Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Чарльз Дікенз Різдвяна пісня в прозі (Оповідання) Переклад Івана Андрусяка
[4]; ось вони! І цей, як його, – той, кого поклали, сонного й напівроздягненого, біля воріт Дамаска, – хіба ви не бачите його? І конюх султана, якого джини перевернули догори ногами! Ось він – Стоїть на голові! Так йому й треба! Я дуже радий. Як він посмів оженитися з принцесою!
Ото вже були б вражені всі комерсанти Лондонського Сіті, з якими Скрудж вів справи, якби вони могли бачити його щасливе, захоплене обличчя й чути, як він із усією властивою йому серйозністю оповідає подібні дурниці та ще й чи то плаче, чи так дивовижно сміється!
– А ось і папуга! – вигукнув Скрудж. – Зелений, із жовтим хвостиком, і на маківці чубчик, схожий на пучок салату! Ось він! «Бідолашний Робін Крузо, – сказав він своєму господареві, коли той повернувся додому, пропливши навколо острова. – Бідолашний Робін Крузо! Де ти був, Робіне Крузо?» Робінзон гадав, що це йому причулося, але ж ні – це говорив папуга, ви ж знаєте. А ось і П’ятниця – мчить з усіх ніг до бухти! Швидше! Нумо! Швидше!
А тоді, з такою невластивою його характерові раптовою мінливістю, він раптом сповнився жалю, дивлячись на самого себе в дитинстві, й повторював, знову заплакавши: «Бідолашний, бідолашний хлопчик!»
– Як би я хотів... – пробурмотів він згодом, утираючи очі рукавом і заховавши руку в кишеню; але відтак, оглянувшись довкола, додав: – Ні, тепер уже пізно.
– А чого б ти хотів? – запитав його Дух.
– Та нічого, – відповів Скрудж. – Нічого. Вчора увечері якийсь хлопчик заколядував біля моїх дверей. Мені б хотілося дати йому що-небудь, оце й усе.
Дух задумливо посміхнувся і, змахнувши рукою, сказав:
– Поглянемо на інше Різдво.
Із цими словами Скрудж-дитина немов підріс на очах, а кімната, в якій вони опинилися, стала ще темнішою й бруднішою. Панелі в ній розсохлися, віконні рами розтріскались, а від стелі відвалилися шматки штукатурки, оголивши дранку. Але коли і як це сталося, Скрудж знав не більше, ніж ми з вами. Він знав лише, що так і мусило бути, що саме так усе й було. І знову він був тут сам-один, тоді як усі інші хлопчаки розійшлися додому на веселі канікули.
Але тепер він уже не сидів за книжкою, а зневірено крокував із кута в куток. Скрудж глянув на Привида і, ледь похитавши головою, із тривожним очікуванням глянув на двері.
Вони прочинилися, і маленька дівчинка, на кілька років молодша від хлопчика, вбігла в кімнату. Кинувшись хлопчикові на шию, вона поцілувала його, називаючи своїм любим братиком.
– Я приїхала за тобою, любий братику! – говорила крихітка, захоплено сплескуючи тоненькими рученятами і перегинаючись ледь не навпіл від радісного сміху. – Ти поїдеш зі мною додому! Додому! Додому!
– Додому, маленька Фен? – перепитав хлопчик.
– Звісно! – вигукнуло дитя, сяючи від щастя. – Додому! Назовсім! Назавжди! Батько став дуже добрий, зовсім не такий, як колись, і вдома тепер, як у раю. Учора ввечері, коли я лягала спати, він раптом заговорив зі мною так ласкаво, що я не побоялася і попросила його ще раз, щоб він дозволив тобі повернутися додому. І раптом він сказав: «Гаразд, нехай приїде», – і послав мене за тобою. І тепер ти будеш справжнім дорослим чоловіком, – продовжувала крихітка, дивлячись на хлопчика широко розкритими очима, – і ніколи більше не повернешся сюди. Ми будемо разом усе Різдво, і як же ми будемо веселитися!
– Ти стала такою дорослою, моя маленька Фен! – вигукнув хлопчик.
Дівчинка знову засміялася, заплескала в долоньки і хотіла погладити хлопчика по голові, але не дотягнулася і, заливаючись сміхом, стала на пальчики й обхопила його за шию. Потім, сповнена дитячого нетерпіння, потягнула його до дверей, і він охоче пішов за нею.
І тут чийсь грізний голос закричав гулко на всю прихожу:
– Несіть униз скриньку учня Скруджа! – І сам шкільний учитель власною персоною з’явився в прихожій. Він глянув на учня Скруджа люто-поблажливим поглядом і потиснув йому руку, через що той геть розгубився; а відтак повів обидвох дітей у парадну вітальню, більше схожу на обмерзлий колодязь. Тут, залубенівши від холоду, висіли на стінах географічні карти, а на вікнах стояли земний і небесний глобуси. Діставши графин дуже легенького вина і шматок дуже важкого пирога, він запропонував дітям поласувати цими делікатесами, а худому слузі велів винести поштареві склянку «того самого», але він відповів, що дякує хазяїнові, але якщо «те саме» й справді те, чим його вже раз пригощали, то краще не треба. Тим часом скриньку юного Скруджа вже підняли на дах поштової карети, і діти, не гаючись ні секунди, попрощалися з учителем, сіли в екіпаж і весело рушили. Швидко замигтіли спиці коліс, збиваючи сніг із темного листя вічнозелених гілок.
– Тендітне створення! – сказав Привид. – Здавалося, найлегший подув вітерця може її погубити. Але в неї було велике серце.
– О так! – закричав Скрудж. – Ти маєш рацію, Привиде, і не мені це заперечувати. Боже борони!
– Вона померла вже заміжньою жінкою, – мовив Привид. – І здається, в неї залишилися діти.
– Один син, – поправив Скрудж.
– Справді, – сказав Дух. – Твій небіж.
Скруджеві стало трохи не по собі, і він буркнув:
– Так.
Щойно вони покинули школу, і ось уже стояли на людній вулиці, а повз них снували тіні перехожих, і тіні візків і карет котили мимо, прокладаючи собі дорогу в юрбі. Словом, вони опинилися в гущі гомінкої міської товкотнечі. Святково прикрашені вітрини магазинів не залишали сумнівів у тому, що знову настало Різдво. Але цього разу був уже вечір, і на вулицях горіли ліхтарі.
Привид зупинився біля дверей якоїсь крамниці й запитав Скруджа, чи впізнає він цей будинок.
– Іще б пак! – вигукнув Скрудж. – Адже мене колись віддали сюди на навчання!
Вони увійшли. І побачили старого джентльмена в перуці, який сидів за настільки високою конторкою, що якби вона була бодай іще на два дюйми вищою, його голова вперлася б у стелю. Неймовірно схвильований Скрудж вигукнув:
– Та це ж старий Феззівіґ! Помилуй, Господи! Він знову живий!
Старий Феззівіґ відклав перо і глянув на годинник, стрілки якого показували сьому пополудні. Із задоволеним виглядом він потер руки, осмикнув жилетку на об’ємистому черевці, розсміявся так, що затрясся весь, від чобіт до брів, і закричав приємним, густим, веселим, зичним басом:
– Гей, ви! Ібензере! Діку!
І двійник Скруджа, який став уже дорослим молодиком, стрімко вбіг у кімнату в супроводі іншого учня.
– Таж це Дік Вілкінз! – сказав Скрудж, звертаючись до Привида. – Звичайно, він! Ясна річ! Бідолаха Дік! Він так любив мене.
– Ха-ха, хлопці – сказав Феззівіґ, – кидайте роботу! Адже нині Святвечір, Діку! Завтра Різдво, Ібензере! Зачиняйте віконниці! – вигукнув він, ляскаючи в долоні. – Швиденько!
Бачили б ви, як вони взялися до справи! Раз – і вони вже вискочили на вулицю з віконницями в руках; два-три – поставили віконниці на місце; чотири-п’ять-шість – засунули й закріпили болти; і перш ніж ви б устигли полічити до дванадцяти, вже влетіли назад, дихаючи, як рисаки-переможці.
– Ого-го! – закричав старий Феззівіґ, з неабиякою моторністю вистрибуючи з-за конторки. – Несіть усе геть, хлопці! Розчистіть-но побільше місця. Ворушися, Діку! Веселіше, Ібензере!
Несіть геть! Цікаво, чого б вони, з благословення старого, не віднесли. За мить усе було готово. Що лише за своєю могло пересуватися, щезло з очей, немов його ніколи й не було; підлогу підмели й зволожили, лампи оправили, в камін підкинули дров, і магазин перетворився на теплий, затишний, чистий, яскраво освітлений бальний зал, якого лише можна побажати для танців у зимовий вечір.
Прийшов скрипаль із нотною папкою, став за височенну конторку, як за дириґентський пульт, і видав такий звук, ніби забурчало в п’ятдесяти животах водночас. Прийшла місіс Феззівіґ – суцільна добродушна посмішка. Прийшли три міс Феззівіґ – квітучі й чарівні. Прийшли слідом за ними шість юних поклонників із розбитими серцями. Прийшли всі хлопці й дівчата, що працюють у магазині. Прийшла служниця зі своїм кузеном булочником. Прийшла куховарка з молочарем, другом свого брата. Прийшов хлопчина-підмайстер із крамниці навпроти, щодо якого існувала підозра, нібито хазяїн морить його голодом. Хлопчик весь час намагався сховатися за дівчисько-служницю із сусіднього будинку, про яку достеменно було відомо, що господиня дере її за вуха. Словом, прийшли всі, один за одним, – хто соромливо, хто сміло, хто незграбно, хто ґраційно, хто розштовхуючи інших, а хто тягнучи когось за собою, – словом, так чи йнакше, тим чи іншим способом, але прийшли всі. І всі пустилися в танок – двадцять пар водночас. Пробігали по колу пара за парою, спершу в один бік, тоді в інший. І пара за парою – на середину кімнати й назад. І закрутилися в усі боки, утворюючи колоритні групи. Колишня головна пара, поступившись місцем новій, не встигала прилаштуватися в хвості, як виходила вже нова головна пара, і щоразу раніше, ніж слід, – доки, нарешті, всі пари не побували головними й усі не переплуталося остаточно. Коли досягнули цього щасливого результату, старий Феззівіґ заплескав у долоні, щоб призупинити танець, і закричав:
– Чудово танцювали!
І тієї ж миті скрипаль занурив розпаленіле обличчя в заздалегідь припасений кухоль із пивом. Але оскільки він був переконаним супротивником відпочинку, то негайно знову виглянув із кухля і, незважаючи на те, що ніхто більше не танцював, знову заграв, притому так затято, немов це був уже не він, а якийсь новий скрипаль, який задався метою або затьмарити першого, якого напівнепритомним відтягнули додому, або загинути.
Відтак знову були танці, тоді фанти і знову танці, а потім був солодкий пиріг, і ґлінтвейн, і по великому шматку холодного ростбіфа, і по великому шматку холодної відварної яловичини, а під кінець – смажені пиріжки з родзинками й корицею і досхочу пива. Але найцікавіше відбулося після ростбіфа і яловичини, коли скрипаль (до чого ж вправний, хай йому грець! Так, не нам з вами його вчити, він знав свою справу!) заграв стародавній контрданс «Сер Роджер Каверлі», і старий Феззівіґ піднявся й запропонував руку місіс Феззівіґ. Вони, ясна річ, пішли в танок першою парою, і їм довелося неабияк попотіти. За ними йшли пар двадцять, якщо не більше, і всі – чудові танцюристи, які коли вже підуть танцювати, так до упаду, не шкодуючи п’яток!
Але хоч би їх було п’ятдесят, а хоч і сто п’ятдесят пар – старий Феззівіґ і тоді був би на висоті, та й місіс Феззівіґ теж. Так, вона й справді всім була до пари своєму чоловікові. І якщо це не найбільша похвала, то скажіть мені, яка більша, і я відповім – вона гідна і цієї. Справжнє сяйво випромінювали литки містера Феззівіґа. Вони зблискували то тут, то там, як два місяці. Ви ніколи б не могли сказати з упевненістю, де вони опиняться наступної миті. Старий Феззівіґ і місіс Феззівіґ проробили всі фігури танцю, як належить, – і бігцем уперед, і бігцем назад, і, взявшись за руки, галопом, і уклін, і реверанс, і покружляли, й пірнули під руки, й повернулися, нарешті, на своє місце, а тоді старий Феззівіґ підстрибнув і пристукнув у повітрі каблуками, – так спритно, що здавалося, ніби його ноги підморгнули танцюристам, – і тут же одразу став як укопаний.
Коли годинник пробив одинадцяту, домашній бал закінчився. Містер і місіс Феззівіґи, ставши обабіч дверей, потискали руку кожному гостю чи гості й бажали йому чи їй веселого Різдва. А коли всі гості розійшлися, господарі так само розпрощались і з учнями. І ось веселі голоси завмерли вдалині, а двоє молодих людей пішли до своїх ліжок у глибині магазину.
Доки тривав бал, Скрудж поводився як божевільний. Всім своїм єством він був із танцюристами, з тим юнаком, у якому впізнав себе. Він наче брав участь у всьому, що відбувалося, все пригадував, усьому радів і відчував неймовірне хвилювання. І лише тепер, коли сяючі фізіономії Діка і юного Скруджа почезли з очей, він згадав про Привида і завважив, що той пильно дивиться на нього, а світло над його головою горить дуже яскраво.
– Як небагато потрібно, щоб змусити цих простаків сповнитися подяки, – мовив Привид.
– Небагато? – здивувався Скрудж.
Дух зробив йому знак прислухатися до задушевної бесіди двох учнів, які розхвалювали Феззівіґа, а коли Скрудж послухався, мовив:
– А хіба ні? Він же витратив сущу дрібницю – всього три-чотири фунти того, що у вас на землі називають грошима. Чи заслуговує він таких похвал?
– Та ж не в цьому суть, – заперечив Скрудж, якого зачепили за живе ці слова; він навіть не завважував, що міркує не так, як йому властиво, а як колишній юний Скрудж. – Не в цьому суть, Привиде. Він має владу зробити нас щасливими чи нещасливими, а нашу працю – легкою чи тяжкою, перетворити її на задоволення чи на муки. Нехай він робить це словом або поглядом, за допомогою чогось настільки незначного й невагомого, що не можна ні обчислити, ні обмірити, – та все одно добро, яке він чинить, вартує цілого статку.
І тут Скрудж відчув на собі погляд Привида й запнувся.
– Чого ж ти замовк? – запитав його Дух.
– Так, нічого, – відповів Скрудж.
– А все-таки, – наполягав Дух.
– Нічого, – сказав Скрудж, – нічого. Просто мені захотілося сказати два-три слова моєму клеркові. Оце й усе.
Тим часом юний Скрудж погасив лампу. І ось уже Скрудж із Привидом знову стояли під відкритим небом.
– Мій час минає, – завважив Дух. – Поквапся!
Слова ці не стосувалися Скруджа, а навколо не було ні душі, – проте вони негайно справили свій уплив, і Скрудж знову побачив самого себе.
Але тепер він був уже значно старший – у розквіті літ. Риси обличчя його ще не стали настільки різкими й суворими, як в останні роки, але турботи й скнарість уже наклали відбиток на його обличчя. Неспокійний, жадібний блиск з’явився в очах, і було зрозуміло, яка хвороблива пристрасть пустила корені в його душі і що станеться з ним, коли вона виросте і її чорна тінь поглине його всього.
Він був не сам. Поруч із ним сиділа чарівна молода дівчина в жалобі. Сльози на її віях блищали в променях сяйва, яке випромінював Дух.
– Все це так мало значить тепер для тебе, – говорила вона тихо. – Ти поклоняєшся тепер іншому божеству, і воно витиснуло мене з твого серця. Що ж, якщо воно зможе підтримати й утішити тебе, як хотіла б підтримати й утішити я, тоді, звичайно, я не повинна засмучуватися.
– І що це за божество, яке витиснуло тебе? – запитав Скрудж.
– Гроші.
– Немає справедливості на землі! – мовив Скрудж. – Світ найсуворіше ставиться до бідності, але не менш суворо – принаймні на словах – засуджує погоню за багатством.
– Ти занадто переймаєшся думкою світу, – лагідно докорила вона йому. – Всім своїм колишнім надіям і мріям ти зрадив заради однієї – стати невразливим для його шпилькових уколів. Хіба я не бачила, як усі твої шляхетні прагнення гинули одне за одним, і нова всеперемагаюча пристрасть – пристрасть до наживи – помалу заволоділа тобою!
– То й що ж? – заперечив він. – Хіба погано, що я нарешті порозумнішав? Моє ставлення до тебе не змінилося.
Вона похитала головою.
– Хіба не так?
– Наші заручини – справа минулого. Обоє ми були бідні тоді й задовольнялися тим, що мали, сподіваючись згодом збільшити наш статок терплячою працею. Але відтоді ти змінився. У ті роки ти був зовсім іншим.
– Я був хлопчиськом, – нетерпляче відповів він.
– Ти сам знаєш, що ти був не той, що тепер, – заперечила вона. – А я все та ж. І те, що обіцяло нам щастя, коли ми були як одне ціле, тепер, коли ми стали чужими одне одному, провіщає нам тільки горе. Не розповідатиму тобі, як часто і з яким болем я міркувала над цим. Так, я багато думала і вирішила повернути тобі волю.
– Хіба я коли-небудь просив про це?
– На словах – ні. Ніколи.
– А як же тоді?
– Усім своїм новим, зміненим єством. У тебе інша душа, інший спосіб життя, інша мета. І вона для тебе найважливіша. Це зробило мою любов непотрібною тобі. Вона не має ціни у твоїх очах. Зізнайся, – сказала дівчина лагідно, але разом із тим пильно і твердо дивлячись йому в очі, – якби ці узи не зв’язували нас, хіба тепер ти домагався б моєї любові, намагався б мене завоювати? О ні!
Здавалося, він мимо своєї волі не міг не визнати справедливості цих слів. Але все-таки, зробивши над собою зусилля, відповів:
– Це тільки ти так гадаєш.
– Я рада була би думати інакше! – відповіла вона. – Бог свідок! Якщо вже навіть я мусила нарешті визнати цю гірку істину, то яка насправді вона сувора й незаперечна! Бо ж не можу я повірити, що ставши вільним від жодних зобов’язань, ти взяв би за дружину дівчину без приданого! Та ж навіть виливаючи мені свою душу, ти не в змозі приховати того, що кожен твій крок продиктований Користю! Тож якби ти на мить зрадив собі й зупинив свій вибір на такій дівчині, як я, – хіба я не розумію, як швидко прийшли б слідом за цим каяття і жаль?! Ні, я розумію все. І я звільняю тебе від твого слова. Звільняю по добрій волі – в ім’я моєї любові до того, ким ти був колись.
Він хотів щось сказати, але вона, відсторонившись від нього, продовжувала:
– Можливо, – згадуючи минуле, я вірю в це, – можливо, тобі буде боляче розлучитися зі мною. Але скоро, дуже скоро це минеться, і ти з радістю забудеш мене як порожню, марну мрію, від якої ти вчасно отямився. А я можу тільки побажати тобі щастя в тому житті, яке ти собі обрав! – Із цими словами вона залишила його, і вони розсталися назавжди.
– Привиде! – заволав Скрудж. – Я не хочу більше нічого бачити. Відведи мене додому. Невже тобі приємно мучити мене!
– Ти побачиш ще одну тінь Минулого, – сказав Дух.
– Жодної, – вигукнув Скрудж. – Жодної. Я не бажаю її бачити! Не показуй мені більше нічого!
Але невблаганний Дух, поклавши на нього обидві руки, змусив дивитися на те, що було далі.
Вони перенеслися в інше місце і в інший час; Скрудж побачив кімнату, не дуже велику й не багату, але доволі зручну й затишну. Біля каміна, у якому пекуче, по-зимовому, палали дрова, сиділа молода красива дівчина. Скруджеві здалося, що це його подруга, з якою вони щойно розійшлись, – настільки вони були схожі, – але одразу ж побачив і її. Тепер це була жінка середніх літ, усе ще приваблива. Вона теж сиділа біля каміна навпроти дочки. У кімнаті стояв страшенний гамір, там було стільки дітей, що схвильований Скрудж не зміг би їх тепер навіть порахувати. І на відміну від череди у відомому вірші
Книга: Чарльз Дікенз Різдвяна пісня в прозі (Оповідання) Переклад Івана Андрусяка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
