Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Ернст Теодор Амадей Гофман Життєва філософія кота Мура разом з уривками біографії капельмейстера Йоганнеса Крейслера, випадково знайденими серед аркушів макулатури Переклад Євгена Поповича

Розділ другий ЮНАК ПІЗНАЄ ЖИТТЯ. БУВАВ І Я В АРКАДІЇ

(М. п. д.) - Було б досить безглуздо, але й незвичайно цікаво, - сказав якось сам до себе господар, - коли б цей сірий хитрун під грубою справді мав той хист, який йому хоче приписати професор. Гм! Може, я мав би з нього більший зиск, ніж із своєї Невидимої дівчини. Я посадовив би його в клітку, хай би показував людям своє вміння, за що вони радо й щедро платили б. Адже вчений кіт справив би куди більше враження за розвинутого не на свій вік хлопця, якого замучують всілякими вправами. До того ж я б заощадив на писареві. Треба краще придивитися до цього шельми!

Почувши підступні слова господаря, я відразу згадав застереження своєї незабутньої матусі Міни і, намагаючись нічим не виявити, що зрозумів їх, твердо поклав собі надалі пильно приховувати свою освіченість. Відтепер я читав і писав тільки вночі, не раз дякуючи ласкавій долі за те, що вона дала моєму зневаженому родові багато переваг над двоногими істотами, які хтозна-чому величають себе вінцем природи. Зокрема, можу запевнити, що, навчаючись, я нітрохи не залежав ні від свічкарів, ні від фабрикантів оливи, бо фосфор у моїх очах яскраво світить і найтемнішої ночі. Певне й інше - моїм творам не закинуть того, що закидали одному стародавньому письменникові, а саме: що витвори його духу тхнуть ламповою оливою.

Але, глибоко переконаний, що природа обдарувала мене багатьма чудовими перевагами, я, проте, мушу визнати, шо в цьому світі все трохи недосконале, і та недосконалість, знову ж таки, зшіежить одна від одної. Не буду говорити про наші тілесні нахили, які лікарі звуть неприродними, хоч мені вони здаються цілком природними, скажу лише, що в нашій психіці та залежність виявляється дуже чітко. [384]

Адже ж споконвіку відомо, що наш лет стримують свинцеві гирі, про які ми не знаємо, що вони собою являють, звідки беруться і хто їх нам чіпляє.

Та, мабуть, я вчиню краще й справедливіше, коли скажу, що все зло походить від поганого прикладу і що недосконалість нашої природи полягає тільки в тому, що ми змушені наслідувати його. А ще я переконаний, що людський рід, власне, на те й існує, щоб подавати той поганий приклад.

Хіба ти, любий юначе котячого роду, що читаєш ці рядки, ніколи в своєму житті не перебував у такому стані, самому тобі незрозумілому, за який тебе товариші тяжко ганили або навіть і дошкульно кусали? Ти ставав ледачий, дратівливий, нахабний, ненажерливий, ні в чому не знаходив задоволення, вічно опинявся там, де не мав бути, всім заважав, одне слово, робився запеклим шибеником! Втішся ж, о коте! Не твоя власна, питома природа призвела тебе до такого стану, ні, ти цим лише віддавав данину принципові, який порядкує нами, і собі наслідуючи поганий приклад людей, що запровадили цей перехідний стан. Втішся, о коте, адже й мені повелося не краще!

Бувало, в розпал нічної праці мене зненацька опадала якась нехіть, наче від пересичення нестравною їжею, і я засинав, згорнувшись клубочком, на тій самій книжці, яку читав, чи на тому самому рукописі, який писав. Ця нехіть і млявість дедалі збільшувалась і врешті я зовсім втратив бажання писати, читати, стрибати, бігати, розмовляти з приятелями в льоху чи на даху. Натомість мені страшенно кортіло робити все те, що господареві та моїм друзям ніколи не було до смаку, чим я завжди справляв їм неприємність. Щодо господаря, то довгий час він тільки проганяв мене, коли я вмощувався там, де йому не подобалося, поки нарешті змушений був трохи набити мене. Наприклад, я стрибнув на його письмовий стіл і доти метляв хвостом, аж поки потрапив кінчиком його у велику чорнильницю і потім почав виводити ним на підлозі й на канапі чудові малюнки. Господар, який, мабуть, не розумівся на такому жанрі мистецтва, розлютився. Я чкурнув на подвір'я, але там мені повелося Ще гірше. Великий кіт, що самим своїм виглядом викликав пошану, вже давно висловлював невдоволення моєю поведінкою, а тепер, коли я досить незграбно спробував поцупити в нього з-під носа ласий шматочок, який він налаштувався з'їсти, він без зайвих церемоній надавав мені таких [385] ляпасів в обидві щоки, що зовсім приголомшив мене і з вух у мене потекла кров. Якщо я не помиляюся, то цей показний добродій був моїм дядьком, бо рисами обличчя він скидався на Міну і подібність їхніх вусів також впадала в око. Одне слово, я визнаю, що поводився тоді нечемно, навіть мій господар казав: «Просто не знаю, Муре, що з тобою діється, не інакше, як для тебе настала та пора, коли треба переказитися!» Господар не помилявся, в мене почалася жахлива, фатальна перехідна пора, яку, за поганим людським прикладом, я мусив пережити і яку, про що вже мовилось, люди запровадили, начебто виходячи з найглибших законів своєї природи. Вони кажуть, що це та пора, коли «треба переказитися», хоч багато з них казяться ціле життя. У нас же, в котів, ця пора триває хіба що кілька тижнів, а сам я покінчив з нею раптово, могутнім поштовхом, який мало не коштував мені однієї лапи й кількох ребер. Власне, я стрімголов вискочив із тих прикрих тижнів шаленства й бешкетів.

Не можу не розповісти, як це сталося.

На подвір'ї будинку, де мешкав мій господар, стояла якась машина на чотирьох колесах і з розкішним покриттям усередині; потім я довідався, що то була англійська карета. Певна річ, у тодішньому моєму стані мене миттю охопило бажання видряпатись на ту машину, а потім і залізти в неї, що я щасливо й зробив, хоч і з великим зусиллям. Подушки всередині були такі м'які, такі звабливі, що відтоді я цілі години пролежував там, солодко дрімаючи.

Одного разу раптовий поштовх, а далі скрипіння, брязкіт, шум і невиразний гомін збудили мене саме тоді, коли я бачив уві сні чудові видива - печеню із зайця та інші ласощі. Хто годен змалювати мій жах, коли я збагнув, що машина, страхітливо гуркочучи, кудись котиться, підкидаючи мене на подушках! Мій страх, наростаючи, обернувся в розпач, я зважився на відчайдушний стрибок і метнувся з машини, супроводжуваний глузливим реготом пекельних демонів і їхнім моторошним криком: «Кіт, кіт! Лови його, лови!» Вслід мені летіло каміння, а я, не тямлячи себе з ляку, мчав, мов навіжений, аж поки нарешті вскочив у якесь темне склепіння і безсило принишк там.

За якийсь час мені здалося, ніби наді мною хтось ходить, і з того, як відлунювала та хода, я збагнув, бо вже мав у цьому певний досвід, що, мабуть, опинився під сходами. Так воно й було. [386]

Коли я виліз надвір - о небо! - переді мною на всі боки, скільки око сягало, розбігалися вулиці, а ними сунули люди, з яких я нікогісінько не знав. До того ж навколо торохтіли карети, голосно гавкали собаки, а потім сталося ще гірше: цілу вулицю заповнив, поблискуючи на сонці зброєю, великий гурт людей і поряд зі мною зненацька хтось страхітливо загупав у величезний барабан. Я мимоволі підстрибнув на три лікті вгору і, звичайно ж, весь похолов з ляку. Бо тепер я побачив, що опинився в тому світі, який досі тільки спостерігав здалеку, зі свого даху, часом з тугою і з цікавістю. Так, тепер я, недосвідчений новачок, стояв у самому осередді того світу. Я чемно й несміливо пішов вулицею, тримаючись біля самих мурів, і нарешті зустрів кількох юнаків свого роду. Я зупинився і спробував завести з ними розмову, та вони обмежились тільки тим, що глипнули на мене своїми палючими очима й побігли далі. «Легкодуха молодь, - подумав я, - ти не знаєш, хто трапився тобі на шляху! Так великі душі ходять по світі невпізнані й непомічені. Така доля кожного мудреця на нашій грішній землі!» Розраховуючи на більшу увагу з боку людей, я стрибнув на примурок льоху і кілька разів весело, як мені здавалось, звабливо нявкнув, але всі йшли повз мене холодно, незворушно, навіть не глянувши в мій бік. Нарешті я помітив гарненького хлопчика з білявими кучерями, що ласкаво дивився на мене. Він ляснув пальцями й гукнув: «Киць, киць!»

«Прекрасна душе, ти мене розумієш», - подумав я, зіскочив додолу і, привітно замуркотівши, наблизився до хлопчика. Він почав мене гладити, та коли мені вже здалося, що можна цілком віддатися тій приязній істоті, хлопчик так ущипнув мене за хвоста, що я заверещав з нестерпного болю. Саме це, мабуть, найдужче сподобалось підступному бузувірові, бо він зареготав, притримав мене і спробував ще раз утнути свій пекельний жарт. Тоді мене охопила шалена лють, У голові майнула думка про помсту, і я вп'явся пазурами йому в руки та в обличчя так глибоко, що вій зойкнув і випустив мене. Але тієї миті я почув вигуки: «Тирсе, Карту-ше, гуджі його, гуджі!» І за мною, голосно гавкаючи, помчали двоє собак. Я біг щодуху, а вони насідали мені на п'яти. Рятунку не було. Засліплений страхом, я скочив у найближче вікно на нижньому поверсі. Задзеленчали шибки, і два вазони з підвіконня з гуркотом попадали додолу в невеличку кімнату. Жінка, що працювала, сидячи за столом, перелякано [387] схопилася з місця, крикнула: «Ох ти, мерзенний плюгавцю!» - схопила палицю й підступила до мене. Але мої очі, що палали гнівом, вистромлені пазурі й відчайдушний нявкіт зупинили її. І, як у відомій трагедії, піднята для удару палиця немов застигла в повітрі, а зловмисниця, втілення люті, завмерла, збайдужівши до власних намірів! Тієї миті двері відчинилися, і я, блискавично зважившись, шаснув поміж чоловікових ніг і щасливо видобувся з хати на вулицю.

Цілком виснажений і знесилений, я нарешті добрався до відлюдної місцини, де можна було трохи відпочити. Але мене почав мучити голод, і я аж тепер з глибоким жалем згадав про доброго майстра Абрагама, з яким мене розлучила гірка доля. Як же його знов знайти? Я тужливо озирнувся навкруги і, не побачивши ніякої можливості відшукати дорогу додому, залився невтішними слізьми.

Та все ж таки мені знов сяйнув промінчик надії, коли я помітив на розі вулиці молоду, привітну дівчину, що сиділа біля невеличкого столика, закладеного апетитними ковбасками й хлібом. Я поволі рушив до неї. Вона всміхалася мені назустріч, і, щоб показати їй свою вихованість і галантність, я вигнув спину високою, вишуканою дугою. Тепер дівчина засміялася вголос. «Нарешті я знайшов шляхетну душу й співчутливе серце! О небо, які це ліки на мої зранені груди!» - так я собі думав, дістаючи зі столика одну ковбаску. Але враз дівчина зарепетувала, і якби те поліно, що вона шпурнула, було в мене влучило, то мені вже ніколи не довелося б ласувати ні тією ковбаскою, яку я взяв, вірячи в прихильність і людяність дівчини, ні жодною іншою. Я натужив останні, сили і дременув від лиходійки, що гналася за мною. Мені пощастило втекти, і врешті я знайшов місце, де спокійно з'їв ту ковбаску.

Після того скромного обіду мені стало веселіше на душі, а оскільки ще й сонце добре пригрівало на моє хутро, я відчув, що на цій землі все-таки непогано жити. Та коли потім настала холодна волога ніч, а я не знайшов собі такої м'якої постелі, як мав у свого доброго господаря, коли я другого ранку прокинувся закляклий з холоду й мені знов почав дошкуляти голод, мене опанував смуток, що межував з відчаєм.

- Оце й є той світ, - так я вголос виливав свій жаль, - оце й є той світ, до якого ти прагнув зі свого рідного даху? Світ, де ти сподівався знайти доброчесність, мудрість і високу моральність? О, ці черстві варвари! В чому полягає [388] їхня сила, як не в штурханах? У чому їхній розум, як не в кпинах і знущанні? В чому полягають усі їхні вчинки, як не в заздрісному переслідуванні чутливих душ? О геть, геть із цього світу, повного лицемірства й брехні! Прийми мене в свої прохолодні обійми, любий, рідний льоху! О горище, о грубо, о моя мила самотносте, до тебе лине моє зболене серце!

На думці в мене було тільки моє лихо, моє безнадійне становище. Я заплющив очі й невтішно заплакав.

І враз до вух моїх долинув знайомий голос:

- Муре, Муре, любий друже, як ти тут опинився? Що з тобою сталося?

Я розплющив очі - переді мною стояв юний Понто.

Хоч як тяжко образив мене Понто, його несподівана поява дуже мене втішила. Я забув про кривду, що її зазнав від нього, й розповів йому, яка зі мною сталася халепа. Обливаючись слізьми, я змалював своє смутне, безпорадне становище й закінчив тим, що я смертельно голодний.

Але Понто, замість поспівчувати мені, як я сподівався, весело зареготав.

- Ну, й чи ти не заплішений дурень, любий Муре? - мовив він. - Спершу ти сідаєш у карету, в яку тебе ніхто не просить, тоді засинаєш, лякаєшся, коли та карета рушає, вискакуєш із неї на людну вулицю, безмежно дивуєшся, що тебе, який далі, ніж за свої двері, майже не висовував носа, ніхто там не знає, що через твої безглузді витівки тобі всюди перепадає, а до всього ти ще й виявляєшся таким бевзем, що не можеш знайти дороги до свого господаря. Бачиш, друже мій Муре, ти завжди хвалився своїми знаннями, своєю освіченістю, завжди гнув переді мною кирпу, а тепер ось сидиш тут самітний, невтішний, і всіх блискучих вартостей твого розуму не вистачає, щоб навчити тебе, як заспокоїти свій голод і як відшукати господаря. І коли той, на кого ти дивився згорда, тепер не допоможе тобі, ти врешті помреш жалюгідною смертю, і жодна жива душа не згадає твоєї вченості, твого хисту й жоден з тих поетів, яких ти вважав своїми приятелями, не поставить каменя з дружнім «Ніс jacet» (1) на те місце, де ти загинеш тільки зі своєї непередбачливості. Тепер ти розумієш, що я також погасав по школі і не згірше за когось іншого можу вліпити в свою мову крихту латини. Але ж ти голодний, сердего, і найперше треба тебе нагодувати. Ходи зі мною. [389]

(1) Тут спочиває (лат.).

Юний Понто підстрибом побіг попереду, а я понуро поплентався за ним, геть пригнічений його словами, які на голодний шлунок здалися мені досить слушними. Та як же я перелякався, коли

(А. м.) видавця цих аркушів найдужче втішило те, що йому пощастило відразу ж дізнатися про зміст дивної розмови Крейслера з маленьким таємним радником. Це дало йому змогу намалювати тобі, любий читачу, бодай кілька картин з ранньої молодості цього химерного чоловіка, біографію якого видавець до певної міри зобов'язаний написати, і він гадає, що ці картини за своїм малюнком і колоритом досить характерні й значущі. Принаймні після всього, що Крейслер розповів про тітку Фюсхен та її лютню, ніхто вже не сумніватиметься в тому, що музика з її солодкою тугою і райським блаженством увійшла хлопцеві в груди і зрослася там з тисячами жил, тому й не дивно, що з тих грудей від найменшої рани відразу ж рине гаряча кров.

Дві обставини з життя улюбленого капельмейстера особливо цікавили згаданого видавця й не давали йому спокою. А саме: як майстер Абрагам потрапив у їхню родину та в який спосіб впливав на малого Йоганнеса і що за катастрофа викинула чесного Крейслера зі столиці й обернула на капельмейстера, ким він, власне, й мав бути від самого початку, - зрештою, ми повинні покладатись на вічну силу, яка кожного в слушний час поставить на відповідне місце. Видавцеві про це стало багато що відоме, о читачу, і він усім цим зараз поділиться з тобою.

По-перше, немає ніякого сумніву в тому, що в Генієнес-мюлі, де народився й виховувався Йоганнес Крейслер, справді жив чоловік, манери і вчинки якого здавалися дивними і незвичайними. Взагалі містечко Генієнесмюль споконвіку було справжнім раєм для всіляких диваків, і Крейслер зростав в оточенні химерних постатей, які мали на нього тим більший вплив, що він, принаймні в дитинстві, зовсім не спілкувався зі своїми однолітками. Той чоловік мав таке саме прізвище, як відомий гуморист, бо звався він Абрагам Лісков і був органним майстром. Свій фах він інколи глибоко зневажав, а інколи вихваляв понад усяку міру, тож невідомо було, якої він насправді про нього думки.

Як розповідав Крейслер, у його родині завжди говорили про пана Ліскова з великою пошаною. Називали його найздібнішим з усіх митцем і шкодували тільки, що своїми безглуздими примхами та шаленими витівками він кожного [390] відлякує від себе. Як великим щастям, часом хвалився той чи той, що пан Лісков навідувався до нього, натягав нові струни на фортепіано й настроював його. Але й про його фантастичні витівки також багато розповідали, і ті розповіді справили на малого Йоганнеса таке враження, що він, ще не знаючи майстра, склав собі про нього цілком певне уявлення. Він прагнув побачити його, і коли дядько якось сказав, що пан Лісков, мабуть, прийде полагодити старе фортепіано, щоранку питав, коли той нарешті з'явиться. Ця хлопцева цікавість до незнайомого органного майстра перейшла в найглибшу святобливу пошану, коли він у соборі, куди дядько ходив не часто, вперше почув могутні звуки великого, чудового органа і коли дядько сказав, що той прегарний інструмент зробив не хто інший, як пан Абрагам Лісков. Від тієї миті зник той образ пана Ліскова, який Йоганнес створив у своїй уяві, а на його місці постав зовсім інший. На думку хлопця, пан Лісков мав бути високим, показним і вродливим чоловіком з чистим, дзвінким голосом, а насамперед він мав носити сливового кольору сурдут із широкими золотими галунами, якого носив його хрещений батько, радник комерції, - а до розкішного вбрання свого хрещеного батька малий Йоганнес ставився з найбільшою повагою.

Одного дня, коли дядько з Йоганнесом стояли біля відчиненого вікна, вулицею швидко промчав маленький, худорлявий чоловік у ясно-зеленому сукняному каптані, широкі закавраші якого дивно метлялись на вітрі. На щедро напуд-рованій перуці войовниче здіймався трикутний капелюшок, а на спині метлялась надто довга кіска. Він ступав так твердо, що бруківка під ним аж гула, і за кожним другим кроком ще й пристукував довгою іспанською паличкою, яку тримав у руці. Поминаючи вікно, чоловік пронизав дядька поглядом чорних, мов смола, блискучих очей, але не відповів на його вітання. По всьому тілі в малого Йоганнеса пройшов холодний дріж, і водночас йому здалося, що треба посміятися з того чоловіка, і він тільки тому не сміявся, що йому здавило щось груди.

- Це пан Лісков, - мовив дядько.

- Так я й гадав, - відповів Йоганнес, і, може, то була й правда.

Пан Лісков не був високим, показним чоловіком, він не носив сливового кольору сурдута з золотими галунами, як Иоганнесів хрещений батько, радник комерції, та хоч як [391] дивно, хоч як неймовірно, але пан Лісков виявився саме таким, яким хлопець уявляв собі його до того, як почув орган у соборі. Не встиг ще Йоганнес отямитись від свого враження, схожого на раптовий переляк, як пан Лісков зненацька спинився, повернув назад, твердо вистукуючи підборами по бруківці, підійшов до вікна, низько вклонився дядькові й побіг далі, голосно сміючись.

- Хіба ж так личить, - мовив дядько, - хіба ж так ли-чить поводитись поважній людині, тямущій у науках, привілейованому органному майстрові, зараховуваному за його хист до митців, що їм закони князівства дозволяють носити шпагу? Хіба ж не здасться будь-кому, що він із самого ранку добре заглянув до чарки або втік із божевільні? Але я знаю, тепер він неодмінно прийде й полагодить фортепіано.

Дядько не помилився. Пан Лісков прийшов другого ж таки дня, проте, замість лагодити фортепіано, захотів, щоб малий Йоганнес щось йому заграв. Хлопця посадовили на стілець, підклавши кілька книжок, пан Лісков став навпроти нього, біля вужчого кінця фортепіано, сперся обома руками на інструмент і втупився в обличчя малого, від чого той так бентежився, що без кінця спотикався на менуетах і аріях зі старого нотного зшитка. Міна в пана Ліскова була поважна, та раптом хлопець пірнув униз і опинився під фортепіано, а органний майстер, що одним махом вибив йому стільчика з-під ніг, зайшовся гучним сміхом. Засоромлений хлопець видобувся на світ божий, та пан Лісков уже сів на його місце біля фортепіано, витяг молоток і заходився так немилосердно стукати по інструментові, наче хотів розбити його вдрузки.

- Чи ви здуріли, пане Лісков? - закричав дядько. А малий Йоганнес, вкрай обурений поведінкою органного майстра, в нестямі схопився за деку інструмента і з усієї сили зачинив її. Якби пан Лісков не відсахнувся, та дека тріснула б його по голові. Хлопець вигукнув:

- Ой, любий дядьку, це не той вправний майстер, що зробив чудовий орган, не може бути, що це він, це якийсь дурний чоловік, що поводиться, як невихована дитина!

Дядька здивувала небожева зухвалість, а пан Лісков, змірявши його довгим пильним поглядом, мовив:

- А він у вас цікавий чоловік!

Потім тихо й обережно підняв деку фортепіано, витяг свій інструмент і взявся до роботи, яку й закінчив годин через дві, так і не вимовивши більше жодного слова. [392]

Від тієї хвилини органний майстер почав виказувати хлопцеві особливу прихильність. Він приходив до них майже щодня і невдовзі знайшов спосіб прихилити до себе хлопця, відкривши перед ним новий, строкатий світ, де жвавий хлоп'ячий розум міг виявляти себе відважніше й вільніше. Гірше було те, що Лісков, особливо коли Йоганнес уже підріс, спонукав його до різних химерних витівок, які часто зачіпали й самого дядька, обмежений розум і кумедні звички якого давали, щоправда, для цього достатньо підстав. Певне одне, що коли Крейслер нарікає на безрадісну самоту, в якій минули його хлоп'ячі роки, коли він каже, що саме ті часи спричинились до душевної роздвоєності, яка його часто так мучить, то, мабуть, найдужче вплинули на це його стосунки з дядьком. Він не міг поважати людину, що здавалась йому смішною і своїм виглядом, і своїми вчинками, хоч вона й мала заміняти хлопцеві батька.

Лісков хотів цілком перетягти хлопця на свій бік і домігся б свого, якби проти цього не повстала шляхетна Йоган-несова натура. Проникливий розум, здатність до глибоких почуттів, дивовижна вразливість - усіх цих чудових прикмет не можна було не побачити в органного майстра. Але те, що звичайно називають гумором, було в нього не тим рідкісним, прекрасним настроєм душі, який походить від глибокого знання життя в усіх його проявах і від зіставлення суперечливих засад, а тільки гострим відчуттям недоречного в поєднанні з хистом відтворювати його в житті і необхідністю брати до уваги свою власну химерну зовнішність. Це й стало джерелом нещадного глуму, що так і струменів з Ліскова, тієї зловтіхи, з якою він невтомно, аж до найдальших закутків переслідував усе, що вважав недоречним. Якраз це зловтішне висміювання ранило чутливу хлопцеву душу й заважало їхнім теплішим взаєминам, яких домагався старший приятель, що справді щиро, по-батьківському полюбив хлопця. Проте не можна заперечити й іншого: що дивакуватий органний майстер був ніби створений для того, щоб плекати паросток справжнього гумору, який проклюнувся в Душі хлопця, бо він пишно ріс і дозрівав.

Пан Лісков любив розповідати Йоганнесові про його батька, який був найближчим приятелем його юності, не на користь дядькові-вихователеві, що ніби відступав у затінок, тим часом як його брат поставав у сонячному сяйві. Так одного дня органний майстер почав вихваляти незвичайне музичне чуття Йоганнесового батька і висміював хибний [393] метод дядька, з допомогою якого той намагався втовкмачити небожеві перші засади музики. Йоганнес, чия душа була переповнена думками про того, хто був йому найближчою людиною і кого він ніколи не знав, ладен був слухати без кінця. Та зненацька Лісков замовк і, ніби йому сяйнула якась глибока думка, втупився в підлогу.

- Що з вами, майстре? - спитав хлопець. - Що вас так схвилювало?

Лісков здригнувся, наче прокинувся зі сну, і, усміхаючись, сказав:

- Ти ще пам'ятаєш, Йоганнесе, як я вибив у тебе з-під ніг ослінчика і ти полетів під фортепіано, коли дядько звелів тобі грати огидні муркі та менуети?

- Ох, - зітхнув Йоганнес, - про те, як я вас побачив уперше, мені не хочеться й згадувати. Скривдили дитину, та й раді.

- А дитина, - підхопив Лісков, - у відповідь також повелася не вельми чемно. І все ж таки я тоді нізащо б не повірив, що в тобі таїться такий музичний хист. Тому, синку, зроби мені приємність і заграй порядний хорал на паперовому органі. А я тобі надиматиму міхи.

Ми забули сказати, що Лісков дуже любивробити всілякі дивовижні іграшки й неабияк тішив ними Йоганнеса. Ще як той був зовсім малий, Лісков щоразу, коли приходив, дарував йому щось незвичайне.

То хлопець, бувало, отримає від майстра яблуко, що відразу розсипається на шматки, тільки-но з нього знімеш шкірку, то пиріжок якоїсь химерної форми; коли він підріс, Лісков почав розважати його різними приголомшливими штуками з природної магії, а юнаком Йоганнес уже допомагав йому будувати оптичні машини, варити симпатичне чорнило тощо. Але найдовершенішим з усіх тих механічних витворів, що їх майстер зладив для Йоганнеса, був маленький орган з вісьмома закритими вгорі трубами, виготовленими з картону на взірець того славетного старовинного органа, який зробив майстер сімнадцятого сторіччя Євгеніус Каспаріні і який стоїть тепер в імператорській кунсткамері у Відні. Дивовижний орган Ліскова мав звук незрівнянної сили й краси, і Йоганнес ще й тепер каже, що, граючи на ньому, він кожного разу відчував глибоке хвилювання й що під час гри його завжди осявали світлі, щиро побожні церковні мелодії-

Ось на цьому інструменті мав тепер Йоганнес заграти для органного майстра. Виконавши на вимогу Ліскова кілька [394] хоралів, він перейшов до гімну «Misericordias domini cantabo»(1), який скомпонував кілька днів тому. Коли Йоганнес закінчив, Лісков схопився з місця, бурхливо пригорнув його до своїх грудей і вигукнув, голосно сміючись:

(1) «Оспіваю милосердя господнє» (лат.).

- Навіщо ти, шибенику, дратуєш мене своєю плаксивою кантиленою? Якби я не надимав тобі вічно міхи, ти б ніколи не створив нічого путнього. Але тепер я їду і кидаю тебе напризволяще, шукай собі когось іншого, хто б надимав тобі міхи і панькався з тобою так, як я!

І в очах у нього заблищали сльози. Він кинувся до дверей і захряснув їх за собою. Але потім знов тихо просунув голову в двері й озвався лагідним голосом:

- Що вдієш, інакше не можна! Прощавай, Йоганнесе! Коли твій дядько не знайде свого гродетурового жилета в червоні квітки, то скажи йому, що я його поцупив і замовлю собі з нього тюрбан, щоб відрекомендуватися в ньому великому султанові! Прощавай, Йоганнесе!

Ніхто не міг зрозуміти, чому пан Лісков так раптово залишив симпатичне містечко Генієнесмюль і чому він нікому не признався, куди вирішив податися.

Дядько сказав:

- Я вже давно відчував, що цей непосида накиває п'ятами, бо хоч він робить гарні органи, але не дотримується прислів'я: «Не в дорогу вдавайся, а в хазяйстві кохайся». Добре, що наше фортепіано полагоджене, а за самим тим навіженим я не вельми тужитиму.

Проте Йоганнес думав інакше, йому скрізь бракувало Ліскова, і невдовзі Генієнесмюль почав здаватися юнакові похмурою, мертвою в'язницею.

Отак і вийшло, що Йоганнес послухався поради органного майстра й вирушив у світ шукати собі когось, хто б надимав йому міхи. Дядько вважав, що після закінчення науки небожеві треба їхати до столиці під опіку таємного радника посольства, щоб набути там остаточного лоску. Так воно й сталося!

Цієї миті твоєму покірному слузі і Йоганнесовому біографові страшенно прикро на душі, бо, торкнувшись другого Цікавого моменту в житті Крейслера, про який тобі обіцяно Розповісти, любий читачу, - а саме, про те, як Йоганнес Крейслер втратив чесним шляхом набуту посаду радника посольства і, можна сказати, був висланий зі столиці, - він

[395] виявив, що всі його відомості з цього питання убогі, мізерні, поверхові і не пов'язані між собою.

Отже, залишається тільки сказати, що невдовзі після того, як Крейслер обійняв посаду свого померлого дядька і став радником посольства, в столиці з'явився один могутній коронований велетень, і не встиг ніхто й озирнутися, як він навідав князя, свого найкращого приятеля, в його резиденції і так щиро, так палко стиснув його в своїх залізних обіймах, що той мало не пустився духу. В особі і вчинках того велетня було щось невідпорне, тому кожне його бажання виконували навіть тоді, коли воно могло стати для всіх тягарем і лихом, чим воно насправді й було. Багато хто вважав цю дружбу з велетнем ризикованою, хотів від неї ухилитися, але сам ставав перед ризикованим вибором: чи визнати переваги цієї дружби, чи шукати за межами країни іншої позиції для спостереження, з якої вони, можливо, побачили б велетня в правдивішому світлі.

Крейслер виявився серед тих останніх.

Незважаючи на свою дипломатичну діяльність, Крейслер зберіг у собі досить наївності, і бували хвилини, коли він не знав, на що зважитись. Саме такої хвилини він спитав одну вродливу даму в глибокій жалобі, якої вона думки про радників посольства. Дама наговорила йому багато гарних, чемних слів, але кінець кінцем з'ясувалося, що вона не може бути дуже високої думки про радника, який, захоплено віддаючись мистецтву, не присвятить йому себе всього.

- Найчарівніша із вдів, - мовив на це Крейслер, - я виїжджаю!

Коли він, уже в дорожніх чоботях і з капелюхом у руках, із розчуленим і засмученим, як і належить під час розлуки, серцем зайшов до вдови попрощатися, вона всунула йому в кишеню запрошення на місце капельмейстера при дворі того самого великого герцога, який ковтнув князівство Іренея.

Навряд чи треба казати, що тією дамою в жалобі була не хто інша, як радниця Бенцон, яка щойно втратила свого радника, бо її чоловік саме помер.

Дивним чином сталося так, що Бенцон якраз тоді, коли

(М. п. д.) Понто підстрибом помчав просто до дівчини, шо продавала хліб і ковбаски й що мало не вбила мене, коли я приязно простяг до столика лапу.

- Понто, любий мій Понто, що ти робиш? Бережись, обминай десятою дорогою цю бездушну варварку, цю мстиву богиню ковбас! - так я гукав навздогін Понто. [396]

Та пудель, не звертаючи на мене уваги, біг далі, і я подався за ним, але віддалік, щоб, коли він потрапить у небезпеку, встигнути вшитися. Досягши столика, Понто став на задні лапи й заходився граційно витанцьовувати навколо дівчини, що їй дуже сподобалося. Вона підкликала пуделя до себе, і він підійшов, поклав їй голову на коліна, тоді знов схопився, весело загавкав, ще раз затанцював навколо столика, скромно обнюхав його і ласкаво зазирнув дівчині у вічі.

- Ти хочеш ковбаски, чемний песику? - спитала дівчина, і коли Понто, чарівно махаючи хвостом, радісно заскавчав, вона вибрала, на мій превеликий подив, одну з найкращих, найбільших ковбасок і простягла її пуделеві. Понто в подяку виконав ще один коротенький танок, тоді поспішив з ковбаскою до мене і віддав її мені з дружніми словами:

- На їж, підживи душу, любий мій!

Коли я вм'яв ковбаску, Понто звелів мені йти за ним, сказавши, що хоче відвести мене до майстра Абрагама.

Ми неквапом пішли поруч, щоб зручніше було, ідучи, провадити розумну розмову.

- Я визнаю, - почав я, - що ти, любий Понто, краще за мене вмієш давати собі раду в цьому світі. Я б ніколи не зміг уласкавити серце тієї варварки, а ти доконав це так неймовірно легко. Але вибач мені - у твоїй поведінці з тією ковбасницею було щось таке, проти чого повстає моя природжена гідність. Якесь покірне підлещування, втрата самоповаги, приниження своєї шляхетної натури - ні! Любий пуделю, я нізащо не зміг би так запобігати ласки, так пнутись зі шкури, так покірно випрохувати їжі, як ти. Коли я дуже голодний або до чогось дуже ласий, то просто стрибаю на стілець за спину господареві й тільки ніжно мурчу. І навіть цим я не стільки прохаю ласки, скільки нагадую господареві про його обов'язок задовольняти мої потреби.

На мої слова Понто голосно засміявся і сказав:

- Ох, Муре, дорогий мій коте! Ти, може, і вправний літератор і розумієшся на всяких мудрих речах, про які я й гадки не маю, але в самому житті ти нічогісінько не тямиш і без мене пропав би, бо не маєш ані крихти життєвої мудрості. По-перше, ти, мабуть, інакше міркував би, не з'ївши ковбаски, бо голодний скромніший і поступливіший, ніж нащений, а по-друге, ти дуже помиляєшся щодо мого, як ти кажеш, підлещування. Ти сам добре знаєш, що танцювати й стрибати мені дуже приємно і я часто роблю так задля власної розваги. Коли я починаю показувати людям своє мистецтво, [397] власне, тільки з бажання трохи розворушитися, мені стає страшенно смішно, що ті йолопи гадають, ніби я так стараюся з особливої симпатії до них і лише для того, щоб розвеселити і втішити їх. Атож, вони справді думають так, хоч неважко помітити, що наміри мої зовсім інші. Ти, любий, щойно сам бачив живий приклад цьому. Хіба дівчина не могла відразу здогадатися, що мені йдеться тільки про ковбаску, а бачиш, яка вона була рада, що я їй, незнайомій, показую свої штуки, ніби вважаю її саме тією особою, яка здатна їх оцінити. Якраз із тієї радості вона й зробила все, чого мені було треба. Життєва мудрість каже: коли ти щось робиш для себе, вдавай, наче робиш його тільки задля інших, тоді вони почуватимуться дуже зобов'язаними тобі й виконають усе, що ти захочеш. Багато хто здається люб'язним, послужливим, скромним, ніби тільки й думає, як би догодити іншим, а має на оці лише своє неоціненне «я», якому слугують інші, самі того не відаючи. Отже, те, що ти волієш звати покірним підлещуванням, є не що інше, як мудра розважність, яка грунтується на дурості інших і вмінні нею ко-ристатися.

- О Понто, - заперечив я, - звичайно, ти людина світська, і я ще раз кажу, що ти краще за мене розумієш життя, але все ж таки важко повірити, щоб ті твої химерні штуки давали тобі втіху. Принаймні мені аж моторошно ставало від твого штукарства, коли ти в моїй присутності приніс своєму господареві шматок печені і обережно тримав його в зубах, не відкусивши ні крихти, поки господар не дозволив тобі з'їсти його.

- А скажи мені, - мовив Понто, - скажи мені, любий Муре, що було потім!

- Потім твій господар, - відповів я, - і майстер Абра-гам також почали хвалити тебе понад усяку міру й наклали тобі цілу тарілку печені, яку ти всмак ум'яв.

- Отже, любий коте, - повів далі Понто, - отже, любий коте, ти віриш, що якби я з'їв той шматочок печені, то отримав би потім таку велику пайку її і що взагалі щось би отримав? Затям собі, недосвідчений юначе, що не треба боятися маленьких жертв, коли хочеш досягти великої мети. Мене дивує, що ти, такий начитаний, не знаєш, як часом доводиться віддавати шкірку, щоб піймати мишку. Признаюсь тобі, поклавши лапу на серце, що якби мені трапився шматок печені десь у закутку, я б його вмент проковтнув, не чекаючи дозволу господаря, аби тільки ніхто не бачив. Така вже в нас натура, [398] що в закутку ти поводишся інакше, ніж на людній вулиці. Крім того, є ще одна слушна засада, заснована на глибокому життєвому досвіді: в дрібницях краще бути чесним.

Я трохи помовчав, міркуючи про засади, які проголосив Понто, і згадав вичитане десь правило, що кожен повинен поводитись так, щоб його вчинки могли бути нормою для всіх, тобто так, як він хотів би, щоб з ним повелися інші, й надаремно силкувався погодити це правило з життєвою мудрістю Понто. Мені спало на думку, що дружні послуги, які тепер робить мені Понто, може, також вийдуть мені на шкоду, а йому на користь, і я навпростець сказав йому про це.

- Ох ти, базікало! - засміявся Понто. - Та хіба про тебе йдеться? Від тебе мені не може бути ані користі, ані шкоди. Твоїм мертвим знанням я не заздрю, твоїх уподобань не поділяю, а якби ти замислив проти мене щось лихе, то я переважаю тебе і спритністю, і силою. Стрибну, схоплю тебе своїми гострими зубами за карк, і тобі каюк.

Мене пойняв неабиякий страх перед своїм власним товаришем, і він ще побільшав, коли якийсь великий чорний пудель приязно, за собачим звичаєм, привітався з Понто і обидва вони, позираючи на мене палючими очима, тихо забалакали між собою.

Прищуливши вуха, я чкурнув убік, та скоро чорний пудель пішов, і Понто знов прибіг до мене, гукаючи:

- Ходімо далі, друже!

- О небесна сило, - вражено сказав я, - хто цей поважний добродій? Він, либонь, так само добре обізнаний з життям, як і ти?

- Здається мені, - відповів Понто, - що ти злякався мого доброго дядька, пуделя Скарамуша? Мало того, що ти кіт, а ще й маєш заячу натуру.

- То чого ж, - відповів я, - чого в твого дядька так палали очі, коли він поглядав на мене, і про що ви перешіптувались так підозріло й таємниче?

- Не приховаю від тебе, - відповів Понто, - не приховаю від тебе, любий Муре, що мій старий дядько трохи буркітливий і, як усі в його віці, дотримується давніх, застарілих поглядів. Він здивувався, побачивши нас разом, бо наше нерівне становище не допускає ніякого зближення. Я запевнив його, що ти дуже освічений, вихований юнак і що з тобою мені досі було дуже весело. Тоді він дозволив мені часом розмовляти з тобою, тільки попередив, щоб я не на-ДУМав привести тебе на пуделячі збори; ти ніколи не матимеш [399] такої честі, хоча б через свої маленькі вуха, що вже самі собою свідчать про твоє низьке походження і порядним капловухим пуделям взагалі здалися б непристойними. Я пообіцяв не порушувати його заборони.

Якби я тоді вже що-небудь знав про свого великого предка Кота в чоботях, який досяг високих посад і великої шани, ставши нерозлучним другом короля Готліба, то дуже легко довів би пуделеві Понто, що присутність нащадка такого славетного роду повинна робити честь будь-яким пуделя-чим зборам. Та, бувши тоді ще невігласом, я мусив терпіти, що Скарамуш і Понто гордували мною.

Ми простували далі. Перед самими нами йшов якийсь юнак. Раптом він, радісно вигукуючи, так швидко подався назад, що неодмінно наступив би на мене, якби я миттю не відскочив убік. З таким самим радісним вигуком до нього кинувся інший юнак, що йшов йому назустріч. Вони обнялися, як друзі, що давно не бачились, потім, узявшись за руки, трохи пройшли разом поперед нами, тоді знов стали, так само ніжно попрощались і розійшлися. Той, що йшов в одному напрямку з нами, трохи постояв, дивлячись услід другові, потім шаснув у якийсь будинок. Понто зупинився, я також. На третьому поверсі того будинку, куди зайшов юнак, розчинилося вікно, і з нього визирнула гарненька дівчина. З нею стояв юнак, і обоє вони, весело сміючись, дивились услід другові, з яким той юнак щойно попрощався. Понто глянув угору й щось пробурмотів крізь зуби, я навіть добре не розчув, що саме.

- Чого ти тут застряв, любий Понто? Може, вже підемо? - запитав я.

Але Понто ніби не почув мене. Аж за якийсь час він невдоволено тріпнув головою і мовчки рушив далі.

- Побудьмо, - сказав він, коли ми дійшли до гарненького майданчика, обсадженого деревами й прикрашеного статуями, - побудьмо трохи тут, любий Муре. Мені ніяк не сходять з думки тих двоє юнаків, що так щиро обіймались на вулиці. Вони такі друзі, як Дамон і Пілад.

- Дамон і Піфій, - поправив я його.- А Пілад був друг Ореста. Він завжди дбайливо вдягав його в халат, укладав у ліжко і поїв виваром ромашки, коли фурії та демони надто вже жорстоко допікали сердешному. Видно, любий Понто, що ти не вельми знаєш історію.

- Овва, - відмахнувся Понто, - овва, зате історію тих двох друзів знаю дуже добре і розповім її тобі з усіма подробицями, [400] так, як сам чув разів із двадцять з уст свого господаря. Може, тоді ти поставиш поряд із Дамоном і Піфієм, Орестом і Піладом ще й третю пару - Вальтера й Формозу-са. Формозус і є той юнак, який мало не розтоптав тебе з радощів, що зустрів свого любого Вальтера. А в гарному будинку з світлими дзеркальними вікнами мешкає старий, страшенно багатий президент, до якого Формозус, завдяки ясному розумові, спритності і блискучим знанням зумів так підлеститись, що скоро старий полюбив його, мов рідного сина. Потім сталося так, що Формозус зненацька втратив свою жвавість, зблід і змарнів, наче на нього напала якась хвороба, за кожні чверть години з його грудей разів із десять виривалися тяжкі зітхання, ніби він прощався з життям, він зробився задумливий, замкнутий, здавалося, що він нізащо в світі не відкриє нікому своєї душі. Довгий час старий даремно допитувався юнака, в чому причина його прихованої журби, і нарешті виявилося, що юнак смертельно закохався в єдину дочку президента. Спершу старий злякався, бо пов'язував з дочкою інші плани й не думав видавати її заміж за Формозуса, що не мав ані становища, ані посади. Але, побачивши, що бідолашний юнак тане з кожним днем, президент переборов себе й запитав Ульріку, чи їй подобається молодий Формозус і чи він, бува, не освідчився їй у коханні. Ульріка опустила очі додолу й відповіла, що, хоч Формозус, як хлопець скромний і стриманий, ще не освідчувався їй, вона давно помітила його закоханість, бо ж почуття важко приховати, він їй подобається, і коли б ніщо не стояло на заваді, коли б любий татко не заперечував, то...- одне слово, Ульріка сказала все те, що за таких обставин звичайно й кажуть дівчата, які вже пережили перший розквіт своєї молодості і до яких усе частіше навідується прикра думка: «Хто, хто нарешті стане зі мною під вінець?» Після цього президент сказав Формозусові: «Не журися, хлопче! Радій, і нехай тобі щастить - Ульріка буде твоя!» Так дочка президента стала нареченою молодого Формозуса. Всі бажали щастя вродливому, скромному юнакові, тільки одного чоловіка пойняв сум і розпач: то був Вальтер, найближчий і найщиріший приятель Формозуса. Вальтер бачив Ульріку кілька разів, навіть розмовляв з нею і також закохався, може, ще дужче за Формозуса. Але я все торочу про кохання й закоханість, а сам не знаю, чи ти, коте, вже коли закохувався і чи тобі знайоме це почуття?

- Щодо мене, - відповів я, - щодо мене, любий Понто, то, мабуть, я ще нікого не кохав і не кохаю, бо певний, що [401] ще ніколи не був у такому стані, який описують багато поетів. Щоправда, їм не можна дуже довіряти, але, виходячи з того, що я знаю і що читав про кохання, то це, властиво, не що інше як психічна хвороба, яка в людей прибирає певної форми божевілля і виявляється в тому, що вони вважають когось зовсім не тим, ким він є насправді, наприклад, приземкувату, товсту дівчину, яка здатна тільки церувати шкарпетки, - богинею. Та розповідай далі, любий пуделю, про тих двох друзів - Формозуса й Вальтера.

- Вальтер, - сказав Понто, - кинувся Формозусові на шию і, обливаючись гіркими слізьми, мовив: «Ти відбираєш щастя мого життя, і єдина моя втіха, що це ти, а не хтось інший, будеш щасливий. Прощавай, любий друже, прощавай навіки!» Після цього Вальтер побіг у кущі, де вони були найгустіші, і спробував застрілитись. Нічого з того не вийшло - з розпуки він забув наладувати пістолет і вдовольнився кількома нападами шалу, що повертались до нього кожного дня. Якось, після довгих тижнів розлуки, Формо-зус несподівано прийшов до Вальтера й застав його, коли він навколішки гірко оплакував свою долю перед мальованим пастеллю портретом Ульріки, що висів на стіні. «Ні, - вигукнув Формозус, пригортаючи Вальтера до своїх грудей, - ні, я не міг витримати твоєї біди, твого розпачу і жертвую для тебе своїм щастям! Я відмовився від Ульріки і переконав її старого батька, щоб він прийняв тебе за зятя. Ульріка кохає тебе, може, й сама не здогадуючись про це. Сватайся до неї, я відступаюсь. І бувай здоровий!» Він хотів відразу піти, проте Вальтер не пустив його. Вальтерові здавалось, ніби все це сон, він не вірив Формозусові, поки той не витяг власноручну записку старого президента, зміст якої був десь такий: «Шляхетний юначе! Ти переміг, я з жалем відпускаю тебе, але ціную твоє почуття дружби, справді героїчне, про яке можна прочитати лише в стародавніх письменників. Нехай пан Вальтер, людина з похвальними рисами і з доброю, прибутковою посадою, сватається до моєї дочки Ульріки, і якщо вона погодиться, я не матиму нічого проти». Формозус справді поїхав, Вальтер посватався до Ульріки, і вона стала його дружиною. Старий президент ще раз написав Формозусові листа, в якому розхвалив його до небес, запитав, чи той не зробить йому таку ласку й не прийме від нього в подарунок три тисячі талярів, не як відшкодування, бо ж він добре розуміє, що Формозусову втрату нічим не відшкодуєш, а як скромну ознаку його прихильності. Формозус [402] відповів, що старому відомо, які в нього мізерні потреби, що гроші не зроблять його щасливішим і тільки час притупить біль його втрати, в якій ніхто не винен, лише доля, що запалила кохання до Ульріки в грудях його найближчого друга, отже, про якийсь шляхетний вчинок не може бути й мови. Зрештою, він прийме подарунок з умовою, що старий віддасть ті гроші одній бідній удові, яка разом із своєю доброчесною дочкою живе у великих злиднях. Ту вдову відшукали і віддали їй призначені для Формозуса три тисячі талярів. Невдовзі після того Вальтер написав Формозусові: «Я більше не можу без тебе жити, вернись у мої обійми!» Формозус так і зробив, а повернувшись, довідався, що Вальтер відмовився від своєї доброї, прибуткової посади з тією умовою, що її віддадуть Формозусові, який давно мріяв про неї. Він справді отримав ту посаду й опинився, коли не брати до уваги нездійснених надій щодо одруження з Ульрі-кою, в найвигіднішому становищі. В місті і в цілій країні не могли надивуватися з їхнього змагання у виявах шляхетності, вчинки друзів вважали за відгомін давно минулих прекрасних часів, за приклад героїзму, на який здатні тільки високі душі.

- І справді, - почав я, коли Понто замовк, - і справді, якщо судити з усього, що я читав, то Вальтер і Формозус - шляхетні, вольові люди, здатні на самопожертву й дуже далекі від твоєї хваленої життєвої мудрості.

- Гм, - хитро всміхнувся Понто, - це ще хтозна. Лишається додати кілька подробиць, на які в місті не звернули уваги і які я частково знаю від свого господаря, а частково сам винюхав. Любовні муки пана Формозуса, мабуть, не були такі страшні, як думав старий президент, адже в самий розпал тієї вбивчої пристрасті, коли юнак цілий день був у невтішній розпуці, він щовечора не забував навідатись до гарненької, звабливої модисточки. А після того як Ульріка стала вже його нареченою, він переконався, що лагідна, мов ангел, панна має хист за певних обставин вмент обертатися в справжню відьму. Крім того, до нього дійшла з цілком певних джерел неприємна звістка, що панна Ульріка, живучи в столиці, встигла набути чималий досвід у коханні; отоді Формозуса й пойняла раптова, непереборна шляхетність, яка й спонукала його відступити багату наречену своєму приятелеві. Вальтер, охоплений дивною маною, дійсно закохався в Ульріку, побачивши її в товаристві в блиску майстерного туалету, а Ульріці, зрештою, було досить байдуже, [403] котрий із двох друзів стане її чоловіком - Формозус чи Валь-тер. Цей останній справді мав добру, прибуткову посаду, але, перебуваючи на ній, так заплутав справи, що його неодмінно скоро звільнили б. Він визнав за краще, поки не пізно, самому відмовитись від неї на користь свого приятеля і цим з усіх поглядів найшляхетнішим вчинком урятувати свою честь. Три тисячі талярів у надійних паперах віддано одній старій, дуже порядній жінці, що, залежно від обставин, називалась то матір'ю, то тіткою, то служницею тієї гарненької модистки. В цьому випадку вона виступила в подвійній ролі: спершу, коли отримувала гроші, - як мати, а потім, коли передала їх кому слід і дістала за це добру винагороду, - як служниця дівчини. Ти, любий Муре, вже бачив ту модистку: вона разом з паном Формозусом визирала з вікна. Зрештою, і Формозус і Вальтер давно вже знають, у який спосіб вони перевершували один одного у шляхетних вчинках, і давно намагаються ходити різними стежками, щоб не довелось співати один одному хвалу. Тому сьогодні, випадково зустрівшись на вулиці, вони так палко виливали свої дружні почуття.

Цієї миті зчинився страшенний галас. Люди метушились і кричали:

- Пожежа! Пожежа!

Вулицею мчали вершники, торохтіли підводи. З вікна одного будинку неподалік від нас бухнула хмара диму й полум'я. Понто кинувся навтіки, а я з ляку побрався вгору високою драбиною, що стояла біля стіни одного будинку, і скоро опинивсь у безпечному місці на даху. Раптом усе здалося мені

(А. м.) звалився, мов грім з ясного неба, - мовив князь Іреней, - не звернувшись до гофмаршала, не попросивши дозволу в чергових камергерів, майже - хай це лишиться між нами, майстре Абрагаме, нікому не кажіть ні слова, - майже без оповіщення! І жодного тобі ліврейного лакея в передпокоях. Ті йолопи грали в карти у вестибюлі. Картярська гра - великий гріх! І аж коли він був уже на порозі, на щастя, нагодився сервірувальник столів, схопив його за полу і спитав, хто він такий і як про нього доповісти князеві. Але він усе-таки мені сподобався, цілком пристойний чоловік. Ви, здається, казали, що він не завжди був тільки простим музикантом, а навіть посідав якесь становище?

Майстер Абрагам запевнив князя, що Крейслер, звичайно, жив колись в інших умовах, навіть мав честь їсти за [404] князівським столом, і тільки нищівна буря часу позбавила його тих умов. Зрештою, Крейслер хотів би, щоб покривало, накинуте на його минуле, залишилось неторкнутим.

- Отже, - впав йому в слово князь, - отже, він шляхетного роду, може, барон, чи граф, чи навіть... Але не треба залітати надто далеко у своїх мріях! Я маю une faible(1) до таких таємниць! Так, прегарна пора була після французької революції, коли маркізи робили сургуч, а графи плели мереживо для нічних ковпаків, ніхто не хотів зватись інакше, ніж просто мосьє, і всі веселились на тому великому маскараді. Але вернімось до пана фон Крейслера! Бенцон, яка добре знається на людях, дуже його хвалила, вона мені рекомендувала його і, бачу, слушно. З того, як він тримає під пахвою капелюха, я відразу впізнав, що він людина освічена й добре вихована.

Князь сказав ще кілька похвальних слів щодо Крейсле-рової зовнішності, і майстер Абрагам вирішив, що його план увінчається успіхом. Бо він мав на думці влаштувати свого любого приятеля в цей химерний двірський штат капельмейстером і таким чином прив'язати його до Зіггартсвайлера. Та коли він знов завів про це мову, князь твердо заперечив йому, що з цього нічого не вийде.

- Зважте самі, - сказав він, - зважте самі, майстре Абрагаме, чи зміг би я ввести цього приємного юнака в своє вузьке родинне коло, коли б зробив його капельмейстером, тобто своїм служником? Можна було б дати йому придворне звання, призначити його maitre de plaisir або des spectacles(2), але він грунтовно знає музику і, як ви казали, має чималий досвід у театральній справі. А я не відступлюсь від засади свого небіжчика батька, царство йому небесне, який завжди стояв на тому, що такий maitre повинен нічогісінько не тямити в тих справах, які він репрезентує, а то він буде надто про них піклуватися і надто цікавитись людьми, до них причетними, - акторами, музикантами тощо. Тож нехай пан фон Крейслер залишається під маскою чужоземного капельмейстера, і він отримає доступ до внутрішніх покоїв князівського дому, як, наприклад, один також досить значний чоловік, який не так давно, щоправда під непристойною маскою нікчемного блазня, розважав найвишуканіші кола своїми смішними штуками. А оскільки ви, - гукнув князь [405] майстрові Абрагаму, бачивши, що той хоче йти, - а оскільки ви, здається, виступаєте як своєрідна charge d'affaires(3) пана фон Крейслера, то я не приховаю від вас, що мені не дуже подобаються дві його риси, навіть не риси, а, швидше, погані звички. Ви вже здогадалися, що я маю на думці. По-перше, коли я з ним розмовляю, він дивиться мені просто в обличчя. В мене самого незвичайні, дуже промовисті очі, я можу страхітливо блискати ними, не згірше за небіжчика Фрідріха Великого, і жоден камер-юнкер, жоден паж не зважується дивитись мені в обличчя, коли я, пронизуючи їх своїм жахливим поглядом, питаю: «Ну що, mauvais sujet(4), наробив знов боргів» або «знов зжер марципана?» А панові фон Крейслерові, скільки я не блискаю очима, хоч би що, він навіть усміхається до мене, та ще й так дивно, що мені самому доводиться опускати очі. А по-друге, в нього така чудна манера озиватися, відповідати на запитання й провадити розмову, що тобі інколи здається, ніби твої слова не мають ніякого глузду, ніби ти сам до певної міри ду... Дуже це прикро, майстре, присягаюся святим Януарієм, просто нестерпно, і вам треба подбати, щоб пан фон Крейслер відучився від цієї своєї риси чи звички.

(1) Уподобання (франц.).

(2) Влаштовувач розваг або виловиш (франц.).

(3) Довірена особа (франц.).

(4) Гульвісо (франц.).

Майстер Абрагам пообіцяв виконати все, що князь Іре-ней вимагав від нього, і вже був знов рушив до дверей, але князь іще згадав про те, що князівна Гедвіга відчуває до Крейслера особливу відразу, і сказав, що її віднедавна мучать химерні сни й видива, тому лейб-медик приписав їй з наступної весни лікування сироваткою. А тепер Гедвіга ще й уроїла собі, що Крейслер утік з божевільні і при першій-ліпшій нагоді накоїть тут лиха.

- Скажіть мені, - мовив князь, - скажіть мені, майстре Абрагаме, чи в цього розважного чоловіка є бодай якісь сліди розумового розладу?

Майстер Абрагам відповів, що хоч у Крейслера не більше ознак божевілля, ніж, наприклад, у нього самого, він, проте, часом поводиться трохи дивно, майже так, як принц Гамлет, і тому стає ще цікавіший.

- Наскільки мені відомо, - мовив князь, - юний Гам-лет був чудовим принцом із старовинного королівського роду, лише інколи носився з химерною ідеєю, що всі його придворні повинні грати на флейті. Високим особам не гріх [406] мати химери, це ще збільшує пошану до них. Що в людини без становища й роду вважають безглуздям, те у високих осіб сприймають як приємну примху видатного інтелекту, яка викликає подив і захват. Панові фон Крейслеру належало б, звичайно, триматись скромно, та коли йому заманулось наслідувати принца Гамлета, то це свідчить про його гідний схвалення потяг до високого, що, мабуть, розвинувся в ньому внаслідок його непереборної схильності до музичних студій. Тож можна йому вибачити, коли він часом поведеться трохи дивно.

Здавалося, що майстер Абрагам так і не вийде сьогодні з кабінету князя, бо той знов його погукав, коли він уже відчиняв двері, й захотів дізнатися, чому князівна Гедвіга має до Крейслера таку дивну відразу. Майстер Абрагам розповів, як Крейслер уперше зустрів князівну і Юлію в зіггартсгофсь-кому парку, і висловив думку, що Крейслер, бувши в дуже збудженому стані, звичайно, міг справити негарне враження на дівчину з такими чутливими нервами.

Князь досить схвильовано висловив надію, що пан фон Крейслер, мабуть, не пішки прийшов у Зіггартсгоф, а залишив карету на котрійсь із широких алей парку, бо звичайно пішки ходять тільки всілякі авантурники низького походження.

Майстер Абрагам нагадав князеві відомий приклад з одним відважним офіцером, який дійшов від Лейпцига до Сиракуз, жодного разу не підбивши підметок, а що стосується Крейслера, то він напевне залишив десь у парку карету. Така відповідь задовольнила князя.

Поки в кабінеті князя тривала ця розмова, Йоганнес сидів у радниці Бенцон біля найкращого фортепіано з усіх, які будь-коли створила майстерна фабрика Нанетти Штрайхер, і акомпанував Юлії, що виконувала великий пристрасний речитатив Клітемнестри із Глюкової «Іфігенії в Авліді».

Біограф Крейслера, коли він хоче, щоб портрет був правдивий, на жаль, мусить зобразити свого героя екстравагантною людиною, яка, переважно в хвилини музичного натхнення, сторонньому спостерігачеві може здатися майже божевільною. Йому вже траплялось наводити приклад закрученої мови свого героя: «Коли Юлія заспівала, вад лісом попливли тужливий біль кохання, весь захват солодких мрій, надій та бажань і цілющою росою впали на духмяні келихи квіток і на груди принишклих соловейків». Виходячи з цього, думка Крейслера про Юліїн спів, мабуть, небагато важить.[407]

А проте згаданий біограф, користаючись нагодою, може запевнити ласкавого читача, що в співі Юлії, якого він, на превеликий свій жаль, ніколи не чув, було, видно, щось таємниче, щось дивовижно знадливе. Найсолідніші люди, які лише недавно дали відрізати собі кіску, пережили складний судовий процес, витримали підступну таємничу хворобу чи щедро скуштували свіженького страсбурзького паштету, а слухаючи в театрі Глюка, Моцарта, Бетховена, Спонтіні, не відчували ніякого душевного зворушення, - навіть такі люди часто запевняли, що спів панни Юлії Бенцон викликав у них якесь чудесне, приємне почуття, вони й самі не могли до пуття сказати, яке саме. їм стискала груди якась невиразна туга, що давала невимовну насолоду, цілком опановувала ними, і вони часто доходили до того, що робили всілякі дурниці, мов юні фантасти й віршомази. Далі треба згадати, що одного разу, коли Юлія співала при дворі, з князем Іренеєм теж сталася дивина: він почав голосно зітхати, а як вона закінчила, підійшов до неї, притиснув її руку до уст і плаксиво сказав: «Найдорожча панно!» Гофмаршал зважився ствердити, що князь Іреней справді поцілував маленьку Юлію в руку і з очей у нього начебто викотились дві сльозини, проте на вимогу обер-гофмейстрині це твердження було спростоване як непристойне і шкідливе для двору.

Юлія мала сильний, чистий, мов срібний дзвіночок, голос і співала з таким почуттям, з таким натхненням, яке може виливатися тільки з глибини зворушеного серця, і, мабуть, саме в цьому й полягав дивовижний чар її співу, перед яким ніхто не міг устояти. Так вона співала й сьогодні. Всі слухали, затамувавши подих, усім груди стискала дивна солодка туга, і аж через хвилю чи дві після того, як Юлія замовкла, вибухла буря оплесків. Лише Крейслер сидів безмовний, непорушний, відкинувшись на спинку стільця; потім він тихо, повільно підвівся, Юлія обернулась до нього і поглядом виразно спитала: «Невже справді мій спів був такий гарний?» Але вона почервоніла й опустила очі, коли Крейслер, приклавши руку до серця, тремтячим голосом прошепотів: «Юліє!» Тоді він похилив голову і швидше вислизнув, ніж вийшов з кола дам, що їх оточували.

Радниця Бенцон насилу вмовила князівну прийти на вечірку, де вона неодмінно мала зустріти капельмейстера Крейс-лера. Гедвіга погодилась аж тоді, коли радниця дуже переконливо з'ясувала їй, які це дитинячі витребеньки - уникати когось тільки через те, що він не належить до людей, схожих [408] одне на одного, наче монети того самого карбу, а інколи виявляє дивацькі риси, властиві лише йому. До того ж Крейслера вже прийняв князь, тож не годилося й далі показувати свою дивну впертість.

Цілий вечір князівна Гедвіга так спритно ухилялася, що Крейслер, щиро бажаючи її перепросити, бо він був людина незлоблива й потульна, хоч як старався, а не міг до неї доступитися. Його найспритніші маневри розбивались об хитру тактику князівни. Тим більше здивувалась Бенцон, яка все це бачила, коли раптом князівна вийшла з кола дам, що її оточували, й рушила просто до капельмейстера. Крейслер стояв, поринувши в таку глибоку задуму, що отямився аж тоді, коли князівна запитала:

- Невже у вас єдиного не знайдеться бодай слова чи жесту, щоб відзначити Юліїн спів?

- Ясновельможна князівно, - відповів Крейслер голосом, що зраджував його приховане хвилювання, - ясновельможна князівно, згідно з авторитетним твердженням славетних письменників, праведники замість слів послуговуються думками й поглядами. А я, здається мені, був на небі.

- Отже, наша Юлія - ангел світла, - мовила, сміючись, князівна, - коли вона змогла відчинити для вас рай. А тепер я прошу вас на кілька хвилин залишити небо і вислухати бідну дитину землі, що стоїть перед вами.

Князівна замовкла, ніби чекала, що- Крейслер щось відповість, та оскільки він лише звернув на неї променистий погляд, вона опустила очі й обернулась так швидко, що легенько накинута шаль спала з її плечей. Крейслер підхопив шаль, але князівна не простягла по неї руки.

- Давайте, - мовила вона непевним, уриваним тоном, ніби змагалась сама з собою, ніби їй важко було висловити те, на що вона вже внутрішньо зважилась, - давайте поговоримо прозаїчно про поетичні речі. Я знаю, ви даєте Юлії уроки співу, і мушу визнати, що відтоді її голос і виконання набагато покращали. Це вселяє в мене надію, що ви можете розвинути навіть такий посередній хист, як мій. Я думаю, Що...

Князівна затнулась і вся спаленіла. Бенцон підійшла до них і почала запевняти, що Гедвіга несправедлива до себе, називаючи свій музичний хист посереднім, адже вона чудово грає на фортепіано і дуже виразно співає. Крейслер, якому князівна у своєму збентеженні здалася раптом надзвичайно милою дівчиною, набалакав їй силу гарних слів і [409] наостанці запевнив її, що для нього не може бути більшого щастя, як допомагати князівні, коли вона бажає цього, порадою і ділом у її музичних студіях.

Князівна слухала Крейслера з видимим задоволенням, коли ж він замовк, а Бенцон поглядом дорікнула їй за дивний страх перед цим чемним чоловіком, вона стишеним голосом сказала:

- Так, так, Бенцон, ви маєте слушність, я часто поводжусь гірше за дитину!

І відразу, не дивлячись у його бік, простягла руку по шаль, яку Крейслер і досі тримав і тепер віддав їй. При цьому він несамохіть торкнувся Гедвіжиної руки, і по всіх його нервах ніби пройшов струм, такий сильний, що він мало не зомлів.

Та враз, мов промінь світла, пробившись крізь темні хмари, до Крейслера долинув Юліїн голос:

- Доведеться, - мовила вона, - доведеться ще співати, любий Крейслере, мені не дають спокою. Я, мабуть, спробую той чудовий дует, який ви мені недавно принесли...

- Ви не повинні відмовити моїй Юлії, - втрутилась Бенцон. - Отже, сідайте до фортепіано, любий капельмейстере.

Крейслер, неспроможний вимовити й слова, сів до фортепіано і, мов сп'янілий від якогось дивного трунку, взяв перші акорди. Юлія почала: «Ah che mi manca l'anima in si fatal momento»(1). Треба сказати, що слова цього дуету, як звичайно в італійських романсах, просто змальовували розлуку закоханої пари, що в ньому «momento»(2), певна річ, римувалося з «sento»(3) й «tormento»(4) і так само, як у сотні інших подібних до нього дуетів, там не бракувало «abbi pietade о cielo»(5) й «pena di morir»(6). Але Крейслер на ці слова скомпонував мелодію у хвилини найвищого душевного піднесення, з таким натхненням, що її виконання не могло не захопити кожного, кого небо обдарувало бодай сяким-та-ким слухом. Його дует був одним із найпристрасніших творів цього жанру, а що Крейслер прагнув тільки до того, щоб якнайповніше віддати ту пристрасть, а не до того, щоб Юлії було зручно, легко співати, то спершу йому важко було попасти [410] їй у тон. Отож і вийшло, що Юлія почала свою партію несміливо, трохи непевно і Крейслер також не набагато краще. Та скоро їхні голоси полинули вгору на хвилях мелодії, мов білі мерехтливі лебеді, які то здіймались потужними помахами крил до осяйних золотих хмар, то завмирали в солодких обіймах, спадаючи в гучний потік акордів, поки глибокі зітхання не ознаймували наближення смерті і не вихопилось останнє «addio»(7) криком нестямного болю, мов кривавий фонтан бризнув із роздертих грудей.

(1) Де моя ділась відвага цієї фатальної миті (італ.).

(2) Мить {італ.).

(3) Почуваю (італ.).

(4) Неспокій (італ.).

(5) Змилосердься, о небо (італ).

(6) Смертельної муки (італ.).

(7) Прощай (італ.).

У колі слухачів не було нікого, хто б лишився байдужий до цього дуету. У багатьох в очах блищали сльози, а Бенцон призналася, що не переживала такого навіть у театрі під час найкращого виконання якоїсь сцени прощання. Юлію й капельмейстера вихваляли до небес, казали про щире натхнення, з яким кожне з них виконувало свою партію, підносили саму мелодію ще вище, ніж, мабуть, вона того заслуговувала.

З вигляду князівни Гедвіги теж помітно було, що вона схвильована, хоч як вона намагалася здаватись спокійною, навіть цілком байдужою. Поряд із нею сиділа юна фрейліна з рум'яними щоками, однаково готова і поплакати, й посміятись, і князівна весь час шепотіла їй щось на вухо, на що та відповідала коротко, боячись порушити придворний етикет. До Бенцон, що сиділа з другого боку, Гедвіга також пошепки зверталася з різними дрібницями, наче зовсім не слухаючи дуету, але та з властивою їй відвертістю попросила вельможну панну відкласти розмову до того часу, коли скінчиться дует. І ось тепер Гедвіга, вся червона, з блискучими очима, заговорила так голосно, наче хотіла перекричати все товариство, що хвалило співаків:

- Дозвольте й мені сказати свою думку. Я визнаю, що дует як музичний твір має свою вартість і наша Юлія виконала його чудово, але чи доречно, чи справедливо, щоб у нашому затишному колі, де мають точитись мирні, спокійні розмови, де дружні розваги, музика й спів повинні протікати легко й лагідно, мов дзюркотливий струмок серед грядок з квітками, нам підносили шалені мелодії, які так роздирають душу, залишають таке нищівне враження, що його не можна позбутися? Я намагалася захистити свій слух і свої груди від того дикого, пекельного болю, який Крейслер з властивим йому глумом, що так легко ранить наші чутливі серця, втілив у звуки, проте ніхто не захотів підтримати мене. [411] Нехай моя слабкість стане поживою для вашої іронії, капельмейстере, але я признаюсь: ваш дует справив на мене таке тяжке враження, що я почуваю себе зовсім хворою. Хіба немає Чімарози або Паїзіелло, чиї твори написані справді для розваги товариства?

- Боже святий! - вигукнув Крейслер, і на його обличчі заграв кожен м'яз, як завжди, коли в душі його прокидався гумор.- Боже святий, ясновельможна князівно, та я ж, най-мізерніший із капельмейстерів, усім серцем згоден з вашою ласкавою, найяснішою думкою! Чи ж ми не підемо всупереч звичаям і приписам щодо одягу, коли свої груди з тяжкою тугою, з пекучим болем, з нестримним захватом, які в них нуртують, виставимо в товаристві не закутані в пишне жабо найбездоганнішої вихованості і пристойності? Що варті тоді всі пожежні команди доброго тону, що вони варті, якщо не можуть погасити бурхливого полум'я, яке то тут, то там хоче видобутись назовні? Хоч скільки б поливали нас чаєм, солодкою водичкою, пристойними розмовами і приємними теревенями, а проте часом тому чи іншому злочинному палієві щастить кинути в душу запалювальну ракету, і ось уже там спалахує полум'я, світить і навіть пече, чого ніколи не буває з чистим місячним світлом. Так, ясновельможна князівно, так, я, наймізерніший капельмейстер на цій грішній землі, допустився ганебного злочину цим жахливим дуетом, що, мов пекельний фейєрверк зі всілякими вогненними кулями, кометами, ракетами й гарматними пострілами, переполохав товариство і, на свій жаль, мушу визнати, майже всюди вчинив підпал. Ох! Пожежа! Пожежа! Пробі! Горимо, пожежні помпи сюди! Води! Рятуйте! Рятуйте!

Крейслер кинувся до скриньки з нотами, витяг її з-під фортепіано, відчинив, розшпурляв навколо аркуші, схопив якусь партитуру - то була «Molinara»(1) Паїзіелло, - сів до інструмента й заграв ритурнель популярної арієти «La Rachelina molinarina»(2), яку співає мельничка.

(1) «Мельничка» (італ.).

(2) «Рекеліна-мельничка» (італ.).

- Не треба, любий Крейслере! - несміливо попросила перелякана Юлія.

Проте Крейслер упав перед нею на коліна й почав благати:

- Найдорожча, найпрекрасніша Юліє! Зласкавтесь над вельмишановним товариством, влийте розраду в позбавлені [412] надії душі, заспівайте «La Rachelina»! Бо якщо ви не заспіваєте, мені нема іншої ради, як тут-таки, на ваших очах, вкинутись у безодню розпуки, на краю якої я вже стою, і дарма ви триматимете за поли пропащого maftre de lachapelle, дарма ласкаво гукатимете: «Залишіться з нами, о Йоганне-се!» - він скотиться в Ахерон і, химерно підскакуючи, закружляє в демонічному танку з покривалами. Отож краще заспівайте, люба!

Юлія, хоч, здавалось, і трохи невдоволено, виконала те, що її просив Крейслер.

Не встигла вона скінчити арієту, як Крейслер відразу ж заграв відомий комічний дует нотаріуса й мельнички.

Голос і манера співу Юлії більше пасували до поважних, патетичних творів, однак їй не бракувало запалу, коли вона виконувала й комічні речі, які виходили в неї надзвичайно мило. А Крейслер перейняв трохи дивну, проте надзвичайно милу манеру італійських buffi(1), але сьогодні майже перекривлював її - здавалося, що це зовсім не той голос, який щойно віддавав найглибший драматизм у тисячах відтінків, до того ж він корчив такі кумедні міни, що розсмішив би й самого Катона.

(1) Співаків-коміків (італ.).

Тож не диво, що всі почали виявляти своє схвалення вигуками й реготом.

Крейслер у захваті поцілував Юлії руку, але вона невдоволено висмикнула її.

- Ох, - мовила вона, - ох, капельмейстере, я ніяк не можу збагнути чудної, я б сказала, неприродної зміни ваших настроїв і не можу до неї достосуватись! Цей карколомний стрибок від одних крайнощів до других ранить мені серце! Прошу вас, любий Крейслере, не вимагайте більше від мене, щоб я, глибоко схвильована попередньою музикою, коли в грудях моїх ще бринить відгомін гіркого смутку, співала комічні речі, хоч які б вони були приємні й мелодійні. Я знаю, що зможу заспівати їх, якось упораюся з ними, але такий спів мене цілком виснажує, я стаю просто хвора. Отже, не вимагайте від мене більше такого! Обіцяйте мені, любий Крейслере!

Капельмейстер хотів відповісти їй, та тієї миті князівна обняла Юлію, сміючись так голосно й нестримно, що яка-небудь обер-гофмейстриня вважала б її поведінку непристойною і не взяла б на своє сумління.[413]

- Дай-но я обійму тебе, найкраща, найспівучіша, най-веселіша з усіх мельничок! - вигукнула вона.- Ти здатна закрутити голову всім баронам, усім намісникам і нотаріусам, які тільки є на світі, та ще й, мабуть...- решта її слів потонула в новому нападі сміху.

Потім князівна швидко обернулась до капельмейстера й сказала:

- Ви остаточно змирили мене з собою, любий Крейс-лере. О, тепер я розумію ваш мінливий гумор. Він витончений, справді чудовий! Тільки в змаганні суперечливих, протилежних одне одному почуттів зароджується вище життя! Дякую, щиро дякую і дозволяю вам поцілувати мені руку!

Крейслер узяв її простягнену руку, і знов його пронизав дивний струм, хоч і не такий потужний, як недавно, тож він на мить завагався, перше ніж підніс до уст незахищені рукавичкою тендітні пальчики, а тоді схилився в такому поклоні, наче й досі був радником посольства. Чомусь - Крейслер і сам не знав, чому, - це фізичне відчуття від дотику вельможної руки здалось йому надзвичайно смішним. «Отже, - мовив він сам до себе, коли князівна відійшла, - отже, її ясновельможність така собі лейденська банка, що вражає порядних людей електричним струмом на свій князівський розсуд».

Князівна пурхала й пританцьовувала по залі, сміялася, наспівувала «La Rachelina molinarina», пригортала до грудей і цілувала то ту, то іншу даму, запевняла всіх, що їй зроду не було так весело, і все це завдяки незрівнянному капельмейстерові. Поважній і суворій Бенцон її поведінка страшенно не подобалась. Нарешті вона не витримала, відкликала князівну вбік і прошепотіла їй на вухо:

- Гедвіго, прошу вас, як ви поводитесь!

- Краще, - відповіла князівна, і очі її спалахнули, - краще, люба Бенцон, облишмо на сьогодні тон гофмейстрині і ходімо всі спати. Так, спати, спати! - І вона звеліла подавати карету.

Якщо в князівни аж переливалась через край якась неприродна, судомна веселість, то Юлія, навпаки, затихла й посмутніла. Підперши голову рукою, вона сиділа біля фортепіано, і її зблідле обличчя та затуманений погляд свідчили, що вона відчувала просто фізичний біль, так погано було в неї на душі.

У Крейслера також погас останній спалах гумору. Уникаючи будь-яких розмов, він нечутною ходою наближався до дверей. Дорогу йому заступила Бенцон. [414]

- Не знаю, - мовила вона, - що за чудний, прикрий настрій мене сьогодні

(М. п. д.) таким знайомим, таким рідним, солодкий запах якоїсь чудової, сам не знаю якої печені блакитнуватими хмарками здіймався над дахами, а звідкись здалеку з шепотом вечірнього леготу долинали тихі, ласкаві голоси: «Муре, мій коханий, де ти так довго блукав?»

Чого в засмученому серці

Почувся знов блаженства щем,

Мов теплим весняним дощем

Прорвав розпуки зимні дверці?

Заграла радість у очах,

Нуртує сила в спритних лапах,

Пекучий біль в душі прочах,

В надію обернувся жах:

Я чую смаженого запах!

Так я співав і, незважаючи на страхітливий галас та гудіння пожежі, віддавався солодким мріям. Але й тут, на даху, мене не полишали жахливі прояви потворного світського життя, в яке я сам ускочив. Не встиг я озирнутися, як із димаря вилізла одна з тих почвар, що їх люди звуть сажотрусами. Тільки-но той чорнопикий бешкетник помітив мене, як зразу ж зарепетував: «Дзу, коте!» - і шпурнув у мене мітлою. Ухиляючись від удару, я стрибнув на сусідній дах і подряпався вниз по ринві. Хто опише мій радісний подив, мою щасливу розгубленість, коли я побачив, що опинився на будинку свого доброго господаря! Я спритно перелазив від одного слухового віконця до другого, але всі вони були зачинені. Тоді я підвищив голос, та дарма, ніхто мене не почув. Тим часом із охопленого полум'ям будинку валували вгору хмари диму, сичали струмені води, безліч голосів навперейми щось кричали, пожежа, видно, ставала ще загрозливішою. Та ось відчинилось слухове віконце, і з нього визирнув майстер Абрагам у жовтому халаті.

- Муре, мій любий котику, Муре, ось де ти сидиш! Злазь-но, злазь, сіренький! - радісно вигукнув він, побачивши мене.

Я також не пропустив нагоди всіма приступними мені способами показати йому й свою радість; отже, ми відсвяткували чудову хвилину зустрічі. Господар почав мене гладити, коли я стрибнув до нього на горище, і від задоволення я ласкаво, солодко замурчав, чи, як кажуть, ніби на глум, деякі люди, запряв. [415]

- Xa-xa-xa, - засміявся господар, - ха-ха-ха, ти, голубе, певне, радий, що повернувся з далеких мандрів додому, і не бачиш, яка над нами нависла небезпека. Далебі, я б сам хотів бути, як ти, щасливим, невинним котом, якому начхати на пожежу й пожежників, бо в нього не згорить ніяке рухоме майно, адже єдина рухомість, якою володіє його безсмертний дух, - це він сам!

З цими словами господар узяв мене на руки й спустився вниз до кімнати.

Не встигли ми зайти, як туди ж убіг професор Лотаріо і ще двоє чоловіків.

- Прошу вас, - вигукнув професор, - ради бога, прошу вас, майстре! Ви в страшній небезпеці, вогонь перекинувся вже на ваш дах. Дозвольте, ми винесемо ваші речі!

Господар дуже сухо пояснив йому, що в такій небезпеці надмірна старанність друзів може дати більше шкоди, ніж сама небезпека, бо те, що вдається врятувати від вогню, переважно летить до біса, хоч і в делікатніший спосіб. Він сам колись, як його приятелеві загрожувала пожежа, з найкращих міркувань викидав у вікно чимало коштовної китайської порцеляни, аби вона тільки не згоріла. Але він буде вдячний їм, якщо вони, не хапаючись, складуть у скриню три нічні ковпаки, кілька сірих сурдутів та деяке інше вбрання, особливо вважаючи на шовкові панталони, і ще трохи білизни, а книжки й рукописи хай спакують у два кошики, тільки щоб ані пальцем не торкались машин. І аж як уже займеться дах, він покине будинок зі своїм рухомим майном.

- Але найперше, - закінчив він, - але найперше хай я нагодую і напою свого підсусідка й товариша, який щойно повернувся з мандрів стомлений і виснажений. А тоді вже порядкуйте собі.

Усі весело засміялися, здогадавшись, що господар має на думці мене.

їжа мені дуже смакувала, отже, мої найкращі надії, які я виливав на даху тужливими солодкими звуками, цілком збулися.

Коли я попоїв, господар посадовив мене в кошик, а поряд, де ще було місце, поставив мисочку з молоком і дбайливо закрив кошика.

- Сиди тихо, - мовив він, - сиди тихо, котику, в цьому темному прихистку і, щоб не нудно було, хлебчи свій улюблений напій, бо якщо ти вискочиш і почнеш вештатись по кімнаті, то наші рятівники в поспіху неодмінно розтопчуть [416] тобі хвіст і лапи. Коли доведеться тікати, я сам винесу тебе звідси, щоб ти знов не заблукав, як уже раз було. Ви не повірите, - звернувся господар до професора та його товаришів, - ви не повірите, шановні панове й помічники в біді, який цей сірий добродій у кошику розумний, незвичайний кіт. Послідовники натураліста Галля запевняють, що навіть досить виховані коти, обдаровані такими чудовими рисами, як жадоба вбивства, потяг до крадіжки, лукавство і т. д., цілком позбавлені почуття орієнтації на місці, тож, раз заблукавши, вони ніколи не знайдуть домівки, але мій Мур - блискучий виняток серед них. Кілька днів тому я виявив, що він пропав, і щиро сумував за ним, а сьогодні він раптом повернувся, і я маю підстави припускати, що він навіть скористався дахами, як найприємнішим шляхом для прогулянок. Він, добра душа, довів не тільки свою кмітливість і розум, а й прихильність до господаря, за що я його ще дужче полюбив.

Мене страшенно втішила господарева хвала, я не без внутрішнього вдоволення усвідомив свою перевагу над усім котячим родом, над силою-силенною заблуканих котів, позбавлених почуття орієнтації на місці, і здивувався, що досі сам не завважив цієї особливої здатності свого розуму. Правда, я пам'ятав про те, що, власне, це юний Понто вивів мене на потрібну дорогу, а сажотрусова мітла спрямувала на потрібний дах, та однаково не мав сумніву щодо своєї прозірливості і справедливості господаревих слів. Як уже сказано, я відчував свою внутрішню потугу, і це відчуття було запорукою, що господар недарма хвалив мене. Незаслужена хвала дає багато більшу втіху, ніж заслужена, і той, кого хвалять, багато дужче пишається нею, ніж заслуженою, - таке я десь читав чи, може, чув, але це стосується тільки людей, мудрі коти не здатні на таку дурість, я твердо переконаний, що знайшов би дорогу додому без Понто й сажотруса і що обидва вони тільки сплутали мені правильний хід думок. Ту дещицю життєвої мудрості, якою так пишався юний Понто, я міг би здобути і в інший спосіб, хоч різні пригоди, які я пережив з люб'язним пуделем, тим aimable roue(1), дали мені добрий матеріал для листів друзям, у форму яких я втілив свої враження від подорожі. Ті листи з успіхом могли б бути надруковані в усіх ранкових і вечірніх газетах, в усіх світських і незалежних часописах, бо в них [417] дотепно й глибокодумно змальовані найблискучіші сторони мого «я», а що може бути цікавіше для будь-якого читача? Проте я знаю наперед, що панове редактори й видавці запитають: «Хто такий цей Мур?» - а дізнавшись, що я кіт, хоч навіть найдосконаліший на світі, зневажливо відмахнуться: «Кіт, а преться в письменники!» І навіть якби я володів гумором самого Ліхтенберга і глибиною думки Гамана, - про них я чув чимало доброго, мабуть, вони непогано писали для людей, та обидва вже померли, що для кожного письменника й поета, який мріє про безсмертя, дуже ризикована річ, - отже, кажу, якби я навіть володів гумором Ліхтенберга і глибиною думки Гамана, однаково мені повернули б рукопис, бо де ж бачено, щоб котячі пазурі опанували вишуканий стиль! Отака справедливість! О упередження, кричуще упередження, як же ти глибоко сидиш у людях, а надто в тих, що звуться видавцями!

(1) Милим пройдисвітом (франц.)

Професор і ті, що з ним прийшли, зчинили навколо мене жахливий рейвах, на мій погляд, цілком даремно, якщо їм треба було спакувати всього лише нічні ковпаки й сірі сурдути.

Раптом знадвору хтось гукнув:

- Будинок горить!

- Ого-го, - мовив майстер Абрагам, - якщо так, то мені треба самому глянути, що там робиться. Не хвилюйтесь, панове, коли виявиться, що небезпека справді близько, я вернуся і ми спакуємось.

З цими словами він залишив кімнату.

Я в своєму кошику весь похолов. Шалений галас, дим, що почав проникати до кімнати, - все збільшувало мій страх. У голову мені почали закрадатися чорні думки. Що, коли господар забуде про мене і мені доведеться ганебно загинути в полум'ї! У животі в мене, мабуть, з великого страху почало неприємно пощипувати. «А що як зло замислив мій господар, - думав я, - із заздрощів до знань моїх великих й навік мене в цей кошик запроторив, щоб спекатися тяга-ру й мороки? 1 що як білий цей напій - отрута, яка несе мені загибель певну?» Незрівнянний Муре, навіть у хвилину смертельного страху ти думаєш ямбами, не пропало безслідно те, що ти колись вичитав у Шекспіра-Шлегеля!

Нарешті майстер Абрагам просунув голову в двері і сказав:

- Небезпека минула, панове! Сідайте спокійно до столу і випийте пляшку чи дві вина, воно в стінній шафі. А я ще ненадовго полізу на дах і добре його поллю. Але стривайте, спершу треба поглянути, що робить мій котик. [418]

Господар зайшов усередину, підняв накривку з кошика, де я сидів, ласкаво озвався до мене, спитав, як я себе почуваю і чи не бажаю з'їсти ще одну печену пташку. У відповідь я кілька разів ніжно нявкнув і вдоволено потягся. Він цілком слушно зрозумів усе це як ознаку того, що я не голодний і хочу поки що посидіти в кошику, тому знов накрив його.

Тепер я остаточно переконався, що майстер Абрагам прихильний до мене і бажає мені добра. Може, мені було б і соромно за свої негарні підозри, якби я не вважав, що розумному взагалі сором не до лиця. «Зрештою, - подумав я, - і той безмежний страх, що я пережив, і та підозра, знову ж таки, викликана страхом перед найгіршим, - не що інше, як поетичні мрії, властиві геніальним юним ентузіастам, вони їм конче потрібні, як п'янкий опій».

Ця думка мене цілком заспокоїла.

Тільки-но господар вийшов з кімнати, як я побачив крізь щілину в кошику, що професор недовірливо глянув у мій бік і підморгнув своїм друзям, наче хотів їм сказати щось важливе. Потім вів заговорив так тихо, що я не почув би жодного слова, коли б небо не обдарувало мої шпичасті вуха незвичайно гострим слухом.

- Знаєте, що мені зараз кортить зробити? Я б оце підійшов до кошика, відкрив його і вгородив би оцього гострого ножа в горлянку тому проклятому котюзі, який сидить там і, мабуть, нахабно й самовдоволено кепкує з нас.

- Що з вами сталося? - вигукнув один із його друзів, - що з вами сталося, Лотаріо? Вбити такого гарного кота, улюбленця нашого майстра? І чого ви розмовляєте так тихо?

Професор так само пошепки пояснив їм, що я все розумію, що я вмію читати й писати, що майстер Абрагам у якийсь незбагненний, справді таємничий спосіб познайомив мене з науками так, що я тепер уже, як йому сказав пудель Понто, пишу прозу і складаю вірші й що все це лукавий майстер влаштував з єдиною метою: щоб поглумитися з найславетніших учених і поетів.

- О, - казав Лотаріо, насилу стримуючи лють, - о, я вже бачу, як майстер Абрагам, що й так користується у великого князя безмежною довірою, доб'ється з допомогою Цього злощасного кота всього, чого захоче. Та бестія стане magister legens(1), отримає ступінь доктора і кінець кінцем як професор естетики читатиме лекції про Есхіла, Корнеля й [419] Шекспіра! Я аж тіпаюся з люті! Той кіт запустить мені пазурі в саме нутро, а вони в нього падлючі!

(1) Магістром, що має право читати лекції (лат.).

Усіх страшенно вразили слова Лотаріо, професора естетики. Один із його друзів висловив думку, що кіт не може навчитися читати й писати, бо ці першооснови всіх наук вимагають певної спритності, на яку здатна тільки людина, певного вміння думати чи, інакше б сказати, розуму, що не завжди є навіть у людини, вінця природи, а що вже хотіти від бездумної тварини.

- Любий мій, - втрутився в розмову інший, як мені здалося з кошика, дуже поважний чоловік, - любий мій, що ви звете «бездумною твариною»? Бездумних тварин не буває. Часто, поринувши в тихе самоспоглядання, я сповнююсь глибокої пошани до віслюків та інших корисних тварин. І не розумію, чому будь-яка симпатична домашня тварина, щасливо обдарована хистом, не могла б навчитись читати й писати? Навіть більше, чому б такій тваринці не стати вченим або поетом? Хіба не було таких прикладів? Я вже не кажу про «Тисячу й одну ніч» - найкраще історичне джерело, вірогідність якого не підлягає сумнівові, але згадайте, шановний, Кота в чоботях, надзвичайно шляхетного, обдарованого розумом, ґрунтовно освіченого кота.

Потішений цією хвалою котові, що, як мені підказав мій непомильний внутрішній голос, напевне був моїм гідним предком, я не втримався і двічі або й тричі досить голосно чхнув. Промовець відразу замовк, і всі боязко втупились у мій кошик.

- Contentement, mon cher!(1) - нарешті гукнув той поважний чоловік, який щойно говорив, і повів далі: - Якщо я не помиляюся, шановний естетику, ви згадували про якогось пуделя Понто, що зрадив вам таємницю наукових і поетичних вправ кота. Це нагадує мені чудового Берганцу Сер-вантеса, про дальшу долю якого розповідає одна нова, надзвичайно цікава книжка. Той пес також може бути переконливим прикладом того, що в тварин є природні здібності і хист до наук.

(1) На здоров'я, любий! (франц.)

- Дозвольте, - мовив його товариш, - дозвольте, любий друже, що за дивні приклади ви нам наводите? Адже про собаку Берганцу розповідає Сервантес, що, як усім відомо, писав романи, а історія про Кота в чоботях - просто дитяча казка, яку, щоправда, пан Тік переповів так яскраво, [420] що можна з дурного розуму й справді повірити в неї. Отже, ви посилаєтесь на двох письменників, наче вони солідні природознавці й психологи, а вони ж тільки поети, запеклі фантасти, та й годі, що вигадують і оповідають нам самі лише небилиці. Ну скажіть, як ви, розумний чоловік, можете посилатись на письменників, щоб довести те, що цілком суперечить здоровому глуздові? Лотаріо - професор естетики, йому інколи можна переступити межу, але ви...

- Стривайте, - перебив його поважний, - стривайте, шановний, не гарячкуйте. Подумайте спокійно, і ви згодитесь, що коли йде мова про дивовижне, неймовірне, треба звертатися саме до письменників, бо звичайні історики в ньому нічогісінько не тямлять. Авжеж, навіть якщо дивовижне впорядковують, відповідно оформляють і подають як чисту науку, то й тоді докази для будь-яких засад беруть в уславлених поетів, на слова яких можна покластися. Я наведу вам приклад одного відомого лікаря - він вас задовольнить, бо ви сам учений лікар, - отже, я наведу вам приклад одного відомого лікаря, який у своєму науковому описі тваринного магнетизму, бажаючи з'ясувати наш зв'язок зі світом духів і незаперечно довести, що існує дивовижний хист передбачення, посилається на Шіллера та його Вал-ленштейна, який каже: «В житті людському є такі хвилини...» і «Є голоси пророчі, безперечно...» Не пам'ятаю, як там далі. Зрештою, ви можете самі прочитати в трагедії, що там ще про це написано.

- Ха-ха-ха, - засміявся доктор, - ви перескакуєте з одного на друге! Заводите мову про магнетизм і кінець кінцем ладні вже довести, що до всіх див, на які здатен магнетизер, він ще й може навчати обдарованих котів.

- Ну й що ж, - відповів поважний, - ніхто не знає, як магнетизм впливає на тварин. Коти, що вже мають у собі електричні флюїди, як ви зараз переконаєтесь...

Згадавши раптом, як гірко нарікала Міна на такі досліди, що їх провадили над нею, я страшенно перелякався і нявкнув на весь голос.

- Присягаюсь Орком, - вражено вигукнув професор, - присягаюсь Орком з усіма його жахами, що цей клятий кіт чує нас і розуміє нашу розмову! їй-богу, я зараз задушу його своїми руками...

- Немудро, - озвався поважний, - справді немудро, професоре! Я нізащо не дозволю, щоб ви зробили бодай найменшу кривду котові, якого я щиро полюбив, хоч не мав [421] щастя ближче з ним познайомитись. Кінець кінцем аж хочеться спитати вас: може, ви заздрите, що він уміє писати вірші? Принаймні професором естетики той маленький сірий добродій ніколи не стане, можете бути спокійні. Бо хіба не записано чорним по білому в старих, мов світ, академічних статутах, що, з огляду на чимраз частіші зловживання, надалі заборонено допускати віслюків до професури, і хіба ця постанова не поширюється на всі види й породи тварин, рахуючи й котів?

- Можливо, - невдоволено відповів професор, - можливо, кіт ніколи не стане ні магістром, ні професором естетики, але рано чи пізно виступить як письменник, своєю незвичайністю, певна річ, зацікавить видавців та читачів і перехопить у нас добрі гонорари...

- Я не бачу, - заперечив поважний, - я не бачу, чому б такому гарному котові, улюбленцеві нашого майстра, не можна було ступити на той шлях, на який юрмами сунуть ті, хто не має до такої діяльності ні снаги, ні покликання. Єдине, що не завадило б зробити, це примусити його обрізати гострі пазурі, і ми, либонь, зараз таки це й зробимо, тоді будемо певні, що, ставши письменником, він не подряпає нас.

Усі вони підвелися. Естетик схопив ножиці. Можете собі уявити моє становище! Я вирішив боронитись, мов лев, від ганьби, яку мені готували; першого, хто наблизився б до мене, я позначив би на весь його вік. Я наготувався до стрибка, тільки-но відкриють кошик.

Тієї миті зайшов майстер Абрагам, і весь мій страх, що доходив уже до розпачу, як рукою зняло. Він відкрив кошика, і я, ще не отямившись як слід, блискавично вискочив звідти й майнув повз господаря під грубу.

- Що знов сталося з моїм котом? - запитав господар, підозріливо дивлячись на гостей, які стояли зніяковілі і, почуваючи себе винними, не знали, що відповісти.

Хоч яке скрутне було моє становище у тій в'язниці, а все ж на душі в мене ставало радісно, коли я вертався думкою до професорових слів про мою гадану кар'єру, тішило мене також те, що в його словах бриніла заздрість. Я вже відчував на голові докторську шапочку і бачив себе на кафедрі! Хіба жадібна до знань молодь не відвідувала б мої лекції найчастіше за всі? Хіба знайшовся б хоч один юнак, вихований у добрих звичаях, який би зле зрозумів прохання професора не приводити на лекції собак? Адже не всі пуделі такі приязні й ласкаві, як мій Понто, особливо не можна вірити [422] мисливським капловухим собакам, які скрізь зчиняють безглузді сварки з найосвіченішими представниками нашого роду і хоч-не-хоч змушують їх у найбезглуздіший спосіб виявляти свій гнів - пирхати, дряпатись, кусатися і т. д. і т. д.

Як же було б прикро,

(А. м.) стосувалося рум'яної фрейліни, що її Крейслер бачив у Бенцон.

- Зробіть мені ласку, - мовила князівна, - зробіть мені ласку, Нанетто, сходіть униз і подбайте, щоб усі гвоздики знесли в мій павільйон, бо челядь так розледачіла, що сама нічого не виконає.

Фрейліна зірвалася на ноги, дуже церемонно вклонилась і швидко вибігла з кімнати, мов пташка, випущена з клітки.

- Я не можу, - звернулася до Крейслера князівна, - я не можу нічого заграти, коли сиджу з учителем не сама, він - мов той священик, якому не боїшся виповісти всі свої гріхи. Взагалі вам, любий Крейслере, наш суворий етикет видасться чудним і обтяжливим: мене скрізь повинні оточувати фрейліни й стерегти, мов іспанську королеву. Принаймні тут, у нашому милому Зіггартсгофі, можна було б мати більшу волю. Якби князь був тепер у замку, я б не зважилась відіслати Нанетту, а вона й сама нудиться під час наших музичних студій, і мене сковує. Почнімо ще раз, тепер має піти краще.

Крейслер, що під час уроків був дуже терплячий, знов почав арію, яку вибрала для вправи князівна. Та хоч як Гед-віга старалася, хоч як їй допомагав Крейслер, вона все збивалася з такту й тону, робила помилку за помилкою, аж поки врешті, спаленівши, схопилася з місця, підбігла до вікна й почала дивитися в парк. Крейслерові здалося, що князівна плаче; цей перший урок і вся ця сцена були йому трохи прикрі. Ну що тут можна зробити? Хіба спробувати вигнати музикою той ворожий, немузикальний дух, який, здається, так знервував князівну? І з-під його пальців полились прекрасні мелодії - найвідоміші, улюблені всіма пісні, які він так майстерно варіював контрапунктними зворотами й мелодійними оздобами, що врешті сам здивувався своїй чудовій грі. Він геть забув про князівну з її арією та нечемною нетерплячкою.

- Який гарний Гаєрштайн у призахідному сонці! - не обертаючись, мовила князівна.

Крейслер саме долав якийсь дисонанс, що його, звичайно, треба було зняти, а тому не міг милуватися з князівною Гаєрштайном у призахідному сонці. [423]

- Чи є де краще місце за наш Зіггартсгоф? - ще голосніше, ніж перше, мовила Гедвіга.

Тепер Крейслерові, після могутнього кінцевого акорду, довелось підійти до князівни і, скоряючись її вимозі, ввічливо підтримати розмову.

- Справді, - сказав він, - справді, ясновельможна князівно, парк чарівний, а особливо мені подобається, що всі дерева вкриті зеленим листям. Мене взагалі дивує і захоплює те, що дерева, кущі й трави зелені, і кожної весни я дякую Всевишньому, що вони знов зеленіють, а не червоніють, бо це зіпсувало б кожний краєвид, такого немає в жодного з найкращих пейзажистів, наприклад, у Клода Лоррена, чи в Берггема, або навіть у Гаккерта, який, правда, трохи припудровує зелень на своїх луках.

Крейслер хотів ще щось казати, та раптом побачив у дзеркальці, повішеному збоку біля вікна, бліде як смерть, дивно змінене обличчя князівни й замовк з ляку, що холодними лещатами стис його серце.

Нарешті князівна порушила мовчанку. Не обертаючись і все ще дивлячись надвір, вона почала зворушливим, сумним тоном:

- Крейслере, доля чомусь хоче, щоб я завжди здавалась вам опанованою дивними химерами, знервованою, навіть дурнуватою, і давала привід відточувати на мені ваш гострий гумор. Пора пояснити вам, чому ви, весь ваш вигляд доводять мене до того стану, який можна зрівняти з нервовим шалом під час сильної гарячки. Тож вислухайте все. Відверте визнання дасть полегкість моєму серцю й допоможе мені не боятися вашого вигляду й вашої присутності. Коли я побачила вас уперше, там у парку, то ви, вся ваша поведінка, страшенно налякали мене, я й сама не знала чому. То раптом у мені прокинувся з усіма своїми жахами якийсь невиразний спогад з часів мого раннього дитинства, що аж потім у дивному сні прибрав чіткіших обрисів. При нашому дворі жив колись художник на прізвище Етлінгер, якого князь і княгиня високо цінували за його чудовий хист. У нашій галереї ви знайдете прекрасні картини його пензля і на всіх побачите княгиню в різних постатях у тій чи іншій історичній сцені. Але найкраща з них, що викликала одностайний захват знавців, висить у кабінеті князя. Це портрет княгині в розповні її молодості, намальований без жодного сеансу з натури, але такий схожий, ніби митець підглядав за нею в дзеркало. Леонгард - так звали художника при дворі - [424] був, кажуть, лагідною, доброю людиною. Мені не було ще трьох років, а я полюбила його так, як тільки здатне любити дитяче серце, прихилилась до нього й хотіла, щоб він ніколи не покинув мене. Але й він невтомно грався зі мною, малював мені невеличкі барвисті малюнки, вирізував різноманітні фігурки. Минув десь із рік, і раптом його не стало. Жінка, що була моєю першою вихователькою, крізь сльози пояснила мені, що пан Леонгард помер. Я була невтішна й нізащо не хотіла більше сидіти в тій кімнаті, де Леонгард грався зі мною. Як тільки випадала нагода, я тікала від своєї виховательки та придворних дам і бігала по замку, голосно гукаючи: «Леонгарде!» Я ніяк не могла повірити, що він помер, усе гадала, що він десь заховався в замку. І ось одного вечора, коли вихователька на хвилину кудись вийшла, я тихенько вибралася з кімнати, щоб пошукати княгиню. Вона повинна була сказати, де пан Леонгард, і повернути мені його. Двері в коридор були відчинені, я справді дісталася до парадних сходів, піднялася нагору і навмання ввійшла в першу ж незамкнену кімнату. Я озирнулася й побачила ще одні двері. Гадаючи, що вони ведуть до покоїв княгині, я вже хотіла постукати в них, коли це двері рвучко розчинилися і з них вискочив чоловік у порваному одязі і з розпатланою головою. Це був Леонгард. Він втупив у мене очі, що горіли страшним вогнем. Його важко було впізнати - блідий, як мрець, щоки запали. «Ох, пане Леонгарде, - вигукнула я, - який у вас вигляд! Чого ви такі бліді, чого у вас так горять очі, чого ви так дивитесь на мене? Я боюся вас! О, будьте знов такі добрі, як завжди, малюйте знов мені гарні, барвисті малюнки!» Зненацька Леонгард дико зареготав, кинувся до мене, забряжчавши ланцюгом, яким, мабуть, був оперезаний його стан, опустився переді мною навпочіпки і сказав хрипким голосом: «Ха-ха-ха, маленька князівно... Барвисті малюнки?.. Так, аж тепер я можу малювати, скільки захочу... Тепер я намалюю тобі малюнок, а на ньому твою вродливу маму! Правда ж, твоя мама вродлива? Але попроси її, хай не здіймає з мене чарів, я не хочу більше бути жалюгідним Леонгардом Етлінгером... Він давно помер. Я червоний шуліка і можу малювати тільки тоді, коли наковтаюсь барвистого проміння! Так, коли можу розвести фарбу в гарячій крові... Мені треба твоєї крові, маленька князівно!» З цими словами він схопив мене, притяг до себе, оголив мою шию, і мені здалося, що в руці в нього блиснув невеличкий ніж. Я заверещала не своїм голосом, збіглася челядь і накинулась [425] на божевільного. Та він з нелюдською силою струшував її з себе. Тієї миті сходи загули й зарипіли під чиїмись кроками, до кімнати вскочив високий, дужий чоловік і закричав: «Господи Ісусе, він утік від мене! Господи Ісусе, от лихо! Ну стривай же, пекельне поріддя!» Тільки-но божевільний побачив того чоловіка, як раптом сила його немов покинула, і він, виючи, впав на підлогу- На нього налягли ланцюг, якого приніс із собою той чоловік, і повели геть. Він жахливо ревів, наче спійманий звір.

Можете собі уявити, які глибокі карби полишило в душі чотирирічної дитини те страхітливе видовище. Мене пробували розрадити, пояснити мені, що таке божевілля. Я не дуже розуміла їхні пояснення, але в серце мені закрався якийсь глибокий, незбагненний страх, що й досі вертається, коли я побачу божевільного, навіть коли тільки подумаю про той страшний стан, який можна зрівняти з безперервними смертельними муками. Ось на того нещасного ви й схожі, Крейслере, наче його рідний брат. А найдужче нагадує мені Леонгарда ваш погляд, - інколи я б назвала його дивним. Ось чому, побачивши вас уперше, я втратила владу над собою, ось чому й тепер ваша присутність тривожить і лякає мене!

Крейслер стояв біля вікна, глибоко вражений, неспроможний вимовити й слова. Його віддавна переслідувала idee fixe(1), що на нього чигає божевілля, мов хижак, який жадібно очікує на здобич, і колись несподівано нападе на нього; тепер він затремтів від того самого страху, що й князівна, коли побачила його вперше, - від страху перед самим собою. Він намагався відігнати від себе моторошну думку, що це він у своїй шаленій люті хотів убити Гедвігу.

(1) Настирлива думка (франц.).

Трохи помовчавши, князівна повела далі:

- Нещасний Леонгард потай кохав мою матір, і те кохання, вже саме собою шалене, врешті вилилось у буйне божевілля.

- Отже, - мовив Крейслер тихо й дуже ласкаво, як завжди, коли в грудях його вщухала буря, - отже, в грудях Леонгарда не було місця для кохання митця.

- Що ви хочете цим сказати, Крейслере? - запитала князівна, швидко обернувшись до нього.

- Коли я, - відповів він, лагідно всміхаючись, - коли я на одній досить веселій виставі почув, як дотепний служник [426] вшановував оркестрантів такою приємною промовою: «Ви добрі люди й погані музиканти» - то, мов верховний суддя, поділив людство на дві частини: одна складається з добрих людей, але поганих музикантів, чи, швидше, зовсім не музикантів, а друга - із справжніх музикантів. Та жодна з них не буде проклята, всі зазнають блаженства, тільки в різний спосіб. Добрі люди легко закохуються в чиїсь гарні очі, простягають руки до обожнюваної особи, на обличчі в якої сяють ті очі, захоплюють красуню в коло, яке дедалі звужується, аж поки дійде до розміру обручки, що її вони й надягають на палець коханій, як pars pro toto(1), - ви трохи знаєте латину, ясновельможна князівно, - отже, кажу, як pars pro toto, як ланку ланцюга, на якому жертву кохання ведуть додому, в подружню в'язницю. Дорогою вони на все горло кричать: «О господи», або: «О небо», або, якщо люблять астрономію: «О зорі небесні», чи, коли схильні до поганства: «О боги, вона моя, найпрекрасніша з усіх! Збулися всі мої найпалкіші бажання!» Зчиняючи такий галас, добрі люди гадають, що наслідують музикантів, але їхні зусилля даремні, бо в музикантів кохання виходить цілком інакше. Тим музикантам чиїсь невидимі руки раптом скидають з очей полуду, яка затуляла їм погляд, вони, ходячи на грішній землі, бачать ангельський образ, ту солодку недовідому таємницю, яка тихо спочиває в їхніх грудях. І тоді небесним вогнем, який світить, гріє, але не спалює нищівним полум'ям, спалахує безмежний захват, невимовна втіха вищого життя, що зароджується в глибині душі, і дух у пристрасному бажанні простягає тисячі вусиків і обсотує ними ту, яку він побачив, і він володіє нею, ніколи не володіючи, бо його пристрасть вічна, ніколи не заспокоєна! І це вона, вона сама, прекрасна, втілена в життя мрія, променіючи, виливається з душі митця піснею, картиною, віршем. Ах, ясновельможна князівно, повірте мені, без будь-якого сумніву повірте, що справжні музиканти своїми тілесними руками й пальцями, які на тих руках виросли, тільки більш-менш пристойно музичать, - чи то пером, чи пензлем, чи ще чимось іншим, а до своєї коханої вони дійсно простягають лише духовні вусики, на яких немає ні рук, ні пальців, що могли б галантно, як і належить під час такої церемонії, взяти обручку й надягти її на тоненький пальчик своєї богині. Отже, тут можна не боятися вульгарного мезальянсу, і [427] тому, певне, досить байдуже, чи коханою, яка живе в серці митця, буде княгиня, чи дочка пекаря, аби тільки вона не була совою. Такі музиканти, закохавшись, натхненно створюють чудові неземні твори й ніколи не помирають жалюгідною смертю від сухот, ніколи не божеволіють. Ось чому я ставлю на карб панові Леонгардові Етлінгеру, що він докотився до такого шаленства, коли міг, як справжні музиканти, скільки завгодно кохати ясновельможну княгиню без будь-якої шкоди для себе!

(1) Частину за ціле (лат.).

Гумористичні нотки, яких часом допускався Крейслер, князівна пропускала повз вуха, їх заглушив відгук струни, якої він торкнувся і яка в жіночих грудях натягнута дужче за інші, а тому, певне, й звучить дужче за них.

- Кохання митця, - мовила вона, опустившись у крісло і, ніби в задумі, підперши голову рукою. - Кохання митця! Бути так коханою! О, це прекрасний, чарівний, божистий сон, тільки сон, нездійсненний сон...

- Ви, ясновельможна князівно, - озвався Крейслер, - ви, ясновельможна князівно, здається, не вельми шануєте сни, а проте лише вві сні у нас виростають барвисті, немов у метелика, крила, і ми можемо вилетіти з найтіснішої і найміцнішої в'язниці й піднятися в осяйні небеса. Адже кожна людина має природжений потяг до літання, і я знав солідних, дуже порядних людей, які пізно ввечері просто наповнювали себе шампанським, як надійним газом, щоб уночі, ставши водночас повітряною кулею і пасажиром, піднятись у повітря.

- Знати, що тебе так кохають...- знов сказала князівна ще схвильованіше.

- А щодо кохання митця, - повів далі Крейслер, коли князівна замовкла, - щодо кохання митця, такого, як я вам намагався змалювати, то ви маєте перед собою, ясновельможна князівно, гіркий приклад пана Леонгарда Етлінгера: він був музикантом, а хотів такого кохання, як у добрих людей, тому його ясний розум трохи схибнувся, але саме тому я й гадаю, що він не був справжнім музикантом. Бо ті носять обрану даму в серці, їм більше нічого не треба, аби тільки прославляти її піснями, віршами, картинами, їхнє вишукане поклоніння можна порівняти із взірцевою галантністю лицарів, воно навіть невинніше за лицарське, бо музиканти не такі кровожерні, як лицарі, що на славу дами серця спроваджували на той світ найдостойніших людей, коли не було під рукою велетня чи дракона. [428]

- Ні, - вигукнула князівна, ніби прокинувшись зі сну, - ні, не може бути, щоб у грудях чоловіка міг запалати такий чистий жертовний вогонь! Хіба чоловіче кохання - не підступна зброя, якою він користується, щоб осягти перемогу, шо занапащає жінку, але й самому йому не дає щастя!

Крейслера вельми вразив такий дивний погляд сімнадцятирічної чи вісімнадцятирічної князівни, і він хотів щось заперечити, коли це відчинилися двері і зайшов княжич Ігнатій.

Капельмейстер зрадів, що скінчиться їхня з князівною розмова, яку він дуже вдало порівняв з добре зладнаним дуетом, де кожен голос повинен лишатися вірним своєму власному характерові. Тим часом як князівна трималася сумного адажіо і тільки деколи вставляла мордент чи коротеньку трель, сам він, першорядний buffo і чисто комічний співак, перебивав її безліччю коротких нот parlando(1), тож композицію в цілому і виконання можна було назвати шедевром, і йому найдужче хотілося б почути князівну й себе самого десь із ложі або з пристойного місця в партері.

(1) Речитативу (італ.).

Отже, до кімнати зайшов, схлипуючи, заплаканий княжич Ігнатій із розбитою чашкою в руці.

Треба пояснити, що хоч княжичеві давно минуло двадцять років, він ніяк не міг розлучитися з улюбленими розвагами дитячих років. Найдужче йому були до вподоби гарні чашки, якими він у свій спосіб розважався: годинами розставляв їх рядком на столі, щоразу інакше - то жовту біля червоної, то червону біля зеленої і т. д. Розставляючи їх, він простодушно, щиро радів, наче весела, задоволена дитина.

Шкоду, яка довела його до плачу, зробив маленький мопс, що зненацька стрибнув на стіл і скинув на підлогу найкращу чашку.

Князівна пообіцяла, що постарається замовити йому з Парижа чашку найновішого взірця. Княжич заспокоївся і радісно всміхнувся. Він, мабуть, аж тепер помітив капельмейстера й запитав його, чи в нього також є багато гарних чашок. Крейслер уже знав від майстра Абрагама, як треба було відповідати на це запитання, отже, сказав, що, звичайно, таких гарних чашок, як у його вельможності, він не має, та й не може мати, бо не може витрачати на них стільки грошей, як його вельможність.

- От бачите, - мовив Ігнатій, дуже задоволений, - от бачите, я княжич і можу мати скільки завгодно гарних чашок, [429] а ви не можете, бо ви не княжич, а тому що я напевне княжич, то гарні чашки...

Чашки і княжичі, княжичі й чашки переплутувалися в мові Ігнатія, дедалі незрозумілішій, а сам він сміявся і з великої радості підстрибував та плескав у долоні. Гедвіга почервоніла й опустила очі. Вона соромилася свого недоумкуватого брата і боялася, хоч, звичайно, дарма, що Крейс-лер почне брати його на глузи. Але капельмейстер був у такому настрої, що княжичева недоумкуватість, як прояв справжнього божевілля, викликала в нього тільки жаль. Але це не зменшувало, а ще збільшувало напруження. Щоб відвернути увагу бідолахи від тих злощасних чашок, князівна попросила його впорядкувати невеличку підручну бібліотеку, розміщену у вишуканій стінній шафі. Це цілком задовольнило княжича; радісно сміючись, він відразу почав витягати гарно оправлені книжки, складати їх за форматом і ставити золотими берегами назовні так, щоб вони утворювали суцільну блискучу смугу, чим він неабияк тішився.

До кімнати вскочила панна Нанетта й крикнула:

- Князь! Князь із княжичем!

- Боже мій, - злякалася князівна, - в якому я туалеті! Ми справді забалакалися з вами, Крейслере, не думаючи про те, що час не стоїть на місці. Я про все забула - про себе, про князя й княжича.

Вона разом з Нанеттою зникла в сусідній кімнаті. Княжич Ігнатій і далі складав книжки, ні на що не звертаючи уваги.

Під'їхала князівська карета, і коли Крейслер спустився вниз до парадних сходів, обидва скороходи в лівреях щойно зіскочили з лінійки. Цю обставину треба пояснити докладніше.

Князь Іреней не хотів відступати від давніх звичаїв, і навіть тепер, коли вже перед кіньми не бігли, мов зацьковані звірі, прудконогі блазні в строкатих куртках, серед численної челяді князя всіх родів і рангів було й два скороходи, гарні, пристойні чоловіки, вже літні, тілисті, що через сидячий спосіб життя інколи скаржилися на нестравність шлунку. Адже князь був надто людяний і не вимагав від жодного зі своїх слуг, щоб той часом ставав гончаком чи бодай веселим дворовим собакою, та з поваги до етикету під час парадних виїздів князя скороходам доводилось їхати попереду на цілком пристойній лінійці і, коли було треба, наприклад, там, де збиралось [430] кілька роззяв, ледь помахувати ногами, вдаючи, ніби вони й справді біжать. То було приємне видовище.

Отже, скороходи щойно зіскочили з лінійки, камергери зайшли в парадні двері, а за ними рушив князь Іреней у супроводі показного юнака в розкішному мундирі неаполітанської гвардії із зірками й хрестами на грудях.

- Je vous salue, monsieur de Krosel(1), - сказав князь, побачивши Крейслера.

(1) Вітаю вас, пане де Крезель (франц.).

Він казав «Крезель» замість «Крейслер», бо в особливо врочистих випадках говорив по-французькому і не міг тоді пригадати жодного німецького прізвища. Чужий княжич - бо панна Нанетта, мабуть, мала на думці цього показного юнака, коли крикнула, що приїхав князь із княжичем, - проходячи, недбало кивнув Крейслерові головою, а таку манеру вітатися капельмейстер терпіти не міг навіть у най-вельможніших осіб. Тому він уклонився до самої землі, й так кумедно, що товстий гофмаршал, який взагалі вважав Крейслера за відчайдушного жартуна і брав за жарт усе, що той робив чи казав, не втримався і стиха захихотів. Молодий княжич зиркнув на Крейслера чорними, блискучими очима, буркнув крізь зуби: «Блазень!» - і швидко пішов за князем, який велично, а проте ласкаво оглядався на нього.

- Як на італійського гвардійця, - сказав Крейслер гофмаршалові, голосно сміючись, - той ясновельможний добродій досить добре розмовляє по-німецькому. Передайте йому, ваша вельможність, що я в подяку за це можу йому відповісти добірною неаполітанською говіркою, причому не плутатиму її з вишуканою римською, а тим паче із грубим венеціанським жаргоном комедії масок Гоцці, - одне слово, що я не осоромлюся. Скажіть йому, ваша вельможність...

Та його вельможність уже брався сходами, високо звівши плечі, мов бастіони чи редути для захисту вух.

Під'їхала князівська карета, в якій Крейслер звичайно їздив до Зіггартсвайлера, старий єгер відчинив дверці й запитав, чи пан капельмейстер не зводить сісти. Тієї миті повз них пробіг кухарчук, обливаючись слізьми й вигукуючи:

- Ох, яке лихо! Яке лихо!

- Що сталося? - крикнув йому навздогінці Крейслер.

- Біда сталась, - відповів кухарчук і ще дужче заплакав. - у кухні лежить старший кухар і хоче загнати собі в живіт кухонного ножа з горя й відчаю, бо ясновельможний [431] пан раптом звелів готувати вечерю, а немає устриць для італійського салату. Він хотів би поїхати до міста, та пан обер-штальмейстер не дозволяє запрягати коней без наказу ясновельможного пана.

- Цій біді можна зарадити, - мовив Крейслер. - Нехай пан старший кухар сідає в цю карету і в Зігтартсвайлері роздобуде найкращих устриць, а я прогуляюсь туди пішки.

На цьому слові він швидко рушив до парку.

- Велика душа!.. Шляхетне серце!.. Добрий пан! - зворушено вигукував йому навздогінці старий єгер зі сльозами на очах.

Далекі гори охопило вже полум'я вечірньої заграви, і золотавий відблиск її, пробиваючись крізь дерева та крізь кущі, перебігав по лупі, ніби його підганяв вечірній вітерець, що раптом зашелестів у листі.

Крейслер зупинився посеред мосту, перекинутого через широкий рукав озера до рибальської хатини, і задививсь у воду, на таємничій, мерехтливій гладіні якої віддзеркалювався парк з мальовничими купками дерев, а над ним - Гаєрштайн, що його вершину, наче химерна корона, увінчували білясті руїни. Приручений лебідь, що відгукувався на ім'я Бланш, хлюпався в озері, гордовито згинаючи прекрасну шию і б'ючи блискучими крильми.

- Бланше! Бланше! - гукнув Крейслер, простягаючи до нього руки. - Заспівай свою лебедину пісню, не вір, що після цього тобі доведеться померти! Тільки, співаючи, пригорнися до моїх грудей, тоді твої найпрекрасніші звуки стануть моїми і тоді лише я загину від палкої туги, а ти й далі житимеш, і далі кохатимеш, і далі гойдатимешся на хвилях!

Крейслер і сам не знав, що його так глибоко схвилювало. Він сперся на поруччя й несамохіть заплющив очі. Тієї миті він почув Юліїн спів, і невимовно солодка туга стиснула йому серце.

На небі з'явились темні хмари й кинули широкі тіні на гори й ліс, немов чорні покривала. На сході глухо загримів грім, дужче зашелестів вечірній вітер, гучніше задзюрчали струмки. Часом, немов далекий голос органа, долинали акорди еолової арфи. Нічне птаство злякано знялося вгору і з пронизливим криком загубилось у гущавині.

Крейслер отямився від задуми й побачив у воді своє темне віддзеркалення. Йому здалося, наче з глибини на нього дивиться божевільний художник Етлінгер. [432]

- Агов! - гукнув він униз. - Агов, це ти, мій двійнику, мій добрий товаришу? Слухай-но, голубе, як на художника, що трохи схибнувся, що в своїй надмірній гордині захотів замість оливи скористатися князівською кров'ю, ти досить пристойний на вигляд. Я навіть ладен повірити, любий Етлін-гере, що ти просто дурив ясновельможну родину своїми божевільними витівками. Чим довше я на тебе дивлюся, тим виразніше бачу твої вишукані манери, і якщо ти хочеш, я переконаю княгиню Марію, що, коли судити з твоєї постави у воді, ти був значною особою і вона може не вагаючись віддати тобі своє серце. Та коли ти, друже, захочеш, щоб княгиня й тепер була така, як на твоєму портреті, то тобі доведеться наслідувати приклад одного князя-дилетанта: він, щоб бути схожим на свої портрети, підмальовував їх під себе. Отже, за те, що тебе колись безпідставно відправили в пекло, я розповім тобі тутешні новини. Знай же, шановний мешканцю божевільні, що рана, якої ти завдав сердешній дитині, чарівній князівні Гедвізі, ще й досі не загоїлась як слід і через той біль вона часом робить дурниці. Невже ти так тяжко, так боляче вразив її серце, що воно й досі кривавиться, коли князівна бачить твій привид, як кривавиться труп, коли до нього наблизиться вбивця? Не став мені, друже, на карб, що вона вважає мене привидом, тобто твоїм привидом. Та коли в мене з'явилося бажання довести їй, що я не якийсь там плюгавий потойбічний гість, а капельмейстер Крейслер, мені став на заваді княжич Ігнатій, який очевидячки хворіє на параною, на fatuitas, stoliditas(1), тобто, згідно з Клюге, на дуже приємний різновид ідіотизму. Не криви мене, голубе, коли я поважно розмовляю з тобою! Знов кривиш! Якби я не боявся нежиті, то скочив би у воду й добре полатав тобі боки. Іди під три чорти, негіднику, зі своїми гримасами!

(1) Придуркуватість, тупоумство (лат.).

І Крейслер швидко пішов далі.

Уже цілком стемніло, в чорних хмарах спалахували блискавки, гуркотів грім і падали перші, великі краплі дощу. Але з вікна рибальської хатини струменіло ясне світло, і Крейслер квапливо подався туди.

Неподалік від дверей, у широкій смузі світла Крейслер побачив свою власну подобу, свого двійника, що йшов поряд із ним. Не тямлячи себе з ляку, він ускочив у хатину і безсило опустився в крісло, блідий як смерть.[433]

Майстер Абрагам, що сидів біля невеличкого столика, на якому гасова лампа кидала навколо себе сліпуче світло, й читав грубезний фоліант, злякано схопився з місця, підійшов до Крейслера й вигукнув:

- Ради бога, Йоганнесе, що з вами? Звідки ви взялися так пізно й що вас так налякало?

Крейслер насилу заспокоївся і сказав глухим голосом:

- Не інакше, як нас двоє - я і мій двійник, що вискочив з озера й переслідував мене аж сюди. Зжальтеся наді мною, майстре, візьміть свій ціпок з кинджалом і заколіть того негідника. Повірте мені, він божевільний і може довести до загибелі нас обох. То він наслав бурю. В повітрі літають духи і своїми хоралами крають людям серце! Майстре, майстре, приманіть сюди лебедя, нехай заспіває, в моїх грудях пісня завмерла, бо той двійник поклав на них свою білу, холодну, мертву руку, та коли лебідь заспіває, йому доведеться зняти руку і знов пірнути в озеро...

Майстер Абрагам не дав Крейслерові говорити далі, а почав лагідно заспокоювати його, присилував випити кілька чарок вогнистого італійського вина, що було в нього під рукою, і поступово випитав, що все-таки сталося.

Та не встиг Крейслер усього розповісти, як майстер Абрагам, зареготавши, вигукнув:

- От хто вже невиправний фантазер і затятий духовида! Тим органістом, що грав у парку моторошні хорали, був просто нічний вітер, який у своєму нестримному леті видобував звуки зі струн еолової арфи. Так, так, Крейслере, ви забули, що край парку між двома павільйонами напнута еолова арфа(1). А щодо вашого двійника, який біг поряд з вами у світлі моєї гасової лампи, то я зараз вам доведу, що коли вийду за двері, відразу з'явиться і мій двійник, і взагалі будь-кому, хто ввійде до мене, доведеться терпіти поряд із собою такого chevalier d'honneur(2) свого «я».

(1) Абат Гаттоні з Мілана звелів натягти від однієї до другої вежі п'ятнадцять металевих струн, так настроєних, шо вони відтворювали діатонічну гаму. Від найменшої атмосферної зміни ті струни починали бриніти, сильніше чи тихіше, залежно від сили тієї зміни. Ту еолову арфу називали «гігантською» або «арфою погоди». (Прим, автора).

(2) Почесного охоронця (франц.).

Майстер Абрагам вийшов за поріг, і відразу в смузі світла поряд із ним з'явився другий майстер Абрагам.

Крейслер помітив, що зображення кидає сховане вгнуте дзеркало, і розсердився, як кожен, хто повірив у диво, а [434] воно виявилось фокусом. Людина воліє найгірший переляк, ніж природне пояснення того, що їй здалось примарним; вона не вдовольняється цим світом, а хоче щось побачити з іншого, того, якому не треба тілесної оболонки, щоб його було видно.

- Я ніяк не можу, - сказав Крейслер, - я ніяк не можу збагнути, майстре Абрагаме, вашого замилування до таких штук. Ви, наче майстерний кухар, готуєте диво з усіляких гострих спецій і гадаєте, що таким неподобством зможете розворушити людей, уява яких притупилась, мов шлунок у пересиченого гультяя. Нема більшого несмаку, як, показавши людині таку прокляту штуку, від якої в неї аж дух забиває, відразу пояснювати їй, що все це сталося природним способом.

- Природним, природним! - перекривив його майстер Абрагам. - Як людина недурна, ви давно повинні були збагнути, що в світі нічого не відбувається природним способом, нічогісінько! Чи ви, шановний капельмейстере, гадаєте, що коли ми з допомогою приступних нам засобів досягаємо певного наслідку, то першопричина того наслідку лежить у нас перед очима, а не схована в найпотаємніших сховках природи? Проте ви звичайно ставились до моїх штук з пошаною, хоч найдовершенішої з них вам не довелось побачити.

- Ви маєте на увазі Невидиму дівчину? - запитав Крейслер.

- Принаймні, - повів далі майстер, - саме ця штука - хоч це, мабуть, щось трохи більше, ніж штука, - переконало б вас, що часто звичайна механіка, яка найлегше піддається розрахункам, зіткнувшись із найтаємнішим дивом природи, може викликати ефект, який так і лишиться нез'ясовним у буквальному значенні цього слова.

- Гм, - озвався Крейслер, - якщо ви робили все згідно з відомою теорією звуку, якщо зуміли спритно сховати апарат і мали під рукою кмітливу, хитру істоту...

- О К'яро! - вигукнув майстер Абрагам, і в очах у нього блиснули сльози. - О К'яро, моя люба, ласкава дитино!

Крейслер ще ніколи не бачив старого таким схвильованим, бо майстер не любив удаватися в журбу і тугу, а звичайно відганяв від себе ці почуття іронією або жартом.

- Що це за К'яра? - запитав капельмейстер.

- Мабуть, вийшло по-дурному, - всміхнувшись, відповів майстер, - мабуть, вийшло по-дурному, що мені сьогодні Довелось постати перед вами старим плаксивим йолопом; але [435] сузір'я хочуть, щоб я нарешті розповів вам про ту пору свого життя, про яку так довго мовчав. Ходіть сюди, Крейслере, гляньте на цей грубезний фоліант, це найцінніша річ, яку я маю, спадок одного мага, якого звали Северіно. Я саме сидів тут, читав про всілякі дивні речі й роздивлявся на К'яру, яка в цій книзі зображена, аж раптом ви вскакуєте до мене, не тямлячи себе зі страху, й починаєте казати зневажливі слова про мою магію тієї миті, коли я захоплено згадую про найкраще з див, яке я доконував у квітучі роки свого життя!

- То розкажіть і мені про нього, - вигукнув Крейслер, - щоб я міг плакати разом з вами!

- Немає нічого дивного в тому, - почав майстер Абра-гам, - немає нічого дивного в тому, що я, тоді молодий і дужий, приємний на вигляд, аж надто беручкий до праці й спраглий слави, так перепрацювався, роблячи великий орган для собору в Генієнесмюлі, що захворів. Лікар сказав мені: «Походіть, шановний майстре, походіть по горах та долинах, по широкому світі». Так я й зробив і задля жарту скрізь видавав себе за механіка та показував людям прецікаві штуки. Все виходило в мене дуже добре й давало мені багато грошей, поки я не зустрівся з чоловіком, що звався Северіно; він немилосердно висміяв мене і мої штуки й мало не примусив повірити разом з темним простолюдом, що він у спілці з дияволом чи принаймні з якимись іншими, пристойнішими духами. Найбільшу цікавість викликала його жінка-оракул - штука, яка пізніше була відома під назвою «Невидимої дівчини». Посеред кімнати до стелі була підвішена куля із найтоншого, найпрозорішого скла, і з неї, немов легенький віддих, доходили відповіді на питання, звернені до якоїсь невидимої істоти. Не тільки незбагненність цього дивного феномена, але й зворушливий голос невидимого духа, що проникав у саме серце, влучність відповідей і справжній хист передбачення забезпечували штукареві не-чуваний успіх. Я доступився до нього й почав розповідати про свої механічні штуки, та він поставився до всіх моїх знань зневажливо, хоч і в іншому розумінні, ніж ви, Крейслере, й загадав мені, щоб я зробив йому водяний орган для домашнього вжитку, хоч скільки я доводив, так само як доводив покійний придворний радник Майстер Геттінгенсь-кий у своєму трактаті «De veteram hydraulo»(1), що на такому органі нічого не заощадиш, крім хіба що кількох фунтів [436] повітря, яке, хвалити бога, ми поки що скрізь маємо задарма. Врешті Северіно сказав мені, що йому потрібні ніжніші, ніж у звичайного органа, звуки цього інструмента, щоб помагати ними невидимій істоті, й погодився відкрити мені таємницю, коли я заприсягнуся святим причастям, що ні сам не скористаюся нею, ні зраджу її іншим, хоч він гадає, цю нелегко було б скопіювати його шедевр без... - тут він затнувся й надав своєму обличчю таємничого, солодкого виразу, як небіжчик Каліостро, коли він розповідав дамам про свій чаклунський екстаз. Прагнучи побачити Невидиму, я пообіцяв зробити водяний орган, якщо тільки зможу йому догодити, і відтоді маг почав виявляти до мене довіру, навіть полюбив мене, бо я охоче робив йому різні послуги. Одного дня, саме як я йшов до Северіно, на вулиці збіглася юрба людей. Мені сказали, що якийсь ошатно вбраний чоловік упав додолу непритомний. Я проштовхався ближче і впізнав Северіно - його вже підняли й несли до найближчого будинку. Лікар, що саме нагодився, почав його приводити до тями. Після кількох різних спроб Северіно глибоко зітхнув і розплющив очі. Погляд, який він спрямував на мене з-під судомно насуплених брів, був жахливий: у ньому моторошним вогнем палали всі страхи і муки боротьби зі смертю. Губи в нього ворухнулися, він хотів щось сказати, але не зміг. Нарешті він кілька разів значуще вдарив рукою по кишені жилета. Я засунув туди руку і витяг в'язку ключів. «Це ключі від вашого помешкання?» - запитав я, і він кивнув головою. «А цей, - спитав я далі, підносячи один ключ йому до очей, - від вашого кабінету, куди ви мене ніколи не пускали?» Він знову кивнув головою. Та коли я хотів ще щось запитати, він, немов у смертельному страху, почав охкати й стогнати, і на лобі в нього виступив холодний піт. Нарешті він простяг руки, з'єднав їх колом, ніби щось обіймав, і показав на мене. «Він, здається, хоче, - мовив лікар, - щоб ви подбали про його речі й апарати, а на випадок смерті забрали їх собі». Северіно ще дужче закивав головою, нарешті, зібравшись на силі, крикнув: «Согге!»(2) і знову зомлів. Я швидко побіг до його помешкання, тремтячи з цікавості й нетерплячки, відчинив кабінет, де сподівався знайти таємничу Невидиму дівчину, і був вельми здивований, побачивши, що там нікого нема. Єдине вікно було Щільно завішене, тож світло майже не проникало всередину, [437] а на стіні, якраз навпроти дверей, висіло велике дзеркало. Коли я випадково глянув у те дзеркало і в тьмяному світлі помітив свою постать, мене пронизало дивне відчуття, наче я стою на ізольованому стільчику електризаційної машини. І тієї миті голос Невидимої дівчини сказав по-італійському: «Пожалійте мене хоч сьогодні, батьку! Не катуйте мене так жорстоко. Адже ви вже померли!» Я хапливо відчинив двері, щоб у кімнаті стало видніше, але знов не побачив живої душі. «Добре, - промовляв голос, - добре, батьку, що ви прислали пана Ліскова, але він більше не дозволить вам так катувати мене, він розтрощить магніт, а ви не зможете вже встати з могили, в яку він вас покладе, хоч як би ви опиралися, адже ви мертвий і більше не належите до живих». Ви, звичайно, можете собі уявити, Крейслере, який мене пойняв страх, бо я не бачив нікого, а голос чувся біля самого мого вуха. «От чорт, - голосно мовив я, щоб додати собі сміливості. - Хай-но я побачу десь бодай поганеньку пляшечку, то негайно її розіб'ю, якщо навіть сам diable boiteux(3) вискочить зі своєї в'язниці і стане переді мною живий-живісінький, але так...» Раптом мені здалося, ніби ті тихі зітхання, що сповнювали кабінет, долинали зі скрині в кутку, на мою думку, надто малої, щоб у ній могла сховатися людська істота. Проте я підскочив до неї, відсунув засув і побачив, що там справді лежала, скрутившись, мов черв'як, дівчина. Вона пильно глянула на мене великими, дивовижно гарними очима і простягла мені руку, коли я гукнув їй: «Вилазь звідти, ягнятко моє, вилазь, маленька невидимко!» Я схопив її за простягнену руку, і враз моє тіло пронизав електричний удар.

(1) «Про водяні органи» (лат.).

(2) Біжи! (італ.)

(3) Кульгавий біс (франц.).

- Стривайте, - перебив його Крейслер, - стривайте, майстре Абрагаме! Що це таке? Коли я вперше випадково торкнувся руки князівни Гедвіги, зі мною було те саме, й щоразу, як вона милостиво подає мені руку, я відчуваю той удар, тільки вже не такий сильний.

- Ага, - відповів майстер Абрагам, - виходить, наша князівна також щось подібне до gymnotys electricus(1), чи raja torpedo(2), чи trichiurus indicus(3), якою до певної міри була моя мила К'яра, а може, вона просто грайлива домашня [438] мишка, як та, що дала доброго ляпаса бравому синьйорові Котуньйо, коли він схопив її за спинку, щоб розрізати скальпелем, чого ви, звичайно, й гадки не мали робити з князівною. Та про князівну ми поговоримо іншим разом, а тепер вернімося до моєї Невидимої дівчини. Коли я, переляканий несподіваним ударом маленького ската, відскочив назад, дівчина озвалася по-німецькому, надзвичайно приємним голосом: «Ох, не гнівайтесь на мене, пане Лісков, але я інакше не можу, мені так боляче».

(1) Електричного вугра (лат.).

(2) Електричного ската (лат.).

(3) Меча-риби (лат.).

Оговтавшись нарешті, я обережно взяв дівчину за плечі й витяг з тієї огидної в'язниці. Переді мною стояла мила істота делікатної будови, на зріст як дванадцятирічна дівчина, але я бачив з форм її тіла, що їй було щонайменше шістнадцять. Гляньте в книжку, там її зображення дуже схоже, і ви визнаєте, що не може бути милішого, виразнішого личка, як у неї, до того ж жоден портрет не віддає чарівного вогню її прекрасних чорних очей, що хоч кому могли запалити серце. Кожен, хто не схибнувся на білосніжній шкірі та лляних косах, визнає те личко вродливим, бо шкіра в моєї К'яри справді була трохи засмаглява, а коси - чорні, як смола. К'яра - ви вже знаєте, що так звали Невидиму дівчину, - К'яра, сумна і змучена, обливаючись рясними слізьми, впала переді мною навколішки і схвильовано мовила: «Je suis sauvee»(1). Мені стало дуже шкода її, бо я здогадався, що тут діялися страшні речі. Тим часом принесли тіло Северіно, що невдовзі після того, як я його залишив, помер від другого нападу. Побачивши мертвого Северіно, К'яра відразу перестала плакати, споважніла і втупилась у нього поглядом. І аж тоді, як люди почали цікавитись нею і, сміючись, питати, чи це, бува, не та Невидима дівчина, вона пішла до кабінету. Я вважав, що не можна залишати дівчину з мертвим саму, але добрі господарі будинку погодились прихистити її в себе. Коли люди розійшлися і я заглянув до кабінету, К'яра сиділа перед дзеркалом і була якась дивна. Втупившись очима в дзеркало, вона, здавалось, нічого не усвідомлювала, мов сновида. Спершу вона шептала щось незрозуміле, потім її мова стала виразніша. Плутаючи німецькі, французькі, італійські й іспанські слова, вона говорила про речі, що, мабуть, стосувалися якихось невідомих людей. На свій превеликий подив, я згадав, що тепер саме була та година, коли звичайно Северіно змушував свого [439] оракула говорити. Нарешті К'яра заплющила очі й наче міцно заснула. Я взяв сердешну дитину на руки й відніс до господарів будинку. Другого ранку дівчина була весела й спокійна, мабуть, вона аж тепер остаточно збагнула, що стала вільна, й розповіла мені все, що я хотів знати. Хоч ви, капельмейстере, завжди надавали великої ваги походженню, сподіваюсь, ви не будете прикро вражені, коли я скажу, що моя К'яра була всього лише циганською дитиною, яка разом із ватагою своїх брудних одноплемінців, оточених вартою, сиділа на ринку якогось великого міста й смажилась на сонці, коли повз них проходив Северіно. «Ясний пане, дай я тобі поворожу!» - гукнула йому восьмирічна дівчина. Северіно довго дивився малій у вічі, потім справді простяг їй долоню, і щось його страшенно вразило в її ворожінні. Мабуть, він побачив у дівчинці щось особливе, бо відразу підійшов до лейтенанта поліції, який супроводив валку ув'язнених циганів, і сказав, що ладен заплатити чималу суму, якщо йому дозволено буде забрати з собою маленьку циганку. Лейтенант сердито відповів йому, що тут не невільницький ринок, але додав, що дівчинку, власне, не можна вважати за справжню людину й у в'язниці вона буде тільки заважати, отже, добродій може її забрати, якщо погодиться внести десять дукатів у касу міського притулку для бідних. Северіно відразу дістав гаманця й відрахував дукати. К'яра та її стара бабуся, які чули весь цей торг, почали кричати й голосити, вони не хотіли розлучатися. Та підійшли вартові, запхнули стару на підводу, готову до від'їзду, лейтенант, вважаючи, мабуть, тієї хвилини свій гаманець за касу міського притулку, сховав у нього блискучі дукати, а Северіно потяг за собою маленьку К'яру, яку намагався втішити тим, що на тому самому ринку, де знайшов дівчинку, купив їй гарну нову сукенку, та ше й нагодував її солодощами. Северіно, напевне, вже тоді плекав думку про штуку з Невидимою дівчиною і в маленькій циганці добачив усі дані, потрібні для такої ролі. Крім відповідного виховання, він намагався впливати і на її організм, який і так мав властивість дуже збуджуватись. До такого збудженого стану, коли в дівчині прокидався пророчий хист, він доводив її штучними засобами - згадайте Месмера та його страхітливі досліди, - й щоразу вдавався до них, як їй треба було виступати з пророцтвами. Фатальна випадковість дала йому змогу здогадатись, що коли дівчинка витримувала якийсь біль, вона особливо розпалювалась, тоді її здатність проникати в чужу душу [440] збільшувалась до межі неймовірного і вона ставала ніби ясновидицею. Відтоді той страшний чоловік перед кожним виступом жорстоко мучив її, щоб довести до стану найбільшого ясновидства. Бідолашній К'ярі додавало муки й те, що вона, коли Северіно не було вдома, мусила сидіти скорчена у своїй скрині, часто навіть цілий день, щоб ніхто не викрив її присутності, якби випадково пробрався до кабінету. В тій скрині вона також переїздила з Северіно від одного міста до другого. Доля К'яри була гірша й страшніша, ніж доля того карлика, якого возив із собою відомий Кемпелен і який, схований у ляльку, що зображала турка, повинен був, удаючи автомата, грати в шахи. В столику Северіно я знайшов чималу суму грошей у золоті й паперах, і завдяки цьому мені пощастило забезпечити К'ярі пристойний прибуток. Апарат для оракула, тобто акустичні пристрої в кімнаті й кабінеті, а так само й інше штукарське знаряддя, яке не можна було перевезти, я знищив, але, згідно з чітко виявленою волею небіжчика, скористався багатьма його таємницями. Влаштувавши всі ці справи, я сумно попрощався з малою К'ярою, яку добрі господарі хотіли прийняти за дитину, і виїхав з міста. Адже минув цілий рік, пора було вертатися в Генієнесмюль, де високоповажний магістрат чекав, щоб я полагодив їхній міський орган, та небові чомусь захотілося, щоб я залишився штукарем, тому воно дало змогу одному клятому шахраєві вкрасти в мене гаманець, у якому зберігалось усе моє багатство, і таким чином змусило мене, вже відомого на той час механіка, який мав багато атестатів та патентів, задля шматка хліба показувати свої штуки.

(1) Я врятована (франц.).

Якось в одному містечку неподалік від Зіггартсвайлера я ввечері сидів і майстрував чарівну скриньку, коли це відчинилися двері, до кімнати зайшла незнайома жінка й вигукнула: «Ні, я не могла довше витримати, мусила приїхати до вас, пане Лісков, а то померла б з туги! Ви мій володар, я готова до ваших послуг!» І кинулась до мене, хотіла впасти мені до ніг, але я взяв її в обійми - то була К'яра! Я насилу впізнав дівчину, вона виросла на добрий лікоть, зміцніла, хоч і не втратила своєї делікатної будови. «Мила моя, кохана К'яро!» - вигукнув я, зворушений до глибини душі, і пригорнув її до своїх грудей. «Правда, пане Лісков, ви дозволите мені залишитись у вас? - мовила дівчина. - Не відштовхнете бідну К'яру, яка завдячує вам волю і життя?» З цими словами вона кинулась до скрині, яку саме вніс Поштовий служник, тицьнула хлопцеві в руку стільки гродіей, [441] що той, збаранівши, метнувся до дверей і промурмотів: «От бісова циганочка!», - відчинила скриню, витягла цю книжку й дала мені, кажучи: «Нате, пане Лісков, це найкраща річ зі спадку Северіно, яку ви забули», - а поки я гортав книжку, спокійно почала розпаковувати вбрання й білизну. Можете собі уявити, Крейслере, в яке незручне становище поставила мене мала К'яра, але... пора тобі, хлопче, навчитись трохи шанувати мене, а то, коли я допомагав тобі потай рвати в дядьковому садку спілі груші, а замість них чіпляти на дерево дерев'яні, відповідно підмальовані, або наливати скислого померанцевого напою в поливальницю, якою він поливав свої каніфасові панталони, відбілюючи їх на моріжку, від чого на них виступали гарні мармурові візерунки, - одне слово, коли я підбивав тебе на шалені витівки, ти бачив у мені лише блазня, у якого взагалі немає серця або принаймні воно сховане під такою грубою блазенською курткою, шо я не чую, як воно б'ється. Не хвались, голубе, своєю вразливістю, своїми слізьми, бо бачиш - ось я знов починаю огидно рюмсати, як вічно ти рюмсаєш. Але хай йому біс, щоб я оце на старість відкривав перед шмаркачем свою душу, як chambre garnie(1).

Майстер Абрагам підійшов до вікна і виглянув у темряву. Буря стихла, чутно було, як нічний вітер струшував з дерев у лісі поодинокі краплі. Здалеку, з того боку, де був замок, долинала весела танцювальна музика.

- Видно, княжич Гектор хоче перед partie a la chasse(2) трохи пострибати, - мовив майстер Абрагам.

(1) Мебльовану кімнату (франц.).

(2) Полюванням (франц.).

- Ну, а що з К'ярою? - запитав Крейслер.

- Добре робиш, - повів далі майстер Абрагам, знемо-жено опускаючись у крісло, - добре робиш, сину мій, що нагадуєш мені про К'яру, бо цієї фатальної ночі я мушу випити чашу гірких спогадів до останньої краплі. Ох, дивлячись, як хазяйновито К'яра вештається по кімнаті, якою чистою радістю сяють її очі, я відчув, що не зможу ніколи розлучитися з нею, що вона повинна стати моєю дружиною. А проте я сказав їй: «Але ж, К'яро, що я робитиму з тобою, коли ти залишишся тут?» Дівчина підійшла до мене і сказала дуже поважно: «Майстре, в тій книжці, що я вам принесла, ви знайдете докладний опис оракула, та ви й самі бачили всі ті пристрої. Я хочу бути вашою Невидимою дівчиною!» - [442] «К'яро, - приголомшено вигукнув я, - К'яро, що ти кажеш? Як ти можеш вважати мене другим Северіно?» - «О, не нагадуйте мені про Северіно», - відповіла К'яра. Та чи варто докладно розповідати вам про все це, Крейслере, ви й самі знаєте, що я здивував світ Невидимою дівчиною, але повірте: мені відразно було б збуджувати якимись штучними засобами свою любу К'яру чи якось інакше обмежувати її волю. Вона сама визначала час і годину, коли відчувала в собі силу чи, швидше, коли могла б відчути силу грати роль Невидимої дівчини, і тільки тоді мій оракул промовляв. Крім того, грати цю роль стало потребою для моєї маленької помічниці. Певні обставини, про які ви довідаєтесь потім, привели мене до Зіггартсвайлера. Мені хотілося оточити свої виступи тут цілковитою таємницею. Я зупинився у відлюдному будинку вдови князівського кухаря й через неї розпустив чутку про свої дивовижні штуки. Дуже швидко та чутка дійшла до двору. Все сталося так, як я й сподівався. Князь - я маю на думці батька князя Іренея - сам знайшов мене, і моя провидиця К'яра виявилась тією чарівницею, яка, немов натхнена неземною силою, часто відкривала князеві його власну душу, тож чимало туманного в ній він тепер побачив і зрозумів. К'яра, що стала моєю дружиною, мешкала в одного надійного, відданого мені чоловіка в Зіггартсгофі й приходила до мене тільки смерком, тому її присутність залишалась таємницею. Бо ж бачите, Крейслере, люди так прагнуть див, що хоч штуку з Невидимою дівчиною неможливо показати без участі людської істоти, вони вважали б, що їх дурять і беруть на кпини, якби довідалися, що Невидима дівчина - істота з плоті й крові. Ось чому в тому місті, де помер Северіно, його після смерті всі лаяли й називали брехуном, коли стало відомо, що пророкувала в його кабінеті маленька циганка, і ніхто не оцінив майстерно зробленого акустичного пристрою, завдяки якому голос ніби виходив зі скляної кулі. Старий князь помер, мені остогидли мої штуки й необхідність ховати К'яру, я хотів вернутися зі своєю любою дружиною в Генієнес-мюль і знов узятись до органів. Та одного вечора, коли К'я-ра мала востаннє грати роль Невидимої дівчини, вона не прийшла, довелось відсилати цікавих ні з чим. Серце моє калатало від тривожного передчуття. Вранці я помчав до її помешкання й довідався, що К'яра вийшла з дому о звичайній годині. Ну, чого ти витріщив на мене очі, хлопче? Сподіваюсь, ти не ставитимеш мені дурних запитань? Адже [443] й так зрозуміло - К'яра безслідно зникла, і ніколи, ніколи більше я її не бачив!

Майстер Абрагам схопився з крісла й кинувся до вікна. Глибоке зітхання свідчило, що з роздертої рани в серці знов закапала кров. Крейслер мовчанкою вшанував глибоку скорботу старого.

- Вам уже пізно, - після довгої мовчанки озвався майстер Абрагам, - вам уже пізно вертатися до міста, капельмейстере. Скоро північ, а надворі, самі знаєте, блукають лихі двійники та всяка інша нечиста сила і можуть вас збаламутити. Лишайтеся в мене. Безглуздо, цілком безглуздо було б

(М. п. д.) якби такої непристойної витівки хтось допустився у священному місці, тобто в аудиторії. Моє серце так стискається, так йому тісно в грудях, у голові снують такі високі думки, що я не можу писати далі, мушу відкласти перо й трохи прогулятися.

Мені полегшало, і я вертаюся до письмового столу. Але те, що сповнює моє серце, вилітає з уст і з-під пера поета! Колись я чув, як майстер Абрагам розповідав, що в одній старовинній книжці писалося про якогось дивного чоловіка: в тілі його начебто струменіла особлива materia peccans(1), що виходила тільки крізь пальці. Але він підкладав під руку гарний білий папір, збирав шкідливу рідину, що шумувала в його тілі, й називав ті відходи віршами, які йшли з глибини душі. Я вважаю те оповідання злісною сатирою, але мушу признатися, що часом і мене всього, до самих лап, пронизує дивне відчуття - я б назвав його духовною сверблячкою - і змушує записувати все, що я думаю. Таке зі мною діється й тепер - нехай воно мені зашкодить, нехай обмежені коти в своєму засліпленні лютують, навіть спробують на мені, чи гострі мають пазурі, але я мушу вилити свої почуття!

Мій господар сьогодні цілий ранок читав оправлений у свинячу шкіру том in quarto(2), а коли, як завжди в таку пору, вийшов, то залишив книжку на столі розгорнену. Я негайно стрибнув на стіл і, з властивою мені цікавістю до наук, заходився обнюхувати, що то за книжка, яку так пильно студіював мій господар. То була чудова, цінна праця старого Йоганна Куніспергера про вплив сузір'їв, планет і дванадцяти знаків зодіаку на природу. Так, я маю цілковите право [444] назвати цю працю чудовою і цінною, бо ж хіба, поки я читав її, мені не відкрилась ясно, як на долоні, таємниця мого буття, мого шляху на цій планеті? Ох, поки я пишу ці рядки, над моєю головою палахкотить прекрасне сузір'я, мій вірний супутник, споріднений зі мною, воно осяває мою душу, і душа випромінює те світло назад. Так, я відчуваю на своєму чолі пекуче, мов жар, проміння хвостатої комети, я сам блискуча хвостата зірка, небесний метеор, що грізно й пророчо, в ореолі слави летить над всесвітом. І так само як комета затьмарює своїм блиском усі зірки, так і ви, коти, інші тварини й люди - всі ви зникнете в пітьмі ночі, якщо я не ховатиму своїх талантів, а засвічу, як годиться, їхній світоч! А це залежить тільки від мене. Але хоч з мене, хвостатого духа світла, променіє моя божиста природа, хіба я не поділяю долі всіх смертних? Я маю занадто добре і вразливе серце, легко переймаюся горем слабших і через це впадаю у сум і тугу. Хіба ж я не пересвідчуюсь на кожному кроці, що я самітний, ніби в безлюдній пустелі, бо належу не теперішній, а майбутній добі високої освіченості, оскільки тут немає жодної душі, здатної захоплюватись мною, як я того заслуговую? А мені так приємно, коли мною захоплюються, навіть хвала простих, неотесаних молодих котів невимовно тішить мене. Я знаю, як викликати в них безмежний подив, та що з того, коли вони, незважаючи на всі свої зусилля, не можуть попасти в тон фанфар, які ясять мені хвалу, хоч би скільки кричали «няв, няв»! Доводиться сподіватись на нащадків, вони напевне поцінують мене. А тепер нехай би я написав філософський твір - хто проникне в глибину мого духу? Нехай би я принизився до драми - де ті актори, що спромоглися б заграти її? Чи хай би я звернувся до іншого літературного жанру, наприклад, до критики, яка мені тим більше личить, що я здіймаюся понад усіма, кого звуть поетами, письменниками, митцями, як ідеал довершеності, отже, тільки єдиний можу висловити компетентний присуд, - хто зможе піднятися туди, де я ширяю, хто зможе перейняти мої погляди? Чи є на світі лапи або руки, гідні Увінчати мене лавровим вінком? Але я знаю на це спосіб: я Увінчаю себе сам, і кожен, хто насмілиться смикнути за той вінок, відчує, які гострі в мене пазурі, перед ними ніхто не встоїть. Адже на світі є такі заздрісні тварюки, мені навіть Часто сниться, ніби вони нападають на мене, і, уявляючи, Що треба боронитись, я вганяю свою гостру зброю собі ж [445]таки в обличчя й роздряпую свій прекрасний вид. Мабуть, і в шляхетному почутті власної гідності домішано трохи підозріливості, інакше й бути не може. От і недавно, коли юний Понто, розмовляючи на вулиці про останні новини з кількома молодими пуделями, навіть не глянув на мене, хоч я й сидів біля віконця рідного льоху не далі як за шість ступнів від нього, я сприйняв це як прихований випад проти моєї доброчесності й досконалості. Неабияк обурило мене й те, що коли я дорікнув тому дженджикові, він почав запевняти, що справді не помітив мене.

(1) Шкідлива речовина (лат.).

(2) В одну чверть аркуша (лат.).

Але вже пора, щоб ви, о споріднені душі серед прекрасних майбутніх поколінь, - як я хотів би, аби ви вже тепер були серед нас і, маючи під рукою розумні думки про велич Мура, висловлювали їх так гучно, щоб, крім них, більше нічого не можна було почути, - довідались докладніше про те, що в молодості сталося з вашим Муром. Отже, слухайте уважно, дорогі мої, настає чудова хвилина в моєму житті!

Почались березневі іди, на дах лилося яскраве, лагідне проміння весняного сонця, і в моїх грудях розгорялося тихе полум'я. Вже кілька днів мене не полишав якийсь дивний неспокій, якась незнана, але солодка туга; не встигав я трохи заспокоїтись, як скоро знову впадав у такий стан, що мені й не снився ніколи!

Неподалік від мене із слухового віконця легко й нечутно вилізла одна істота - о, немає слів, щоб змалювати красуню! Вона була вся біла, тільки чорна оксамитова шапочка прикривала гарненьке чоло, а на тендітних ногах були такі самі чорні панчішки. Прекрасні, зелені, мов трава, очі палахкотіли солодким вогнем, легенькі порухи ледь загострених вушок свідчили про доброчесність і розум, а у хвилястих помахах хвоста виявлялась грація і ніжна жіночість!

Красуня, мабуть, не бачила мене, вона дивилась на сонце, мружила очі й чхала. О, цей звук відгукнувся в моїй душі солодким тремтінням, у скронях у мене загупало, кров закипіла в жилах, серце ладне було вискочити з грудей, і невимовно болісний захват, що перевернув у мені все, вилився в протягле «няв!» Крихітка швидко повернула голову, глянула на мене, в її очах майнув страх, чарівна дитяча несміливість. Невидимі лапи з непереборною силою рвонули мене до неї, та не встиг я підскочити, щоб обняти її, як вона швидко, мов тінь, зникла за димарем. Охоплений люттю й розпачем, я оббігав весь дах, жалібно лементуючи, та дарма [446] - вона не вернулася. Ох, як мені було тяжко! Шматок не ліз мені в горло, науки остогидли, я не міг ні читати, ні писати.

- Сили небесні! - вигукнув я другого дня, коли, надаремне шукаючи своєї красуні, облазив дах, горище, льох та всі закутки в будинку й невтішний повернувся додому, коли, оскільки та крихітка не сходила мені з думки, навіть смажена рибина, що її дав мені господар, подивилась на мене з мисочки її очима, через що я вигукнув у нестямному захваті: «Чи це ти, моя мріє?» - і з'їв її одним духом; отже, другого дня я вигукнув: - Сили небесні! Невже це кохання?

Трохи заспокоївшись, я, як ерудований юнак, вирішив остаточно з'ясувати свій стан, тому відразу почав вивчати, щоправда, не без напруження, «De arte amandi»(1) Овідія, а також «Мистецтво кохання» Мансо, але жодна з ознак закоханості, поданих у тих творах, до мене не пасувала. Нарешті я пригадав, що читав у якійсь п'єсі, нібито розкошлані баки(2) і байдужість до всього - ознаки закоханості. Я глянув у дзеркало - господи боже, мої баки були розкошлані! Господи боже - я до всього, крім своєї коханої, збайдужів!

(1) «Мистецтво кохання» (лат.).

(2) Кіт має на думці Шекспірову комедію «Як вам це сподобається», Дія третя, ява друга. (Прим, автора).

Тепер, коли я вже знав, що справді закохався, в душу мою вернувся спокій. Я вирішив як слід поповнити свої сили їжею і питвом, а тоді податися на пошуки тієї крихітки, що цілком заволоділа моїм серцем. Солодке передчуття підказало мені, що вона сидить перед дверима будинку. Я спустився сходами вниз і дійсно зустрів її там.

О, яке то було побачення! О, який захват, яке невимовно приємне почуття кипіло в моїх грудях! Кицькиць, - так звали крихітку, як я потім довідався від неї, - Кицькиць сиділа на задніх лапах у граційній позі, а передньою вмивалася - раз по раз проводила нею по щічках та за вухами. З якою незрівнянною грацією вона виконувала в мене на очах те, чого вимагала охайність і елегантність, їй не потрібне було жалюгідне мистецтво туалету, щоб іще посилити чари, даровані їй природою! Я наблизився до неї чемніше, ніж першого разу, і сів поряд. Вона не втекла, тільки уважно оглянула мене й опустила очі.

- Найпрекрасніша, - тихо почав я, - будь моєю! [447]

- Відважний коте, - збентежено відповіла вона, - відважний коте, хто ти? Звідки ти мене знаєш? Коли ти такий щирий, як я, то скажи і присягайся мені, що ти справді мене кохаєш.

- О, - захоплено вигукнув я, - присягаюся жахами Орка, священним місяцем і всіма іншими зірками та планетами, які світитимуть цієї ночі, коли небо буде безхмарне, присягаюся ними, що кохаю тебе!

- І я тебе також! - прошепотіла крихітка і, зворушливо засоромлена, прихилила до мене голівку.

Розпалений пристрастю, я простяг до неї лапи, щоб пригорнути її до себе, та зненацька два велетенських коти з пекельним вереском напали на мене, жорстоко мене покусали, подряпали й до всього скотили в канаву, де я мало не втонув у брудних помиях. Я ледве вирвався із пазурів тих кровожерних тварюк, що не виявили до мене ніякісінької пошани, і, нявкаючи з ляку не своїм голосом, вилетів сходами нагору.

- Ну й вигляд у тебе, Муре, ха-ха-ха! - засміявся господар, побачивши мене. - Я вже здогадуюсь, що сталося. Ти пустився в пригоди, як «кавалер, що блукає лабіринтами кохання», і тобі добре перепало!

1 хоч як мені було неприємно, господар знов зареготав. Потім він звелів служниці налити в шаплик теплої води і кілька разів безцеремонно занурив мене в неї. Я почав пирхати, чхати, нічого не чув і не бачив, але господар не зважав на це. Потім він щільно загорнув мене в клапоть фланелі й поклав у мій кошик. З люті і болю я був майже непритомний, не міг ворухнути жодною лапою. Та незабаром від тепла мені полегшало, і в думках з'явився якийсь лад.

- От іще одне гірке розчарування в житті! - почав нарікати я. - Отже, це й є кохання, яке я так натхненно оспівував, це й є те найвище щастя, що дає нам невимовну насолоду й підносить нас до неба! Ох, а мене воно втелюжило в канаву! Я відмовляюся від почуття, яке не дало мені нічого, крім подряпин, огидного купання й ганебної фланелі, що в неї мене загорнули!

Та не встиг я обсохнути й опинитись на волі, як Киць-киць знов постала в мене перед очима, і я, ще не забувши пережитого приниження, з жахом визнав, що й досі закоханий. Зусиллям волі я опанував себе і, як належить розумному, освіченому котові, почав читати Овідія, бо добре пам'ятав, [448] що в «Ars amandi» зустрічав також рецепти проти кохання. Я прочитав строфу:

«Venus otia amat.

Qui finem quaeris amoris,

Cedit amor rebus, res age, tutus eris!» (1)

Ідучи за цим приписом, я з новим запалом узявся до наук, але на кожній сторінці перед очима в мене з'являлась Киць-киць, я тільки про неї й думав, тільки її ім'я читав і писав. Мабуть, міркував я, автор мав на думці не цю працю, а оскільки від інших котів я чув, начебто ловитва мишей - дуже приємна праця, що дає і користь, і втіху, то дуже ймовірно, що «rebus» могло означати й ловитву мишей. Коли стемніло, я подався в льох і рушив понурими переходами, наспівуючи: «Скрадаюсь нишком в лісі я, рушниця на прицілі...»

Та леле! Замість дичини, яку я прагнув уполювати, я бачив її милий образ, він поставав переді мною на кожному кроці. І біль кохання знов почав краяти моє вразливе, зранене серце. Я проказав:

- Глянь на нас, ранкова зоре, променистими очима, ми з Кицькиць - щаслива пара, всі незгоди за плечима.- Так казав я переможно і чекав на райську втіху. Але ба - втекла кохана, забагато в мене спіху!

Так мене, бідолашного, дедалі більше й більше опановувало кохання, що його запалило в моїх грудях якесь лихе сузір'я мені на загибель. Тремтячи з люті, нарікаючи на свою долю, я знов накинувся на Овідія і прочитав у нього таку строфу:

«Exige, quod cantet, si qua est sine voce puella,

Non didicit chordas tangere, posce lyram»(2).

- Ага! Гайда на дах, - зрадів я. - Зараз я знайду свою чарівну богиню там, де зустрів її вперше, і примушу співати, так, співати, і коли вона візьме бодай одну фальшиву ноту, все минеться, я одужаю, я буду врятований!

Коли я виліз на дах, щоб підстерегти Кицькиць, небо було ясне і світив місяць, яким я присягався їй у коханні. [449] Я довго чекав на неї, і мої зітхання перейшли в голосну любовну скаргу.

(1) Любить Венера дозвілля. Хочеш кохання позбутись, Пильно до праці берись, праця - то ворог його! (Лат.)

(2) Як безголоса кохана - співати тоді накажи їй, Як не торкалася струн ще - грати на цитрі звели (лат.).

Нарешті я заспівав сумну пісню десь такого змісту:

Тихі гаї, швидкоплинні потоки,

Плачте зі мною! Доки, о доки

Ждати кохану?

Дайте на рану

Ліки цілющі - звістку про милу.

Де вона: спить а чи вийшла на лови?

Втратив я радість, втратив я силу,

Хоч у могилу!

Втіху стражденному дайте котові!

Місяцю, вірне коханців світило,

Де моя мила?

Мудрий пораднику всіх, хто кохає,

Хто заблукав у коханні й не знає

Стежки назад, - я також у любові

Щастя не маю,

Ради шукаю,

О підкажи, що робити котові!

Зрозумій, шановний читачу, що порядному поетові не конче блукати тихими гаями чи сидіти біля швидкоплинних потоків, до нього й так прилинуть їхні хвилі, і в тих хвилях він побачить усе, що захоче, й оспіває його так, як захоче. Якщо когось аж надто вразила висока довершеність моїх віршів, то я скромно нагадаю, що був тоді в натхненні, в екстазі закоханого, а всі знають, що кожен, кого пойняла лихоманка кохання, навіть коли він не здатен зримувати «сонце» й «віконце» чи «страждання» й «кохання», не здатен, кажу, незважаючи на всі зусилля, впоратися з цими досить таки звичайними римами, раптом стає поетом і починає виливати на папір чудові вірші, так само як той, хто схопить нежить, починає нестримно, страхітливо чхати. Цьому екстазові прозаїчних натур ми вже завдячуємо багато прекрасних творів, і добре, що іноді через це людські Киць-киць, які не відзначалися особливою beaute(1), на деякий час здобували гучну славу. А коли таке трапляється з сухим деревом, то чого можна сподіватися від зеленого? Я хочу сказати, що коли вже кохання здатне зробити поетами навіть таких плюгавих прозаїків, як собаки, то чого можна чекати [450] від справжніх поетів у цю пору їхнього життя? Отже, я не блукав тихими гаями й не сидів біля швидкоплинних потоків, а прилаштувався на високому даху, голому-голісінь-кому, якщо не рахувати дрібки місячного світла, а проте в своїх майстерних віршах я благав ліси, потоки, місяця, а наостанці й свого приятеля Овідія допомогти мені, підтримати мене в нещасливому коханні. Трохи важко було мені підібрати риму до слова «котові», бо навіть у натхненні я не хотів користуватися такою банальною римою, як «псові». Але те, що я все-таки знайшов цю риму, ще раз доводить перевагу нашого роду над людським, бо всі рими до слова «людина», наскільки мені відомо, незграбні, адже сказав один дотепник, який пише комедії, що людина - незграбний звір. Зате я дуже зграбний.

(1) Вродою (франц.).

Недарма виспівував я свою тужливу пісню, недарма благав гаї, потоки й місяця привести мені королеву моїх мрій, - красуня легкою, граційною ходою вийшла з-за димаря.

- Це ти, любий Муре, так гарно співаєш? - запитала Кицькиць, побачивши мене.

- Як, - вигукнув я радісно й здивовано, - як, ти мене знаєш, красуне?

- Ох, - мовила вона, - ох, знаю. Ти сподобався мені з першого погляду, і мені було прикро, що мої нечемні кузени так безцеремонно зіпхнули тебе в канаву.

- Не згадуймо, - відповів я, - не згадуймо про канаву, люба дитино, скажи краще, чи ти мене кохаєш?

- Я розпитала, - сказала Кицькиць, - про твої статки й довідалась, що тебе звуть Муром, що ти живеш у дуже доброго господаря, маєш не тільки вдосталь харчів, а й усі вигоди, які лише бувають у житті, й що ти, либонь, міг би їх розділити з ніжною дружиною. О, я дуже кохаю тебе, добрий Муре!

- Сили небесні! - вигукнув я, не тямлячись із захвату. - Сили небесні, чи це можливо, чи це сон, чи дійсність? О, тримайся, тримайся, мій розуме, не ошалій! Ох, чи я ще на землі? Чи справді сиджу на даху? Чи не ширяю я в хма-рах? Чи я ще кіт Мур? Чи, може, я все це тільки уявив собі? Пригорнись до моїх грудей, кохана, але найперше скажи, як тебе звати, найпрекрасніша?

- Мене звати Кицькиць, - чарівно зніяковівши, відповіла крихітка ніжним шепотом і довірливо сіла біля мене.

Яка ж вона була гарна! В місячному сяйві її біле хутро Полискувало сріблом, а зелені очі світилися млосним вогнем. [451]

- Отже,

(А. м.) звичайно, любий читачу, ти вже міг раніше дещо довідатись, але дай боже, щоб мені більше не доводилось перескакувати з одного на друге, як досі. Отож, як уже сказано, з батьком княжича Гектора вийшло те саме, що з князем Іренеєм: він, сам не знаючи як, згубив з кишені своє маленьке князівство. Княжич Гектор, аж ніяк не схильний до тихого, мирного життя, хоч з-під нього й висмикнули князівський трон, усе-таки встояв на ногах і, бажаючи коли не володарювати, то бодай командувати, пішов у французьку армію, виявив там неабияку відвагу, проте одного дня, почувши, як співачка під цитру заспівала: «Ти знаєш край, де цитриновий цвіт», негайно поїхав у той край, де цитриновий цвіт, тобто в Неаполь, і замість французького мундира надяг неаполітанський. Там він так швидко став генералом, як може стати ним тільки якийсь княжич. Коли помер Гекторів батько, князь Іреней розгорнув грубу книжку, до якої власноручно записував членів усіх князівських родів Європи, і занотував смерть свого ясновельможного приятеля й товариша в біді. Зробивши все це, він довго дивився на ім'я княжича Гектора, потім голосно вигукнув: «Княжич Гектор!» - і згорнув фоліант з таким ляском, що гофмаршал з ляку відскочив на три кроки назад. Князь підвівся й почав поволі походжати по кімнаті, нюхаючи іспанську табаку в такій кількості, якої вистачило б, щоб передумати силу-си-ленну думок. Гофмаршал довго говорив про небіжчика князя, що, крім великого багатства, мав ласкаве серце, й про молодого княжича Гектора, якого в Неаполі обожнює і монарх, і народ, і т. д. Здавалося, що князь Іреней пропускав усе це повз вуха, та раптом він зупинився перед гофмаршалом, пронизав його жахливим поглядом Фрідріха Великого, дуже твердо сказав: «Peut-etre»(1) - і зник у сусідній кімнаті.

(1) Можливо (франц.).

- Господи, - мовив гофмаршал, - у ясновельможного князя напевне виникли дуже важливі думки, може, навіть плани.

Так воно й було. Князь Іреней зважив на багатство княжича Гектора, на його родинні зв'язки з могутніми володарями, пригадав своє давнє переконання, що він неодмінно ще поміняє шпагу на берло, і в нього виникла думка, що шлюб княжича з князівною Гедвігою міг би дати вельми корисні наслідки. Камергер, якого князь негайно вирядив [452] до княжича висловити співчуття з приводу смерті його батька, дотримуючись суворої таємниці, поклав у кишеню мініатюрний портрет князівни, на якому був відданий навіть колір шкіри. Тут годиться зауважити, що князівну справді можна було б назвати красунею, якби вона мала не такий жовтий колір обличчя. Тому вона дуже вигравала при світлі свічок.

Камергер вельми спритно виконав таємне доручення князя, який нікому, навіть княгині, жодним словом не зрадив своїх планів. Коли княжич побачив портрет, його пойняв майже такий самий захват, як його ясновельможного колегу з «Чарівної флейти». Так само як Таміно, він міг би якщо не заспівати, то вигукнути: «Цей твій портрет чарівно гарний!» і далі: «Чи почуття мої - любов? О так, кажу я знов і знов!» Звичайно, не тільки кохання пориває княжичів до красуні, але Гектор якраз не думав ні про які інші обставини, коли сів до столу й написав князеві Іренею, що для нього було б великим щастям домагатися серця й руки князівни Гедвіги.

Князь Іреней відповів, що, оскільки він радо погоджується на шлюб, якого вже з пошани до свого ясновельможного приятеля, покійного князя, бажає від щирого серця, то, власне, ніякого сватання більше не треба. Та, щоб дотримати форму, нехай княжич ласкаво пришле в Зіггартсвайлер якогось чемного чоловіка відповідного становища, вповноваживши його виконати замість себе шлюбну церемонію і, за прекрасним стародавнім звичаєм, при повному параді податися просто на подружнє ложе. Княжич написав у відповідь: «Я сам приїду, мій князю!»

Князя це не вельми влаштовувало, бо він вважав, що шлюб з довіреною особою кращий, величніший, справді князівський, і вже в душі тішився з цієї урочистості. Його заспокоїло тільки те, що перед весіллям можна буде влаштувати при дворі пишне свято ордена. Справа в тому, що він мав намір урочисто повісити на шию княжичеві великий хрест князівського ордена, заснованого його батьком, хрест, якого жоден лицар більше не носив і не мав права носити.

Отже, княжич Гектор прибув до Зіггартсвайлера, щоб одружитися з князівною Гедвігою і при нагоді отримати великий хрест забутого ордена. Він висловив бажання, щоб князь потримав у таємниці свій план, а надто не казав нічого Гедвізі, бо, перше ніж просити її руки, він хотів упевнитись у її коханні.

Князь не цілком зрозумів, що княжич мав на думці, і сказав, що, наскільки йому відомо і наскільки він пам'ятає, [453] в князівських родинах ніколи не було заведено цієї церемонії, тобто освідчення в коханні до шлюбу. Проте, якщо княжич розуміє під цим тільки вияв певної attachements(1), то, хоч цього, власне, теж краще було б не робити, легковажна молодь, оскільки вона схильна відступати від вимог етикету, може швиденько відбути його за три хвилини до обміну обручками. Звичайно, було б прекрасно й шляхетно, коли б тієї хвилини ясновельможні наречені виявляли одне до одного певну відразу, та, на жаль, у теперішні часи можна тільки мріяти про дотримання цих правил найвищої пристойності.

(1) Прихильності (франц.).

Побачивши вперше Гедвігу, княжич шепнув своєму ад'ютантові незрозумілою неаполітанською говіркою:

- Присягаюсь усіма святими, вона гарна, але народжена коло Везувію, і його вогонь блискає з її очей.

Княжич Ігнатій уже встиг дуже докладно розпитатися, чи в Неаполі є гарні чашки і скільки їх має княжич Гектор, отож той, здолавши цілу гаму поклонів, хотів знов звернутися до Гедвіги, коли відчинилися двері і князь запросив його до участі в урочистій церемонії, задля якої в парадній залі зібралися всі особи, що більше чи менше були гідні, щоб їх допустили до двору. Цього разу князь у виборі гостей був не такий суворий, як звичайно, бо самих тих, хто належав до двору, навряд чи набралося б і на вечірку. Бенцон і Юлія також прийшли.

Князівна Гедвіга була мовчазна, замкнута, млява і, мабуть, на вродливого чужинця з півдня звертала уваги не більше, як на кожну нову особу при дворі. Вона досить сердито спитала свою фрейліну, рожевощоку Нанетту, чи та, бува, не збожеволіла, бо дівчина не переставала шепотіти їй на вухо, що чужоземний княжич гарний, як намальований, і що кращого мундира вона зроду не бачила.

Княжич Гектор, мов павич, розпускав перед князівною пишний хвіст своєї хвалькуватої галантності, а вона, майже ображена нестримним потоком Гекторових солодких слів, розпитувала його про Італію і Неаполь. Княжич змалював їй рай, де вона буде богинею і володаркою. Він довів на ділі своє мистецтво провадити з дамою розмову так, що кожне його слово оберталося в гімн її вроді і її чарові. Та посеред цього гімну князівна вирвалась від нього й кинулася до Юлії, [454] яку побачила поблизу. Вона пригорнула її до своїх грудей і засипала силою-силенною ласкавих слів.

- Це моя люба сестра, найкраща, наймиліша Юлія! - вигукнула князівна, коли княжич, трохи спантеличений її втечею, підійшов до них.

Він подивився на Юлію таким довгим, дивним поглядом, що вона спаленіла, опустила очі й несміливо обернулась до матері, яка стояла позад неї.

- Мила моя Юліє! - знов вигукнула, обіймаючи її, князівна, і на очах у неї виступили сльози.

- Князівно, - стиха мовила Бенцон, - князівно, що з вами діється?

Гедвіга, не звертаючи уваги на Бенцон, обернулась до княжича, якого так вразила її поведінка, що в нього висох потік красномовства. Досі князівна була мовчазна, поважна й невдоволена, а тепер її враз опанувала якась нервова веселість. Нарешті надміру напнуті струни ослабли, і мелодії, що звучали з глибини її душі, стали м'якшими, лагіднішими, по-дівочому ніжними. Тепер вона була ласкавіша, ніж звичайно, і, здавалося, цілком зачарувала княжича. І ось почалися танці. Після кількох із них княжич попросив дозволу виконати неаполітанський національний танок, і скоро йому вдалося так пояснити його ідею танцюристам, що всі вони заходилися цілком пристойно танцювати новий танок і навіть віддавали його палкий, чутливий характер.

Проте ніхто не вловив цей його характер так, як Гедвіга, що танцювала з княжичем. Вона звеліла повторити танок, а коли він знов скінчився, схотіла затанцювати його втретє, незважаючи на застереження Бенцон, яка помітила, що її щоки підозріло зблідли. Мовляв, аж тепер їй танок має вдатися. Княжич був у захваті. Він літав по залі з Гедвігою, яка в кожному порусі була сама грація. Під час однієї з безлічі фігур, що їх вимагав танок, княжич палко притис до грудей свою вродливу даму, і тієї ж миті Гедвіга зомліла, повиснувши в нього на руках.

Князь висловив думку, що гіршого порушення етикету на придворному бенкеті не можна собі навіть уявити, виправдує його трохи лише те, що княжич приїхав з іншої країни.

Гектор сам заніс непритомну до сусідньої кімнати й поклав на канапу, а Бенцон заходилася натирати їй скроні якоюсь міцною рідиною, що виявилась під рукою в лейб-медика. Той, між іншим, сказав, що князівна зомліла від [455] нервового нападу, а напад стався тому, що вона розпашіла під час танцю, тож скоро все минеться.

Лікар мав слушність: через кілька секунд князівна глибоко зітхнула й розплющила очі. Почувши, що Гедвіга опритомніла, княжич відразу проштовхався крізь щільне коло дам, які оточували її, опустився на коліна перед канапою і почав ревно виливати своє співчуття, запевняючи, що лише він винен у нещасті, яке крає йому серце. Але князівна, тільки-но побачивши його, з видимою відразою вигукнула: «Геть, геть!» - і знов зомліла.

- Ходімо, - мовив князь, беручи княжича за руку, - ходімо, дорогий княжичу, ви не знаєте, що в князівни часто бувають дивні примхи. Бог його знає, в якому дивовижному образі ви постали перед нею цієї хвилини! Уявіть собі, дорогий княжичу, ще дитиною, - entre nous soit dit(1), - ще дитиною князівна якось цілий день мала мене за Великого Могола й вимагала, щоб я проїхався верхи в оксамитових капцях, що я, врешті, й зробив, але тільки в своєму саду.

Княжич Гектор зареготав просто в обличчя князеві і звелів подавати карету.

Княгиня, турбуючись про Гедвігу, попросила Бенцон, щоб та з Юлією лишилась у замку. Вона знала, що радниця мала велику владу над психікою князівни і що саме завдяки цій владі вона звичайно послаблювала напади хвороби. Так сталося й цього разу - князівна скоро заспокоїлася, піддавшись невтомним лагідним умовлянням радниці. Гедвіга, ні більше ні менше, запевняла, що, танцюючи, княжич обернувся в подібне до дракона страхіття і своїм гострим, палючим язиком вжалив її в серце.

- Хай бог боронить! - вигукнула Бенцон. - Отже, княжич Гектор - monstro turchino(2) із казки Гоцці? Що за химери! Кінець кінцем виходить те саме, що й з Крейслером, який видався вам небезпечним шаленцем!

- Ніколи в світі! - палко заперечила князівна і, сміючись, додала: - Я справді не хотіла б, щоб мій добрий Крейслер обернувся раптом у monstro turchino, як княжич Гектор!

(1) Хай це лишиться між нами (франц.).

(2) Синє страхіття (італ.).

Рано-вранці, коли Бенцон, яка цілу Ніч просиділа коло ліжка князівни, зайшла до кімнати Юлії, та зустріла її бліда, стомлена, з опущеною головою, мов хвора голубка. [456]

- Що з тобою, Юліє? - злякано запитала радниця, яка не звикла бачити дочку в такому стані.

- Ох, мамо, - сумно відповіла Юлія, - ох, мамо, я ніколи більше не прийду сюди, в мене серце тремтить у грудях, коли я згадаю про вчорашню ніч. У тому княжичеві є щось страхітливе, я не можу передати словами, що діялося зі мною, коли він дивився на мене. В його темних очах спалахнула смертоносна блискавка, і я, бідолашна, загинула б, якби вона була влучила в мене. Не смійтеся з мене, мамо, але то був погляд убивці, що обрав собі жертву, і вона вмирає зі смертельного жаху, перше ніж він замахнеться кинджалом! Кажу вам, мене охопило таке дивне почуття, що я навіть не знаю, як його назвати, все моє тіло наче звело судомою. Розповідають же про василісків, погляд яких, мов ядучий вогненний промінь, миттю вбиває кожного, хто зважиться звести на них очі. Княжич схожий на таке грізне страховисько.

- Ну, тепер, - засміялась Бенцон, - ну, тепер мені справді доведеться повірити, що monstro turchino таки існує, коли навіть княжич, такий вродливий і люб'язний, видався двом дівчатам драконом і василіском! Князівну я вважаю здатною на будь-які, навіть найшаленіші фантазії, але щоб моя спокійна, лагідна Юлія, моя мила дитина піддавалась таким безглуздим химерам...

- А щодо Гедвіги, - перебила Юлія матір, - а щодо Гедвіги, то не знаю, яка зловорожа сила відриває її від мого серця, а мене хоче штовхнути на боротьбу зі страшною хворобою, що підточує їй душу! Авжеж, я зву хворобою цей стан князівни, з яким вона, сердешна, ніяк не може впоратись. Коли вона вчора раптом відвернулася від княжича й почала мене голубити та обіймати, я відчула, що вона горить, ніби в лихоманці. А потім ще той танок, той жахливий танок! Ви знаєте, мамо, як я ненавиджу танці, в яких чоловікам дозволено нас обіймати. Мені здається, що в ті хвилини ми нехтуємо всім, чого вимагає звичай і пристойність, і даємо чоловікам владу над собою, яка і їм самим, принаймні найвразливішим із них, не справляє ніякої радості. І ось Гедвіга без упину танцює той південний танок, який мені, що довше він тривав, то здавався відразнішим. Очі в княжича світилися справді сатанинською зловтіхою...

- Дурненька, - мовила Бенцон, - що ти вигадуєш? Проте я не маю права ганити тебе за такі погляди, дотримуйся їх, але не будь несправедлива до Гедвіги, взагалі не думай ні пРо неї, ні про княжича, забудь про них. Якщо хочеш, я [457] подбаю, щоб якийсь час ти не бачила ні князівни, ні княжича. Ні, твій спокій я нікому не дам порушити, моя люба, добра дитино! Ходи, хай я тебе пригорну до свого серця. І Бенцон по-материнському ніжно пригорнула до себе Юлію.

- А може, - повела далі Юлія, ховаючи на грудях у матері своє розпашіле личко, - а може, через це страхітливе хвилювання мені й приснився той дивний сон, що так збентежив мене.

- Що ж тобі приснилося? - запитала мати.

- Я наче гуляла в чудовому саду, де під густими темними кущами цвіли вечірниці й троянди і сповнювали повітря солодкими пахощами. Якесь чарівне сяйво, схоже на місячне, поширювалось, як музика й спів, і коли воно торкалося своїм золотим промінням дерев та квіток, вони тремтіли із захвату, кущі шелестіли, струмки жебоніли, і їхнє жебоніння скидалося на тихе тужливе зітхання. Я збагнула, що той спів, який линув по саду, це я сама, і як тільки згасне сяйво звуків, я загину в болісній тузі. Але чийсь ласкавий голос сказав: «Ні, звук - найвище щастя, а не загибель, я міцно тримаю тебе в своїх дужих руках, і в твоїй душі бринить моя пісня, а вона вічна, як туга за невідомим». Так промовляв Крейслер, який раптом з'явився переді мною. Душа моя сповнилась райським почуттям спокою і надії, і я, сама не знаю як, - я все кажу вам, мамо! - упала йому в обійми. Зненацька я відчула, що мене стиснули залізні руки і страхітливий, глузливий голос крикнув: «Чого ти пручаєшся, нещасна, ти вже мертва і тепер мусиш бути моєю!» То княжич стискав мене своїми руками. Зойкнувши з ляку, я пробудилась, накинула на себе халат, підбігла до вікна й відчинила його, бо повітря в кімнаті було важке й задушливе. Я помітила віддалік якогось чоловіка, що дивився в підзорну трубу на вікна замку, та потім він побіг алеєю, чудернацько підстрибуючи, я б сказала, по-блазенському, бо вів робив на обидва боки різні антраша та інші танцювальні па, вимахував руками і, як мені вчувалося, ще й голосно співав. Я впізнала Крейслера і не втрималась, щоб щиро не посміятися з його поведінки, а все-таки він видався мені добрим духом, що мав оберігати мене від княжича. Так, мабуть, аж тепер мені стала зрозуміла Крейслеро-ва душа, аж тепер я, здається, побачила, що під його лукавим гумором, який багато кому дошкуляє, сховане найвірніше, найшляхетніше серце. Мені хотілося побігти в парк і розповісти Крейслерові про свій страшний сон. [458]

- Це, - поважно мовила Бенцон, - це дурний сон, а його фінал ще дурніший. Тобі треба відпочити, Юліє, легенький ранковий сон буде тобі корисний, я також думаю ще поспати годинку-дві.

З цими словами Бенцон вийшла з кімнати, а Юлія зробила так, як їй порадила мати.

Коли вона прокинулась, у вікна світило яскраве полудневе сонце, а в кімнаті міцно пахли вечірниці й троянди.

- Що це? - вражено вигукнула Юлія. - Що це - мій сон? - Та, озирнувшись, побачила на спинці канапи, на якій вона спала, чудовим букет квіток. - Крейслер, любий Крейслер, - лагідним юлосом сказала Юлія, узяла букет і замріялась.

Княжич Ігнатій прислав служника запитати, чи дозволить йому Юлія годину посидіти з нею. Юлія швидко вбралася і пішла до тієї кімнати, де вже на неї чекав Ігнатій з цілим кошиком порцелянових чашок та китайських ляльок. Юлія, добра дитина, могла цілими годинами гратися з княжичем, бо щиро його жаліла. В неї ніколи не вихоплювалось жодного глузливого чи зневажливого слова, як в інших, а надто в князівни Гедвіги, тому княжич найдужче любив товариство Юлії і часто звав її своєю маленькою нареченою. Чашки вже були розставлені, ляльки впорядковані, і Юлія саме звернулася до японського імператора від імені маленького арлекіна (обидві ляльки стояли одна проти одної), коли зайшла Бенцон.

Якийсь час вона стежила за грою, тоді поцілувала Юлію в чоло і сказала:

- Ох ти, моя люба, добра дитино!

Запав присмерк. Юлія, якій на її бажання дозволили не з'являтись до столу, сиділа сама в своїй кімнаті й чекала на матір. Зненацька почулися легенькі кроки, двері відчинились, і до неї зайшла князівна, бліда мов смерть, з застиглими очима, в білому вбранні, мов примара.

- Юліє, - озвалася вона глухим голосом, - Юліє, назви мене дурною, розбещеною, божевільною, але не відштовхуй від свого серця, мені треба твого співчуття і твоєї розради! Тільки надмірне збудження, страшне виснаження в тому огидному танку довело мене до хвороби, але все минулося, мені вже краще. Княжич поїхав у Зіггартсвайлер! Мені треба свіжого повітря, погуляймо трохи парком.

Коли Юлія і князівна дійшли до кінця алеї, з найбільшої гущавини назустріч їм заясніло світло й долинув побожний спів. [459]

- Це правлять вечірню в каплиці Діви Марії! - вигукнула Юлія.

- Так, - відповіла князівна. - Ходімо туди помолитись. Помолися й ти за мене, Юліє!

- Ми помолимось, - мовила Юлія, болісно переживаючи гнітючий настрій товаришки, - ми помолимось за те, щоб злий дух ніколи не мав над нами влади, щоб наших чистих, скромних душ ніколи не бентежили зловорожі спокуси.

Коли дівчата наблизились до каплиці, що стояла в найдальшому кінці парку, звідти вже виходили селяни, які щойно співали вечірню перед образом діви Марії, прикрашеним квітками й освітленим лампадками. Дівчата вклякнули на молитовній лавці, а невеличкий хор на помості біля олтаря заспівав «Ave mans stella», яку недавно скомпонував Крейслер.

Почавшись тихо, пісня дедалі гучнішала, аж до слів «del mater alma»(1), потім поступово пішла на спад, поки на словах «felix coeli porta»(2) зовсім не завмерла, полинувши на крилах вечірнього вітру.

Дівчата, сповнені глибокої побожності, й далі стояли навколішки. Священик стиха проказував молитву, а здалеку, наче хор ангельських голосів із повитого імлою вечірнього неба, лунав гімн «О sanctissima»(3) що його дорогою додому співали селяни.

(1) Всевладна мати божа (лат.).

(2) Свята небесна брама (лат.).

(3) О пресвята (лат.).

Нарешті священик поблагословив їх. Тоді вони підвелись і обнялися. З їхніх грудей ніби рвалася назовні якась невимовна туга, зіткана з болю і захвату, і краплі крові, що стікали з поранених сердець, обернулися на гарячі сльози, які нестримно полилися в них з очей.

- Це був він, - прошепотіла князівна.

- Так, він, - стиха відповіла Юлія. Вони зрозуміли одні одну.

Принишклий ліс завмер у передчутті дива, чекаючи, поки зійде місяць і розсипле по ньому своє мерехтливе золото.

Спів селян, і досі чутний у вечірній тиші, наче линув до хмар, що запалали червоним жаром і постелились на гори, показуючи шлях променистому світилові, перед яким тьмяніли зірки.

- Ох, - проказала Юлія, - що нас так хвилює, що нам так болісно крає душу? Послухай-но, як втішно звучить той [460] далекий спів! Ми помолилися, і з золотих хмар до нас промовляють побожні духи, обіцяючи райське блаженство.

- Так, люба Юліє, - твердо, поважно відповіла князівна, - так, люба Юліє, там, за хмарами - полегкість і блаженство, і я хотіла б, щоб небесний ангел поніс мене до зірок, поки мене не спіймала зла сила. Я хотіла б померти, але знаю, що мене поховають у князівському склепі і предки, які там спочивають, не повірять, що я померла, прокинуться зі свого смертного сну, стануть примарами й виженуть мене геть. Тоді я не належатиму ні до живих, ні до мертвих і ніде не знайду прихистку.

- Ради всіх святих, що ти кажеш, Гедвіго! - злякано вигукнула Юлія.

- Мені вже, - відповіла Гедвіга тим самим твердим, майже байдужим тоном, - мені вже раз таке снилося. А може, це котрийсь мій грізний предок став у могилі вампіром і тепер висмоктує з мене кров. Чи не тому я так часто непритомнію?

- Ти хвора, - вигукнула Юлія, - ти дуже хвора, Гедвіго, тобі шкідливе нічне повітря, швидше ходімо звідси!

Вона обняла князівну, і та мовчки послухалась.

Тим часом місяць піднявся над Гаєрштайном, заливаючи таємничим світлом кущі й дерева, що на тисячі ладів шелестіли й ніжно перешіптувалися з нічним вітром.

- Яка все-таки гарна, - озвалась Юлія, - о, яка все-таки гарна наша земля! Хіба природа не дарує нам свої найкращі дива, як добра мати своїм улюбленим дітям?

- Ти так гадаєш? - мовила князівна і, трохи помовчавши, повела далі: - Я б не хотіла, щоб ти дуже переймалася моїми словами, вважай усе, що я скажу, дише виявом мого поганого настрою. Але ти ще не знаєш, якого нищівного болю може завдати життя. Природа жорстока, вона оберігає і плекає тільки здорових своїх дітей, а хворих кидає, навіть підносить проти самого їхнього існування свою грізну зброю. Ох, ти знаєш, що раніше природа здавалась мені лише картинною галереєю, призначеною для того, щоб випробовувати на ній силу розуму й рук, але тепер усе змінилося, тепер я нічого не відчуваю в ній і нічого не сподіваюсь надалі, крім жахів. Мені було б приємніше походжати в освітленій залі серед строкатого товариства, ніж самітно, тільки з тобою гуляти цього місячного вечора.

Юлії стало страшно, вона побачила, як Гедвіга робиться все кволішою, млявішою, і вона, бідолашна, натужувала всі свої сили, щоб підтримувати товаришку. [461]

Нарешті вони досягли замку. Неподалік від нього на кам'яній лавці під кущем бузини сиділа якась темна, закутана постать. Побачивши її, Гедвіга радісно вигукнула:

- Дякую Пречистій Діві і всім святим, це вона!

І, ніби раптом набравшись сили, випручалась від Юлії і рушила до тієї постаті, яка підвелася й промовила глухим голосом:

- Гедвіго, бідна моя дитино!

Юлія побачила, що то була жінка, закутана з голови до ніг у брунатний плащ, риси її обличчя ховала густа тінь. Юлія зупинилась, тремтячи зі страху.

Жінка й князівна сіли на лавку. Жінка лагідно відгорнула в князівни з чола кучері, поклала обидві руки на нього й тихо, поволі почала щось примовляти незрозумілою мовою; Юлія не могла пригадати, щоб колись чула таку мову. Через кілька хвилин жінка гукнула:

- Дівчино, біжи швидко до замку, поклич камеристок, хай перенесуть князівну до кімнати. її огорнув солодкий сон, а після нього вона прокинеться здорова й весела.

Юлія, хоч яка була приголомшена, не згаяла ні секунди, а швидко зробила те, що їй наказано.

Коли вона повернулася з камеристками, князівна справді солодко спала, закутана в свою шаль, а жінка зникла.

- Скажи мені, - запитала Юлія другого ранку, коли князівна прокинулась цілком здорова, без жодних слідів душевного розладу, чого Юлія так боялася, - скажи мені, ради бога, хто була та дивовижна жінка?

- Не знаю, - відповіла князівна, - я бачила її тільки один раз у житті. Пам'ятаєш, коли я дитиною смертельно захворіла, що вже й лікарі махнули на мене рукою? Однієї ночі вона зненацька з'явилась у моїй кімнаті, сіла біля мене на ліжко, заколисала мене, як учора, я солодко заснула, а прокинулась цілком здорова. Вчора вночі образ тієї жінки вперше знов постав перед моїми очима, мені здалося, що вона повинна з'явитись і врятувати мене, і так воно й сталося. Якщо ти мене любиш, то прошу тебе, мовчи, що вона з'явилась до мене, ні словом, ні якось інакше не викажи, що з нами трапилося щось незвичайне. Згадай Гамлета і будь моїм любим Гораціо! Певна річ, що з цією жінкою пов'язана якась таємниця, та нехай вона й залишиться для нас таємницею, мені здається, що було б небезпечно дошукуватись до неї. Хіба не досить того, що я здорова, весела і позбулася всіх примар, які мене переслідували? [462]

Всі дивувалися, що князівна так раптово одужала. Лейб-медик запевняв, що на неї так вплинула вечірня прогулянка до каплиці діви Марії, яка зняла з неї нервове напруження, він тільки забув сам порадити хворій таку прогулянку. Але Бенцон мовила сама до себе:

- Гм! У неї була стара... Нехай, цього разу подаруємо їй. Ну, а тепер пора, щоб на те фатальне запитання біографа: «Ти

(М. п. д.) ти кохаєш мене, прекрасна Кицькиць? О, кажи мені про це, кажи знов і знов, щоб мене сповнив ще більший захват і щоб я міг набалакати стільки безглуздя, скільки годиться коханцеві, створеному уявою найкращого романіста! Але, серденько, ти вже помітила мою величезну любов до співу, а також мою майстерність, тож чи не будеш ти, найдорожча, така ласкава й не заспіваєш мені якусь пісеньку?

- Ох, - відповіла Кицькиць, - ох, любий Муре, хоч мистецтво співу мені теж не чуже, ти знаєш, як то буває з молодими співачками, що вперше виступають перед артистами і знавцями! Страх, несміливість стискають їм горло, і найкращі звуки, трелі та морденти фатально застряють у ньому, наче риб'ячі кістки. Заспівати арію тоді просто неможливо, тому як правило починають з дуету. Отже, спробуймо, милий, коли твоя ласка, якийсь коротенький дует!

Це мене влаштовувало. Ми відразу почали ніжний дует: «Ми бачились лиш раз, а серце все в вогні» і т. д. і т. д. Спершу Кицькиць співала несміливо, але скоро їй додав відваги мій сильний фальцет. Голос у неї був дуже милий, виконання виразне, невимушене, ніжне - одне слово, вона показала себе гарною співачкою. Я був у захваті, хоч і бачив, що мій приятель Овідій підвів мене й цього разу. Якщо Кицькиць так чудово вміла cantare(1), то вже не було потреби chordas tangere(2), отже, й не було потреби вимагати гри на гітарі.

Потім Кицькиць виконала на диво легко, незвичайно виразно й вишукано відому арію «Di tanti palpiti»(3) і т. д. і т. д. Від героїчного, потужного речитативу вона прекрасно перейшла на чисто котяче солодке анданте. Ця арія була ніби написана для неї, вона й мені переповнила серце, і я гучним криком виявив свою радість. Ох, Кицькиць могла б цією арією надихнути цілу громаду чутливих котів! Ми заспівали ще один [463] дует із зовсім нової опери, шо також нам удався, ніби був написаний для нас. Божисті рулади блискуче виливалися з наших грудей, бо вони здебільшого складались із хроматичних гам. І взагалі при цій нагоді треба зауважити, що нашій котячій породі властиві хроматизми, тому кожен композитор, який хоче творити музику для котів, добре зробить, коли будуватиме мелодію і все інше на хроматичній основі. На жаль, я забув прізвище чудового майстра, що скомпонував цей дует, він гідний чоловік і композитор на мій смак.

(1) Співати {лат.).

(2) Торкатися струн (лат.).

(3) З таким тремтінням (італ.).

Поки ми співали, на дах виліз чорний кіт і блимнув на нас своїми вогнистими очима.

- Будь ласка, голубе, вшивайтеся звідси, - гукнув я йому, - а то я видряпаю вам очі і скину вас із даху! Та коли ви хочете співати з нами, то просимо.

Я знав, що в того юнака в чорному чудовий бас, тому запропонував йому виконати одну композицію, яку, щоправда, сам я не вельми любив, але яка нам дуже пасувала з огляду на мою близьку розлуку з Кицькиць. Ми заспівали: «Невже ми бачимось востаннє?» Та тільки-но я разом з чорним котом почав запевняти, що боги будуть милосердні до мене, як біля нас упав на дах добрячий уламок черепичини і чийсь жахливий голос крикнув:

- А щоб вам заціпило, прокляті котюги! Смертельно перелякані, ми одне за одним гайнули на

горище. О, черстві варвари, позбавлені мистецького чуття, глухі навіть до найзворушливіших звуків любовної туги, вам аби тільки мститися, вбивати, нищити!

Як я вже казав, те, що мало звільнити від мук кохання, ще дужче мене обплутало. Кицькиць виявилась такою музикальною, що скоро ми з нею вже чудово імпровізували. А ще трохи згодом вона навчилась прекрасно вторувати моїм власним мелодіям, і від цього я остаточно втратив розум. Мене так змучило кохання, що я зблід, схуд і геть перевівся. Нарешті, нарешті, після довгих страждань мені спав на думку останній засіб вилікуватись від кохання, хоч до нього вдаються вже тільки з розпуки. Я запропонував своїй Кицькиць серце і лапу. Вона прийняла мої пропозиції, і тільки-но ми стали подружжям, я відразу помітив, як любовна туга де й ділася. Молочна каша й печеня знов чудово смакували мені, до мене повернувся добрий гумор, вуса мої розпушилися, а хутро набуло давнього чарівного блиску, я почав ще більше, ніж колись, приділяти часу своєму туалетові, зате Кицькиць стала трохи неохайна. Незважаючи на це, я написав [464] про свою Кицькиць ще кілька віршів, і вони звучали тим краще, тим правдивіше, чим гучнішими словами я змальовував свою мрійливу ніжність, чим вищий брав тон, аж поки мені здалося, що я досяг найвищої вершини. Наостанці я присвятив своїй коханій ще одну грубу книжку, отже, з літературно-естетичного погляду зробив усе, що можна вимагати від чесного, щиро закоханого кота. А втім, ми, себто я і моя Кицькиць, вели по-домашньому спокійне, щасливе життя на солом'яній маті під дверима в мого господаря. Та хіба в цьому світі щастя може довго тривати? Незабаром я помітив, що Кицькиць часто в моїй присутності буває неуважна, що вона, коли я з нею розмовляю, відповідає щось навмання, що з уст її злітають глибокі зітхання, що співає вона тільки смутні любовні пісні. Врешті вона стала зовсім млява й наче хвора. Коли я питав, що з нею, вона лише гладила мене по щоках і відповідала: «Нічого, анічогісінько, любий мій, добрий татку». Та все це мені не подобалось. Часто я даремно чекав її на маті, даремно шукав у льоху й на горищі, а коли знаходив і лагідно дорікав їй, вона виправдувалась тим, що її здоров'я вимагає довгих прогулянок і що один лікар-кіт навіть рекомендував їй поїхати на води. Це також не подобалось мені. Видно, вона відчувала моє приховане невдоволення й намагалася задобрити мене пестощами, але в тих пестощах теж було щось дивне, що охолоджувало мене замість розпалювати, і знову ж таки це мені не подобалось. Я не здогадувався, що така поведінка моєї Кицькиць має особливі причини, відчував тільки, що поступово в моєму серці згасла остання іскра кохання до прекрасної супутниці в житті і що поряд із нею мене опадає смертельна нудьга. Тоді я пішов своїм шляхом, а вона своїм; коди ж ми випадково сходились на маті, то ласкаво дорікали одне одному, ставали ніжним подружжям і вихваляли свій домашній затишок.

Якось мене відвідав у господаревій кімнаті чорний бас. Він почав говорити недомовками, тоді раптом навпростець запитав, як ми живемо з Кицькиць, одне слово, я зрозумів, що в нього щось лежить на серці і він хоче мені відкрити його. Нарешті все з'ясувалося. Один юнак, що служив раніше в армії, повернувся додому і жив у сусідстві на невеличку пенсію, яку йому риб'ячими кістками й недоїдками викидав господар харчівні, що теж там жив. Той юнак був чудової статури, дужий, як Геркулес, до того ж ходив у розкішному чужоземному мундирі чорно-сіро-жовтих кольорів, [465] з почесним орденом Смаженого сала на грудях, якого він отримав за відвагу, виявлену під час звільнення від мишей цілої комори, в чому йому допомагало кілька товаришів. На того кота задивлялися всі навколишні дівчата й молодиці, їхні серця починали стукотіти дужче, коли він з'являвся, зухвалий і відважний, високо тримаючи голову й кидаючи навколо себе вогнисті погляди. Отож він, як запевняв чорний кіт, закохався в мою Кицькиць, і вона відповідала йому взаємністю; тепер уже напевне відомо, що вони кожної ночі потай сходились на побачення за димарем або в льоху.

- Мені дивно, - сказав чорний кіт, - мені дивно, дорогий друже, що ви, такий прозірливий, давно цього не помітили. Але закохані чоловіки часто бувають сліпі, і мені прикро, що я, як ваш приятель, мушу відкрити вам очі, бо знаю, що ви закохані по самі вуха в свою незрівнянну дружину.

- О Муцію (так звався чорний кіт), о Муцію! - вигукнув я. - Чи кохаю я, дурний, ту прекрасну зрадницю? Я молюся на неї, я належу їй душею і тілом! Ні, вона не могла такого зробити, моє вірне серденько! Муцію, чорний наклепнику, ось тобі винагорода за твій ганебний вчинок!

Я підняв лапу з випущеними пазурами, але Муцій приязно глянув на мене і спокійно повів далі:

- Не гарячкуйте, голубе. Вам випала така сама доля, як багатьом достойним чоловікам, скрізь панує ганебна невірність і, на жаль, найбільше серед нас, котів.

Я опустив підняту лапу, кілька разів підстрибнув, ніби у великому розпачі, а потім люто закричав:

- Невже це можливе? Невже це можливе? Небесні сили! Земле! Що згадати ще треба? Пекло? І хто мені таке заподіяв? Чорно-сіро-жовтий кіт! І як вона, моя люба дружина, завжди вірна й ласкава, могла так підступно обдурити того, хто, заколисаний солодкими любовними мріями, часто спочивав на її грудях? О, лийтеся, сльози, лийтеся через невдячну жінку! Ох, сто чортів йому в печінки, куди це годиться, хай його дідько вхопить, того строкатого негідника за димарем!

- Заспокойтесь, - сказав Муцій, - прошу вас, заспокойтесь! Вас надто розлютило несподіване горе. Як щирий приятель, я більше не буду заважати вашому приємному розпачеві. Коли ви з невтішного жалю захочете вкоротити собі віку, я можу забезпечити вас чудовою щурячою отрутою, хоч ні, я не зроблю цього, адже ви такий милий, чарівний [466] кіт, було б страшенно шкода вашого молодого життя. Знайдіть якусь розраду, відпустіть Кицькиць, на світі, крім неї, є стільки гарненьких кішок! До побачення, друже!

І Муцій вибіг у відчинені двері.

Коли я, тихо лежачи під грубою, добре подумав про те, що мені розповів Муцій, то відчув, ніби в душі моїй ворухнулося щось схоже на таємну радість. Тепер я знав, що діється з Кицькиць, і муки непевності скінчилися. А проте задля пристойності я виявляв належний відчай, і, як мені здавалося, та сама пристойність вимагала, щоб я добре надухопе-лив чорно-сіро-жовтого нахабу.

Уночі я вистежив закохану пару за димарем і, крикнувши: «Ох ти, сатанинське поріддя, мерзенний зраднику!» - люто накинувся на свого суперника. Та він, переважаючи мене силою, в чому я, на жаль, надто пізно пересвідчився, схопив мене й так почав гамселити, що з мене полетіли жмути шерсті, потім швидко гайнув геть. Кицькиць лежала непритомна, та коли я наблизився до неї, спритно схопилась на ноги і, як і її коханець, чкурнула на горище.

Безсилий, з закривавленими вухами, я сповз униз до свого господаря, проклинаючи себе за те, що надумав захищати свою честь; тепер я зовсім не вважав ганьбою відступити Кицькиць чорно-сіро-жовтому.

- Яка жорстока доля! - міркував я. - Через моє чисте, романтичне кохання мене пхнули в канаву, а подружнє щастя не дало мені нічого, крім доброї прочуханки.

Другого ранку я страшенно здивувався, коли, вийшовши з кімнати свого господаря, побачив на маті Кицькиць.

- Любий Муре, - спокійно, ласкаво озвалась вона, - мені здається, що я вже не кохаю тебе так палко, як кохала раніше, і це мене дуже засмучує.

- О дорога Кицькиць, - ніжно відповів я, - твої слова крають мені серце, але мушу визнати, що відколи відбулися певні події, я також збайдужів до тебе.

- Не ображайся, - повела вона далі, - не ображайся, милий друже, але мені здається, що я давно вже терпіти тебе не можу.

- Сили небесні! - захоплено вигукнув я. - Яка спорідненість душ! Я відчуваю те саме.

Дійшовши таким чином згоди, що ми одне одного терпіти не можемо й мусимо розлучитись навіки, ми якнайніжніше обнялися і ревно заплакали з радощів і захвату. [467]

Потім ми розлучились; кожне з нас було переконане, що друге має велику, шляхетну душу, і ми вихваляли одне одного всім, хто тільки хотів слухати.

- І я бував в Аркад ії! - вигукнув я і з ще більшим, ніж раніше, запалом узявся до мистецтв та наук.

(А. м.) - Признаюся вам, - сказав Крейслер, - так, признаюся вам щиро: цей спокій здається мені страшнішим за найбільшу бурю. Це глуха, гнітюча тиша перед нищівною бурею, що налягла на цілий двір, який князь Іреней виставив на оглядини, мов альманах форматом duodecimo(1) із золотими берегами. Але дарма ясновельможний володар, наче другий Франклін, ненастанно влаштовує бучні бенкети, немов громовідводи, блискавка однаково вдарить і, може, навіть обсмалить його парадні шати. Це правда, князівна Гедвіга тепер уся просвітліла, її можна порівняти з чистим звучанням ясної мелодії, яка прийшла на зміну шаленим, тривожним акордам, що впереміш виривалися з її зранених грудей, проте... Ну от! Гедвіга, погідна і приязна, гордовито виступає поряд з бравим неаполітанцем, який веде її під руку, а Юлія чарівно всміхається йому і слухає компліменти, які княжич, не зводячи очей з нареченої, вміє спрямувати так спритно, що вони рикошетом влучають у її юну, недосвідчену душу. Навіть якби ця небезпечна зброя була націлена просто в Юлію, то не влучала б так точно, як тепер. Але ж Бенцон розповідала мені, начебто Гедвіга спершу злякалась цього monstro turchino, та й спокійній Юлії, лагідній, невинній дитині, цей видженджурений general en chef(2) видався гидким василіском. О, ви не помилялися, чутливі душі! Хіба я, в біса, не читав у «Всесвітній історії» Баумгартена, що змій, який позбавив нас раю, хизувався в золотій лусці? Я пригадую це, коли дивлюся на вигаптуваного золотом Гектора. До речі, Гектором звали також одного дуже достойного бульдога, який любив мене і був безмежно відданий мені. Я б хотів, щоб той пес був зі мною, я б його нацькував на його вельможного тезку, хай би він схопив за поли княжича, що, набундючившись, красується між двома милими дівчатами! Або ви скажіть мені, майстре, - адже ви знаєте всілякі штуки, - скажіть мені, як би його при потребі обернутись в осу! Я б доти жалив того вельможного пса, доки збив би з нього прокляту пиху! [468]

(1) В дванадцяту частку аркуша (лат.).

(2) Полководець (франц.).

- Я дав вам, - сказав майстер Абрагам, - я дав вам вибалакатись, Крейслере, а тепер питаю, чи захочете ви вислухати мене спокійно, коли я відкрию вам дещо таке, що підтвердить ваші передчуття?

- Хіба я, - відповів Крейслер, - хіба я не солідний капельмейстер? Я маю на думці не філософське значення цього слова, тобто я не постулюю свого «я» як капельмейстер, а просто посилаюсь на свою моральну здатність зберігати спокій у пристойному товаристві й не крутитись, коли мене кусає блоха.

- Ну то знайте, - повів далі майстер Абрагам, - то знайте, Крейслере, що один незвичайний випадок дав мені змогу глибше зазирнути в життя княжича. Ви маєте рацію, коли порівнюєте його з райським змієм. Під гарною оболонкою - цього в нього не відбереш - схована отруйна розбещеність, я б навіть сказав підлість. Так, він задумав підлоту, із багато чого, що тут відбувалося, я довідався, що він обрав своєю жертвою милу Юлію.

- Он що! - вигукнув Крейслер і забігав по кімнаті. - Он яку мету мають твої солодкі пісні, павичу! Хитро, хитро! Княжич, спритний жевжик, простягає свої лапи і по дозволені, й по заборонені плоди! Та стривай, масноязикий неаполітанцю, ти не знаєш, що Юлію оберігає хоробрий капельмейстер, у нього музика в крові, і непогана музика, тож коли ти наблизишся до Юлії, він поведеться з тобою так, як з проклятущим квартквінтакордом, з яким будь-що треба впоратись. І капельмейстер зробить те, чого вимагає його фах, тобто він упорається з тобою, ввігнавши тобі кулю в лоба, або прохромить цією схованою в палиці шпагою!

Крейслер витяг із палиці шпагу, став у позицію й запитав майстра, чи він має досить войовничий вигляд, щоб прохромити вельможного собаку.

- Заспокойтесь, - відповів майстер Абрагам, - заспокойтесь, Крейслере, щоб зіпсувати княжичеві гру, не треба таких геройських подвигів. Проти нього є інша зброя, і я вам дам її в руки. Вчора я сидів у рибальській хатині, коли княжич ішов повз неї зі своїм ад'ютантом. Вони мене не помітили. «Князівна гарна, - мовив княжич, - але маленька Бенцон - просто богиня! Вся кров у мені закипіла, коли я побачив її. Ох, вона повинна стати моєю ще до того, як я запропоную руку князівні. Як ти гадаєш, вона може виявитись непохитною?» - «Котра жінка встоїть перед вами, ваша вельможність?» - відповів ад'ютант. «Але ж, хай йому біс, - [469] повів далі княжич, - вона, здається, невинна, як дитина». - «І простодушна, - сміючись, додав ад'ютант.- А саме невинні й простодушні дівчата, коли їх приголомшить своїм натиском звиклий до успіхів чоловік, покірно піддаються йому, вважаючи потім, що то була божа воля, і ще й відчувають палку любов до переможця! Так може і з вами вийти, ваша вельможність». - «Непогано було б! - сказав княжич. - Аби тільки побачити її саму. Як це зробити?» - «Дуже легко, - відповів ад'ютант. - Я помітив, що мала часто гуляє сама в парку. Коли ви...» Але тепер вони вже відійшли далі, і я більше нічого не вчув. Мабуть, вони сьогодні ж таки спробують здійснити свій пекельний план, і його треба поламати. Я міг би це зробити сам, проте з певних причин не хотів би передчасно показуватись княжичеві на очі. Тому вам, Крейслере, треба негайно йти у Зіггартсгоф і почекати, поки Юлія, як звичайно, вийде присмерком до озера годувати прирученого лебедя. Саме про ці її прогулянки, мабуть, і вивідав той негідник. Але ви матимете зброю, Крейслере, і найдокладніші настанови, як треба діяти, щоб виявитись добрим полководцем у боротьбі з небезпечним княжичем.

Біографа знов бере жах, що відомості, з яких йому доводиться ліпити цю повість, такі уривчасті. Хіба не годилося б тут пояснити, які настанови дав Крейслерові майстер Абра-гам? Бо як потім з'явиться й сама зброя, тобі, ласкавий читачу, важко буде зрозуміти, що й до чого. Проте нещасний біограф поки що не знає жоднісінького слова з тієї настанови, завдяки якій чесному Крейслерові (принаймні це начебто не викликає сумніву) відкрилась якась особлива таємниця. Але потерпи ще трішки, ласкавий читачу, згаданий біограф ладен закластися на свій великий палець, без якого не міг би писати, що до закінчення книжки й ця таємниця буде викрита. Тим часом ми можемо розповісти, що, коли сонце стояло на вечірньому прузі, Юлія з кошичком білого хліба в руці, співаючи, надійшла парком до озера й зупинилася посеред містка неподалік від рибальської хатини. А Крейслер засів у кущах, тримаючи перед очима добру підзорну трубу, через яку він чітко все бачив крізь гілля, що його приховувало. Лебідь підплив ближче, і Юлія почала кидати йому шматочки хліба, які той жадібно хапав. Годуючи лебедя, Юлія голосно співала, тому не почула швидких кроків княжича Гектора, що йшов до неї. І коли він зненацька опинився поряд, вона здригнулась, ніби дуже злякалася. [470]

Княжич схопив дівчину за руку, притиснув ту руку до своїх грудей, до губ, а тоді став біля неї і перехилився через поруччя. Юлія, дивлячись на озеро, й далі годувала лебедя, а княжич щось палко їй говорив.

- Не корч таких гидотно-солодких мін, павичу! Ти хіба не помітив, що я сиджу поряд у кущах і можу тобі надавати ляпасів? О боже святий, чого на твоїх щічках дедалі дужче проступають рум'янці, милий ангеле? Чого ти так чудно дивишся на того лиходія? Ти всміхаєшся? Так, під його гарячим, отруйним подихом твоє серце мусить розкритися, як пуп'янок розгортає під палючим промінням сонця прекрасні пелюстки, щоб пришвидшити свою загибель!

Так промовляв Крейслер, спостерігаючи пару, яку наблизила до нього чудова підзорна труба. Княжич також кинув кілька шматочків хліба, та лебідь не захотів їх їсти, а почав голосно, негарно кричати. Тоді княжич обняв Юлію рукою і заходився кидати хліб так, щоб лебедеві здавалося, ніби то дівчина годує його. Тепер його щока майже торкалася щоки Юлії.

- Саме так, вельможний мерзотнику, бери в пазурі, са-новитий хижаку, свою здобич і міцно тримай її, але тут, у кущах, хтось уже прицілюється в тебе й зараз підіб'є тобі блискучі крила, тоді з тебе опаде пишне пір'я і зійде нанівець твоє полювання!

Ось княжич узяв Юлію за руку, і вони рушили до рибальської хатини. Але біля самого порога Крейслер з'явився з-за кущів, підійшов до них, низько вклонився княжичеві і сказав:

- Прекрасний вечір, дивовижно чисте повітря, сповнене чудових пахощів! Ви, мабуть, почуваєте себе тут, ваша ясновельможність, як у своєму чудовому Неаполі.

- Хто ви такий, добродію? - невдоволено спитав княжич.

Але тієї миті Юлія висмикнула свою руку з княжичевої, привітно подала її Крейслерові і мовила:

- О, як добре, любий Крейслере, що ви знов тут! Ви ж бо знаєте, як я за вами нудьгую! Мати навіть картає мене, Що я поводжуся, мов плаксива, невихована дитина, коли вас немає бодай один день. Я б захворіла з журби, якби повірила, що ви збайдужіли до мене й до мого співу.

- Ага, - сказав княжич, люто блимаючи очима то на Юлію, то на Крейслера, - ага, то ви мосьє де Крезель! Князь вельми хвалив вас. [471]

- Хай бог благословить, - мовив Крейслер, і все його обличчя заграло безліччю тремтливих зморщок і зморщечок, - хай бог благословить за це доброго володаря, бо тепер мені, може, пощастить домогтися того, чого я хотів просити у вашої ясновельможності, а саме: ласкавої протекції. Я плекаю сміливу надію, що ви з першого ж погляду виявили до мене прихильність, коли мимохідь дуже влучно назвали мене блазнем, а оскільки блазні на все мастаки, то...

- Ви, бачу, - перебив його княжич, - ви, бачу, жартун.

- Анітрохи, - повів далі Крейслер. - Щоправда, я люблю жарти, але кепські, а це, знову ж таки, все одно що не жарти. Тим часом мені дуже кортить поїхати до Неаполя й записати на молі кілька гарних рибальських і бандитських пісень ad usum delphini(1). Ви, дорогий княжичу, як людина добра і прихильна до мистецтв, може, дасте мені якісь рекомендації...

- Ви веселий чоловік, - знов перебив його княжич, - ви веселий чоловік, мосьє де Крезель, мені це подобається, справді подобається. Ну, а тепер я більше не заважатиму вашій прогулянці. Adieu!(2)

(1) Для учнів (лат.).

(2) Прощавайте! (Франц.)

- Ні, ваша ясновельможність, - сказав Крейслер, - я не можу пропустити нагоду показати вам себе в найкращому світлі. Чи не були б ви такі ласкаві зайти до хатини, там стоїть маленьке фортепіано, і панна Юлія напевне зробить мені ласку й заспіває зі мною дует.

- З величезною втіхою! - вигукнула Юлія і схопила Крейслера за руку.

Княжич зціпив зуби й велично рушив попереду. На ходу Юлія прошепотіла капельмейстерові на вухо:

- Крейслере, чого у вас такий дивний настрій?

- О господи, - так само тихо відповів Крейслер, - о господи! А ти спиш, заколисана облудними мріями, коли змій уже наближається, щоб убити тебе отруйним жалом?

Юлія глянула на нього, безмежно вражена. Тільки раз, у хвилину найвищого музичного натхнення, Крейслер був звернувся до неї та «ти».

Коли дует скінчився, княжич, що вже під час співу не раз кричав «Браво, бравіссімо!», почав бурхливо виявляти свій захват. Він палко обцілував Юліїну руку, присягнувся, що ніколи ще жоден спів так не промовляв до його душі, й [472] попросив Юлію дозволити йому поцілувати божисті уста, з яких лився нектар тих райських звуків.

Юлія злякано відступила назад, а Крейслер став перед княжичем і сказав:

- Оскільки ви, ваша ясновельможність, не побажали сказати мені жодного похвального слова, на яке я, гадаю, як композитор і як добрий співак, заслужив так само, як і панна Юлія, то я з цього роблю висновок, що мої мізерні музичні знання не справляють достатнього враження. Але я і в малярстві не початківець, тож матиму честь показати вашій ясновельможності мініатюрний портрет однієї особи, незвичайна доля та дивний кінець якої мені так добре відомі, що я ладен розповідати про них кожному, хто побажає вислухати мене.

- От причепився, як сльота, - пробурмотів княжич. Тим часом Крейслер витяг з кишені маленьку скриньку, дістав із неї мініатюрний портрет і підніс його до очей княжичеві. Як тільки той глянув на портрет, вся кров у нього відійшла від обличчя, очі втупились у простір, губи затремтіли.

- Maledetto!(1) - крізь зуби просичав він і вибіг з хатини.

(1) Проклятий! (Італ.)

- Що це таке? - спитала смертельно злякана Юлія. - Ради всіх святих, що все це означає, Крейслере?

- Дурниці, - відповів Крейслер, - веселі витівки, вигнання диявола! Гляньте, люба панно, як милостивий княжич чеше містком, міряє такі довжелезні кроки, на які тільки здатні його вельможні ноги. Господи! Та він цілком зраджує свою милу, ідилічну вдачу, він навіть не дивиться на озеро і не має ніякісінького бажання годувати лебедя, любий, добрий... диявол!

- Крейслере, від вашого тону в мене холоне серце, я передчуваю лихо... Що у вас зайшло з княжичем?

Капельмейстер відступив від вікна і, глибоко розчулений, глянув на Юлію, що стояла перед ним, склавши руки, наче благала доброго духа відігнати від неї страх, через який у неї до очей підступили сльози.

- Ні, - почав він, - жоден зловорожий дисонанс не повинен порушувати небесної гармонії, що живе в твоїй душі, невинна дитино! Пекельні духи шастають по світу, замасковані блискучими шатами, але над тобою вони не мають сили, ти не повинна знати про їхні темні справи! Не хвилюйтеся, [473] Юліє, не вимагайте від мене, щоб я щось казав вам, усе вже минулося!

Тієї миті до хатини зайшла дуже стривожена Бенцон.

- Що сталося, - вигукнула вона, - що сталося? Княжич, мов шалений, промчав мимо, навіть не помітивши мене. Біля самого замку йому назустріч трапився ад'ютант, вони про щось схвильовано порозмовляли, потім, як мені здалося, княжич дав йому якесь важливе доручення, бо ад'ютант не пішов за ним до замку, а стрімголов помчав до павільйону, де він тим часом живе. Садівник сказав мені, що ти стояла з княжичем на містку. Тоді, сама не знаю, чому, мене опанувало страшне передчуття якогось нещастя, і я кинулася сюди. Що сталося?

Юлія розповіла їй усе.

- Таємниці? - гостро спитала Бенцон і пильно глянула на Крейслера.

- Шановна раднице, - відповів Крейслер, - бувають хвилини, ситуації, обставини, коли, здається мені краще мовчати, бо якщо розтулиш рота, то почнеш верзти таке, що тільки дратуватимеш розважних людей.

І він більше нічого не сказав, хоч Бенцон, здавалось, образила його мовчанка.

Капельмейстер провів радницю з Юлією до замку, тоді рушив назад у Зіггартсвайлер. Коли він зник у тінистих алеях парку, з павільйону вийшов ад'ютант і подався за ним. Невдовзі по тому в лісовій гущавині пролунав постріл.

Тієї самої ночі княжич виїхав із Зіггартсвайлера. Він листом попрощався з князем і пообіцяв, що скоро повернеться. Коли другого ранку садівник зі своїми людьми обходив парк, він знайшов Крейслерового капелюха, на якому були сліди крові. А сам Крейслер як крізь землю провалився. Казали

Книга: Ернст Теодор Амадей Гофман Життєва філософія кота Мура разом з уривками біографії капельмейстера Йоганнеса Крейслера, випадково знайденими серед аркушів макулатури Переклад Євгена Поповича

ЗМІСТ

1.	Ернст Теодор Амадей Гофман Життєва філософія кота Мура разом з уривками біографії капельмейстера Йоганнеса Крейслера, випадково знайденими серед аркушів макулатури Переклад Євгена Поповича
2.	ПЕРЕДНЄ СЛОВО АВТОРА, НЕ ПРИЗНАЧЕНЕ ДЛЯ ДРУКУ Спокійно і...
3.	Розділ другий ЮНАК ПІЗНАЄ ЖИТТЯ. БУВАВ І Я В АРКАДІЇ (М....
4.	ТОМ ДРУГИЙ Розділ третій МІСЯЦІ...
5.	Розділ четвертий КОРИСНІ НАСЛІДКИ ВИЩОЇ КУЛЬТУРИ. МІСЯЦІ...
6.	ДОПИСКА ВИДАВЦЯ Наприкінці другого тому видавець змушений...

На попередню



Додати в закладки

  
Переклад Translate