Українська Банерна Мережа
UkrKniga.org.ua
В українській трагедії достатньо підстав для агресивного оптимізму. / Роман Коваль

Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate


Вхід в УЧАН
Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:
Завантажити книгу


Скачати одним файлом. Книга: Кнут Гамсун Пан З нотаток лейтенанта Ґлана Переклад Г.Кирпи


ХVI

Чи могло бути щось гірше? Я поклав собі держати себе в руках, хай там що, - Бог мені свідок. Я ж не добивався її перший? Ні, ніколи в світі, - просто одного звичайного дня я стояв на тій дорозі, де вона йшла. І що воно за літо на півночі! Вже перелітали хрущі, а люди стали ще незбагненніші, хоча сонце й освітлювало їх удень і вночі. Куди обертали вони погляди своїх блакитних очей і які думки снувалися за їхніми химерними лобами? Втім, що мені до їх усіх?! Я брав свої волосіні й ловив рибу два дні, чотири дні, а вночі лежав з розплющеними очима в хатині…

- Едвардо, я не бачив вас чотири дні!

- Чотири дні? Справді. Щоб ви знали, мені не було коли вгору глянути! Ходіть побачите.

Вона завела мене до зали. Столи звідси повиносили, стільці присунули до стін, всі речі поприбирали, а люстра, кахляна піч і стіни були казково прикрашені вересом та чорним крамом з крамнички. Рояль стояв у кутку.

Так вона готувалась до “балу”.

- Як вам?- спитала вона.

- Чудово,- відповів я.

Ми вийшли з зали. Я спитав:

- Слухайте-но, Едвардо, ви мене зовсім забули.

- Я вас не розумію,- здивувалась вона.- Ви ж бачили, що я робила. Хіба я могла прийти до вас?

- Ні,- сказав я,- мабуть, ви й справді не могли.- Я був невиспаний і виснажений, плів нісенітниці. А душа кипіла, я цілий день відчував своє безталання.- Ні, ви ж і справді не могли прийти до мене. Що я хотів би сказати? Словом, зайшли якісь переміни, щось стало нам на заваді. Так. Тільки я не вчитаю по вашому обличчю, що саме. Яке у вас загадкове чоло, Едвардо! Аж тепер я це бачу.

- Але я вас не забула!- спаленівши, скрикнула вона і взяла мене під руку.

- О, так, Може, ви мене й не забули. Тоді я сам не тямлю, що кажу. Те чи те.

- Завтра ви отримаєте запрошення. Ви повинні танцювати зі мною. Ну й натанцюємося ж ми з вами!

- Ви не хочете мене трішки провести?- спитав я.

- Зараз? Ні, не можу,- відповіла вона.- Скоро приїде лікар, він мені дечім допоможе, лишилась ще жменька роботи. То ви кажете, що зала вийшла нічогенька? А вам не здається...

Біля будинку зупиняється коляска.

- Це вже лікар приїхав?- питаю я.

- Так, я по нього посилала коня, я хотіла…

- Пожаліти його недужу ногу, еге? Ні, дозвольте мені піти геть… Добридень, добридень, лікарю! Радий знов вас бачити. Живі-здорові? Сподіваюсь, ви мені пробачите, як я зникну.

На сходах я обернувся: Едварда стояла край вікна й дивилась мені вслід, розсунувши обома руками гардини, щоб краще бачити; її обличчя було повите в задуму. Мене проймають якісь дурненькі радощі, я швиденько йду звідти, не чуючи під собою землі й немов у тумані. рушниця в моїй руці така легенька, як тростина. “Якби Едварда була моя, з мене вийшли б люди,” - подумав я. Дійшов до лісу, а думки обсідали мене й далі: “Якби вона була моя, я служив би їй з більшою невтомністю, ніж хто інший, і навіть якби вона виявилась недостойною мене, якби їй заманулось вимагати від мене чогось неможливого, я зробив би все, що міг, і тішився б тим, що вона моя… Я зупинився, став навколішки і з почуттям сумирності й надії припав губами до травинок при дорозі; тоді знов підвівся.

Врешті-решт я відчував себе впевненіше. Її мінлива поведінка останнім часом свідчить лише про її манери; вона стояла й дивилась мені вслід, коли я йшов: стояла край вікна, проводячи мене очима, аж поки я зник. Що ще вона могла вчинити? Мій захват збентежив мене до краю, я зголоднів та голоду не відчував.

Езоп біг попереду, за якусь хвилю він загавкав. Я звів голову: на розі моєї хатини стояла жінка, запнута білою хусткою. То була Ева, дочка коваля.

- Добридень, Ево!- гукнув я.

Вона стояла біля високого сірого каменю і ссала палець, її обличчя пашіло вогнем.

- Ево, що з тобою?- спитав я.

- Мене вкусив Езоп,- відповіла вона, соромливо потупивши очі в землю.

Я глянув на її палець. Вона сама себе вкусила. Я відразу ж здогадуюсь про це й питаю:

- Ти давно чекаєш?

- Ні, недавно, відповіла Ева.

А потім, не мовивши більше ні слова, я взяв її за руку й повів у хатину.

ХVII

З риболовлі я не заходив додому, а так, із рушницею та ягдташем, і подався на бал. На мені, правда, був мій найкращий шкіряний одяг. У Сірілунн я дістався пізно й почув, що у вітальні танцюють. Згодом хтось вигукнув:

- Ось і мисливець, лейтенант!

Мене обступив гурт молоді - кожне просило показати, що я вполював. Я підстрелив двох морських птахів і зловив трохи пікші. Едварда, усміхаючись, запросила: “Прошу”. Вона розчервонілася від танців.

- Перший танець зі мною, сказала вона.

І ми пішли до танцю. Все обійшлося благо,- мені запаморочилось у голові, та я не впав. Мої великі чоботи добряче човгали, я сам чув те човгання і подумав, що більше не танцюватиму; я навіть подряпав чобітьми пофарбовану підлогу. Та добре, що я не накоїв більшої шкоди!

Двоє прикажчиків добродія Мака витанцьовували старанно й сумлінно. Лікар завзято пускався до всіх танців. Крім цих панів, веселилися тут ще четверо молодесеньких паничів. Це були сини пробста та окружного лікаря, найповажніших панів при церкві. Вони привели з собою якогось нетутешнього комівояжера, що вирізнявся поміж усіма красивим голосом, наспівуючи в такт музики. Інколи він заміняв дам біля роялю.

Я вже не пригадую, як збігли перші години балу, але пам’ятаю геть усю решту ночі. Сонце безперестанку палахкотіло у вікнах, і спали морські птахи. Ми пили вино, їли печиво, голосно балакали й співали; по вітальні розкочувався здоровий і безжурний Едвардин сміх. Та чого вона більше не промовила до мене й слова? Я підійшов до того місця, де вона сиділа, збираючись сказати їй такий гарний комплімент, на який би тільки спромігся. Едварда була в чорній сукні, що лишилася, може від її конфірмації, бо стала на неї надто коротка; але коли вона танцювала, то впадало у вічі, як до лиця їй та сукня. І мені не терпілося їй це сказати.

- Як ця чорна сукня… - почав був я.

Та вона підхопилася, обняла одну зі своїх приятельок за талію і відійшла з нею вбік. Так повторилось двічі. “Гаразд,- подумав я,- нічого не вдієш! Але чого ж вона тоді стоїть край вікна й сумно дивиться мені вслід, як я її покидаю? Хтозна!”

Якась пані запросила мене до танцю. Едварда сиділа поблизу, і я голосно відповів:

- Ні, я зараз ітиму додому.

Едварда кинула на мене запитливий погляд і сказала:

- Додому? О, ні, ви не підете.

Я сторопів, відчувши, що зубами вп’явся в губу. Підвівся.

- Те, що ви сказали, панно Едвардо, як на мене, дуже багатозначне,- похмуро мовив я і зробив кілька кроків до дверей.

Лікар заступив мені дорогу, а Едварда побігла за мною.

- Ви мене не так зрозуміли,- палко мовила вона.- Я хотіла сказати, що ви підете звідси останнім, сподіваюсь, після всіх. До того ж зараз тільки перша година… Слухайте,- раптом додала вона, і очі її засяяли,- ви ткнули нашому весляреві п’ять талярів за те, що він врятував мого черевика. Це надто багато. І вона, обернувшись до всіх, засміялась від щирого серця.

Я стояв з роззявленим ротом - переможений і спантеличений.

- Вам до вподоби жарти,- сказав я.- Мені й на думку не спало дати вашому весляреві п’ять талярів.

- То ви не дали?- вона відчинила двері до кухні й покликала весляра.- Якобе, ти пам’ятаєш, як ми плавали на Кургольменн? Ти тоді врятував мого черевика, що пав у воду?

- Пам’ятаю,- відповів Якоб.

- Тобі дали п’ять талярів за врятованого черевика?

- Еге ж, мені дали…

- Добре. Йди собі…

“Що вона затіває цією вигадкою?- думав я.- Хоче мене осоромити? Нічого в неї не вийде, я від цього не почервонію”.

Я сказав голосно і чітко:

- Мушу оповістити всіх, що це або непорозуміння, або брехня. Мені навіть на думку не спало дати весляреві за вашого черевика п’ять талярів. Може, мені треба було так вчинити, але я цього не вчинив.

- Танці тривають,- мовила вона, зморщивши чоло.- Чого ми не танцюємо?

“Вона мусить мені це пояснити”,- сказав я сам до себе і став шукати нагоди, щоб викликати її на розмову. Вона пішла до суміжної кімнати, я - за нею.

- Будьмо!- сказав я, воліючи з нею випити.

- У мене порожній келих,- відрубала вона.

Одначе перед нею стояв налитий по вінця келих.

- Хіба це не ваш келих?

- Ні, не мій,- сказала вона й, удавши з себе заклопотану, обернулась до свого сусіда.

- Тоді вибачте,- мовив я.

Дехто з гостей помітив цей маленький вибрик.

Моє серце рвалось на шматки, і я з образою сказав:

- Та все-таки ви повинні мені пояснити…

Вона підвелась, узяла мене за руки й проникливим голосом сказала:

- Тільки не сьогодні, не тепер. Мені так сумно. Господи, як ви на мене дивитесь! Ми ж з вами колись приятелювали…

Геть пригнічений, я повернув праворуч і знов пішов до зали, де танцювали.

Трохи згодом прийшла й Едварда, зупинилась біля роялю, де той комівояжер грав якийсь танець. Тієї миті на її обличчя налягла потайна журба.

- Я ніколи не вчилась грати,- каже вона й дивиться на мене туманними очима.- Якби я вміла!

Я не сказав їй на це нічого. А моє серце знов полинуло до неї, і я спитав:

- Чого це ви раптом зажурились, Едвардо? Коли б ви знали, як я за вас страждаю!

- Сама не знаю, чого,- відповіла вона.- Може, від усього заразом. Ех, якби ці люди зараз же пішли звідси,- всі до одного. Ні, тільки не ви; пам’ятайте, що ви підете останнім.

- І знов я ожив від цих слів, і очам моїм зблиснуло світло в сонячній вітальні. До мене підійшла дочка пробста й завела балачку. Мені хотілося, щоб вона опинилася десь далеко, на краю світу, і я давав їй короткі відповіді. Я навмисне не дивився на неї, бо то ж вона казала про мій звірячий погляд. Вона обернулась до Едварди й заходилась розказувати їй, як колись за кордоном, здається, в Ризі, її переслідував на вулиці якийсь пан.

- Він ішов слідом за мною з вулиці до вулиці та все всміхався мені,- оповідала вона.

- Либонь, він був сліпий,- скрикнув я на догоду Едварді, ще й знизав плечима.

Юна дама відразу зрозуміла мої грубощі й відповіла:

- Авжеж, сліпий, інакше хіба б він переслідував таку стару й потворну жінку, як я?

Але я не здобувся Едвардиної подяки, вона потягнула свою приятельку за собою, й вони зашепталися, хитаючи головами. Відтепер я був покинутий на самого себе.

Минає ще година, у шхерах уже прокидаються морські птахи, їхні крики залітають в наші розчахнені вікна. Якийсь радісний порив пойняв мене через ті перші пташині крики, і мене поманило в шхери…

Лікар знов був у доброму гуморі й привертав до себе всю увагу,- дами тільки біля нього й крутились. “Невже він мій суперник?” - подумав я, а ще згадав його кульгаву ногу й непоказну поставу. Він доп’яв десь дотепну присягу: “До скону й до страждань!” І щоразу, коли він присягав тією чудною присягою, я на повен голос реготав. Через свою змученість я наділяв ту людину всіма перевагами, бо мав його за свого суперника. Я тримав лікаря на видноті й кричав:

- Та слухайте ж, що каже лікар!- і намагався голосно сміятися з його фраз.

- Я люблю цей світ,- говорив лікар.- Руками й ногами чіпляюсь за життя. А як помру, то маю надію дістати собі місце у вічності прямісінько над Лондоном або над Парижем, щоб можна було безперестанку слухати шум людського канкану, безперестанку.

- Чудово!- скрикнув я і від сміху зайшовся кашлем, хоч аніскілечки не сп’янів.

Здавалось, що й Едварда була в захваті.

Коли гості розійшлись, я подався в суміжну кімнату й сів чекати. Я чув, як на сходах по черзі казали: “До побачення”. Лікар також попрощався й пішов. Скоро всі голоси завмерли. Моє серце від чекання аж тенькало в грудях.

Та ось зайшла Едварда. Угледівши мене, вона на мить сторопіла, а тоді усміхнулась і сказала:

- О, ви тут! Як мило з вашого боку, що ви лишились до кінця. Я страшенно втомилась.

Вона не рушала з місця.

Тоді і я підвівся зі словами:

- Так, тепер вам треба відпочити. Сподіваюсь, Едвардо, що ваш лихий настрій розвіявся. Недавно ви були дуже смутні, і я страждав через вас.

- Все минеться, коли я висплюсь.

Мені не було чого більше додати, і я пішов до дверей.

- Ага, дякую за сьогоднішній вечір,- сказала вона й подала мені руку. А коли намірилась проводити мене до сходів, я став її одмовляти.

- Не треба, просив я.- Не турбуйтесь, я сам…

Та вона все-таки пішла мене проводити. В передпокої вона терпляче дожидала, поки я знайду свого кашкета, рушницю і ягдташ. У кутку стояв ціпок, я його запримітив і придивився до нього: то був ціпок лікаря. Побачивши, куди я дививсь, вона зашарілась: з її обличчя було видно, що вона невинна й не знала про ціпок. Збігає ціла хвилина. Зрештою її бере шалений нетерпець, і вона з трепетом у голосі каже:

- Ваш ціпок. Не забудьте свого ціпка.

І вона простягає до мене лікарів ціпок.

Я глянув на неї, вона все ще тримала поперед себе той ціпок, її рука тремтіла. Щоб покінчити з цим, я взяв ціпка й поставив його назад у куток. І сказав:

- Це лікарів ціпок. Не можу збагнути, як це кульгавий чоловік міг забути свого ціпка.

- А вам що до того кульгавого чоловіка?!- спересердя крикнула вона й ступила до мене крок ближче.- Ви не кульгаєте, ні! Але якби ви навіть кульгали, то й тоді вам би було далеко до нього, о, далеко, вам би було далеко до нього. Отак!

Я думав, що б відповісти їй, та все вилетіло з голови і я мовчав. Низько вклонившись, я позадкував до дверей і вийшов сходами надвір. Там я трохи постояв, вдивляючись вперед, а тоді подався своєю дорогою.

“Он як, він забув свого ціпка,- думав я,- і вертатиметься по нього цією дорогою. Він не допустить, щоб останнім чоловіком, що вийшов з того дому, був Я…”

Я ледве переставляв ноги, позираючи туди-сюди, на узліссі я зупинився. Аж ось через півгодини чекання показався лікар: він ішов у мій бік, а як побачив мене, то наддав ходи. Перше ніж він устиг щось мовити, я підняв кашкета, щоб побачити його реакцію. Лікар і собі підняв капелюха. Ми наблизилися один до одного, і я сказав:

- Я вам чолом не віддавав.

Він відступив крок назад і витріщився на мене:

- Не віддавали?

- Ні,- сказав я.

Мовчання.

- Та чи мені не однаково, що ви зробили,- відповів він, сполотнівши на виду.- Я забувся свій ціпок і йду по нього.

Я нічого на це не сказав, але відомстив інакше: я простягнув перед ним рушницю, як перед собакою, й звелів:

- Гоп!

Потім засвистів, заохочуючи його до стрибків через рушницю. Якийсь час він боровся сам із собою: його обличчя прибирало найдивовижніших виразів, коли він зціплював губи й потуплював очі в землю. Зненацька він прошив мене поглядом, якась напівусмішка висвітила риси його лиця й він сказав:

- Власне, навіщо ви все це робите?

Я не відповів, але його слова справили на мене враження.

Нараз він простягнув мені руку й глухо мовив:

- З вами щось діється. Якщо ви зізнаєтесь мені, що саме, то, може…

Тепер мною опанував сором і відчай, ці спокійні слова збили мене з пантелику. Мені знов захотілося йому щось приємне, і, схопивши його за пояс, я заторохтів:

- Вибачте мені за це, чуєте? Та що б же зі мною діялось? Нічого такого, мені не потрібна ваша допомога. Ви, мабуть, шукаєте Едварду? Ви знайдете її вдома. Тільки покваптеся, а то вона ляже спати до вашого приходу. Вона дуже стомилась, я сам це бачив. Я кажу вам те, що вас цікавить найдужче, те, що знаю. Це правда. Ви знайдете її вдома, тільки покваптесь!

І я розвернувся й помчав геть від нього, ступаючи лісом широкими кроками. Так добувся я додому, до хатини.

Довгенько я сидів у себе на полу так, як і прийшов,- з ягдташем за плечима та з рушницею в руці. Чудні думки зринали в моїй голові. Чого це я виливав лікареві душу? Я не тямився від того, що тримав його за пояс і дивився на нього повними сліз очима. Тепер, певно, зловтішається,- думав я,- може, сидять оце удвох і з Едвардою й беруть мене на глузи. Він поставив свого ціпка в передпокої. Ти бач, якби я навіть кульгав, то й тоді мені було б далеко до лікаря, дуже далеко, так вона сама сказала…

Я стаю посеред хатини, зводжу на своїй рушниці курок, повертаю її дулом до підйому лівої ноги й вистрілюю.

Куля прошиває ступню і застряє в підлозі. Езоп з переляку гавкнув.

Трохи згодом хтось стукає в двері.

Прийшов лікар.

- Вибачайте, що я вас турбую,- почав він,- ви так швидко пішли, я подумав, що нам не завадило б трохи погомоніти. Мені здається, тут пахне порохом?

Він був цілком тверезий.

- Ви бачили Едварду? Забрали свій ціпок?- спитав я.

- Ціпок забрав. А Едварда вже лягла… Що це таке? Боже правий, ви сходите кров’ю?

- Та ні, пусте. Я збирався відставити рушницю, а вона з доброго дива стрельнула. А хай вам чорт, хіба я повинен вам усе пояснювати?.. То ви забрали свій ціпок?

Він не зводив погляду з мого простреленого чобота, звідки цебеніла кров. Одним махом він поклав додолу ціпок і зняв рукавички.

- Не ворушіться, треба скинути чобіт. Недарма мені здалося, що я почув якийсь постріл.

Книга: Кнут Гамсун Пан З нотаток лейтенанта Ґлана Переклад Г.Кирпи

ЗМІСТ

1. Кнут Гамсун Пан З нотаток лейтенанта Ґлана Переклад Г.Кирпи
2. ІІ Буває, ідуть дощі і шаленіють бурі, а тобі хоч би що;...
3. IV Тоді мені дичини не бракувало; полював усе підряд:...
4. VI Якийсь чоловік спитав мене, чи я більше не стріляю: він...
5. VIII Сяк-так минуло кілька днів, моїми єдиними приятелями...
6. Х Я добре пам’ятаю ще один день. То був день, коли...
7. ХІ Вночі крізь сон я чув, як Езоп звівся на лапи у своєму...
8. ХIV Радість п’янить. Я стріляю зі своєї рушниці, а...
9. ХVI Чи могло бути щось гірше? Я поклав собі держати себе в...
10. ХVIII І як же я потім каявся, що так по-дурному вистрілив!...
11. ХІХ Я чую знадвору жіночий голос, кров шугає мені в голову...
12. ХХІ Моя нога й досі непокоїла мене болем, ночами часто так...
13. ХХІІ Минув тиждень. Я позичив у коваля човен і ловив собі...
14. ХХІІІ За милю від себе внизу я бачу море. У горах тюжить...
15. ХХIV Наступного ранку я виходжу на двір і застаю біля...
16. ХХVI Перша сувора ніч. О дев’ятій годині заходить...
17. ХХVІІ Осінь. Літо збігло, воно зникло так швидко, як і...
18. ХХІХ Барон від’їжджає. Чудово! Заряджу рушницю, зійду на...
19. ХХХІІ Прибув поштовий пароплав, він доставив мій мундир і...
20. ХХХІV Якийсь чоловік спитав: - Ви більше не...

На попередню


Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate