Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Ернст Теодор Амадей Гофман Життєва філософія кота Мура разом з уривками біографії капельмейстера Йоганнеса Крейслера, випадково знайденими серед аркушів макулатури Переклад Євгена Поповича

ТОМ ДРУГИЙ

Розділ третій МІСЯЦІ НАВЧАННЯ. ПРИМХЛИВА ГРА ВИПАДКУ

(М п. д.) Пристрасть, палке бажання сповнює наші груди, та коли ми нарешті здобуваємо те, чого домагалися, долаючи сотні перепон, бажання наше зразу гасне, обертається [474] в мертвотно-холодну байдужість, і ми кидаємо свій здобуток, немов набридлу іграшку. А тільки-но це станеться, ми починаємо гірко жалкувати, що так поквапились, знов чогось домагаємось, і життя триває далі у безперервній зміні бажання й відрази. Така наша котяча натура. Цей вислів правильно визначає наш рід, до якого зараховує себе й гордовитий лев, що його навіть славетний Горнвіла в Тіковому «Октавіані» зве великим котом. Авжеж, ще раз кажу - така наша котяча натура, і вона не може бути інакшою. Котяче серце мінливе.

Найперший обов'язок чесного біографа - бути відвертим і нізащо не жаліти себе самого. Тому щиро, поклавши лапу на серце, признаюся, що, незважаючи на невситимий запал, з яким я налягав на мистецтва й науки, все ж таки часто на думку мені раптом спадала прекрасна Кицькиць і перебивала мої студії.

Мені здавалося, що я не повинен був залишати її, що я знехтував щирим серцем, яке вірно кохало мене і на яке просто найшла хвилинна мана, засліпивши його. Ох! Часто, коли я хотів натішитись великим Піфагором (я тоді дуже пильно вивчав математику), ніжна лапка в чорній панчішці відсувала раптом усі катети й гіпотенузи, і переді мною з'являлась вона, красуня Кицькиць, у гарненькій оксамитовій шапочці на голові, і в чаріввій трав'янистій зелені іскристих, найкращих у світі очей я читав лагідний докір. Які чудові підскоки й вистриби, які милі вигини й закрути хвоста! У моєму серці знов спалахувало кохання, я в захваті хотів обняти її, але знадливе видиво зникало.

Звичайно ж, такі спогади про любовну Аркадію трохи засмучували мене і йшли на шкоду обраній мною кар'єрі поета і вченого, бо скоро виродилися в лінощі, які я не міг перебороти. Я хотів зробити зусилля над собою і вирватися з того прикрого стану, швидко зважитись на щось, відшукати Кицькиць. Та тільки-но я ставив лапу на першу сходинку, щоб піднятись у вищі сфери, де я сподівався знайти свою милу, як мене охоплював сором і несміливість, я відсмикував лапу й сумно ховався під грубу.

Незважаючи на цей тяжкий душевний стан, я в той час тішився винятковим тілесним здоров'ям, зробився якщо й не набагато вченішим, то набагато ситішим і дужчим, а коли дивився в дзеркало, то задоволено помічав, що на моєму круглощокому виду поряд із молодечою свіжістю помалу з'являється новий вираз, який викликає пошану. [475]

Навіть господар помітив, що в мене змінився настрій. І справді: колись я мурчав і весело вистрибував, як він давав мені щось смачненьке, колись я качався біля його ніг, перекидався і навіть вискакував до нього на коліна, як він, прокинувшись уранці, гукав мені: «Доброго ранку, Муре!» Тепер я облишив усе це й обмежувався самим лише привітним «Няв!» та ще гордо, граційно вигинав спину, що, як відомо тобі, ласкавий читачу, вміємо робити тільки ми, коти. Мене тепер навіть не приваблювала гра в пташку, яку я раніше так любив. Гадаю, що гімнастам і всім іншим особам з мого роду, які роблять фізичні вправи, корисно буде дізнатися, в чому та гра полягає. То слухайте ж: господар прив'язував одно або двоє гусячих пер на довгу нитку й то опускав їх, то смикав угору, одне слово, змушував їх літати. А я, причаївшись у кутку, вичікував слушну хвилину й стрибав до пер, і так доти, аж доки ловив їх і роздирав на клапті. Іноді ця гра так захоплювала мене, що я й справді починав вважати ті пера за живу пташку і весь аж палав, отже, і мій розум, і тіло мали роботу, першому додавалось освіти, а другому сили. І ось тепер навіть ця гра не приваблювала мене, я спокійно лежав собі на подушці, хоч би скільки господар вимахував своїм пір'ям.

- Коте, - сказав він мені одного дня, коли пера залетіли просто на мою подушку, залоскотавши мене по носі, а я, майже не розплющивши очей, тільки простяг до них лапу, - коте, ти став зовсім не такий, як був, ти з кожним днем млявішаєш і ледачієш. Мабуть, ти забагато їси і спиш.

Від цих слів господаря мою душу ніби осяяв промінь світла. А я приписував свою мляву журу тільки спогадам про Кицькиць, про легковажно втрачений любовний рай і аж тепер раптом зрозумів, як земне життя, ставлячи свої вимоги, посварило мене з моїми студіями, що були виявом мого поривання до високого. В природі є речі, що яскраво показують нам, як закованій душі доводиться приносити в жертву свою волю тиранові, що зветься тілом. До цих речей я зараховую насамперед смачну манну кашу на молоці і з маслом, а також широку, напхану кінським волосом подушку. Ту чудову кашу дуже добре вміла варити господарева служниця, тож я щоранку всмак з'їдав її дві повні тарілки. А після такого ситого сніданку де вже було до наук, вони здавались мені сухим шматком хліба, і дарма я, кинувши їх, квапливо переходив до поезії. Ні хвалені твори найновіших авторів, ні найвідоміші трагедії уславлених поетів не могли захопити [476] моєї уяви, думки мої починали снувати іншу, химерну нитку, вправна в куховарстві служниця господаря мимоволі вступала в конфлікт з автором книжки, і мені починало здаватися, що та служниця набагато краще, ніж він, знає, в яких частках і як саме треба змішувати смалець, солодощі, скільки доливати води. О лихо - я, наче вві сні, плутав духовні й тілесні насолоди! І справді, таки вві сні, бо мене опадала дрімота й спонукала шукати ту другу небезпечну річ, широку, напхану кінським волосом подушку, щоб солодко виспатись на ній. І тоді переді мною з'являвся милий образ чарівної Кицькиць. О боже, все перебувало у фатальному взаємозв'язку: манна каша, нехтування науками, меланхолія, подушка, моя непоетична натура, спогади про кохання! Правду казав господар, я забагато їв і спав! З яким суворим стоїцизмом я не раз вирішував стати помірнішим, але котяча натура слабка, найкращі, найшляхетніші рішення розпадаються в друзки, коли ми вчуємо солодкий запах молочної каші чи побачимо принадно пухку подушку.

Одного дня я почув, як господар вийшов до передпокою і сказав, до когось звертаючись:

- Ну добре, заходь, може, йому з тобою буде веселіше. Тільки не бешкетуйте, не стрибайте до мене на стіл, не перекиньте чорнильниці чи не наробіть ще якоїсь шкоди, а то обох вижену надвір.

Він трохи прочинив двері й когось упустив. То виявився не хто інший, як мій приятель Муцій. Я його насилу впізнав. Шерсть у нього, раніше така гладенька і блискуча, стала блякла й кошлата, очі глибоко запали, в усій його постаті, колись досить пристойній, хоч, правда, трохи грубуватій, з'явилося щось зухвале, брутальне.

- Ну, - пирхнув він, - нарешті я знайшов вас! Щоб оце вас треба було шукати аж під цією проклятою грубою? Але... з вашого дозволу!

Він підступив до миски і з'їв смажену рибину, яку я лишив собі на вечерю.

- Скажіть мені, - мовив він, наминаючи рибину, - скажіть мені, де ви в біса ділися, чому ви більше не приходите на дах, чому вас ніде не видно у веселому товаристві?

Я пояснив йому, що, відмовившись від кохання до чарівної Кицькиць, я цілком віддався наукам, отже, ні про які прогулянки не могло бути й мови. І мене нітрохи не вабить товариство, бо тут, у мого господаря, є все, чого тільки моя душа забажає: молочна каша, м'ясо, риба, м'яка постіль і [477] так далі. Для кота з моїми нахилами і здібностями спокійне, безтурботне життя - найкоштовніший скарб, і тим більше я мав підстави боятися, що воно минулося б, якби я почав виходити на прогулянки, бо, на жаль, я помітив, що моє почуття до маленької Кицькиць ще не цілком згасло, і, знов побачивши її, я легко міг би захопитися й наробити такого, що потім би гірко жалкував.

- Можете потім почастувати мене ще однією рибиною! - сказав Муцій, сяк-так обмахнув лапою писок, вуса та вуха й ліг поряд зі мною на подушку.

Він трохи помуркотів, щоб показати своє вдоволення, а тоді знов озвався, вже лагідним голосом і з ласкавим виразом обличчя:

- Вважайте за велике щастя, любий мій брате Муре, що мені спало на думку відвідати вас у вашій келії і що ваш господар не прогнав мене, а пустив сюди. Вам загрожує найбільша небезпека, в якій тільки може опинитись молодий кіт, що має кебету в голові і силу в лапах. Одне слово, вам загрожує небезпека стати нікчемним, огидним філістером. Ви кажете, що весь віддаєтесь наукам і не маєте часу бувати серед котів. Вибачте, брате, але це неправда. Ви гладкі, відгодовані, шерсть у вас блищить, мов дзеркало, а ті, хто просиджує ночі над книжками, такі не бувають. Повірте мені, це проклятуще сите життя зробило вас млявим і ледачим. У вас було б зовсім інакше на душі, коли б вам довелось, як нам, добре попогасати, щоб здобути кілька риб'ячих кісток чи спіймати пташечку.

- Я думав, - перебив я приятеля, - що твоє становище можна назвати прекрасним і що тобі пощастило, адже ти колись...

- Про це поговоримо іншим разом, - сердито сказав Муцій, - і не тикайте на мене, поки ми не випили на бру-дершафт. Але ж ви філістер і не знаєте студентського звичаю.

Після того, як я попросив пробачення у розгніваного приятеля, він повів далі, вже лагіднішим тоном:

- Отже, як я вже сказав, ваш спосіб життя нікуди не годиться, брате Муре. Вам треба виходити з дому, у широкий світ.

- О боже, - вигукнув я перелякано, - що ви кажете, брате Муцію? Мені треба виходити в широкий світ? Ви хіба забули, що я вам розповідав кілька місяців тому в льоху? Як я одного разу вискочив з англійської карети в широкий світ? Які небезпеки на мене чигали з усіх боків? І як нарешті добрий Понто врятував мене і привів назад до господаря? [478] Муцій глузливо засміявся.

- Аякже, - мовив він, - аякже, добрий Понто! У тім-то й річ! Той дженджуристий, зарозумілий блазень, той пихатий лицемір тільки тому потурбувався про вас, що не мав саме якогось кращого діла, що це його розважало! А підійдіть до нього на якихось їхніх зборах чи десь у їхньому товаристві, то він не пізнає вас або ще й прожене, бо ви йому не рівня! Аякже, добрий Понто, що, замість вводити вас у справжнє світське життя, розповідає дурні людські історії! Ні, Муре, та подія показала вам зовсім інший світ, ніж той, до якого ви належите! Повірте мені на слово, всі ваші самітні студії нічогісінько вам не допоможуть або ще й зашкодять. Бо ви все-таки лишаєтесь філістером, а на всьому білому світі немає нічого нуднішого й огиднішого, ніж учений філістер!

Я щиро признався Муцієві, що не зовсім розумію слово «філістер» і його, Муцієві, міркування з цього приводу.

- О брате, - мовив Муцій і всміхнувся так мило, що на мить аж покращав, ніби знов став давнім охайним Муцієм, - о брате Муре, дарма й пробувати пояснити вам усе це, бо ви нізащо не зрозумієте, що таке філістер, поки самі не перестанете ним бути. Якщо ж ви ладні поки що вдовольнитись основними ознаками котів-філістерів, то я можу

(А. м.) дуже дивне видовище. Посеред кімнати стояла князівна Гедвіга; обличчя в неї було смертельно бліде, погляд застиг, наче в мертвої. Княжич Ігнатій грався нею, ніби лялькою. Він підіймав її руку, і вона лишалась піднятою, потім опускалась, коли княжич тягнув її вниз. Він легенько штовхав князівну вперед, і вона йшла, він її зупиняв, і вона стояла, він садовив її в крісло, і вона сиділа. Княжич так захопився грою, що зовсім не помітив тих, хто зайшов.

- Що ви робите, княжичу! - вигукнула княгиня. Княжич захихотів і, весело потираючи руки, почав запевняти її, що сестра Гедвіга стала тепер дуже добра й слухняна, виконує всі його бажання, зовсім не суперечить йому і не сварить його, як раніше. І він знов заходився, командуючи по-військовому, надавати князівні різної постави, і щоразу, коли вона, мов зачарована, залишалась в тій позі, в якій йому хотілося, вів реготав і підстрибував з радощів.

- Це щось страшне, - тихим, тремтячим голосом мовила княгиня, і в очах у неї заблищали сльози.

- Перестаньте, ласкавий пане! - підійшовши до княжича, суворим, владним тоном крикнув лейб-медик. Тоді взяв князівну на руки, обережно поклав її на отаманку й [479] засунув завіски. - Зараз князівні найпотрібніший цілковитий спокій, - звернувся він до княгині, - і я прошу, щоб княжич вийшов з кімнати.

Княжич Ігнатій почав упиратися і, схлипуючи, нарікати, що тепер різні люди, зовсім не княжичі й навіть не дворяни зважуються суперечити йому. А він тільки хоче лишитися у своєї сестри, яка йому стала милішою за найкращу чашку, і пан лейб-медик не має права наказувати йому.

- Ідіть, любий княжичу, - лагідно сказала княгиня, - ідіть до свого покою, князівні треба тепер поспати, а після обіду прийде панна Юлія.

- Панна Юлія! - вигукнув княжич, по-дитячому сміючись і підскакуючи. - Панна Юлія! Ох, як добре, я покажу їй, які в мене є нові гравюри і як мене у казці про водяника зображено у вигляді королевича Лосося з великим орденом на шиї!

Після цього він церемонно поцілував руку княгині і, гордо глянувши на лейб-медика, подав йому для поцілунку свою руку. Та лейб-медик схопив княжича за ту руку, повів його до дверей і, ввічливо вклонившись, відчинив їх перед ним. Княжич змирився з тим, що його таким чином випровадили за двері.

Княгиня, вся - страждання і знемога, опустилася в крісло, підперла голову рукою і, глибоко зажурена, мовила сама до себе:

- За який смертний гріх небо так тяжко мене карає? Син приречений бути довіку дитиною, а тепер ще й Гедві-га... моя Гедвіга! - І княгиня поринула в гіркі роздуми.

Тим часом лейб-медик на превелику силу влив у рот князівні кілька крапель якихось цілющих ліків, покликав камеристок, щоб вони перенесли хвору, яка й далі була немов автомат, до її кімнати, й наказав відразу ж сповістити його, якщо з князівною станеться бодай найменша зміна.

- Ясновельможна пані, - звернувся лейб-медик до княгині, - хоч стан князівни може здатися вкрай дивним і вкрай небезпечним, я все-таки беру на себе сміливість твердо запевнити вас, що він скоро минеться без. будь-яких прикрих наслідків. Князівна має той особливий, дуже дивний різновид правця, який у лікарській практиці трапляється так рідко, що декотрим славетним лікарям жодного разу в житті не випадало нагоди спостерігати його. Тому я вважаю, що мені справді пощастило... - на цьому слові лейб-медик затнувся. [480]

- Ох, - гірко мовила княгиня, - пізнаю практичного лікаря, якому байдуже до безмежних людських страждань, аби тільки збагатились його знання.

- Зовсім недавно, - повів далі лейб-медик, пропустивши повз вуха докір княгині, - зовсім недавно я знайшов в одній науковій книжці приклад хворобливого стану, який дуже нагадує той, що тепер у князівни. Одна жінка (так розповідає автор) приїхала з Везуля до Безансона, де мали розглядати в суді її справу, дуже важливу для неї. Думка про те, що вона може програти її, сповнювала жінку глибокою тривогою, бо це було б вершиною тяжких невдач, які випали на її долю, і довело б її до злиднів. Тривога її все зростала, і вся вона була збуджена до краю. Вона ночами не спала, майже нічого не їла, в церкві, люди бачили, падала на підлогу й молилася, наче в нестямі, одне слово, по-різному виявляла свій ненормальний стан. Урешті, того самого дня, коли мала вирішитись її справа, в неї стався напад, який присутні сприйняли як апоплексичний удар. Покликали лікарів, і вони побачили, що жінка нерухомо сидить у кріслі, піднявши руки догори і склавши їх, як для молитви, її очі, що палали вогнем, були розплющені й теж дивилися догори, повіки не рухались, наче в мертвої. Обличчя, раніше сумне й бліде, стало квітуче, веселе, приємніше, ніж було, віддих - вільний і рівний, пульс - м'який, повільний, досить наповнений, майже як у людини, що спокійно спить. Руки й ноги легко згинались, і їм можна було надати, будь-яке положення. Але хвороба непомильно виявлялася в тому, що жодна частина тіла сама вже не могла повернутись у попереднє положення, а залишалася в такому, яке їй було надано, їй відтягали підборіддя вниз - рот розтулявся і так уже й був розтулений, їй підіймали одну руку, потім другу - і вони не опадали, їх відводили за спину, випростували рівно вгору - ніхто б не зміг довго втримати їх у такому положенні, а в неї вони тримались самі. Можна було скільки завгодно пригинати її тіло донизу, і воно не втрачало рівноваги. Вона, здавалось, нічого не відчувала, її трясли, потали, мучили, ставили її ноги на гаряче деко, кричали їй у вуха, що вона виграє свою справу в суді, - все дарма, вона не подавала жодної ознаки свідомості. Потроху вона почала приходити до тями, проте говорила щось недоладне. Нарешті...

- Кажіть далі, - мовила княгиня, коли лейб-медик затнувся, - кажіть далі, нічого не приховуйте, хай це буде навіть найжахливіше! Жінка збожеволіла, правда? [481]

- Досить буде, - повів лейб-медик, - досить буде додати, що та жінка лише чотири дні перебувала в дуже поганому стані, а повернувшись до Везуля, цілком видужала й не відчувала більше ніякісіньких наслідків своєї тяжкої, дивної хвороби.

Княгиня знов поринула в похмурі роздуми, а тим часом лейб-медик почав велемовно розводитись про ті засоби, до яких він думав удатися, щоб допомогти князівні, і врешті забрів у такі хащі наукових розумувань, наче промовляв на лікарському консиліумі перед своїми найученішими колегами.

- Що можуть вдіяти всі ті засоби, - перебила нарешті княгиня балакучого лейб-медика, - що можуть вдіяти всі ті засоби, які пропонує суха наука, коли здоров'я, благо душі перебувають під загрозою!

Лейб-медик трохи помовчав, тоді повів далі:

- Ясновельможна пані, приклад з дивовижним станом тієї жінки з Безансона свідчить про те, що причиною її хвороби був психічний струс. Коли вона трохи опам'яталася, лікування почали з того, що підбадьорили її, сказавши, нібито вона виграла справу. Найдосвідченіші лікарі погоджуються на тому, що до такого стану найперше призводять якийсь раптовий, сильний душевний порух. Князівна Гед-віга вразлива понад усяку міру, авжеж, я навіть сказав би, що її нервова система часом відхиляється від норми. Мені видається безперечним, що її хворобливий стан також викликаний якоюсь сильною душевною вразою. Тож спробуймо знайти й дослідити причину, щоб можна було успішно впливати на психіку! Квапливий від'їзд княжича Гектора... Ну що там казати, ясновельможна пані, мати здатна заглянути в душу дитини глибше за будь-якого лікаря і могла б дати йому в руки країні засоби для успішного лікування.

Княгиня підвелася й гордо, холодно мовила:

- Навіть міщанка береже таємниці жіночого серця, а князівська родина відкриває свою душу тільки церкві та її служникам, до яких лікар не має права себе зараховувати!

- Як! - палко вигукнув лейб-медик. - Хто може так чітко відмежувати тілесне благо від душевного? Лікар - це другий сповідник, і він повинен мати змогу заглядати в глибини психічного життя, якщо не хоче бути безпорадним у хвилину небезпеки. Подумайте про випадок із хворим княжичем, ясновельможна пані...

- Годі! - перебила його княгиня майже обурено. - Годі! Мене ніхто ніколи не звабить вчинити щось непристойне, [482] і так само я не можу повірити, що бодай якась непристойна думка чи непристойне почуття могло спричинитися до дивної хвороби князівни.

На цьому слові княгиня вийшла з кімнати й лишила лейб-медика самого.

«Чудна жінка, - мовив той сам до себе, - чудна жінка ця княгиня! їй хочеться переконати всіх і навіть саму себе, що та глина, з якої природа ліпить душу й тіло, на нас, бідних земних дітей міщанського походження, йде одна, а коли настає пора зліпити щось вельможне, - зовсім інша, яку годі й порівняти з нашою. Де таке бачено, щоб у князівни було серце! Все одно, що з тим іспанським придворним, який не взяв шовкових панчіх, що їх добрі нідерландські міщани хотіли подарувати своїй королеві, бо не годилось нагадувати про те, що в іспанської королеви справді є ноги, як у всіх звичайних жінок. І все-таки я ладен закластися, що причину найстрашнішої нервової хвороби, яка опанувала князівну, треба шукати саме в серці, цій лабораторії всіх жіночих бід».

Лейб-медик думав про квапливий від'їзд княжича Гектора, про надмірну, хворобливу вразливість князівни, про її далеко не байдуже (така до нього дійшла чутка) ставлення до княжича, і йому здавалось безперечним, що князівну довела до раптової хвороби якась несподівана сварка з коханим. Ми ще побачимо, чи лейб-медик мав підставу для своїх здогадів, чи ні. Що ж стосується княгині, то вона теж мала таку підозру і саме тому вважала непристойними всі спроби лікаря щось випитати, бо двір взагалі відкидає будь-яке глибше почуття як щось непристойне й банальне. Сама ж княгиня мала і серце, й душу, але сміховинне, огидне страховисько, зване етикетом, лягло їй каменем на груди, і звідти не проривались жодні зітхання, жодна ознака внутрішнього життя. Тому їй і вдавалося витримати навіть такі сцени, яка щойно відбулася з княжичем та князівною, і гордо відмовляти кожному, хто хотів їй тільки допомогти.

Тим часом як у замку все це відбувалося, в парку також сталося дещо таке, про що тут варто розповісти.

У кущах ліворуч від входу стояв гладкий гофмаршал. Він витяг з кишені маленьку золоту табакерку, взяв із неї пучку табаки, тоді витер її рукавом, простяг камердинерові князя і сказав:

- Шановний друже, я знаю, що ви любите такі гарненькі дрібнички, тож візьміть цю табакерку як скромну ознаку моєї щирої прихильності до вас, на яку ви завжди [483] можете розраховувати. Але скажіть, голубе, що там вийшло з тією дивною, незвичайною прогулянкою?

- Уклінно дякую, - відповів камердинер, ховаючи в кишеню золоту табакерку. Потім відкашлявся й повів далі: - Можу вас запевнити, ваша світлість, що наш ласкавий володар дуже налякані від тієї миті, коли її ясновельможність князівна Гедвіга невідомо чому знепритомніла. Сьогодні вони простояли, виструнчившись, біля вікна, мабуть, чи не з півгодини і так страхітливо зводили тарабанити пальцями правої руки по шибці, що вона бряжчала, бряжчала, аж поки лопнула. Але тарабанили самі гарні марші, приємні за своїм звучанням і бадьорі за своїм духом, як любив казати мій покійний зять, придворний сурмач. Ви, ваша світлість, знаєте, що мій покійний зять, придворний сурмач, був дуже вправний музикант, його до звучало так, ніби сам диявол дув у сурму, соль він виводив, мов соловейко, а що стосується самого виконання...

- Все це я знаю, - перебив балакучого камердинера гофмаршал, - все це я знаю, шановний, ваш покійний зять був чудовий придворний сурмач, але тепер скажіть мені, що робили, що казали його ясновельможність, коли перестали тарабанити марші?

- Що робили й що казали? - перепитав камердинер. - Гм! Та майже нічого. Його ясновельможність обернулися, втупили в мене вогнистий погляд, щосили смикнули за дзвінок і голосно гукнули: «Франсуа! Франсуа!» - «Я вже тут, ваша ясновельможність», - озвався я. Тоді наш ласкавий володар сердито вигукнули: «Йолопе, чого ж ти зразу не сказав! - А потім: - Вбрання для прогулянки!» Я приніс, що мені наказано. Його ясновельможність зволили надягти зелений шовковий сурдут без зірки й рушили до парку. Вони мені заборонили йти за ними, але... треба ж знати, ваша світлість, де перебувають його ясновельможність, ану ж яка біда... Одне слово, я подався за ними, тримаючись віддалік, і помітив, що ласкавий володар пішли до рибальської хатини.

- До майстра Абрагама! - вражено вигукнув гофмаршал.

- Саме так, - мовив камердинер із значущою, таємничою міною.

- До рибальської хатини, - повторив гофмаршал, - до майстра Абрагама! Його ясновельможність ніколи ще не відвідували майстра в рибальській хатині!

Запала промовиста пауза, потім гофмаршал повів далі: [484]

- І більше його ясновельможність нічого не сказали?

- Нічогісінько, - значуще відповів камердинер. - Але, - повів далі він, хитро всміхаючись, - одне вікно рибальської хатини виходить у густі кущі, а серед них є така прогалина, звідки чути кожне слово, сказане в хатині... і можна було б...

- Якби ви, голубе, захотіли зробити це! - захоплено вигукнув гофмаршал.

- Я зроблю це, - мовив камердинер і тихенько рушив до хатини. Та тільки-но він вийшов з кущів, як мало не наскочив на князя, що саме повертався до замку. Сповнений ляку і святобливої пошани, камердинер відсахнувся назад.

- Vous etes un grand(1) йолоп! - гримнув на нього князь, холодно мовив гофмаршалові: - Dormez bien!(2) - і подався до замку разом з камердинером, що пішов за ним.

(1) Ви великий (франц.).

(2) На добраніч! (франц.)

Гофмаршал, спантеличений до краю, лишився на місці.

- Рибальська хатина... майстер Абрагам... Dormez bien... - промурмотів він і вирішив негайно поїхати до канцлера, щоб обміркувати з ним цю незвичайну подію і по можливості визначити, які наслідки вона може мати при дворі.

Майстер Абрагам провів князя аж до кущів, у яких стояли гофмаршал з камердинером. Звідти він вернувся назад згідно з бажанням князя, який не хотів, щоб його побачили в товаристві майстра з вікон замку. Ласкавому читачеві відомо, як князеві пощастило зберегти в таємниці свій приватний, секретний візит до майстра Абрагама в рибальську хатину. Але, крім камердинера, ще одна особа підслухувала князя, хоч він про те й гадки не мав.

Майстер Абрагам був уже майже біля своєї хатини, коли назустріч йому з вечірнього сутінку, що вже густішав на стежках, вийшла радниця Бенцон.

- О, - мовила вона, гірко сміючись, - князь просив у вас поради, майстре Абрагаме! Ви таки й справді опора княжого дому, і батькові, й синові передаєте свою мудрість та свій досвід, а коли добру пораду дати важко чи взагалі неможливо...

- То на цей випадок, - підхопив майстер Абрагам, - є радниця, власне, єдине препишне світило, яке осяває тут геть усіх і під впливом якого тільки й може існувати і сяк-так [485] коротати своє непомітне життя бідний старий органний майстер.

- Не жартуйте, - сказала Бенцон, - не жартуйте так гірко, майстре Абрагаме, світило, що так препишно осяває тут усіх, може швидко пригаснути, а потім і зовсім зникнути з обрію. Це замкнуте родинне коло, яке мешканці нашого містечка та ще кілька десятків людей, крім них, звикли називати двором, здається, сколихнули вкрай дивні події. Квапливий від'їзд нареченого, якого так палко очікували... Небезпечний стан Гедвіги... Справді, все це мало б дуже пригнітити князя, якби в грудях у нього було серце, а не камінь.

- Ви не завжди були такої думки про князя, пані раднице, - перебив її майстер Абрагам.

- Я не розумію вас, - сказала Бенцон зневажливим тоном, кинувши на майстра пильний погляд, і швидко відвернулася.

Князь Іреней, відчуваючи глибоку довіру до майстра Абрагама і навіть визнаючи за ним духовну перевагу, відкинув усі свої князівські сумніви й вилив душу перед майстром у рибальській хатині, а на всі зауваження Бенцон щодо тривожних подій цього дня відповідав мовчанкою. Майстер знав про це, тому його й не вразило роздратування радниці, він тільки здивувався, що Бенцон, завжди така холодна й замкнута, не зуміла його приховати.

Але радниця, видно, була дуже стривожена тим, що монополія в опіці над князем, яку вона присвоїла собі, знов опинилась під загрозою, та ще й у таку критичну, фатальну хвилину.

З причин, які, може, будуть з'ясовані пізніше, Бенцон страшенно хотіла одружити князівну Гедвігу з княжичем Гек-тором. їхнє одруження, вважала вона, поставлене на карту, і будь-яке втручання третьої особи в цю справу здавалось їй загрозливим. Крім того, вона вперше відчула себе оточеною нез'ясовними таємницями, і вперше мовчав князь. Тож чи могла вона, яка звикла керувати всім, що діялось при цьому примарному дворі, не відчувати себе тяжко ображеною?

Майстер Абрагам знав, що найкраща зброя проти розгніваної жінки - непохитний спокій, тому не озивався жодним словом, а мовчки йшов поряд із Бенцон, яка, заглибившись у свої думки, простувала до містка, вже відомого ласкавому читачеві. Спершись на поруччя, радниця задивилась [486] на далекі зарості, залиті прощальним сяйвом призахідного сонця.

- Гарний вечір, - мовила вона, не обертаючись.

- Атож, - відповів майстер Абрагам, - тихий, спокійний, ясний, як щира, ніякими лихими думками не скаламучена душа.

- Не ставте мені на карб, - сухо почала радниця, відмовившись від звичного для неї звертання «любий майстре Абрагаме», - не ставте мені на карб, пане Лісков, того, що я відчуваю себе прикро враженою, коли князь раптом обирає лише вас своїм повірником, лише у вас просить поради в справах, у яких досвідчена жінка може краще допомогти і словом, і ділом. Але те дріб'язкове роздратування, якого я не могла приховати, вже минулось, цілком минулось. Я знов спокійна, адже порушена тільки форма. Князеві самому треба було розповісти мені те, що я довідалась іншим способом, і я справді можу лише всім серцем схвалити вашу відповідь, шановний майстре. Я навіть ладна визнати, що вчинила не найкраще. Але мені той вчинок можна вибачити, бо спонукала мене до нього не стільки жіноча цікавість, скільки щира турбота про все, що стосується князівської родини. Знайте ж, майстре, що я підслухувала всю вашу розмову з князем і чула кожне слово...

Майстра Абрагама від цієї мови Бенцон охопило дивне почуття - суміш ядучої іронії і гіркого жалю. Він не гірше за княжого камердинера знав, що, причаївшись у прогалині під вікном рибальської хатини, можна почути кожне слово, сказане всередині, але й знав інше: що його не можна зрозуміти, бо з допомогою хитромудрого пристрою зумів домогтися того, що розмова в хатині долинала до вух підслухувача як суцільний, невиразний гомін, у якому годі було розрізнити не тільки окреме слово, а навіть склад. Через те йому й здалася такою жалюгідною спроба Бенцон брехнею вивідати таємницю, про яку вона здогадувалась і якої не знав і сам князь, а отже, й не міг відкрити її майстрові Аб-рагаму. Про що розмовляли князь із майстром у рибальській хатині, читач ще довідається.

- О, - вигукнув майстер, - о ласкава пані, вас привів до рибальської хатини жвавий розум винахідливої, досвідченої жінки. Як би я, бідолашний, старий, а проте не навчений життям чоловік, утямив щось у всіх цих речах без вашої допомоги? Я саме хотів докладно переповісти вам усе, що мені довірив князь, але тепер уже в цьому нема потреби, бо [487] вам і так усе відомо. Може, ви, ласкава пані, визнаєте мене гідним того, щоб розповісти мені все, як на сповіді, - ану ж воно виявиться не таким страшним, як здається.

Майстрові Абрагаму так добре вдався тон простодушної довіри, що Бенцон, хоч яка була кмітлива, не відразу з'ясувала для себе, чи він з неї глузує, чи говорить щиро, і, розгубившись, випустила нитку, яку була спіймала і з якої могла зв'язати небезпечну петлю на майстра. Отож і вийшло, що вона, марно шукаючи потрібних слів, застигла на мості, немов чарами позбавлена мови, і втупила очі в озеро.

Якусь мить майстер тішився її мукою, та скоро думки його звернулися до подій цього дня. Він добре знав, що Крейслер перебував у самому їхньому осередді; думка про втрату найдорожчого приятеля сповнила його серце глибокою тугою, і в нього мимоволі вихопилося:

- Бідолашний Йоганнес!

Бенцон рвучко обернулась до нього і сказала з несподіваним запалом:

- Як, майстре Абрагаме, невже ви такі немудрі, що повірили в Крейслерову загибель? Хіба закривавлений капелюх щось доводить? І що його могло так раптово навести на цю страхітливу думку - накласти на себе руки? А крім того, його ж би тоді знайшли.

Майстер неабияк здивувався, що Бенцон говорила про самогубство, коли начебто просилась зовсім інша підозра. Та не встиг він щось відповісти, як радниця повела далі:

- Тим краще, що він десь дівся, той бідолаха, який усюди, хоч би де з'явився, сіє лихо й колотнечу. Його запальна, нестримна вдача, його злість - інакше я не можу назвати його хвалений гумор - заражають кожну чутливу душу, і потім вона стає іграшкою в його жахливій грі. Якби глумлива зневага до узвичаєних стосунків, ба навіть уперте заперечення всіх загальновживаних форм тих стосунків свідчило про розумову перевагу, то нам треба було б стати навколішки перед цим капельмейстером, але хай він краще дасть нам спокій і не повстає проти всього, що нам підказує тверезий погляд на реальне життя і що ми визнаємо за основу свого щастя. А тому хвалити бога, що він зник, і я сподіваюся, що більше ніколи його не побачу.

- А проте, - лагідно озвався майстер, - а проте ви колись були приятелькою мого Йоганнеса, пані раднице, дбали про нього в лиху, критичну пору його життя й самі спрямували його на той шлях, з якого його змусили звернути саме ті [488] узвичаєні стосунки, які ви так палко бороните. Чому ви так раптово напали на мого доброго Крейслера? Який ґандж виявили ви в його душі? Хіба його можна ненавидіти за те, що в перші ж хвилини, коли випадок закинув його в нове оточення, життя поставилось до нього вороже, що йому загрожував підступ, що за ним скрадався італійський бандит? Почувши ці слова, радниця помітно здригнулася.

- Що за пекельну думку, - мовила вона тремтячим голосом, - що за пекельну думку плекаєте ви в своїх грудях, майстре Абрагаме? Але якщо так воно й сталося, якщо Крейслер дійсно загинув, то це була справедлива помста за наречену, яку він занапастив. Внутрішній голос підказує мені, що це тільки через Крейслера князівна опинилася в такому страшному стані. Він безжально натягав тендітні струни в душі хворої, аж поки вони лопнули.

- Коли так, - уїдливо заперечив майстер Абрагам, - коли так, то виходить, що той італійський дженджик дуже швидкий на руку, бо помста випередила самий злочин. Адже ви, ласкава пані, чули все, про що ми розмовляли з князем у рибальській хатині, отже, вам відомо, що князівна Гедвіга задубіла і втратила мову саме тієї хвилини, коли в лісі пролунав постріл.

- І справді, - сказала Бенцон, - можна повірити у всі ті химеричні вигадки, якими нас тепер частують, - у передавання думок на відстані й таке інше. А проте я ще раз кажу: хвалити бога, що він зник, а стан князівни може змінитися і зміниться. Доля прогнала порушника нашого спокою і... Ну скажіть самі, майстре Абрагаме, хіба душа нашого приятеля не була роздерта до такої міри, що він уже довіку не знайшов би в цьому житті миру і спокою? Тож якщо навіть припустити, що...

Радниця не докінчила своєї фрази, але майстер Абрагам відчув, що гнів, який він досі насилу стримував, раптом спалахнув у його душі.

- Що ви всі маєте проти Йоганнеса? - вигукнув він, підвищивши голос. - Яку він вам кривду вчинив, що ви позбавляєте його притулку, бодай маленького місця на цій землі? Ви не знаєте? Ну, то я вам скажу. Крейслер, бачите, не належить до вашого кола, він не розуміє вашої порожньої мови, стілець, якого ви підставляєте йому, щоб він посидів серед вас, надто малий і тісний. Він анітрохи не подібний до вас, і це вас сердить. Він не визнає вічними ті угоди, які ви уклали між собою, щоб будувати за ними своє [489] життя, він навіть вважає, що ви, опановані облудною маною, зовсім не бачите справжнього життя й що ваше величання своєю уявною владою в царстві духу, яке насправді закрите для вас сімома замками, просто сміховинне, - і все це ви звете злістю. Він понад усе любить жарт, викликаний глибоким розумінням людської натури, і той жарт можна назвати найкращим дарунком природи, яка черпає його із свого найчистішого джерела. А ви статечні, поважні люди, зовсім не схильні жартувати. В ньому живе дух справжньої любові, та хіба він зігріє навіки закоцюбле серце, де ніколи не жевріла іскра, з якої той дух зміг би роздмухати полум'я? Ви не любите Крейглера, бо вам неприємне те почуття переваги, якої ви не можете визнати за ним, бо він вас лякає як людина, думки якої спрямовані на вищі речі, ніж ті, що відповідають вашому вузькому колу.

- Майстре, - глухо мовила Бенцон, - майстре, запал, з яким ти борониш свого приятеля, завів тебе надто далеко. Ти хотів зачепити мене за живе? Ну що ж, ти домігся свого, бо збудив у мені думки, які довго, дуже довго були приспані! Ти кажеш, що моє серце заклякло навіки? А може, й до нього колись ласкаво озивався дух кохання, знаєш ти це чи ні? Може, я саме в тих узвичаєних життєвих стосунках, які так зневажав ексцентричний Крейслер, знайшла втіху і спокій? І взагалі, чи не здається тобі, старий чоловіче, який, мабуть, також настраждався на своєму віку, що бажання піднятися над цими узвичаєними стосунками й наблизитись до світового духу, обдуривши свою власну природу, - дуже небезпечна гра? Я знаю, Крейслер мене вважає холодною і бездушною, втіленням житейської прози, і ти тільки повторюєш його думку, називаючи мене закоцюблою, але чи ви коли пробували прозирнути крізь цю кригу, що давно стала для моїх грудей захисним панциром? Для чоловіків кохання - ще не все життя, а тільки його вершина, з якої ще ведуть униз надійні шляхи, для нас же найвища, осяйна мить, що творить і формує все наше буття, - це мить першого кохання. Якщо лиха доля захоче, щоб нас поминула ця мить, у слабкої жінки все життя йде шкереберть, вона приречена на сіре, безрадісне животіння, а сильніша духом жінка, напруживши всю свою силу, повстає проти долі і саме в звичайних життєвих стосунках знаходить ту рівновагу, що дає їй мир і спокій. Послухай же, мій старий звинувачу, - тут, серед нічної пітьми, що ховає моє визнання, я розповім тобі все! Коли настала та мить у моєму житті, коли [490] я побачила того, хто запалив у мені полум'я найглибшого кохання, на яке лише здатне жіноче серце, я стояла перед олтарем із тим самим Бенцоном, що став для мене потім найкращим у світі чоловіком. Його цілковита нікчемність дала мені все, що я тільки могла побажати для спокійного життя, і жодна скарга, жоден докір ніколи не злетів з моїх уст. Я обмежила себе вузьким колом звичайних обов'язків, і якщо навіть у цьому колі потім траплялось дещо таке, що непомітно зводило мене на манівці, якщо декотрі свої вчинки, які можна вважати недозволеними, я виправдую лише тиском скороминущих обставин, то звинуватити мене має право хіба що та жінка, яка, так само як і я, витримала тяжку боротьбу й остаточно відмовилась від будь-якого вищого щастя, хай навіть воно - тільки облудна, солодка мрія. Зі мною познайомився князь Іреней... Та я краще мовчатиму про те, що давно минуло, говорити ще варто хіба про теперішнє. Я дозволила тобі заглянути в свою душу, майстре Абрагаме, і тепер ти знаєш, чому я боюся втручання будь-якого чужого, незвичайного елемента, при тому становищі, що тут склалося, чому я вважаю таке втручання загрозливим. Моя власна доля в ту фатальну пору мого життя постає переді мною і глузливо всміхається, мов страхітливий, застережний привид. Я повинна врятувати тих, хто мені дорогий, і в мене є свої плани. Майстре Абрагаме, не ставайте мені на заваді, а якщо ви хочете почати зі мною боротьбу, то глядіть, щоб я не розладнала ваші найхитріші штуки!

- Нещасна жінко, - мовив майстер Абрагам.

- Ти звеш мене нещасною? - обурилась Бенцон. - Мене, яка зуміла побороти лиху долю і там, де, здавалося, все вже було втрачене, знайти мир і спокій?

- Нещасна жінко, - знов сказав майстер Абрагам тоном, що свідчив про його глибоке хвилювання, - бідолашна, нещасна жінко! Ти гадаєш, що знайшла спокій і вдоволення, і не здогадуєшся, що розпука, немов той вулкан, вивергла з твоєї душі весь жар, усе полум'я і тепер там лишився самий лише мертвий попіл, на якому ніщо вже не виросте й не розквітне. І в своєму впертому засліпленні ти вважаєш той попіл за родючу ниву життя, з якої ще сподіваєшся зібрати врожай. Ти хочеш збудувати майстерну будівлю на підвалині з каменю, який розтрощила блискавка, і не боїшся, що вона завалиться тієї миті, коли барвисті стрічки вінка, яким провіщають перемогу будівничого, весело зама-ють на вітрі? Юлія, Гедвіга, - я знаю, це для них були зіткані [491] ті спритні плани! Нещасна жінко, гляди, щоб те згубне почуття, те зло, яке ти дуже несправедливо приписуєш моєму Йоганнесові, не вихопилося з глибини твоєї власної душі і твої мудрі плани не виявились пекельним бунтом проти того щастя, якого ти не зазнала сама і якого тепер хочеш позбавити своїх ближніх. Про твої задуми, а так само й про ті горезвісні житейські стосунки, що буцімто дали тобі спокій, а насправді штовхнули тебе на ганебні злочини, я знаю більше, ніж ти гадаєш.

Глухий, невиразний зойк, що вихопився в Бенцон від цих майстрових слів, зрадив, як боляче вони її вразили. Майстер замовк, та оскільки радниця теж не озивалася й не рухалася з місця, він незворушно повів далі:

- Я не маю ніякого бажання встрявати в якусь боротьбу з вами, шановна пані. А що стосується мого так званого штукарства, то ви, дорога пані раднице, й самі добре знаєте, що відколи мене залишила моя Невидима дівчина... - Тієї миті згадка про втрачену К'яру стиснула серце майстра з такою силою, як давно вже не бувало. Йому здалося, що він бачить її постать у темній далині, чує її солодкий голос. - О К'яро! Моя К'яро! - вигукнув він, охоплений болісною тугою.

- Що з вами? - спитала Бенцон, швидко обернувшись до нього. - Що з вами, майстре Абрагаме? Чиє ім'я ви назвали? Але ще раз кажу вам: не чіпайте того, що минуло, і оцінюйте мої вчинки не на підставі тих дивних поглядів на життя, які ви поділяєте з Крейслером. Обіцяйте мені не зловживати довірою, якою вас ушанував князь Іреней, обіцяйте не ставати мені впоперек дороги!

Та майстер Абрагам був такий заглиблений у сумні думки про свою К'яру, що майже не почув слів радниці й відповів їй щось невиразно й невлад.

- Не відштовхуйте мене, - повела далі вона, - не відштовхуйте мене, майстре Абрагаме, ви, здається, й справді багато про що знаєте краще, ніж я думала, але, може, і в мене є деякі таємниці, про які вам було б дуже корисно довідатись, і я, певне, могла б вам зробити послугу, про яку ви навіть не здогадуєтесь. Володарюймо разом у цьому невеличкому дворі, якому дійсно треба налигача. «К'яро!» - вигукнули ви з таким жалем, що...

Раптовий гомін у замку перебив мову радниці. Майстер Абрагам отямився від своєї задуми, гомін (М п. д.) перерахувати їх вам. Кіт-філістер, хоч би який був спраглий, починає хлебтати молоко біля вінців мисочки, [492] щоб не намочити вусів і бороди й не втратити гідності, бо гідність для нього важливіша за спрагу. Якщо ти прийдеш у гості до кота-філістера, він запропонує тобі все, що завгодно, але пригостить тебе на прощання лише запевненнями в своїй щирій дружбі, а потім сам умне всі ті ласощі, які тобі пропонував. Кіт-філістер, завдяки гострому, непомильному чуттю, вміє скрізь - на горищі, в льоху і т. д. - знайти найкраще місце і зручно, з приємністю там розлягтися. Він любить говорити про свої добрі якості й про те, що, дякувати богу, не може нарікати на неуважність долі до тих його добрих якостей. Він дуже велемовно пояснює тобі, як йому дісталося тепле місце, яке в нього тепер є, і що він ще думає зробити, щоб покращити своє становище. А коли ти захочеш нарешті розповісти йому щось про себе і про свою долю, не таку ласкаву, як у нього, він відразу заплющить очі, прищулить вуха і вдасть, ніби спить, або почне муркотати. Кіт-філістер дбайливо вилизує своє хутро, щоб воно аж блищало, і навіть полюючи на мишу, струшує лапи на кожному кроці, коли ступить на мокре місце; хай він і проґавить здобич, зате за всіх життєвих обставин буде охайний і добре вдягнений. Кіт-філістер боїться і уникає кожної, бодай найменшої небезпеки, а коли ти в якійсь скруті попросиш у нього допомоги, він, палко запевняючи тебе в своєму дружньому співчутті, почне бідкатися, що саме тепер його становище й певні міркування, з якими він мусить рахуватися, не дозволяють йому підтримати тебе. Взагалі всі дії і вчинки кота-філістера в кожному випадку залежать від тисячі різних міркувань. Він, наприклад, до маленького мопса, який боляче вкусив його за хвіст, ставиться шанобливо й чемно, щоб не зіпсувати стосунків з дворовим псом, у якого спритно домігся протекції, і аж уночі, скориставшись пітьмою, видере тому мопсові око. Другого дня він від щирого серця поспівчуває любому приятелеві мопсу й полає злісні витівки підступних ворогів. Зрештою, всі його міркування схожі на добре влаштовану лисячу нору, яка дає котові-філістерові змогу ушитися саме тієї миті, коли тобі здається, що ти вже його спіймав. Кіт-філістер найдужче любить сидіти під рідною грубою, де він відчуває себе в безпеці, а на даху в нього зразу паморочиться в голові. Тепер ви бачите, друже мій Муре, що це стосується й вас. А коли я скажу вам, що кіт-бурш відвертий, чесний, безкорисливий, щирий, завжди готовий допомогти приятелеві, Що він не знає ніяких інших міркувань, крім тих, які йому [493]диктують честь і сумління, одне слово, що кіт-бурш - цілковита протилежність котові-філістеру, то вам не важко буде піднятися над болотом філістерства і стати справжнім порядним котом-буршем.

Я серцем відчув, що Муцій каже правду. Я зрозумів, що досі тільки не знав самого слова «філістер», але така вдача була мені добре відома, бо я зустрічав уже багатьох філістерів, тобто поганих котів, яких я щиро зневажав. Тим болючіше переживав я свою помилку, через яку міг опинитися в категорії тих нікчем, і поклав собі в усьому дотримуватись Му-цієвих порад - ану ж і з мене ще вийде порядний кіт-бурш. Якось один молодик розповідав моєму господареві про свого зрадливого приятеля і змалював його незвичайним, незрозумілим мені висловом: назвав його «прилизаним типом». Тепер мені здалося, що означення «прилизаний» дуже пасує до слова «філістер», і я запитав свого приятеля Муція, що він про це думає. Тільки-но я вимовив слово «прилизаний», як Муцій підстрибнув з радощів і, міцно обнявши мене, вигукнув:

- Милий друже, тепер я переконався, що ти цілком зрозумів мене! Так, «прилизаний філістер» саме й є те мерзенне створіння, яке гострить зуби на шляхетних буршів і яке ми повинні зацьковувати до смерті, хоч би де воно нам трапилось. Так, друже мій Муре, тепер ти довів, що маєш глибоке, непомильне чуття до всього шляхетного й великого, дай-но я ще раз пригорну тебе до своїх грудей, у яких б'ється вірне німецьке серце.

Муцій знов обняв мене і сказав, що цієї ж таки ночі думає ввести мене в товариство буршів; опівночі я повинен чекати на даху, а звідти він поведе мене на вечірку до старости буршів, кота Пуфа.

До кімнати зайшов господар. Як завжди, я кинувся йому назустріч, потерся об його ноги й покачався на підлозі, щоб виявити свою радість. Муцій також задоволено дивився на нього блискучими очима. Господар трохи почухав мені голову й шию, оглянув кімнату і, побачивши, що там усе стоїть на своєму місці, сказав:

- Отак і треба! Ви поводилися тихо й мирно, як і належить статечним, вихованим людям. Отже, й заслужили винагороду.

Господар рушив до дверей, що вели до кухні, а ми з Муцієм, угадавши його добрий намір, подалися за ним, весело нявкаючи. І справді, господар відчинив кухонну шафу [494] й дістав звідти кісточки двох курчат, м'ясо з яких він учора з'їв. Усі знають, що ми, коти, вважаємо курячі кісточки найкращими в світі ласощами, тому очі в Муція засвітились яскравим світлом, він граційно замахав хвостом і голосно замурчав, коли господар поставив перед ним мисочку. Пам'ятаючи «прилизаного філістера», я підсовував Муцієві найкращі шматочки - шиї, груди, гузки, а сам вдовольнявся твердішими кістками стегон і крилець. Коли ми схрумали кісточки, я хотів запитати Муція, чи не вип'є він мисочку солодкого молока. Проте перед очима в мене стояв «прилизаний філістер», тому я, нічого не питаючи, витяг мисочку, що, як я знав, стояла під шафою, приязно запросив Муція випити зі мною і навіть цокнувся з ним. Муцій вихлебтав усе молоко й вилизав мисочку, тоді потиснув мені лапу і сказав розчулено, зі сльозами на очах:

- Справді, друже мій Муре, ви живете, мов Лукулл. Але ви довели, що маєте віддане, чесне, шляхетне серце, що суєтні світові втіхи не спокусять вас на шлях мерзенного філістерства. Дякую, красно дякую!

За давнім німецьким звичаєм ми щиро потиснули на прощання один одному лапу. Муцій, певне, бажаючи приховати, що він глибоко, до сліз зворушений, карколомним стрибком вискочив крізь відчинене вікно на найближчий дах. Навіть мене, якого природа щедро обдарувала і силою, і пружністю, вразив цей сміливий стрибок, і я знов похвалив свій рід, що складається з природжених гімнастів, яким не треба ні жердин, ні стовпів.

До того ж на прикладі свого приятеля Муція я ще раз переконався, що часто під грубою відразливою зовнішністю схована ніжна, чутлива душа.

Я повернувся до господаревої кімнати й ліг під грубу. Там, на самоті, розмірковуючи про дотеперішнє своє існування, про недавній свій настрій, про те, як я жив і живу, я вжахнувся на думку, що стояв так близько від безодні, і приятель Муцій, хоч який він був скудовчений, видався мені прекрасним ангелом-охоронцем. Я повинен увійти в новий світ, повинен заповнити порожнечу в грудях, повинен стати іншим котом! Як калатало моє серце від боязкого, радісного очікування!

Було ще далеко до півночі, коли я своїм звичайним «няв» попросив господаря випустити мене надвір.

- Залюбки випущу тебе, - відповів господар, відчиняючи двері, - залюбки випущу тебе, Муре. З цілоденного [495] лежання під грубою і спання нічого путнього не вийде. Іди, іди, подивися, що робиться в світі, побудь серед котів. Може, знайдеш якусь рідну душу серед юнаків котячого роду, з якою тобі буде цікаво і половити мишей, і розважитись.

Ох, господар не помилився, мене справді чекало нове життя! Нарешті, коли вибило північ, з'явився приятель Муцій і повів мене різними дахами на італійський, майже плаский дах, на якому десятеро показних, але так само недбало й чудернацько одягнених, як Муцій, котів зустріли нас радісним галасом. Муцій відрекомендував мене своїм приятелям, сказав багато гарних слів про мою чесність і вірність, особливо наголошуючи на тому, що я пригостив його печеною рибиною, курячими кісточками й молоком, а наостанці сказав, що я хотів би ввійти в їхнє товариство як порядний кіт-бурш. Усі на це погодились.

Потім відбулася врочиста церемонія, про яку я змовчу, а то прихильні читачі котячого роду ще, бува, подумають, що я вступив у заборонений орден, і вимагатимуть від мене пояснень. Але я від щирого серця запевняю, що там не було й мови про якийсь орден з усім тим, що до нього належить, як, наприклад, статутами, таємними знаками тощо: наше товариство грунтувалося тільки на однакових переконаннях. Бо скоро з'ясувалося, що кожен з нас молоко любив дужче, ніж воду, а печеню дужче, ніж хліб.

Після церемонії я отримав від усіх братерський поцілунок, кожен потиснув мені лапу й почав звертатися до мене на «ти». Потім ми сіли до простої, зате веселої вечері, а після неї відбулася добра пиятика. Муцій приготував чудовий котячий пунш. Коли б хтось із жадібних до веселих розваг молодих котів побажав дізнатись, як готують цей незрівнянний пунш, я, на жаль, не зміг би дати йому достатніх відомостей. Я знаю тільки, що вишуканий смак, а також непереборна міць того пуншу залежить від добрячої домішки оселедцевого розсолу.

Голосом, що загримів далеко над дахами, староста Пуф заспівав чудову пісню «Gaudeamus igitur!»(1) Мені було невимовно приємно відчувати, що я душею і тілом чудовий «juvenis»(2), і не хотілось думати ні про яку «tumulus»(3), бо нашому родові лиха доля рідко посилає тихий спочинок у [496] мирній землі. Ми співали й інших гарних пісень, таких, як, наприклад: «Нехай політики говорять» і т. д., поки, нарешті, староста Пуф стукнув могутньою лапою по столі й оголосив, що тепер годиться заспівати справжню щиро буршівсь-ку пісню висвячення, а саме: «Ессе quam bonum»(4), і відразу завів у супроводі хору: «Ессе...» і т. д. і т. д.

(1) Давня студентська пісня «Будем веселитись!» (Лат.)

(2) Юнак {лат.).

(3) Могилу (лат.).

(4) Дивись, як гарно (лат.).

Я ще ніколи не чув цієї пісні, композиція якої так глибоко продумана, а сама вона така гармонійна й мелодійна, що її справедливо можна назвати чарівною і таємничою, її творець, наскільки я знаю, невідомий, одні - і таких багато - приписують цю пісню великому Генделеві, інші, навпаки, вважають, що вона існувала задовго до часів Генделя, бо, згідно з «Віттенберзькою хронікою», її співали, коли принц Гамлет ще був тільки фуксом. Та байдуже, хто її написав, але це великий, безсмертний твір, а особливо вражає в ній те, що вкомпововані в хор сольні партії дають співакам необмежений простір для прекрасних, невичерпних імпровізацій. Кілька таких імпровізацій, почутих тієї ночі, я свято зберіг у своїй пам'яті.

Коли хор скінчив, плямистий чорно-білий кіт заспівав:

Шпіц дзявчить, як в шаньку град,

Пудель гавка грубо.

Перший має ситий зад,

Другий ситі губи.

Хор:

Ессе quam і т. д. і т. д.

Тоді почав сірий:

Йде філістер, капелюх

Всім навстріч скидає,

А простий веселий зух

Клопоту не має.

Хор:

Ессе quam і т. д. і т. д.

Тоді жовтий:

Риба плаває в ріці,

Птах літає в небі,

Нам би крила і плавці

Скуштувати треба. [497]

Хор:

Ессе quam і т. д. і т. д.

Тоді білий:

Муркай, пирхай і нявчи,

Дряпать лиш негоже.

Та зачепить хтось - провчи,

Чемність не поможе.

Хор:

Ессе quam і т. д. і т. д.

Тоді приятель Муцій:

Хоче мавпа нас, котів,

Всіх під себе стригти.

Нападай з усіх кутів -

Страху в нас ні крихти!

Хор:

Ессе quam і т. д. і т. д.

Я сидів біля Муція, отже, тепер була моя черга виступати з соло. Всі досі проспівані імпровізації так відрізнялися від тих віршів, які я писав раніше, що мене охопив страх і тривога: чи не порушу я звучання композиції всього твору? Тому й вийшло, що коли хор скінчив, я ще мовчав. Хтось уже підняв чарку й вигукнув: «Pro poena!»(1) коли я, величезним зусиллям волі поборовши свої вагання, набрався духу й заспівав:

Ширше груди, вгору хвіст!

Геть, лихі собаки!

Ми філістерам на злість

Бурші-розбишаки!

Хор:

Ессе quam і т. д. і т. д.

Моя імпровізація викликала тривалі, нечувані оплески. Шляхетні юнаки з радощів кидались до мене, брали в лапи і пригортали до своїх схвильованих грудей. Отже, й тут у мені впізнали генія! Це була одна з найкращих хвилин у моєму житті. Потім на честь багатьох великих, славетних котів, насамперед тих, які, незважаючи на свою велич і славу, були далекі від філістерства, що вони довели словом і ділом, ми вигукнули полум'яне «ура!», після чого розійшлися. [498] Але пунш трохи затуманив мені голову, дахи немов хиталися перед моїми очима, і я насилу утримував рівновагу, користаючись хвостом, як акробати жердиною. Відданий Муцій, помітивши мій стан, допоміг мені і крізь слухове віконце щасливо довів додому.

(1) Провинну! (Лат.).

Голова в мене крутилася, як ніколи досі, я довго не міг

(А. м.) знав не гірше за прозірливу пані Бенцон, та що я саме сьогодні, якраз тепер отримаю від тебе, вірний друже, звістку, моє серце не передчувало. - Так сказав, приємно вражений, майстер Абрагам, коли впізнав руку Крейслера на отриманому листі. Він, не розпечатавши листа, замкнув його в шухляду письмового столу й подався в парк.

Майстер Абрагам уже багато років мав звичку по кілька годин або й по кілька днів не розпечатувати отриманих листів. «Якщо лист нецікавий, - казав він, - то байдуже, коли його прочитаєш, тепер чи згодом; якщо в ньому погана звістка, то я виграю ще кілька радісних чи принаймні спокійних годин; а якщо звістка приємна, то розважна людина може трохи й почекати, щоб раптова радість не забила їй памороки». Цю майстрову звичку, певна річ, треба засудити, бо людина, яка відкладає нечитаними листи, зовсім нездатна бути купцем чи писати політичні або літературні огляди; з цього також дуже добре видно, скільки всілякого лиха чигає на того, хто не здатен бути ні купцем, ні газетярем. А що стосується біографа, який пише ці рядки, то він анітрохи не вірить у стоїчну байдужість майстра Абрагама, а пояснює цю його звичку швидше нерішучістю чи навіть страхом перед таємницею, схованою в листі. Адже це велика, зовсім не схожа ні на яку іншу втіха - отримувати листи, тому нам приємні й особи, що з їхніх рук ми отримуємо цю втіху, а саме листоноші, як зауважив уже десь один дотеп- -ний письменник. Це, сказати б, такий собі милий самообман. Біограф пригадує, що коли він, ще бувши студентом, з тугою в серці довго й надаремне очікував листа від однієї любої йому особи, то слізно благав листоношу, щоб той якнайшвидше приніс йому листа з рідного міста, і за те обіцяв дати йому добру винагороду. Листоноша з хитрою міною взявся зробити все, що треба, й через кілька днів, коли справді надійшов лист, переможно вручив його, ніби тільки від нього залежало, дотримає він слова чи ні, і спокійно сховав до кишені гроші на пиво. Проте біограф, може, теж надто схильний до самообману, не знає, чи й ти, любий читачу, розпечатуєш листи з таким почуттям, як він, - з великою радістю, [499] але водночас і з дивним острахом, від якого в тебе аж серце колотиться, хоч навряд чи в листі є щось дуже важливе для тебе. Може, це те саме почуття, яке стискає нам груди, коли ми заглядаємо в пітьму свого майбутнього, і якраз тому, що досить легенько натиснути пальцями, щоб таємне стало відомим, та мить, коли ми розпечатуємо листа, і сповнює нас такою тривогою. І справді, скільки прекрасних надій поламано разом з тією фатальною печаткою, скільки чудових образів, які ми виплекали в своїй душі і які були втіленням наших палких бажань, обернулися в ніщо! Той аркуш паперу став ніби магічним закляттям, що висушило квітучий сад, де ми мріяли гуляти, і життя постало перед нами негостинною, понурою пустелею. Та коли й нам здається, що не завадить трохи набратися духу, перше ніж довірити таємницю, сховану в листі, легенькому натискові пальців, то, мабуть, можна виправдати й звичку майстра Абрагама, яку ми засуджували: зрештою, цю звичку засвоїв і сам біограф від тієї фатальної пори, коли майже кожен лист, що його він отримував, скидався на скриньку Пандори, з якої, тільки-но їі відчиниш, вилітали на світ божий тисячі нещасть і неприємностей. Хоч майстер Абрагам замкнув капельмейстерів лист у шухляду свого бюрка, чи письмового столу, і подався гуляти в парк, ласкавий читач усе-таки негайно взнає до слова, що в ньому було. Йоганнес Крейслер писав:

«Любий майстре!

«La fin couronne les oeuvres»(1_, - міг би я вигукнути, як лорд Кліффорд у Шекспіровому «Генріхові VI», коли висо-коблагородний герцог Йоркський завдав йому смертельного удару. Бо мій капелюх - Бог свідок! - тяжко поранений упав у кущі, і я за ним навзнак, мов той, про якого після бою кажуть: «Він поліп» або «Його скосила куля». Але такі небораки рідко підводяться, а ваш Йоганнес, любий майстре, схопився, та ще й дуже швидко. Про свого тяжко пораненого товариша, який, щоправда, впав не поряд зі мною, а полетів через мою голову чи, радше, з моєї голови, я не міг подбати, бо мав інший клопіт - зробивши добрячий стрибок убік (я вживаю це слово не в філософському і не в балетному його значенні, а тільки в гімнастичному), я ухилився від дула пістолета, якого хтось не далі як за три кроки націлив просто в мене. Але я зробив щось іще більше: раптово перейшов від [500] оборони до нападу, кинувся на напасника і без зайвих церемоній устромив у нього свою шпагу. Ви завжди дорікали мені, майстре, за те, що я незугарний в історичному жанрі й незда-тен нічого розповісти без зайвих фраз та відступів. Що ви тепер скажете про цей стислий опис моєї італійської пригоди в зіггартсгофському парку, яким великодушний князь так лагідно порядкує, що терпить у ньому навіть бандитів, мабуть, задля приємної різноманітності?

(1) Кінець діло хвалить (франц.).

Вважайте все досі сказане, любий майстре, за попередній короткий виклад історичної хроніки, яку я, коли не стане на заваді моя нетерплячка і пан пріор, хочу написати для вас замість звичайного листа. Про саму пригоду в лісі майже нема чого додати. Звичайно, коли гримнув постріл, я відразу збагнув, що ним винагороджували мене, бо, падаючи, відчув пекучий біль з лівого боку голови, яку конректор у Генієнесмюлі слушно називав «упертою». І справді, мій відважний череп виявив упертий опір гидотному олову, тому сліду від рани майже не помітно. Але повідомте мене, любий майстре, повідомте мене відразу, як отримаєте листа, або сьогодні ввечері чи хоча б завтра вранці, в кого я вгородив шпагу? Мені було б дуже приємно почути, що я пролив не звичайну людську кров, а бодай трішки князівської, принаймні сподіваюся, що так воно й було. Отже, майстре, випадок довів мене до вчинку, який пророкував мені злий дух у рибальській хатині! Може, маленька шпага тієї хвилини, коли я вжив її для оборони від убивці, обернулася в страшний меч Немезіди, що карає криваві злочини? Напишіть мені про все, майстре, а насамперед про те, що то за зброя, яку ви дали мені в руки, що то за портрет? Хоч ні, ні, не кажіть мені про це нічого. Нехай цей образ Медузи, від погляду якої скам'янів небезпечний злочинець, залишиться для мене нез'ясовною таємницею. Мені здається* що цей талісман утратить силу, тільки-но я дізнаюсь, який збіг обставин обернув його в чарівну зброю. Чи повірите ви мені, майстре, що я й досі не роздививсь як слід на ваш мініатюрний портрет? Коли вже можна буде, ви розповісте все, що мені потрібно звати, і я передам талісман у ваші руки. А поки що годі про нього! Буду провадити далі свою історичну хроніку.

Коли я ввігнав свою шпагу в згаданого вище напасника і він, навіть не зойкнувши, звалився додолу, я кинувся геть, швидко, мов Аякс, бо чув у парку гомін і був певний, що мені загрожує небезпека. Я хотів тікати в Зіггартсвайлер, [501] але в темряві збився з дороги. Я біг усе швидше й швидше, не втрачаючи надії, що знайду дорогу. Я перелазив через канави, видряпувався на кручі і, нарешті, смертельно виснажений, впав у кущах додолу. Раптом перед очима в мене ніби спалахнула блискавка, я відчув гострий біль у голові і прокинувся від глибокого сну. З рани дуже йшла кров, я перев'язав її хусточкою так добре, що краще не впорався б з нею і найдосвідченіший ротний хірург на полі бою, і вже весело, радісно озирнувся навколо. Недалеко від мене здіймалися могутні руїни замку. Ви бачите, майстре, що я, на превеликий свій подив, опинився на Гаєрштайні.

Рана перестала боліти, я почував себе відпочилим і бадьорим. Коли я вийшов з кущів, що правили мені за спальню, сонце вже піднялося над обрієм і посилало на ліс і луки своє яскраве проміння, немов радісне ранкове вітання. Пташки прокинулись у кущах і, щебечучи, купалися в прохолодній росі, тоді раптом шугали вгору. Глибоко піді мною, ще огорнутий нічним туманом, лежав Зіггартсгоф, але невдовзі туман розвіявся, і з нього з'явились дерева й кущі, охоплені золотим полум'ям. Озеро в парку скидалося на сліпуче, осяйне дзеркало, рибальська хатина була як маленька біла цятка біля нього; мені здавалося, що я навіть чітко бачу місток. Перед моїм внутрішнім зором постав учорашній день, але вже як давно минулий час, від якого нічого не лишилося, крім сумного спогаду про навіки втрачене; той спогад крає серце і водночас сповнює його солодкою втіхою. «Дурню, що ти, власне, хочеш цим сказати? Що ти навіки втратив у той давно минулий вчорашній день?» - чую, питаєте ви мене. Ох, майстре, ось я знов стою на самісінькій вершині Гаєрштайна, знов простягаю руки, наче орлині крила, щоб полетіти туди, де панували солодкі чари, де та любов, що живе поза часом і простором, вічна, як світовий дух, сходила до мене в промовистих райських звуках, сповнених спраглої туги і невситимого бажання! Я знаю, перед самим моїм носом сяде якийсь голодний опонент, - хай би його дідько вхопив, - і задля шматка земного ячного хліба почне сперечатися, глузливо питати мене, чи може таке бути, щоб звук мав сині очі. Я наводжу йому найпереконливіший доказ, що звук, власне, є ще й поглядом, який сяє нам із країни світла крізь роздерту запону хмар; та опонентові цього мало, він питає про лоб, волосся, рот і губи, про руки й ноги і, злісно всміхаючись, висловлює сумнів, що в простого, чистого звука можуть бути всі ці органи. [502]

О господи, я знаю, що має на думці цей шельма: тільки те, що поки я glebae adscriptus(1), як він і решта людей, поки всі ми харчуємось не самим лише сонячним промінням і не тільки величаємось за кафедрою, а подеколи мусимо сідати й на інше сідало, то та вічна любов, та вічна туга, яка нічого не хоче, крім себе самої, і про яку може блягузкати кожен дурень... Майстре, я б не хотів, щоб ви стали на бік голодного опонента, мені було б дуже прикро, якби ви так вчинили. І скажіть самі - хіба ви знайшли б для цього бодай хоч якусь поважну підставу? Хіба я коли-небудь виявляв нахил до немудрих, нудних школярських витівок? Хіба я, доживши до зрілого віку, не лишився тверезим і розважним? Хіба я колись висловлював бажання, як мій брат у перших Ромео, стати рукавичкою, аби тільки мати змогу цілувати Джульєттину щоку? Повірте, майстре, хай люди кажуть що завгодно, а я в голові нічого не плекаю, крім нот, а в душі й у серці - нічого, крім звуків, а то як у біса я зміг би компонувати такі пристойні, стримані церковні мелодії, як та вечірня, що лежить, щойно закінчена, на моєму письмовому столі? Але я знов звернув убік від своєї історії. Отже, розповідаю далі.

Здалеку почулася пісня - співав її дужий чоловічий голос. Вона лунала все ближче й ближче. Скоро я побачив ченця-бенедиктинця, що, йдучи вниз стежкою, співав латинський гімн. Неподалік від мене він зупинився, перестав співати, скинув крислатого бриля, витер хусточкою піт з лоба, озирнувся навколо і зник у заростях. Мені захотілось приєднатися до нього. Чернець був не просто дебелий, а таки гладкий, сонце припікало дедалі дужче, тож я подумав, що він, мабуть, шукає в холодку місця для відпочинку. Так воно й було, бо, зайшовши в зарості, я побачив, що велеб-ний отець розташувався на замшілому камені. Трохи вищий прискалок поряд із ним правив йому за стіл; він розстелив на ньому білу хустку, дістав із саков хліб та печену пташку й почав усе те всмак наминати. «Sed praeter omnia bibendum quid»(2), - сказав він сам до себе, дістав з кишені срібну чарку й налив у неї вина з обплетеної лозою пляшки. Він уже підніс чарку до уст, коли я підійшов до нього й сказав: - Слава Ісусу Христу!

(1) Прив'язаний до землі (лат.).

(2) Але спершу треба випити (лат.).

Тримаючи чарку біля рота, він підвів очі, і я миттю впізнав свого давнього, доброго приятеля з бенедиктинського [503] абатства у Канцгаймі, чесного отця Гілярія, регента хору.

- Навіки слава, - промурмотів отець Гілярій, витріщивши на мене очі.

Я відразу згадав про свою пов'язку, яка, мабуть, надавала мені дивного вигляду, і сказав:

- О мій любий, достойний друже Гілярію, не вважайте мене за якогось волоцюгу-індуса, що заблукав у наші краї, чи за селянина, що торохнувся головою об камінь, бо я не хто інший, як ваш приятель, капельмейстер Йоганнес Крейслер, і не хочу бути кимось іншим!

- Присягаюся святим Бенедиктом, - радісно вигукнув отець Гілярій, - я зразу пізнав вас, пречудовий композиторе і приємний друже, але per diem(1), скажіть мені, звідки ви йдете і що з вами сталося? А я думав, що ви in floribus(2) при дворі герцога!

Я, не маніжачись, коротко розповів отцеві Гілярію про все, що зі мною трапилось, про те, як я був змушений увігнати шпагу в того, хто надумав зробити з мене ціль і вчитись на мені стріляти, і про те, що той стрілець був, мабуть, італійським княжичем, якого звали Гектор, як багатьох достойних мисливських собак.

- Що мені тепер робити? Повернутися в Зіггартсвай-лер чи... порадьте мені, отче Гілярію!

Так я закінчив свою розповідь. Отець Гілярій, що докинув не одне «Гм!», «Он як!», «Ох!», «Святий Бенедикте!» до мого оповідання, тепер опустив очі додолу, промурмотів: «Bibamus!»(3) - і одним духом вихилив срібну чарку.

Потім він засміявся й сказав:

- Далебі, капельмейстере, найкраща рада, яку я тим часом можу вам дати, це гарненько сісти отут і поснідати зі мною. Я можу запропонувати вам ось цих куріпок, яких щойно вчора настріляв наш шановний брат Макарій, що, як ви знаєте, ні в чому не дає маху, тільки в респонзоріях, а коли скуштуєте приправленого травами оцту, яким ці пташки скроплені, то подякуєте за турботи братові Євсебієві, що сам спік їх з любові до мене. А що стосується вина, то воно варте того, щоб змочити горло капельмейстерові-втікачеві. Справжній боксбойгель, carissime(4) Йоганнесе, справжній [504] боксбойтель із притулку святого Йоанна у Вюрцбурзі, який ми, недостойні слуги божі, отримуємо завжди найкращої якості. Ergo bibamus!»(5)

(1) Ради світла (лат.) - евфемізм до per deum (лат.- ради бога).

(2) Процвітаєте (лат.).

(3) Вип'ємо! (Лат.)

(4) Найдорожчий (лат.).

(5) Отже, вип'ємо! (Лат.)

На цьому слові він налив чарку по самі вінця й подав мені. Мене не треба було довго припрошувати, я випив і поїв, як людина, що добре зголодніла.

Отець Гілярій вибрав гарне місце для сніданку. Густі березові зарості оточували невеличку галявинку, всіяну квітками, а кришталево чистий лісовий струмок, що жебонів серед каміння, ще й додавав приємної прохолоди. Відлюдний затишок цієї місцини сповнював моє серце вдоволенням і спокоєм, і, поки отець Гілярій розповідав мені про все, що за цей час сталося в монастирі, не забуваючи присмачувати розповідь своїми звичайними примовками й чарівною кухонною латиною, я слухав голоси лісу й струмка, що втішали мене своїми мелодіями.

Отець Гілярій, мабуть, подумав, що я тяжко переживаю свою недавню пригоду і тому не озиваюсь до нього.

- Не занепадайте духом, - мовив він, знов подаючи мені повну чарку, - не занепадайте духом, капельмейстере! Ви пролили кров, це правда, а проливати кров гріх, але distinguendum est inter et inter(1). Кожному своє життя найдорожче, в кожного воно одне. Ви захищали своє життя, а цього, як переконливо доведено, церква зовсім не забороняє, і ні наш велебний пан абат, ні якийсь інший слуга божий не відмовиться відпустити вам гріхи, хоч ви й ненароком проткнули княжі тельбухи. Ergo bibamus! Vir sapiens non te abhorrebit, domine!(2). Але, дорогий Крейслере, якщо ви повернетесь до Зіггартсвайлера, вас почнуть марудно випитувати, cur, quomodo, quando, ubi(3), а якщо ви звинуватите княжича в нападі з метою вбивства, то чи повірять вам? Ibi jacet lepus in pipere!(4). От бачите, капельмейстере, яку... але bibendum quid(5). - Він випив налиту по вінця чарку й повів далі: - Атож, бачите, капельмейстере, яку добру пораду підказав мені боксбойтель. Знайте ж, що я оце йду в монастир Усіх святих, щоб дістати у їхнього регента якихось нот до найближчих свят. Я вже двічі або й тричі перегорнув [505] свої шухляди, усе там старе й набридле, а та музика, що ви написали, як були в нашому абатстві... о так, вона дуже гарна й нова, проте... не ображайтесь на мене, капельмейстере, вона скомпонована так химерно, що не можна ні на мить відвести погляду від партитури. Тільки-но кинеш оком за ґратки на якусь гарну дівку внизу, як уже проґавиш паузу або ще щось, зіб'єшся з такту, і все летить шкереберть... Бум, - і вже не те, тра-ля-ля, - молотить брат Якоб по клавішах органу. Ad patibulum cum illis(6) за таку гру! Отже, я міг би... але bibamus!

(1) Треба відрізняти одне від одного (лат.).

(2) Отже, вип'ємо! Розважна людина не знехтує тебе, пане! (Лат.)

(3) Чому, як, коли, де (лат.).

(4) Ось у чім річ! (Лат.)

(5) Треба випити (лат.).

(6) На шибеницю їх (лат.).

Після того як ми випили, мова його полилась далі:

- Ті, кого немає, desunt(1), а як вони відсутні, то їх не можна й розпитувати. Отож я й думаю, що ви зараз помандруєте зі мною назад до абатства, і якщо ми не зіб'ємось з дороги, то це дві години ходи. Там ви будете сховані від усяких переслідувань і contra hostium insidias(2), я приведу вас туди як живу музику, і ви собі житимете в абатстві, доки захочете чи доки вважатимете за потрібне. Велебний пан абат забезпечить вас усім необхідним. Ви одягнете найтон-шу білизну, зверху вберетесь у рясу ченця-бенедиктинця, що дуже вам личитиме. А щоб дорогою ви не скидались на пораненого з малюнка про милосердного самаритянина, надягніть мого бриля, а сам я прикрию свою лисину каптуром. Bibendum quid, любий!

На цьому слові він ще раз вихилив чарку, сполоснув її в струмку, швидко спакував усе в сакви, нап'яв мені на голову бриля і весело мовив:

- Поспішати нам нікуди, капельмейстере, ми собі помаленьку подибаєм і прийдемо саме тоді, коли задзвонять «Ad conventum, conventuales»(3), тобто коли велебний пан абат сяде до столу.

(1) Відсутні (лат.).

(2) Від зловорожих підступів (лат.).

(3) «Збирайтесь, братове» (лат.).

Ви, звичайно, розумієте, любий майстре, що я зовсім не заперечував проти пропозиції веселого отця Гілярія, а навпаки, був радий опинитися в монастирі, який з багатьох поглядів міг стати для мене рятівним притулком.

Ми помалу йшли собі, розмовляючи про те про се, й потрапили до абатства, як і хотів отець Гілярій, саме тоді, коли задзвонили до трапези.

Щоб попередити всілякі розпитування, отець Гілярій сказав абатові, буцімто, випадково довідавшись про моє перебування [506] в Зіггартсвайлері, він вирішив замість нот із монастиря Всіх святих прихопити самого композитора, бо ж він - невичерпна комора всілякої музики.

Абат Хризостом (мені здається, я вже багато розповідав вам про нього) прийняв мене зі спокійною радістю, що властива тільки людям справді доброї вдачі, і похвалив мудре рішення отця Гілярія.

Тепер уявіть собі, майстре Абрагаме, як я, обернений у більш-менш пристойного ченця-бенедиктинця, сиджу у високій, просторій кімнаті в головному корпусі абатства і старанно обробляю вечірні та гімни й навіть подеколи вже занотовую деякі ідеї для врочистої літургії, як навколо мене збираються ченці, що співають і грають, і хор хлопчиків, як я сумлінно відбуваю проби і як за Ґратками диригую хором! Справді, я себе почуваю ніби похованим у цій самоті й міг би порівняти себе з Тартіні, який, боячись помсти кардинала Корнаро, сховався в монастирі мінорітів в Ассізі, де його через багато років виявив один падуанець, що випадково опинився в церкві й побачив на хорах втраченого приятеля, коли вітер на мить підняв завісу, яка приховувала оркестр. І з вами, майстре, могло б трапитись те саме, що з тим падуанцем, але я все-таки повинен був вам сказати, де я дівся, а то ви могли б подумати хтозна й що. Адже, мабуть, мого капелюха знайшли й здивувалися: де ж ділась голова?

Майстре! В моїй душі запанував якийсь особливий, цілющий спокій; може, мені тут об'якоритися? Коли я недавно гуляв біля озерця посеред великого монастирського саду й побачив у воді своє відображення, що йшло поряд зі мною, то сказав сам до себе: «Той чоловік, що гуляє он там, унизу, не відстаючи від мене, - спокійна й розважна людина, він уже не шаліє і не залітає в туманні, необмежені простори, а твердо тримається знайденої дороги, і для мене велике щастя, що той чоловік - не хто інший, як я сам». А колись з іншого озера на мене дивився зловісний двійник. Та годі, годі про це! Майстре, не називайте мені нічийого імені, не розповідайте мені ні про що, навіть про того, кого я проткнув шпагою. Але про себе пишіть якнайбільше. Ченці прийшли на пробу, і я кінчаю свою історичну хроніку, а разом з нею і листа. Прощавайте, дорогий майстре, й не забувайте мене! І т. д. і т. д.»

Майстер Абрагам, самотою гуляючи найдальшими, занедбаними стежками парку, думав про долю свого улюбленого приятеля і про те, як він знов його втратив, тільки-но [507] встигнувши знайти. Він згадував хлопчика Йоганнеса, згадував самого себе в Генієнесмюлі біля фортепіано старого Йоганнесового дядька. Хлопчина, гордо поглядаючи на нього, майже з чоловічою силою відтарабанював найважчі сонати Себастьяна Баха, а він за те потай запихав йому в кишеню пакуночок цукерок. Йому здавалося, що відтоді минуло всього лише кілька днів, і він дивувався, що хлопчина й був тим Крейслером, який тепер, видно, став жертвою дивної, примхливої гри таємничих обставин. І поки він думав про ті минулі часи й про фатальні теперішні події, перед ним постала картина його власного життя.

Його батько, суворий, упертий чоловік, майже силоміць прилучив сина до мистецтва будування органів, яке для нього самого було звичайним буденним ремеслом. Він не терпів, щоб хтось інший, крім самого майстра, брався до органа, тому його підмайстри спершу мусили стати вправними теслями, олов'янниками тощо, аж тоді він їх допускав до внутрішнього механізму. Старий понад усе цінував точність, добротність і зручність інструмента, а його душі, його звучання не відчував, і це якимось дивом позначалось на тих органах, що виходили з-під його руки: їм справедливо закидали різкий, сухий звук. Крім того, старий дуже полюбляв дитячі витребеньки давніх часів. Так, до одного свого органа він приробив царів Давида й Соломона, що під час гри крутили головами, наче з подиву, кожен його інструмент був оздоблений ангелами, що били в литаври, сурмили в сурми й відмірювали такт, півнями, які махали крильми й кукурікали, тощо. Абрагам тільки тоді й міг уникнути заслуженої чи незаслуженої прочуханки й побачити батька зраділим, коли, завдяки своїй винахідливості, придумував якусь нову штуку, - скажімо, майстрував для наступного органа півня, який ще гучніше кукурікав. Боязко й палко чекав він того часу, коли, за ремісничим звичаєм, вирушить у мандри. Нарешті той час настав, і Абрагам залишив батьківську домівку, щоб більше ніколи до неї не вернутися.

Під час тих мандрів, у які він подався в товаристві інших підмайстрів, здебільшого простакуватих гультяїв, він відвідав абатство святого Власія, розташоване у Шварцвальді, й почув там славетний орган старого Йоганна Андреаса Зільбер-мана. Могутні, прегарні звуки того інструмента вперше відкрили його серцю чари гармонії, він ніби опинився в іншому світі й від тієї хвилини запалав любов'ю до мистецтва, що досі було для нього тяжким ярмом. Але тепер і все попереднє життя, оточення, серед якого він досі обертався, [508] здалися йому такими нікчемними, що він напружив усю силу, щоб вирватися з болота, яке його засмоктувало. Завдяки природженому розумові й кмітливості він домігся величезних успіхів у освіті, опанував багато наук, а все ж таки часто відчував на собі свинцеві гирі колишнього виховання і життя у ницому середовищі. К'яра, зв'язок з цією дивною, таємничою істотою був другою ясною цяткою в його житті, і ці дві події, пізнання гармонії і кохання К'яри, витворили той дуалізм його поетичного буття, що так благотворно подіяв на його терпку, але сильну натуру.

Тільки-но він лишив заїзди й шинки, де в густих хмарах тютюнового чаду лунали сороміцькі пісні, випадок чи, радше, хист до механічних іграшок, що їм він, як уже відомо ласкавому читачеві, вмів надавати відтінку таємничості, привели молодого Абрагама в цілком новий для нього світ, у середовище, де він, завжди залишаючись чужинцем, зміг утриматись лише завдяки суворій манері спілкування з людьми, яка відповідала його вдачі. Та манера ставала дедалі суворішою, і оскільки вона не була виявом простацької брутальності, а ґрунтувалась на ясному, здоровому людському розумові, правильних поглядах на життя і породженій ними злучній іронії, то й виходило, що там, де юнака тільки терпіли, не збивали з ніг, дозрілого чоловіка, в якому вбачали небезпечний елемент, дуже поважали. Нема легше, як імпонувати певним значним особам, що завжди стоять далеко нижче від того рівня, який начебто відповідає їм. Саме про це й подумав майстер Абрагам тієї миті, коли повернувся з прогулянки до рибальської хатини, і голосно, щиро засміявся, від чого йому трохи полегшало на серці.

Глибоку журу, раніше йому зовсім не властиву, навіяв майстрові Абрагаму яскравий спогад про ту мить у церкві абатства святого Власія і про втрачену К'яру.

- Чому, - мовив він сам до себе, - чому саме тепер так часто відкривається рана, яку я вважав давно зарубцьо-ваною? Чому я віддаюсь порожнім мріям, коли, мабуть, треба було б рішуче втрутитись у дію механізму, що його якийсь лихий дух, здається, крутить не в той бік?

Майстра тривожила думка, що його своєрідному життю й діяльності невідомо звідки загрожує небезпека, та потім, як ми вже казали, плин його міркувань звернув на значних осіб, він посміявся з них і відразу відчув полегшення.

Він зайшов до рибальської хатини, щоб нарешті прочитати Крейслерового листа. [509]

А в князівському замку відбувалося щось дивовижне. Лейб-медик сказав:

- Неймовірно! Такого ще не було в практиці! Це виходить за межі будь-якого досвіду!

Княгиня:

- Так і мало статися, і князівна не скомпрометована! Князь:

- Я суворо заборонив це, але челядь, та crapute(1), ті віслюки, зовсім не мають вух!.. Тепер... хай головний лісничий подбає про те, щоб княжичеві не потрапляв до рук порох!

(1) Потолоч (франц.).

Радниця Бенцон:

- Хвалити бога, вона врятована! Тим часом князівна Гедвіга виглядала у вікно своєї спальні й подеколи брала кілька акордів на гітарі, тій самій, що її Крейслер сердито викинув у кущі, а потім отримав назад із Юліїних рук, як він казав, освяченою. На канапі сидів княжич Ігнатій і, обливаючись слізьми, скиглив: «Боляче, боляче», - а перед ним - Юлія, що старанно терла в срібну миску сиру картоплю.

Все це стосувалося тієї події, яку лейб-медик цілком справедливо назвав неймовірною і такою, що виходить за межі будь-якого досвіду. Княжич Ігнатій, як ласкавий читач уже не раз помічав, зберіг грайливу невинність і щасливу безпосередність шестирічного хлопчика, а тому кохався в різних іграшках. Серед них була й маленька, вилита з металу гармата, що її княжич використовував для своєї улюбленої гри, яку, проте, влаштовував дуже рідко, бо до неї потрібні були ще деякі речі, які він не завжди мав під рукою, а саме: пучка пороху, чимала шротина і пташка. Коли ж він мав усе це, то шикував своє військо, влаштовував військовий суд над пташкою, що зчинила повстання у втрачених володіннях його вельможного татуся, наладовував гармату і вбивав пташку, спершу намалювавши на грудях у неї чорне серце і прив'язавши її до свічника. Та часом гармата не влучала в ціль, і тоді він докінчував цілком заслужену страту державного злочинця складаним ножиком.

Фріц, десятирічний син садівника, спіймав княжичеві гарненьку строкату коноплянку і, як завжди, отримав за неї крону. Княжич негайно ж закрався до мисливської комори, де саме не було мисливців, справді знайшов там торбину зі шротом та ріг з порохом і запасся всім, що йому було потрібне [510] для екзекуції. Він уже хотів розпочати її, бо строкатий повстанець пищав і всіма приступними йому способами намагався вирватись, коли раптом згадав, яка слухняна стала князівна Гедвіга, й подумав, що негарно було б позбавити її такої втіхи, хай і вона побачить страту малого державного злочинця. Отож він узяв коробку, в якій містилось його військо, під одну пахву, гармату під другу, пташку затис у жменю й тихесенько, бо князь заборонив йому відвідувати сестру, подався до спальні князівни. Вона лежала вбрана на канапі в такому самому каталептичному стані. На лихо, але, як ми побачимо далі, й на щастя, камеристка саме десь вийшла.

Княжич, не зволікаючи, прив'язав пташку до свічника, вишикував своє військо лавами й наладував гармату. Потім підняв князівну з канапи, підвів до столу й оголосив їй, що тепер вона буде генералом, який командуватиме військом, а сам він лишиться князем-володарем, а крім того, вистрілить з гармати, яка вб'є повстанця. Надмір порохових запасів підвів княжича, і він не лише занадто сильно наладував гармату, а ще й розсипав порох по столі. Тільки-но він запалив гніт, пролунав страшний вибух, а до того ще й загорівся розсипаний порох, добре обпікши княжичеві руку. Він голосно закричав і навіть не помітив, що князівна, коли гармата вистрілила, каменем упала на підлогу. Луна від вибуху покотилась коридорами, всі кинулись до спальні, передчуваючи біду, і навіть князь із княгинею, забувши про всякий етикет, вбігли туди разом із челяддю. Камеристки підвели князівну й поклали на канапу, зразу ж послано по лейб-медика й по хірурга. Князь, побачивши на столі іграшки, миттю збагнув, що сталося, і, гнівно блискаючи очима, крикнув княжичеві, який верещав і лементував на цілу кімнату:

- Бачиш, Ігнатію, що виходить із твоїх дурних дитячих витівок! Дай, хай тобі помастять обпечене місце, і не реви, мов якесь старченя з вулиці! Тобі треба було б дати доброї березової каші... по... зад... - губи в князя затремтіли, він Ще щось сказав, але так, що не можна було втямити жодного слова, і велично вийшов з кімнати.

Челядь заніміла з жаху: це втретє князь називав княжича просто Ігнатієм і звертався до нього на «ти», і щоразу це було ознакою шаленого, ледве стримуваного гніву.

Коли лейб-медик оголосив, шо настала криза й він сподівається швидкого кінця небезпечної хвороби князівни і її [511] цілковитого одужання, княгиня мовила набагато стримані-ше, ніж можна було очікувати:

- Dieu soit loue!(1) Хай мені повідомлять, як вона далі себе почуватиме.

(1) Хвалити бога! (Франц.)

Зате вона ніжно обняла заплаканого княжича, ласкаво втішила його й вийшла слідом за князем.

Тим часом Бенцон, що вирішила провідати з Юлією бідолашну князівну, прибула до замку. Почувши, що сталося, вона кинулась до Гедвіжиної спальні, підбігла до канапи, опустилась навколішки, схопила хвору за руку і втупилась у неї поглядом. Юлія, обливаючись гарячими слізьми, вже гадала, що її щира товаришка засне навіки. Зненацька Гед-віга глибоко відітхнула й мовила глухим, ледве чутним голосом:

- Він убитий?

Княжич Ігнатій, хоч йому й боліло, миттю перестав плакати й відповів, засміявшись з великої радості, що страта все ж таки відбулася:

- Так, так, сестро... князівно, убитий на смерть! Застрілений просто в серце!

- Авжеж, - озвалась князівна і знов заплющила очі, - я знаю. Я бачила краплю крові, що витекла з його серця, але вона впала в мої груди, і я застигла, обернулася в кристал, тільки та крапля була жива в моєму трупі!

- Гедвіго, - тихо, лагідно мовила Бенцон. - Гедвіго, прокиньтесь від своїх прикрих, лихих марень! Гедвіго, ви впізнаєте мене?

Князівна легенько махнула рукою, наче просила, щоб її лишили саму.

- Гедвіго, - повела далі Бенцон, - Юлія тут.

На Гедвіжиному обличчі майнула ледь помітна усмішка. Юлія нахилилась над нею і тихенько поцілувала її в побілілі уста. Тоді Гедвіга ледь чутно прошепотіла:

- Тепер уже все минуло, я відчуваю, що через кілька хвилин буду цілком здорова.

Ніхто досі не подбав про маленького державного злочинця, що з розпанаханими грудьми лежав на столі. Тепер Юлія помітила його, і тільки цієї хвилини вона збагнула, що княжич Ігнатій знов грався в огидну, ненависну їй гру.

- Княжичу, - сказала вона, і шоки в неї спаленіли, - княжичу, яку вам кривду вчинила бідолашна пташка, що ви [512] її безжально вбили тут у кімнаті? Це справді дурна, жорстока гра. Ви давно вже обіцяли мені, що більше не гратиметесь у неї, а проте не дотримали слова. Та як ви ще хоч раз візьметесь за своє, то я більше ніколи не розставлятиму ваших чашок, не вчитиму ваших ляльок говорити й не розповідатиму вам про водяника!

- Не гнівайтесь, - запхикав княжич, - не гнівайтесь, панно Юліє! Але той строкатий шельма був запеклий злочинець. Він потай повідтинав моїм солдатам поли, а крім того, зчинив бунт. Ой боляче... Боляче!

Бенцон глянула на княжича, тоді, дивно усміхаючись, на Юлію і сказала:

- Чого б то голосити через якісь там обпечені пальці! Але й справді, той хірург десь застряв зі своєю мастю. Та нічого, простий домашній засіб добре помагає і непростим людям. Принесіть сирої картоплі! - Вона рушила до дверей, та раптом, ніби їй сяйнула якась думка, зупинилась, вернулася назад, обняла Юлію, поцілувала її в чоло й мовила: - Ти моя люба, добра дитина й завжди будеш в усьому такою, як повинна бути! Тільки бережися екзальтованих, божевільних шаленців і не відкривай свого серця лихим чарам їхніх звабливих балачок! - Вона ще раз допитливо глянула на князівну, що, здавалось, тихо, солодко спала, і вийшла з кімнати.

З'явився хірург із величезним пластирем у руках, велемовно запевняючи, що він давно вже чекав на вельможного княжича у його покоях, бо навіть у голові собі не покладав, що вельможний княжич може сидіти в спальні вельможної князівни. Він хотів підійти з пластирем до княжича, але камеристка, що принесла кілька великих картоплин у срібній мисці, заступила йому дорогу й почала запевняти, що найкращий засіб від опіків - терта картопля.

- А я сама, - підхопила Юлія, беручи в камеристки миску, - я сама гарненько приготую вам, княжичу, пластир.

- Вельможний пане, - злякано мовив хірург, - опам'ятайтесь! Домашній засіб на обпечені пальці високої особи князівської крові! Наука, тільки наука може і повинна допомогти в цьому випадку!

Він знов рушив до княжича, але той відсахнувся від нього й закричав:

- Геть звідси, геть! Хай панна Юлія приготує мені пластир, а наука хай ушивається з кімнати! [513]

І наука вшилася разом зі своїм хваленим пластирем, кидаючи на камеристку вбивчі погляди.

Юлія чула, що князівна дихає глибше й глибше, та як же вона здивувалась, коли

(М п. д.) заснути. Я без кінця перевертався на своїй постелі, пробував лягти і так і сяк. Я то витягався на весь зріст, то скручувався калачиком, поклавши голову на м'які лапи й елегантно обгорнувшись хвостом так, що він затуляв мені очі, то відкидався набік, витягнувши перед собою нерухомі лапи і, наче неживого, звісивши з постелі хвоста, - та все дарма, нічого не допомагало! Мої думки й уявлення ставали дедалі плутаніші, уриваніші, аж поки нарешті я поринув у те марення, яке не можна назвати сном, а хіба що двобоєм між спанням і неспанням, як слушно запевняють Моріц, Давідзон, Нудов, Тідеман, Вінгольт, Райль, Шуберт, Клюге та інші фізіологи, які писали про сон і сновидіння і яких я не читав.

Яскраве сонце вже заглядало до господаревої кімнати, коли я цілком прокинувся від того марення, від тієї боротьби між спанням і неспанням. Але що мене чекало, яке було моє пробудження! О юначе котячого роду, що читаєш ці рядки, нашорош вуха і будь уважний, щоб не проґавити моралі моєї розповіді! Хай тебе не лишать байдужим мої слова про стан, невимовну безпросвітність якого я можу змалювати тільки бляклими барвами. Хай тебе, кажу, не лишить байдужим цей стан, і будь якомога обережніший, коли тобі вперше випаде нагода втішатися котячим пуншем у товаристві котів-буршів. Хлебчи його потроху, а якщо це комусь не сподобається, пошлись на мене і на мій досвід, хай твоїм авторитетом буде кіт Мур, якого, я думаю, всі визнають і поцінують.

Отже, слухай! Щодо фізичного стану, то я почував себе знесиленим і нещасним, та ще дужче мучило мене інше: зухвалі, ненормальні домагання шлунка, яких саме через їхню ненормальність не можна було вдовольнити і через які тільки дарма бурчало в животі; навіть мої розшарпані нерви не витримували, я весь хворобливо тремтів і сіпався від постійного фізичного бажання і неспроможності його вдовольнити. То був страшний стан!

Та, може, ще більшої скрухи завдавав мені душевний неспокій. На серці в мене лежав тяжкий гніт, я щиро каявся, коли думав про вчорашній день, хоч, власне, не вважав свою поведінку ганебною, мене опанувала цілковита байдужість [514] до всіх земних благ, я зневажав усі земні втіхи, всі щедроти природи, мудрість, розум, дотеп і т. д. Найбільших філософів, найталановитіших поетів я ставив не вище, як ганчір'яних ляльок, яких смикають за ниточки, а найгірше, що ця зневага поширювалась і на мене самого, й мені починало здаватися, що я тільки жалюгідний мишачий пострах. Що може бути гнітючіше! Думка про те, що мене спіткало найбільше лихо, що вся земля наша - суцільний паділ плачу й скорботи, сповнила мене невимовним жалем. Я заплющив очі й гірко заплакав.

- Що, Муре, десь гульнув, і тепер тобі гидко на душі? Авжеж, таке буває. Виспися як слід, голубе, і тобі полегшає! - Так звернувся до мене господар, коли я навіть не скуштував сніданку і кілька разів тужно нявкнув.

О боже, господар не знав і не міг звати, як я страждав! Він не уявляв собі, як веселе товариство й котячий пунш впливають на ніжну, вразливу душу.

Був уже, мабуть, полудень, хоч я ще й не вставав з постелі, коли зненацька - бог його знає, як йому пощастило прокрастися до кімнати, - переді мною ніби вродився брат Муцій. Я поскаржився йому на свою недолю, але, замість того щоб пожаліти й потішити мене, як я сподівався, він зареготав і вигукнув:

- Ха-ха-ха, брате Муре, та це просто криза, перехід від нікчемного філістерського хлоп'яцтва до поважного буршів-ського стану, а тобі здалося, що ти хворий і нещасний. Ти ще не звик до шляхетної студентської гульні. Але будь такий ласкавий, не розводься про свої страждання, бодай хоч господареві нічого не кажи. Про наш рід уже й так іде погана слава, а ти ще й додаєш її. Але годі тобі вилежуватися, зберись на силі й ходімо зі мною, від свіжого повітря тобі полегшає, до того ж найперше треба похмелитися. Ходімо, ти на ділі довідаєшся, що це таке.

Брат Муцій мав наді мною необмежену владу, відколи вирвав мене з болота філістерства; я робив усе, що він хотів. Тому я на превелику силу встав, потягнувся, наскільки дозволяло моє заклякле тіло, й пішов за вірним побратимом на Дах. Ми трохи походили з кінця в кінець, і мені справді ледь полегшало, я наче став бадьоріший. Потім брат Муцій повів мене за димар, і там, хоч як я опирався, мені довелося випити дві чи три чарочки чистого оселедцевого розсолу. Це й означало, як сказав Муцій, похмелитися. [515]

О, яким неймовірним дивом була для мене раптова дія цього засобу! Ненормальні домагання шлунка вляглися, бурчання стихло, нерви заспокоїлися, життя знов здалося мені прекрасним, я знов цінував земні блага, науку, мудрість, розум, дотеп і т. д., знов був повернений самому собі, знов був незрівнянним, винятковим котом Муром!

О природо, природо! Невже це можливе, щоб кілька крапель, які легковажний кіт випив з надміру почуттів і з пустощів, могли викликати бунт проти тебе, проти щасливого переконання, виплеканого твоєю материнською любов'ю в його грудях, що цей світ з його радощами, смаженою рибою, курячими кісточками, манною кашею і т. д. - найкращий з усіх світів, а сам кіт - найкращий у цьому світі, бо всі ці блага створені тільки для нього і з думкою про нього? Але - кіт-філософ визнає, що в цьому полягає глибока мудрість природи, - те невтішне, нечуване страждання є лише противагою, дія якої необхідна для нашого дальшого існування, і воно (тобто страждання) передбачене в споконвічних задумах всесвіту. Отож похмеляйтесь, юнаки котячого роду, і хай вас заспокоїть цей філософський висновок із власного досвіду вашого вченого, прозірливого товариша й брата.

Досить сказати, що певний час я жив бурхливим, веселим життям бурша на навколишніх дахах у товаристві Му-ція та інших кришталево чистих і безтурботних юнаків, білих, жовтих і строкатих. Я підходжу до одного випадку зі свого життя, що не минув без наслідків.

Якось, коли ми з Муцієм пізнього вечора при ясному місячному світлі йшли на пиятику, яку влаштовували бурші, назустріч нам трапився той чорно-сіро-жовтий зрадник, що відібрав від мене Кицькиць. Цілком можливо, що, побачивши ненависного суперника, перед яким, на свій сором, мені довелось відступити, я трохи збентежився. Чорно-сіро-жовтий пройшов повз мене, не привітавшись, і мені здалося, що він глузливо посміхнувся, усвідомлюючи здобуту наді мною перевагу. Я згадав утрачену Кицькиць, а також ту прочуханку, яку дістав від нього, і в жилах моїх закипіла кров. Муцій помітив моє хвилювання, а коли я поділився з ним своїм спостереженням, сказав:

- Ти маєш слушність, брате Муре. Він скривився, коли побачив тебе, і хода його була зухвала, - певна річ, що він хотів тебе образити. Та ми скоро дізнаємось, чи так воно було. Якщо я не помиляюся, цей строкатий філістер завів [516] тут новий роман, бо щовечора крутиться на цьому даху. Почекаймо трохи, мабуть, мосьє скоро повернеться, і ми все з'ясуємо.

І справді, невдовзі той строкатий, ніби на злість нам, повернувся і вже здалеку зміряв мене зневажливим поглядом. Я сміливо й зухвало рушив йому назустріч і ми пройшли один повз одного так близько, що не вельми делікатно зачепилися хвостами. Я відразу став, обернувся і твердо сказав:

- Няв!

Він також став, обернувся і з викликом відповів:

- Няв!

І ми розійшлися кожен у свій бік.

- Це образа! - люто крикнув Муцій. - Я завтра ж таки притягну до відповідальності того пихатого джиґуна!

Другого ранку Муцій подався до строкатого і спитав його від мого імені, чи він зачепив мого хвоста. Той звелів відповісти мені: так, він зачепив мого хвоста. Я на це: якщо він зачепив мого хвоста, то я змушений вважати цей вчинок за образу. Він на це: я можу вважати цей вчинок за що завгодно. Я на це: я вважаю його за образу. Він на це: я не здатен зрозуміти, що таке образа. Я на це: я знаю дуже добре, що це таке, принаймні краще за нього. Він на це: я не та особа, яку б він захотів ображати. Я знов на це: але я вважаю його вчинок за образу. Він на це: я дурний шмаркач. Я на це, щоб моє слово було останнє: якщо я дурний шмаркач, то він - мерзенний шпіц! Після цього надійшов виклик.

{Зауваження видавця на берегах рукопису. О Муре, коте мій! Або правила честі змінилися від часів Шекспіра, або я ловлю тебе на літературній брехні. Тобто на брехні, що має додати тій події, про яку ти розповідаєш, більше блиску й величі. Хіба історія твого виклику на дуель строкатого пенсіонера не відверта пародія на сім разів відхилену брехню Мантачки з «Як вам це сподобається»? Хіба я не бачу в перебігу твоєї так званої дуелі всі ступені переходу від ввічливої відповіді, тонкої шпильки, брутального заперечення, сміливої відсічі аж до зухвалого наскоку і хіба тебе може хоч якоюсь мірою врятувати та обставина, що ти закінчуєш лайкою замість зумовленої взірцем відвертої брехні? Муре, коте мій! Рецензенти нападуть на тебе, але ти принаймні довів, Що не сліпо читав Шекспіра, але з користю для себе, а це багато чого виправдовує).

Щиро казати, я трохи злякався, отримавши виклик, бо йшлося про двобій на пазурах. Я згадав, як налупив мене [517] строкатий зрадник, коли я, гнаний ревнощами й жадобою помсти, напав на нього, і вже не радий був і тій перевазі, яку завдяки Муцієві здобув у суперечці. Муцій, мабуть, побачив, що я зблід, читаючи ту кровожерну записку, і взагалі помітив мій душевний стан.

- Брате Муре, - сказав він, - мені здається, що тебе лякає перша дуель, яку тобі треба витримати?

Я не посоромився відкрити приятелеві своє серце і сказав йому, що похитнуло мою мужність.

- О брате, - сказав Муцій, - о любий брате Муре! Ти забуваєш, що тоді, як той зухвалий негідник брутально налупцював тебе, ти ще був зелений новачок, а не хвацький бурш, як тепер. І твоя сутичка з тим строкатим була не справжньою дуеллю за всіма правилами й законами справедливості, її навіть не можна назвати боротьбою, то була просто філістерська бійка, яка не личить нам, котам-буршам. Затям собі, брате Муре, що люди, які заздрять нашим особливим талантам, закидають нам схильність до огидних, ганебних бійок, і якщо хтось серед них трапиться дуже войовничої натури, кажуть про нього: «Він, як кіт, ладен кожному очі видряпати». Уже через саме це порядний кіт, що високо ставить свою честь і знає добрі звичаї, повинен уникати таких сутичок, щоб присоромити людей, які за певних обставин дуже люблять і когось набити, і самим бути битими. Отже, любий брате, прожени від себе страх і несміливість, будь мужній і вір, що в справжній дуелі ти помстишся як належить за всі свої кривди і так подряпаєш строкатого джиґуна, що він надовго забуде про свої дурні залицяння і про свою пиху. Але стривай! Знаєш, що мені спало на думку? Після всього, що між вами сталося, поєдинку на пазурах, буде, мабуть, замало, ви повинні битися солідніше, а саме, на іклах. Послухаймо, що скажуть бурші!

Муцій виступив на зборах буршів із дуже гарною промовою, в якій розповів, що сталося між мною і строкатим. Усі погодилися з оратором, і я через Муція повідомив строкатого, що приймаю виклик, але не можу битися інакше, як на іклах, бо образа була надто тяжка. Строкатий почав був заперечувати, посилатись на свої тупі зуби і т. д., та коли Муцій твердо й незворушно заявив, що в цьому випадку може йти мова тільки про смертельну дуель на іклах і що як він не погодиться на неї, то йому доведеться змиритися з «мерзенним шпіцом». Строкатий змушений був погодитись. [518]

Настала та ніч, коли мав відбутися поєдинок. У призначену годину я прибув з Муцієм на дах будинку, що стояв із самого краю нашої дільниці. Незабаром з'явився і мій суперник у супроводі статечного кота, майже такого самого строкатого, як він, але на вигляд ще пихатішого і зухвалішого. То був його секундант, як ми й гадали; вони разом воювали, разом брали участь у багатьох походах, зокрема у визволенні від мишей тієї комори, за яку строкатий отримав орден Смаженого сала. Крім того, як я потім довідався, на пропозицію завбачливого і обережного Муція було запрошено попелясту кішку, що як ніхто розумілась на хірургії і належним способом дуже швидко гоїла найнебезпечніші рани. Домовлено також, що поєдинок відбудеться трьома стрибками, а якщо й за третім стрибком не станеться нічого вирішального, сторони обміркують, чи продовжувати дуель новими стрибками, чи вважати справу залагодженою. Секунданти відміряли кроки, і ми стали в позицію один проти одного. За звичаєм, секунданти зчинили гучний крик, і ми кинулись один на одного.

Тільки-но я хотів схопити свого супротивника, як він спіймав мене за праве вухо і так його вкусив, що я мимоволі верескнув.

- Розійдіться! - вигукнув Муцій. Строкатий відпустив мене, і ми знов стали в позицію. Новий крик секундантів, другий стрибок. Тепер я сподівався, що буду спритніший і таки схоплю супротивника, але той підступний нахаба ухилився і вкусив мене в ліву лапу так, що з неї потекла кров.

- Розійдіться! - знов вигукнув Муцій.

- Власне, - сказав секундант мого супротивника, обертаючись до мене, - власне, дуель закінчена, оскільки ви, шановний, діставши таке ушкодження лапи, поставлені hors de combat(1).

(1) Поза битвою (франц.).

Та я з гніву й люті зовсім не відчував болю, а тому відповів, що третій стрибок покаже, чи є ще в мене сила й чи можна вважати дуель закінченою.

- Що ж, - глузливо засміявшись, мовив секундант, - що ж, коли ви хочете зовсім загинути від лапи свого супротивника, який переважає вас на силі, то ваша воля!

Але Муцій поплескав мене по плечі й вигукнув:

- Браво, браво, мій брате Муре, справжній бурш не зважає на таку подряпину! Тримайся мужньо! [519]

Втретє закричали секунданти, третій стрибок! Хоч я і був розлючений, а помітив хитрість свого супротивника, який весь час стрибав навскіс, через що я й промахнувся, а йому легко вдалося схопити мене. Цього разу я все врахував і також стрибнув навскіс. Він гадав, що зараз спопаде мене, а я встиг так його вкусити в шию, що він навіть не зміг крикнути, тільки застогнав.

- Розійдіться! - крикнув секундант мого супротивника. Я зразу відскочив назад, а строкатий, знепритомнівши,

впав додолу. З глибокої рани в нього цебеніла кров. Попеляста кішка негайно підбігла до нього і, щоб хоч трохи спинити кровотечу, перше ніж перев'язати рану, вжила одного домашнього засобу, що його вона, як запевняв Муцій, завжди мала під рукою, бо постійно носила при собі. А саме: вона миттю полила рану певною рідиною і взагалі оббризкала нею непритомного з голови до лап. Рідина мала такий міцний, їдкий запах, що, певне, дія її була сильна й цілюща. Проте ні примочки Тедена, ні одеколону вона не нагадувала. Муцій палко пригорнув мене до грудей і мовив:

- Брате Муре, ти оборонив свою честь як кіт, у якого серце не дарма б'ється в грудях. Ти станеш окрасою товариства буршів, Муре, ти не попустиш ніякої ганьби і завжди будеш напоготові, коли доведеться підтримувати нашу честь.

Секундант мого супротивника, що тим часом допомагав попелястій кішці-хірургові, тепер зухвало підступив до нас і зауважив, що під час третього стрибка я бився не за правилами. Але брат Муцій став у позицію, блискаючи очима й випустивши пазурі, й заявив, що кожен, хто таке скаже, матиме справу з ним, Муцієм, і що він з такими зухвальцями не буде церемонитись. Секундант визнав за краще не наполягати на своєму, а мовчки взяв на спину пораненого приятеля, який уже почав трохи очунювати, і виліз із ним у слухове віконце.

Попеляста кішка спитала, чи не треба й мені на рани її домашнього засобу. Та я відмовився від її послуг, хоч вухо й лапа в мене дуже боліли, і подався додому, радий-радісінький, що здобув таку блискучу перемогу й помстився за викрадення Кицькиць і за колишню прочуханку.

Для тебе, о юначе котячого роду, я, добре обміркувавши все, так докладно розповів історію свого першого поєдинку. Крім того, що ця славна історія познайомить тебе з усіма тонкощами кодексу честі, ти зможеш виснувати з неї і дуже корисну для себе, необхідну в житті мораль. Наприклад, те, [520] що відвага й мужність не допоможуть у боротьбі проти хитрощів, а тому неодмінно треба вивчати ті хитрощі, вивчати пильно й наполегливо, щоб ти не беркицьнувся додолу, а твердо тримався на ногах. «Chi non se ajuta, se nega»(1), - каже Брігелла в «Щасливих жебраках» Гоцці, і це правда, щира правда. Накрути це собі на вуса, о юначе котячого роду, і не гребуй ніякими хитрощами, бо в них, як у багатих надрах, схована неоціненна життєва мудрість.

(1) Хто собі не допомагає, той собі шкодить (італ.).

Коли я зійшов донизу, то побачив, що двері в господаря вже замкнені, тож мені довелося лаштуватись на ніч на солом'яній маті, що лежала під ними. Я дуже стік кров'ю, тому справді був не зовсім притомний. Раптом я відчув, що хтось обережно несе мене кудись. То був мій добрий господар, який почув, що я під дверима (я, мабуть, сам того не усвідомлюючи, трохи поскиглював), відімкнув їх і помітив мої рани.

- Бідолашний Муре, - сказав він, - що вони з тобою зробили? Добре тебе покусали, але сподіваюся, що й ти залив сала за шкуру своїм супротивникам!

«Ох, якби ви знали, господарю!» - подумав я і знов від згадки про свою цілковиту перемогу в двобої і про славу, якою я увінчав себе, відчув гордість і величезну радість.

Добрий господар поклав мене на мою постіль, дістав із шафки баночку з мастю, приготував два пластирі й наклав їх мені на вухо й на лапу. Я спокійно й терпляче перечекав, поки він усе це зробить, і тільки легенько муркнув, коли від першої перев'язки мені трохи заболіло.

- Ти мудрий кіт, Муре! - сказав господар. - Ти не опираєшся, як інші дряпучі вітрогони з твого роду, коли господар хоче допомогти тобі. Тепер лежи спокійно, а як настане час зализувати лапу, то сам скинеш пов'язку. Ну, а що стосується вкушеного вуха, то нема іншої ради, бідолахо, доведеться тобі вдовольнитися пластирем.

Я пообіцяв господареві, що послухаюсь його поради, і на ознаку свого вдоволення і вдячності за допомогу простяг йому здорову лапу. Він, як звичайно, взяв її і легенько потис, так, щоб мені було не боляче. Господар звав, як треба обходитися з освіченими котами.

Скоро я відчув цілющу дію пластиру і похвалив себе за те, що не скористався злощасним домашнім засобом попелястої кішки-хірурга. Коли мене відвідав Муцій, я вже був [521] веселий і бадьорий. Невдовзі я вже так подужчав, що зміг піти з ним на буршівську пиятику. Можна собі уявити, з якою величезною радістю мене там зустріли. Всі полюбили мене вдвічі дужче.

Відтоді я почав жити чудовим життям бурша, нітрохи не переймаючись тим, що часом втрачав жмут найкращої шерсті зі свого хутра. Але хіба в цьому світі є тривале щастя? Хіба в кожній радості, яку ми спізнаємо, не

(А. м.) розташований на високому, стрімкому пагорбі, який на рівнині здавався б горою. На нього вела широка, зручна, обсаджена пахучими кущами дорога, обабіч якої були густо наставлені кам'яні лави й альтанки, як доказ гостинної дбайливості про мандрівників і прочан. Тільки вийшовши нагору, можна було помітити й оцінити велич і красу будівлі, що здалеку здавалася лише самітною церквою. Герб, єпископська митра, ціпок і хрест, вирізьблені з каменю над брамою, свідчили, що колись тут була резиденція єпископа, а напис «Benedictus, qui venit in nomine domini»(1) запрошував побожних гостей зайти в цю браму. Та кожен, хто заходив, мабуть, мимоволі спинявся, вражений і захоплений рідкісним, виконаним у стилі Палладіо фасадом і двома високими, легкими вежами церкви, що стояла посередині як головна будівля; з обох боків до неї прилягли бічні крила. В головній будівлі, крім церкви, містилися ще покої абата, а в бічних - келії ченців, трапезна, інші загальні приміщення, а також кімнати, в яких зупинялися гості. Недалеко від монастиря розташувалися господарські будівлі, хутір і будинок старости; трохи нижче в долині видніло гарне село Канцгайм, що, немов пишний барвистий вінок, оточувало пагорб з абатством.

(1) Благословенний той, хто зайде сюди в ім'я господнє (лат.).

Долина ця тяглася аж до підніжжя далеких гір. На луках, які перетинали блискучі, мов дзеркало, струмки, паслися численні череди худоби; селяни з розкиданих то тут, то там сіл весело йшли межами серед урожайних нив; з кучерявих кущів лунав радісний спів пташок; з далекого темного лісу докочувався закличний звук рогів; широкою річкою, що текла в долині, швидко пливли з горою навантажені човни з напнутими білими вітрилами, і навіть чути було веселі вітання човнярів. Усюди ряснота й достаток, щедре благословення природи, всюди жваве й діяльне, вічно текуче життя. [522] Вигляд з пагорба, з вікон абатства на привітну, квітучу місцевість підносив душу і сповнював її тихою втіхою.

Якщо внутрішньому оздобленню церкви, при всій шляхетності й грандіозності його основного задуму, можна було закинути надмірність і чернечий несмак, - там було справді забагато позолоченого дерев'яного різьблення і маленьких образів, - то тим більше впадала в око чистота стилю в архітектурі й оздобленні покоїв абата. З хорів церкви можна було потрапити просто до великої зали, де збиралися ченці й де зберігались музичні інструменти та ноти. З тієї зали довгий коридор з іонійською колонадою вів до покоїв абата. Шовкові шпалери, добірні картини найкращих майстрів різних шкіл, бюсти, статуї отців церкви, килими, гарно викладені паркети, коштовне начиння, - все тут свідчило про багатство добре влаштованого монастиря. Те багатство, помітне у всьому, не було тим показним, зовнішнім блиском, що сліпить очі, але не заспокоює їх, дивує, але не тішить. Усе було на своєму місці, ніщо не намагалося хвалькувато виставити себе й затулити щось інше, тому коштовність окремих оздоб не порушувала приємного враження від загального вигляду покоїв. Це приємне враження складалось від того, що в устаткуванні покоїв усе було доречне, а саме непомильне відчуття доречності, мабуть, і є те, що звичайно звуть добрим смаком. Зручність і затишність покоїв абата межувала з розкішшю, ніде не переступаючи цієї межі, - одне слово, нікого не могло прикро вразити, що ці покої устаткувала саме духовна особа. Абат Хризостом, приїхавши кілька років тому до Канцгайма, звелів обладнати собі їх так, як вони обладнані й тепер, і з їхнього вигляду можна було яскраво уявити собі вдачу і спосіб життя абата, ще навіть не бачивши його самого й не знаючи про його високу освіченість. Йому ще не було й п'ятдесяти років. Високий, ставний, вродливий, з натхненним обличчям, приємний у поведінці, але сповнений гідності, абат у кожного, кого з ним зводила доля, викликав пошану, яка й належала йому за званням. Ревний борець за справу церкви, невтомний оборонець прав свого ордену, свого монастиря, він, проте, здавався поступливим і поблажливим. Але сама та уявна поступливість була зброєю, якою він, добре володіючи нею, вмів перемагати будь-який опір, навіть своєї найвищої влади. Якщо в когось і виникала підозра, що за простими, єлейними словами, які начебто йшли від щирого серця, ховалось чернече лукавство, то явно помітна була тільки гнучкість [523] видатного розуму, що осягнув найглибші підвалини церковного життя. Абат був вихованцем римської Конгрегації пропаганди.

Сам зовсім не схильний відмовлятися від радощів життя, наскільки вони узгоджуються з церковними звичаями і правилами, він і своїм численним підлеглим давав усю ту волю, яку тільки вони могли побажати в своєму становищі. Тож і виходило, що одні з них, віддані наукам, вивчали їх у своїх самітних келіях, а другі безтурботно гуляли в парку абатства, розважаючись веселими розмовами; одні, схильні до мрійливої побожності, пестились і присвячували весь свій час молитві, а другі всмак наїдалися біля щедро накритого столу й виконували тільки ті релігійні обряди, яких вимагали правила ордену; одні не хотіли виходити за межі абатства, а другі вирушали в далекі мандри або ж, як наставала пора, змінювали довгу чернечу рясу на коротку мисливську куртку і, ставши відважними ловцями, нишпорили по навколишнім лісах. Та хоч нахили в ченців були різні й кожен мав волю робити своє, всіх їх об'єднувала палка любов до музики. Майже кожен із них був освіченим музикантом, і між ними траплялися віртуози, що могли б зробити честь найкращій князівській капелі. Багата збірка нот, розкішний вибір найкращих інструментів дозволяв кожному віддаватись тому видові музичного мистецтва, який йому подобався, а оскільки в монастирі часто виконували найдовершеніші твори, ніхто з них не втрачав техніки гри.

Саме цим музичним захопленням поява Крейслера в абатстві дала новий поштовх. Вчені ченці відклали свої книжки, побожні скоротили свої молитви, всі з'юрмилися навколо Крейслера, якого вони любили і твори якого цінували вище, ніж будь-чиї. Сам абат був щиро прихильний до нього і разом з усіма намагався виявити йому свою пошану й любов. Місцевість, де розташувалось абатство, можна було назвати раєм, життя в монастирі було зручне й приємне, чому немало сприяли смачна їжа й шляхетне вино, про яке дбав отець Гілярій, серед братії панував веселий, невимушений настрій, приклад якого давав сам абат, до того ж Крейслер, що невтомно віддавався мистецтву, був тут у своїй стихії, тому й вийшло, що його неспокійна душа втихомирилась, як ніколи досі. Навіть гумор його подобрішав, він став тихий і лагідний, як дитина. Але ще важливіше було те, що він повірив у себе, зник той примарний двійник, що живився кров'ю його зраненого серця. [524]

Десь уже мовилось про капельмейстера Йоганнеса Крейслера, що друзі не могли присилувати його записати свої композиції, а як одного разу таке справді трапилось, то, натішившись тим, що твір вийшов дуже вдалий, він викинув його в грубу. Мабуть, це було в ту фатальну пору, про яку біографові й досі мало що відомо, коли бідолашному Йоганнесові загрожувала неминуча загибель. Принаймні тепер, у Канцгаймському абатстві, Крейслер стримував себе й не нищив композицій, що просто виливались з його душі, і цей його настрій виявлявся в солодкому, благодатному смутку, що пронизував його твори, такі несхожі на давніші, коли він надто часто могутніми чарами викликав з глибин гармонії всевладних духів, які породжували в людських грудях холодний страх, усі муки безнадійної туги.

Одного вечора в церковному хорі відбулася остання проба врочистої меси, яку саме закінчив Крейслер і яку мали виконувати другого ранку. Ченці розійшлися до своїх келій, а Крейслер лишився сам у коридорі з колонадою і задивився у вікно на краєвид, що лежав перед ним, осяяний останнім промінням призахідного сонця. Йому здавалося, ніби десь далеко знов лунає його твір, який щойно виконували ченці. І коли надійшла черга «Agnus Dei»(1), він знов відчув невимовну втіху, як у ті хвилини, коли в душі його народилась мелодія того «Agnus».

- Ні, - вигукнув він, і очі його наповнились гарячими слізьми, - ні! Це не я, а ти створила її! Тільки ти, більше ніхто, моя єдина думко, єдина моя мріє!

І справді, ця частина композиції, яку абат і вся братія вважали виявом найпалкішої побожності, самої небесної любові, була створена дивним чином. Крейслер був заполонений думками про месу, яку почав компонувати, але йому ще було далеко до кінця. І ось уночі йому приснилося, що настало те церковне свято, для якого була призначена його композиція, що дзвін уже скликав усіх на початок меси, що він стоїть за диригентським пультом і перед ним лежить готова партитура, абат, який сам править службу, дає знак, і починається «Купе»(2).

(1) «Агнця Божого» (лат.).

(2) «Господи помилуй» (грецьк.).

Скінчилась одна частина, почалася друга, далі третя, виконання було вдале, сильне, воно вразило його, захопило, і ось уже надійшов «Agnus Dei». І враз він злякано побачив у [525] партитурі чисті сторінки, на них не стояло жодної ноти. Ченці дивилися на нього, чекаючи, що диригентська паличка, яка раптом опустилась і завмерла, підійметься знов і затримка нарешті скінчиться. Та на нього свинцевим тягарем налягли збентеження і страх, і хоч весь «Agnus» був уже готовий у його душі, він ніяк не міг перенести його на партитуру. Але зненацька з'явилась якась мила ангельська постать, підійшла до пульту, заспівала райським голосом «Agnus», і та ангельська постать була Юлією! В захваті високого натхнення він прокинувся й записав «Agnus» таким, яким почув його в щасливому сні. І ось тепер той сон приснився Крейслерові ще раз, він почув Юліїн голос, все вище й вище здіймалися хвилі її співу, а коли нарешті вступив хор зі своїм «Dona nobis pacem»(1), йому захотілося втонути в морі безмежного, божистого блаженства, що переповнювало його.

(1) «Даруй нам мир» (лат.).

Хтось легенько вдарив Крейслера по плечі, і він отямився від своїх марень. Перед ним стояв абат і привітно дивився на нього.

- Правда ж, - почав абат, - правда ж, сину мій Йоган-несе, ти тепер усім серцем тішишся, що тобі вдалося так гарно й сильно втілити в звуки ті почуття, що жили глибоко в твоїй душі? Ти, певне, думав про свою месу, яку я вважаю одним із найкращих творів, що ти скомпонував за своє життя.

Крейслер мовчки втупився в абата, ще не здатний вимовити й слова.

- Ну, ну, - повів далі, всміхаючись, абат, - спустися вниз із високих сфер, у яких ти ширяв! Ти, мабуть, подумки компонуєш музику і не можеш так раптово відірватися від роботи, звичайно, радісної для тебе, хоч і небезпечної, бо вона висотує з тебе всю силу. Відірвися на якийсь час від своїх творчих думок, погуляймо трохи цим прохолодним коридором і побалакаймо.

Абат завів мову про устаткування монастиря, про чернече життя, похвалив той справді ясний, побожний настрій, який тут панує, і наостанку спитав, чи не помиляється він, абат, вважаючи, що Крейслер за ті місяці, які прожив у монастирі, став спокійніший, безпосередніший і ще дужче схильний до діяльної самопосвяти високому мистецтву, яке звеличує церкву і служіння церкві. [526] Крейслерові не залишалось нічого іншого, як погодитися з цим, а крім того, запевнити абата, що монастир став для нього рятівним притулком і що тут йому все здається таким рідним, наче він і справді член чернечого ордену й ніколи вже не кине монастиря.

- Залиште мені, - закінчив Крейслер, - залиште мені, велебний отче, ілюзію, якій так сприяє це вбрання. Залиште мені віру в те, що, коли я потрапив у небезпечну бурю і збився з дороги, ласкава доля допомогла мені пристати до острівця, де я перебуваю в безпеці й де ніколи не розвіється мрія, ім'я якій - натхнення мистецтвом!

- І справді, - мовив абат, і обличчя його осяяла ще привітніша усмішка, - і справді, сину мій Йоганнесе, вбрання, яке ти надів, щоб здаватися нашим братом, дуже тобі личить, і я хотів би, щоб ти його ніколи не скидав. Ти найдостойні-ший бенедиктинець з усіх, яких тільки можна будь-де побачити. Але, - трохи помовчавши, сказав абат і взяв Крейслера за руку, - не будемо з цим жартувати. Ви знаєте, Йоганнесе, як я полюбив вас від тієї миті, коли познайомився з вами, як моя щира прихильність до вас разом з великою пошаною до вашого прекрасного хисту дедалі зростає. А кого люблять, про того й турбуються, і ця турбота спонукала мене, може, трохи аж занадто пильно спостерігати за вами, відколи ви з'явилися в монастирі. Внаслідок цих спостережень я прийшов до переконання, від якого не можу відмовитись. Я давно вже хотів щиро поговорити з вами про це, все чекав сприятливої нагоди, і ось така нагода трапилась! Крейслере! Відмовтесь від світу, вступіть у наш орден!

Хоч як подобалось Крейслерові в абатстві, хоч як хотілося йому продовжити своє перебування тут, яке давало йому мир і спокій, сприяючи його жвавій творчій діяльності, а все ж таки пропозиція абата неприємно вразила його, бо в нього ніколи не було твердого наміру відмовитись від своєї волі й назавжди поховати себе серед ченців; а втім, часом йому спадала на думку така химера, і абат, видно, помітив це. Крейслер здивовано глянув на абата, а той, не чекаючи, поки він щось скаже, повів далі:

- Вислухайте мене спокійно, Крейслере, перше ніж відповісти мені. Звичайно, я зацікавлений у тому, щоб здобути для церкви доброго слугу, а проте сама церква відкидає будь-які зумисні вмовляння, вона хоче лише викресати іскру справжнього визнання, щоб із неї розгорілося яскраве полум'я віри і спалило всі лихі чари. Тож я тільки прагну [527] відкрити, з'ясувати для вас самих те, що, мабуть, невиразно жевріє у вашій душі. Чи треба мені говорити вам, Йоганне-се, про ті забобонні упередження проти монастирського життя, які ще не перевелися в світі? Нібито тільки лиха доля заганяє людину в монастирську келію, де вона, зрікшись усіх радощів світу, прирікає себе на ненастанну муку сірого, нудного животіння. Коли так, то монастир був би похмурою в'язницею, де панує безнадійний жаль за навіки втраченими втіхами, розпука й божевілля винахідливого самокатування, де виснажені, бліді тіні нидіють, виливаючи свій страх, що пазурами вп'явся їм у серце, в глухому бубонінні молитов!

Крейслер не втримався від усмішки, бо коли абат говорив про виснажені, бліді тіні, він згадав гладких бенедиктинців, а надто веселого, червонощокого Гілярія, що не знав більшої муки, як запивати їжу поганим вином, коли не було під рукою доброго, та іншого страху, ніж той, який він відчував перед новою партитурою, що її не зразу міг прочитати.

- Ви смієтеся, сказав абат, - ви смієтеся з контрасту між тією картиною, що я намалював, і тим монастирським життям, яке ви тут пізнали, і, звичайно, маєте для цього підстави. Можливо, дехто справді тікає в монастир, зломлений земними стражданнями, назавжди відмовившись від щастя, від усіх радощів світу, і добре, якщо церква прийме його, бо в її лоні він знайде мир, що єдиний зможе втішити його після того лиха, якого він зазнав, і підняти над нікчемною світовою метушнею. Але скільки є таких, кого приводить у монастир внутрішня схильність до побожного, споглядального життя, хто непристосований до життя в світі, де кожної хвилини на нього напосідають різні дрібні незлагоди, яких нікому не бракує, і хто тільки в добровільно обраній самотині почуває себе добре. Та є ще й інші, хто, не маючи твердого нахилу до монастирського життя, все ж таки саме в монастирі знаходить своє місце. Я маю на увазі тих, що завжди лишаються чужинцями в світі, бо вони призначені для вищого буття і вимоги того вищого буття вважають вимогами самого життя, а тому шукають того, що тут, на нашій грішній землі, знайти неможливо, вони вічно спраглі, бо їхнього палкого бажання не можна вдовольнити, вони кидаються в усі боки в даремних пошуках миру і спокою, їхні незахищені груди вражає кожна випущена стріла, на їхні рани немає ніякого бальзаму, крім гіркого глуму ворога, що ненастанно підіймає проти них зброю. Лише самота, [528] лише одноманітне життя, якого не порушує ніяке вороже втручання, а насамперед постійне, вільне споглядання ясного світу, до якого вони належать, може відновити в них рівновагу і сповнити їхню душу неземним щастям, недосяжним для них серед світової колотнечі. І ви, ви, Йоганне-се, належите до тих людей, яких вічна сила, переборюючи земний гніт, підносить до небесних висот! Гостре відчуття того вищого буття, що буде вічно сварити вас - та й повинне сварити - із нікчемною земною суєтою, яскраво сяє в мистецтві, яке належить до іншого світу і яке, разом з тугою за високим, заховане у ваших грудях, бо воно - священна таємниця небесної любові. Це мистецтво - втілення палкої побожності, і, цілком віддавшись йому, ви вже не будете мати нічого спільного з безладною світовою метушнею, ви її зневажливо відкинете від себе, як хлопець, що виріс і обернувся в юнака, відкидає непотрібну іграшку. Ідіть до нас, і ви ніколи більше не почуєте безглуздих клинів уїдливих дурнів, які часто мучили вас так, що у вас серце сходило кров'ю, бідолашний Йоганнесе! Друг розкриває вам свої обійми, він готовий прийняти вас і ввести в надійну гавань, де вам не загрожує жодна буря!

- Я серцем відчуваю, - поважно й похмуро мовив Йо-ганнес, коли абат замовк, - я серцем відчуваю, які слушні ваші слова, шановний друже! Я справді чужинець у світі, який мені здається вічним, загадковим непорозумінням. А проте, відверто признаюся вам, упередження, яке я всмоктав з материнським молоком, змушує мене лякатися самої думки про вступ до монастиря. Він здається мені в'язницею, з якої я вже ніколи не зможу вийти, здається, що той самий світ, у якому капельмейстер Йоганнес все ж таки знаходив чимало гарних садочків із запашними квітками, для ченця Йоганне-са раптом стане голою, непривітною пустелею, що для того, хто раз був уплутаний у живе життя, зречення...

- Зречення? - перебив капельмейстера абат, підвищивши голос. - Хіба для тебе, Йоганнесе, існує зречення, коли дух мистецтва все дужче озивається в тобі, коли могутні крила підносять тебе до осяйних хмар? Які життєві радощі могли б ще засліпити тебе? А проте, - повів далі він лагідним тоном, - а проте вічна сила вклала в наші груди почуття, що з непереможною потугою стрясає все наше єство; це ті таємничі пута, які з'єднують дух і тіло; дух гадає, що він прагне до найвищого ідеалу химерного блаженства, а насправді хоче тільки того, чого домагається тіло як своєї доконечної [529] потреби, і так виникає взаємодія, необхідна для продовження людського роду. Чи треба мені додавати, що я кажу про тілесну любов і що я зовсім не вважаю дрібницею цілковиту відмову від неї? Але, Йоганнесе, якщо ти відмовишся від неї, то врятуєшся від загибелі; ніколи, ніколи не зможеш ти спізнати уявного щастя земної любові!

Абат вимовив ці останні слова так урочисто, з таким пафосом, наче перед ним лежала розгорнута книга долі і він вичитував з неї бідолашному Крейслерові всі лиха, які йому загрожували і яких він міг уникнути, тільки вступивши в монастир.

Але тієї миті на обличчі в Крейслера дивно заграли м'язи, як завжди перед тим, коли його опановував дух іронії.

- Ха-ха! - озвався він. - Ви, ваша велебність, не маєте рації, зовсім не маєте рації. Ви помиляєтесь щодо моєї особи, вас увело в оману це вбрання, яке я надяг, щоб якийсь час en masque(1) кепкувати з людей і, лишаючись невпізнаним, писати в них на долонях їхні імена, хай знають, хто вони такі. Хіба я поганий чоловік? Хіба я не в найкращому віці, не досить вродливий, не освічений і не чемний? Хіба я не можу вбратися в суцільний шовк, надягти зверху найкращий чорний фрак, добре його почистивши, зухвало підступити до будь-якої червонощокої, каро- чи синьоокої дочки професора або радника двору і з солодкавістю найвишуканішого amoroso(2) в жестах, на виду і в голосі без зайвих церемоній спитати: «Красуне, чи ви не віддали б мені свою руку, а на додачу й свою неоціненну особу?» І професорська дочка опустила б очі й тихенько пролебеділа б: «Поговоріть з папа!» Або ж дочка радника двору кинула б на мене мрійливий погляд і почала б запевняти, що давно вже про себе помітила любов, для якої я аж тепер знайшов слова, і між іншим поговорила б зі мною про мереживо на шлюбну сукню. І - о боже! - як радо шановні татусі спекалися б своїх донечок у відповідь на пропозицію такої поважної особи, як екс-капельмейстер великого герцога! Але я міг би також піднятися в романтичні високості, звабитись на ідилію і запропонувати свою руку й серце гарненькій дочці орендаря саме тієї хвилини, коли вона готуватиме козячий сир, або ж, як той нотаріус Пістофолус, побігти до млина і знайти там свою богиню в райських хмарах борошна. Хто б відштовхнув [530] вірне, чесне серце, що нічого не бажає, нічого не вимагає, крім весілля, весілля, весілля? Не зможу спізнати щастя земної любові? Ви, ваша велебність, зовсім не подумали про те, що я, власне, якраз той чоловік, який буде безмежно щасливий саме в цій любові, бо моя простенька тема обмежується одним «Як ти мене хочеш, тебе я беру» - а її подальші варіації після весільного allegro brillante(1) я гратиму в шлюбі. Далі - ви, ваша велебність, не знаєте, що я давно вже дуже поважно думав про одруження. Щоправда, я тоді був юнаком із замалим досвідом і недостатньою освітою, бо мав усього сім років, але тридцятитрирічна панна, яку я вибрав собі в наречені, присягалася мені, що не одружиться ні з ким, крім мене, і я й сам не знаю, чому потім усе розладналося. Зауважте, ваша велебність, що щастя земного кохання усміхалося до мене ще з дитячих моїх років, тож давайте мені шовкові панчохи, давайте шовкові панчохи й черевики, і я стрімголов кинуся в женихання, чимдуж помчу до тієї, яка вже простягла гарненького пальчика, щоб я негайно надяг на нього обручку. І якби порядному бенедиктинцеві личило виливати свої почуття заячими вистрибами, то я тут-таки негайно затанцював би перед очима у вашої велебності матлот, чи гавот, чи вальс -галоп з величезної радості, яка мене просто заливає, коли я думаю про наречену й весілля. Ха-ха! Що стосується щастя в любові й весілля, то я тут не пасу задніх! Я хотів би, щоб ви зрозуміли це, ваша велебність.

(1)У масці (франц.).

(2) Коханця (італ.).

(3) Швидко, з запалом (італ.).

- Я навмисне, - відповів абат, коли Крейслер нарешті замовк, - я навмисне не перебивав вашої дивної, жартівливої мови, Крейслере, бо вона саме й доводить те, що я казав. Я добре відчув шпильку, що мала мене вколоти, але не вколола. Щастя моє, що я не вірю в ту химеричну любов, яка безтілесно ширяє в повітрі й не має нічого спільного з потребами людської природи! Як таке могло статися, що ви, з вашою душевною напруженістю... Та годі про це! Пора нам пильніше приглянутись до грізної небезпеки, що нависла над вами. Чи ви під час свого перебування в Зігтартсгофі чули про нещасливу долю художника Леонгарда Етлінгера?

Крейслер затремтів з жаху, коли абат назвав це ім'я. На його обличчі не лишилося й сліду гіркої іронії, яка щойно була опанувала його, і він глухим голосом спитав:

- Етлінгера? Яке мені діло до нього? В мене з ним нема нічого спільного! Я ніколи не був з ним знайомий, то була [531] тільки гра розпаленої уяви, коли мені одного разу причулося, що він промовляє до мене з озера.

- Заспокойся, - сказав абат ніжно й лагідно і взяв його за руку, - заспокойся, сину мій Йоганнесе! Ти справді не маєш нічого спільного з тим бідолахою, якого надмірна, хибно спрямована пристрасть довела до загибелі, але хай його страшна доля стане для тебе пересторогою. Сину мій Йоганнесе, ти стоїш на ще небезпечнішому шляху, ніж він, тому тікай, тікай! Гедвіга! Князівну міцно обплутала лиха мара, і ті пута, мабуть, годі порвати, аж поки їх не розітне вільний дух. А ти, Йоганнесе?

Тисячі думок зринули в голові Крейслера від цих абато-вих слів. Він переконався, що абат знає не тільки про життя й усі події в князівському домі у Зіггартсгофі, а й про те, що сталося під час його, Крейслерового, перебування там. Він зрозумів, що князівні з її хворобливою вразливістю його близька присутність загрожувала небезпекою, про яку він навіть гадки не мав. А хто інший, як не Бенцон, міг здогадатись про цю небезпеку, а тому й захотіти, щоб він зовсім зник зі сцени? Мабуть, Бенцон була зв'язана з абатом, який розповів їй про його, Крейслерове, перебування в монастирі, і таким чином вона була рушійною силою всіх заходів велебного отця. Він виразно згадав усі ті хвилини, коли справді складалося враження, ніби князівна охоплена пристрастю, яка визрівала в її серці, але від думки, що то могла бути пристрасть до нього, Крейслерові чомусь стало моторошно. Йому здавалося, що якась чужа духовна сила хоче силоміць удертися в його душу й відібрати в нього свободу думки. Князівна Гедвіга раптом з'явилася перед ним і втупила в нього свій дивний погляд. І тієї миті електричний удар пройшов по всіх його нервах, як тоді, коли він уперше торкнувся князівниної руки. Проте цього разу він уже не відчув таємничого страху, електричне тепло приємно розлилося по тілі, і він тихо мовив, наче вві сні:

- Маленька пустотлива raja torpedo, ти знову глумишся з мене, хоч і знаєш, що тобі не можна безкарно ранити мене, бо я з любові до тебе став ченцем-бенедиктинцем.

Абат глянув на нього пронизливим поглядом, наче хотів прозирнути в найглибші закутки його «я», тоді врочисто спитав:

- З ким ти розмовляєш, сину мій Йоганнесе?

Але Крейслер уже отямився від своїх мрій; йому спало на думку, що абат, оскільки йому відомо все, що робилося в [532] Зіггартсгофі, має знати й про дальші наслідки тієї катастрофи, через яку йому, Крейслерові, довелося тікати звідти, отже, непогано було б вивідати в нього про це якнайбільше. - Я, велебний отче, - відповів він, по-блазенському всміхаючись, - розмовляв, як ви й самі чули, з однією пустотливою raja torpedo, що непрохана втрутилась у нашу розважну бесіду й хотіла мене спантеличити ще дужче, ніж уже спантеличили ви. Але з усього цього я, на превеликий свій жаль, мушу зробити висновок, що дехто вважає мене таким самим несусвітенним дурнем, як покійний придворний портретист Леонардус Етлінгер, що хотів не тільки малювати високу особу, яка, звичайно, не могла з ним мати нічого спільного, але й любити її, та ще й так вульгарно, як Ганс свою Грету. О боже, та хіба мені колись бракувало шанобливості, як я брав найчудовіші акорди, акомпануючи нікчемним потугам на спів? Хіба я коли зважувався заводити мову про непристойні чи нісенітні матерії, про захват і страждання, про любов і ненависть, як вельможна мала привереда вправлялася в різних незвичайних душевних почуваннях і морочила чесних людей магнетичними видивами? Чи я коли вчинив такий гріх? Скажіть...

- А все ж таки, - перебив його абат, - а все ж таки ти, Йоганнесе, одного разу говорив про любов митця...

Крейслер витріщив очі на абата, а тоді сплеснув руками, звів погляд догори й вигукнув:

- О господи! То ви про це! Шановні панове, - повів далі він, і на обличчі в нього знов з'явилась блазенська усмішка, а голос майже урвався від глибокого смутку, - шановні панове, хіба ви ніколи не чули де-небудь, бодай на звичайнісінькому кону, як принц Гамлет каже одному чесному чоловікові на ім'я Гільденстерн: «Ви можете мене розладнати, але не грати на мені»? Хай йому чорт, адже те саме вийшло й зі мною! Навіщо ви підслухуєте простодушного Крейслера, якщо гармонія любові, схована в його грудях, тільки ріже вам вухо? О Юліє!

Абат, зненацька вражений чимось зовсім несподіваним, здавалося, не міг знайти слів, а Крейслер стояв перед ним і в німому захваті дивився на вогненне море, що здіймалось на заході й поволі заливало вечірнє небо.

Враз на вежах абатства залунали дзвони і знялися, немов чудові небесні голоси, до золотавих осяйних вечірніх хмар.

- Я хочу полинути з вами, акорди! - вигукнув Крейслер, широко розвівши руки. - Хай невтішний сум, який ви несете з собою, переллється в мої груди і розвіє сам себе, [533] хай ваші голоси, як небесні посланці миру, провістять, що смуток розчинився в надії, в тузі за вічною любов'ю.

- Дзвонять до вечірні, - сказав абат, - я чую ходу братії. Може, любий друже, ми ще завтра поговоримо про деякі події у Зіггартсгофі.

- Ох! - вигукнув Крейслер, аж тепер згадавши про те, що хотів вивідати в абата. - Ох, ваша велебність, мені хотілося б багато чого дізнатися про весілля і таке інше! Адже княжич Гектор не забариться схопити руку, якої домагався, ще бувши далеко звідси? З прекрасним нареченим не сталось нічого поганого?

Урочистий вираз зник з обличчя в абата, і він сказав з властивим йому добродушним гумором:

- З прекрасним нареченим, мій чесний Йоганнесе, не сталося нічого, але його ад'ютанта, мабуть, у лісі вжалила оса.

- Ха-ха! - засміявся Крейслер. - Ха-ха! Оса, яку він хотів знищити вогнем і димом!

Ченці зайшли в коридор і

(М п. д.) чигає на нас зловорожа сила, намагаючись вихопити лагоминку з-під самого носа в чесного, невинного кота? Минуло небагато часу, і наша мила спілка на даху зазнала удару, від якого вона похитнулась, а потім і зовсім розпалася. Лихий ворог, що звів нанівець наші котячі втіхи, з'явився нам у постаті величезного розлюченого філістера, на ім'я Ахілл. Зі своїм гомерівським тезком він мав небагато спільного, бо геройство його переважно виявлялося в незграбному борсанні та в брутальному, пустопорожньому репетуванні. Ахілл був, власне, звичайний пес меделянської породи, але перебував на посаді дворового пса, і господар, у якого він служив, щоб ще дужче зміцнити його зв'язок з домом, посадив його на ланцюг, тому він міг побігати по двору тільки вночі. Дехто з нас жалів його, хоч він і мав препогану вдачу, але сам Ахілл анітрохи не журився тим, що втратив волю, бо з дурного розуму вважав, нібито тяжкий ланцюг додає йому шани і прикрашає його. Ахілла неабияк дратували наші нічні гулянки, бо вони перебивали його сон у той час, коли йому належало бігати подвір'ям і охороняти будинок від злодіїв, тому він погрожував, що пороздирає нас, як порушників його спокою. Та оскільки він був такий незграба, що не міг вилізти навіть на горище, не те що на дах, ми нітрохи не зважали на його погрози, а й далі робили своє. Ахілл ужив інших заходів: він почав наступ проти нас, як [534] цобрий генерал починає битву, - спершу потай перегрупував сили, а тоді вже вчинив відвертий напад.

Тільки-но ми заходилися співати, різні шпіци, яким Ахілл часом робив честь - грався з ними, перевертаючи їх своєю незугарною лапою, - ті шпіци на його наказ зняли такий скажений гавкіт, що ми не могли розрізнити в ньому жодної розумної ноти. І це ще не все! Декотрі з тих філістерських лакуз добрались аж до горища і, коли ми показали їм пазурі, щоб спонукати їх до відвертої, чесної боротьби, так страхітливо задзяволіли, заскавучали, загавкали, що не тільки не давали спати дворовому псові, а й сам господар не міг стулити очей. Побачивши, що тому гармидерові не буде кінця, він схопив гарапника, щоб прогнати бешкетників, які валували в нього над головою.

О коте, що читаєш ці рядки! Якщо ти маєш у грудях справжню мужність, а в голові ясний розум, якщо слух твій не спотворений, то чи є для тебе, кажу я, щось огидніше, нестерпніше, ненависніше і жалюгідніше, ніж верескливий, пронизливий, дисонансний у всіх тональностях гавкіт розлюченого шпіца? Бережись цих маленьких манірних істот, що крутять хвостами й лащаться, не довіряй їм, коте! Повір мені, привітність шпіца небезпечніша за вистромлені пазурі тигра! Та краще промовчімо про гіркий і, на жаль, багатий досвід, який ми здобули в стосунках зі шпіцами, і вернімось до нашої історії.

Отже, як уже сказано, господар схопив гарапника, щоб прогнати бешкетників з горища. І що ж сталося? Шпіци заметляли хвостами назустріч розгніваному господареві, облизали йому ноги і вдали, що зчинили весь той лемент лише задля його спокою, хоч господар саме через нього і втратив спокій. Вони, мовляв, гавкали тільки для того, щоб прогнати нас, бо ми робимо всіляку мерзоту на даху, співаємо в надто високих тональностях і т. д. Господар, на жаль, не встояв перед балакучою красномовністю шпіців, геть усьому повірив, а надто, що й дворовий пес, якого він також розпитався про це, підтвердив їхні слова, бо заховав у душі люту ненависть до нас. І почалося для нас не життя, а пекло! Челядь зганяла нас із дахів мітлами, шпурляла в нас черепицею, наставляла всюди пастки й тенета, щоб ми попалися в них, і ми, на жаль, справді попадалися. Навіть мій любий приятель Муцій потрапив у біду, тобто в пастку, і вона йому тяжко покалічила задню лапу. [535]

Так і закінчилось наше веселе товариське життя, і я вернувся назад під господареву грубу, щоб у глибокій самотині оплакувати долю своїх нещасних друзів.

Одного дня до мого господаря прийшов професор естетики Лотаріо, а за ним до кімнати вскочив Понто.

Не можу навіть віддати словами, яке неприємне, моторошне почуття викликала в мене поява Понто. Хоч він і не був ні дворовим псом, ні шпіцом, а проте належав до того роду, чиє погане, вороже ставлення поклало край моєму життю у веселому товаристві котів-буршів, і вже через саме це дружні почуття, які він до мене виявляв, були сумнівними. Крім того, мені здавалося, що в погляді Понто, в усій його постаті є щось пихате, глузливе, а тому я вирішив краще з ним не розмовляти. Я тихенько зліз зі своєї подушки, скочив у грубу, що саме була відчинена, й зачинив за собою дверці.

Пан Лотаріо розмовляв із моїм господарем про щось таке, що мене мало цікавило, тим більше, що всю свою увагу я звернув на юного Понто, який дженджуристо пройшовся по кімнаті, пританцьовуючи й наспівуючи якусь пісеньку, потім вискочив на підвіконня, висунув голову у вікно й заходився, за звичаєм фанфаронів, розкланюватися з усіма своїми знайомими, що проходили вулицею, навіть трохи підгавкував, мабуть, щоб звернути на себе погляди красунь зі свого роду. Про мене той вітрогон ніби взагалі забув, і хоч я, як уже було сказано, зовсім не хотів з ним розмовляти, все ж таки мені не сподобалось, що він навіть не спитав про мене, так наче мене й на світі не було.

Цілком інакше, як мені здавалося, набагато чемніше й розважніше поводився пан Лотаріо, професор естетики, який, пошукавши мене очима по кімнаті, спитав господаря:

- А де ж ваш незрівнянний мосьє Мур?

Для порядного кота-бурша нема гіршого звертання, ніж те фатальне «мосьє», але чого тільки не доводиться терпіти від естетиків на цьому світі! Тож я пробачив професорові образу.

Майстер Абрагам сказав йому, що від якогось часу я ходжу своїми власними стежками й рідко буваю вдома, особливо вночі, а тому виснажився і змарнів. Але я щойно лежав на подушці, і він просто не знає, де я так швидко дівся.

- Я маю підозру, - повів далі професор, - я маю підозру, майстре Абрагаме, що ваш Мур... А може, він десь сховався й підслухує? Ану я пошукаю його!

Я тихенько поліз далі в грубу, але можна собі уявити, як я нашорошив вуха, адже йшлося про мене. [536]

Професор пильно обшукав усі закутки, на превеликий подив господаря, який сказав йому сміючись:

- Ви справді, професоре, робите моєму Мурові нечувану честь!

- Ет, - відповів професор, - мені не сходить з думки підозра, яка в мене з'явилась до вас, майстре, з приводу вашого педагогічного експерименту, що має зробити з кота письменника. Хіба ви забули вже той сонет, ту глосу, які мій Понто вихопив мало не з Мурових лап? Але що вже з тими віршами було, те було, а я скористаюся Муровою відсутністю, щоб поділитися з вами одним своїм кепським передчуттям і рішуче намовити вас пильно стежити за котом. Хоч я й не цікавлюсь котами, а все ж помітив, що декотрих із них, які раніше поводились чемно й пристойно, раптом наче підмінили, вони стали брутальними порушниками ладу і добрих звичаїв. Замість покірно вигинати спину й лащитись, як раніше, вони ходять горді, мов павичі, й зовсім не бояться виявляти свою первісну дику натуру іскристим поглядом та сердитим пирханням і навіть показувати пазурі. Так само як про скромну, тиху поведінку, не дбають вони й про свою зовнішність, не хочуть бути вихованими світськими людьми. Вони не чистять вусів, не вилизують до блиску своєї шерсті, не відкушують занадто відрослих пазурів, а бігають зачучверені, патлаті, з розкуйовдженими хвостами, викликаючи в усіх освічених котів жах і відразу. Але найбільшого осуду, по-моєму, заслуговують ті нестерпні таємні збіговиська, які вони влаштовують ночами і на яких зчиняють скажений вереск, називаючи його співом, хоч у ньому не можна вчути нічого, крім безглуздого крику, що не має ні пристойного ритму, ні правильної мелодії, ні гармонії. Я боюся, дуже боюся, майстре Абрагаме, що ваш Мур також ступив на погану стежку і бере участь у тих непристойних розвагах, які йому не дадуть нічого, крім доброї прочуханки. Мені було б дуже прикро, якби всі ваші зусилля, витрачені на того сірого шельму, пішли намарне і він зі своєю вченістю пустився берега, як звичайні, вульгарні, безпутні коти.

Коли я почув, яку наругу зводять на мене, на мого доброго Муція, на моїх великодушних братів, то мимоволі застогнав.

- Що це було? - вигукнув професор. - Я певен, що Мур десь сховався в кімнаті! Понто! Allons!(1) Шукай, шукай! [537]

(1) Вперед! (Франц.)

Понто зіскочив з підвіконня й почав обнюхувати кімнату.

Перед дверцятами груби він зупинився, загарчав, загавкав і скочив на них.

- Він у грубі! Напевне в грубі! - сказав господар і відчинив дверці.

Я спокійно сидів, дивлячись на господаря ясними, блискучими очима.

- Справді! - вигукнув він. - Справді, він заліз глибоко в грубу! Ну як? Може, зробите нам таку приємність і вийдете звідти? Будьте такі ласкаві!

Хоч як мені не хотілося покидати свого сховку, а довелося послухатись господаря, а то б він витяг мене силоміць, і втіхи з того було б мало. Тому я, не поспішаючи, виліз із груби. Та тільки-но я з'явився на світ божий, як професор і господар вигукнули в один голос:

- Муре! Муре! Який у тебе вигляд! Що це за штуки! Звичайно, я був весь у попелі, до того ж мій зовнішній

вигляд справді від деякого часу дуже погіршав, тож мені довелося впізнати себе в професоровому описі котів-відступ-ників, і я міг собі уявити, яке з мене було жалюгідне видовисько. Я подумав про те, який вигляд я маю в порівнянні з моїм приятелем Понто, що справді був дуже гарний у своєму показному, блискучому, чудово накрученому хутрі, і мене пойняв глибокий сором. Я тихо, засмучено заліз у куток.

- Невже це, - вигукнув професор, - невже це той самий розумний, вихований кіт Мур, вишуканий письменник, дотепний поет, що пише сонети й глоси? Ні, це звичайнісінький домашній котисько, з тих, які нишпорять на кухнях та попід грубами і тільки й здатні, що ловити мишей у льохах та на горищах! Ха-ха! Скажи-но мені, вихований задрипанцю, чи ти скоро отримаєш учений ступінь, чи навіть одержиш кафедру, ставши професором естетики? Гарну докторську мантію ти на себе нап'яв!

Так він кепкував із мене й далі, знаходячи все нові образливі слова. Що я міг зробити? Тільки ще дужче прищулити вуха, як завжди, коли мене лаяли.

Закінчивши свою глузливу промову, професор гучно зареготав, а господар і собі за ним. Той регіт був мені як ніж у серце. Та, може, ще тяжче мене образила поведінка Понто. Він не тільки жестами й гримасами намагався показати, що поділяє глузливу думку про мене свого господаря, але й удавав, що гидує наблизитись до мене, раз по раз відскакував [538] убік, наче боявся замастити об мене своє гарне чисте хутро. А котові, свідомому своєї вищості, як я, нелегко терпіти таку зневагу від якогось там дженджуристого пуделя.

Далі професор завів із господарем довгу розмову, яка наче не стосувалась мене й мого роду і з якої я, власне, мало що зрозумів. Але, наскільки я все ж таки міг збагнути, йшлося про те, що краще: чи відверто виступати проти диких, нестриманих вчинків екзальтованого юнацтва й силоміць навертати його на правдивий шлях, чи тільки спритно й непомітно обмежувати його й давати йому змогу набиратися досвіду, який сам покладе край тим вчинкам. Професор був за відверте застосування сили, бо впорядкування речей у світі для загального добра вимагає, щоб кожна людина, хоч би як вона опиралася, була якомога раніше втиснута у форму, зумовлену відношенням окремих частин до цілого, інакше зразу виникне небезпечна невідповідність, що може довести хтозна до якої біди. Він ще говорив щось про вибивання шибок під вигуки «Pereat!»(1), але я вже з того нічого не зрозумів. Господар, навпаки, вважав, що екзальтовані юнаки все одно що трохи божевільні, - якщо проти них виступати відверто, їхнє божевілля ще збільшується, а здобуте власним досвідом усвідомлення свого божевілля виліковує їх і хвороба ніколи вже не повертається.

(1) Згинь! (Лат.)

- Ну що ж, - мовив нарешті професор, підводячись і беручи капелюх та ціпок, - ну що ж, майстре, визнайте, що я маю слушність хоча б в одному: треба нещадно вживати відверту силу проти екзальтованої поведінки, як вона втручається в наше життя й заважає йому, а коли так, то дуже добре, - я знов вертаюся до вашого кота Мура, - що, як я чув, порядні шпіци розігнали проклятущих котів, які так страхітливо співали, ще й вважаючи себе великими віртуозами!

- Залежно, як на це дивитися, - відповів господар. - Якби їм дозволили співати, то, може, вони б і стали тими, за кого помилково себе вважали, тобто справжніми віртуозами, а тепер вони, мабуть, взагалі сумніваються, що може бути справжня віртуозність.

Професор попрощався, і Понто підстрибом побіг за ним, навіть не кивнувши мені головою, хоч раніше завжди був дуже привітний до мене.

- Я й сам, - звернувся до мене господар, - я й сам невдоволений твоєю поведінкою, Муре. Пора тобі знов стати [539] порядним, розважним котом, знов здобути собі добру славу, не таку, яку ти, видно, тепер маєш. Якби ти був здатний мене зрозуміти, то я б тобі порадив бути завжди тихим, привітним і все, що тобі хочеться, робити без зайвого галасу, бо саме так найлегше здобути добру славу. Для прикладу змалюю тобі двох людей. Один із них щодня тихенько сідає собі сам у куток і п'є вино чарку за чаркою доти, доки зовсім уп'ється, але за довгий час він так добре навчився приховувати своє пияцтво, що ніхто про нього й гадки не має. Другий, навпаки, лише подеколи випиває чарку в товаристві веселих, щирих приятелів, але вино розв'язує йому язика, він веселішає, багато, палко говорить, але не порушує ні добрих звичаїв, ні правил пристойності. І саме його світ називає гірким п'яницею, а той потаємний пияк має славу тихої, поміркованої людини. Ох, Муре, мій добрий коте, якби ти знав, як воно діється в житті, то зрозумів би, що філістерові, який вічно ховається в мушлю, ведеться найкраще. Та як ти можеш знати, що таке філістер, хоч і серед твого роду їх, мабуть, також вистачає.

На цих словах господаря я не втримався й радісно запирхав та замурчав, так мені приємно було усвідомлювати, що завдяки науці відважного Муція і своєму власному досвідові я чудово пізнав котячий рід.

- Ох, Муре, - засміявся господар, - ох, коте! Я вже ладен повірити, що ти розумієш мене і професор має рацію, відкривши в тобі якийсь особливий глузд і злякавшись тебе як свого суперника в царині естетики!

На підтвердження того, що це правда, я дзвінко, мелодійно нявкнув і без дальших церемоній стрибнув господареві на коліна. Я не подумав, що господар саме вдяг свій святковий халат із жовтого, у великих квітках шовку, і, певна річ, забруднив його.

- Дзусь! - сердито крикнув господар і так рвучко скинув мене додолу, що я перевернувся і, злякано прищуливши вуха й заплющивши очі, принишк на підлозі. Але хвала моєму господареві за його добре, чуле серце! - Ну нічого. Муре, - ласкаво сказав він, - нічого, мій коте! Не велика біда! Я знаю, твої наміри були добрі, ти хотів показати мені свою прихильність, але зробив це незграбно, а в таких випадках помічаєш наслідки, а не наміри! Ну, ходи сюди, малий попелюху, я тебе вичищу, і ти знов матимеш вигляд пристойного кота.

Сказавши так, господар скинув халат, узяв мене на руки й не полінувався добре вичистити мені хутро м'якою щіткою, а тоді ще маленьким гребінцем розчесати його так, що воно аж заблищало.

Коли туалет був закінчений і я пройшовся повз дзеркало, то сам здивувався, що так раптово став зовсім іншим котом. Я не втримався і задоволено замурчав сам до себе, таким гарним собі видався. Не буду заперечувати, що тієї хвилини в моїй душі з'явився великий сумнів щодо пристойності й користі буршівського клубу. А моя втеча в грубу здалася мені справжнім варварством, яке я сам собі міг пояснити лише своєрідним здичавінням, тож мені навіть не треба було застереження господаря, який сказав:

- Тільки ж гляди мені не лазь більше в грубу! Наступної ночі мені вчулося, що в двері хтось тихо

пошкрябав і боязко нявкнув. Голос був дуже знайомий. Я підкрався до дверей і спитав, хто там такий. Мені відповів - тепер я впізнав його - наш відважний староста Пуф:

- Це я, любий брате Муре! Я приніс тобі дуже сумну звістку.

- О небо, що

(А. м.) була дуже несправедлива, моя, люба, мила товаришко. Ні, ти для мене більше, ніж товаришка, ти моя вірна сестра! Я тебе замало любила, замало довіряла тобі. Аж тепер я відкрию перед тобою своє серце, аж тепер, бо знаю...

Князівна затнулась, з очей у неї ринули сльози, і вона знов ніжно пригорнула Юлію до грудей.

- Гедвіго, - лагідно мовила Юлія, - хіба ти раніше не любила мене всією душею, хіба ти колись мала таємниці, яких не хотіла мені звірити? Що ти тепер знаєш? Про що нове довідалась? Але ні, ні! Не кажи більше жодного слова, поки твоє серце не почне битися спокійніше, поки твої очі не перестануть палати похмурим вогнем.

- Я не знаю, - з раптовим роздратуванням, навіть образою мовила князівна, - я не знаю, що ви всі хочете від мене. По-вашому, я й досі хвора, а я ніколи ще не почувала себе такою дужою і здоровою. Дивний напад, що стався зі мною, налякав вас, а проте може бути, що такі електричні Удари, які зупиняють усю життєву діяльність, мені якраз потрібніші й корисніші за всі засоби, що їх, утішаючи сама себе нікчемною ілюзією, пропонує немудра, убога наука. Яким жалюгідним здається мені той лейб-медик, що вважає, нібито з людським організмом можна поводитись так [541] само, як з годинниковим механізмом, - почистити його і знов накрутити. Мені аж моторошно стає від його крапель та есенцій. Невже від цих речей має залежати моє життя і моє щастя? Якщо так, то наше земне існування - тільки жахливий, недобрий жарт світового духу.

- Саме це надмірне хвилювання, - перебила Юлія князівну, - саме це надмірне хвилювання й доводить, що ти ще хвора, люба Гедвіго, і тобі треба берегтися набагато більше, ніж ти бережешся.

- 1 ти хочеш уколоти мене! - вигукнула князівна, швидко схопилася, підбігла до вікна, відчинила його й виглянула в парк.

Юлія пішла за нею, обняла її однією рукою і ніжно, сумно попросила, щоб вона остерігалася осіннього вітру й намагалась якомога зберегти спокій, що його лейб-медик уважав таким цілющим для неї. Але князівна відповіла, що саме холодне повітря з відчиненого вікна бадьорить і зміцнює її.

Зі щирим почуттям, що йшло з глибини серця, Юлія завела мову про недавнє минуле, коли над ними був запанував якийсь похмурий, грізний дух, про те, що їм треба напружити всю свою душевну силу, щоб не розгубитися від страшних подій, які їй самій навіяли крижаний страх, - так можуть лякати людину хіба що привиди. Вона мала на увазі перш за все загадкову сутичку княжича Гектора з Крей-слером, за якою, мабуть, стоїть щось жахливе, бо ж усе аж надто явно свідчить про те, що бідолашний Йоганнес мав загинути від руки мстивого італійця і врятувався, як запевняє майстер Абрагам, тільки дивом.

- І той страшний княжич повинен був стати твоїм чоловіком? - сказала Юлія. - Ні, ніколи! Слава Всевишньому, ти врятована! Він уже ніколи не вернеться сюди. Правда, Гедвіго? Ніколи!

- Ніколи! - відповіла князівна глухо, майже нечутно. Потім глибоко зітхнула й повела далі, наче крізь сон: - Так, хай цей чистий небесний вогонь тільки світить і гріє, а не обпалює пекучим полум'ям, а з душі митця хай сяє втіленою в життя мрією вона сама, його любов! Так ти казав тут, на цьому місці...

- Хто тобі казав це? - вигукнула Юлія, вражена до глибини душі. - Про кого ти згадала, Гедвіго?

Князівна провела рукою по лобі, наче силувала себе вернутись до дійсності, від якої далеко полинула думками. Потім, хитаючись, дійшла з Юліїною допомогою до канапи [542] і, геть знеможена, опустилась на неї. Юлія, стурбована станом князівни, хотіла покликати камеристок, проте Гедвіга ніжно посадила її поряд із собою на канапу й прошепотіла:

- Ні, сестро! Побудь ти біля мене, більше нікого не треба! Ти злякалася, що мене знов напала хвороба? Ні, це була думка про найбільшу втіху, така навальна, що моє серце мало не розірвалось від неї, а райський захват обернувся в смертельний біль. Побудь біля мене, сестро, ти й сама не знаєш, яку дивовижну, чарівну владу маєш наді мною! Дай я загляну в твою душу, як у ясне, чисте дзеркало, щоб побачити в ньому саму себе! Юліє, часто мені здається, що на тебе находить небесне натхнення і слова, які, мов подих любові, злітають з твоїх солодких уст, - втішне пророцтво. Юліє, сестро, будь зі мною, не покидай мене ніколи... ніколи!

На цьому слові князівна, міцно тримаючи Юлію за руку, заплющила очі й знову впала на канапу.

Юлія вже звикла до того, що в Гедвіги бувають напади хворобливого перенапруження, але цей теперішній її пароксизм був якийсь дивний, дивний і загадковий. Раніше то була палка озлість, викликана невідповідністю внутрішнього почуття життєвим обставинам, озлість, що доходила майже до ненависті, ображаючи невинну душу Юлії. А тепер здавалося, що Гедвіга, як ніколи досі, зломлена журбою і якимось невимовним горем, і той невтішний сум любої товаришки і зворушив Юлію, і сповнив страхом за неї.

- Гедвіго, - вигукнула вона, - люба Гедвіго, я не покину тебе, нема серця відданішого і прихильнішого до тебе за моє, але скажи, о скажи, звірся мені, яка біда точить тебе? Я тужитиму, я плакатиму разом з тобою!

І тоді на обличчі в Гедвіги майнула дивна усмішка, щоки її ледь порожевіли, і, не розплющуючи очей, вона тихо прошепотіла:

- Юліє, ти не закохана, правда ж?

Це запитання князівни якось чудно вразило Юлію, вона здригнулася від раптового страху.

В чиєму дівочому серці не озивається передчуття кохання, цієї чи не головної передумови жіночого існування, бо тільки закохана жінка - цілком жінка? Але чиста, дитинна, побожна душа не слухає цього передчуття, не хоче з'ясовувати його, з хтивою цікавістю відкривати солодку таємницю, що виявиться аж тієї миті, яку віщує невиразна млість. Саме так було з Юлією, коли вона зненацька почула висловленим те, про що не зважувалась думати, і, злякана, ніби [543] їй закинули якийсь гріх, який вона сама чітко не усвідомлювала, дівчина силкувалася заглянути глибоко в свою душу й побачити, що там діється.

- Юліє, - знов спитала князівна, - ти не закохана? Скажи мені! Будь щирою!

- Як чудно, - відповіла Юлія, - як дивно ти мене питаєшся про це. Що я можу й що повинна тобі відповісти?

- Скажи, о скажи! - благальне мовила князівна. Раптом душу Юлії осяяло світло, і вона знайшла слова, щоб виповісти те, що виразно побачила у своєму власному серці.

- Що діється, - почала вона дуже поважно і спокійно, - що діється у твоїй душі, Гедвіго, коли ти питаєш мене таке? Що для тебе кохання, про яке ти кажеш? Правда ж, треба відчувати такий могутній, непереборний потяг до коханого, щоб жити тільки думками про нього, щоб задля нього цілком відмовитись від свого «я», щоб лише в ньому вбачати всі свої прагнення, всі надії, всі жадання, весь світ? І це почуття має підносити нас на вершини блаженства? У мене голова крутиться від такої висоти, бо звідти мені видно безодню з усіма жахами неминучої загибелі. Ні, Гедвіго, це кохання, таке саме страхітливе, як і гріховне, не запанувало в моїх грудях, і я твердо віритиму, що моє серце лишиться навіки чистим, навіки вільним від нього. Але може, звичайно, статися, що ми вирізнимо якогось чоловіка з-посеред усіх інших, відчуємо до нього глибоку пошану чи навіть справді чоловіча сила його видатного розуму викличе в нас щирий захват. Навіть більше: в його присутності нас охоплюватиме якесь приємне, загадкове почуття, що підійматиме нас у власних очах, нам здаватиметься, що наш дух тільки тепер прокинувся, що нам тільки тепер усміхнулось життя, ми радітимем, коли він приходитиме, й сумуватимем, коли він ітиме від нас. Ти звеш це коханням? Коли так, то чому мені не признатися тобі, що наш зниклий Крейслер викликав у мені це почуття і що мені його дуже бракує.

- Юліє, - вигукнула князівна, раптом підвівшись і пронизуючи Юлію палючим поглядом, - Юліє, чи можеш ти уявити його в обіймах іншої, не відчувши невимовної муки?

Юлія спаленіла й голосом, у якому бриніла глибока образа, відповіла:

- Я ніколи не уявляла його в своїх обіймах!

- Ох, ти його не кохаєш! Ти його не кохаєш! - різко крикнула князівна і знов упала на канапу. [544]

- О, якби він вернувся! - мовила Юлія. - Почуття, яке я маю до цього дорогого мені чоловіка, чисте й невинне, і якщо я ніколи більше не побачу його, однаково думка про нього, незабутнього, освітлюватиме моє життя, як прекрасна ясна зірка. Але він напевне повернеться! Бо як може...

- Ніколи, - перебила її князівна гостро і твердо, - ніколи він не зможе, не матиме права вернутися, бо, кажуть, він перебуває в Канцгаймському абатстві і скоро, зрікшись світу, вступить в орден святого Бенедикта.

На очах у Юлії з'явились ясні сльози, вона мовчки підвелася й відійшла до вікна.

- Твоя мати, - повела далі князівна, - твоя мати правду каже, цілковиту правду. Добре, що його немає з нами, того божевільного, який, мов лихий дух, удерся в затишок нашого серця і зранив наші душі. А музика була тими чарівними тенетами, якими він нас обплутав. Я не хочу більше ніколи його бачити!

Князівнині слова були для Юлії мов удари кинджала, вона схопила капелюшок і шаль.

- Ти хочеш піти від мене, моя мила приятелько? - вигукнула князівна. - Лишись, лишись зі мною і втіш мене, якщо можеш! Ці зали, цей парк наповнені страхом і тривогою! - Князівна підвела Юлію до вікна, показала на павільйон, де жив ад'ютант княжича Гектора, і мовила глухим голосом: - Глянь туди, Юліє, ті стіни приховують грізну таємницю! Кастелян і садівники запевняють, що, відколи поїхав княжич Гектор, там ніхто не живе, що двері міцно замкнені, а проте... О, глянь туди, глянь! Хіба ти не бачиш там, у вікні...

Справді, Юлія помітила у вікні, прорізаному у фронтоні павільйону, темну постать, що відразу ж зникла.

Юлія, відчуваючи, як судомно здригається князівнина рука в її долоні, висловила думку, що тут не може бути й мови про якусь грізну таємницю чи про щось неприродне, дуже можливо, що то просто хтось із челяді, не спитавшись дозволу, користується павільйоном. Його можна негайно обшукати, і таким чином зразу з'ясується, що то за постать видно у вікні. Князівна у відповідь на це сказала, що старий вірний кастелян давно вже на її бажання зробив це й запевнив її, що в цілому павільйоні не знайшов ніде й сліду живої істоти.

- Послухай, - повела далі князівна, - послухай, що сталося три ночі тому! Ти знаєш, що від мене часто тікає сон і [545] що я тоді встаю і ходжу по кімнатах, аж поки стомлюся і та втома допоможе мені заснути. І ось три ночі тому безсоння привело мене до цієї кімнати. Зненацька я помітила, як по стіні майнув мерехтливий відблиск світла. Я виглянула у вікно й побачила чотирьох чоловіків. Один із них ніс потайний ліхтар. Вони подалися в напрямку павільйону й там зникли, але я не помітила, чи вони зайшли в нього, чи ні. Та незабаром засвітилося те саме вікно, що ти оце бачила, і в ньому замиготіли тіні. Потім там знов погасло, зате на кущі біля павільйону впала смуга яскравого світла, мабуть, з відчинених дверей. Світло дедалі ближчало, аж поки нарешті з кущів з'явився чернець-бенедиктинець, що ніс у лівій руці смолоскип, а в правій розп'яття. За ним ішло четверо чоловіків, несучи на плечах мари, покриті чорним покривалом. Вони встигли пройти лише кілька кроків, як раптом дорогу їм заступила якась постать, загорнута в широкий плащ. Вони зупинилися й поставили мари на землю. Чоловік у плащі стяг із них покривало, і стало видно труп. Я мало не знепритомніла й тільки встигла помітити, що чоловіки знов узяли мари на плечі і квапливо пішли за ченцем широкою кружною дорогою, яка недалеко звідси виводить із парку на шлях до Канцгаймського абатства. Відтоді ця постать з'являється у вікні. Може, то привид забитого лякає мене.

Юлія була схильна вважати все те, що розповіла Гедвіга, сном або, якщо князівна справді стояла біля вікна, облудною грою розпаленої уяви. Ким міг бути той мрець, якого з такими таємничими церемоніями винесли з павільйону? Адже в замку ніхто не зник. І хто б повірив, що той невідомий мрець ще й з'являється ночами там, звідки його винесли? Все це Юлія сказала князівні й додала, що та тінь у вікні також могла бути оптичною ілюзією чи навіть жартом старого мага, майстра Абрагама, адже відомо, що він часто влаштовує такі штуки і, може, заселив порожній павільйон привидами.

- Як швидко, - лагідно усміхаючись, мовила князівна, що цілком опанувала себе, - як швидко ми знаходимо пояснення, коли станеться щось дивовижне, надприродне! А щодо мерця, то ти забуваєш, що сталося в парку перед тим, як Крейслер залишив нас.

- Ради бога, - вигукнула Юлія, - невже справді сталося жахливе? Хто загинув? Від чиєї руки?

- Ти ж бо знаєш, - повела далі Гедвіга, - ти ж бо знаєш, сестро, що Крейслер живий. Але живий і той, хто в тебе [546] закоханий. Не дивись на мене так перелякано! Невже ти не здогадувалась давно про те, що я маю тобі сказати? Ти повинна знати все, бо це може занапастити тебе, якщо й далі приховувати його від тебе. Княжич Гектор кохає тебе, так, тебе, Юліє, кохає палко й шалено, як усі італійці. Я була його нареченою, я й тепер його наречена, але його кохана ти, Юліє. - Останні слова князівна мовила гостро, з притиском, але, правда, без того особливого відтінку, якого додає почуття прихованої образи.

- О господи всемогутній! - крикнула Юлія, і з очей у неї бризнули сльози. - Гедвіго, ти хочеш розбити моє серце? Який похмурий дух говорить твоїми устами? Ні, ні, якщо тобі так хочеться, то зганяй на мені, бідолашній, свої прикрощі і врази, яких тобі заподіяли тяжкі сни, я радо все витримаю, але ніколи не повірю, що це твоє страшне марення може бути правдою! Гедвіго, отямся, ти ж бо вже не наречена того жахливого чоловіка, що з'явився до нас, як сама загибель! Він ніколи вже не повернеться, і ти ніколи не належатимеш йому!

- Ні, повернеться, - заперечила князівна, - повернеться! Заспокойся, сестро! Може, тільки тоді, коли церква з'єднає мене з княжичем, зникне страхітливе життєве непорозуміння, що завдає мені такої муки. Тебе врятує дивна примха долі. Ми розлучимося з тобою, я поїду зі своїм чоловіком, а ти лишишся тут!

Князівна урвала свою мову від хвилювання, Юлія також не здатна була вимовити й слова. Обидві мовчки, обливаючись слізьми, кинулись одна одній в обійми.

Доповіли, що чай подано. Юлія, завжди така спокійна й розважна, тепер була збуджена до краю. їй не можна було залишатися в товаристві, і мати залюбки дозволила їй піти додому. Князівні також потрібен був спокій.

Панна Нанетта у відповідь на розпитування княгині запевнила її, що князівна пополудні і ввечері почувала себе дуже добре, але захотіла лишитися на самоті з Юлією. Наскільки вона могла побачити з сусідньої кімнати, князівна і Юлія розповідали одна одній різні історії, а також грали комедію, то сміючись, то плачучи.

- Милі дівчата, - тихенько мовив гофмаршал.

- Aimable(1) князівна і мила дівчина! - поправив його князь, блиснувши на нього сердито витріщеними очима. [547]

(1) Ласкава (франц.).

Збентежений своєю жахливою похибкою, гофмаршал ковтнув, не пожувавши, добрий шмат сухаря, змоченого в чаї. Але сухар застряв йому в горлянці, і він так страхітливо закашлявся, що змушений був швиденько вийти із зали. Ганебної смерті від задушення він уник тільки завдяки придворному квартирмейстерові, який у передпокої досвідченим кулаком виконав у нього на спині, мов на литаврах, гармонійне соло.

Після таких двох порушень етикету гофмаршал побоявсь допуститися ще й третього, тому не зважився вернутись до зали, а попросив квартирмейстера вибачитись перед князем за його раптовий напад хвороби.

Гофмаршалова відсутність розладнала партію у віст, яку звичайно влаштовував після чаю князь.

Коли приготували гральні столи, всі завмерли в напруженому очікуванні, що зробить князь у цьому критичному випадку. Але князь не зробив нічого, лише дав їм знак сідати до гри, а сам узяв за руку радницю Бенцон, підвів її до канапи, посадовив і сам сів біля неї.

- Мені було б прикро, - мовив він лагідно й тихо, як завжди, коли звертався до Бенцон, - мені було б прикро, якби гофмаршал удавився сухарем. Проте він, здається, дуже неуважний, як я вже не раз помічав, бо назвав князівну Гедвігу дівчиною, а тому з нього був би нікчемний гравець у віст. Узагалі, дорога Бенцон, мені сьогодні дуже бажано й приємно було б замість грати у віст конфіденціально перекинутися з вами тут, на самоті, кількома словами, як раніше. Ах, як раніше! Ну, ви ж знаєте мою прихильність до вас, люба пані! Вона ніколи не може скінчитися, князівське серце завжди вірне, якщо тільки непереборні обставини не змусять його повестись інакше.

На цьому слові князь поцілував руку Бенцон набагато ніжніше, ніж, здавалося б, дозволяли його становище, вік і оточення. Очі в Бенцон радісно заблищали, і вона запевнила князя, що давно вже чекає нагоди поговорити з ним конфіденціально, бо має сказати йому немало такого, що не буде йому неприємне.

- Знайте ж, - мовила Бенцон, - знайте ж, ваша ясновельможність, таємний радник посольства знов написав, що наша справа раптом повернула на краще, що...

- Тихіше, - перебив її князь, - тихіше, шановна, жодного слова про державні справи! Князь також носить халат і надягає нічний ковпак, коли, майже зломлений тягарем влади, [548] іде на відпочинок, з чого, правда, був винятком Фрідріх Великий, король прусський, що, як вам, певне, відомо, бо ви жінка начитана, навіть спати лягав у фетровому капелюсі. Одне слово, князеві, я вважаю, також властиве чимало того, що... ну, того, на чому, як кажуть люди, грунтуються так звані приватні стосунки, як-от подружнє почуття, батьківські радощі і так далі, і він неспроможний зовсім звільнитися від цих почуттів, принаймні можна вибачити йому, як він віддається їм у ті хвилини, коли держава, турботи про дотримання звичаю при дворі і в країні не забирають усієї його уваги. Дорога Бенцон, тепер саме така хвилина! У мене в кабінеті лежать сім уже підписаних паперів, і дозвольте мені тепер зовсім забути, що я князь, дозвольте мені тут за чаєм бути тільки батьком родини, «Німецьким батьком родини» барона фон Геммінгена. Дозвольте мені поговорити про моїх... так, про моїх дітей, які завдають мені стільки клопоту, що мене часто поймає зовсім непристойна тривога.

- Мова буде, - ущипливим тоном спитала Бенцон, - мова буде про ваших дітей, ваша вельможність? Тобто про княжича Ігнатія та князівну Гедвігу. Говоріть, ваша вельможність, говоріть, може, я зумію дати вам пораду і втішити вас, як майстер Абрагам.

- Так, - повів далі князь, - так, порада і втіха мені часом необхідні. Отже, шановна Бенцон, спершу щодо Ігнатія. Йому, певна річ, не потрібні розумові здібності, якими природа звичайно наділяє тих, хто інакше через своє низьке походження лишився б темним і ні на що не здатним, а проте йому можна було б побажати більше esprit(1), бо він як є, так і лишиться simple(2)! Ви тільки гляньте, он він сидить, дриґає ногами, раз по раз кладе не ту карту й хихотить та регочеться, наче семирічний хлопчик! Бенцон, entre nous soit dit(3), його навіть не вдається навчити мистецтва письма в тих межах, у яких воно йому потрібне, - його князівський підпис скидається на якусь закарлючку. Господи милосердний, що далі буде! Недавно, коли я заглибився в державні справи, мене потривожив огидний гавкіт під вікном. Я виглянув надвір, щоб прогнати набридливого шпіца, і що я побачив? Ви не повірите, люба пані! То був княжич, що, гавкаючи, мов божевільний, бігав за сином садівника. Вони [549] гралися в зайця й собаку! Є в цьому хоч якийсь глузд? Хіба це князівські розваги? Чи княжич колись досягне хоч якоїсь самостійності?

(1) Розуму (франц.).

(2) Дурником (франц.).

(3) Між нами кажучи (франц.).

- Тому необхідно, - відповіла Бенцон, - якнайшвидше одружити княжича й вибрати йому дружину, врода, принадність і ясний розум якої збудили б його приспані почуття і яка мала б таке добре серце, що цілком спустилася б до його дитинності, щоб потім помалу підняти його до свого рівня. Жінці, що буде належати княжичеві, ці риси необхідні, щоб вирятувати його з душевного стану, який - мені боляче казати це, ваша ясновельможність, - врешті може перейти у справжнє божевілля. Саме тому вирішальну роль у виборі нареченої повинні грати саме ці рідкісні риси, а на походження треба менше зважати.

- Ніколи, - сказав князь, наморщивши лоба, - ніколи в нашому роду не було мезальянсів, тож киньте цю думку, яку я не можу схвалити. Всі інші ваші побажання я завжди готовий був виконати і так само готовий їх виконати й тепер!

- Я цього не помічала, ваша ясновельможність! - гостро заперечила Бенцон. - Як часто справедливим побажанням доводилось замовкати задля химерних міркувань. Але є домагання, що стоять вище за будь-які умовності.

- Laissons cela(1), - перебив князь радницю, відкашлявшись і взявши пучку табаки. Хвилю помовчавши, він повів далі: - Ще більше, ніж княжич, мене турбує князівна. Скажіть, Бенцон, як могло вийти, щоб від нас народилася дочка з такою дивною вдачею, а надто з такою чудною хворобливістю, що збиває з пантелику самого лейб-медика? Хіба княгиня не тішилася завжди квітучим здоров'ям, хіба вона була схильна до загадкових нервових нападів? А сам я хіба не був завжди здоровий духом і тілом? Як же в нас могла народитись дитина, що, хоч як мені гірко признатися в цьому, часто здається зовсім божевільною? Вона відкидає всі правила доброзвичайності, обов'язкові для особи князівського роду!

(1) Облишмо це (франц.).

- Для мене також, - відповіла Бенцон, - для мене також організм князівни незбагненний. Мати завжди була розважна, мудра, непідвладна жодним палким, згубним пристрастям. - Останні слова Бенцон вимовила тихо і глухо, опустивши очі. [550]

- Ви маєте на увазі княгиню? - спитав князь із притиском, бо йому здалося непристойним, що до слова «мати» не було додане «княгиня».

- А кого ж би ще я мала на думці? - стримано відповіла Бенцон.

- Хіба, - повів далі князь, - хіба останній фатальний випадок з князівною не звів нанівець усіх моїх зусиль, не затьмарив моєї радості з приводу її недалекого одруження? Бо, дорога Бенцон, entre nous soit dit, тільки раптова каталепсія князівни, яку я пояснюю лише сильною простудою, спричинилась до того, що княжич Гектор несподівано поїхав. Він хоче порвати з нами, і - juste ciel!(1) - я сам мушу визнати, що не можу за це звинувачувати його, тож, якби вже й так правила пристойності не забороняли мені будь-яке подальше зближення, самий цей його від'їзд утримав би мене від нових кроків до здійснення того бажання, від якого я відмовляюся дуже неохоче і тільки під тиском обставин. Ви, звичайно, погодитесь зі мною, люба пані, що все-таки страшно мати дружину, в якої бувають такі дивні напади. Хіба не може в такої княжої, але каталептичної дружини під час блискучого прийому при дворі раптом статися напад хвороби, і вона застигне, мов автомат, тим самим змусивши всіх достойних осіб, присутніх на прийомі, так само завмерти, наслідуючи її? Звичайно, такий двір, охоплений загальною каталепсією, був би найурочистішим і найвеличнішим видовищем у світі, бо навіть найлегковажніші особи не могли б ані на крихту порушити належної гідності. А все ж почуття, що охоплюють мене як батька родини у хвилини домашньої ідилії, як ось тепер, під час гри у віст, дають мені право зауважити, що від такого стану нареченої у вельможного жениха може до певної міри похолонути серце... словом, він може вжахнутися, тому... Бенцон! Ви приємна, розважна жінка і, мабуть, знайдете якусь можливість залагодити справу з княжичем, якийсь спосіб...

(1) Праведне небо! (Франц.)

- У цьому зовсім немає потреби, ваша ясновельможність! - жваво перебила князя радниця.- Не хвороба князівни так швидко прогнала звідси княжича, тут є якась інша таємниця, і до цієї таємниці причетний капельмейстер Крейслер.

- Як? - вражено вигукнув князь. - Що ви сказали, Бенцон? Капельмейстер Крейслер? То це правда, що він... [551]

- Так, - підтвердила радниця, - так, ваша ясновельможність, княжича змусила поїхати звідси сутичка з Крейслером, яка, мабуть, була занадто героїчною.

- Сутичка? - перебив князь радницю. - Сутичка... була... героїчною?.. Постріл у парку... закривавлений капелюх! Бенцон! Це ж неможливо... Княжич-капельмейстер... дуель... сутичка... І те, й те неможливе!

- Нема сумніву, - повела далі Бенцон, - нема сумніву, ваша ясновельможність, що Крейслер справив величезний вплив на душу князівни і що той дивний страх чи навіть смертельний жах, який вона спершу відчувала в присутності Крейслера, обернувся в згубну пристрасть. Можливо, княжич був досить спостережливий, щоб помітити в Крейслері, який від самого початку зустрів його вороже, глузливою іронією, свого супротивника, а тому вирішив за потрібне спекатись його. Це й спонукало його до вчинку, який можна виправдати тільки палкою ненавистю за ображену честь та ревнощами і який, хвалити бога, скінчився невдачею. Я визнаю, що все це ще не пояснює квапливого від'їзду княжича й що тут, як я вже сказала, є якась незбагненна таємниця. Княжич, як мені розповіла Юлія, втік, наляканий портретом, який йому показав Крейслер, що носив той портрет із собою. Та хоч би там як, а Крейслера тут немає, і криза в князівни минула! Повірте мені, ваша ясновельможність, якби Крейслер лишився, в серці князівни спалахнула б шалена пристрасть до нього і вона швидше померла б, ніж віддала б руку княжичеві. Тепер усе склалось інакше, княжич Гектор скоро повернеться, і його шлюб із князівною покладе край усім нашим тривогам.

- Ви гляньте, - гнівно вигукнув князь, - ви гляньте, Бенцон, який нахабний цей мерзенний музикант! У нього хоче закохатися князівна, задля нього відмовитись від руки шановного княжича! Ah le coquin!(1) Тепер я дуже добре зрозумів вас, майстре Абрагаме! Ви повинні звільнити мене від цього фатального зайди, щоб він ніколи сюди не вернувся!

(1) Ох, негідник! (Франц.)

- Кожна рада, - заперечила Бенцон, - кожна рада, яку міг би запропонувати в цій справі мудрий майстер Абрагам, була б зайвою, бо все, що потрібне, вже сталося. Крейслер перебуває в Канцгаймському абатстві і, як написав мені абат Хризостом, мабуть, зважиться відмовитись від світу і вступити в орден. Князівна в слушний час довідалась про це від [552] мене, і оскільки я не помітила в неї якогось особливого хвилювання, то ладна заприсягтися, що небезпечна криза, як уже сказано, минула.

- Прекрасна, ласкава пані! - мовив князь.- Яку attachement виявляєте ви до мене й до моїх дітей! Як ви дбаєте про щастя й добробут мого дому!

- Справді? - гірко сказала Бенцон. - Справді дбаю? А чи могла, чи мала я право завжди дбати про щастя ваших дітей?

Останні слова Бенцон особливо наголосила. Князь мовчки дивився собі під ноги, сплівши руки й обертаючи великими пальцями. Нарешті він тихо промурмотів:

- Анджела! І досі немає ніяких слідів? Зовсім зникла?

- Так, зникла, - відповіла Бенцон, - і я боюся, що бідолашна дитина стала жертвою якоїсь підлоти. Була чутка, що її бачили у Венеції, але це, безперечно, помилка. Признайтесь, ваша ясновельможність, що ви вчинили жорстоко, відірвавши свою дитину від материнських грудей і відіславши її у безнадійне вигнання! Ніколи не заживе в мене ця рана, яку ви завдали своєю суворістю.

- Бенцон, - сказав князь, - хіба я не призначив вам і дитині пристойного річного утримання? Хіба я міг зробити щось більше? Хіба мені не довелося б, якби Анджела лишилася з нами, кожної хвилини боятися, що наші faiblesses(1) виявляться і прикро порушать пристойний спокій нашого двору? Ви ж бо знаєте княгиню, дорога Бенцон! І знаєте, що в неї часом бувають дивні примхи.

(1) Слабості (франц.).

- Отже, - сказала Бенцон, - отже, гроші, річне утримання мають винагородити для матері все її горе, всю її тугу, всі її гіркі жалі за втраченою дитиною? Далебі, ваша ясновельможність, є й інший спосіб подбати про дитину, спосіб, що вдовольнив би матір більше, ніж усе золото світу!

Бенцон вимовила ці слова з таким виразом на обличчі й таким тоном, що князь трохи збентежився.

- Найласкавіша пані, - почав вій розгублено, - що за дивні думки? Невже ви не бачите, як неприємно, як прикро мені, що наша люба Анджела зникла без сліду? Вона, мабуть, стала б чемною, гарною дівчиною, бо походить від гарних, чарівних батьків.

Князь знов дуже ніжно поцілував руку Бенцон, але радниця швидко відсмикнула її і, пронизуючи князя палючим поглядом, прошепотіла йому на вухо: [553]

- Признайтесь, ваша ясновельможність, ви були несправедливі, жорстокі, коли наполягали на тому, що дитину треба десь діти. І хіба ви тепер не зобов'язані задовольнити моє бажання? Я людина добра і вважатиму, що це буде хоч якась винагорода за всі мої муки.

- Бенцон, - відповів князь іще покірніше, ніж досі, - добра, чарівна Бенцон, хіба ми не зможемо відшукати нашу Анджелу? Я зважусь на героїчний вчинок, щоб задовольнити ваше бажання, шановна пані! Я довірюсь майстрові Абрагаму і попрошу в нього поради. Він розумний, досвідчений чоловік і, мабуть, зможе мені допомогти.

- О! - перебила Бенцон князя. - О, звернетесь до мудрого майстра Абрагама! Ви вважаєте, ваша вельможність, що майстер Абрагам справді радий що-небудь зробити для вас, що він прихильний до вашої родини? Та й як би він зміг щось вивідати про долю Анджели після того, як усі пошуки у Венеції, у Флоренції виявились даремними, а найгірше, коли в нього викрадено таємничий засіб пізнавати невідоме, який він мав раніше!

- Ви маєте на думці його дружину, лиху чарівницю К'я-ру? - спитав князь.

- Це ще хтозна, - заперечила Бенцон, - чи та обдарована вищою, дивовижною силою, жінка, яку, може, тільки хтось надихав, заслужила, щоб її називали чарівницею. В кожному разі несправедливо й нелюдяно було викрасти в майстра улюблену істоту, до якої він був прихильний цілою душею, яка навіть, можна сказати, була часткою його самого.

- Бенцон, - вигукнув князь, наляканий до краю, - Бенцон, я сьогодні вас не розумію! В мене аж у голові туманіє! Хіба ви самі не вважали, що ту небезпечну істоту, з допомогою якої майстер Абрагам міг би швидко викрити наші стосунки, треба було усунути? Хіба ви самі не схвалили мого листа до великого герцога, в якому я висловив свої міркування з приводу того, що, оскільки будь-яке чаклування в країні давно заборонене, осіб, які вперто віддаються йому, не можна терпіти і задля безпеки слід ув'язнити? Хіба не з огляду на почуття майстра Абрагама над тією таємничою К'ярою не був влаштований відкритий суд, а її тихенько схопили і вислали, я сам не знаю куди, бо більше тим не сушив собі голови? Що ж мені можна закинути?

- Пробачте, - відповіла Бенцон, - пробачте, ваша ясновельможність, але все-таки вам цілком справедливо можна закинути принаймні надмірну поквапливість. Знайте ж, [554] ваша ясновельможність, майстрові Абрагаму донесли, що його К'яру усунено з вашого наказу. Він тихий, привітний, та чи не здається вам, ваша ясновельможність, що він плекає в своєму серці ненависть і мстиві почуття до того, хто відібрав у нього найдорожче в світі? І ви хочете довіритись цьому чоловікові, відкрити йому свою душу?

- Бенцон, - сказав князь, витираючи з лоба рясний піт, - Бенцон, ви мене дуже хвилюєте, можна сказати, невимовно хвилюєте! Господи милосердний! Чи може князь до такої міри втрачати самовладання? Чи не повинен він, хай йому біс... Боже, я, здається, лаюся тут, за чаєм, як драгун! Бенцон, чому ви не сказали мені про це раніше? Він уже знає все! Я вилив йому свою душу в рибальській хатині, коли був у цілковитій нестямі через хворобу князівни. Я розповів про Анджелу, відкрив йому... Бенцон, це жах! J'etais un(1) дурень! Voila tout!(2)

- І що він сказав? - напружено спитала Бенцон.

- Здається мені, - відповів князь, - здається мені, майстер Абрагам спершу завів мову про нашу колишню attachement і про те, що я міг би стати щасливим батьком замість стати, як тепер, нещасним батьком. Але я добре пам'ятаю, що коли я скінчив свою сповідь, він, усміхаючись, сказав, начебто давно все знає і сподівається найближчим часом з'ясувати, де тепер Анджела. Тоді чимало оман виявиться й чимало ілюзій розвіється.

- Так сказав майстер? - спитала Бенцон, і губи в неї затремтіли.

- Sur mon honneur(3), він так сказав, - відповів князь. - Сто чортів йому в печінки, - вибачте, Бенцон, але я розгніваний, - що, як старий захоче помститись мені? Бенцон, que faire?(4)

Князь і Бенцон мовчки втупили одне в одного очі.

- Ваша ясновельможність! - тихо пробелькотів камер-лакей, подаючи князеві чай.

- Bete!(5) - крикнув князь, зірвавшись на ноги й вибивши з рук камер-лакея тацю разом із чашкою.

(1) Я був (франц.).

(2) От і все! (Франц.)

(3) Слово честі (франц.).

(4) Що робити? (Франц.)

(5) Тварюка! (Франц.)

Всі перелякано посхоплювалися з-за столів, гра скінчилася, князь, насилу опанувавши себе, усміхнувся, ласкаво попрощався з присутніми в залі й подався з княгинею до [555] внутрішніх покоїв. А на обличчі в кожного можна було прочитати: «Господи, що це таке? Що це означає? Князь не грав у віст, так довго й так схвильовано розмовляв з радницею, а потім так страшенно розгнівався!»

Бенцон навіть у голові собі не покладала, яка сцена чекає на неї у її власному помешканні, розташованому у флігелі поряд із замком. Щойно вона переступила поріг, назустріч їй кинулась у нестямі Юлія і... Але наш біограф дуже задоволений, що цього разу він може розповісти про те, що сталося з Юлією, поки в князя пили чай, багато краще й докладніше, ніж про деякі інші події цієї трохи заплутаної, принаймні досі, історії.

Отже, ми знаємо, що Юлії дозволено піти додому раніше. Лейб-єгер освітлював їй дорогу смолоскипом. Та тільки-но вони на кілька кроків відійшли від замку, як лейб-єгер зненацька зупинився й підняв смолоскип угору.

- Що там таке? - спитала Юлія.

- Ох, панно Юліє, - відповів лейб-єгер, - ви, мабуть, помітили постать, що гайнула он там перед нами? Я не знаю, що й думати, але вже кілька вечорів тут вештається якийсь чоловік, що, певне, замислив якесь лихо, а то б не ховався від усіх. Ми вже на нього по-всякому засідали, але він не дається в руки, десь дівається на очах, як привид чи сам нечистий.

Юлія згадала про тінь у вікні павільйону, і на душі в неї похололо.

- Швидше ходімо звідси, швидше! - гукнула вона єгереві, але той, усміхаючись, сказав, що любій панні нема чого боятися, бо, коли б до чого дійшлося, привидові спершу довелося б скрутити шию йому, лейб-єгереві, а крім того, цей привид, мабуть, така сама істота з м'яса й кісток, як і всі інші, та ще й, до всього, страшенний страхополох, що боїться світла.

Юлія відіслала спати покоївку, яка жалілася, що її морозить і болить голова, й переодяглася на ніч без її допомоги.

Тепер, коли вона лишилася сама в кімнаті, в душі її знов повстало все, що їй говорила Гедвіга в стані, який вона могла пояснити тільки хворобливим збудженням. І все-таки в неї не було сумніву, що те хворобливе збудження могло мати лише психічну причину. Чисті, невинні дівчата рідко вгадують правду в таких заплутаних випадках, як цей. Так і Юлія, відновивши в пам'яті всю ту картину, дійшла висновку, що Гедвіга охоплена шаленою пристрастю, яку вона сама їй так [556] страхітливо змалювала, ніби передчуваючи щось подібне у власному серці, і що княжич Гектор і є тим чоловіком, якому князівна віддає себе в жертву. А тепер, вирішила вона, Гедвігу бозна-чому опанувала химерна думка, що княжич кохає когось іншого, і та думка мучить її, мов невідступна примара, спричинившись до невиліковного розладу її душі. «Ох, люба, добра Гедвіго, - сказала Юлія сама до себе, - хай тільки повернеться Гектор, і ти зразу переконаєшся, що тобі нема чого боятися своєї приятельки!» Але тієї миті, коли Юлія вимовила ці слова, в її душі владно зринула думка, що княжич кохає таки її. Та думка була така виразна, що Юлію охопив невимовний страх: якщо здогад князівни правдивий, то її чекає неминуча загибель. Вона пригадала дивне, неприємне враження, яке справив на неї погляд княжича, вся його поведінка, і знов затремтіла з жаху. Пригадала всі його підступні слова, які тоді здавались їй цілком невинними, а тепер - сповненими глибокого змісту. Пригадала і той зловісний сон, коли вона відчула себе в залізних обіймах і обіймав її начебто княжич, пригадала, як потім, прокинувшись, вона побачила в парку Крейслера, і він весь став їй зрозумілий, як вона повірила, що він оборонить її від княжича.

- Ні, - мовила вголос Юлія, - ні, цього немає, немає і не може бути! Це сам лихий пекельний дух будить у мені, бідолашній, гріховні сумніви! Ні, він не повинен опанувати мене!

Разом із думкою про княжича, про ті загрозливі хвилини, в глибині Юліїного серця ворухнулось почуття, про небезпечність якого можна було здогадатися тільки з того, що від нього Юлії стало соромно, обличчя її спаленіло, а очі наповнились гарячими слізьми. На своє щастя, мила, цнотлива Юлія була досить сильна, щоб погамувати лихого духа, не дати йому запанувати в своєму серці. Тут треба ще раз нагадати, що княжич Гектор був найвродливіший і найоб-лесливіший з усіх чоловіків, які лише є на світі, що його мистецтво подобатись ґрунтувалося на глибокому знанні жінок, яке він набув у житті, сповненому щасливих пригод, і що саме молоду недосвідчену дівчину могла злякати переможна сила його погляду, всієї його постаті.

- О Йоганнесе, - лагідно мовила вона, - ти добра, чудова людина, хіба ти не станеш мені обороною, як обіцяв? Хіба ти не втішиш мене, промовляючи до мене райськими звуками, що відлунюють у моїх грудях? [557]

Сказавши так, Юлія відкрила фортепіано й почала грати і співати Крейслерові твори, які вона найдужче любила. І справді скоро вона втішилась і повеселішала, спів переніс її в інший світ, де не було ні княжича, ні Гедвіги, хворобливі марення якої так збентежили її.

- Ще мою улюблену канцонету! - сказала Юлія і почала «Мі lagnero tacendo»(1), яку поклали на музику стільки композиторів.

(1) «Мовчки нарікаю» (італ.).

Справді, ця пісня вдалася Крейслерові найкраще. Солодкий біль палкої любовної туги був відданий простою мелодією, так правдиво і з такою силою, що жодна чутлива душа не могла лишитись байдужою до неї. Юлія скінчила і, цілком заглиблена в спогади про Крейслера, взяла ще кілька акордів, що були ніби відлунням її почуттів. Зненацька двері відчинилися, вона озирнулась на них і не встигла підвестися зі стільця, як княжич Гектор уже стояв навколішки перед нею і міцно тримав її за руки. З несподіванки й ляку вона голосно зойкнула, але княжич почав заклинати її дівою Марією і всіма святими заспокоїтись і подарувати йому хоча б дві хвилини райської втіхи - бачити і слухати її. Слова, з якими він звертався до неї, могло підказати тільки шаленство найпалкішої пристрасті. Він обожнює її, казав княжич, нікого більше, лише її, йому страшно навіть подумати про одруження з Гедвігою, то була б для нього смерть. Тому він хотів утекти, але скоро могутнє почуття, яке скінчиться тільки разом з його життям, погнало його назад, і він вернувся, аби лише побачити Юлію, аби поговорити з нею, сказати їй, що він живе тільки нею, що вона для нього все на світі!

- Геть! - крикнула Юлія в страшному збентеженні.- Геть! Ви вб'єте мене, княжичу!

- Ніколи! - вигукнув княжич, у нападі любовного шалу притискаючи руки Юлії до своїх уст. - Ніколи! Настала та хвилина, що подарує мені життя або смерть! Юліє, ангеле мій! Невже ти знехтуєш мене, знехтуєш того, для кого ти - все життя, вся радість світу? Ні, ти кохаєш мене, Юліє, я знаю, о скажи, що ти мене кохаєш, і для мене відкриються небеса невимовного блаженства!

На цьому слові княжич обняв Юлію, майже непритомну з жаху, й палко пригорнув її до своїх грудей.

- Горе мені, - майже задихаючись, вигукнула Юлія, - горе мені, невже наді мною ніхто не змилосердиться? [558]

Тієї миті полум'я смолоскипів осяяло вікна, і за дверима залунали голоси. Уста Юлії обпік палкий поцілунок, і княжич утік.

Юлія в нестямі кинулась, як уже сказано, назустріч матері, і та з жахом почула від неї, що сталося. Вона почала, як тільки могла, втішати бідолашну Юлію і запевняти її, що неодмінно витягне княжича, на його сором, із того сховку, де він, мабуть, пересиджує дні.

- О не робіть цього, мамо, - сказала Юлія, - я загину, якщо князь, якщо Гедвіга довідаються... - і, гірко заплакавши, вона сховала обличчя в матері на грудях.

- Ти маєш слушність, - мовила радниця, - ти маєш слушність, моя люба, добра дитино, нехай поки що ніхто не знає і навіть не здогадується, що княжич тут, що він чигає на тебе, моя мила, цнотлива Юліє! Ті, що в змові з ним, мусять мовчати. Бо немає ніякого сумніву, що в княжича є спільники, а то як би він міг лишитися непоміченим тут, у Зіггартсгофі, і закрастися в наш дім? Я не збагну, як княжич зумів утекти звідси, не зустрівши мене й Фрідріха, що освітлював мені дорогу. Старого Георга ми бачилиі, він спить, і сон у нього неприродно міцний, а де Нанні?

- О горе мені, - прошепотіла Юлія, - о горе мені, що вона захворіла і мені її довелося відпустити.

- Мабуть, я зможу її вилікувати, - мовила Бенцон і швидко відчинила двері до сусідньої кімнати.

Там стояла хвора Нанні, цілком одягнена; вона підслухувала і тепер, перелякана до смерті, упала в ноги Бенцон.

Для радниці було досить кількох запитань, щоб довідатись, що княжич з допомогою старого кастеляна, якого вважали таким вірним,

(А/, п. д.) що мені довелося почути! Муцій, мій відданий приятель, мій щирий брат внаслідок тяжкої рани на задній лапі передчасно помер. Ця смутна звістка вразила мене в саме серце, я аж тепер відчув, ким був для мене Муцій. Пуф сказав мені, що найближчої ночі в льоху того будинку, де мешкав мій господар і куди занесли тіло, відбудуться поминки. Я пообіцяв не тільки сам прийти в належну годину, а й подбати про їжу та питво, щоб за давнім шляхетним звичаєм справити обід. І я таки про все подбав: цілий день переносив униз свої запаси риби, курячих кісточок та городини.

Для читачів, що полюбляють всілякі подробиці, а тому бажали б дізнатися, як я роздобув питва, скажу, що в цій справі не треба було якихось особливих зусиль, бо мені допомогла [559] одна добра служниця. Я часто зустрічав її в льоху й не раз заходив до неї в кухню, бо, здається, вона прихильно ставилась до мого роду, а насамперед до мене, тому ще ніколи не було такого, щоб при зустрічі ми приємно не погралися вдвох. Вона частувала мене різними ласощами, власне, гіршими за ті, що я мав у господаря, проте з галантності я з'їдав їх, та ще й удавав, що вони мені дуже смакують. Це дуже зворушувало серце служниці, і вона робила те, що, власне, я від неї й хотів. Одне слово, я вистрибував до неї на коліна, і вона починала чухати мені голову й за вухами так приємно, що я аж млів з насолоди й дуже звик до руки, яка «мітлою в будній день махає, а в свято палко обіймає». До цієї привітної дівчини я й звернувся, коли вона брала з льоху чималий горщик молока, і найзрозумілішим для неї способом показав їй, що дуже хотів би лишити для себе те молоко.

- Хитренький Муре, - мовила дівчина, що добре знала моє ім'я, як, зрештою, всі мешканці нашого будинку і сусідніх також, - хитренький Муре, тобі напевне потрібне молоко не тільки для себе самого, ти хочеш пригостити друзів! Бери, бери, сіренький, я нагорі роздобуду собі іншого.

Сказавши так, вона поставила горщик додолу, погладила мене по спині й рушила сходами нагору. Якомога грацій-нішими перекидами я виявив їй свою радість і вдячність. При цій нагоді затям собі, о юний коте, що знайомство, навіть своєрідні сентиментально-задушевні стосунки з ласкавою кухаркою для юнаків нашого роду і становища приємні й корисні.

Опівночі я подався в льох. Сумне, розпачливе видовище! Тіло дорогого, улюбленого приятеля лежало посередині на катафалку, влаштованому, оскільки небіжчик завжди був скромний, просто зі жмута соломи. Всі коти вже були на місці. Не в силі вимовити жодного слова, ми мовчки потиснули один одному лапи, з гарячими слізьми на очах посідали навколо катафалка й заспівали жалобну пісню, звуки якої, краячи нам серця, грізно відлунювали під склепінням льоху. То був невтішний, жахливий плач, досі ніде не чуваний, ніяке людське горло не здатне було б його відтворити.

Після того як спів скінчився, з кола вийшов вродливий, пристойно вбраний у біле з чорним юнак, став у головах небіжчика й виголосив наведену нижче братерську промову, яку він потім передав мені начисто переписану, хоч виголошував її експромтом. [560]

ТРАУРНА ПРОМОВА НАД МОГИЛОЮ ДОЧАСНО ПОМЕРЛОГО КОТА МУЦІЯ,

КАНДИДАТА ФІЛОСОФИ ТА ІСТОРІЇ, ЯКУ ВИГОЛОСИВ ЙОГО ВІДДАНИЙ ПРИЯТЕЛЬ І БРАТ

КІТ ГІНЦМАН, КАНДИДАТ ПОЕЗІЇ ТА КРАСНОМОВСТВА

Любі братове, що зійшлися сюди в скорботі й горі!

Мужні, великодушні бурші!

Що таке кіт? Тлінна, минуща істота, як усе, народжене на землі! Коли правда те, що кажуть найславетніші лікарі й фізіологи, тобто що смерть, якій підвладні всі створіння, - це головним чином цілковите припинення дихального процесу, то наш дорогий приятель, наш чесний брат, наш відданий, мужній товариш у радощах і в горі, наш шляхетний Муцій дійсно мертвий. Дивіться, ось він лежить, благородний герой, витягнувши всі чотири лапи, на холодній соломі! Навіть легенький подих не злетить з навіки стулених уст. Склепились очі, які то сяяли зелено-золотавим полум'ям ніжного кохання, то палали нищівним гнівом! Смертельна блідість вкрила обличчя, безсило обвисли вуха, звісився хвіст! О брате Муцію, де твої веселі вистриби, де твоє завзяття, де твій добрий гумор і твоє дзвінке радісне «няв», що бадьорило всі серця, де твоя мужність, твоя твердість, твій розум і твій жарт? Усе, все забрала лиха смерть, і, мабуть, ти тепер і сам добре не знаєш, чи ти жив на світі, чи ні. А ти ж був втіленням здоров'я, сили, такий стійкий до тілесних болів, наче мав жити вічно! Жодне коліщатко твого внутрішнього механізму не було ушкоджене, і ангел смерті не тому махнув своїм мечем над твоєю головою, що той механізм сам зупинився, бо вже відслужив своє. Ні! Ворожий елемент силоміць вдерся в твій організм і злочинно зруйнував те, що могло б ще довго діяти. Так, ще не раз привітно сяяли б ці очі, злітали б жарти з цих уст, лунали б радісні пісні з цих застиглих грудей, ще не раз хвилясто вигинався б цей хвіст, радісно засвідчуючи душевну міць, ще не раз ці лапи могутніми, відважними стрибками доводили б свою силу і спритність. А тепер... О, як природа дозволила знищити те, що вона з такими труднощами створила на тривалий час? Чи справді є якийсь темний дух, званий випадковістю, що з деспотичною, злочинною свавільністю зважується вриватись у ритмічні коливання, визначені вічною засадою природи, яка начебто є умовою всякого існування? [561]

О дорогий небіжчику, якби ти міг сказати про це друзям, що зібралися тут, засмучені, проте живі! Але, шановні присутні, відважні братове, дозвольте мені не вдаватися в такі глибокі міркування, а перейти до оплакування нашого дочасно втраченого приятеля Муція.

Так заведено, що той, хто виголошує жалобну промову, наводить присутнім цілий життєпис небіжчика з додаванням різних похвал та зауважень, і цей звичай дуже добрий, бо навіть у найзасмученішого слухача він викликає огиду й нудьгу, а згідно з досвідом та свідченнями авторитетних психологів, вони розвівають будь-який смуток, отже, таким чином промовець заразом виконує обидва свої обов'язки: складає хвалу небіжчикові і втішає тих, кого той покинув. Є чимало прикладів цього, та й природно, що найзасму-ченіші після такої промови повертаються додому вдоволені й бадьорі, бо, радіючи, що їх уже ніхто не мучитиме промовою, легко витримують розлуку з небіжчиком. Любі братове, що зібралися тут! Як би я хотів піти за цим вартим найбільшої хвали, випробуваним звичаєм, як би хотів викласти вам докладний життєпис померлого приятеля й брата і котів зажурених обернути в котів задоволених, але це неможливо, справді неможливо. Зрозумійте мене, дорогі мої, любі братове, коли я скажу вам, що про саме життя небіжчика, про його народження, виховання й подальшу діяльність майже нічого не знаю, отже, міг би розповісти вам тільки різні вигадки, недоречні тут, біля тіла небіжчика, бо це місце надто поважне, й невідповідні нашому настроєві, бо він надто врочистий. Тож вибачте, бурші, але я замість тієї довгої, нудної балаканини хочу просто кількома словами сказати, який сумний кінець судився цьому бідоласі, що лежить перед нами закляклий і мертвий, і яким чесним, порядним хлопцем він був за життя! Але... о небо, я збився з тону красномовства, хоч я й кандидат цього мистецтва і сподіваюся, якщо доля захоче, стати професором poeseos et eloquentiae(1).

(1) Поезії і красномовства (калічена лат.).

Гінцман замовк, витер правою лапою вуха, чоло, ніс і вуса, довгим пильним поглядом зміряв небіжчика, відкашлявся, ще раз провів лапою по обличчі і, підвищивши голос, повів далі:

- О лиха доле! О жахлива смерте! Навіщо ти так жорстоко забрала в розквіті літ цього померлого юнака? Братове, кожен промовець повинен знов і знов говорити слухачам [562] те, що їм уже остогидло слухати, тому і я кажу вам те, що ви всі знаєте, а саме: що наш дорогий небіжчик став жертвою лютої ненависті шпіців-філістерів. Туди, на той дах, де ми раніше розважалися, де панували радість і мир, де лунали бадьорі пісні, де лапа до лапи і серце до серця ми були одним цілим, туди він хотів пробратися, щоб у тихій самотині, лише зі старостою Пуфом відзначити пам'ять про ті чудові дні - справді щасливі дні Аранхуеца, що вже минулись; але шпіци-філістери, які хочуть будь-що не допустити відродження нашого веселого котячого товариства, понаставляли в темних кутках горища пастки, і в одну з них потрапив нещасний Муцій, розчавив собі задню лапу і... мусив померти! Болючі й небезпечні рани, що їх завдають філістери, бо вони завжди послуговуються тупою, щербатою зброєю, але витривалий і дужий від природи небіжчик, незважаючи на небезпечні рани, міг би знов одужати, проте гірке усвідомлення того, що його перемогли підступні шпіци, повалили на самій вершині блискучого життєвого шляху, постійна думка про ганьбу, якої ми всі зазнали, - саме це вкоротило йому віку. Він відмовився від необхідних перев'язок, не вживав ліків... кажуть, він хотів померти.

Мене, всіх нас ці останні слова Гінцмана тяжко зажурили, і ми так гірко заплакали й заголосили, що навіть тверді скелі й ті розтопилися б від наших сліз. Коли ми трохи заспокоїлись і знов могли слухати Гінцмана, він натхненно повів далі:

- О Муцію, глянь сюди, глянь на ці сльози, які ми проливаємо за тобою, послухай невтішне голосіння, що лунає по тобі, загиблий коте! Так, глянь на нас згори чи знизу, як тобі тепер зручніше, нехай дух твій буде між нас, коли ти взагалі ще ним порядкуєш, коли те, що жило в тобі, ще не використане десь-інде! Братове! Як уже сказано, я не буду розводитись про життєвий шлях небіжчика, оскільки нічого про це не знаю, зате ще яскравіше в моїй пам'яті постають прекрасні його риси, і я, мої любі братове, хочу вас ткнути в них носом, щоб ви в усій повняві відчули страшну втрату, якої ви зазнали зі смертю цього чудового кота! Послухайте, о юнаки, що поклали собі ніколи не звертати зі стежки доброчесності, послухайте! Муцій був, як мало хто в житті, гідний член котячого товариства, добрий, вірний чоловік, чудовий, ласкавий батько, ревний оборонець правди і справедливості, невтомний добродійник, опора вбогих і відданий товариш у нещасті. Гідний член котячого товариства? [563]

Так! Бо він завжди висловлював найкращі погляди, навіть ладен був піти на певні жертви, коли ставалося так, як він хотів, а ворогував він тільки з тими, хто йому опирався і не улягав його волі. Добрий, вірний чоловік? Так! Бо він бігав за іншими кішками тільки тоді, коли вони були молодші і вродливіші за його дружину і коли його спонукало до цього непереборне бажання. Чудовий, ласкавий батько? Так! Бо ніколи не чути було, щоб він, як трапляється серед брутальних, черствих батьків нашого роду, коли в них прокидається особливий апетит, поїдав котресь із своїх дітей, - він був дуже радий, коли мати забирала їх усіх з собою і далі вже не цікавився, де вони живуть. Ревний оборонець правди і справедливості? Так! Бо він не пошкодував би за них свого життя, та що життя нам дароване тільки одне, він не вельми дбав про них, і не можна за це йому дорікати. Невтомний добродійник, опора вбогих? Так! Бо щоразу під Новий рік він виносив на подвір'я маленький хвостик оселедця або кілька дрібних кісточок убогим, голодним братам, а виконавши в такий спосіб свій обов'язок як гідний друг котів-ства, він бурчав на тих бідних котів, які вимагали від нього ще чогось. Відданий товариш у нещасті? Так! Бо коли він сам опинявся в біді, то не відштовхував від себе тих друзів, якими досі зовсім не цікавився і яких цілком забув.

Дорогий небіжчику, що мені ще сказати про твою хоробрість, про твоє високе, ясне чуття до всього прекрасного і шляхетного, про твою вченість, мистецький смак, про всі ті сотні чеснот, що поєднувались у тобі? Що, питаю, сказати мені про це, не збільшивши стократ своїми словами справедливого жалю з приводу твого сумного кінця? Друзі, зворушені братове! Бо справді з ваших недвозначних порухів я з неабияким задоволенням роблю висновок, що мені пощастило вас розворушити, - отже, зворушені братове! Берімо приклад з небіжчика, докладаймо всіх зусиль, щоб твердо йти його достойними слідами, будьмо такими, як він, і ми також знайдемо в смерті спокій дійсно мудрого, просвітленого розмаїтими чеснотами кота, як цей небіжчик! Гляньте лишень, як тихо він лежить, не ворухне жодною лапою, як уся моя хвала його чудовим рисам не здатна викликати бодай тіні вдоволеної усмішки на його обличчі! Але повірте, засмучені братове, що й найгірший осуд, найбрутальніша, найобразливіша лайка так само не справили б на небіжчика ніякісінького враження. Повірте, що навіть сам сатанинський шпіц-філістер, якому він раніше неодмінно видряпав [564] би очі, міг би зайти тепер у наше коло, не викликавши в небіжчика ніякого гніву й не збудивши його з солодкого, приємного сну.

Понад хвалу і осуд, понад усяку злобу і посміх, образливі жарти й глум, понад безладну життєву метушню піднісся наш незрівнянний Муцій. Нема вже в нього ні привітної усмішки, ні полум'яних обіймів, ні щирого потиску лапи для приятеля, але нема й пазурів та зубів для ворога! Завдяки своїм чеснотам, він зумів знайти в смерті спокій, якого надаремне шукав у житті. Хоч мені майже здається, що всі ми, хто зібрався тут і оплакує втраченого друга, знайдемо такий самий спокій, не обов'язково бувши взірцем усіх чеснот, як він, і що, мабуть, є й інша спонука до вдосконалення, ніж прагнення смертельного спокою, але це тільки моє припущення, яке я лишаю вам для подальшого опрацювання. Щойно я хотів переконувати вас присвятити своє життя головним чином тому, щоб навчитися так гарно померти, як наш друг Муцій, але, мабуть, краще не буду, бо ви можете висловити мені чимало сумнівів. Наприклад, можете сказати, що небіжчикові треба було також навчитися обережності й уникати пасток, щоб не померти дочасно. І ще я згадав, як один школяр на нагадування вчителя, що кіт повинен присвятити своє життя тому, щоб навчитися померти, досить зухвало відповів, що це не така важка справа, бо кожному щастить померти з першого разу. А тепер, тяжко засмучені юнаки, присвятімо кілька хвилин тихим роздумам.

Гінцман замовк, знов провів правою лапою по вухах і обличчю, потім, мабуть, поринув у глибоку задуму, бо міцно заплющив очі. Врешті, коли всі відчули, що він надто довго не озивається, староста Пуф штовхнув його і прошепотів:

- Гінцмане, ти, певне, заснув! Мерщій закінчуй свою промову, бо ми всі страшенно зголодніли!

Гінцман стрепенувся, знову став у красиву позу промовця й повів далі:

- Любі мої братове! Я сподівався здобутись ще на кілька високих думок і блискуче закінчити цю промову, але в голові в мене порожньо, мабуть, з великого жалю, який я намагався відчути, я трохи отупів. Тому дозвольте вважати мою промову закінченою, і я сподіваюся, що ви не відмовитесь скласти їй найвищу оцінку. А тепер заспіваймо наше звичайне «De чи Ex profundis»(1). [565]

(1) «З глибин» (лат.).

Так цей чемний юнак закінчив свою жалобну промову, що хоч з погляду риторики здалася мені добре складеною і справила гарне враження, а проте мала в собі чимало зайвого. А саме, я вважав, що Гінцман намагався швидше показати свій блискучий ораторський хист, аніж ушанувати бідолашного Муція після його сумного скону. Все, що він казав, зовсім не пасувало до нашого приятеля Муція, скромного, простодушного, відвертого кота, в доброті й щирості якого я сам переконався. Крім того, Гінцманова хвала була вельми двозначна, тож промова після закінчення, власне, мені не сподобалась, але поки він її виголошував, мене приваблювали врода промовця і його справді виразна декламація. Мабуть, староста Пуф теж був такої думки: ми ззирнулися й порозумілись щодо Гінцманової промови.

Як і належало після закінчення промови, ми заспівали «De profundis», що, коли таке можливе, звучало ще сумніше, ще несамовитіше, ніж жахлива поминальна пісня перед промовою. Відомо, що співаки нашого роду як ніхто вміють віддати найглибший смуток, найтяжче горе, чи то буде скарга палкого або зневаженого кохання, чи плач за дорогим небіжчиком; навіть холодну, черству душу людини глибоко зворушує такий спів і їй доводиться крутою лайкою полегшувати свої стиснені груди. Коли «De profundis» затихло, ми підняли тіло померлого товариша й опустили в глибоку могилу в кутку льоху.

Але тієї миті сталося найнесподіваніше і найзворушливі-ше з усієї похоронної церемонії. Три молоденькі кішечки, гарні, мов білий день, підбігли до відкритої могили й заходились притрушувати її картоплинням і листям петрушки, зібраним у льоху, а четверта, старша за них, ще й заспівала простеньку зворушливу пісню. Мелодія була мені знайома, коли я не помиляюся, текст пісні, з якої взято цю мелодію, починається словами: «Ялиночко, ялиночко!» і т. д. Це були, як шепнув мені на вухо староста Пуф, дочки небіжчика Муція, що в такий спосіб справляли поминки по батькові.

Я не міг відірвати очей від співачки, вона була чарівна, звуки її милого голосу й зворушлива жалобна пісня так заполонили мене, що я аж заплакав. Але сум, який вона мені навіяла, був особливий, бо водночас він будив у моєму серці солодку втіху.

О, як мені висловити, не злукавивши, свої почуття! Я всім своїм серцем горнувся до співачки, мені здавалося, що я ніколи [566] не бачив молодої кішки, яка мала б таку шляхетну поставу, такий гордий погляд, була б така дивовижно вродлива. Чотири дужих коти, не шкодуючи сили, нагребли стільки піску й землі, що вистачило засипати могилу; похорон закінчився, і ми поквапились до столу. Гарненькі Муцієві дочки хотіли піти собі, але ми їх не пустили, наполягли, щоб вони також пом'янули батька, а я виявився таким спритним, що повів до столу найвродливішу і сів поряд з нею. Якщо спершу мене засліпила її краса, зачарував її мелодійний голос, то тепер її ясний чистий розум, її щирість, ніжність почуттів, незіпсована цнотлива жіночність, що променіла з її душі, підняли мене на вершину захвату. В її устах, в її солодких словах усе набирало особливого чару, розмова з нею була милою, ніжною ідилією. Наприклад, вона тепло оповідала про молочну кашу, яку всмак їла за кілька днів до батькової смерті, а коли я сказав, що в мого господаря дуже добре готують таку кашу й щедро присмачують її маслом, вона глянула на мене своїми невинними очима голубки, що пускали зелені стріли, й запитала тоном, від якого в мене затремтіло серце:

- О пане, ви, певне... певне, теж любите молочну кашу? З маслом, - додала вона потім, ніби в полоні мрій.

Хто не знає, що вродливим квітучим семи-восьми-місяч-ним дівчатам (десь такого віку й була, мабуть, ця красуня) ніщо так не личить, як легенька мрійливість, а часто навіть буває, що перед тією мрійливістю не можна встояти. Отож і вийшло так, що, враз запалавши коханням, я палко стиснув красуні лапку й голосно вигукнув:

- Ангелятко моє! Снідай зі мною молочною кашею, і я не проміняю свого щастя ні за які життєві блага!

Вона, мабуть, збентежилась, бо почервоніла й опустила очі, проте залишила свою лапку в моїй, і це збудило в мені найрожевіші надії. Бо я раз чув, як один літній чоловік, коли не помиляюся, адвокат, казав у мого господаря, що для молоденької дівчини дуже небезпечно залишати довго свою руку в руці чоловіка, бо він цілком справедливо може подумати, що це traditio brevi manu(1), і грунтувати на цьому різні претензії, які потім важко буде відхилити. А я тепер мав велику хіть до таких претензій і вже думав заявити їх, коли саме всі підняли чарку на честь небіжчика й перебили нашу розмову. [567]

(1) Віддавання без зайвих формальностей (лат.).

Тим часом три менші дочки Муція своєю веселістю і грайливою наївністю викликали захват у всіх котів. їжа й питво вже трохи притупили жаль і скорботу, у всіх піднявся настрій, ми пожвавішали, почали сміятися, жартувати, а коли прибрали зі столу, сам поважний староста Пуф запропонував потанцювати. Швидко звільнили місце, троє котів настроїли свої горлянки, і скоро осмілілі Муцієві дочки хвацько застрибали й закружляли по льоху з юнаками.

Я не відходив від красуні, запросив її до танцю, вона подала мені лапку, й ми полинули в вервечці танцюристів. Ах, її віддих овівав мені щоку, мої груди тремтіли біля її грудей, я міцно обіймав її чарівний стан. О, солодкі, райські хвилини!

Коли ми протанцювали два чи три танці, я повів красуню в куток льоху і, як вимагають правила галантності, пригостив її прохолодними напоями, які були під рукою, бо ж, власне, ми там зібралися не на бенкет. Тепер я дав волю своїм почуттям. Я раз по раз тулив лапку красуні до своїх уст і запевняв її, що був би найщасливіший із смертних, якби вона захотіла хоч трішки мене покохати.

- Нещасний, - почувся раптом чийсь голос у мене за спиною, - нещасний, що ти затіваєш? Це ж твоя дочка Міна!

Я задрижав, бо відразу впізнав голос. Це була Кицькиць! Яка дивна примха долі! Тієї хвилини, коли мені здавалося, що Кицькиць давно забута, я довідався про те, чого навіть не передчував: я закохався у власну дочку! Кицькиць була в глибокій жалобі. Я не знав, що мені й думати, тому лагідно запитав:

- Кицькиць, що привело вас сюди? Чого ви в жалобі? І - о господи! - скажіть, ті дівчата - сестри Міни?

Я взнав щось дивовижне. Виявилося, що мій ненависний чорно-сіро-жовтий суперник відразу після того, як я, завдяки своїй лицарській відвазі, переміг його у смертельному двобої, розлучився з Кицькиць і, зализавши свої рани, зник невідомо куди. Тоді Муцій попросив її лапи, і вона її радо віддала йому; те, що він жодним словом не згадав про своє одруження, робило йому честь і свідчило про його делікатність. Отже, ті веселі наївні кішечки доводились Міні лише зведеними сестрами.

- О Муре, - ніжно мовила Кицькиць, розповівши мені про все це, - о Муре! Ваше чуйне серце помилилося тільки в почутті, яке його переповнює. Це любов найніжнішого батька, а не палкого коханця прокинулась у ньому, коли ви [568] побачили нашу Міну. Нашу Міну! О, яке солодке слово! Невже, почувши його, ви можете лишитись байдужим. Муре? Невже у вашому серці згасло все почуття до тієї, яка так щиро вас кохала і - о небо! - й тепер ще кохає, бо вона була б вам вірною до смерті, якби не втрутився інший і не звів її своїм гидким мистецтвом спокусника! О слабкосте, твоє наймення - кішка! Так думаєте ви, я знаю, та хіба не в тому полягає чеснота кота, щоб прощати слабку кішку? Муре, ви бачите мене згорбленою, невтішною після втрати третього ніжного чоловіка, але в цій невтішності знов спалахує кохання, що було моїм щастям, моєю гордістю, моїм життям! Муре, вислухайте моє визнання, я й досі кохаю вас і думала знов з вами одружи...- Сльози не дали їй докінчити.

Вся ця сцена була для мене дуже прикра. Міна також сиділа поряд, бліда і гарна, мов перший сніг, що часом восени цілує останні квітки й відразу стає гіркою водою.

(Зауваження видавця. Муре! Муре, знов плагіат! У «Дивовижній історії Петера Шлеміля» герой книжки змальовує свою кохану, яку також звуть Міна, цими самими словами).

Я мовчки розглядав їх обох, матір і дочку, й ця остання здавалась мені незрівнянно кращою, а оскільки закони нашого роду ніколи не вважали близьку спорідненість перепоною до одруження... Мабуть, я зрадив себе поглядом, бо Кицькиць, здається, вгадала мої найпотаємніші думки.

- Варваре! - крикнула вона, швидко підскочила до Міни й міцно пригорнула її до своїх грудей. - Варваре! Що ти хочеш вчинити? Як, невже ти міг би знехтувати це закохане серце і до одного злочину додати ще й другий?

Хоч я зовсім не розумів, яким злочином Кицькиць коле мені очі і які має до мене претензії, та все ж таки, щоб не псувати радощів, якими закінчились поминки, вирішив зробити гарну міну при поганій грі. Отож я запевнив до нестями розлючену Кицькиць, що мене ввела в оману тільки невимовна подібнідть Міни до матері і в моєму серці, мабуть, спалахнуло те саме почуття, яке я лелію до неї, все ще прекрасної Кицькиць. Вона відразу витерла сльози, сіла поруч зі мною й завела таку щиру розмову, ніби між нами не було ніяких чвар. До того ж юний Гінцман запросив чарівну Міну танцювати, тож можна уявити, в якому неприємному, нестерпному становищі я опинився.

На щастя, староста Пуф нарешті забрав Кицькиць на останній танок, а то б вона могла запропонувати мені ще й [569] не таке. Я тихенько вшився з льоху нагору, думаючи: «Завтра буде видніше!»

Ці поминки я вважаю поворотним моментом у своєму житті: ними завершились місяці мого навчання й почалося нове життєве коло.

(А. м.) спонукало Крейслера рано-вранці податися в покої абата. Він застав велебного отця за роботою: той саме сокирою і долотом розбивав велику скриню, в якій, судячи з її форми, була, мабуть, запакована картина.

- О, добре, що ви нагодилися, капельмейстере! - вигукнув назустріч Крейслерові абат. - Допоможете мені в цій марудній роботі. В скриню вгатили стільки цвяхів, ніби хотіли забити її навіки. Вона прислана просто з Неаполя, і в ній лежить картина, яку я хочу тим часом повісити в своєму кабінеті й не показувати братам. Тому я не покликав нікого на допомогу, але вам доведеться попрацювати, капельмейстере.

Крейслер також узявся до скрині, й невдовзі вони ви-тягли з неї велику гарну картину в розкішній позолоченій рамі. Крейслер неабияк здивувався, побачивши, що місце над маленьким олтарем в абатовому кабінеті, де висіла чудова картина Леонардо да Вінчі, яка зображала святу родину, тепер було порожнє. Абат вважав те полотно одним із найкращих у своїй багатій колекції давніх майстрів, а проте цей шедевр мав звільнити місце новій картині, незвичайну красу, але й безперечну новітність якої Крейслер відзначив з першого погляду.

Абат і Крейслер насилу закріпили картину на вмурованих у стіну гвинтах. Потім абат відійшов, вибрав місце, з якого картину видно було в найкращому освітленні, й почав розглядати її з таким щирим задоволенням, з такою відвертою радістю, ніби, крім справді дивовижної майстерності, картина була йому цікава ще чимось. На ній було зображене чудо. Осяяна небесним світлом Свята Діва тримала в лівій руці стебельце лілеї, а вказівним та середнім пальцями правої руки торкалася голих грудей якогось юнака, і видно було, як з відкритої рани з-під її пальців великими краплями скапувала кров. Юнак ледь підвівся на постелі, де лежав простягнений, - мабуть, він прокидався зі смертельного сну. Очі в нього ще були заплющені, але ясна усмішка, яка осявала його прегарне обличчя, свідчила, що він бачить Святу Матір у блаженному сні: вона стишує біль його ран і смерть уже не має влади над ним. Кожного знавця захопила б бездоганність малюнка, вдале розміщення групи, правильний [570] розподіл світла й тіні, чудово виписаний одяг, незвичайної краси постать Марії, а особливо природність кольорів, що здебільшого не дається новітнім митцям. Але найяскравіше, як завжди в справжнього художника, найпереконливіше його геній виявився у незрівнянному виразі облич. Марія була найвродливіша, найчарівніша жінка, яку собі можна уявити, а проте її високе чоло мало на собі печать владної небесної величі, а темні очі променіли лагідним світлом неземної добрості й милосердя. Небесний захват у юнака, що знов прокидався до життя, митець також віддав з дивовижною силою творчого натхнення. Крейслер і справді не знав жодного твору новітніх часів, який можна було б поставити поряд з цією прекрасною картиною. Він сказав про це абатові, докладно спиняючись на її окремих чудових деталях, а наостанці додав, що навряд чи сучасні митці створили щось досконаліше.

- На це, - сміючись, відповів абат, - на це є вагома причина, а яка - ви зараз дізнаєтесь, капельмейстере. Дивна річ діється з нашими молодими художниками. Вони вчаться, вчаться, винаходять, рисують, створюють величезні картони, а кінець кінцем у них виходить щось мертве, застигле, неспроможне ввійти в життя, бо воно саме не живе. Замість старанно копіювати твори давнього великого майстра, якого вони вибрали собі за приклад і взірець, і таким чином збагнути його самобутній дух, вони хочуть і собі швидко стати майстрами й малювати так самостійно, як і.він, але через це тільки по-дитячому переймають другорядне, виставляючи себе в смішному вигляді, мов той, хто, бажаючи зрівнятися з великою людиною, намагається покашлювати, гаркавити чи ходити згорбленим, як вона. Нашим молодим художникам бракує справжнього натхнення, що єдине може видобути з душі митця картину, поставивши її перед його очима в усій повняві життєвої правди. Видно, скільки з них надаремне мучаться, щоб нарешті осягти той піднесений настрій душі, без якого не можна створити жодного твору мистецтва. Але те, що вони, сердешні, вважають справжнім натхненням, яке підносило ясний, спокійний дух давніх майстрів, - тільки дивна суміш гордовитого захоплення своїми власними задумами і боязких, виснажливих потуг ні в чому, навіть у найменших дрібницях, не відступати від давніх взірців. Отож часто виходить, що образ, сам собою живий, образ, який мав би жити ясним, радісним життям, обертається у відразну гримасу. Наші молоді художники не можуть [571] чітко й переконливо відтворити на полотні ті образи, що постають у їхній душі, і стається це, мабуть, чи не тому, що, незважаючи на всю свою вправність, вони погано віддають кольори. Одне слово, вони щонайбільше добрі рисувальники, але зовсім не вміють малювати. Бо неправда, що знання фарб і вміння послуговуватись ними втрачене навіки й що молодим художникам бракує працьовитості. Щодо першого, то цього просто не може бути, адже мистецтво живопису від початку християнства, коли воно вперше стало справжнім мистецтвом, ніколи не припинялось у своєму поступі, а завжди майстер і учень утворювали безперервний рухомий ланцюг, і хоч зміна ланок поступово привела до відхилень від справжнього мистецтва, вона не могла вплинути на успадкування технічної майстерності. А щодо працьовитості, то нашим митцям можна закинути швидше надмір її, ніж брак. Я знаю одного молодого художника, який, коли картина в нього досить добре виходить, доти її перемальовує, доки все зникне в тьмяному олов'яному тоні, і, мабуть, аж тоді вона відповідає його внутрішньому задумові, далекому від живого життя.

Гляньте, капельмейстере, ось картина, від якої віє справжнім, прекрасним життям, бо її створило правдиве, благочестиве натхнення. Саме чудо вам зрозуміле. Юнака, що підіймається з постелі, залишили вбивці цілком безпорадним, рокова-ним на смерть. Він - колишній безбожник і блюзнір, що в пекельному шаленстві зневажав церковні заповіді, - тепер від щирого серця попросив у святої діви допомоги, і Небесна Мати Божа зволила збудити його зі смерті, щоб він ще пожив, збагнув свої помилки і з побожною відданістю присвятив себе служінню церкві. Цей юнак, якого небесна вістунка обдарувала ласкою, і є автором картини.

Крейслер висловив абатові свій неабиякий подив з приводу почутої від нього історії і зробив з неї висновок, що чудо, мабуть, сталося в новітні часи.

- Отже, й ви, - мовив абат тихим, ласкавим голосом, - отже, й ви, любий Йоганнесе, дотримуєтесь тієї безглуздої думки, що брама небесної ласки тепер зачинена, ніби співчуття і милосердя в постаті святого, до якого відчайдушно звертається в скруті людина, охоплена страхом загибелі, більше не ходять по світі, щоб явитись стражденному і принести йому спокій і втіху? Повірте мені, Йоганнесе, чудеса ніколи не припинялися, але людське око засліплене гріховним безбожництвом, воно не витримує неземного сяйва [572] неба, тому не може пізнати ласку всемогутнього, коли вона ознаймує про себе видимим знаменням. А проте, любий мій Йоганнесе, найпрекрасніші, найбільші чудеса ста-ються в потаємній глибині людської душі, і ті чудеса вона повинна ясувати, як може: словом, звуком і кольором. Отак і той чернець, що намалював картину, чудово ясував чудо свого навернення, і так - Йоганнесе, я кажу про вас, і ці слова йдуть у мене з самого серця, - так ясуєте ви з глибини своєї душі могутніми звуками прекрасне чудо пізнання вічного, найчистішого світла. І те, що ви здатні це зробити, - хіба не благодатне чудо, яке всемогутній явив для вашого спасіння?

Абатові слова якось дивно схвилювали Крейслера і, що рідко з ним траплялося, сповнили глибокої віри в свою творчу потугу; він аж затремтів з радості і втіхи.

Весь цей час він не зводив очей з чудової картини, але, як звичайно буває, особливо тоді, коли вся наша увага звернена на світлові ефекти переднього й середнього планів, як у цьому випадку, і ми лише згодом відкриваємо постаті на темному задньому плані, Крейслер аж тепер помітив постать чоловіка в широкому плащі, що поспішав до дверей. Тільки один промінь з того сяйва, що оточувало небесну царицю, падав на меч у руці чоловіка, - певне, це й був убивця; тікаючи, він озирнувся назад, і на обличчі його проступив вираз безмежного жаху.

Крейслера ніби вдарила блискавка, коли в убивці він упізнав княжича Гектора. Йому здалося, що і юнака, який прокидався зі смерті, він десь, хоч і мимохідь, уже бачив. Якась незрозуміла йому самому нерішучість стримала його, і він не сказав про це абатові, а натомість запитав, чи не псує йому враження від картини й не відштовхує його те, що митець помістив на передньому плані, хоч і в затінку, речі сучасного побуту і, як він щойно помітив, одяг юнака, тобто себе самого, в сучасне вбрання.

Справді, збоку на передньому плані картини стояв невеличкий стіл, а біля нього стілець, на спинці якого висіла турецька шаль, а на столі лежали офіцерська шапка з султаном і шабля. На юнакові була сучасна сорочка з коміром, цілком розстібнутий жилет і темний, також розстібнутий, сурдут такого крою, що він лягав м'якими складками. Цариця небесна була одягнена як звичайно на полотнах найкращих давніх майстрів. [573]

- Мені, - відповів абат Крейслерові, - мені речі на передньому плані, так само як юнаків сурдут, нітрохи не псують враження, я навіть вважаю, що якби художник бодай у зовсім незначних дрібницях відступив від правди, він був би опанований не небесною благодаттю, а земною дурістю і марнотою. Він повинен був зобразити чудо так, як воно відбулося, правдиво відтворити місце, оточення, одяг постатей і таке інше, хай кожен бачить з першого погляду, що це чудо сталося в наші дні, отже, ця картина побожного ченця - ще один прекрасний здобуток переможної церкви в теперішні часи невірства й зіпсованості.

- І вже ж таки, - заперечив Крейслер, - і все ж таки, ще раз кажу, мені не подобається тут ні шапка, ні шабля, ні шаль, ні стіл і стілець, я хотів би, щоб художник забрав усе це з переднього плану, а на себе накинув мантію замість сурдута. Скажіть самі, ваша велебність, чи могли б ви уявити священну історію в сучасних костюмах, святого Йосифа в байковій куртці, Спасителя у фраці, Святу Діву в бантах і з турецькою шаллю? Не видалося б це вам негідною, навіть бридкою профанацією найвеличнішої теми? А проте й давні майстри, особливо німецькі, зображали біблійні та євангельські історії в костюмах своєї доби, і було б цілком хибно стверджувати, що той одяг більше пасував для мальовничого відтворення теми, ніж теперішній, який справді, за винятком деякий жіночих суконь, безглуздий і немальовни-чий. Але багато й давніших мод доходили до перебільшень, я б сказав, до страхітливих перебільшень, - згадаймо ті дзьобаті черевики з закрученими догори на цілий лікоть носаками, ті роздуті шаровари й камзоли з розрізами на рукавах. А як спотворювали обличчя й поставу багато жіночих уборів, що їх можна побачити на давніх портретах, де молоді, квітучі дівчата, справжні красуні, тільки через свій одяг здаються старими, похмурими матронами! І все-таки ті картини напевне нікого не відштовхували.

- Тепер, любий мій Йоганнесе, - мовив абат, - тепер мені буде легко кількома словами показати вам відмінність давньої побожної доби від теперішньої зіпсованої. Бачите, історії святого Письма так впліталися в людське життя, я б сказав, так зумовлювали його, що кожен вірив: чудеса ста-ються в нього на очах і предвічна сила будь-коли може явити нове чудо. Тому священна історія, до якої звертався своїми думками побожний художник, поставала перед ним як сучасність; він бачив, як на людей, що його оточували, сходила [574] Божа благодать, і малював їх на картині такими, як знав у житті. Для наших часів ті історії - щось дуже далеке, вони ніби існують самі собою і не стають часткою сучасності, тільки ще невиразно живуть у спогаді, і художник даремне шукає їхнього живого втілення, бо, - хай він навіть не признається в цьому сам собі, - його внутрішні чуття притуплені земною суєтою. Виходячи з цього, банально й смішно закидати давнім художникам незнання костюмів: мовляв, через те незнання вони на своїх картинах зображали тільки сучасний їм одяг; так само смішно, коли наші молоді художники намагаються одягти святих у найхимерні-ше, позбавлене будь-якого смаку вбрання середньовіччя, - цим вони тільки засвідчують, що не спостерігали безпосередньо в житті того, що хочуть зобразити, а задовольнились відтворенням його на картинах давніх майстрів. Саме тому, любий мій Йоганнесе, що наша доба надто спрофанована, щоб не сказати більше: що вона перебуває в огидній суперечності з тими святими легендами, саме тому, що ніхто не здатен уявити ці чудеса серед нас, - саме тому, звичайно, зображення їх у наших теперішніх костюмах здалося б нам несмаком, спотворенням і навіть блюзнірством. Та якщо всемогутній захоче, щоб на наших очах справді сталося чудо, то було б неприпустимо міняти сучасний костюм на стародавній; так само й сучасні молоді художники, якщо вони хочуть знайти для себе опору, повинні, зображаючи давні події, одягати свої постаті в тодішні костюми, наскільки вони їм відомі. Отож кажу ще раз: добре зробив автор цієї картини, що наголосив на її сучасності, і саме ті предмети, які вам, любий Йоганнесе, здалися недоречними, сповнюють мене побожним, святобливим тремтінням, бо я ніби сам заходжу в тісну кімнатку будинку в Неаполі, де лише кілька років тому сталося чудо і той юнак прокинувся з вічного сну.

Абатові слова навіяли Крейслерові різні думки; багато в чому він погоджувався зі своїм співрозмовником, а проте вважав, що про високу побожність давньої доби й зіпсованість теперішньої устами абата аж надто явно говорив чернець, який вимагає знамень, чудес, екстазу і справді бачить їх; натомість чистій дитячій вірі, якій чужий судомний екстаз запаморочливого культу, не потрібні ані чудеса, ані знамення, щоб плекати в собі справжні християнські чесноти, і саме ці чесноти не перевелися на землі, бо якби таке дійсно сталося, то всемогутній Бог, зрікшись нас і віддавши [575] на поталу похмурому демонові, не захотів би ніякими чудесами навертати нас на праведний шлях.

Але про ці свої міркування Крейслер не сказав абатові, а й далі мовчки дивився на картину. І чим уважніше він приглядався до неї, тим виразніше проступали риси вбивці на задньому плані, і врешті він переконався, що живим прототипом його був не хто інший, як княжич Гектор.

- Мені здається, - мовив він, - мені здається, ваша ве-лебність, що там на задньому плані я розгледів відважного вільного стрільця, який полюбляє полювати на шляхетну дичину, тобто на людину. Він полює на неї різними способами. Цього разу, як я бачу, він вийшов на лови з чудовим, добре відшліфованим капканом і не дав маху, але з вогнепальною зброєю в нього справи гірші, бо недавно, полюючи на прудкого оленя, він ганебно схибив. Мені справді дуже кортить знати curriculum vitae(1) цього завзятого мисливця або хоч витяги з нього, які підказали б мені, де ж, власне, моє місце і чи не варто мені негайно звернутися до Пресвятої Діви, бо, мабуть, і мені потрібна охоронна грамота.

- Почекайте, - відповів абат, - почекайте трохи, капельмейстере! Я б здивувався, якби скоро для вас не з'ясувалося чимало з того, що тим часом сховане в пітьмі. Багато ще ваших бажань, про які я аж тепер довідався, можуть, на радість вам, сповнитись. Дивно, - так, це вже я можу вам сказати, - досить дивно, що в Зіггартсгофі так помиляються щодо вас. Майстер Абрагам, мабуть, єдиний, хто заглянув у вашу душу.

- Майстер Абрагам?! - вигукнув Крейслер. - Ви його знаєте, ваша велебність?

- Ви забули, - засміявся абат, - ви забули, що наш чудовий орган свою нову вдосконалену форму завдячує мистецтву майстра Абрагама. Та майбутнє ще не одним здивує вас. Тільки будьте терплячі, і чекатимете ви не дарма.

Крейслер попрощався з абатом і пішов у парк, щоб віддатись там думкам, які нуртували в його душі, але, спустившись сходами, почув позад себе:

- Domine, domine capellmeistere, paucis te volo!(2)

(1) Життєпис (лат.).

(2) Пане, пане капельмейстере, на хвилинку! (Лат.)

To був отець Гілярій, який почав запевняти Крейслера, що з великим нетерпінням чекав кінця його довгої наради з абатом. Він щойно виконував у льоху свої обов'язки келара і приніс звідти чудового, витриманого вюрцбурзького вина. [576] Тому просто необхідно, щоб Крейслер негайно випив келих до сніданку й сам переконався, який це добрий, шляхетний трунок. Це вино підносить дух і зміцнює серце, воно ніби створене для такого чудового композитора і справжнього музиканта, як він.

Крейслер добре знав, що однаково не спекається захопленого своїм здобутком отця Гілярія, до того ж у такому настрої, як тепер, він сам радий був потішити душу келихом доброго вина, тому пішов за веселим келаром, що повів його до своєї келії, де на маленькому столику, накритому чистою серветкою, вже чекала пляшка шляхетного напою, свіжий білий хліб, сіль і кмин.

- Ergo bibamus! - вигукнув отець Гілярій, налив вина в гарні зелені келихи й радісно цокнувся з Крейслером. - Правда, - мовив він, випивши, - правда, капельмейстере, що його велебність залюбки нап'яв би на вас сутану? Не піддавайтеся, Крейслере. Мені в ній непогано, я б нізащо в світі не захотів її зняти, проте distinguendum est inter et inter! Для мене келих доброго вина і пристойний церковний спів - це все, але ви... ви! Ви призначені для зовсім іншого, вам ще зовсім інакше всміхається життя і ще світить зовсім інше світло, ніж олтарні свічки! Отже, Крейслере, довго не розводьмось, а краще цокнімся! Vivat(1) ваша дівчина! А коли ви влаштуєте весілля, то хоч який би був невдоволений абат, а я пришлю вам найкращого вина, яке тільки є в нашому багатому льоху!

Від цих Гілярієвих слів у Крейслера з'явилось неприємне почуття; нам завжди буває прикро, коли ми бачимо, як незграбні, брудні руки хапають щось тендітне, чисте, як сніг.

- Чого ви тільки не знаєте, сидячи в цих чотирьох стінах, - мовив він, відсовуючи келих.

- Domine, - вигукнув отець Гілярій, - domine Kreislere, даруйте, video mysterium(2), але триматиму язика на припоні! Ви не хочете випити за свою... Ну, гаразд, поснідаймо in camera et faciemus bonum cherubim(3) і bibamus за те, щоб Господь зберіг в абатстві спокій-та веселість, які досі тут панували.

- А хіба тепер їм щось загрожує? - зацікавлено спитав Крейслер.

- Domine, - стиха мовив отець Гілярій і довірливо присунувся ближче, domine dilectissime!(4) Ви вже довгенько перебуваєте [577] в нас і знаєте, в якій згоді ми живемо, як найрізноманітніші нахили братів поєднуються у веселе гроно, чому сприяють лагідні звичаї монастиря, весь наш спосіб життя. Так, мабуть, було б ще довго. Та знайте, Крейслере, щойно прибув отець Кипріян, якого ми давно уже очікували і якого абатові настійливо рекомендував Рим. Він ще молодий, та на його висхлому, застиглому обличчі не знайдеш і сліду веселості, навпаки, в його понурих, змертвілих рисах проступає невблаганна суворість, яка зраджує в ньому доведеного до найвищого ступеня самокатування аскета. До того ж він усім своїм єством виявляє ворожість і зневагу до оточення, може, й справді викликану почуттям духовної переваги над усіма нами. Він уже мимохідь питав про монастирську дисципліну, і, здається, наш спосіб життя дуже його розгнівав. Ось побачите, Крейслере, цей прибулець змінить усі наші звичаї, з якими нам було так добре. Ось побачите, nunc probo!(5) Святенники відразу приєднаються до нього, й швидко утвориться партія проти абата, що, мабуть, візьме гору, бо, як мені здається, отець Кипріян - емісар його святості і абат мусить йому скоритися. Що буде з нашою музикою і з вашим затишним життям у нас, Крейслере? Я розповідав йому про наш добре злагоджений хор, про те, як гарно ми вже можемо виконати твори найбільших майстрів, але похмурий аскет страхітливо скривився і сказав, що така музика личить суєтному світові, а не церкві, звідки папа Марцелл Другий справедливо хотів її взагалі вигнати. Per Diem! Якщо більше не буде хору і замкнуть від мене льох з вином, то... Але поки що bibamus! He варто журитися наперед, ergo... буль-буль-буль!

(1) Хай живе (лат.).

(2) Я бачу таємницю (лат.).

(3) В келії і добре підживімося (лат.).

(4) Найдорожчий пане! (Лат.)

(5) Тепер я доведу! (Лат.)

Крейслер сказав, що прибулець може виявитись не таким суворим, як здається, і все владнається, а крім того, він не вірить, що абат з його твердою вдачею, яку він завжди виявляв, так легко скориться волі чужого ченця, тим паче що й у нього самого не бракує зв'язків з впливовими людьми в Римі.

Тієї миті задзвонили дзвони, вістуючи, що зараз будуть урочисто приймати брата Кипріяна в орден святого Бенедикта.

Крейслер рушив до церкви разом з отцем Гілярієм, який з боязким bibendum quid ще встиг допити вино в своєму [578] келиху. З вікна в коридорі, яким вони йшли, можна було зазирнути в покої абата.

- Гляньте, гляньте! - вигукнув отець Гілярій і потяг Крейслера до вікна.

Клейслер зазирнув у покої і побачив ченця, з яким абат про щось палко розмовляв. Обличчя його аж стало темне, так почервоніло. Нарешті він опустився навколішки, і чернець благословив його.

- Хіба я не мав слушності, - тихо спитав Гілярій, - хіба я не мав слушності, коли казав, що в цьому чужому ченцеві, який, мов сніг на голову, з'явився в нашому абатстві, є щось дивне, незвичайне?

- Так, - відповів Крейслер, - так, цей Кипріян справді якийсь особливий чернець, і я не здивуюсь, якщо незабаром виявиться, що певні події пов'язані між собою.

Отець Гілярій приєднався до братів, що врочистим походом простували до церкви. Спереду несли хрест, а обабіч ішли послушники з засвіченими свічками й хоругвами.

Коли абат з чужим ченцем поминали Крейслера, той з першого погляду впізнав у тому ченці юнака з картини, якого воскресила Свята Діва. Та зненацька йому сяйнув ще один здогад. Він кинувся нагору до своєї кімнати й витяг з шухляди портрет, якого йому дав майстер Абрагам. Так, він не помилився! Це був той самий юнак, але молодший, здоровіший і в офіцерському мундирі. Коли ж

Книга: Ернст Теодор Амадей Гофман Життєва філософія кота Мура разом з уривками біографії капельмейстера Йоганнеса Крейслера, випадково знайденими серед аркушів макулатури Переклад Євгена Поповича

ЗМІСТ

1.	Ернст Теодор Амадей Гофман Життєва філософія кота Мура разом з уривками біографії капельмейстера Йоганнеса Крейслера, випадково знайденими серед аркушів макулатури Переклад Євгена Поповича
2.	ПЕРЕДНЄ СЛОВО АВТОРА, НЕ ПРИЗНАЧЕНЕ ДЛЯ ДРУКУ Спокійно і...
3.	Розділ другий ЮНАК ПІЗНАЄ ЖИТТЯ. БУВАВ І Я В АРКАДІЇ (М....
4.	ТОМ ДРУГИЙ Розділ третій МІСЯЦІ...
5.	Розділ четвертий КОРИСНІ НАСЛІДКИ ВИЩОЇ КУЛЬТУРИ. МІСЯЦІ...
6.	ДОПИСКА ВИДАВЦЯ Наприкінці другого тому видавець змушений...

На попередню



Додати в закладки

  
Переклад Translate