяні очі торка.
Верби ридають, здригаються зронені віті.
Ліг на плече очерет і голубить ріка.
Ряст розступається, тихо латаття зітхає.
Раптом сполоханий птах затріпоче крилом.
Наче жива, вона тіні лапаті лякає.
– Хором таємним від зір золотих загуло.
ІІ
Бліда Офеліє! Біліша від снігів,
Дитя, померла, вхоплена рікою.
– Бо то вітри, що дмуть з норвезьких гір,
Знайомлять зі свободою жорсткою.
Бо то порив, що буйно коси рве,
Бентежний дух засіяв дивним хрипом.
Зітхає ніч, і дерево реве,
Урочий хор природи серце сіпа.
Це шал морів, потужний шум води
Ламає груди вбогої людини.
Квітневий ранок, лицар твій блідий,
Зімлівши, обійняв тобі коліна.
Любові, неба, волі жар яркий –
Стопила сніг палка вогненна сила.
Слова пожерто сном шалених мрій,
Безоднім жахом очі застелило.
ІІІ
– І ось поет казав, що ти при світлі зір
Ходила уночі збирати в лісі квіти,
І що тебе тягло в холодний чорний вир,
Серпанком білосніжним оповиту.
НАСТРІЙ
Серпневого синього вечора піду собі по стежинах,
Колотимусь вістюками, ступатиму по траві.
Замріяний, відчуватиму, що ноги мені освіжились,
І вітру дозволю вологою війнуть по моїй голові.
Не маючи жодної думки, не мовивши жодного слова,
Неначе якийсь волоцюга піду собі без вороття.
Відчую, що душу, шумуючи, підважила хвиля любові,
Природою, наче жінкою, щасливий на все життя.
СОНЦЕ І ТІЛО (Уривок)
Щедре Сонце, це ніжне горнило життя,
Жарить землю в обіймах любовних лещат.
І почув, хто на ліжко моріжкове ліг,
Жіночу жагу, ту що в жилах землі,
Утробу стурбовану, жити охочу,
Бо Бог дав любов їй і тіло жіноче.
Утримує надро тих зародків повінь,
Що в соку земному запорпав був промінь,
І пружиться все, і росте…
О Венеро!
Шкода, що дитинство природи померло,
Тоді бо сатири та фавни неситі
Згризали дерева, здурівши від хіті
І мавки білявої хижі вуста
Мов п’явки зсисали. Та де ж вона, та
Жага світова, що вливала потоком
У Панові жили деревного соку,
І той, обімлівши, флояру грайливу
До губ притискав, і з урочистим співом
Гасав, гарцював і вставав понад лугом,
Збагнувши природи життєву потугу.
Пташки, що співали, в деревах німих
Гойдались, а люди жили на землі,
В любові купаючись, мов в океані.
Шкода, що Кібела у міднім ридвані
Не їздиме з міста до міста, подвійне
Даючи всім персо своє благодійне,
Щоб кожен охочий, припавши до нього,
Ставав повен сили й життя молодого
І чистий та дужий, немов немовля, те,
Що диба та скаче, щасливе й завзяте.
А нині знаннями пихата людина
З очами сліпими й вухами глухими
І що чоловічок, то ситий божок,
Без віри - бовван, без любові - ніщо.
Нещасний, забув молоко твоє ссати,
Могуча Кібело, дбайливая мати,
Забув милуватись рожевим пупком
Тієї Астарти, що в шумі м’якому
Блакитної хвилі з води виринає,
Щоб сповнити чисте повітря до краю
Непевним парфумом тілесного цвіту,
Що змушує серце здивовано битись.
БАЛ ШИБЕНИКІВ
Привітно шибениця квіка,
І б’ють повітря в гопаки
Прочани кволі пана дідька,
Султана любі кістяки.
Вельможний Вельзевул їх водить за краватки
Судомно посміхаються ляльки -
Примусив чорний бал під небом танцювати,
Об їхні пики позбивавши каблуки.
Схвильовані ляльки хапаються руками
І груди пнуть, мов сольні співаки.
Мов дами пристрасні, хвицяються задами
Ті що були не хлопці, не дівки.
Вже кендюх не тягар веселим танцюристам,
І не збагнеш, це гоцалки чи бій.
На коні цім нікому ще не забракло місця,
Сам Вельзевул пиляє скрипці бік.
Стверділої п’яти намуляти не страшно,
Сорочки шкіряної збувся дух,
І решта все гаразд - погойдуйся поважно,
Бо сніговий на дзбані капелюх.
Де репнув череп - крук сидить, мов пишна кучма,
І м’яса шмат сухий у роті вкляк.
Штурхни когось із них - та ж то не мрець вонючий,
А дерев’яний, ніби в панцирі, вояк.
Ура! Зима свистить на кістяковій учті,
І шибениця - крицевий орган.
Підспівують вовки у хижій синій пущі,
І пекло приска в небо кров заграв.
А дай-но гляну цих цвинтарних офіцерів.
Що нишком у побитих пальцях жмуть
Напружені хребці, мов вервицю химерну.
Небіжчики! Назад вас не візьмуть.
Аж раптом хтось один якимсь нестямним дригом
Жалобне па в багряне небо верг,
Як кінь прив’язаний, що хоче стати диба,
І, зашморгом приборканий, завмер.
Ще дряпнувши своє уже повисле тіло,
Під вищирений сміх товаришів,
Як блазень, що в намет поплентався безсило,
Вернувся чуть кісток скрипучий спів.
Привітно шибениця квіка,
І б’ють повітря в гопаки
Прочани кволі пана дідька,
Султана любі кістяки.
КРУКИ
Коли озимніє земля,
І сплине в тишу щемний подзвін
В усіх каплицях придорожніх,
І кожна квітка мертво вклякне,
О Боже, вергни грізним згуком
З небес вельможну зграю круків.
Твої, гаркава ордо, кубла
Жорстокий вітер розкуйовдив,
Отож лети на жовті води,
В яри холодні, в чорні дупла,
До кам’яних хрестів, на шлях;
Хай пір’ям всіється рілля.
Хай над могилами Вітчизни
Скрегоче ваш жалобний крик,
Хай схаменеться мандрівник,
Зупиниться і справить тризну.
Туди дивіться, де горби, -
Вартуйте ж ріднії гроби.
Сидіть же, скорбнії перуни
На древі, в чорну хмару збиті,
Пильнуйте ці травневі квіти
Для тих, що трави їм за труни,
Що вкуті між корчів могутніх,
Що втрачено їм день майбутній.
ТАРТЮФОВА КАРА
Сичить масна смердюча шкварка серця,
Та хіть ховається в святенницьке вбрання.
Щодня поміж людей ласкавий треться,
Пускає бульби та святі слова слинявить.
“Молімося!”. Аж раптом зух щасливий
Блаженне вухо рве брутальним рухом.
Мов липку обдира лискуче тіло,
Слова жахливі впхавши просто в вухо.
То кара! Шати скинуто лукаві,
І рвуться чотки - не скасовано гріха.
Святий Тартюф ізблід. У серці хмара.
Таж він би зараз так молитву вшкварив,
Коли б зухвалець маску не зірвав!
Овва! Тартюф почварний раптом голий став.
ЗЛО
Коли лункої зброї харчки палкі червоні
Летять під небо синє, без угаву сичать,
З високого наказу рушають батальйони
В одну вогневу масу всі разом умирать,
Коли дурна косарка загального психозу
Мужчин перемолоти спішить на стос лайна,
Зневаживши і квіти, й ласкавий промінь сонця,
Й природу, що в людині так гарно все ладна,
Тоді є Бог, що сміхом, глузливо зневажає
Кадила золочені, що курять фіміам,
Нікчемні колисання піднесених осанн,
Та Він не жартом - щиро жінкам відповідає,
Що тихо плачуть в хустку, діставши з неї лиш
Потертий, чорний, ветхий, чи не останній гріш!
© Aerius, 2004
Текст з ae-lib.org.ua
Книга: Артюр Рембо Поезія Переклад Федора Воротнюка
ЗМІСТ
| 1. | Артюр Рембо Поезія Переклад Федора Воротнюка |
На попередню
|
|
