Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Ернст Теодор Амадей Гофман Життєва філософія кота Мура разом з уривками біографії капельмейстера Йоганнеса Крейслера, випадково знайденими серед аркушів макулатури Переклад Євгена Поповича

ПЕРЕДНЄ СЛОВО АВТОРА, НЕ ПРИЗНАЧЕНЕ ДЛЯ ДРУКУ

Спокійно і впевнено, як і належить справжньому генієві, передаю я світові свій життєпис. Хай світ навчається, як стати великим котом, хай побачить, який я гарний і досконалий, хай любить мене, цінує, поважає і навіть трохи обожнює.

А якщо хтось набереться зухвальства і зважиться хоч на крихту засумніватися в тому, що ця надзвичайна книжка має величезну вартість, то хай пам'ятає: він має справу з котом, у якого є розум, кмітливість і гострі пазурі.

Берлін,

травень 18... року.

Мур

Homme de lettres tres renomme(2)

[309]

P.S. Це вже казна-що! Надруковано й те переднє слово автора, яке зовсім не призначалося для читацького ока. Ну що нам тепер робити? Хіба попросити ласкавого читача, щоб він не дуже ганив кота-письменника за надто пихатий тон і пригадав собі, що не одне переднє слово деяких чутливих авторів, коли його перекласти на правдиву мову щирої сповіді, мало чим відрізнятиметься від котового.

Видавець

(1) Літератор-початківець (франц.).

(2) Дуже відомий письменник (франц.).

Розділ перший РАДІСТЬ БУТТЯ. МІСЯЦІ ЮНОСТІ

А все-таки в нашому житті є щось гарне, чудесне, величне! «О солодка звичко буття!» - каже той нідерландський герой у відомій трагедії. Отак і я кажу, але не в тяжку хвилину, коли доводиться розлучатись з буттям, як тому героєві, а навпаки - в прекрасну мить, коли мене якраз пойняло радісне усвідомлення, що я тепер цілком засвоїв цю солодку звичку й не маю ніякісінького бажання будь-коли її втрачати. Бо я гадаю, що духовна сила, невідома потуга чи як там ще назвати первооснову, яка нами керує і яка до певної міри накинула мені цю звичку, не питаючись моєї згоди, не може мати гірших намірів, ніж той приязний чоловік, до якого я пішов служити і який, даючи мені рибину на обід, ніколи не забере її в мене з-під носа саме тоді, як я її добре розсмакую.

О природо, священна, велична природо! Моє схвильоване серце сповнює незмірна втіха і захват від споглядання на тебе, мене обвіває таємничим шелестом твій подих! Ніч трохи прохолодна, і я хотів би... але ніхто з тих, хто читає або не читає ці рядки, не зрозуміє мого високого екстазу, бо він не побував на такому високому місці, до якого піднісся я! Правильніше було б сказати «видряпався», проте жоден поет не говорить про свої ноги, навіть коли має їх аж чотири, як я, а тільки про своє піднесення, хай то буде й не природний його стан, а лише наслідок спритних механічних маніпуляцій. Наді мною здіймається величезна баня неба, повний місяць сипле іскристе проміння, дахи і шпилі навколо залиті ясним сріблястим світлом. Гамір і метушня на вулицях піді мною дедалі спадає, ніч стає все тихіша, по небу пливуть хмари, якась самітна голубка боязко туркоче сумну любовну пісню, кружляючи навколо церковної вежі. Серденько [310] моє! Ану ж вона захоче наблизитись до мене? Я відчуваю, як у мені прокидається дивне хвилювання, якийсь мрійливий апетит немилосердно роздирає мою душу! Ох, якби та мила пташечка прилетіла до мене, я б її міцно пригорнув до свого закоханого серця і ніколи, ніколи не відпустив би від себе... О, вона залітає назад у голубник, облудниця, і я лишаюся сам на даху без ніякої надії! Як рідко все-таки трапляється в ці убогі, недобрі, черстві часи справжня спорідненість душ...

Невже вміння ходити рівно, на двох ногах, - таке велике досягнення, що плем'я, яке зветься людьми, присвоїло собі право панувати над нами всіма, хто ходить на чотирьох, набагато краще за нього утримуючи рівновагу? Але я знаю, вони, люди, найдужче пишаються тим, що нібито сидить у них у голові й що вони звуть розумом. Я погано уявляю собі, що це таке, та одне знаю напевне: коли розум, як я собі виснував із деяких балачок мого пана й добродійника, - лише здатність свідомо діяти й не робити дурниць, то я не поміняюся з жодною людиною. Взагалі я вважаю, що свідомість - просто собі звичка; адже всі ми приходимо в життя і долаємо його, самі не знаючи як. Принаймні я можу сказати це про себе, і мені здається, що жодна людина на землі не знає з власного досвіду, як і де вона народилася, а тільки з чужих слів, які до того ж часто бувають не зовсім певні. Міста сперечаються між собою про те, в котрому з них народилася якась славетна людина, а тому, оскільки сам я твердо не знаю цього, ніколи не вдасться з'ясувати остаточно, чи я побачив світ, а правильніше, чи мене побачила на цьому світі моя дорога матуся в льоху, чи на горищі, чи в дровітні. Бо, як ведеться в нашому роду, мої очі були запнуті поволокою. Дуже невиразно пригадую собі певні звуки, що лунали навколо мене, - вурчання й пирхання, до якого мимоволі вдаюсь і я, коли мене посідає гнів. Чіткіший, уже майже свідомий другий мій спогад: я сидів закритий у дуже тісному сховку з м'якими стінками, насилу зводив дух і з розпачу й страху жалібно нявчав. Зненацька я відчув, як щось сягнуло в той сховок і брутально схопило мене за шкірки. Це дало мені нагоду вперше відчути й застосувати дивовижну силу, якою мене обдарувала природа. Я миттю вистромив із своїх пухнастих передніх лапок гострі спритні пазурі і вп'явся ними в те, що мене схопило й що, як я згодом дізнався, було людською рукою. Та рука витягла мене зі сховку й кинула додолу, і я відразу [311] ж відчув два добрячі ляпаси по обох своїх щоках, на яких тепер, дозволю собі нагадати це, красуються показні баки. Рука, трохи подряпана, як тепер я можу зрозуміти, тією грою м'язів на моїх лапах, дала мені пару лящів, я здобув першу науку про моральні причини й наслідки, і якраз моральний інстинкт спонукав мене так само швидко ввібрати пазурі, як я їх щойно вистромив. Згодом цей мій хист вчасно вбирати пазурі справедливо визнано актом найбільшої галантності й чемності, а мою лапку прозвано «оксамитовою».

Як я вже сказав, рука мене кинула додолу. Та невдовзі після того вона знов узяла мене за голову й пригнула її донизу. Я тицьнувся писком у якусь рідину й почав хлебтати її. Сам не знаю, як я здогадався, що треба робити, мабуть, допоміг якийсь природний інстинкт. Хлебтати було напрочуд приємно. Тепер я знаю: то було молоко, і я, зголоднілий, удосталь напився його. Так, після моральної, почалася фізична наука.

Мене знов узяли, вже дві руки, набагато лагідніше, ніж перше, й поклали на теплу, м'яку підстилку. Мені ставало все краще й краще, і я почав виявляти своє внутрішнє вдоволення дивними, тільки моєму родові властивими звуками, які люди звуть досить приємним словом «мурчання». Так я робив швидкий, величезний поступ у освіті й вихованні. Яке щастя, який чудовий подарунок богів - мати змогу виявляти своє фізичне вдоволення звуками й жестами! Спершу я мурчав, потім у мені прокинувся незрівнянний талант вишукано задирати хвіст, а далі й дивовижний хист одним-однісіньким слівцем «няв» віддавати радість і горе, захват і втіху, страх і розпач, коротше, усі почуття і пристрасті в їхніх різноманітних відтінках. Що варта людська мова проти цього найпростішого з усіх способу виявлення почуттів? Але вернімось до небуденної, повчальної історії моєї багатої на події юності!

Я прокинувся з глибокого сну і злякався: мене оточувало сліпуче сяйво. Поволока з моїх очей спала, я бачив!

Поки я звик до світла, а особливо до строкатого оточення, що відкрилося моїм очам, то з переляку кілька разів підряд з усієї сили чхнув. А проте за якусь мить я вже чудово бачив, так наче хтозна й відколи був видющий.

О вміння бачити! Це напрочуд гарна навичка, без якої взагалі було б дуже важко існувати в цьому світі! Щасливі ті високообдаровані особи, що так само легко, як я, навчилися бачити! [312]Не буду заперечувати, що спершу я все ж таки трохи злякався і почав так само жалібно нявчати, як тоді в тісній кишені. Відразу з'явився невисокий, худий, літній чоловік, якого я довіку не забуду, бо хоч коло моїх знайомих дуже широке, а такої чи бодай подібної до нього постаті я більше ніколи не бачив. У моєму роду часто буває, що хтось має біле з чорними латками хутро, але, мабуть, важко знайти людину, в якої було б біле, як сніг, волосся і чорні, як воронове крило, брови, а мій вихователь був саме такий. Удома він носив короткий халат жовтогарячого кольору, який мене так налякав, що я, хоч був тоді ще зовсім безпорадний, сповз убік зі своєї м'якої подушки. Він нахилився до мене. Вираз обличчя його здався мені привітним, і я відчув довір'я до нього. Він узяв мене, і цього разу я побоявся вистромити кігті, бо думка про дряпання міцно поєдналася в моїй пам'яті з думкою про ляпаси. 1 справді, він мав добрі наміри, бо посадив мене перед мисочкою з молоком, і я почав жадібно хлебтати, що, видно, його дуже втішило. Він щось довго казав мені, проте я нічого з його слів не збагнув, бо тоді мені, малому, недосвідченому кошеняті, ще не властиво було розуміти людську мову. Взагалі я мало що можу розповісти про свого добродійника. Певний лише, що він знається на багатьох речах, а особливо, мабуть, досвідчений у науках та мистецтвах, бо всі, хто приходив до нього (я помічав серед них людей, що саме там, де природа оздобила моє хутро жовтавою латочкою, тобто на грудях, носять зірку або хреста), ставились до нього надзвичайно ввічливо, часом навіть із боязкою шанобою, як я згодом до пуделя Скарамуша, і зверталися до нього не інакше, як «вельмишановний», «дорогий мій», «любий мій майстре Абрагаме!» Лише дві особи казали йому просто «голубе!» - високий, худий, як тріска, чоловік у яскраво-зелених штанях та білих шовкових панчохах і низенька, дуже опасиста, чорноволоса жінка з безліччю перснів на пальцях. Але той чоловік був князь, а жінка - єврейська дама.

Незважаючи на те, що майстра Абрагама відвідував такий вельможний гість, сам він мешкав у маленькій кімнатці на верхньому поверсі, тож мені було дуже зручно вирушати крізь вікно у свої перші мандри на дах і на горище.

О так! Я народився тільки на горищі, не інакше! Що там льох, що там дровітня - я стою за горище! Яке незабутнє враження залишають у нас оточення, батьківщина, звичаї, як вони впливають на формування зовнішнього і внутрішнього [313] образу громадянина світу! Звідки з'явилося в моїй душі це відчуття високого, цей непереборний потяг до того, що здіймається над буденним оточенням! Звідки це дивовижне, рідкісне вміння лазити, це незрівнянне мистецтво найвідчайдушніших, геніальних стрибків? Ох! Груди мої сповнює солодкий смуток. Туга за рідним горищем стискає серце. Тобі я присвячую ці сльози, о прекрасна вітчизно, тобі посилаю це сумне, пристрасне «няв»! Тебе я вшановую цими стрибками, цими вискоками, в них є і доброчинність, і патріотична мужність! Ти, о горище, даруєш мені в щедроті своїй часом мишку, часом ковбасу чи шматок підчеревини, виуджену з димаря, а часом навіть даєш спіймати горобчика або й ситенького голуба. «Не має краю любов до тебе, о батьківщино!»

Але я повинен ще багато чого

(А. м.) хіба ви не пам'ятаєте, ласкавий пане, тієї страшної бурі, що зірвала капелюха з голови адвоката, коли він гуляв уночі на Новому мосту, і кинула в Сену? Десь так написано в Рабле, але насправді то не буря пограбувала адвоката, бо він, лишивши плащ на поталу вітрові, міцно пригас капелюха рукою до голови, а якийсь гренадер, що проходив мимо, голосно вигукнувши: «Дуже вітряно, добродію!» - швидко висмикнув з-під руки в адвоката гарного касторового капелюха, що прикривав його перуку, і в каламутні хвилі Сени полетів не цей капелюх, а нікчемна суконна солдатова шапка, яку вітер поніс у мокру могилу. І ви знаєте, ласкавий пане, що тієї миті, коли адвокат зупинився, спантеличений до краю, другий солдат, пробігаючи мимо й так само вигукнувши: «Дуже вітряно, добродію!» - схопив за комір адвокатів плащ і стяг його з плечей, а відразу по тому третій солдат, поминаючи його і так само вигукнувши: «Дуже вітряно, добродію!» - вихопив у нього з рук іспанський ціпок із золотою головкою. Адвокат закричав пробі, кинув услід останньому розбишаці свою перуку і простоволосий, без плаща й ціпка, подався додому, де склав найдивовижніший у світі заповіт і пережив найдивовижнішу в світі пригоду. Ви все це знаєте, ласкавий пане!»

«Я нічогісінько не знаю, - відповів князь, вислухавши мене, - і взагалі не розумію, як ви, майстре Абрагаме, можете теревенити мені такі нісенітниці. Щоправда, Новий міст я знаю, він у Парижі, і хоч я ніколи не ходив ним пішки, проте часто їздив, як і личить у моєму становищі-Адвоката Рабле я ніколи не бачив і солдатськими витівками [314] зроду не цікавився. Коли я замолоду ще командував своєю армією, то раз на тиждень давав бобу всім юнкерам за ті дурниці, які вони вчинили чи намірялися вчинити в майбутньому, а давати хлости простим солдатам мали лейтенанти, що вони за моїм прикладом і робили щотижня, а саме в суботу, тому на неділю в усій армії не лишалося жодного юнкера й жодного солдата, який би не отримав належної йому пайки ударів, отже, мої війська не тільки відзначалися високою мораллю, втовкмаченою їм палицею, а й узагалі звикли бути битими, ще ніколи й не бачивши у вічі ворога, тому як уже зустрічалися з ним, то не могли робити нічого іншого, тільки бити. З цим вам усе ясно, майстре Абрагаме, а тепер розтлумачте мені ради всіх святих, що ви хотіли сказати своєю бурею і своїм адвокатом Рабле, якого пограбували на Новому мосту? Чим ви можете виправдатись, що свято вилилось у таку веремію, що ракета влучила мені в перуку, що мій дорогий синок опинився в басейні, де його всього оббризкали підступні дельфіни, що князівні довелось бігти парком без серпанка, в закасаній сукні, швидко, мов тій Аталанті, що... що... Хто перелічить усі прикрощі, які сталися цієї злощасної ночі! Ну, майстре Абрагаме, що ви скажете?»

«Ласкавий пане, - відповів я, покірно вклоняючись, - через що ж і трапилось лихо, як не через негоду, через жахливу бурю, яка раптом знялася, коли все йшло якнайкраще. Хіба я можу керувати стихіями? Хіба мене самого не спіткало нещастя, хіба я не втратив капелюха, ціпка й плаща, мов той адвокат, якого я покірно прошу не плутати зі славетним французьким письменником Рабле? Хіба я не...»

- Послухай, - перебив майстра Абрагама Йоганнес Крейслер, - послухай, друже, хоч уже минуло стільки часу від дня народження княгині, люди ще й досі говорять про те свято, де ти був розпорядником, як про незбагненну загадку. Ти за своїм звичаєм напевне влаштував там немало дивовиж. Тебе вже й так вважали за якогось чаклуна, а ти на тому святі, здається, ще й зміцнив у людях цю віру. Скажи мені щиро, що там сталося. Ти ж знаєш, мене тоді тут не було...

- Саме тому, - урвав приятеля на слові майстер Абрагам, - саме тому, що тебе тут не було, що ти, гнаний бозна-якими пекельними фуріями, помчав звідси, мов божевільний, саме тому я так знавіснів і почав заклинати стихії, щоб вони стали на заваді святові, бо те свято краяло мені душу, [315] адже тебе, справжнього героя вистави, не було на ньому. Спершу свято йшло своєю колією, хоч було нудне й жалюгідне, але потім воно не принесло дорогим мені людям нічого, крім муки, страшних кошмарів, горя й жаху!.. Дізнайся ж, Йоганнесе, що я глибоко заглянув тобі в душу, й мені відкрилася схована в ній небезпечна, грізна таємниця, кипучий вулкан, який може щомиті вивергнути з себе згубне полум'я, нещадно поглинаючи все навколо! В нашій душі є чимало такого, про що ми не можемо сказати навіть своїм найближчим друзям. Тому я пильно приховував від тебе те, що побачив у твоїй душі, але цим святом, яке мало глибший сенс, ніж тобі здається, бо влаштовано його, властиво, не задля княгині, а задля іншої, любої нам з тобою особи і задля тебе самого, - цим святом я хотів якнайдужче зачепити за живе твоє внутрішнє «я». Найпотаємніші муки твої мали ожити, і фурії, немов прокинувшись зі сну, мали з подвійною силою вп'ястися в твої груди. Як смертельно хворому може допомогти в самого Орка здобуте зілля, якого мудрий лікар не побоїться вжити під час найтяжчого нападу, так і тебе моє свято або доконало б, або врятувало б! Знай же, Йоганнесе, що іменини княгині збігаються з іменинами Юлії, бо Юлію так само, як і її володарку, охрещено Марією.

- Ох! - вигукнув, схопившись, Крейслер, і очі в нього гнівно спалахнули. - Ох, майстре! Хто тобі дав право так зухвало, так безжально глумитися з мене? Невже ти - сама доля, здатна заглянути в найпотаємніші глибини моєї душі?

- Нерозважний шаленцю, - незворушно озвався майстер Абрагам, - коли вже нарешті спустошлива пожежа в твоїх грудях обернеться в чистий пломінь світла, що живиться глибоким розумінням мистецтва, відчуттям того високого й прекрасного, на яке багата твоя душа? Ти вимагаєш, щоб я змалював тобі, як відбувалося те фатальне свято, тож вислухай мене спокійно. Та якщо ти зовсім занепав на силі й не можеш слухати мене, то я тепер попрощаюся з тобою.

- Розповідай, - глухо мовив Крейслер і знов сів, затуливши обличчя руками.

- Я зовсім не збираюся, - сказав майстер Абрагам, раптом повеселівши, - я зовсім не збираюся, любий Йоганнесе, стомлювати тебе описом усіх тих хитромудрих пристроїв і вигадок, що здебільшого завдячували своїм походженням винахідливій голові самого князя. Оскільки свято починалося пізно ввечері, то, певна річ, чудовий парк, що оточує з [316] усіх боків заміський палац, був ілюмінований. Я намагався досягти в тій ілюмінації незвичайних ефектів, але не так успішно, як хотілося б, бо князь твердо наказав по всіх алеях почіпляти на великих чорних щитах різнобарвні лампіони так, щоб із них утворювався вензель княгині, а над ним - князівська корона. А оскільки ті щити були прибиті на високих стовпах, то вони дуже нагадували освітлені застережні знаки, що забороняють курити чи обминати митницю. Апогеєм свята мала бути вистава на сцені серед парку, утвореній з одного боку рядами кущів, а з другого штучними руїнами, - зрештою, ти й сам її добре знаєш. Актори, запрошені з міста, мали зіграти там щось алегоричне. Навіть якби автором тієї алегорії не був сам князь, отже, якби вона, як дотепно висловився театральний директор, що отримав доручення поставити князівську п'єсу, не спливла з вельможного пера, то й тоді вона мала б незвичайний успіх, бо була досить безглузда. Від палацу до сцени неблизький світ. Згідно з поетичною ідеєю князя дорогу вельможній родині до театру мав освітлювати геній з двома смолоскипами, що ширяв у повітрі, а все навколо повинне було тонути в пітьмі, і аж коли княжа родина з почтом сяде на свої місця, сцена враз мала освітитися. Тому дорога до сцени, про яку я вже казав, лишилась темною. Дарма я доводив князеві, якої складної треба машинерії, щоб геній зі смолоскипами здолав у повітрі такий довгий шлях, - його вельможність вичитав щось подібне у «Fetes de Versailles»(1), а до того ж сам додумався до цієї поетичної ідеї, тому наполягав на її здійсненні. Щоб не заробити незаслужених докорів, я передав того генія разом з його смолоскипами театральному машиністові, запрошеному з міста.

(1) «Версальських святах» (франц.).

І ось, тільки-но вельможне подружжя, а за ним і весь почет вийшли з дверей зали, невеличкого щокатого чоловічка із двома запаленими смолоскипами - великими восковими свічками - в розчепірених руках спущено з даху палацу. Проте лялька виявилась занадто важкою, і, протягши її кроків з двадцять, машина зупинилася. Світлоносний ангел-охоронець княжого дому завис угорі, а коли помічники машиніста дужче смикнули за мотузку, перевернувся догори ногами. Свічки, опущені ґнотами вниз, горіли далі, скапуючи додолу гарячими восковими краплями. Перша з тих крапель влучила в самого князя. Його вельможність стоїчно [317] приховав свій біль, але хода його втратила свою врочистість, і він чимдуж поспішив уперед. Добрий геній погойдувався тепер униз головою і вгору ногами над гофмаршалом, камер-юнкерами та іншими придворними, і вогненний дощ, що лився зі смолоскипів, попадав то одному, то другому то на голову, то на ніс. Нечемно було б виявляти свій біль і таким чином затьмарювати радісне свято, тому прецікаво було дивитися, як ті нещасні, ціла когорта стоїчних Сцевол, страхітливо кривлячись, а проте з усієї сили намагаючись перебороти муку, навіть видушити з себе усмішку, таку, якою усміхаються хіба в пеклі, крокували далі, нечутно, боячись навіть зітхнути. Та ще й гриміли литаври, співали сурми, і сотні голосів вигукували: «Віват, віват найласкавішій княгині! Віват найласкавішому князеві!» - тож дивовижний контраст тих лаокоонівських облич з веселою, радісною юрбою навколо надав усій сцені такого трагічного пафосу й величі, що кращого годі було й придумати.

Нарешті старий огрядний гофмаршал не витримав. Коли пекуча крапля влучила йому просто в щоку, він, охоплений люттю й розпачем, відскочив убік, але заплутався в мотузках, що належали до літальної машини і якраз тут були туго напнуті над самою землею. Голосно вигукнувши: «Сто чортів його матері!» - гофмаршал гримнув додолу. Тієї самої миті летючий паж скінчив свою роль. Товстий гофмаршал потяг його своєю стокілограмовою вагою вниз, добрий геній упав посеред почту, і придворні, заверещавши, сипнули врізнобіч. Смолоскипи погасли, всі опинилися в непроглядній пітьмі. Це сталося майже перед самою сценою. Я не схотів зразу запалювати шнур, від якого мали вмент засвітитися всі лампи й світильники навколо сцени, а кілька хвилин почекав, щоб товариство мало час поблукати в мороці серед дерев та кущів. «Світла!.. Світла!..» - закричав князь, немов той король у «Гамлеті». «Світла!.. Світла!..» - й собі загукали невлад безліч захриплих голосів. Коли світло на сцені засвітилося, юрба, що розбіглась навколо, нагадувала розбите військо, яке на превелику силу намагається зібратись докупи. Обер-камергер виявився людиною, яка не втратила самовладання, найспритнішим тактиком своєї доби, бо завдяки його зусиллям за кілька хвилин був відновлений лад. Князь із своїм найближчим оточенням піднявся на заквітчаний поміст, споруджений посеред сцени. Тільки-но вельможне подружжя всілося, як на нього, завдяки дуже хитрому пристроєві, що його придумав той самий машиніст, [318] посипались цілі оберемки квіток. І от лиха доля схотіла, щоб одна вогниста лілея впала князеві просто на ніс і обсипала йому ціле обличчя яскраво-червоним пилком, завдяки чому його вельможність набув надзвичайно величного вигляду, що якраз пасував до такого врочистого свята. Крейслер так реготав, що аж стіни дрижали.

- Це вже занадто!.. Це вже занадто!.. - вигукнув він крізь сміх.

- Не регочи так, а то ще захлинешся, - сказав майстер Абрагам. - Хоч я й сам ніколи ще стільки не сміявся, як тієї ночі. Я почував себе здатним на будь-яку божевільну витівку і, мов той ельф Пек, ладен був ще дужче все переколотити й заплутати, але ті стріли, які я посилав у інших, дедалі глибше вганялися в мої власні груди. Зараз я тобі все розповім! Мить, коли на князівський поміст сипався безглуздий квітковий дощ, я обрав для того, щоб зв'язати невидиму нитку, що мала пройти крізь усе свято і, мов електричний провідник, струснути серця людей, з якими я з допомогою таємничого духовного апарату, де сходилась та нитка, був, здавалося мені, в тісному взаємозв'язку. Не перебивай мені, Йоганнесе, спокійно вислухай мене. Юлія сиділа з князівною позад княгині, трохи збоку, і я не спускав її з ока. Тільки-но сурми й литаври замовкли, на коліна Юлії впав, схований серед запахущих нічних фіалок, ледь розпущений пуп'янок троянди і, мов легенький подмух нічного вітру, попливли звуки твоєї зворушливої пісні: «Мі lagnero tacendo della mia sorte amara»(1). Юлія злякалась, та коли залунала пісня, яку я, признаюсь, для того, щоб ти потім не мав сумніву, чи її не зіпсовано, звелів грати віддалік за кущами чотирьом нашим чудовим альтовим кларнетистам, - коли залунала пісня, з уст її злетіло легеньке «ох!», вона притиснула букет до грудей, і я виразно почув, як вона сказала князівні: «Він напевне знов тут!» Князівна поривчасто обняла Юлію і вигукнула: «Ні, ні, не може цього бути!» - так голосно, що князь обернув до неї яскраво-червоне обличчя й сердито кинув їй: «Silence!»(2) Наш володар, мабуть, не збирався дуже гніватись на свою любу доню, але я хочу тут зауважити, що чудовий грим - навіть «tiranno ingrato»(3) в опері не міг би так вдало затримуватися - справді надавав [319] йому такого вигляду, наче він був тяжко й надовго розгніваний, тож найзворушливіші діалоги, найчутливіші сцени, що мали алегорично зображати родинне щастя в княжих палатах, пропадали намарне. Це неабияк бентежило і акторів, і глядачів. Бо навіть тоді, коли князь у тих місцях, які він підкреслив у своєму примірнику червоним олівцем, цілував княгині руку чи витирав хусточкою сльози на очах, всім здавалося, що він затявся в своєму гніві, і камергери, яким належало сидіти побіч нього, перешіптувались між собою: «О господи, що таке з нашим вельможним володарем!»

(1) «Мовчки оплакувать буду тяжку свою долю» (італ.).

(2) Тихо! (франц.)

(3) Лихий тиран (італ.).

Я хочу ще тільки розповісти тобі, Йоганнесе, що поки актори фали на сцені ту дурну п'єсу, я за сценою з допомогою дзеркал та інших пристроїв зображав гру духів на славу нашого ангела, чарівної Юлії, - одна за одною лунали мелодії, які ти створив у високому натхненні, бриніло навіть, то далі, то ближче, мов несміливий, моторошний поклик духів, ім'я Юлія. Але тебе не було, тебе не було, Йоганнесе! І хоч мені після закінчення вистави довелось вихваляти свого Арієля, як шекспірівський Просперо вихваляв свого, хоч я й сказав, що він усе виконав надзвичайно вдало, проте моя витівка, у яку я вкладав глибокий зміст, видалась мені банальною і нецікавою.

Юлія, з властивою їй чуйністю, зрозуміла все. Але зовні здавалось, що вона тільки схвильована, наче приємним сном, якому, проте, ми не схильні надавати великого значення в житті. Князівна ж, навпаки, була глибоко замислена. Вона ходила під руку з Юлією освітленими алеями, а тим часом придворні тамували спрагу в павільйоні.

Тієї хвилини я хотів завдати вирішального удару, але тебе не було... тебе не було, Йоганнесе! Сердитий і невдоволений, я ходив по парку, перевіряючи, чи все приготоване як слід до великого феєрверку, що ним мало закінчитись свято. І враз, глянувши на тьмяне нічне небо, я помітив далеко над Гаєрштайном рожевувату хмарку, яка завжди віщувала бурю, - та буря щоразу надходить тихо й непомітно і аж тут, над нами, виявляє всю свою страхітливу силу. Коли саме вона має початися, я за рівнем і величиною хмари вираховую, як тобі відомо, до секунди. До бурі не лишалося й години, тому я вирішив поквапитися з феєрверком. І саме тоді я вчув, що мій Арієль почав ту фантасмагорію, яка мала все, все розв'язати: з каплички пречистої діви Марії в кінці парку долинула знайома мені мелодія. Хор співав твою [320] «Ave maris Stella»(1). Я кинувся туди. Юлія з князівною стояли навколішки на молитовних лавках, винесених з каплички надвір. Щойно я прийшов туди, як... але тебе не було, тебе не було, Йоганнесе! Хай я краще промовчу про те, що тоді сталося... Ох! Надаремним виявилося те, що я вважав шедевром свого мистецтва, і мені стало відоме таке, що про нього я, дурень, і гадки не мав.

(1) «Слався навіки, зоре морська» (лат.).

- Розповідай! - вигукнув Крейслер. - Усе, все розповідай, майстре! То що ж сталося?

- Ні, не буду, - сказав майстер Абрагам. - Тобі воно ні до чого, а в мене серце крається, коли доводиться розповідати, як духи, що я їх сам викликав, сповнили жахом мою душу. Хмара! О щаслива думка! «То хай же, - вигукнув я нестямно, - хай же все скінчиться скаженою веремією!» І я побіг до того місця, де мав відбутися феєрверк. Князь переказав мені, щоб я дав знак, коли все буде готове. Я не зводив очей з хмари, що насувалася з боку Гаєрштайна, підіймаючись усе вище й вище. Коли мені здалося, що та хмара вже досить близько, я звелів вистрілити з ракетниці. Скоро і двір, і все товариство було там. Після звичайної гри вогненних коліс, ракет, світляних куль та інших буденних речей з'явився, нарешті, вензель княгині з китайського діамантового вогню, але високо над ним ширяло й тануло в білому, як молоко, світлі ім'я Юлії. І ось час настав. Я запалив пучок ракет, і коли вони, засичавши й залускотівши, шугнули вгору, налетіла буря. Замиготіли вогненно-червоні блискавки, загуркотів грім, що луною озвався в горах і лісах. Ураган удерся в парк і на тисячу голосів заскиглив між; густими кущами. Повз мене пробігав сурмач. Я вихопив у нього інструмент і весело, радісно засурмив у лад вітрові. Залпи мортир, гармат і ракетниць бадьоро котилися назустріч громам, що неухильно й невпинно наближалися до нас.

Слухаючи цю розповідь майстра Абрагама, Крейслер схопився з місця і, вимахуючи руками, почав ходити по кімнаті. Нарешті він захоплено вигукнув:

- Яка гарна, яка пречудова картина! Впізнаю по ній свого майстра Абрагама, з яким я зрісся серцем і душею!

- О, я ж добре знаю, - мовив майстер Абрагам, - що тобі якраз до вподоби усе шалене й зловісне і що чим більше в ньому того шалу, тим дужче воно тебе вабить, а все-таки забув розповісти про те, що тебе геть зачарувало б, віддало б [321] твою душу на поталу моторошним силам країни духів. Я звелів настроїти еолову арфу, що, як тобі відомо, напнута над великим басейном, і буря заграла на ній, як добрий музика. Серед реву і голосіння урагану, серед гуркоту громів страхітливо лунали акорди велетенського органа. Ті могутні звуки, дедалі частіші й частіші, скидалися на якийсь балет фурій дивовижно величного стилю, - такого навряд чи можна побачити серед полотняних театральних лаштунків! Та ба - за півгодини все скінчилося. Місяць виглянув із-за хмар. Нічний вітер щось нашіптував переляканому лісові, втішаючи його, і витирав сльози темним кущам. Зрідка ще озивалась еолова арфа, мов далекий, приглушений дзвін.

У мене був дивний настрій. Моя душа була повна тобою, Йоганнесе, мені здавалося, що ти зараз устанеш переді мною, на могилі втрачених надій та нездійснених мрій, і схилишся мені на груди. І тоді, серед нічної тиші, я нарешті збагнув, яку гру був затіяв, - я намагався силоміць розірвати вузол, що його зв'язала лиха доля, хотів скинути, мов шкаралущу, своє власне єство і, чужий самому собі, вже в зовсім іншій подобі, накинутись на себе ж. Я тремтів з крижаного жаху, і боявся я не кого-небудь, а себе самого.

У парку навколо стрибали й витанцьовували безліч блудних вогників, але то були не блудні вогники, а челядь з ліхтарями, що вишукувала погублені під час швидкої втечі капелюхи, перуки, каптурці для кісок, шпаги, черевички, шалі. Я пішов геть звідти. Посеред великого мосту перед нашим містом я зупинився і ще раз озирнувся на парк: залитий магічним сяйвом місяця, він скидався на казковий сад, у якому почали веселу гру жваві ельфи. Враз я почув унизу тоненький жалібний звук, немов заплакало немовля. Я вже подумав, що натрапив на сліди чийогось злочину, перехилився через поруччя й побачив у яскравому місячному світлі кошеня, що відчайдушно борсалось у воді, чіпляючись за стовп. Мабуть, хтось тут хотів утопити котячий приплід, і одне кошеня видряпалось. Ну, подумав я, хоч це й не дитина, а тільки бідолашна тварина, та коли вона просить у тебе допомоги, то треба її врятувати.

- О чулий Юсте! - засміявся Крейслер. - То де ж твій Тельгайм?

- Дарма, - сказав майстер Абрагам, - дарма ти, Йоганнесе, порівнюєш мене з Юстом. Я переюстив і самого Юста. Він урятував пуделя, тварину, що її кожен залюбки тримає біля себе, сподіваючись від неї навіть приємних послуг, - [322] скажімо, собака може принести рукавиці, кисет, люльку і таке інше, - а я врятував кота. Ти сам знаєш, цих тварин багато хто не зносить, вважає, що вони підступні, не здатні на щиру дружбу, ніколи не бувають лагідної, доброзичливої вдачі і що в них завжди лишається бодай крихта ворожості до людей. І ось я з чистої, безкорисливої людяності врятував кота!

Я переліз через поруччя, опустився, хоч це було й небезпечно, аж до води, схопив кошеня, що жалібно нявчало, витяг його нагору й запхнув до кишені. Я був стомлений, виснажений, тож, повернувшись додому, швидко роздягся й кинувся в ліжко. Та тільки-но я заснув, як мене збудило жалібне, тоненьке попискування, що начебто долинало з шафи. Виявляється, я забув про кошеня й лишив його в кишені. Я визволив бідолашного полоненого з його в'язниці, за що він до крові подряпав мені пальці. Я вже хотів був викинути нечему у вікно, але потім схаменувся, й мені стало соромно за свою дурну дріб'язковість і мстивість. Аби це хоч була людина, а то нерозумна тварина!

Одне слово, я, виявивши неабияку терплячість і дбайливість, виростив із того кошеняти великого кота. Та ще й якого! Другого такого ти не побачиш серед котячого поріддя. Він наймудріший, найвихованіший, ба навіть найдотепніший серед своїх родичів, йому ще бракує хіба тільки справжньої освіти, яку тобі, любий Йоганнесе, буде неважко йому дати. Тому я й надумав доручити в майбутньому кота Мура - саме так я його назвав - тобі, друже мій. Хоч Мур поки що, як висловлюються юристи, не homo sui juris(1), я спитав його, чи він згоден перейти до тебе на службу. Він цілком задоволений такою перспективою.

(1) Не має права голосу (лат.).

- Ти говориш казна-що, - мовив Крейслер. - Ти говориш казна-що, майстре Абрагаме! Ти ж бо знаєш, що я не вельми полюбляю котів, мені куди миліше собаче поріддя.

- Я прошу тебе, любий Йоганнесе, - сказав майстер Абрагам, - від щирого серця прошу, візьми мого багатонадійного кота Мура і потримай його в себе хоч доти, доки я повернуся з подорожі. Тому я й приніс його з собою, він тут за дверима чекає на твою ласкаву згоду. Хоч поглянь на нього.

На цьому слові майстер Абрагам відчинив двері. За ними на солом'яній маті, згорнувшись клубочком, спав кіт, якого справді можна було назвати дивом котячої вроди. Сірі й темні смуги, що бігли вздовж спини, на потилиці поміж вухами сходились докупи, а на лобі утворювали найдоладніші ієрогліфи. Так само посмужений був і розкішний хвіст, напрочуд довгий і товстий. До того ж пишне котове хутро так блищало й мінилося в сонячному промінні, що між темним і сірим проглядали ще й вузенькі золотаві смужки.

- Муре! Муре! - покликав майстер Абрагам.

- Мур... Мур...- дуже чітко відповів кіт, потім потягся, встав, вигнув неймовірно гарною дугою спину і розплющив зелені, як весняна трава, іскристі очі, в яких світилися розум і свідомість. Принаймні так запевняв майстер Абрагам, і Крейслер теж урешті визнав, що в цьому котові було щось особливе, незвичайне, що голову він мав досить велику для того, щоб у ній могли вміститися які завгодно науки, а вуса вже й тепер, замолоду, досить довгі й сиві, щоб при нагоді здобути собі авторитет не менший, ніж у якогось там грецького мудреця.

- Ну як так можна: всюди, куди не потрапиш, відразу моститися спати! - звернувся майстер Абрагам до кота. - Коли ти не відмовишся від цієї поганої звички, то й незчуєшся, як із веселого пустуна станеш похмурим бурмилом. Ану, вмийся, Муре!

Кіт миттю сів на задні лапи, сховав пазурі в передніх, граційно провів ними по лобі та по щоках і радісно, привітно нявкнув.

- Це перед тобою пан капельмейстер Йоганнес Крейслер, до якого ти переходиш на службу, - повів далі майстер Абрагам.

Кіт блимнув на капельмейстера своїми великими іскристими очима, замурчав, вискочив на стіл поряд із Крейслером, а звідти, недовго думаючи, на його плече, наче хотів йому щось сказати на вухо. Потім стрибнув додолу, знов замурчав і, піднявши хвоста, обійшов навколо свого нового господаря, немов хотів ближче познайомитися з ним.

- Господи прости, - вигукнув Крейслер, - я ладен повірити, що цей сірий шельма справді має глузд і походить із славетного роду Кота в чоботях!

- Я певний, - озвався майстер Абрагам, - що кіт Мур - найпотішніша тварина в світі, справжній полішинель, та ще й чемний, добре вихований, не нав'язливий, скромний, не те що собаки, які часом набридають нам своїми незграбними пестощами. [324]

- Я дивлюсь на цього премудрого кота, - сказав Крейслер, - і сумно думаю, які вузькі наші знання. Хто може сказати, хто може бодай приблизно визначити, як задалеко сягають розумові здібності тварин! Якщо ми чогось - а скільки його є такого! - не можемо дослідити в природі, то зразу маємо для нього напоготові ярлик і пишаємося своєю нікчемною школярською мудрістю, яка не бачить далі, як поза власного носа. Отак ми й наліпили ярлик «інстинкт» на всі розумові спроможності тварин, що виявляються часом найдивовижнішим чином. Але я хотів би отримати відповідь тільки на одне питання: чи можна пояснити інстинктом, сліпим мимовільним потягом здатність бачити сни? Бо ж, наприклад, кожен, хто спостерігає сонного мисливського пса, знає, що собаки бачать сни, та ще й дуже яскраві, ніби скалки самого життя. Мисливський собака уві сні ще раз переживає все полювання: шукає, принюхується, сопе, пітніє, дриґає лапами, наче щодуху біжить полем... А втім, про кота, що бачить сни, я поки що не чув.

- Котові Мурові, - перебив приятеля майстер Абрагам, - не тільки сняться дуже яскраві сни, а він навіть, як це неважко помітити, часто впадає в тиху мрійливість, лагідну задуму, в сомнамбулічне марення, одне слово, в той дивний стан між сном і притомністю, в якому поетичним натурам саме й спадають геніальні думки. А останнім часом він у цьому стані почав страшенно стогнати й охкати, я вже думаю, що він або закоханий, або працює над якоюсь трагедією.

Крейслер весело зареготав і вигукнув:

- Ну то ходи, розумний, чемний, дотепний, поетичний коте Муре, й давай (М. п. д.) розповісти про печатки свого виховання і взагалі про свої перші юнацькі місяці.

Адже надзвичайно цікаво й повчально читати, як високий розум у своєму життєписі дуже докладно розказує про все, що сталося з ним замолоду, хоч би яким незначним воно здавалося. Та й хіба може в житті великого генія статися щось незначне? Все, що він вчинив чи не вчинив у хлоп'ячому віці, має величезне значення, воно проливає яскраве світло на глибокий зміст і справжнє спрямування його безсмертних творів. Груди юнака, який прямує до вищої мети і якого мучить боязкий сумнів, чи вистачить у нього внутрішньої снаги, щоб осягти її, сповнює прекрасна мужність, коли він читає, що велика людина, бувши хлопцем, [325] також гралася в солдатики, до безтями любила солодощі й часом діставала прочуханки за лінощі, нечемність і дурість. «Так само, як я, так само, як я!» - радісно вигукує юнак і вже не має сумніву в тому, що він теж великий геній, як і його обожнюваний кумир.

Дехто читав Плутарха або самого лише Корнелія Непота і став великим героєм, а дехто - античних трагіків і поряд з ними Кальдерона й Шекспіра, Гете й Шіллера і став якщо й не великим поетом, то принаймні скромним, симпатичним віршувальником, які людям також до вподоби. Тож і мої твори напевне запалять у грудях не одного молодого, обдарованого розумом і глибокими почуттями кота високе полум'я поезії, і коли той шляхетний юнак котячого роду візьметься до моїх біографічних розваг на даху, коли він цілком осягне високі ідеї моєї книжки, яку я саме тримаю в своїх пазурах, то в нестямному захваті вигукне: «О Муре, божистий Муре, найвидатніший з усіх котів, тобі, тільки тобі я завдячую все, лише твій приклад зробив мене видатним!»

Похвально, що мій господар, виховуючи мене, не керувався ні настановами забутого вже Базедова, ні методом Песталоцці, а давав мені необмежену волю, щоб я виховував себе сам, дотримуючись лише певних загальновизнаних засад, які господар вважав украй необхідними для життя в громаді, що тримає в своїх руках усю владу на цій землі, - без них кожне мчало б, як скажене, наосліп, дістаючи на кожному кроці то прикрі стусани в ребра, то болючі гулі, і взагалі ніяка громада не була б можлива. Втіленням цих засад господар вважав природну ввічливість, на противагу ввічливості умовній, за правилами якої треба казати: «Прошу мені ласкаво вибачити», коли на вас наскочив якийсь нечема чи коли вам хтось наступив на лапу. Якщо навіть така ввічливість потрібна людям, то я ніяк не можу збагнути, чому її вимогам має коритися й моє вільнонароджене плем'я, а коли ще й врахувати, що головним інструментом, яким майстер прищеплював мені ті загальновизнані засади, була недоброї пам'яті березова різка, то я маю всі підстави нарікати на суворість свого вихователя. Я був би втік від господаря, якби мене не прив'язував до нього мій природжений потяг до вищої культури. А правду кажуть, що чим більше культури, тим менше волі. Бо як зростає культура, то зростають і потреби, а як зростають потреби, то... Одне слово, якраз негайно задовольняти деякі свої природні потреби, не рахуючись ані з часом, ані з місцем, - було перше, [326] від чого мене господар остаточно відучив з допомогою тієї фатальної різки. Потім надійшла черга забаганок, що, як я згодом переконався, з'явилися в мене тільки через якийсь не природний стан душі. Якраз той дивний стан, що, мабуть, залежав від мого психічного складу, спонукав мене залишати молоко чи навіть печеню, яку господар ставив для мене, стрибати на стіл і хапати те, що він хотів з'їсти сам. Я відчув силу березової різки й кинув цю звичку.

Я визнаю, що господар добре робив, відвертаючи думки мої від цих витребеньок, бо мені відомо, що чимало моїх добрих родичів, не таких культурних і вихованих, як я, потрапили через них у страшну халепу, а декотрі й навіки зіпсували собі життя. Наприклад, я довідався, що один дуже обдарований юнак котячого роду через брак внутрішнього духовного гарту не міг опертися своїй хоті й вихлебтав горня молока, за що позбувся хвоста і, осміяний, зневажений, змушений був утекти від світу й коротати вік у самотині. Отже, господар добре зробив, що відучив мене від такого, але я не можу пробачити йому, що він приборкував мій потяг до наук і мистецтв.

Ніщо так не вабило мене в господаревій кімнаті, як закладений книжками, рукописами й різним дивовижним причандаллям письмовий стіл. Можу сказати, що той стіл був немов зачароване коло, до якого я відчував себе прикутим, але якийсь внутрішній острах не дозволяв мені цілком віддатися своєму потягові. Та ось одного дня, коли господаря саме не було вдома, я переборов свій страх і вискочив на стіл. Яка ж то втіха була сидіти серед рукописів та книжок і порпатися в них! Не з пустощів, ні, а лише з жадоби знань, з пекучого наукового голоду я схопив лапою один рукопис і доти шарпав і тягав його на всі боки, доки з нього лишилися самі клапті. Господар зайшов до кімнати, побачив, що сталося, накинувся на мене з образливими словами: «Ох ти ж, проклята бестіє!» - і дав мені такої хлости березовою різкою, що я, скиглячи з болю, заліз під піч, і мене звідти Цілий день не можна було виманити ніяким ласкавим словом. Кого б ця подія не відлякала назавжди від шляху, який йому визначила сама природа! Та тільки-но я оклигав від своїх болячок, як, скоряючись непереборному прагненню, знов вискочив на письмовий стіл. Щоправда, досить було господареві один-однісінький раз крикнути на мене, сказати кілька слів, наприклад: «Бач, чого захотів!» - щоб прогнати мене звідти, тож до науки так і не доходило. А проте я [327] спокійно чекав сприятливої нагоди, щоб таки взятися до науки, і та нагода скоро трапилась. Одного дня господар налаштувався кудись іти, і я швиденько сховався в кімнаті, та ще й так добре, що він не знайшов мене, коли, пам'ятаючи про подертий рукопис, хотів вигнати. Тільки-но двері за ним зачинилися, я миттю вискочив на письмовий стіл і розлігся посеред рукописів, відчуваючи невимовну втіху. Потім спритно розгорнув лапою досить грубу книжку, що лежала переді мною, і спробував, чи не зможу я второпати, що означають ті літери, які там стояли. І хоч спершу в мене нічогісінько не виходило, я не відступався від свого, а все вдивлявся в книжку, сподіваючись, що на мене зійде якийсь добрий дух і навчить мене читати. Отак заглибившись у споглядання книжки, я й не почув, як повернувся господар.

- Ну ви гляньте на цю кляту тварюку! - крикнув він і кинувся до мене.

Тікати було пізно, я прищулив вуха і скорчився, як тільки міг, відчуваючи, що різка от-от опуститься на мою спину. Але рука, що вже була замахнулася на мене, раптом завмерла в повітрі, господар зареготав і вигукнув:

- Коте, невже ти читаєш? Ну, цього вже я не можу та й не хочу тобі забороняти. Ти ба, як тебе тягне до науки! - Він витяг книжку з-під моїх лап, заглянув у неї і зареготав ще дужче. - Мушу сказати, - повів далі він, - я вже ладен повірити, що ти склав собі невеличку підручну бібліотеку, бо інакше не можу пояснити, як ця книжка потрапила на мій стіл. Ну що ж, читай, пильно вчися, коте, при потребі навіть відзначай важливі місця неглибокими подряпинами, я тобі дозволяю!

І він, розгорнувши книжку, підсунув її мені назад. То був, як я дізнався згодом, твір Кнігге «Про стосунки з людьми», і я зачерпнув з цієї чудової книжки багато життєвої мудрості. Те, що в ній пишеться, ніби вилилося з моєї власної душі і взагалі воно може стати у величезній пригоді котам, що хочуть здобути якусь вагу в людській громаді. Наскільки мені відомо, досі цієї тенденції в ній недобачали, а тому часом доходили хибного висновку, що той, хто б захотів твердо дотримуватись проголошених у цій книжці правил, неодмінно здобув би собі всюди славу манірного, черствого педанта.

Відтоді господар не тільки не проганяв мене з письмового столу, а йому навіть подобалось, коли я, побачивши, що він працює, вискакував до нього й розташовувався серед його рукописів. [328]

У господаря була звичка читати вголос те, що йому траплялось під руку. Я тоді намагався так прилаштуватись, щоб можна було заглянути до нього в книжку, а оскільки природа наділила мене гострим зором, то я і все бачив, і не заважав господареві. Таким чином, порівнюючи літери зі словами, які він вимовляв, я швидко навчився читати, а якщо, може, комусь це здасться неймовірним, то він не має ніякісінького уявлення про той особливий, незвичайний хист, яким обдарувала мене природа. Генії, що розуміють і шанують мене, не матимуть ніякого сумніву щодо можливості такої освіти, яка, мабуть, нагадує їхню. Хочу також поділитися своїми дивовижними спостереженнями стосовно цілковитого розуміння людської мови. А саме: я цілком свідомо спостеріг, що зовсім не знаю, яким чином досяг того розуміння. Мабуть, те саме буває і з людьми, але це мене й не дивує, бо їхнє плем'я в дитинстві набагато дурніше і безпорадніше за наше. Коли я був маленьким кошеням, зі мною ніколи не траплялось такого, щоб я сам себе штрикав в око, хапався за полум'я чи за сонячний промінь або наминав ваксу до чобіт замість вишневого варення, як часто буває з дітьми.

І ось коли я навчився читати й почав з кожним днем дедалі більше забивати собі голову чужими думками, то відчув непереборне прагнення врятувати від забуття і свої власні думки в такому вигляді, як їх породив той геній, що живе в мені, а для цього мені треба було неодмінно опанувати дуже все-таки нелегке мистецтво письма. Хоч як уважно я стежив за рукою господаря, коли він писав, мені все ж таки не вдавалося перейняти всю механіку його рухів. Я простудіював Гільмара Кураса, єдиний підручник каліграфії, що знайшовся в мого господаря, і вже майже дійшов висновку, що загадкову складність письма можна подолати лише маючи таку велику манжету, як на тій намальованій у підручнику РУЦІ, що виводить літери, а мій господар пише без манжети тільки завдяки особливим чином набутій спритності, як досвідчений канатоходець врешті перестає відчувати потребу в Жердині для рівноваги. Я жадібно зазирав по всіх усюдах, де б його дістати манжету, і вже надумав був порвати нічний чепчик нашої старої ключниці й зладити собі з нього манжету на праву лапу, як раптом мене осяяло - таке буває в геніїв, - з'явилась блискуча думка, що все розв'язала. А саме: я здогадався, що не можу тримати перо чи олівець так, як тримає їх мій господар, через зовсім іншу будову наших рук, [329] і цей здогад виявився слушним. Я мав винайти інший спосіб письма, що відповідав би будові моєї правої лапки, і справді винайшов його, як і слід було сподіватися. Так із особливої структури індивідууму виникає нова система...

Друге прикре ускладнення почалося, коли справа дійшла до вмочання пера в чорнильницю. Ніяк мені не щастило, вмочаючи те перо, вберегти від чорнила свою лапку, щоразу вона потрапляла в чорнильницю, а тому й не диво, що перші мої літери були написані більше лапкою, ніж пером, і що вони виходили трохи завеликі й заширокі. Тому нерозумні читачі можуть сприйняти мої перші манускрипти просто як заляпаний чорнилом папір. Зате генії легко вгадають геніального кота в його перших же творах і зачудуються, ба навіть не стямляться з захвату, спостерігши, який глибокий і всеосяжний у нього розум і з яких невичерпних джерел він б'є від самого початку. А щоб нащадки в майбутньому не сперечалися про хронологію моїх безсмертних творів, я хочу тут зазначити, що найперше я написав філософсько-сентиментально-дидактичний роман «Думка й чуття, або Кіт і Пес». Уже ця річ могла б викликати сенсацію. Потім, бувши майстром на все, скомпонував політичний трактат під назвою «Про пастки та їхній вплив на світогляд і активність котівства». Далі мій геній надихнув мене на трагедію «Щурячий король Кавдалор». Ця трагедія також могла б іти безліч разів на всіх можливих сценах із шаленим успіхом. Список моїх творів у майбутній повній збірці мають відкривати саме ці плоди мого інтелекту, націленого на найвищі вершини, а що саме спонукало мене їх написати, я ще розповім у належному місці.

Коли я навчився краще тримати перо й не замащувати лапки чорнилом, стиль мій, звичайно, теж став чистіший, приємніший, прозоріший, я переважно брав собі за взірець поетичні альманахи, компонував милі віршики і взагалі дуже швидко став тим люб'язним, симпатичним добродієм, яким лишився й досі. Я вже тоді був мало не створив героїчну поему в двадцяти чотирьох піснях, але як я її докінчив, вийшло щось трохи не те. Хай Тассо й Аріосто подякують за це в могилі господові богові, бо якби з-під моїх пазурів справді випурхнула героїчна поема, їх би ніхто більше ніколи не читав.

А тепер я переходжу до (А. м.) щоб ти краще все зрозумів, ласкавий читачу, треба тобі чітко і ясно розповісти, що й до чого. [330]

Кожному, хто хоч раз зупинявся в заїзді чарівного містечка Зіггартсвайлера, відразу ж траплялось почути про князя Іренея. Скажімо, якщо гість замовляв у господаря заїзду форель, яку в тій місцевості чудово готують, той напевне відповідав йому:

- Слушно, добродію! Наш вельможний князь теж залюбки їсть форель, і я можу приготувати вам цю смачну рибу саме так, як її готують при дворі.

Але з найновіших географій, карт і статистичних відомостей освічений мандрівник дізнавався лише, що містечко Зіггартсвайлер разом із Гаєрштайном і всіма околицями давно вже стало частиною великого герцогства, через яке той мандрівник саме проїздив; тож він напевне неабияк дивувався, виявивши там вельможного князя і його двір. А справа ось у чому. Князь Іреней справді володарював колись у невеличкому симпатичному князівстві недалеко від Зіггартсвайлера, а оскільки він з допомогою доброї підзорної труби міг з бельведера свого замку в містечку, що стало його резиденцією, оглянути всі свої володіння, то ніколи не спускав з ока своїх любих підданців, знав і про всі радощі, і про всі прикрощі своєї країни. Будь-якої хвилини він міг довідатись, чи вродила в Петера пшениця у найдальшому кінці його володінь, і з таким самим успіхом подивитися, чи не ледачаться Ганс і Кунц доглядати свої виноградники. Кажуть, що князь Іреней згубив своє князівство, коли, гуляючи, перейшов кордон сусідньої держави, - воно в нього просто випало з кишені. Хтозна, правда це чи ні, відомо тільки напевне, що в новому, значно доповненому виданні опису того сусіднього герцогства до його території долучені й дораховані володіння князя Іренея. Звільнений від тягаря керування князівством, він отримував з прибутків від колишніх своїх володінь досить щедру винагороду, яку йому й належало прощати в чарівному Зіггартсвайлері.

Крім тієї невеличкої країни, князь Іреней мав ще чималу суму готівкою, яку йому лишили неторканою, і таким чином він раптом з дрібного володаря обернувся в поважну приватну особу, що могла на свій смак і уподобання влаштовувати своє життя.

Князь Іреней мав славу високовченого володаря, аматора наук і мистецтв. До цього ще треба додати, що тягар керування князівством часто здавався йому прикрим і обридливим, казали навіть, начебто він колись був висловив у приємній віршованій формі романтичне бажання жити в [331] ідилічній самотині, procul negotiis(1), над струмком, який жебонітиме під вікнами, в маленькому будиночку серед хатніх тварин, отже, слід було сподіватися, що тепер він, забувши про своє князювання, влаштує в себе домашній затишок, що не важко зробити заможній, незалежній приватній особі. Та ба, вийшло зовсім інакше!

(1) Відійшовши від справ (лат.).

Можливо, на любов сильних світу цього до мистецтва й науки треба дивитися як на складову частину власне двірського життя. Звичаї вимагають, щоб вони мали картини й слухали музику, і було б прикро, якби придворний палітурник бив байдики, а не оправляв безперестанку в шкіру з золотим тисненням останні новинки літератури. Та якщо ця любов - справді складова частина двірського життя, то вона має минутися разом з ним, і той, хто втратив трон чи принаймні стільчик володаря, на якому звик сидіти, не повинен був би дбайливо плекати в собі далі це почуття.

Князь Іреней зберіг і те, й те: і двірське життя, і любов до мистецтва й науки, - перенісши в життя приємний сон, у якому діяли і він сам зі своїм оточенням, і весь Зіггартсвайлер.

Він поводився так, наче й досі залишився при владі, зберіг весь свій двір - канцлера, фінансову колегію і т. д. і т. д., нагороджував своїх колишніх підданців придворними орденами, влаштовував урочисті прийоми, бали, на яких здебільшого бувало від дванадцяти до п'ятнадцяти осіб, проте етикету дотримувались тут суворіше, ніж при великих дворах, а мешканці містечка були люди добродушні й погоджувались, що фальшивий блиск того примарного двору додає їм слави і шани. Таким чином, щиросерді зіггартсвайлерці величали князя Іренея своїм ласкавим володарем, ілюмінували місто в дні іменин цієї князівської родини і взагалі залюбки жертвували собою, щоб потішити двір, як афіняни в шекспірівському «Сні літньої ночі».

Правда, ніхто б не заперечив, що князь грає свою роль ефектно, з пафосом і вміє передати той пафос своєму оточенню. Скажімо, до зіггартсвайлерського клубу приходить член фінансової комісії князя, похмурий, замислений, мовчазний. Чоло його захмарене, він глибоко поринає в свої думки, а коли хтось озветься до нього, здригається, наче прокинувся зі сну. Всі навколо ходять навшпиньки, бояться голосно слово сказати. Та ось годинник б'є дев'яту, член [332] фінансової комісії схоплюється, бере капелюха, і дарма було б навіть пробувати втримати його, він з гордою, значущою усмішкою запевняє, що на нього чекають цілі купи паперів, що йому доведеться сидіти цілу ніч, щоб підготуватися до завтрашнього надзвичайно важливого засідання колегії, останнього в цьому кварталі, і, залишивши товариство, заніміле з глибокої пошани до таких неймовірно важливих і тяжких обов'язків, швидко йде додому. І що ж то за такий відповідальний звіт, до якого має готуватися цілу ніч цей змучений надмірними обов'язками чоловік? Виявляється, з усіх департаментів - з кухні, їдальні, гардеробної і т. д. - надійшли рахунки від праль за весь минулий квартал, і якраз він має робити звіт за все, що стосується прання. Так само ціле містечко співчуває бідолашному князівському кравцеві, проте каже, вражене глибокодумною ухвалою князівської колегії: «Суворо, але справедливо!» А справа в тому, що кравець, згідно з отриманою згори вказівкою, продав старий, зношений півкаптан, проте фінансова колегія зобов'язала його під загрозою негайного звільнення не пізніше як за три дні дати пояснення, де він дів другу половину тієї одежини, яка, можливо, ще годилася до вжитку.

Яскравою зіркою, що сяяла при дворі князя Іренея, була радниця Бенцон, вдова років під сорок, колись пишна красуня, але й тепер ще не зовсім позбавлена зваби, єдина особа, аристократичне походження якої лишалось під сумнівом і яку, проте, князь раз і назавжди допустив до двору. Завдяки ясному, гострому розумові, природній кмітливості і життєвій мудрості, а головне, завдяки своїй досить холодній вдачі, необхідній тому, хто хоче керувати іншими, радниця користалася великою владою при дворі, власне вона і була тією людиною, що тримала в своїх руках усі ниточки від цього маленького лялькового двору, її дочка, яку звали Юлією, виросла разом з князівною Гедвігою, і радниця мала такий вплив на духовний розвиток князівни, що та здавалася чужою в князівській родині, а особливо відрізнялася від свого брата. Бо княжич Ігнатій був приречений на вічне дитинство, сказати б, майже недоумкуватий.

Тій Бенцон протистояв один химерний чоловік, відомий Уже тобі, ласкавий читачу, як martre de plaisir(1) при дворі князя Іренея та іронічний чарівник; він був такий самий впливовий, як і радниця, і так само не поминав своєю увагою [333] ніяких, навіть найпотаємніших обставин князівського життя, хоч і в зовсім інший спосіб, ніж вона.

(1) Влаштовувач розваг (франц.).

Своєю людиною в родині князя майстер Абрагам став досить дивним чином.

Покійний татусь князя Іренея був простих, лагідних звичаїв. Він розумів, що будь-яке насильне втручання неодмінно зруйнує невеличкий, слабкий, державний механізм замість додати йому більшого розгону. Тому він у своєму маленькому князівстві нічого не міняв, усе йшло так, як досі, і хоч це позбавляло його нагоди показати свій блискучий державний розум чи якісь інші від Бога дані таланти, зате він удовольнявся тим, що в його володіннях кожен почував себе добре, а щодо стосунків з іншими державами, то з ними було так, як з жінками: вони найдоброчесніші тоді, коли про них ніхто не говорить. А що маленький двір князя був старосвітський, манірний і церемонний, що сам князь ніяк не міг засвоїти декотрих добромисних ідей, висунутих часом, - то все це через незмінність того задерев'янілого кістяка двірської машини, рух якої обер-гофмейстери, гофмаршали й камергери так ревно і з таким зусиллям спрямовували по її внутрішньому колу. Але в тому кістяку був один трибок, якого жоден гофмейстер і жоден гофмаршал так і не зміг спинити. Це був властивий князеві від народження потяг до всього незвичайного, дивного й таємничого. Часом він, за прикладом славетного каліфа Харуна ар-Рашіда, ходив переодягнений по місту й по околицях, щоб задовольнити той потяг, який дивно суперечив решті його життєвих настанов, чи принаймні знайти йому якусь поживу. В таких випадках він надягав круглий капелюх і сірий сурдут, тому кожному з першого погляду було зрозуміло, що його вельможність упізнавати не слід.

Одного вечора, отак переодягнений і невпізнанний, князь ішов алеєю, що вела від замку у віддалений куток парку, де самотою стояв маленький будиночок, у якому жила вдова придворного кухаря. Вже перед самим будиночком князь спостеріг двох загорнених у плащі чоловіків, що саме тихенько вийшли звідти. Він відступив убік, і історіограф князівської родини, в якого я беру ці відомості, запевняє, що князя ніхто б не помітив і не впізнав навіть тоді, якби він був одягнутий не в сірий сурдут, а в пишний мундир з блискучою орденською зіркою на ньому, - з тієї причини, що вечір був темний, хоч в око стрель. Коли загорнуті в плащі чоловіки проходили близько від князя, він чітко почув таку розмову. Один сказав: [334]

- Вельможний брате, прошу, опануй себе, не будь хоч цього разу йолопом! Треба випровадити звідси цього проклятого чаклуна, перше ніж князь щось довідається про нього, а то він сяде нам на шию і своїми сатанинськими штуками всіх нас доведе до біди.

Другий відповів:

- Mon cher frere (1), не гарячкуй так, ти знаєш моє гостре око на людей і мою savoir-faire(2). Завтра ж таки я кину в жменю цьому небезпечному пройдисвітові кілька каролінів, і хай десь-інде морочить людям голову своїми штуками. Тут йому не можна лишатися. Наш князь і так...

(1) Любий брате (франц.).

(2) Спритність (франц.).

Голосів уже не можна було розчути, тож князь не довідався, за кого його має гофмаршал, бо то якраз він зі своїм братом, обергермейстером, тихенько вийшов з удовиного дому. Князь зразу впізнав їх по голосу.

Можна не сумніватися, що князеві страх захотілось негайно ж таки знайти того небезпечного чаклуна, від знайомства з яким його конче хотіли вберегти. Він постукав у двері, вдова вийшла на ґанок із свічкою в руці і, побачивши його круглий капелюх і сірий сурдут, ввічливо, проте холодно запитала: «Чим можу служити, мосьє?» Бо саме так належало звертатися до князя, коли він був переодягнутий і невпізнанний. Князь запитав про чужинця, який буцімто зупинивсь у будиночку вдови, й дізнався, що той чужинець і є вправний, уславлений штукар з багатьма атестаціями, дозволами й привілеями і що він має намір показати тут своє мистецтво. Щойно в нього побували, розповіла вдова, двоє придворних, і він своїми дивовижними штуками, яких ніхто в світі не міг би пояснити, так уразив їх, що вони вийшли від нього бліді як смерть, спантеличені, навіть розгублені.

Князь, більше не зволікаючи, звелів удові, щоб вона провела його до чужинця. Майстер Абрагам (а то саме він був тим уславленим штукарем) зустрів князя так, наче давно чекав на нього, й зачинив за ним двері.

Ніхто не знає, що майстер Абрагам тоді показував, але відомо напевне, що князь просидів у нього цілу ніч, а вранці звелів опорядити в себе в палаці покої, до яких перебрався майстер Абрагам і в які сам князь міг потаємними дверима Добиратися зі свого кабінету. Так само відомо, що князь [335] відтоді перестав величати гофмаршала «mon cher ami»(1) й ніколи вже не виявляв бажання вислухувати дивовижну мисливську розповідь обер-єгермейстера про рогатого зайця-біляка, якого той здибав під час першого свого полювання в лісі й ніяк не міг застрілити, - це братів так зажурило, вкинуло їх у такий розпач, що вони дуже швидко залишили двір. І, врешті, напевне відомо, що майстер Абрагам дивував двір, місто і навіть весь край не лише своїми фантасмагоріями, а й тією незвичайною пошаною, якою його дедалі більше оточував князь.

Про штуки, які показував майстер Абрагам, згадуваний уже князівський історіограф розповідає стільки всього неймовірного, що його страшно й переказувати, щоб остаточно не втратити довір'я в ласкавого читача. І все ж та штука, яку історіограф ставить понад усі, ба навіть вважає незаперечним доказом явних і небезпечних зв'язків майстра Абрагама з чужими, зловорожими силами, - не що інше як акустичний фокус, що пізніше здобув собі таку славу під назвою «Невидима дівчина», хоч майстер Абрагам уже тоді вмів його робити дотепніше, з більшою фантазією і з більшим відгомоном у серцях глядачів, ніж будь-хто після нього.

Одночасно треба сказати, що князь і сам робив з майстром Абрагамом певні магічні операції, про мету яких серед придворних дам, камергерів та іншого двірського люду виникла приємна суперечка, обмін дурними, безглуздими здогадами. Врешті всі зійшлися на тому, що майстер Абрагам навчає князя виготовляти золото - недарма ж із лабораторії часом курився дим - і що він вводить князя в коло корисних для нього духів. Крім того, всі були переконані, що князь не дасть новому бургомістрові патенту на урядування, ба навіть не підвищить платні двірському грубникові, не спитавши на це дозволу в свого Агатодемона, в spiritum familiarem(2) або в зірок.

(1) Любим другом (франц.).

(2) Родинного духа (лат.).

Коли старий князь помер і владу успадкував Іреней, майстер Абрагам залишив країну. Молодий князь, якому зовсім не передався батьків потяг до всього незвичайного і таємничого, відпустив майстра, але швидко переконався, що його магічна сила головним чином полягала у вмінні заклинати такого собі лихого духа, який дуже любить селитися при маленьких князівських дворах, а саме пекельного духа нудьги. [336]

А крім того, в серці молодого князя також глибоко вкорінилась повага, якою в його батька був оточений майстер Абрагам. Бували такі хвилини, коли князеві Іренею здавалося, що майстер Абрагам - неземна істота, яка стоїть понад усім людським, хоч би як те людське саме стояло високо. Кажуть, що вперше це дивне почуття з'явилося однієї незабутньої, критичної миті в часи дитинства й відтоді вже не полишало його. Малим хлопцем він одного разу з надмірної дитячої цікавості забрався до кімнати майстра Абрагама, а що був трохи розпещений, то вхопив там і поламав один невеличкий механізм, якого майстер щойно з великими зусиллями і з великим мистецтвом зладнав. Майстер, дуже розгніваний прикрими наслідками незугарності вельможного шибеника, дав йому добрячого ляпаса, а тоді, так само не вельми з ним панькаючись, витурив його зі своєї кімнати в коридор. Обливаючись слізьми, малий княжич насилу пробелькотів: «Абрагам... soufflet(1)...» - так, що спантеличений обер-гофмейстер побоявся глибше доскіпуватись до страшної таємниці, про існування якої він усе ж таки зважувався робити здогади.

(1) Ляпаса (франц.).

Князь Іреней відчував глибоку потребу мати при собі майстра Абрагама як живодайну основу всієї двірської машини. Але всі його намагання повернути майстра Абрагама були марні. І аж після тієї фатальної прогулянки, коли князь Іреней утратив свої володіння і влаштував той химерний двір у Зіггартсвайлері, майстер Абрагам знову знайшовся, бо й справді сприятливішої нагоди годі було й придумати. Адже крім того, що (М. п. д.) тієї незабутньої події, що, як люблять висловлюватись глибокомудрі біографи, стала етапною в моєму житті.

О читачі! Юнаки, чоловіки й жінки, під шкірою в яких б'ється чутливе серце, - якщо ви розумієтесь на чеснотах, якщо визнаєте ті солодкі зв'язки, що ними нас обплутала природа, то ви зрозумієте мене й полюбите!

День був спекотний, і я проспав його під грубою. Та ось почало смеркати, і в господареве вікно війнув прохолодний вітерець. Я прокинувся, випростав груди, і їх заполонило невимовне почуття, болюче й радісне водночас, почуття, від якого в душі прокидаються найсолодші сподівання. Опанований тими сподіваннями, я підвівся і зробив граційний, [337] промовистий рух - як кажуть люди з холодним серцем, дугою вигнув спину. Мені закортіло надвір, на волю, на лоно природи, тож я вибрався на дах і почав прогулюватись там, осяяний призахідним сонцем. Аж ось я почув якісь звуки, що долинали з горища, - такі ніжні й приємні, такі знайомі й знадливі; щось невідоме з непереборною силою тягло мене вниз. Я залишив прекрасну природу і крізь невеличке слухове віконце проліз на горище.

Скочивши з віконця додолу, я відразу ж помітив велику, гарну білу кішку в чорних плямах, що зручно сиділа собі на задніх лапах. Це вона виводила ту дивовижну закличну пісню. Тільки-но я опинився на горищі, вона швидко зміряла мене пильним, допитливим поглядом. Я миттю вмостився навпроти неї і, скоряючись внутрішньому потягові, спробував підспівувати їй. Пісня, мушу сам визнати, вдалась мені понад усяку міру, і від тієї хвилини - зазначу це для психологів, що вивчатимуть мене і моє життя, - в моєму серці з'явилась віра в свій музичний хист, а одночасно з тією вірою, мабуть, і самий хист. Плямиста кішка, придивившись до мене ще пильніше й уважніше, раптом замовкла і одним величезним скоком метнулась до мене. Не сподіваючись від неї нічого доброго, я вистромив пазурі, але тієї миті з очей у кішки бризнули рясні сльози, і вона заволала:

- Сину! О сину мій! Ходи сюди! Швидше ходи в мої лапи! - І, палко обійнявши мене й пригорнувши до своїх грудей, вона повела далі: - Так, ти справді мій син, мій ласкавий син, якого я породила не в надто великих муках!

Я був схвильований до глибини душі, і вже саме те хвилювання мало переконати мене, що плямиста кішка справді моя мати, але все-таки я спитав, чи вона цілком певна цього.

- О, ця подібність! Ці очі, ці риси обличчя, ці вуса, це хутро - все мені нагадує того зрадливого, того невдячного, що покинув мене! Ти викапаний батечко, любий Муре, - бо тебе ж звуть Муром, правда? - а проте я сподіваюся, що разом із батьковою вродою ти успадкував лагіднішу вдачу й доброзвичайність своєї матері Міни. Твій батько мав дуже вишукані манери, чоло його було позначене печаттю промовистої гідності, в зелених очах світився глибокий розум, а на устах часто фала весела усмішка. Ці тілесні принади, а також його кмітливість і дивовижна зграбність на ловах мишей скорили моє серце. Але скоро виявилась його жорстока, тиранічна вдача, яку він до часу так уміло приховував. З жахом вимовляю я ці слова! Тільки-но ти народився, [338] як твій батько відчув згубне бажання з'їсти тебе разом із твоїми братами й сестрами.

- Дорога матусю, - перебив я мову плямистій кішці, - дорога матусю, не кленіть так татусевих нахилів. Он же й найосвіченіший народ на землі приписував своїм богам дивну схильність до поїдання власних дітей, а проте Юпітер був урятований, і я так само!

- Я не розумію тебе, сину мій, - заперечила Міна, - але мені здається, що ти або верзеш дурниці, або хочеш боронити свого батька. Не будь же такий невдячний: той кровожерний тиран напевне задушив і з'їв би тебе, якби я не кинулась мужньо боронити тебе оцими гострими пазурами, якби не переховувала тебе від зазіхань того зіпсованого варвара то в льохах, то на горищах, то в стайнях. Нарешті він кинув мене, і відтоді я жодного разу не бачила його! І все ж таки серце моє й досі лине до нього. Він був чудовий кіт! Постава й манери в нього були такі вишукані, що багато хто вважав його за мандрівного графа. Я вже гадала, що буду провадити собі тихе, спокійне життя і виконувати свої материнські обов'язки в тісному родинному колі, та на мене чекав новий страхітливий удар. Повернувшись одного разу додому з недовгої прогулянки, я побачила, що ти зник разом зі своїми братами й сестрами! Якась стара баба знайшла напередодні мій сховок і почала варнякати про те, що вас треба потопити й таке інше. Ох, яке щастя, що ти, сину, врятувався! Дай, нехай я ще раз пригорну тебе до своїх грудей, люба моя дитино!

Плямиста Міна ніжно пригорнула мене, а тоді заходилась докладно розпитувати про моє життя. Я все розповів їй і не забув згадати про свою велику освіченість та про те, як я її досяг.

Але Міну, здається, менше вразили мої рідкісні цноти, ніж можна було сподіватися. Мало того - вона ясно дала мені на здогад, що я зі своїм незвичайним розумом, зі своєю глибокою вченістю зійшов на манівці, які можуть довести мене до загибелі. Особливо ж вона радила мені не показувати своїх знань, набутих у нього, майстрові Абрагаму, бо він, мовляв, використовуватиме їх тільки для того, щоб тримати мене в найтяжчій неволі.

- Я, щоправда, не можу похвалитися такою освіченістю, як у тебе, - сказала Міна, - а проте мені аж ніяк не бракує природних здібностей і приємних талантів, що завжди були у мене в крові. До них я, наприклад, зараховую вміння пускати тріскучі іскри з шерсті, коли мене хтось гладить. [339]

І яких тільки прикрощів не зазнала я через самий лише цей свій хист! І діти, й дорослі без угаву торсають мене за спину задля того феєрверку, мучать мене, а як я сердито відскочу або й покажу кігті, - лають, прозивають дикою, боязкою тварюкою чи, бува, й наб'ють. Отож кажу тобі, любий Муре: як тільки майстер Абрагам довідається, що ти вмієш писати, він зробить тебе своїм переписувачем і те, що досі було твоєю радістю і втіхою, стане тяжким обов'язком.

Міна ще довго розводилась про мої стосунки з майстром Абрагамом та про мою освіченість. У її словах мені вчувалась відраза до наук, і аж згодом я зрозумів, що то була справжня життєва мудрість, притаманна моїй плямистій матері.

Я довідався, що Міна живе в старої сусідки, дуже бідує і часом навіть не має чим погамувати свій голод. Це мене глибоко зворушило, в моїх грудях на повний голос озвалась синівська любов, я згадав про чудову оселедячу голову, що лишилась у мене від учорашнього обіду, й вирішив принести її своїй добрій матері, так несподівано віднайденій.

Але яке ж хистке серце в тих, хто любить блукати при хисткому сяйві місяця! Чому доля не замкнула наші груди, щоб вони не стали шаленим грищем згубних пристрастей? Чого ми маємо, немов той гнучкий, тоненький очерет, хилитися перед життєвою бурею? О лиха доле! О апетите, ім'я тобі - кіт! Тримаючи в зубах оселедячу голову, я, такий собі plus Aeneas(1), вибрався на дах і хотів уже пролізти крізь віконце на горище, коли зі мною почало робитися щось дивне. Моє «я» стало раптом чуже моєму «я», а проте це було начебто моє справжнє «я». Вважаю, що висловився чітко й зрозуміло, і кожен, хто прочитає цей опис мого стану, визнає в мені психолога, спроможного зазирнути в найпотаємніші глибини душі. Отже, я веду далі!

(1) Доброчесний Еней (лат.).

Дивне почуття, суміш бажання й нехоті, відібрало в мене волю, опанувало мене так, що я не зміг йому опертися і з'їв оселедячу голову!

Злякано слухав я, як нявчала Міна, злякано слухав, як вона кликала мене на ім'я. Мене охопили сором і каяття, я вскочив назад до господаревої кімнати й заліз під грубу. І тоді мене почали мучити страхітливі видива. Мені ввижалась Міна, моя віднайдена плямиста мати, невтішна, покинута... Вона так зголодніла, так страшенно хоче обіцяної вечері, що ось-ось зомліє... Ох! Навіть вітер, що завивав у [340] димарі, вимовляв її ім'я. «Міна... Міна...» - шелестіло в господаревих паперах, рипіло в хистких плетених стільцях. «Міна... Міна...» - голосили затулки в грубах. О, яке тяжке, несамовите почуття краяло мені серце! Я поклав собі, тільки-но трапиться нагода, запросити свою бідолашну матір на сніданок - похлебтати зі мною молока. Від цієї думки на мене найшов блаженний спокій, немов прохолодна, живлюща тінь, я прищулив вуха й заснув.

О чутливі душі, яким близькі і зрозумілі мої поривання, ви збагнете, якщо ви, звичайно, не віслюки, а справжні, статечні коти, ви збагнете, кажу, що ця буря в моїх грудях прояснила небо моєї молодості, немов благодатний ураган, який розганяє чорні хмари й відкриває перед нами найкращі краєвиди. О, хоч яким прикрим тягарем для моєї душі була спершу та оселедяча голова, зате вона навчила мене, що таке апетит, я зрозумів, яке то блюзнірство - опиратися матінці природі. Хай кожен сам шукає собі оселедячу голову і не стає на дорозі іншим, спритнішим, які, маючи за проводаря здоровий апетит, знайдуть своє.

Так я кінчаю розповідь про цей епізод свого життя, який

(А. м.) нема гіршого для історіографа чи біографа, як мчати на дикому, неприборканому коні навпростець, через яри і пагорби, через лани і луки, все шукаючи битої дороги і ніяк її не знаходячи. Отак виходить і з тим, хто взяв собі за мету записати для тебе, любий читачу, все, що йому відомо про дивовижне життя капельмейстера Йоганнеса Крейслера. Хотілося б почати так: «У містечку Н., чи Б., чи К. якраз на зелені свята чи на Великдень такого-то чи такого року народився Йоганнес Крейслер». Та ба! Цей чудовий хронологічний лад не про нас, бо сердешний оповідач має під рукою лише усні, уривками зібрані відомості, які він мусить відразу ж опрацьовувати, щоб вони не стерлися в пам'яті. Як саме ті відомості збиралися, ти ще дізнаєшся, любий читачу, перед кінцем книжки і тоді, може, вибачиш її уриваний характер, а може, й дійдеш висновку, що вона тільки здається уриваною, а насправді всі її частини зшиті міцною ниткою.

Саме цієї хвилини я можу розповісти лише одне: невдовзі після того, як князь Іреней оселився в Зіггартсвайлері, князівна Гедвіга і Юлія одного погідного літнього вечора вийшли погуляти в чудовий зіггартсгофський парк. Призахідне сонце ніби повивало його золотим серпанком. Не ворушився жоден листочок. Дерева й кущі застигли в [341] мовчазному чеканні на вечірній легіт, який прилетить і приголубить їх. Тільки шемріт лісового струмка, що мчав по білому камінні, порушував глибоку тишу. Дівчата, взявшись за руки, мовчки ходили вузенькими доріжками поміж квітами, перебиралися містками через примхливі закрути струмка, аж поки вийшли в кінець парку, до великого озера, в якому відбивалася гора Гаєрштайн з мальовничими руїнами, що здіймалася ген удалині.

- Як же тут гарно! - від щирого серця вигукнула Юлія.

- Зайдімо до рибальської хатини, - запропонувала Гедвіга. - Сонце пече, хоч і хилиться до заходу, а з хатини, з середнього вікна, краєвид на Гаєрштайн іще кращий, ніж звідси, бо видно не всю панораму, а її частку, ніби справжню картину.

Юлія подалася за князівною. Тільки-но ввійшовши в хатину і виглянувши у вікно, Гедвіга пожалкувала, що в неї немає з собою олівця й паперу, щоб намалювати пейзаж у цьому освітленні, яке вона назвала незвичайно пікантним.

- Я майже ладна позаздрити, - сказала Юлія, - ладна позаздрити твоєму хистові малювати дерева й кущі, гори й озера такими самісінькими, як вони існують у природі. Але я вже знаю, що якби навіть уміла малювати не згірше за тебе, мені б ніколи не вдалося відтворити всю красу пейзажу, і чим кращий краєвид, тим більша була б моя невдача. Я б так милувалась та втішалась ним, що й забула б про малювання.

При цих Юліїних словах на обличчі в князівни майнула усмішка, досить дивна для шістнадцятирічної дівчини. Майстер Абрагам, який часом висловлювався трохи чудно, казав, що таку гру м'язів на обличчі можна порівняти зі жмурами на поверхні озера, коли в глибині його щось небезпечно вирує... Одне слово, князівна Гедвіга усміхнулася; та тільки-но вона розтулила рожеві вуста, щоб заперечити простодушній Юлії, як десь поблизу залунали акорди, на диво гучні, просто шалені, - аж не вірилося, що то може бути звичайна гітара.

Князівна так нічого й не сказала і разом з Юлією вибігла з рибальської хатини.

Тепер мелодії ішли за мелодіями, поєднані найчудернацькішими переходами, найдивовижнішими низками акордів. До музики долучався дзвінкий чоловічий голос, який то наспівував ніжний італійський мотив, то раптом уривав його й починав поважну сумну пісню, то переходив на речитатив, [342] то промовляв під музику лише окремі слова, виразно акцентуючи їх.

Ось він настроїв гітару... Знов узяв кілька акордів... Урвав гру і ще раз настроїв гітару... Голосно, ніби сердито, вимовив кілька слів... Знов полились мелодії... Знов настроює гітару...

Зацікавлені дивним віртуозом, Гедвіга і Юлія підкрадалися все ближче й нарешті побачили чоловіка в чорному вбранні, що сидів спиною до них на уламку скелі над самим озером. Це він так химерно грав, то співаючи, то промовляючи якісь слова.

Тепер саме він перестроїв гітару на якийсь незвичайний лад і, беручи на ній акорди, вигукував:

- Знов не те!.. Немає чистоти... То занизько, то зависоко!

Він відв'язав інструмент від голубої стрічки, на якій носив його через плече, узяв обома руками і, тримаючи перед собою, мовив:

- Скажи мені, вередухо, де ділась твоя милозвучність, у якому куточку твого нутра сховалась чиста гама? Чи, може, ти хочеш повстати проти свого господаря, хочеш сказати, що йому цілком заклало вуха від темперованих ладів і його енгармонізм - просто дитяча забавка? Ти, здається мені, глузуєш з мене, хоч у мене багато краще підстрижена борода, ніж у майстра Стефано Пачіні, detto il Venetiano(1), що вдихнув у тебе хист милозвучності, який і досі лишається для мене незбагненною таємницею. Знай же, голубонько, якщо ти не дозволиш мені взяти в унісон соль-дієз і ля-бемоль, чи соль-дієз і ре-бемоль, чи всі інші звуки, то я нацькую на тебе дев'ять ретельних німецьких майстрів, хай вони уговкають тебе, хай вилають як слід енгармонійними словами. І не кидайся в обійми своєму Стефано Пачіні, не старайся, немов сварлива баба, щоб за тобою було останнє слово. Чи, може, ти така зухвала й пихата, що вважаєш, буцімто всі ті прекрасні звуки, які живуть у тобі, скоряються лише могутнім чарам характерників, які давно пішли з цього світу, а в руках неука...

(1) Прозваний венеціанцем (італ.).

Зненацька він замовк, звівся на ноги й замислено втупив очі в озеро. Дівчата, вражені його дивною поведінкою, стояли в кущах, наче прикипівши до місця, і ледве зважувались дихнути.

- Таж гітара, - нарешті озвався чоловік, - найнедолугіший, найнедовершеніший інструмент, тільки й вартий того, [343] щоб на ньому бренькали закохані пастухи, коли загублять мундштук від дудки, бо взагалі вони воліють грати на дудках, та ще й так грати, щоб їхні тужливі мелодії, ніжні пісні докочувались луною аж у далекі гори, до їхніх Емелін, що завертають овець, весело поляскуючи своїми дошкульними нагайками. О боже! Пастухи, які «зітхають, мов ті печі, в тужливій пісні славлячи любов», навчіть їх, що тризвук складається з трьох звуків, та й годі, і його вражають на смерть кинджалом септими, а тоді дайте їм у руки гітару! Та що до тих зітхань і до того бренькання поважним добродіям, які мають непогану освіту і блискучу ерудицію, розуміються на грецьких премудрощах і добре знають, що робиться при пекінському чи нанкінському дворі, але нічогісінько не тямлять у вівчарстві й у вівчарях? Дурню, що ти затіяв? Згадай про небіжчика Гіппеля, який запевняв, що коли він бачить, як учитель дає урок гри на піаніно, йому здається, ніби той товче воду в ступі. А тепер бренькають гітари... Йолоп!.. Тьху, хай йому чорт! - На цьому слові невідомий шпурнув гітару в кущі і швидко пішов геть, так і не помітивши дівчат.

- Ну, що ти скажеш, Гедвіго, - мовила, сміючись, по хвилі Юлія, - що ти скажеш про цю дивовижну з'яву? Звідки тут узявся цей чудний чоловік, що спершу так гарно розмовляв зі своїм інструментом, а потім так зневажливо викинув його, наче поламану коробку?

- Погано, - сказала Гедвіга, і її бліді щоки враз почервоніли, немов у нападі раптового гніву, - погано, що парк не замикають і кожен чужинець може зайти в нього.

- Як, - здивувалась Юлія, - ти вважаєш, що князь повинен так бездушно вчинити - замкнути від зіггартсвайлерців, та й не тільки від них, а від кожного, хто йде дорогою, найкраще місце в цілій околиці? Невже ти справді так гадаєш?

- Ти не уявляєш собі, яку це для нас створює небезпеку. Ми так часто гуляємо тут самі, як оце сьогодні, далеко від челяді, найглухішими доріжками парку! Ану ж якийсь лиходій...

- Ох! - перебила Юлія князівну. - Ти наче боїшся, що з цього чи он із того куща вискочить якийсь незграбний казковий велетень або лицар-розбійник і забере нас у свій замок! Ні, боронь боже! Але взагалі мушу признатися, що мені хотілося б, навіть дуже хотілося б пережити якусь невеличку пригоду в цьому відлюдному романтичному лісі. Я саме пригадала шекспірівське «Як вам це сподобається», [344] яке мати так довго не давала нам читати і яке нам урешті прочитав Лотаріо. Ну що скажеш, адже ти також залюбки побула б трішки Селією, а я б стала твоєю вірною Розаліндою. А яку роль ми дамо нашому таємничому віртуозові?

- Ото ж бо й воно, - відповіла їй князівна. - Чи повіриш, Юліє, що постать того незнайомця, його чудна мова сповнили моє серце жахом, самій мені незрозумілим? Ще й досі я тремчу, всю мене сковує якесь дивне й моторошне водночас почуття. В найглибших, найпотаємніших глибинах моєї душі зринає невиразний спогад і даремно силкується прибрати чіткі обриси. Я вже десь бачила цього чоловіка, образ його пов'язаний у моїй пам'яті з якоюсь страхітливою подією, що зранила моє серце... Може, то був тільки примарний сон, що лишився в моїй пам'яті... Так чи так, а той чоловік з дивними манерами й плутаною мовою здається мені небезпечною, таємничою істотою, яка, може, хоче заманити нас у згубні магічні кола.

- Що за химери! - вигукнула Юлія. - А мені той чорний привид з гітарою швидше нагадує мосьє Жака чи навіть щиросердого Мантачку, філософія якого не дуже далеко відбігає від дивних висловлювань незнайомця. Але тепер нам треба найперше врятувати бідолашний інструмент, якого той варвар так жорстоко пошпурив у кущі.

- Юліє, ради бога, що ти робиш? - крикнула князівна. Проте Юлія, не зважаючи на неї, кинулась у гущавину і за якусь хвилину переможно вернулася звідти, тримаючи в руках гітару, яку викинув незнайомець.

Князівна переборола свій страх і почала дуже уважно розглядати інструмент, незвичайна форма якого вже сама собою свідчила про його старовинність, якби навіть її не підтверджували дата й ім'я майстра, що їх видно було на днищі крізь отвір у деці. Там чорним по білому стояло: «Stefano Pacini fee. Venet. 1532» (1).

(1) Зробив Стефано Пачіні у Венеції 1532 (італ.).

Юлія не втрималась, узяла акорд на своїй прегарній знахідці і аж злякалась, почувши, який сильний і повний звук має той невеличкий інструмент.

- О, чудово!.. Чудово! - вигукнула вона і, не перестаючи грати, рушила доріжкою.

Але вона звикла, що гітара служить тільки для акомпанементу співові, тому невдовзі почала мимоволі співати. Князівна мовчки йшла за нею. Та ось Юлія урвала гру, і Гедвіга озвалася: [345]

- Співай, грай далі на цьому чарівному інструменті, може, тобі пощастить загнати назад у пекло тих лихих, ворожих духів, що хочуть опанувати мене.

- Тобі все на думці ті лихі духи, - відповіла Юлія. - Вони нам і були чужі, і будуть чужі. Але я співатиму й гратиму, бо зроду не думала, що мені колись трапиться інструмент, який би так давався в руки і взагалі так лежав мені до серця, як цей. Мені навіть здається, що й голос мій під його акомпанемент звучить багато краще, ніж звичайно.

Вона заспівала відому італійську канцонету й захопилась різними вишуканими мелізмами, карколомними пасажами й каприччо, даючи волю силі-силенній звуків, що таїлися в її грудях.

Якщо князівну злякала перша поява незнайомця, то Юлія просто закам'яніла, коли, наміряючись звернути на іншу стежку, раптом побачила його перед собою.

Чужинець мав десь років тридцять. Він був у чорному костюмі, пошитому за останньою модою. В його вбранні ніхто б не знайшов нічого особливого, незвичайного, а проте він справляв враження якогось дивного, не такого, як усі. Вбрання те, хоч яке було ошатне, здавалось трохи неохайним, не стільки через недбальство незнайомця, скільки через те, що йому довелося здолати шлях, яким не ходять у такому одязі. Жилет на ньому був розхристаний, краватка розпущена, черевики так товсто вкриті порохом, що крізь нього майже не проглядали золоті пряжки, а найсмішніше, що він відкотив ззаду, щоб захистити потилицю від сонця, трикутну шапочку, яку носять тільки під пахвою. Мабуть, він пробирався крізь найгустіші зарості парку, бо в його густий чорний чуб набилося повно чатиння. Мигцем позирнувши на князівну, він звернув виразний, променистий погляд своїх великих чорних очей на Юлію. Від того вона ще дужче збентежилась, і на очах у неї, як завжди в таких випадках, виступили сльози.

- І ці небесні звуки, - озвався врешті незнайомець лагідним, ніжним голосом, - і ці небесні звуки уриваються при моїй появі й тонуть у сльозах?

Князівна, намагаючись не піддатись першому враженню, яке на неї справив незнайомець, гордо глянула на нього і майже гостро мовила:

- В кожному разі нас здивувала ваша раптова поява, добродію! В таку пору в князівському парку ніхто вже не сподівається зустріти сторонніх. Я князівна Гедвіга! [346]

Тільки-но князівна озвалася, незнайомець миттю обернувся до неї і глянув їй у вічі, але всього його наче підмінили. Де й дівся сумний, тужливий вираз, замість слідів глибокого душевного хвилювання на обличчі відбилась гірка іронія, а несамовита посмішка, що скривила уста, надавала йому майже блазенського вигляду. Князівна затнулась, наче громом уражена, вся спаленіла й опустила очі.

Незнайомець немов хотів щось сказати, та тієї миті озвалась Юлія:

- Ну яка ж я дурна: злякалась і плачу, немов мала бешкетниця, що її застукали, коли вона ласувала варенням! Так, добродію, я ласувала, і моїми ласощами були чудові звуки вашої гітари. Отже, як бачите, винні наша цікавість і гітара! Ми чули, як мило ви розмовляли з нею, і бачили також, як ви потім, розгнівавшись, викинули її в кущі, аж вона жалібно зойкнула. А інструмент же такий гарний і милозвучний! Мені стало так шкода його, що я не витерпіла й кинулась по нього в зарості. Ну, а ви ж знаєте нас, дівчат: я трохи бренькаю на гітарі, і як вона мені потрапила до рук, то я вже не могла її випустити. Пробачте мені, добродію, і візьміть назад свій інструмент.

І Юлія подала гітару незнайомцеві.

- Це, - сказав незнайомець, - інструмент рідкісної милозвучності, ще з добрих давніх часів, і тільки в моїх незграбних руках... та що руки... що там руки! Чарівний дух гармонії, споріднений з цим дивовижним витвором давнього майстра, живе і в моїх грудях, але сповитий, не здатний розпростати крила, а в вашій душі, панно, він ширяє вгору, До осяйної небесної високості, виграючи тисячами барв, немов прекрасний метелик. О панно, коли ви заспівали, вся палка любовна мука, весь захват солодких мрій, надій і бажань хвилями покотились по лісі і впали живлющою росою в запахущі келихи квіток і в груди соловейків, що слухали вас! Візьміть цей інструмент - лише ви володієте чарами, схованими в ньому!

- Але ж ви викинули його, - заперечила Юлія, почервонівши.

- Це правда, - мовив незнайомець, рвучко схопивши гітару й притиснувши її до грудей. - Це правда, я викинув її і приймаю назад освячену. Я більше ніколи не випущу її зі своїх рук!

Зненацька обличчя незнайомця знов обернулося в блазенську маску, і він сказав високим різким голосом: [347]

- Правду казати, доля чи мій лихий демон позбиткувалися з мене: цілком ex abrupto(1), як кажуть латиняни та й інші шановні люди, виставили мене перед ваші ясні очі, вельмишановні дами! О боже, ясновельможна князівно, зважтесь оглянути мене з голови до п'ят. Моє вбрання заспокоїть вас, бо ви переконаєтесь, що я налаштувався до важливого візиту. О, я саме надумав зазирнути до Зіггартсвайлера й лишити в цьому милому місті якщо не свою особу, то принаймні свою візитну картку. О господи! Хіба мені бракує світських зв'язків, ясновельможна князівно? Хіба гофмаршал вашого татуся не був моїм близьким приятелем? Я певен, що якби він побачив мене тут, то пригорнув би до своїх атласних грудей і розчулено сказав би, пригощаючи тютюном: «Тут ми самі, любий, і я можу дати волю своєму серцю і найприємнішим почуттям». Я б отримав аудієнцію у вельможного володаря, князя Іренея, і мене б відрекомендували вам, о князівно! Відрекомендували б так, що я - закладаюся своїм найкращим вінком септакордів проти ляпаса - здобув би вашу прихильність! Та ба! На свою біду, я мушу сам відрекомендовуватись вам тут, у парку, в найгіршому місці, між качиним ставком і жаб'ячою канавою! О боже, якби я вмів хоч трішки чаклувати, якби я тільки міг subito(2) перетворити оцю шляхетну зубочистку, - він дістав зубочистку з кишені жилета, - в найошатнішого камергера з двору князя Іренея, який узяв би мене за полу і сказав: «Ясновельможна князівно, це такий-то й такий-то!» Та ба! Che far, che dir!»(3) Зласкавтесь, о князівно, о шановні дами й панове! - На цьому слові незнайомець уклякнув перед князівною і заспівав хрипким голосом: «Ah pieta, pieta signora!»(4)

(1) Раптово (лат.).

(2) Зненацька (лат.).

(3) Нічого не вдієш і нічого не скажеш! (Італ.)

(4) О зласкавтесь, синьйоро, зласкавтесь! (Італ.)

Князівна схопила Юлію за руку й кинулась навтіки, голосно вигукуючи:

- Це причинний, причинний, він вирвався з божевільні! Перед самим замком їм назустріч трапилась радниця Бенцон, і вони, засапані від бігу, мало не попадали перед нею додолу.

- Що сталося? Ради бога, що сталося, від кого це ви втікаєте? - спитала радниця.

Князівна в нестямі ледве спромоглася пробелькотіти кілька слів про те, що на них напав якийсь божевільний. [348]

Юлія ж спокійно й розважно розповіла про їхню пригоду й закінчила тим, що їй незнайомець зовсім не здається божевільним, він, мабуть, просто дотепник і жартун, справді подібний до мосьє Жака. Йому б якраз личила роль у тій комедії в Арденському лісі.

Радниця Бенцон змусила її ще раз розповісти все від початку, допитуючись, яка в незнайомця була хода, постава, жести, голос і так далі - все, до найменших подробиць.

- Так, це він, - нарешті мовила вона, - напевне він, не може бути таким хтось інший.

- Хто він? Хто? - нетерпляче запитала князівна.

- Заспокойтесь, люба Гедвіго, - відповіла Бенцон, - ви дарма так бігли, що вам аж дух забило, незнайомець, який видався вам таким небезпечним, зовсім не божевільний. У нього справді химерні манери, і він дозволив собі негарний, зухвалий жарт, а проте сподіваюся, що ви ще помиритеся з ним.

- Ніколи, - вигукнула князівна, - ніколи я не захочу бачити його, недоречного блазня!

- Ох, Гедвіго, - засміялась Бенцон, - який дух підказав вам слово «недоречний»! Воно пасує до того, що сталося, набагато більше, ніж ви, мабуть, гадаєте і уявляєте собі!

- Я теж не розумію, - озвалась Юлія, - як ти можеш так гніватись на нього, люба Гедвіго! Навіть найбезглуздіші його вчинки, його плутана мова дивували мене, але зовсім не зачіпали.

- Добре тобі, - сказала князівна, і на очах у неї виступили сльози, - добре тобі, що ти можеш бути такою спокійною і розважною, а моє серце крають глузи тієї страшної людини! Бенцон, скажіть же, хто це такий? Хто цей божевільний?

- Я все поясню вам у кількох словах, - мовила Бенцон. - Коли я п'ять років тому була в (М. п. д.) переконав мене, що в чистій, глибокій душі поета живуть також дитинні чесноти і співчуття до злигоднів своїх ближніх.

Якась невиразна туга, що часто опановує юних романтиків, коли в грудях у них нуртують і борються високі думки, як завжди під час духовного зросту, змушувала мене шукати самотини. Мене довго не вабили до себе ні дах, ні горище, ні льох. Як той поет, що втішався солодкими, ідилічними радощами в хатині на березі дзюркітливого струмка, повитого густою тінню плакучих верб і берез, я також віддавався своїм мріям, не вилазячи з-під груби. Отак і вийшло, що я більше не побачив Міни, своєї милої, плямистої [349] матері. Рятували мене від мук сумління й заспокоювали тільки науки. О, яке то диво науки! Спасибі, щире спасибі тому шляхетному чоловікові, що винайшов їх! Наскільки прекрасніший, наскільки корисніший цей винахід за вигадку того плюгавого ченця, який перший почав виготовляти порох, смертельно відразний мені і за своєю природою, і за своєю дією. Справедливо вчинили нащадки, що покарали того варвара, того пекельного Бертольда особливою зневагою, бо ще й нині, коли хочуть віддати належну шану якомусь визначному вченому, скажімо, історикові з широким світоглядом, словом, людині непересічної освіти, то кажуть: «Ну, цей пороху не видумає!»

У науку багатонадійній котячій молоді не можу не згадати про те, що, коли мене тягло вчитись, я з заплющеними очима кидався до бібліотеки свого господаря, хапав кігтями першу-ліпшу книжку, витягав її і прочитував, хоч би якого вона була змісту. Завдяки цьому методові навчання мій розум набув такої гнучкості і всеосяжності, а знання - такого багатства, блиску і строкатості, що нащадки захоплюватимуться мною. Я не перераховуватиму книжок, які поглинув у ту пору поетичної туги, - почасти тому, що сподіваюся знайти для цього відповідніше місце, а почасти тому, що вже забув їхні назви, а це, знову ж, тому, що переважно я не читав назв, отже, й не знав їх. Думаю, що кожен задовольниться таким поясненням і не звинуватить мене в легковажному ставленні до бібліографії.

Мене чекали нові випробування.

Одного разу, коли мій господар заглибився в розгорнутий перед ним товстий фоліант, а я прилаштувався біля нього під столом на аркуші найкращого александрійського паперу, вправляючись у грецькому письмі, яке, на мою думку, легше давалось моїй лапі, до кімнати швидко зайшов один молодик, знайомий мого господаря. Я вже не раз бачив його, він ставився до мене з прихильністю, ба навіть із тією приємною шанобою, яку й належить виявляти до видатного таланту й визнаного генія. Привітавшися з господарем, він не тільки казав мені: «Добрий день, котику!» - ай щоразу чухав мене за вухами й ласкаво гладив по спині. У цій його поведінці я вбачав щире заохочення: він спонукав мене ше сміливіше показувати світові блиск моїх талантів.

Але того дня все вийшло інакше.

А сталося ось що. Слідом за молодиком, чого ще ніколи не бувало, в двері вскочила якась чорна кучерява почвара з [350] палючими очима і, помітивши мене, кинулась просто в мій бік. Мене охопив невимовний жах, одним стрибком я опинився на столі свого господаря, а коли та почвара зі страхітливим гуком і собі скочила на стіл - з переляку й розпачу щосили занявчав. Боячись за мене, мій добрий господар узяв мене на руки й сховав під свій халат. Та молодик сказав:

- Не хвилюйтесь, любий майстре Абрагаме. Мій пудель не скривдить жодного кота, він лише хоче погратися. Пустіть Мура додолу, вам буде цікаво дивитися, як вони будуть знайомитись - мій пудель і ваш кіт.

Господар і справді хотів пустити мене додолу, проте я міцно вчепився в нього й жалібно занявчав, чим принаймні домігся того, що господар, знов сідаючи, залишив мені місце біля себе на стільці.

Господарева оборона додала мені сміливості, і я, сівши на задні лапи та обвившись хвостом, прибрав гідної постави, шляхетна гордість якої мала викликати пошану у мого гаданого чорного супротивника. Пудель умостився на підлозі переді мною, втупив у мене очі і звернувся до мене з уриваними словами, яких я, проте, не зрозумів. Поступово страх мій минув, а коли я цілком заспокоївся, то помітив, що в погляді пуделя світиться тільки добродушність і чесність. Я несамохіть почав легенько ворушити хвостом, показуючи цим, що схильний довіряти пуделеві, і він відразу ж якнайприязніше заметляв своїм куценьким хвостиком.

О, моє серце прихилилось до нього, наші душі були співзвучні! «Як сталося, - спитав я сам себе, - як сталося, що незвична поведінка цього незнайомця нагнала на тебе такого смертельного жаху? Хіба ці стрибки, цей гавкіт, ця шалена біганина і підвивання - не ознака сили й любові до вільного, радісного життя запального і жвавого юнака? О, які доброчесні, шляхетні пуделячі почуття живуть у цих кошлатих чорних грудях!» Підбадьорений такими думками, я вирішив зробити перший крок до ближчого, тіснішого злиття наших душ і злізти зі стільця додолу.

Не встиг я підвестися й потягтись, як пудель почав гасати по кімнаті, голосно гавкаючи. О чудовий вияв переповненого життєвою снагою серця! Мені вже не було чого боятися. Я негайно зіскочив додолу і чемно, тихою ходою наблизився до свого нового товариша. Ми почали ту церемонію, яка мовою символіки означає ближче знайомство споріднених душ, укладення спілки, зумовленої внутрішнім потягом, і яку короткозорий блюзнір зве буденним, простацьким [351] словом «обнюхування». Мій чорний приятель виявив бажання скуштувати курячих кісточок, які лежали в моїй мисочці. Я, скільки міг, давав йому взнаки, що світська вихованість і чемність зобов'язують мене ставитись до нього як до гостя. Я тільки збоку дивився, як він з дивовижним апетитом трощив кісточки. Але все-таки добре, що я приховав надалі під своєю постіллю шматок печеної рибини. Коли він попоїв, ми завели веселу гру і врешті так припали до серця один одному, що почали обійматися, міцно вчепившись один в одного лапами, кілька разів перекинулись і заприсягайся бути довіку вірними й щирими приятелями.

Не знаю, що могло бути смішного в цій зустрічі двох прекрасних душ, у цьому взаємному пізнаванні щиросердих юнаків, але чомусь обидва свідки цієї зустрічі - і мій господар, і той молодик - реготали на весь голос, хоч як мені це не подобалося.

Нове знайомство справило на мене таке глибоке враження, що в мене скрізь, на осонні і в затінку, на даху і під грубою, була одна думка, одна згадка, одна мрія, одне почуття: пудель, пудель, пудель. Тому переді мною у найяскравіших барвах постала внутрішня суть пуделянства, і завдяки цьому раптовому осяянню з'явився на світ глибокий твір, про який я вже згадував, а саме: «Думка й чуття, або Кіт і Пес». У ньому я висунув твердження, що звичаї, побут і мова обох родів глибоко зумовлені притаманними їм властивостями, а проте обидва вони - лише різні промені, відбиті однією призмою. Особливо вдалось мені осягнути природу мови й довести, що вона - тільки символічний вияв у формі звуків природного принципу, з чого випливає, що може бути лише одна мова, отже, і котяча мова, і собача в особливій формі пуделійської говірки - відгалуження одного дерева, тому наділені високим розумом кіт і пудель можуть легко порозумітися. Щоб добре пояснити своє твердження, я навів чимало прикладів з обох мов, наголошуючи на спільності коренів, як-от: дзяв - няв, гав, гау - вав, вау, гурр - мурр і т. д.

Закінчивши свою книжку, я відчув непереборне бажання грунтовно вивчити пуделійську мову, чого й досяг завдяки своєму новому приятелеві пуделю Понто, хоч не без деяких зусиль, бо пуделійська мова для нас, котів, важка. А втім, геній з усім упорається, хоч саме такої геніальності не визнає один відомий людський письменник, який запевняє, буцімто для того, щоб говорити чужою мовою з усіма [352]особливостями вимови, властивими тому народові, треба неодмінно бути ще й трохи блазнем. Щоправда, мій господар теж дотримувався такої думки, казав, що чужу мову знає лише той, хто опанував її науково, а не хто цвенькає нею, - так він називав уміння говорити чужою мовою про все й ні про що. Він заходив навіть так далеко, що твердив, ніби французька мова наших придворних дам і кавалерів - своєрідна хвороба, яка, мов напади каталепсії, має страхітливі симптоми. Я чув, як він висловлював цю абсурдну думку перед самим гофмаршалом князя.

- Зробіть мені таку ласку, - казав майстер Абрагам, - зробіть мені ласку, ваша вельможність, постежте за са іим собою. Адже ж небо обдарувало вас досконалим, повнозвучним голосовим органом, та коли ви вдаєтесь до французької, то раптом починаєте сичати, шепелявити, гаркавити, до того ж ваше приємне обличчя страхітливо кривиться, дивні конвульсії псують навіть ваші гарні, поважні, величні манери. Що ж це може означати, як не те, що всередині у вас загніздився й починає ворушитися кобольд фатальної хвороби?

Гофмаршал тоді дуже сміявся, і справді, гіпотеза майстра Абрагама про захворювання чужими мовами хоч у кого викликала б сміх.

Один мудрий учений в котрійсь із своїх книжок радить тим, хто хоче швидко опанувати чужу мову, думати тією мовою. Чудова порада, проте вона ховає в собі певну небезпеку. Зокрема, я дуже швидко привчив себе думати по-пуделійському, але так заглибився в пуделячі думки, що майже відвик від рідної мови й сам не розумів, що я думаю. Ці незрозумілі думки я здебільшого записував і склав із них збірку під назвою «Акантове листя». Я вражений глибиною тих висловів, хоч і досі їх не розумію.

Гадаю, що цих коротких нарисів з історії моїх юнацьких місяців цілком досить, щоб читач склав собі чітке уявлення, що я собою являю і як став тим, чим є.

Та все ж я не можу розлучитись з квітучою порою свого прекрасного, багатого на події життя, не згадавши ще про один випадок, який до певної міри ознаймував перехід до років зрілості. Котяча молодь довідається з моєї розповіді, Що немає троянди без колючок і що перед могутнім духом, який тягнеться до високості, постає багато перепон, на його шляху лежить чимало гострого каміння, об яке він ранить собі лапи. І біль від тих ран ох який пекучий! [353]

Любий читачу, ти напевне ладен позаздрити моїй щасливій юності під сприятливою зорею! Народжений у нестатках від шляхетних, але вбогих батьків, мало не зазнавши ганебної смерті, я раптом потрапляю в лоно розкошів, у перуанські копальні літератури! Ніщо не заважає моїй освіті, ніхто не гамує моїх нахилів, я велетенськими кроками простую до досконалості й високо підношусь над своєю добою. Та раптом мене зупиняє митник і вимагає данини, яку повинні сплачувати всі смертні!

Хто б сподівався, що під прекрасними квітками найсолодшої, найніжнішої дружби сховані колючки, які мали вколоти мене, поранити до крові!

Кожен, у кого в грудях б'ється таке чутливе серце, як у мене, легко зрозуміє з розповіді про мої стосунки з пуделем Понто, який він став мені любий, а проте саме він завдав перший поштовх до катастрофи, що цілком зруйнувала б мене, якби мене не оберігав дух великого предка. Авжеж, любий читачу, я мав предка, без якого в певному значенні зовсім не міг би існувати, - великого, прекрасного предка, чоловіка з високим становищем і з широкою освітою, шанованого, багатого, сповненого незвичайних чеснот і безкорисливої любові до людства, вишуканого, з тонким смаком і передовими ідеями, чоловіка, що... та я змальовую його тут тільки побіжно, далі я розповім більше про цього достойника, бо це був не абихто, а сам всесвітньо відомий прем'єр-міністр Пнц фон Гінценфельд, якого всі так люблять, так звеличують під найменням Кота в чоботях...

Як я вже сказав, далі мовитиметься більше про цього найшляхетнішого з усіх котів...

Чи ж міг я, навчившись легко й вишукано висловлюватись по-пуделійському, не розповісти своєму приятелеві Понто про те, що найвище ставив у житті, тобто про себе самого і про свої твори? Сталося так, що він довідавсь про мою незвичайну обдарованість, про мою геніальність, про мій хист, і, хоч як мені було гірко, я пересвідчився, що непереборна легковажність і схильність до пустощів заважали юному Понто також робити поступ у мистецтві й науці. Замість того, щоб захоплюватися моїми знаннями, він сказав, що не може збагнути, як мені спало на думку братися до таких речей, а коли вже йдеться про мистецтво, то йому досить того, що він уміє стрибати через палицю і витягати з води господареву шапку. Наука ж, на його думку, таким, як я і він, може тільки зіпсувати шлунок і геть відбити апетит. [354]

Під час однієї такої розмови, коли я намагався нарозумити свого легковажного приятеля, сталося щось страшне. Не встиг я похопитись, як

(А. м.) - І ви завжди, - відповіла Бенцон, - своєю фантастичною екстравагантністю, своєю несамовитою іронією вноситимете в узвичаєні людські стосунки, якими вони вже склалися й існують досі, цілковитий дисонанс.

- О, чудовий капельмейстер, що здатний на такі дисонанси! - засміявся Йоганнес Крейслер.

- Нічого вам сміятися, - повела далі радниця, - нічого вам сміятися, ви не відбудетесь гіркими жартами. Я тримаю вас міцно, любий Йоганнесе! Авжеж, я так і зватиму вас цим приємним ім'ям, принаймні матиму надію, що під машкарою сатира все-таки ховається лагідна, делікатна душа. А крім того, я нізащо не повірю, що дивне прізвище Крейслер не підкинуте вам контрабандою, що ним не підмінене якесь зовсім інше родинне ім'я!

- Раднице, - мовив Крейслер, і все його обличчя в дивній грі м'язів завібрувало тисячами зморщок, - дорога раднице, що ви маєте проти мого чесного прізвища? Може, я колись звався інакше, але це було дуже давно, і зі мною сталося те саме, що з радником у Тіковій «Синій Бороді». Пам'ятаєте, він там каже: «Я колись мав чудове прізвище, але за багато років майже забув його і тепер тільки ледь пригадую».

- Напружте ж свою пам'ять, Йоганнесе, - вигукнула радниця, пронизуючи його палючим поглядом, - і в ній напевне зрине те призабуте прізвище!

- Ні, найдорожча моя, - заперечив Крейслер, - нічого не вийде. Я маю підозру, що той невиразний спогад про зовнішню форму мого існування і про моє прізвище як своєрідну посвідку на проживання походить із тих приємних часів, коли мене, власне, ще зовсім не було на світі. Зробіть же мені таку ласку, вельмишановна, погляньте на моє просте прізвище у властивому світлі, й ви переконаєтесь, що за своїм малюнком, колоритом і фізіономією воно надзвичайно миле! Навіть більше! Виверніть його навиворіт, розітніть граматичним скальпелем, і його внутрішній зміст виявиться ще кращим. Не може бути, пречудова моя, щоб ви виводили його від слова «kraus», тобто «кучерявий», а мене, за аналогією зі словом «Haarkrausler», тобто «перукар», вважали за такого собі аматора кучерявих звуків чи просто стрижія, бо тоді б я писався не «Kreisler», a «Krausler». Ви не зможете відійти від слова «Kreis», тобто «коло», і дай боже, [355] щоб ви при цьому зразу ж подумали про ті чудесні кола, по яких рухається все наше буття і з яких ми не можемо вирватися, хоч би як силкувалися. Ось по цих колах і крутиться Крейслер, і, можливо, інколи, стомившись від танцю святого Вітта, до якого його силують, змагаючись із темною, незбагненною силою, що накреслила ті кола, беручи на себе більше, ніж здатен витримати його й так уже кволий організм, він прагне вирватись на волю. А глибокий біль, спричинений цим прагненням, знову ж таки може вилитися в ту іронію, яку ви, шановна, так суворо ганите, незважаючи на те, що ця дужа мати породила сина, який увійшов у життя повновладним королем. Я маю на увазі гумор, що не має нічого спільного зі своїм невдатним зведеним братом глумом!

- Так, - мовила радниця Бенцон, - саме цей гумор, цей виродок розбещеної, вередливої фантазії, такий безбарвний і невиразний, що навіть ви, черстві чоловіки, не знаєте, якого рангу й гідності йому надати, - саме його ви хотіли б підсунути нам як щось велике й прекрасне, коли намагаєтесь дошкульними глузами знищити все, що нам миле й дороге. Чи знаєте ви, Крейслере, що князівна Гедвіга ще й досі не може отямитись після вашої появи і вашої поведінки в парку? Князівна така чутлива, що її вражає кожен жарт, у якому вона вбачає бодай найменший посміх зі своєї особи, а ви, любий Йоганнесе, до того ще й надумали прикинутись божевільним і так перелякали її, що вона мало не захворіла. Хіба можна таке вибачити?

- Не можна, - відповів Крейслер, - так само, як не можна вибачити певній мініатюрній князівні бажання поставити на коліна пристойного на вигляд незнайомця, що випадково трапився їй у відкритому для всіх парку її вельможного татуся.

- Незнайомець хай собі як хоче, - сказала радниця, - а ваша дивна поява в нашому парку могла мати прикрі наслідки. А що князівна трохи заспокоїлась, що вона звикла до думки про можливу дальшу зустріч з вами, ви повинні дякувати тільки моїй Юлії. Вона єдина боронить вас, бо в усьому, що ви робили й що говорили, вбачає лише прояв буйної фантазії, часто притаманної тяжко скривдженим або надміру чутливим людям. Одне слово, Юлія тільки недавно познайомилася з шекспірівською комедією «Як вам це сподобається» і порівнює вас із меланхолійним мосьє Жаком.

- О чисте серце, що вміє зазирнути в чужу душу! - вигукнув Крейслер, і на очах у нього виступили сльози.

- До того ж, - повела далі Бенцон, - коли ви імпровізували на гітарі, то співаючи, як вона розповідає, то самі із [356] собою розмовляючи, вона пізнала у вас витонченого музиканта й композитора. Юлія вважає, що тієї хвилини в неї вселився якийсь особливий дух музики і, ніби скорившись невидимій силі, вона почала грати й співати, і так гарно, як ніколи досі. Знайте ж, любий Йоганнесе: Юлія ніяк не могла змиритися з думкою, що вона більше не побачить того дивного чоловіка і він лишиться для неї тільки химерним, але чарівним музичним привидом; зате князівна з властивим їй запалом твердила, що не переживе другої появи того примарного шаленця. Оскільки ж дівчата завжди жили в злагоді і між ними ніколи не виникало суперечки, то я маю цілковите право сказати, що це було повторенням однієї сцени з їхнього дитинства, тільки тепер вони помінялись ролями: тоді Юлія водно хотіла вкинути в камін чудного Скарамуша, якого їй подарували, а князівна боронила його, запевняючи, що він її улюбленець.

- Задля милого заступництва чарівної Юлії, - весело сміючись, сказав Крейслер, - я згоден стати другим Скарамушем, хай князівна кидає мене в камін.

- Вважайте згадку про Скарамуша, - мовила Бенцон, - гумористичним порівнянням, а за вашою ж власною теорією за гумор гніватись не доводиться. До речі, ви собі можете уявити, що я, вислухавши розповідь дівчат про вашу появу і пригоду в парку, зразу пізнала вас і що, якби навіть Юлія не захотіла знов побачити вас, я однаково миттю поставила б на ноги всіх, хто був у мене під рукою, щоб обшукати весь парк, весь Зіггартсвайлер і знайти вас, бо ви стали дорогі мені після першого ж нашого короткого знайомства. Та всі пошуки були даремні, я вже думала, що знову втратила вас, і тим більше здивувалася, коли ви сьогодні вранці раптом з'явилися переді мною. Юлія тепер у князівни, - ох, яка буря найсуперечливіших почуттів знялася б у їхніх серцях, коли б вони раптом дізналися про ваш прихід! Не буду вимагати тепер пояснення, що вас так зненацька привело сюди, - я вважала, що ви працюєте капельмейстером при дворі великого герцога і дуже добре влаштовані. Розповісте мені про це колись пізніше, якщо захочете.

Поки радниця все це казала, Крейслер був у глибокій задумі. Опустивши очі додолу, він тер пальцями лоба, як той, хто намагається згадати щось забуте.

- Ох, - почав він, коли радниця замовкла, - ох, це страшенно безглузда історія, навряд чи варто її розповідати. А проте одне я знаю напевне: те, що князівна схильна [357] була вважати плутаною балаканиною божевільного, мало під собою підставу. Я справді робив тоді візити, коли, на своє лихо, налякав у парку ту вразливу малу володарку, і якраз повертався з відвідин не будь-кого, а самого найяснішого великого герцога. Тут, у Зіггартсвайлері, я також хотів зробити кілька незвичайно приємних візитів.

- О Крейслере! - вигукнула радниця, стиха сміючись, бо вона ніколи не дозволяла собі сміятися голосно й нестримно, - о Крейслере, це напевне знов якийсь химерний жарт. Коли я не помиляюся, від резиденції великого герцога до Зіггартсвайлера треба добиратися щонайменше тридцять годин.

- Так воно й є, - відповів Крейслер. - Але дорога йде садами, та ще й такого прегарного стилю, що вони зачарували б і самого Ленотра. Та коли ви, шановна, не погоджуєтесь, що я робив візити, то пристаньте на те, що сентиментальний капельмейстер з мелодією на устах і в серці та з гітарою в руках мандрує запашними гаями, прохолодними зеленими луками, через дике громаддя скель, вузькими кладками, під якими шумлять і піняться лісові потоки, і уявіть собі, що цей капельмейстер, виводячи соло в лад хорові, який лунає навколо нього, дуже легко, сам того не помітивши й не ставлячи перед собою такої мети, міг забратися в чужий парк, десь у його далекий куточок. Так я й опинився в зіггартсгофському князівському парку, адже він тільки маленька частка великого парку, який зростила природа. Але ні, все не так! Коли ви щойно розповіли про те, як підняли на ноги цілу ватагу веселих мисливців, щоб спіймати мене, мов дичину, яка забігла до парку, в мене вперше з'явилось тверде внутрішнє переконання, що моє місце тут. Переконання, що однаково завело б мене в пастку, якби я навіть захотів продовжити свої шалені гони. Ви ласкаво згадали про те, що знайомство зі мною тішило вас. Та як же б я, слухаючи ваші слова, не подумав про ті фатальні дні загального збентеження і горя, коли нас звела доля? Ви зустріли мене, як я кидався на всі боки, нездатний спинитись на чомусь одному, як уся душа моя була змордована. Ви прийняли мене тепло, приязно і, відкривши моїм очам ясне, безхмарне небо замкнутої в собі жіночості, намагалися втішити мене, дорікаючи мені за шаленство й нестриманість і водночас вибачаючи мою поведінку, бо пояснювали її глибоким відчаєм, у який я впав під гнітом обставин. Ви вирвали мене з оточення, яке я сам визнав підозрілим, ваш [358] дім став для мене мирним, дружнім притулком, де я, шануючи ваше мовчазне горе, забував про своє. Ваші розмови, такі веселі й лагідні, були для мене мов цілющі ліки, хоч ви й не знали моєї хвороби. Не грізні події, що могли підірвати моє становище в житті, так згубно вплинули на мене. Я вже давно хотів порвати зв'язки, що пригнічували й лякали мене, й не міг би нарікати на долю, яка вчинила те, на що в мене самого так довго бракувало сили й мужності. Ні! Коли я відчув себе вільним, мене охопила невимовна тривога, яка, починаючи з часів ранньої молодості, так часто викликала в мені розлад із самим собою. Це була не палка туга, що, як чудово сказав один проникливий поет, породжена духовним життям, триває вічно, бо ніколи не буває заспокоєна, зраджена чи ошукана, а заспокоєна не буває через підсвідоме бажання, щоб вона ніколи не минула, - ні, мене часто жене вперед шалене, безоглядне прагнення того, чого я ненастанно шукаю поза собою, тим часом як воно сховане в моїй власній душі, мов незбагненна таємниця, мов невиразна загадкова мрія про райську втіху найвищого вдоволення - навіть не мрія, а несміливе передчуття, і те передчуття завдає мені танталових мук. Коли я ще був дитиною, те почуття не раз опановувало мене так раптово, що я в розпалі веселої гри з товаришами тікав у ліс, у гори, а там кидався додолу й невтішно плакав, хоч щойно був найжвавіший і найпустотливіший серед них. Згодом я навчився опановувати себе, але годі передати словами, які тортури мені доводилось терпіти, коли у веселому товаристві добрих, приязних друзів, під час виконання якогось гарного музичного твору або навіть коли щось так чи інакше тішило моє шанолюбство, мені раптом усе починало здаватися мізерним, нікчемним, бляклим, мертвим і я ніби опинявся в безрадісній пустелі. Є лише один ангел світла, що має силу над демоном зла. Це дух музики, що часто повстає, тріумфуючи, з моєї власної душі, і перед його могутнім голосом німіють усі земні страждання.

- Я завжди вважала, - озвалась радниця, - що музика діє на вас надто сильно, часом навіть згубно, бо, слухаючи якийсь чудовий твір, ви весь переймалися ним, аж мінилися на виду. Ви блідли, не могли вимовити й слова, зітхали, плакали, а потім починали жорстоко насміхатися, безжально глумитися з кожного, хто зважувався сказати свою думку про щойно почуту річ. Навіть коли...

- О найдорожча моя раднице, - перебив її Крейслер, і глибоке, щире зворушення, що досі бриніло в його голосі, [359] враз поступилося місцем притаманній йому іронії, - о найдорожча моя раднице, тепер уже все змінилося. Ви навіть не уявляєте собі, шановна, яким я став тихим і вихованим при дворі великого герцога. Я можу тепер з величезним душевним спокоєм, цілком добродушно відбивати такт у «Дон-Жуані» й «Арміді», можу привітно кивати головою примадонні, коли вона в карколомній каденції стрибає по сходинках гами, а як гофмаршал після закінчення «Пір року» Гайдна шепоче мені: «C'etait bien ennuyant, mon cher maitre de chapelle»(1), - усміхаючись, притакувати йому і значуще брати пучку тютюну; я навіть здатен терпляче слухати, коли камергер, який відповідає за придворні спектаклі і вважає себе великим знавцем мистецтва, багатослівно доводить, що Моцарт і Бетховен нічогісінько не тямили в співі й що Россіні, Пучітта і як там ще звуть усіх тих пігмеїв досягли справжніх вершин оперної музики. Так, шановна, ви не повірите, яку величезну користь дало мені капельмейстерство, а насамперед воно мене твердо переконало в тому, що нема краще, як митці йдуть на службу, бо інакше який би дідько впорався з цим гордим, свавільним людом! Зробіть завзятого композитора капельмейстером або музикальним директором, поета - придворним поетом, художника - придворним портретистом, скульптора - придворним різьбярем, і скоро в країні не буде вже непотрібних фантазерів, лишаться самі лише корисні громадяни, виховані й добропорядні!

(1) Ця річ була досить нудна, дорогий капельмейстере (франц.).

- Стривайте, - невдоволено мовила радниця, - стривайте, Крейслере, ваш улюблений коник за своїм звичаєм знов стає дибки. Між іншим, я зразу відчула, що у вас не все гаразд, і тепер страшенно хочу дізнатися, яка прикра подія змусила вас чимдуж тікати з резиденції великого герцога. Бо всі обставини вашої появи у зігтартсгофському парку свідчать саме про втечу.

- А я, - спокійно сказав Крейслер, твердо дивлячись у вічі радниці, - а я можу запевнити вас, що та прикра подія, яка вигнала мене з резиденції, не залежала ні від яких зовнішніх обставин, я сам спричинився до неї. Якраз та тривога, що про неї я вам розповідав, може, більше й поважніше, ніж годилося б, опанувала мене дужче, як будь-коли, і я не міг довше лишатися там. Ви знаєте, як я радів, коли отримав місце капельмейстера у великого герцога. Я, дурень, [360] гадав, що на цій посаді житиму тільки мистецтвом і це цілком заспокоїть мене, переможе демона в моїх грудях, але навіть уже з того, що я встиг вам розповісти про своє виховання при дворі великого герцога, ви, шановна, зрозумієте, як тяжко я помилився. Не змушуйте мене змальовувати, як непристойне загравання зі святим мистецтвом, до якого і я мимоволі став причетний, як дурість бездушних шарлатанів, ницих дилетантів, безглузда метушня цього світу, заселеного маріонетками, все більше й більше відкривала мені очі на жалюгідну нікчемність мого існування. Одного ранку мене покликали на прийом до великого герцога, де я повинен був дізнатися, які обов'язки накладають на мене під час урочистостей, що мали відбутися через кілька днів. Під час нашої з герцогом розмови був присутній, як звичайно, церемоніймейстер, що висипав на мене цілу купу безглуздих, позбавлених будь-якого смаку вказівок, які мені належало виконати. Особливої ж ваги він надавав прологові, який сам і скомпонував, - він вважав, що той пролог стане вершиною театрального свята, й вимагав, щоб я поклав його на музику. Оскільки ж цього разу, сказав він герцогові, скоса кидаючи на мене вбивчий погляд, ідеться не про вчену німецьку музику, а про вишуканий італійський спів, то він сам склав кілька ніжних мелодій, які я повинен був аранжувати. Великий герцог не тільки схвалив усе це, але й, скориставшись нагодою, висловив надію, що я почну вдосконалювати свою майстерність, пильно вивчаючи новітніх італійців. Яким жалюгідним здавався я собі тієї хвилини! Як я зневажав себе! Всі ті приниження здавались мені справедливою карою за моє немудре дитиняче терпіння! Я залишив палац, щоб більше ніколи туди не вертатися. Я вирішив того ж таки вечора вимагати відставки, але навіть ця ухвала не принесла мені бажаного спокою, бо я бачив, що мене вже піддано таємному остракізмові. Виїхавши за браму, я відіслав назад карету, взявши з неї лише гітару, яку прихопив для іншої мети. Опинившись на волі, я кинувся бігти, все далі й далі від своєї добровільної в'язниці. Сонце хилилось до заходу, тіні гір і гаїв ставали довші й темніші. Сама думка про повернення в резиденцію була для мене нестерпною, гіршою за смерть. «Ніяка сила не примусить мене повернутись назад!» - голосно вигукнув я. Шлях мій стелився на Зіггартсвайлер, я згадав старого майстра Абрагама, від якого напередодні отримав листа, - здогадуючись про моє становище в Резиденції, він радив мені тікати звідти і запрошував до себе. [361]

- Як, - перебила капельмейстера Бенцон, - як, ви знайомі з цим старим диваком?

- Майстер Абрагам, - повів далі Крейслер, - був найближчим приятелем мого батька, моїм учителем, а почасти й вихователем! Ну, шановна, тепер ви знаєте з усіма подробицями, як я опинився в парку славного князя Іренея, і більше не будете сумніватися, що я, коли треба, вмію розповідати спокійно, з необхідною історічною ретельністю й так докладно, що мені аж самому стає моторошно. Взагалі вся історія моєї втечі з резиденції, як я вже казав, здається мені такою дурною і нудотно прозаїчною, що коли я починаю говорити про неї, мені стає млосно. А проте добре було б, якби ви, дорога раднице, захотіли піднести цю нікчемну подію переляканій князівні як нюхальну сіль, хай вона заспокоїться і подумає про те, що чесному німецькому музикантові, якого саме тоді, коли він надяг шовкові панчохи і зручно вмостився в герцоговій кареті, погнали звідти всілякі Россіні, Пучітти, Павезі, Фіораванті і бозна ще які «іні» та «ітти», важко бути дуже чемним і стриманим. Отже, я сподіваюся, що мені вибачать, хочу сподіватися! Але послухайте, дорога раднице, який поетичний фінал мала моя буденна пригода. Тієї миті, коли я, гнаний своїм демоном, хотів уже тікати з парку, мене зупинили якісь солодкі чари. Зловтішний демон прагнув споганити найглибшу таємницю, сховану в моїй душі, коли це могутній дух музики махнув крильми і їхній мелодійний шурхіт збудив у мені надію, втіху і навіть палке бажання, а те бажання - не що інше як невмируща любов і захват вічної молодості. То був спів Юлії!

Крейслер замовк. Бенцон напружено чекала, що буде далі. Оскільки ж капельмейстер, здавалось, поринув у глибоку задуму, вона спитала з холодною ввічливістю:

- Ви справді вважаєте спів моєї дочки таким приємним, любий Йоганнесе?

Крейслер стрепенувся, проте замість відповіді з його грудей вихопилось тільки глибоке зітхання.

- Ну що ж, - повела далі радниця, - мене це дуже тішить. Щодо справжнього мистецтва співу, то Юлія зможе багато чого навчитися від вас, любий Крейслере, бо ж ви лишаєтесь тут, по-моєму, це справа вирішена.

- Вельмишановна, - почав був Крейслер, але тієї миті двері відчинились, і до кімнати зайшла Юлія.

Коли вона побачила капельмейстера, її гарненьке личко осяяла мила усмішка, а з уст злетіло тихе «Ох!» [362]

Бенцон підвелася, взяла капельмейстера за руку і, підійшовши з ним до Юлії, сказала:

- Оце, доню, і є той дивний

(А/, п. д.) юний Понто накинувся на мій найновіший рукопис, що лежав біля мене, загарбав його в зуби і, не давши мені отямитись, стрімголов чкурнув з кімнати. Біжу-чи, він зловтішно сміявся, і вже саме це могло навести мене на здогад, що спонукав його на цей лихий вчинок не лише молодечий потяг до пустощів, а й щось інше. Скоро я все зрозумів.

Через кілька днів до мого господаря зайшов чоловік, у якого служив юний Понто. Згодом я довідався, що це був пан Лотаріо, професор естетики в зіггартсвайлерській гімназії. Привітавшись, як звичайно, він оглянувся по кімнаті і, побачивши мене, сказав:

- Чи не були б ви такі ласкаві, любий майстре, випровадити з кімнати цього шельму?

- Навіщо? - спитав господар. - Ви завжди любили котів, а надто мого пестунчика, делікатного, кмітливого

Мура.

- Так, - глузливо засміявся гість, - так, справді делікатного і кмітливого! Але зробіть мені таку послугу, майстре, випровадіть цього пестунчика, бо я хочу поговорити з вами про такі речі, яких він нізащо не повинен чути.

- Хто?! - вигукнув господар, витріщивши на нього очі.

- Та ваш кіт, - відповів той. - Будь ласка, не питайте більше нічого, а зробіть те, що я вас прошу.

- Диво, та й годі, - мовив господар, відчиняючи двері, Щоб випустити мене.

Я слухняно пішов на його поклик, та потім непомітно прошмигнув назад і сховався на спідній полиці книжкової шафи так, що міг нишком оглядати всю кімнату й чути кожне слово.

- А тепер, - мовив господар, сівши навпроти свого гостя, - а тепер я все ж таки хотів би довідатись, що за таємницю ви маєте мені відкрити і чому мій чесний кіт Мур не повинен її знати.

- Скажи мені, - почав гість задумливо й дуже врочисто, - скажіть мені спершу, любий майстре, як ви ставитесь До тієї засади, що з кожної фізично здорової дитини, незалежно від її природної обдарованності, талантів і геніальності, можна за короткий час завдяки ретельному вихованню, особливо в ранньому віці, зробити світоча науки й Мистецтва? [363]

- Ет, - відповів господар, - я можу тільки сказати, що ця засада безглузда й не варта доброго слова. Можливо, навіть дуже можливо, що дитині, яка має здатність наслідувати, десь таку, як у мавпи, та ще й добру пам'ять, не важко за якийсь час убгати в голову безліч всіляких речей, якими вона потім хизуватиметься перед людьми, але та дитина має бути позбавлена будь-яких природних здібностей, а то все найкраще в її душі опиратиметься цій варварській процедурі. Та й хто б назвав такого недалекого, начиненого крихтами різноманітних знань хлопця вченим у справжньому розумінні цього слова?

- Весь світ, - палко вигукнув професор, - увесь світ назвав би! Ох, який це жах! Ця блюзнірська, божевільна засада вбиває всю віру у внутрішню, вищу природжену духовну силу, ту силу, що єдина може витворити вченого або митця!

- Не розпалюйтесь так, - усміхнувся господар, - наскільки мені відомо, досі в нашій любій Німеччині з'явився лише один-однісінький продукт такого методу виховання, про який трохи погомоніли, та й перестали, переконавшись, що той продукт не вельми вдалий. До того ж пора розквіту його збіглася з модою на вундеркіндів, що, мов вимуштрувані собаки чи мавпи, за дешеву плату показували своє мистецтво.

- Це ви тепер так говорите, - озвався професор, - це ви тепер так говорите, майстре Абрагаме. І вам повірили б, якби не знали, що в душі ви лукавий жартун, і якби не знали, що все ваше життя - низка найдивовижніших експериментів. Признайтеся, майстре Абрагаме, признайтеся, що ви тихцем, у найглибшій таємниці, експериментували, виходячи з тієї засади, і поставили собі за мету перевершити творця того експоната, про який ми щойно згадували. Ви хотіли виступити зі своїм вихованцем, коли він буде вже цілком вимуштруваний, щоб здивувати й довести до відчаю професорів усього світу, хотіли перекреслити чудовий принцип: «Non ex quovis ligno fit Mercurius»!(1) Одне слово, «quovis»(2) уже є, але не Меркурій, а кіт!

(1) Не з кожного дерева можна вирізати Меркурія (лат.).

(2) Кожен (лат.).

- Що ви сказали? - вигукнув господар і зареготав. - Що ви сказали? Кіт?

- Не відмагайтесь, - повів далі професор, - не відмагайтесь, що ви випробовуєте той абстрактний метод виховання [364] на своєму пестунчикові, який сидить там у передпокої. Ви навчили його читати, писати, ви ознайомили його з науками, і він так запишався, що вже видає себе за письменника і навіть складає вірші.

- Ну, такого безглуздя я ще зроду не чув! Я виховую свого кота, я його ознайомлюю з науками! Скажіть мені, голубе, що за химери вроїлися вам у голову? Запевняю вас, що нічогісінько не знаю про освіченість свого кота, та й взагалі вважаю, що такого не може бути.

- Невже? - протяглим тоном мовив професор, витяг з кишені зшиток, у якому я відразу впізнав рукопис, що його вкрав у мене Понто, й заходився читати:

ПОРИВАННЯ ДО ВИСОКОГО

Що за чуття мені хвилюють груди,

Чом весь я - трепет і щемка напруга?

Чи вабить до стрибка мене потуга,

Що притаманна генієві всюди?

Що це, в чім суть чуттів? Облуди,

Надії й глуму зблиск, тоненька смуга?

Чи настрої мої - це їх заслуга?

Чом серця жар мого тривога студить?

Мені ввижаються краї казкові,

Я сам не свій ходжу, як в сні німому,

Та тільки подих я весни зачую,

Як скину в мить одну важкі окови.

Вгадаю здобич у гіллі густому

Й - о радосте! - за крильце уполюю!

Гадаю, що серед моїх ласкавих читачів не знайдеться жодного, хто б не визнав довершеності цього прекрасного сонета, який вилився з найпотаємніших глибин моєї душі, а ще дужче вони захоплюватимуться мною, коли довідаються, що це взагалі одна з перших моїх віршованих спроб. Проте злостивий професор прочитав його так невиразно й препогано, що я сам насилу впізнав свій твір і, опанований раптовою люттю, мабуть, властивою всім молодим поетам, мало не вискочив зі сховку й не вчепився йому в обличчя, - хай би відчув, чого варті мої пазурі. Але, розважно подумавши, що коли вони вдвох - професор та господар - візьмуться за мене, то однаково вийде на їхнє, я погамував свій гнів, та все-таки мимоволі [365] грізно нявкнув, що неодмінно зрадило б мене, якби господар, дослухавши сонет, знов не зареготав, образивши мене тим реготом ще дужче, ніж професор своєю нечемністю.

- Га-га-га! - гримів він на цілу кімнату. - Цей сонет і справді гідний кота, а проте не розумію вашого жарту. Скажіть, голубе, відверто, куди ви гнете?

Професор, не відповівши, погортав рукопис і знов почав читати:

ГЛОСА

Людний шлях кохання має,

Дружба ходить одинцем.

Всіх кохання опадає -

Дружбу сам шукай тихцем.

Скрізь, куди піду, спіткаю

Муки й пристрасті сваволю,

Чи звикать душі до болю,

Чи до втіхи - сам не знаю.

Сам себе водно питаю:

Чи я сню, чи все це в яві?

Для чуття, що серце крає,

Всі слова бліді і мляві.

На даху чи на галяві

Людний шлях кохання має!

Та мої глибокі рани,

Що лишило їх кохання,

Заживуть, і до світання

Скину з себе всі кайдани.

Не навік кохання дане,

Примх його мені доволі -

Я ж не раб, кінець кінцем!

Краще бути вже на волі,

З пуделем під піччю долі.

Дружба ходить одинцем!

Та я знаю...

- Ні, - перебив господар у цьому місці декламацію професора, - ні, друже мій, мені таки справді уривається з вами терпець: ви самі чи якийсь інший жартун склали задля розваги вірші від імені кота, та ще й нібито від імені мого ласкавого Мура, й морочите мене цілий ранок. Зрештою, жарт непоганий, а особливо він сподобався б Крейслерові, - [366] той, мабуть, не пропустив би нагоди влаштувати з цього всього гарненьке парфорсне полювання, в якому кінець кінцем ви самі могли б опинитися в ролі зацькованої дичини. А тепер киньте свій дотепний маскарад і скажіть мені відверто і ясно, яка ж, власне, мета цього вашого дивного жарту?

Професор згорнув зшиток, поважно глянув у вічі господареві і сказав:

- Ці аркуші приніс мені кілька днів тому мій пудель Понто, що, як вам відомо, приятелює з вашим котом Муром. Щоправда, приніс у зубах, як звик носити і все інше, а проте поклав їх мені цілі-цілісінькі на коліна, виразно даючи навздогад, що приніс рукопис не від когось іншого, а від свого приятеля Мура. Коли я почав гортати зшиток, мені відразу впало в око незвичайне, дуже своєрідне письмо, а коли я ще й прочитав кілька рядків, мені раптом, сам не знаю, яким дивом, сяйнула химерна думка, що все це міг написати сам Мур. Хоч скільки переконував мене розум і певний життєвий досвід, який ми всі мимоволі здобуваємо і який, зрештою, і є той самий розум, - хоч скільки, кажу, переконував мене розум, що ця думка безглузда, що коти не можуть писати, а тим паче складати вірші, я ніяк не міг її спекатись і тому вирішив постежити за вашим котом. Знаючи від Понто, що Мур часто бавить час на вашому горищі, я виліз до себе на горище і зняв кілька черепичин, щоб можна було заглянути у ваше слухове віконце. І що ж я побачив? Слухайте й дивуйтеся! В найдальшому кутку горища сидить ваш кіт! Сидить, випроставшись за столиком, на якому розкладено письмове приладдя та папір, і поводиться вкрай дивно: то потре лоба чи потилицю, то проведе лапою по писку, тоді вмочить перо, попише, перестане, знов попише, перечитає написане і замурчить, заворкоче з задоволення, - мені аж на друге горище чутно. А навколо лежать книжки, я бачив зі спинок, що вони взяті з вашої бібліотеки.

- Отуди к бісу! - вигукнув господар. - Ану гляну, чи всі мої книжки на місці.

З цими словами він підвівся й підійшов до книжкової шафи. Помітивши мене там, він вражено витріщив очі й відступив назад на цілих три кроки.

- Ось бачите, майстре! Ви гадали, що цей шельма покірно сидить у передпокої, де ви його зачинили, а він прокрався в книжкову шафу, мабуть, щоб почитати щось або - Ще ймовірніше - щоб підслухати нашу розмову. Тепер він чув усе, що ми говорили, отже, матиметься на бачності. [367]

- Коте, - почав господар, не зводячи з мене враженого погляду, - коте, коли б я знав, що ти цілком зрадив свою правдиву котячу натуру і дійсно взявся ліпити такі ганебні вірші, як оце читав професор, коли б я міг повірити, що тобі опановувати науки приємніше, ніж ловити мишей, то добре нам'яв би тобі вуха або навіть...

Мене опанував невимовний страх, я заплющив очі й удав, що сплю.

- Але ж ні, ні, - повів далі господар, - гляньте-но, професоре, як безтурботно спить мій чесний кіт, і самі скажіть, чи на його простодушному писку видно бодай натяк на те, що він здатен на такі дивовижні потаємні витівки, в яких ви його звинувачуєте? Муре! Чуєш, Муре!

Так покликав мене господар. Я відразу відповів йому звичайним своїм «мур-мур», розплющив очі, підвівся і якнайграційніше вигнув спину.

Професор люто шпурнув мені в голову рукопис, але я вдав (як підказала мені природжена хитрість), ніби сприйняв його вчинок як заклик до гри, й заходився, підстрибуючи та пританцьовуючи, шарпати й підкидати аркуші так, що з них аж клапті полетіли.

- Ну от, - мовив господар, - тепер ви переконались, професоре, що не маєте слушності й що ваш Понто набрехав вам. Ви тільки гляньте, як Мур шматує вірші, - хто з поетів зміг би так поставитись до свого рукопису?

- Я вас застеріг, майстре, а ви робіть як знаєте, - мовив професор і вийшов з кімнати.

Я подумав, що буря минулась, та як же я помилився! Господар, на превеликий мій жаль, повстав проти моїх наукових студій, і хоч він удав, ніби зовсім не повірив професоровим словам, я невдовзі переконався, що він стежить за кожним моїм кроком, старанно замикає книжкову шафу, позбавляючи мене доступу до своєї бібліотеки, й зовсім не хоче, щоб я розташовувавсь, як не раз бувало, серед паперів на його письмовому столі.

Так горе й турботи затьмарили мою ранню молодість. Що може бути гірше й болючіше для генія, ніж бачити себе невизнаним, навіть осміяним, що може завдати великій душі більшої прикрості, ніж перепони там, де вона сподівається зустріти саме лише сприяння! Та чим тяжчий утиск, тим могутніша сила опору, чим дужче натягнена тятива, тим далі полетить стріла! Мене позбавлено доступу до книжок, - що ж, тим вільніше творив мій власний розум, черпаючи сили в самому собі. [368]

Сумний і пригнічений, я в ту пору багато днів і ночей провів у льохах нашого будинку, де було наставлено чимало мишачих пасток і де збиралися коти різного віку й становища.

Сміливий філософський розум скрізь помічає навіть найпотаємніші взаємозв'язки в життєвих явищах і пізнає, як із тих взаємозв'язків складається саме життя у своїх поглядах і діях. Так і мені в льохах упали в око зв'язки між пастками на мишей і котами в їхній взаємодії. В мене, кота зі щирою, шляхетною душею, серце сходило кров'ю, коли я бачив, що ті мертві машини зі своєю невідмовною дією спричинювались до чимраз більшого зледачіння котячої молоді. Я взявся за перо й написав безсмертний твір, про який уже згадував тут, а саме: «Про пастки та їхній вплив на світогляд і активність котівства». У тій книжечці я ніби поставив перед очі зніженій котячій молоді дзеркало, в якому вона повинна була побачити себе саму, позбавлену будь-якої сили, бездіяльну, мляву, цілком байдужу до того, що прудкі миші полюють на сало! Я громовими словами будив її зі сну. Крім пожитку, який ця невеличка річ давала моїм співплемінникам, писання її було корисне й для мене, бо сам я, сидячи над нею, мав право не ловити мишей, та й пізніше нікому, либонь, не спало б на думку вимагати від мене, який так промовисто звеличував героїзм ловців мишей, щоб я показував його на власному прикладі.

Цим, мабуть, я міг би й закінчити розповідь про перший період свого життя і перейти до місяців справжньої юності, які прилягають до зрілого віку, проте не маю сили приховати від прихильних читачів дві останні строфи чудової глоси, які мій господар не захотів вислухати. Ось вони:

Та я знаю, неможливо

Вберегтися від спокуси,

Як у серці і у вусі

Все відлунює дражливо

Млосних кличів ціла злива.

Тож як любка із-за тину

Озоветься - кров заграє,

Я тоді не маю спину,

Бо з жаги палкої гину.

Всіх кохання опадає!

Ці жадання, ці зальоти

Можуть розум відібрати,

Та надовго щастя дати

Незугарні, бо лиш доти [369]

Буде їх полон тривати,

Доки місяць з неба блисне

Осяйним своїм лицем.

А тоді, немов навмисне,

Інша думка серце стисне, -

Дружби сам шукай тихцем.

(А. м.) давно вже ніхто не бачив його таким веселим і добродушним, як того вечора. Саме через цей його настрій і сталося щось нечуване: він не схопився в нестямі й не втік, як завжди бувало з ним у таких випадках, а спокійно, навіть з доброзичливою усмішкою вислухав довгу, вкрай нудну першу дію страхітливої трагедії, яку скомпонував молодий червонощокий лейтенант із прегарно накрученим волоссям, що подавав великі надії, і яку той лейтенант прочитав з пафосом, притаманним кожному щасливому поетові. І навіть більше: як лейтенант скінчив читати й запитав Крейслера, що той думає про його твір, він, весь прояснівши, наче спізнав величезну втіху, запевнив юного героя війни й поезії, що його перша дія - ласий шматочок для жадібних естетичних гурманів і що в ньому є справді чудові думки, про геніальну самобутність яких свідчить уже хоча б та обставина, що вони осявали й великих поетів, яких уже визнано, наприклад, Кальдерона, Шекспіра, а в новіші часи - Шіллера. Лейтенант розчулено обняв його і з таємничою міною признався, що має намір сьогодні ж таки ввечері ощасливити найдовершенішою з усіх будь-коли написаних перших дій цілий гурт найдостойніших панночок, серед яких є навіть одна графиня, яка читає по-іспанському й малює олійними фарбами. Отримавши від Крейслера запевнення, що він їм зробить цим величезну приємність, юний поет у захваті помчав геть.

- Я не розумію, - сказав маленький таємний радник, - я не розумію, любий Йоганнесе, що з тобою сьогодні сталося, звідки в тебе ця неймовірна лагідність! Як ти міг так спокійно, так уважно слухати цю жахливу базгранину! Я перелякався, коли лейтенант напав на нас і почав обсотувати липкою павутиною своїх довжелезних віршів. Ми ж бо й гадки не мали про небезпеку і були цілком безборонні. Я боявся, що ти от-от спалахнеш, як не раз спалахував ще й не з такого приводу, але ти спокійно сидиш, у твоєму погляді навіть світиться схвалення, а наприкінці, коли я вже відчуваю себе нещасним і геть знесиленим, ти вибатожуєш бідолаху іронією, якої той навіть не може збагнути. Хоч би [370] був сказав йому в науку на майбутнє, що п'єса задовга і її не вадило б добре підчикрижити.

- Ох, - заперечив Крейслер, - ох, чого б я домігся своєю нікчемною порадою! Якщо такий багатий на думки поет, як наш дорогий лейтенант, і підчикрижить трохи свої вірші з неабиякою користю для них, то хіба вони відразу ж не відростуть знов? Хіба ти не знаєш, що вірші наших молодих поетів мають здатність самовідтворюватись, мов хвости у ящірок, які хутко відростають, навіть коли їх відрізати при самому корені? Але ти глибоко помиляєшся, коли думаєш, що я уважно слухав його нудне читання! Буря вщухла, всі трави й квітки в садку підвели свої похилені голівки й жадібно ковтали небесний нектар, що негустими краплями спадав із сірої завіси хмар. Я стояв під великою розквітлою яблунею, слухав гуркіт грому, що завмирав у далеких горах і відлунював у моїй душі, немов пророцтва неймовірно прекрасних подій, і милувався небесною блакиттю, яка подекуди, наче променисте око, прозирала крізь швидкоплинні хмари. Та зненацька дядько гукнув мені, щоб я негайно тікав із садка, а то серед того мокрятиння зіпсую свій новий квітчастий халат або ще й дістану нежить, ходячи по росяній траві. Потім виявилось, що то не дядько кликав мене, а якийсь бешкетник папуга чи приручений шпак із-за куща, чи з куща, чи бог його знає звідки допікав мені дурним жартом: вигукував на свій лад то ту, то ще котрусь чудову думку Шекспіра. А тоді з папуги зробився лейтенант зі своєю трагедією! Як бачиш, таємний раднику, мою увагу від тебе й від лейтенанта відвернув спогад про дитячі роки. Я ніби справді стояв десь дванадцятирічним, не більше, хлопчаком у дядьковому садку, в ситцевому халаті з найкращим візерунком, на який лише спромоглася уява фарбувальника ситцю, і дарма ти, о таємний раднику, палив сьогодні свій найкращий тютюн, я не сприймав нічого, крім запаху розквітлої яблуні з того садка, не відчував навіть духу олії для волосся, якою намастився наш віршомаз, що не має надії захистити колись свою голову від дощу й вітру лавровим вінком чи бодай надіти на неї щось інше, крім повсті й шкіри, яким за Уставом надано форми ківера! Одне слово, любий мій, з нас трьох ти єдиний був жертовним ягням, що підставило свою Шию під пекельний ніж трагедії нашого героїчного поета. Бо поки я, щільно вкутавшись у халатик, з дванадцятирічною і дванадцятилотовою легкістю скакав у не раз уже згадуваний тут садок, майстер Абрагам, як бачиш, устиг порізати [371] два або й три аркуші найкращого нотного паперу, витинаючи з нього смішні фантастичні фігури. Отже, й він утік від лейтенанта!

Крейслер правду казав: майстер Абрагам умів так перекроїти аркуш паперу, що в тому плетиві дірок і ліній годі було добачити якийсь глузд; та коли його тримати проти свічки, на стіну падала тінь, на якій немов оживали найдивовижніші постаті в різних групах. Оскільки ж майстрові Абрагаму взагалі була огидна будь-яка декламація, а лейтенантова видалась гіршою за всі, то він не витримав і, коли той узявся до своєї трагедії, жадібно схопив цупкий нотний папір, який випадково виявився на столі в таємного радника, дістав з кишені ножички й так заглибився в свою роботу, що зовсім не помічав зазіхань лейтенанта на його увагу.

- Послухай, - озвався таємний радник, - послухай, Крейслере. Отже, душу твою заполоняли спогади з дитячих років, і, мабуть, лише цими спогадами й можна пояснити твою сьогоднішню лагідність і поступливість. Але послухай, любий друже! Мені, як і всім, хто тебе любить і шанує, прикро, що я нічогісінько не знаю про те, як ти жив досі. Ти завжди насуплюєшся і відхиляєш кожне, хоча б і найделікатніше, запитання про твоє давніше життя, ба навіть огортаєш своє минуле заслоною таємниці, все ж таки часом досить прозорою, щоб розпалити цікавість тими химерно викривленими картинами, які видно крізь неї. Будь же відвертий з тими, кого ти вже обдарував своєю довірою.

Крейслер вражено глянув на таємного радника, як людина, що, прокинувшись від глибокого сну, раптом побачила перед собою чуже, незнайоме обличчя, і якнайповажнішим тоном почав:

- На Іоанна Златоуста, тобто двадцять четвертого січня тисяча сімсот якогось там року рівно опівдні народилась дитина з обличчям, руками й ногами. Батько саме їв горохову юшку і з радощів вилив повну ложку її собі на бороду, і це так насмішило породіллю, хоч вона й не бачила чоловіка, що від її реготу полопали всі струни на лютні в музиканта, який грав для немовляти свого найновішого муркі, отож музикант заприсягнувся атласним чепчиком своєї бабусі, що в музиці Ганс Страхопуд довіку буде тупак тупаком. Але батько витер бороду і врочисто проголосив: «Я його справді назву Йоганнесом, проте страхопудом він не буде». Тоді музикант...

- Прошу тебе, - перебив капельмейстера маленький таємний радник, - прошу тебе, Крейслере, не впадай у той [372] свій клятий гумор, бо мені, скажу тобі щиро, аж моторошно стає. Хіба я вимагаю від тебе докладної автобіографії? Я тільки прошу, щоб ти трохи розповів мені про своє життя до нашого знайомства. Справді, тобі нема чого гніватись на мене за мою цікавість, бо єдина причина її - щира прихильність, що йде від самого серця. А крім того, визнай, що поведінка твоя буває інколи досить дивна, тож кожен вважає, що тільки найбурхливіше життя, ціла низка найфантастичніших подій могли замісити й виліпити ту психічну форму, в якій тебе вилито.

- О, яка хибна думка! - мовив Крейслер і тяжко зітхнув. - О, яка хибна думка! Моя молодість схожа на суху пустелю без зелені й квіток, де розум і почуття дрімають у безпросвітній одноманітності.

- Ну ні, - сказав таємний радник, - вона була не зовсім така, принаймні я знаю, що в тій пустелі ріс гарненький садочок з розквітлою яблунею, запах якої забивнавіть дух мого найкращого тютюну. Отож я сподіваюсь, Йоганнесе, що ти нарешті поділишся з нами спогадами про свою ранню молодість, які сьогодні, за твоїм же власним визнанням, цілком заполонили твою душу.

- Я також вважаю, - озвався майстер Абрагам, докінчуючи тонзуру для щойно вирізаного капуцина, - я також вважаю, Крейслере, що в такому погідному настрої, як оце у вас сьогодні, найкраще, що ви можете зробити, - це відімкнути своє серце чи свою душу, чи назвіть, як хочете, ту потаємну скриньку з коштовностями, що її ви ховаєте глибоко в собі, і дістати з неї дещо й для нас. Тобто, оскільки ви вже призналися, що, незважаючи на заборону стурбованого дядька, вибігали на дощ і забобонно вислухували пророцтва грому, який завмирав удалині, то розкажіть докладніше про все, що тоді відбувалося. Тільки не брешіть, Йоганнесе, бо ви добре знаєте, що я завжди стежив за вами, принаймні від того часу, як ви надягли перші штани і вам заплели першу кіску.

Крейслер хотів щось заперечити, проте майстер Абрагам швидко обернувся до таємного радника і сказав:

- Ви не повірите, голубе, як наш Йоганнес улягає лихому демонові брехні, коли починає, хоч таке, правда, з ним буває дуже рідко, розповідати про своє дитинство. Як його послухати, то він у тому віці, коли діти ще тільки лопочуть «та-то», «ма-ма» й тикають пальцями у вогонь, уже все помічав і вмів глибоко заглядати в людське серце.

- Ви несправедливі до мене, - покірним голосом мовив Крейслер і лагідно всміхнувся. - Ви дуже несправедливі [373] до мене, майстре! Невже я такий марнославний блазень, що зважився б морочити вам голову порожніми балачками про свої незвичайні розумові здібності, виявлені ще в колисці? Але я питаю тебе, таємний раднику, чи не бувало часом і з тобою такого, що перед твоїм душевним зором, ніби вихоплені з мороку, виникали картини з тієї пори життя, яку декотрі мудрагелі звуть просто рослинним животінням, не добачаючи в ньому нічого, крім голих інстинктів, та й то куди бідніших, ніж у тварин? По-моєму, це не така проста справа, як здається. Вічною таємницею для нас залишиться та хвилина, коли в нашій душі вперше прокидається ясна свідомість! Якби це відбувалося раптово, то ми напевне померли б з ляку. Адже навіть прокидаючись від глибокого сну і враз отямлюючись, ніби наново усвідомлюючи себе, ми першої миті відчуваємо страх, - хто з нас не спізнав його! Одне слово, не вдаючись у зайві мудрування, я все-таки наважуся висловити думку, що кожне сильне психічне враження з тієї пори залишає в нашій душі немовби зернину, яка проростає разом з розвитком наших духовних здібностей, і таким чином усі болі й усі радощі тих досвітніх годин живуть далі в нас: це ті солодкі, тужні голоси любих нам людей, які здаються нам, коли вони будять нас, почутими вві сні і які насправді все ще лунають у наших грудях. А проте я знаю, на що натякає майстер. Він має на гадці не що інше, як пригоду з моєю покійною тіткою. Він ту пригоду заперечує, а я, щоб допекти йому, розповім її саме тобі, таємний раднику, якщо ти пообіцяєш не ставити мені на карб мою трохи надмірну дитинячу чутливість. Те, що я тобі казав про горохову юшку і лютняра...

- Ох, мовчи вже, - перебив капельмейстера таємний радник, - мовчи вже, тепер я добре бачу, що ти хочеш напустити на мене туману всупереч усім добрим звичаям.

- Анітрохи! - вигукнув Крейслер. - Анітрохи, серце моє! Але я все-таки мушу почати з лютняра, бо розповідь про нього - найприродніший перехід до лютні, райські звуки якої навівали на дитину солодкі сни. Молодша сестра моєї матері віртуозно грала на цьому інструменті, запхнутому в наші часи до музичних комор. Солідні люди, що вміли писати, рахувати і зналися ще на дечому, проливали в моїй присутності сльози, згадуючи, як пречудово фала на лютні покійна мамзель Зофі. Тож хіба можна закидати мені, спраглій дитині, те, що я, зовсім безпорадний, ще не здатний виявити свою свідомість у слові, жадібно пив чарівну [374] тугу дивовижних звуків, яку лютнярка виливала з глибини своєї душі! А той лютняр, що грав над моєю колискою, був учителем небіжки. То був приземкуватий, клишоногий чоловічок, і звався він мосьє Туртель. Він носив дуже охайну білу перуку з широким каптурцем на потилиці й червоний плащ. Я все це кажу лише для того, щоб довести, як чітко бачу перед собою образи з тих часів, і щоб ні в майстра Абрагама, ні в когось іншого не виник сумнів, коли я твердитиму, що добре пам'ятаю, як малою, ще навіть не трирічною дитиною сидів на колінах у молодої дівчини, лагідні очі якої освітлювали мою душу, що й досі чую її милий голос, чую, як вона говорить зі мною, як співає мені, що й досі не забув, якою любов'ю і ніжністю до тієї чарівної істоти палало моє серце. Це й була тітка Зофі, яку в родині називали чудним пестливим найменням Фюсхен. Одного дня тітки Фюсхен десь не стало, і я цілий день проплакав за нею. Тоді нянька взяла мене на руки й понесла до кімнати, в якій на постелі лежала тітка, але якийсь літній чоловік, що сидів біля неї, швидко схопився зі стільця і випровадив нас звідти, суворо нагримавши на няньку. Невдовзі після того мене одягли, закутали в теплі хустки й віднесли в зовсім інший будинок до інших людей, які почали запевняти мене, що всі вони також мої дядьки й тітки, що тітка Фюсхен дуже хвора й що коли б я лишився в неї, то й сам захворів би. Минуло кілька тижнів, і мене повернули туди, де я жив раніше. Я плакав, кричав, що хочу до тітки Фюсхен. Опинившись нарешті в її кімнаті, я подріботів до ліжка, на якому колись лежала хвора, і розсунув завіски. Ліжко було порожнє, і якась особа, знов-таки моя тітка, сказала крізь сльози: «Ти вже не знайдеш її, Йоганнесе, вона померла й лежить у землі».

Я добре знаю, що не міг тоді зрозуміти значення цих слів, але й досі, згадуючи ту хвилину, здригаюся від невимовного почуття, яке мене охопило. Сама смерть здавила мене своїм крижаним панциром, її жах пройшов у мою душу й поморозив усі радощі перших дитячих років. Не пам'ятаю, що я робив далі, і, мабуть, так і не згадав би, але мені часто потім розповідали, що я повільно опустив завіски, мовчки, нерухомо постояв кілька хвилин, а тоді, ніби заглиблений у самого себе, розмірковуючи про те, що мені тільки-но сказали, сів на маленький бамбуковий стільчик, який саме трапився мені під руку. Розповідали ще, що в тому тихому смутку дитини, взагалі схильної до найбурхливіших виявів своїх почуттів, було [375] щось страшенно зворушливе й що родичі навіть боялися, чи не матиме це шкідливих наслідків для мого духовного розвитку, бо я кілька тижнів був у такому стані - не плакав, не сміявся, ні в що не грався, не відповідав на ласкаві слова, нічого не помічав навколо себе.

Тієї миті майстер Абрагам узяв у руки химерно порізаний уздовж і впоперек аркуш паперу, підніс його до свічки, і на стіні відбився цілий хор черниць, що грали на якихось дивних інструментах.

- Ого! - вигукнув Крейслер, побачивши чудово скомпоновану групу святих сестер.- Ого! Я добре знаю, майстре, що ви мені хочете нагадати. Але й далі зухвало наполягаю на тому, що ви мене тоді дарма лаяли й називали впертим, нерозумним хлопчиськом, який дисонансовим голосом своєї дурості міг збити з тону й такту співачок і музиканток цілого монастиря. Хіба в той час, коли ви повезли мене до монастиря святої Клариси за двадцять чи тридцять миль від мого рідного міста, щоб я вперше послухав справжню католицьку церковну музику, хіба тоді, кажу, я не мав права на будь-які, навіть найзухваліші пустощі? Коли ж і пустувати, як не в такому віці! І хіба не прекрасно, що, незважаючи на все це, давно приспане горе трирічної дитини прокинулося з новою силою й породило шал, який сповнив мої груди нищівним захватом і болісною тугою? Хіба я не мав права казати і, незважаючи на всі вмовляння, вперто запевняти, що на тому дивовижному інструменті, який зветься trompette marine(1), грала тітка Фюсхен, а не хтось інший, хоч вона давно померла? Чому ви не дали мені пробратися на хори, де я напевне знайшов би тітку в її улюбленій зеленій сукні з рожевими бантами? - На цьому слові Крейслер втупився в стіну й повів далі схвильованим, тремтячим голосом: - Справді, он вона, тітка Фюсхен, вища за всіх черниць, бо стала на стільчик, щоб краще було тримати важкий інструмент!

(1) Морською сурмою (франц.).

Але таємний радник підійшов до нього, заступивши відбиток на стіні, взяв його за плечі й сказав:

- Таки було б краще, Йоганнесе, коли б ти не піддавався своїм химерним фантазіям і не торочив про інструменти, яких узагалі не існує в природі, бо я зроду не чув про trompette marine!

- О, - засміявся майстер Абрагам і кинув на стіл аркуш, від чого весь жіночий монастир разом з примарною [376] тіткою Фюсхен та її інструментом зник, - о шановний таємний раднику, пан капельмейстер і сьогодні, як завжди, не фантазер і химерник, яким багато хто хотів би його виставити, а розважний, спокійний чоловік. Хіба не могла лютнярка після своєї смерті успішно опанувати незвичайний інструмент, який, мабуть, ви ще й нині, на свій подив, знайшли б подекуди в жіночих монастирях? Як, невже trompette marine не існує в природі? Ану гляньте, будь ласка, на це гасло в Кохів «Музичний словник», ви ж бо маєте його в своїй бібліотеці!

Таємний радник негайно ж розгорнув словник і прочитав:

- «Цей старовинний, дуже простий смичковий інструмент складається з трьох тоненьких дощечок по сім футів завдовжки і внизу, де інструмент спирається на підлогу, від шести до семи дюймів завширшки, а вгорі - лише два дюйми; дощечки ті склеєні у вигляді трикутника, і весь корпус поволі звужується догори, де до нього прилаштовані кілочки. Одна з тих трьох дощечок править за деку, на якій зроблено кілька резонансних отворів і напнута єдина, досить груба жилова струна. Під час гри інструмент ставлять навскоси перед собою і спираються грудьми на його верхню частину. Великим пальцем лівої руки гравець торкається струни в різних місцях, залежно від того, якої висоти йому потрібен звук, але дуже легенько, десь так, як при флейтіно чи флажолетах на скрипці, а в правій руці тримає смичок і водить ним по струні. Своєрідний звук цього інструмента, схожий на приглушений звук сурми, утворюється завдяки особливій підставці, на якій унизу, на резонансній деці, лежить струна. Та підставка трохи нагадує черевичок, спереду зовсім низенький і тоненький, а ззаду вищий і товщий. На задній частині його й лежить струна; кола по ній водять смичком, вона своїм коливанням рухає то вгору, то вниз передню, легшу частину підставки на резонансній деці, від чого й утворюється гудіння, схоже на приглушений звук сурми».

У таємного радника заблищали очі.

- Зробіть мені такий інструмент! - вигукнув він. - Зробіть мені такий інструмент, майстре Абрагаме, і я закину в куток свою скрипчину, не доторкнуся більше до евфона, а Дивуватиму двір і ціле місто, граючи пречудові пісні на trompette marine!

- Зроблю, - відповів майстер Абрагам, - і хай до вас, любий таємний раднику, прилине дух тітки Фюсхен у сукні з зеленої тафти й надихає вас на гру! [377]

Таємний радник захоплено обняв майстра, проте Крейслер розвів їх і майже сердито сказав:

- Е, та ви, бачу, не менші пустуни, ніж я був колись, та ще й безжальні до того, кого, якщо вірити вашим словам, любите! Доволі вже й того, що ви, докладно змалювавши інструмент, звуки якого колись так зворушили мою душу, ніби вилили на мене відро холодної води, тому ні слова більше про лютнярку! Ну що ж! Ти хотів, таємний раднику, щоб я розповів тобі про свою молодість, а майстер якраз ще й вирізав групу силуетів, що пасують до деяких подій з тієї пори, тож маєш розкішне видання матеріалів до моєї біографії, оздоблене чудовими гравюрами. Та коли ти читав гасло з Коха, я пригадав його колегу, лексикографа Гербера, й сам собі видався трупом, покладеним на секційний стіл, готовим до біографічного розтину. Прозектор міг би сказати: «Не дивина, що в тілі цього юнака тисячами жил і жилочок тече сама лише музична кров, бо таке бувало з багатьма його кровними родичами, тому він і родич їм по крові». Бо я хочу сказати, що більшість моїх тіток і дядьків - а їх, як майстер Абрагам знає і як ти сам щойно довідався, в мене було немало, - грали, та ще й переважно на таких інструментах, що вже тоді траплялися дуже рідко, а тепер уже майже зовсім зникли, тож я тільки уві сні ще чую ті милозвучні концерти, якими в десять-одинадцять років утішався наяву. Може, саме тому мій музичний хист уже в зародку набрав напрямку особливого інструментування, що його дехто заперечує як надто фантастичне. Якщо ти, таємний раднику, можеш стримати сльози, слухаючи прекрасну гру на старовинному інструменті віольдамурі, то подякуй творцеві за свою міцну конституцію, бо я обливався слізьми, як на ньому грав кавалер Ессер, а ще раніше просто заходився плачем, коли на віольдамурі грав для мене високий показний чоловік, якому дуже личило духовне вбрання і який, знову ж таки, був моїм дядьком. І гра іншого мого родича на віольдагамбі теж була дуже приємна й милозвучна, хоч той дядько, який мене виховував чи, краще сказати, зовсім не виховував і який з варварською віртуозністю гамселив по клавішах спінета, справедливо дорікав йому, що він збивається з такту. Цього бідолаху вся моя родина почала неабияк зневажати, коли довідалась, що він під звуки сарабанди весело протанцював менует a la Pompadour(1). Я взагалі [378] міг би вам багато чого розповісти про музичні розваги моєї родини, що часом бували дуже своєрідними, але мені довелося б згадати чимало кумедних подробиць, з яких ви сміялися б, а виставляти на сміх своїх дорогих родичів мені не дозволяє respectus parentalae(2).

(1) У стилі Помпадур (франц.).

(2) Пошана до родичів (лат.).

- Йоганнесе, - мовив таємний радник, - Йоганнесе! Ти сьогодні такий добродушний, що не розгніваєшся на мене, коли я зачеплю в твоїй душі струну, яка, може, завдасть тобі болю. Ти завжди говориш про дядьків, тіток і ніколи не згадуєш про батька й матір!

- О друже, - відповів Крейслер, і в голосі його забриніло глибоке хвилювання, - о друже, саме сьогодні я згадав... але ні, досить уже згадок і мрій, не буду вертатися до тієї хвилини, що збудила в мені сьогодні весь той біль моїх ранніх років, який я тоді пережив, але так і не зрозумів. Та потім мою душу пойняв спокій, схожий на глибокий спокій принишклого лісу, коли вщухне буря. Так, майстре, ваша правда, я стояв під яблунею і слухав пророчий голос грому, що завмирав удалині! А ти, таємний раднику, зможеш яскравіше уявити собі те глухе отупіння, в якому я, мабуть, перебував кілька років після втрати тітки Фюсхен, коли я скажу тобі, що смерть матері невдовзі після того не справила на мене особливого враження. Ну, а про те, чому батько віддав чи, радше, змушений був віддати мене на виховання братові моєї матері, я не буду розповідати, - такі історії ти знайдеш у будь-якому зачитаному романі з родинного життя або в першій-ліпшій комедії Іфланда про родинні чвари. Досить буде сказати тобі одне: все моє дитинство й мало не вся молодість минули в сумній одноманітності, мабуть, саме через те, що я не мав батьків. Навіть поганий батько, по-моєму, все-таки багато кращий за гарного вихователя, і в мене аж мороз іде по спині, коли я бачу, як батьки з байдужості й недоумства свого відривають від себе дітей і віддають їх у різні виховні заклади, де тих бідолах кроять усіх на одну мірку, незважаючи на їхні індивідуальні риси, - бо ж ніхто, крім батьків, тих рис як слід не знає.

Що ж до самого виховання, то ніхто в світі не здивується, що я лишився невихованим, бо дядькові було до мене байдужісінько, він просто віддав мене на поталу вчителям, які приходили до нас самі: я не ходив до школи й не знався ні з ким зі своїх ровесників, щоб не порушувати спокою в [379] домі, де мешкав мій неодружений дядько вдвох зі своїм старим похмурим служником. Я пам'ятаю лише три випадки, коли мій незворушний, майже до тупоумства байдужий дядько вчинив лаконічний виховний акт - дав мені ляпаса, отже, я справді за роки свого дитинства одержав три ляпаси. Оскільки я вже так розбалакався, то міг би подати тобі, таємний раднику, історію тих трьох ляпасів у вигляді такого собі романтичного триптиха, проте я візьму лише середню частину з нього, бо знаю, що тобі найдужче кортить довідатись про мої музичні студії, тож тебе не лишить байдужим моя розповідь про те, як я компонував свій перший музичний твір.

Дядько мав чималу бібліотеку і дозволяв мені порпатися в ній скільки завгодно й читати, що моя душа забажає; там я й натрапив раз на «Сповідь» Руссо в німецькому перекладі. Я одним духом проковтнув ту книжку, написану зовсім не для дванадцятирічного хлопця, - вона могла посіяти в моїй душі насіння, з якого потім зійшло б чимало зла. Та одна із змальованих там подій, часом дуже сумнівних і ризикованих, так захопила й полонила мене, що я забув про всі решту. А саме: немов електричний удар, вразила мене розповідь про те, як малий Руссо, спонукуваний могутнім духом музики, що прокинувся в його душі, але не маючи ніяких знань щодо гармонії і контрапункту, а також ніяких практичних посібників, надумав скомпонувати оперу, як він засунув над ліжком завіски й кинувся в постіль, щоб цілком віддатись натхненній владі своєї уяви, як у голові в нього постав твір, немов чудовий сон. Ні вдень ні вночі не покидала мене думка про цей випадок, коли, як мені здавалось, на малого Руссо зійшла найвища благодать. Часом я вже й себе відчував причетним до тієї благодаті, а отже, тільки від моєї твердої ухвали залежало, чи я здіймусь до того раю, бо ж мене так само окрилював дух музики.

Одне слово, я поклав собі зробити так, як той, кого я взяв за приклад. Отож одного вітряного осіннього вечора, коли дядько, всупереч своїм звичкам, десь пішов з дому, я відразу ж засунув завіски й кинувся на дядькову постіль, щоб, як Руссо, сприйняти душею сподівану оперу. Та хоч як грунтовно я приготувавсь, хоч як силкувався приманити творчий дух, він уперто, затято оминав мене. Я чекав чудових мелодій, а у вухах бриніла давня, плаксива, нікчемна пісенька: «Кохав я лиш Ісмену, Ісмена - лиш мене». Вона ніяк не кидала мене, хоч я відчайдушно проганяв їі від себе. [380]

«Зараз пролунає величний хор жерців «З вершин Олімпу», - сказав я собі, та «Кохав я лиш Ісмену» й далі настирливо бриніло у моїх вухах, аж поки я міцно заснув.

Збудили мене гучні голоси. Нестерпний сморід ліз до носа, забивав дух. Кімната була повна густого диму, а в тому диму стояв дядько, затоптував охоплену полум'ям гардину, якою була завішена одежна шафа, й вигукував: «Води, мерщій води!» Нарешті старий служник приніс ціле відро води, вилив на підлогу, і вогонь погас. Дим повільно виходив у вікно. «Де та шкода?» - спитав дядько, присвічуючи по кутках. Я добре знав, яку шкоду він має на думці, і принишк у постелі. Нарешті дядько підійшов до ліжка й зігнав мене звідти, сердито вигукуючи: «Ану, вилазь негайно! Цей бешкетник спалить мені будинок!» На його розпитування я спокійно відповів, що хотів так само, як малий Руссо, коли вірити його «Сповіді», скомпонувати в постелі opera seria(1) й зовсім не знаю, від чого сталась пожежа. «Руссо? Скомпонувати opera seria?.. - вражено проказав за мною дядько, а тоді гримнув: - Йолоп!» - і дав мені добрячого ляпаса, що його я занотував як другий у своєму житті. Скам'янівши з ляку, я стояв, не здатний вимовити й слова, і тієї миті, немов відлуння ляпаса, у вухах у мене чітко прозвучало: «Кохав я лиш Ісмену» і т. д. і т. д. Відтоді мені спротивилась і та пісня, і будь-яке компонування.

(1) Поважну оперу (італ.).

- А як же справді сталась пожежа? - запитав таємний радник.

- Ще й досі, - відповів Крейслер, - ще й досі я не можу збагнути, яким чином зайнялась та гардина, а разом з нею і чудовий дядьків халат та три або й чотири прегарно накручені тупеї, що з них дядько лаштував свою перуку. Мені потім весь час здавалося, що я дістав ляпаса не за пожежу, яка сталася не з моєї вини, а за спробу скомпонувати оперу. Це було дивно, бо дядько суворо наказував мені опановувати музику, хоч мій учитель, розчарований моєю раптовою нехіттю до неї, вважав мене цілком немузикальним. До всього ж іншого, що я вчив чи не вчив, дядько був зовсім байдужий. Оскільки він часто висловлював своє велике невдоволення тим, що мене так важко присилувати до музики, можна було подумати, що він дуже зрадіє, як через кілька років у Мені потужно озветься музичний хист, затьмаривши всі інші мої здібності й уподобання, - аж ні! Дядько тільки ледь [381] усміхався, помітивши, що я невдовзі почав досить майстерно грати на кількох інструментах і навіть компонувати невеличкі речі на втіху своїм учителям і знавцям. Так, він тільки ледь усміхався й казав з хитрою міною, коли мене вихваляли перед ним: «Атож, мій небіж з химерами!»

- Коли так, - озвався таємний радник, - коли так, то мені зовсім незрозуміло, чому дядько не дав волі твоїм нахилам, а присилував тебе обрати інший життєвий шлях. Бо, наскільки мені відомо, ти не так давно став капельмейстером.

- І не дуже багато встиг, - засміявся майстер Абрагам і, спрямувавши на стіну відбиток невеличкого чоловічка дивної статури, повів далі: - Але тепер я мушу заступитися за симпатичного дядька, якого непутящий небіж прозивав дядьком Ґавою, тому що той підписувався не повним своїм ім'ям - Готфрід Венцель, а лише ініціалами Г. В.; авжеж, тепер я мушу заступитися за нього й запевнити весь білий світ, що коли капельмейстер Йоганнес Крейслер заповзявся стати радником посольства й мучити себе справами, які цілком суперечать його натурі, то дядько Ґава якраз найменше завинив у цьому.

- О мовчіть, - сказав Крейслер, - о мовчіть про це, майстре, і заберіть зі стіни мого дядька, бо хоч він і справді має кумедний вигляд, мені не хотілося б сьогодні сміятись зі старого, що давно вже спочиває в могилі!

- Ви сьогодні чутливі й доброзвичайні понад усяку міру, - заперечив майстер.

Проте Крейслер ніби недочув його слів і сказав, звертаючись до таємного радника:

- Ти ще пожалкуєш, що підбив мене на цю розмову, бо, мабуть, сподіваєшся почути щось особливе, а я тобі можу розповісти тільки звичайнісінькі речі, які трапляються в житті на кожному кроці.

Отже, можу з певністю сказати, що не з примусу вихователів і не з якоїсь примхи долі я зійшов зі свого шляху й опинився там, куди не хотів потрапити, - на це штовхнув мене природний хід подій. Ти, мабуть, помічав, що в кожній родині є людина, яка, завдяки особливому хистові чи просто щасливому збігові обставин, піднялась на певну висоту; немов славетний герой, здіймається вона над юрбою своїх любих родичів, які покірно дивляться на неї знизу вгору, і владним голосом проголошує сентенції, що не підлягають оскарженню. В такому становищі перебував менший брат мого дядька, що випурхнув із музикального родинного гнізда [382] і став у столиці таємним радником посольства, досить значною особою в оточенні князя. Його кар'єра викликала в родині подив і захват, що не меншали з часом. Ім'я радника посольства вимовляли поважно й урочисто, а коли хтось казав: «Таємний радник посольства написав те чи те» або «Таємний радник посольства висловився так чи так» - усі слухали із святобливою пошаною. Тому я ще змалечку звик дивитись на дядька зі столиці як на людину, що досягла найвищої мети всіх і кожного, і, звичайно, вважав, що мені не залишається нічого іншого, як піти його слідами. Портрет вельможного дядька висів у парадній кімнаті, і мені найдужче в світі хотілося бути зачесаним і одягненим так, як він на картині. Мій вихователь задовольнив моє бажання, і, мабуть, я, десятирічний хлопець, справді мав чарівний вигляд у височенній накрученій перуці, з маленьким круглим каптурцем на потилиці, в ясно-зеленому фраці з вузеньким срібним гаптуванням, у шовкових панчохах і з маленькою шпагою. Коли я підріс, це дитяче прагнення ще посилилось, і, щоб навернути мене до найнуднішої науки, досить було сказати, що вивчати її потрібно, коли я хочу стати, як дядько, радником посольства. Що мистецтво, яким була переповнена моя душа, може стати найбільшим моїм прагненням, єдиною, справжньою метою мого життя, мені й на думку не спадало, тим більше, що я чув лише одну оцінку музиці, живописові, поезії: все це, мовляв, дуже приємні речі, вони можуть розважити, розвеселити душу, та й годі. Завдяки здобутим знанням і підтримці дядька в столиці я швидко, ніде не зустрічаючи жодної перепони, долав шлях, який до певної міри сам обрав, і не мав навіть вільної хвилини, щоб озирнутися навколо й побачити, що той шлях веде не туди, куди я хотів потрапити. Мета була досягнута, і вернутись назад я вже не міг, коли одного дня, зовсім несподівано для мене, мистецтво, яке я зрадив, почало метатись на мені, коли думка про змарноване життя сповнила мене невтішною тугою, коли я побачив себе в кайданах, які, здавалось мені, годі зламати!

- Прекрасна, - вигукнув таємний радник, - прекрасна катастрофа, що визволила тебе з кайданів і вернула до життя!

- Не кажи так, - заперечив Крейслер, - надто пізно прийшло визволення. Я схожий на того в'язня, який так відвик від людської метушні й денного світла, що, коли його нарешті звільнили, був уже не здатний втішатися золотою волею і захотів назад у в'язницю. [383]

- Це просто одна з ваших плутаних ідей, Йоганнесе, якими ви мучите себе й інших! - втрутився майстер Абра-гам. - Годі вам! Годі! Доля завжди була прихильна до вас, а що ви ніяк не можете втриматись на широкій дорозі, а все збиваєтесь на манівці, то це тільки ваша вина, більше нічия. Але погоджуюся з вами, що ваша провідна зоря дуже сприяла вам у дитинстві, і

Книга: Ернст Теодор Амадей Гофман Життєва філософія кота Мура разом з уривками біографії капельмейстера Йоганнеса Крейслера, випадково знайденими серед аркушів макулатури Переклад Євгена Поповича

ЗМІСТ

1.	Ернст Теодор Амадей Гофман Життєва філософія кота Мура разом з уривками біографії капельмейстера Йоганнеса Крейслера, випадково знайденими серед аркушів макулатури Переклад Євгена Поповича
2.	ПЕРЕДНЄ СЛОВО АВТОРА, НЕ ПРИЗНАЧЕНЕ ДЛЯ ДРУКУ Спокійно і...
3.	Розділ другий ЮНАК ПІЗНАЄ ЖИТТЯ. БУВАВ І Я В АРКАДІЇ (М....
4.	ТОМ ДРУГИЙ Розділ третій МІСЯЦІ...
5.	Розділ четвертий КОРИСНІ НАСЛІДКИ ВИЩОЇ КУЛЬТУРИ. МІСЯЦІ...
6.	ДОПИСКА ВИДАВЦЯ Наприкінці другого тому видавець змушений...

На попередню



Додати в закладки

  
Переклад Translate