Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Кнут Гамсун Пан З нотаток лейтенанта Ґлана Переклад Г.Кирпи
ХVI
Чи могло бути щось гірше? Я поклав собі держати себе в руках, хай там що, - Бог мені свідок. Я ж не добивався її перший? Ні, ніколи в світі, - просто одного звичайного дня я стояв на тій дорозі, де вона йшла. І що воно за літо на півночі! Вже перелітали хрущі, а люди стали ще незбагненніші, хоча сонце й освітлювало їх удень і вночі. Куди обертали вони погляди своїх блакитних очей і які думки снувалися за їхніми химерними лобами? Втім, що мені до їх усіх?! Я брав свої волосіні й ловив рибу два дні, чотири дні, а вночі лежав з розплющеними очима в хатині…
- Едвардо, я не бачив вас чотири дні!
- Чотири дні? Справді. Щоб ви знали, мені не було коли вгору глянути! Ходіть побачите.
Вона завела мене до зали. Столи звідси повиносили, стільці присунули до стін, всі речі поприбирали, а люстра, кахляна піч і стіни були казково прикрашені вересом та чорним крамом з крамнички. Рояль стояв у кутку.
Так вона готувалась до “балу”.
- Як вам?- спитала вона.
- Чудово,- відповів я.
Ми вийшли з зали. Я спитав:
- Слухайте-но, Едвардо, ви мене зовсім забули.
- Я вас не розумію,- здивувалась вона.- Ви ж бачили, що я робила. Хіба я могла прийти до вас?
- Ні,- сказав я,- мабуть, ви й справді не могли.- Я був невиспаний і виснажений, плів нісенітниці. А душа кипіла, я цілий день відчував своє безталання.- Ні, ви ж і справді не могли прийти до мене. Що я хотів би сказати? Словом, зайшли якісь переміни, щось стало нам на заваді. Так. Тільки я не вчитаю по вашому обличчю, що саме. Яке у вас загадкове чоло, Едвардо! Аж тепер я це бачу.
- Але я вас не забула!- спаленівши, скрикнула вона і взяла мене під руку.
- О, так, Може, ви мене й не забули. Тоді я сам не тямлю, що кажу. Те чи те.
- Завтра ви отримаєте запрошення. Ви повинні танцювати зі мною. Ну й натанцюємося ж ми з вами!
- Ви не хочете мене трішки провести?- спитав я.
- Зараз? Ні, не можу,- відповіла вона.- Скоро приїде лікар, він мені дечім допоможе, лишилась ще жменька роботи. То ви кажете, що зала вийшла нічогенька? А вам не здається...
Біля будинку зупиняється коляска.
- Це вже лікар приїхав?- питаю я.
- Так, я по нього посилала коня, я хотіла…
- Пожаліти його недужу ногу, еге? Ні, дозвольте мені піти геть… Добридень, добридень, лікарю! Радий знов вас бачити. Живі-здорові? Сподіваюсь, ви мені пробачите, як я зникну.
На сходах я обернувся: Едварда стояла край вікна й дивилась мені вслід, розсунувши обома руками гардини, щоб краще бачити; її обличчя було повите в задуму. Мене проймають якісь дурненькі радощі, я швиденько йду звідти, не чуючи під собою землі й немов у тумані. рушниця в моїй руці така легенька, як тростина. “Якби Едварда була моя, з мене вийшли б люди,” - подумав я. Дійшов до лісу, а думки обсідали мене й далі: “Якби вона була моя, я служив би їй з більшою невтомністю, ніж хто інший, і навіть якби вона виявилась недостойною мене, якби їй заманулось вимагати від мене чогось неможливого, я зробив би все, що міг, і тішився б тим, що вона моя… Я зупинився, став навколішки і з почуттям сумирності й надії припав губами до травинок при дорозі; тоді знов підвівся.
Врешті-решт я відчував себе впевненіше. Її мінлива поведінка останнім часом свідчить лише про її манери; вона стояла й дивилась мені вслід, коли я йшов: стояла край вікна, проводячи мене очима, аж поки я зник. Що ще вона могла вчинити? Мій захват збентежив мене до краю, я зголоднів та голоду не відчував.
Езоп біг попереду, за якусь хвилю він загавкав. Я звів голову: на розі моєї хатини стояла жінка, запнута білою хусткою. То була Ева, дочка коваля.
- Добридень, Ево!- гукнув я.
Вона стояла біля високого сірого каменю і ссала палець, її обличчя пашіло вогнем.
- Ево, що з тобою?- спитав я.
- Мене вкусив Езоп,- відповіла вона, соромливо потупивши очі в землю.
Я глянув на її палець. Вона сама себе вкусила. Я відразу ж здогадуюсь про це й питаю:
- Ти давно чекаєш?
- Ні, недавно, відповіла Ева.
А потім, не мовивши більше ні слова, я взяв її за руку й повів у хатину.
ХVIIЗ риболовлі я не заходив додому, а так, із рушницею та ягдташем, і подався на бал. На мені, правда, був мій найкращий шкіряний одяг. У Сірілунн я дістався пізно й почув, що у вітальні танцюють. Згодом хтось вигукнув:
- Ось і мисливець, лейтенант!
Мене обступив гурт молоді - кожне просило показати, що я вполював. Я підстрелив двох морських птахів і зловив трохи пікші. Едварда, усміхаючись, запросила: “Прошу”. Вона розчервонілася від танців.
- Перший танець зі мною, сказала вона.
І ми пішли до танцю. Все обійшлося благо,- мені запаморочилось у голові, та я не впав. Мої великі чоботи добряче човгали, я сам чув те човгання і подумав, що більше не танцюватиму; я навіть подряпав чобітьми пофарбовану підлогу. Та добре, що я не накоїв більшої шкоди!
Двоє прикажчиків добродія Мака витанцьовували старанно й сумлінно. Лікар завзято пускався до всіх танців. Крім цих панів, веселилися тут ще четверо молодесеньких паничів. Це були сини пробста та окружного лікаря, найповажніших панів при церкві. Вони привели з собою якогось нетутешнього комівояжера, що вирізнявся поміж усіма красивим голосом, наспівуючи в такт музики. Інколи він заміняв дам біля роялю.
Я вже не пригадую, як збігли перші години балу, але пам’ятаю геть усю решту ночі. Сонце безперестанку палахкотіло у вікнах, і спали морські птахи. Ми пили вино, їли печиво, голосно балакали й співали; по вітальні розкочувався здоровий і безжурний Едвардин сміх. Та чого вона більше не промовила до мене й слова? Я підійшов до того місця, де вона сиділа, збираючись сказати їй такий гарний комплімент, на який би тільки спромігся. Едварда була в чорній сукні, що лишилася, може від її конфірмації, бо стала на неї надто коротка; але коли вона танцювала, то впадало у вічі, як до лиця їй та сукня. І мені не терпілося їй це сказати.
- Як ця чорна сукня… - почав був я.
Та вона підхопилася, обняла одну зі своїх приятельок за талію і відійшла з нею вбік. Так повторилось двічі. “Гаразд,- подумав я,- нічого не вдієш! Але чого ж вона тоді стоїть край вікна й сумно дивиться мені вслід, як я її покидаю? Хтозна!”
Якась пані запросила мене до танцю. Едварда сиділа поблизу, і я голосно відповів:
- Ні, я зараз ітиму додому.
Едварда кинула на мене запитливий погляд і сказала:
- Додому? О, ні, ви не підете.
Я сторопів, відчувши, що зубами вп’явся в губу. Підвівся.
- Те, що ви сказали, панно Едвардо, як на мене, дуже багатозначне,- похмуро мовив я і зробив кілька кроків до дверей.
Лікар заступив мені дорогу, а Едварда побігла за мною.
- Ви мене не так зрозуміли,- палко мовила вона.- Я хотіла сказати, що ви підете звідси останнім, сподіваюсь, після всіх. До того ж зараз тільки перша година… Слухайте,- раптом додала вона, і очі її засяяли,- ви ткнули нашому весляреві п’ять талярів за те, що він врятував мого черевика. Це надто багато. І вона, обернувшись до всіх, засміялась від щирого серця.
Я стояв з роззявленим ротом - переможений і спантеличений.
- Вам до вподоби жарти,- сказав я.- Мені й на думку не спало дати вашому весляреві п’ять талярів.
- То ви не дали?- вона відчинила двері до кухні й покликала весляра.- Якобе, ти пам’ятаєш, як ми плавали на Кургольменн? Ти тоді врятував мого черевика, що пав у воду?
- Пам’ятаю,- відповів Якоб.
- Тобі дали п’ять талярів за врятованого черевика?
- Еге ж, мені дали…
- Добре. Йди собі…
“Що вона затіває цією вигадкою?- думав я.- Хоче мене осоромити? Нічого в неї не вийде, я від цього не почервонію”.
Я сказав голосно і чітко:
- Мушу оповістити всіх, що це або непорозуміння, або брехня. Мені навіть на думку не спало дати весляреві за вашого черевика п’ять талярів. Може, мені треба було так вчинити, але я цього не вчинив.
- Танці тривають,- мовила вона, зморщивши чоло.- Чого ми не танцюємо?
“Вона мусить мені це пояснити”,- сказав я сам до себе і став шукати нагоди, щоб викликати її на розмову. Вона пішла до суміжної кімнати, я - за нею.
- Будьмо!- сказав я, воліючи з нею випити.
- У мене порожній келих,- відрубала вона.
Одначе перед нею стояв налитий по вінця келих.
- Хіба це не ваш келих?
- Ні, не мій,- сказала вона й, удавши з себе заклопотану, обернулась до свого сусіда.
- Тоді вибачте,- мовив я.
Дехто з гостей помітив цей маленький вибрик.
Моє серце рвалось на шматки, і я з образою сказав:
- Та все-таки ви повинні мені пояснити…
Вона підвелась, узяла мене за руки й проникливим голосом сказала:
- Тільки не сьогодні, не тепер. Мені так сумно. Господи, як ви на мене дивитесь! Ми ж з вами колись приятелювали…
Геть пригнічений, я повернув праворуч і знов пішов до зали, де танцювали.
Трохи згодом прийшла й Едварда, зупинилась біля роялю, де той комівояжер грав якийсь танець. Тієї миті на її обличчя налягла потайна журба.
- Я ніколи не вчилась грати,- каже вона й дивиться на мене туманними очима.- Якби я вміла!
Я не сказав їй на це нічого. А моє серце знов полинуло до неї, і я спитав:
- Чого це ви раптом зажурились, Едвардо? Коли б ви знали, як я за вас страждаю!
- Сама не знаю, чого,- відповіла вона.- Може, від усього заразом. Ех, якби ці люди зараз же пішли звідси,- всі до одного. Ні, тільки не ви; пам’ятайте, що ви підете останнім.
- І знов я ожив від цих слів, і очам моїм зблиснуло світло в сонячній вітальні. До мене підійшла дочка пробста й завела балачку. Мені хотілося, щоб вона опинилася десь далеко, на краю світу, і я давав їй короткі відповіді. Я навмисне не дивився на неї, бо то ж вона казала про мій звірячий погляд. Вона обернулась до Едварди й заходилась розказувати їй, як колись за кордоном, здається, в Ризі, її переслідував на вулиці якийсь пан.
- Він ішов слідом за мною з вулиці до вулиці та все всміхався мені,- оповідала вона.
- Либонь, він був сліпий,- скрикнув я на догоду Едварді, ще й знизав плечима.
Юна дама відразу зрозуміла мої грубощі й відповіла:
- Авжеж, сліпий, інакше хіба б він переслідував таку стару й потворну жінку, як я?
Але я не здобувся Едвардиної подяки, вона потягнула свою приятельку за собою, й вони зашепталися, хитаючи головами. Відтепер я був покинутий на самого себе.
Минає ще година, у шхерах уже прокидаються морські птахи, їхні крики залітають в наші розчахнені вікна. Якийсь радісний порив пойняв мене через ті перші пташині крики, і мене поманило в шхери…
Лікар знов був у доброму гуморі й привертав до себе всю увагу,- дами тільки біля нього й крутились. “Невже він мій суперник?” - подумав я, а ще згадав його кульгаву ногу й непоказну поставу. Він доп’яв десь дотепну присягу: “До скону й до страждань!” І щоразу, коли він присягав тією чудною присягою, я на повен голос реготав. Через свою змученість я наділяв ту людину всіма перевагами, бо мав його за свого суперника. Я тримав лікаря на видноті й кричав:
- Та слухайте ж, що каже лікар!- і намагався голосно сміятися з його фраз.
- Я люблю цей світ,- говорив лікар.- Руками й ногами чіпляюсь за життя. А як помру, то маю надію дістати собі місце у вічності прямісінько над Лондоном або над Парижем, щоб можна було безперестанку слухати шум людського канкану, безперестанку.
- Чудово!- скрикнув я і від сміху зайшовся кашлем, хоч аніскілечки не сп’янів.
Здавалось, що й Едварда була в захваті.
Коли гості розійшлись, я подався в суміжну кімнату й сів чекати. Я чув, як на сходах по черзі казали: “До побачення”. Лікар також попрощався й пішов. Скоро всі голоси завмерли. Моє серце від чекання аж тенькало в грудях.
Та ось зайшла Едварда. Угледівши мене, вона на мить сторопіла, а тоді усміхнулась і сказала:
- О, ви тут! Як мило з вашого боку, що ви лишились до кінця. Я страшенно втомилась.
Вона не рушала з місця.
Тоді і я підвівся зі словами:
- Так, тепер вам треба відпочити. Сподіваюсь, Едвардо, що ваш лихий настрій розвіявся. Недавно ви були дуже смутні, і я страждав через вас.
- Все минеться, коли я висплюсь.
Мені не було чого більше додати, і я пішов до дверей.
- Ага, дякую за сьогоднішній вечір,- сказала вона й подала мені руку. А коли намірилась проводити мене до сходів, я став її одмовляти.
- Не треба, просив я.- Не турбуйтесь, я сам…
Та вона все-таки пішла мене проводити. В передпокої вона терпляче дожидала, поки я знайду свого кашкета, рушницю і ягдташ. У кутку стояв ціпок, я його запримітив і придивився до нього: то був ціпок лікаря. Побачивши, куди я дививсь, вона зашарілась: з її обличчя було видно, що вона невинна й не знала про ціпок. Збігає ціла хвилина. Зрештою її бере шалений нетерпець, і вона з трепетом у голосі каже:
- Ваш ціпок. Не забудьте свого ціпка.
І вона простягає до мене лікарів ціпок.
Я глянув на неї, вона все ще тримала поперед себе той ціпок, її рука тремтіла. Щоб покінчити з цим, я взяв ціпка й поставив його назад у куток. І сказав:
- Це лікарів ціпок. Не можу збагнути, як це кульгавий чоловік міг забути свого ціпка.
- А вам що до того кульгавого чоловіка?!- спересердя крикнула вона й ступила до мене крок ближче.- Ви не кульгаєте, ні! Але якби ви навіть кульгали, то й тоді вам би було далеко до нього, о, далеко, вам би було далеко до нього. Отак!
Я думав, що б відповісти їй, та все вилетіло з голови і я мовчав. Низько вклонившись, я позадкував до дверей і вийшов сходами надвір. Там я трохи постояв, вдивляючись вперед, а тоді подався своєю дорогою.
“Он як, він забув свого ціпка,- думав я,- і вертатиметься по нього цією дорогою. Він не допустить, щоб останнім чоловіком, що вийшов з того дому, був Я…”
Я ледве переставляв ноги, позираючи туди-сюди, на узліссі я зупинився. Аж ось через півгодини чекання показався лікар: він ішов у мій бік, а як побачив мене, то наддав ходи. Перше ніж він устиг щось мовити, я підняв кашкета, щоб побачити його реакцію. Лікар і собі підняв капелюха. Ми наблизилися один до одного, і я сказав:
- Я вам чолом не віддавав.
Він відступив крок назад і витріщився на мене:
- Не віддавали?
- Ні,- сказав я.
Мовчання.
- Та чи мені не однаково, що ви зробили,- відповів він, сполотнівши на виду.- Я забувся свій ціпок і йду по нього.
Я нічого на це не сказав, але відомстив інакше: я простягнув перед ним рушницю, як перед собакою, й звелів:
- Гоп!
Потім засвистів, заохочуючи його до стрибків через рушницю. Якийсь час він боровся сам із собою: його обличчя прибирало найдивовижніших виразів, коли він зціплював губи й потуплював очі в землю. Зненацька він прошив мене поглядом, якась напівусмішка висвітила риси його лиця й він сказав:
- Власне, навіщо ви все це робите?
Я не відповів, але його слова справили на мене враження.
Нараз він простягнув мені руку й глухо мовив:
- З вами щось діється. Якщо ви зізнаєтесь мені, що саме, то, може…
Тепер мною опанував сором і відчай, ці спокійні слова збили мене з пантелику. Мені знов захотілося йому щось приємне, і, схопивши його за пояс, я заторохтів:
- Вибачте мені за це, чуєте? Та що б же зі мною діялось? Нічого такого, мені не потрібна ваша допомога. Ви, мабуть, шукаєте Едварду? Ви знайдете її вдома. Тільки покваптеся, а то вона ляже спати до вашого приходу. Вона дуже стомилась, я сам це бачив. Я кажу вам те, що вас цікавить найдужче, те, що знаю. Це правда. Ви знайдете її вдома, тільки покваптесь!
І я розвернувся й помчав геть від нього, ступаючи лісом широкими кроками. Так добувся я додому, до хатини.
Довгенько я сидів у себе на полу так, як і прийшов,- з ягдташем за плечима та з рушницею в руці. Чудні думки зринали в моїй голові. Чого це я виливав лікареві душу? Я не тямився від того, що тримав його за пояс і дивився на нього повними сліз очима. Тепер, певно, зловтішається,- думав я,- може, сидять оце удвох і з Едвардою й беруть мене на глузи. Він поставив свого ціпка в передпокої. Ти бач, якби я навіть кульгав, то й тоді мені було б далеко до лікаря, дуже далеко, так вона сама сказала…
Я стаю посеред хатини, зводжу на своїй рушниці курок, повертаю її дулом до підйому лівої ноги й вистрілюю.
Куля прошиває ступню і застряє в підлозі. Езоп з переляку гавкнув.
Трохи згодом хтось стукає в двері.
Прийшов лікар.
- Вибачайте, що я вас турбую,- почав він,- ви так швидко пішли, я подумав, що нам не завадило б трохи погомоніти. Мені здається, тут пахне порохом?
Він був цілком тверезий.
- Ви бачили Едварду? Забрали свій ціпок?- спитав я.
- Ціпок забрав. А Едварда вже лягла… Що це таке? Боже правий, ви сходите кров’ю?
- Та ні, пусте. Я збирався відставити рушницю, а вона з доброго дива стрельнула. А хай вам чорт, хіба я повинен вам усе пояснювати?.. То ви забрали свій ціпок?
Він не зводив погляду з мого простреленого чобота, звідки цебеніла кров. Одним махом він поклав додолу ціпок і зняв рукавички.
- Не ворушіться, треба скинути чобіт. Недарма мені здалося, що я почув якийсь постріл.
Книга: Кнут Гамсун Пан З нотаток лейтенанта Ґлана Переклад Г.Кирпи
ЗМІСТ
На попередню
|
|
