Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Ернст Теодор Амадей Гофман Життєва філософія кота Мура разом з уривками біографії капельмейстера Йоганнеса Крейслера, випадково знайденими серед аркушів макулатури Переклад Євгена Поповича

Розділ четвертий КОРИСНІ НАСЛІДКИ ВИЩОЇ КУЛЬТУРИ. МІСЯЦІ ДОЗРІЛОГО ЧОЛОВІКА

(М. п. д.) Зворушлива Гінцманова промова, поминки, прекрасна Міна, віднайдена Кицькиць, танок - усе це викликало в моїх грудях бурю найсуперечливіших почуттів, тож я, як кажуть у буденному житті, не знав, де дітись, і з безмірної душевної тривоги ладен був опинитися в льоху, в могилі, як мій приятель Муцій. Мені дійсно було дуже погано, і я просто не знаю, що зі мною сталося б, якби в мені не жив справжній, високий поетичний дух, що відразу щедро обдарував мене віршами, які я не забув записати. Божи-ста велич поезії виявляється насамперед у тому, що складання віршів, - хоч рима інколи виганяє з тебе сім потів, - дає дивовижну душевну втіху, яка переборює кожне земне страждання, навіть, кажуть, голод і біль зубів. Хтось, коли смерть забирає в нього батька, матір, дружину, як і належить у таких випадках, сам мало не помирає з розпуки; проте думка про чудову жалобну пісню, що вже снується в його душі, завжди дає йому розраду, він знов одружується тільки задля того, щоб мати надію ще раз спізнати таке трагічне натхнення.

Ось ті вірші, що правдиво, з дійсно поетичною силою віддають мій стан і перехід від страждання до радості:

Хто бродить під склепінням темним

В похмурій льоху самоті?

Хто квилить голосом стражденним:

«Нема назад мені путі!»

Там друга вірного могила,

Живого в пам'яті моїй,

Хоч його душу пітьма вкрила,

Я вічність обіцяю їй!

Та ні, це квилить не примара,

Не тінь померлого тремка!

Дружині вірній туга яра

Сльозами очі випіка!

До давніх пут, до мук колишніх

Рінальдо серцем рветься знов,

Та що це? Пазурі препишні?

Це гнів і ревність чи любов?

Так, це вона! Куди тікати?

Як почуття вгадати ці?

Дозріла кішка, двічі мати -

Й свята невинність на лиці!

Вона все ближче - люба, мила,

Навколо мене все ясніш.

О, що зі мною ти вчинила!

Рай на душі, а в серці - ніж.

Помер мій друг - вона знайшлася.

О щастя! Захват! Лютий біль!

Дочка... Дружина... і знялася

Чуттів пекельна заметіль!

Тримайся, серце, не впокорить

Тебе краси облудний блиск!

Зальоти лиш приносять горе,

А з танців теж мізерний зиск. [580]

Дарма мене вам спокушати,

У мене вища є мета.

Однакова й дочка, і мати -

Не та душа, й любов не та!

Кицькиць і Міно, мудрим бувши,

Ніяким кішкам я не раб.

Помщусь за Муція, чкурнувши

Від ваших чарів, ваших зваб!

О друже! Кожен шмат печені,

Рибина, кісточки смачні -

Ці речі, для кота священні,

Тебе нагадують мені!

Шляхетний брате і герою,

Невинна жертво псячих морд,

За тебе стану я горою

Від знавіснілих їхніх орд.

І знов тяжкі душевні муки,

І серце знов таке сумне,

Та дяка музам - від розпуки

Вони врятовують мене.

І я стаю клубком емоцій,

Натхнення будить апетит,

Я їм не згірше, ніж їв Муцій,

Уява до небес летить.

Поезіє! Висока втіхо

В найтяжчім горі й боротьбі,

Хай вірші сипляться, як з міха,

Всім геній, я - слуга тобі!

«О Муре!» - шепчуть палко дами,

«Наш Муре! - юнаки кричать, -

Мурчи нам, вічно будь із нами,

На всіх лиши свою печать!»

Складання віршів мало таку цілющу дію, що я не міг обмежитись самою цією поезією, а створив їх кілька, одну за одною, так само легко й так само вдало. Найкращі з них я навів би тут ласкавому читачеві, коли б не мав наміру, додавши до них ще чимало жартів та експромтів, які я написав на дозвіллі й від яких мало не лускаю зі сміху, видати їх під спільною назвою «Твори, що вилилися з серця в години натхнення». Не втримаюсь і похвалю себе за те, що навіть у місяці юності, коли в мені ще не перешуміла буря [581] пристрастей, ясний розум і тонке почуття міри завжди перемагали неприродний спалах п'янкого захоплення. Отож і тепер мені пощастило остаточно погамувати в собі раптове кохання до прекрасної Міни. Спокійно поміркувавши, я визвав, що в моєму становищі ця пристрасть трохи нерозважна; крім того, я довідався, що Міна, хоч з вигляду скромна й невинна, була зухвалою, впертою істотою і за певних обставин могла видряпати очі найчемнішим юнакам-котам. Та щоб знов не піддатися пристрасті, я старанно уникав зустрічі з Міною, а що безпідставні претензії Кицькиць та її екзальтація відлякували мене ще дужче, я, щоб не натрапити на жодну з них, сидів самотою у своїй кімнаті й не виходив ні в льох, ні на горище, ні на дах. Господареві, мабуть, подобалась така моя поведінка, він дозволяв мені сидіти позад нього на спинці крісла, коли щось читав за письмовим столом, і я, витягнувши шию, заглядав через його плече в книжку. Так ми, тобто, я й господар, простудіювали разом чимало гарних книжок, наприклад: «De prodigiosis naturae et artis operibus, talismanes et amuleta dictis»(1) Apne, «Зачарований світ» Бекера, «Книгу вікопомних подій» Фран-ческо Петрарки та інші. Ця лектура дуже мене розважила й спонукала мій дух до нового злету.

(1) «Про чудесні витвори природи й мистецтва, що їх називають талісманами й амулетами» (лат.).

Одного разу, коли господаря не було вдома, сонце світило так весело, а весняні пахощі так приємно лилися крізь відчинене вікно, що я забув про свої наміри і вийшов погуляти на дах. Та тільки-но я там опинився, як відразу ж помітив Муці-єву вдову, що виходила з-за димаря. З ляку я наче прикипів до місця, вже уявляючи собі, як на мене градом посипляться докори й благання. Як же я помилився! Слідом за вродливою вдовою йшов юний Гінцман і розсипався перед нею в солодких компліментах. Кицькиць зупинилась і ласкаво відповіла йому. Вони зустрілися з явною ніжністю, потім швидко пройшли повз мене, не привітавшись і навіть не глянувши в мій бік. Мабуть, юному Гінцманові було соромно переді мною, бо він опустив голову й дивився вниз, зате легковажна кокетлива вдова кинула на мене глузливий погляд.

Кіт в усьому, що стосується його психічного єства, все-таки немудре створіння. Хіба не могла, не повинна була мене втішити та обставина, що Муцієва вдова знайшла собі [582] коханця збоку? А проте я не міг побороти в собі якоїсь внутрішньої досади, вельми схожої на ревнощі. Я заприсягнувся ніколи більше не з'являтися на даху, де, здавалось мені, зазнав тяжкої образи. Натомість я тепер часто стрибав на підвіконня, грівся на сонечку, дивився задля розваги на вулицю й поринав у глибокі міркування, таким чином поєднуючи приємне з корисним.

А міркував я про те, чому мені ще ніколи не спадало на думку з власної волі посидіти перед дверима або погуляти по вулиці, як у мене на очах без страху й ніяковості гуляло багато котів. Я уявляв собі ті прогулянки як щось надзвичайно приємне і був переконаний, що тепер, коли я став цілком дорослий і здобув неабиякий життєвий досвід, про ті небезпеки, які мені загрожували, коли доля кинула мене, незрілого хлопчака, в світ, не може бути й мови. Отож я спокійно зійшов сходами вниз і для початку сів на порозі, де пригрівало сонце. Певна річ, я прибрав таку позу, що кожен відразу впізнав би в мені освіченого, добре вихованого кота. Сидіти перед дверима мені було невимовно приємно. Поки гаряче сонячне проміння пригрівало мені спину, я зігнув лапу й заходився старанно вмивати вуса й бороду. Кілька дівчаток, які, мабуть, ішли зі школи, бо несли чималі ранці з застібками, не тільки з великим задоволенням дивилися на моє вмивання, але й дали мені шматочок булки, за що я з властивою мені галантністю подякував їм.

Я більше грався їхнім подарунком, ніж справді намірявся його з'їсти, та який же мене пойняв жах, коли зненацька гучне гарчання перебило мені розвагу й переді мною вродився могутній дідуган, дядько Понто, пудель Скарамуш. Я хотів прожогом чкурнути від дверей, проте Скарамуш гукнув мені:

- Не будь страхопудом і сиди на місці! Ти думаєш, я тебе з'їм?

Я ввічливо, якнайпокірніше спитав, чим такий слабак, як я, міг би прислужитися панові Скарамушу, але він брутально відповів:

- Чим же ти міг би мені прислужитися, мосьє Мур? Анічим! Але я хотів спитати тебе, може, ти знаєш, де дівся мій непутящий небіж, юний Понто? Одного разу ви, я бачив, волочилися вдвох, і хоч як мені прикро, ви з ним, здається, товаришуєте. Ну, то як, можеш ти мені сказати, де він вештається? Я вже багато днів його не бачив. [583]

Ображений зарозумілим ставленням буркотливого діда, я холодно відповів, що про близьку дружбу між мною і його небожем ніколи не могло бути й мови. До того ж останнім часом Понто зовсім від мене відійшов, та і я також не вельми упадав за ним.

- Ну що ж, - пробурчав старий, - це мене тішить, бо все-таки свідчить, що хлопець іще не до кінця втратив гідність і не водиться з усякою потолоччю.

Це вже годі було стерпіти, в мені спалахнула лють, прокинувся буршівський дух, я більше не думав про страх, а відважно пирхнув у вічі мерзенному Скарамушеві: «Старий грубіяне!» - й підняв праву лапу з випущеними пазурами, цілячись нею в ліве пуделеве око. Старий відступив на два кроки назад і сказав уже не так зухвало й образливо:

- Стривайте, стривайте, Муре, не треба гніватися. Зрештою, ви добрий кіт, і я тільки хочу дати вам пораду: тримайтеся далі від того шаленого Понто! Він, повірте мені, чесний хлопець, проте легковажний! Так, легковажний і схильний до всіляких дурних вибриків. Дивиться на життя як на приємну розвагу й не визнає ніяких звичаїв! Бережіться, кажу, а то він швидко заманить вас у товариство, що зовсім вам не пасує, і вам доведеться з величезними зусиллями змушувати себе до такої поведінки й таких вчинків, які глибоко суперечитимуть вашій природі і впливатимуть згубно на вашу особистість і на вашу, як ви мені щойно довели, просту, нелицемірну вдачу. Ви, шановний Муре, ще раз кажу, як кіт заслуговуєте на повагу й не відмахнетесь від доброї науки. Отож хоч би скільки псували юнака неприємні, шалені або й сумнівні витівки, він однаково при нагоді виявляє лагідну, часто навіть солодкувату добродушність, завжди властиву сангвінікам, - те, що якраз віддає французький вислів «Au fond(1), він таки добрий хлопець» і що має виправдувати всі його порушення ладу і звичаю. Але та «fond», де сховане зерно добра, лежить так глибоко і над нею зібралося стільки сміття від розпусного життя, що вона засихає в зародку. Замість справжнього почуття добра, нам часто підносять оту дурну добродушність, хай би її чорти взяли, бо під її блискучою маскою важко впізнати дух зла. Повірте, о коте, старому, досвідченому пуделеві, що добре пізнав світ, і не давайте морочити себе тим проклятим «Au fond, він таки [584] добрий хлопець». А коли ви побачите мого непутящого небожа, можете навпростець переповісти йому те, що я вам сказав, і надалі порвати з ним стосунки. Бувайте здорові! Ви, звичайно, не будете вже цього їсти, шановний Муре?

(1) По суті (франц.).

На цьому слові старий пудель Скарамуш швидко схопив у зуби шматочок булки, що лежав переді мною, і неквапом пішов геть, звісивши голову так низько, що замітав вулицю довгими волохатими вухами, й ледь метляючи хвостом.

Я задумливо дивився вслід старому, життєва мудрість якого глибоко запала мені в душу.

- Він уже пішов? Уже пішов? - зашепотів хтось позад мене, і я неабияк здивувався, побачивши юного Понто, що сховався за двері й довго чекав, поки старий попрощається зі мною.

Несподівана поява Понто трохи збентежила мене, бо доручення його старого дядька, яке, власне, я мав би тепер виконати, здалося мені дещо небезпечним. Я згадав ті страшні слова, що їх мені колись сказав Понто: «Якби ти замислив проти мене щось лихе, то я переважаю тебе і спритністю, і силою. Стрибну, схоплю тебе своїми гострими зубами за карк, і тобі каюк». Я вирішив, що найрозважніше буде промовчати.

Через це моє внутрішнє вагання могло здатися, що я зустрів Понто холодно й силувано. Він спершу втупився в мене своїм пронизливим поглядом, а тоді дзвінко засміявся й вигукнув:

- Бачу, любий Муре, що дядько вже набалакав тобі бозна-чого про мою поведінку, певне, змалював мене непутящим, розпусним, схильним до всіляких шалених вибриків. Не будь дурний і не вір жодному його слову. По-перше, глянь на мене уважно і скажи, як тобі подобається мій вигляд?

Оглянувши юного Понто, я переконався, що він ніколи ще не був такий ситий і вдоволений, його вбрання ніколи ще не було таким'охайним, елегантним і в усьому його єстві ніколи ще не впадала в око така приємна гармонія. Все це я йому й сказав.

- Ну от, - відповів Понто, - ну от, любий Муре, невже ти гадаєш, що пудель, який бавить час у поганому товаристві, віддається гидкій розпусті і цілими днями гуляє, - не тому, що йому так подобається, а просто з нудьги, як справді буває з багатьма пуделями, - невже ти гадаєш, що той пудель мав би такий вигляд, як я? Тобі найдужче сподобалась [585] у моєму єстві приємна гармонія. Вже саме це мало б тебе переконати, що мій буркотливий дядько дуже помиляється. А оскільки ти начитаний кіт, то згадай одного мудреця, який відповів тому, хто ганив непутящих людей насамперед за дисгармонію в їхньому зовнішньому вигляді: «Чи можливо, щоб вади були гармонійні?» Тому хай тебе ні на мить не здивує, друже мій Муре, чорна брехня мого старого дядька. Похмурий і скупий, як, зрештою, кожен дядько, він спрямував на мене всю свою лють через те, що йому довелось заплатити par honneur(1) кілька моїх невеличких картярських боргів ковбасникові, який дозволяє в себе заборонені ігри й часто дає гравцям чималі позики ковбасами, начиненими м'ясом, крупами й печінкою. Крім того, дядько й досі має на думці той час, коли я поводився не вельми похвально, та це вже давно минуло, тепер я втілення найбездоганнішої пристойності.

(1) 3 міркувань честі (франц.).

Тієї миті надійшов зухвалий пінчер, витріщив на мене свої баньки, наче ніколи не бачив котів, почав просто у вуха мені викрикувати найгірші образи, а потім схопив мене за хвоста, який я простягнув на всю довжину, що йому, видно, не сподобалось. Та поки я зірвався на ноги й приготувався до захисту, Понто вже скочив на невихованого розбишаку, звалив його додолу й кілька разів перевернув так, що той, підібгавши хвоста й жалібно заскавулівши, стрімголов помчав геть.

Цей доказ прихильного ставлення до мене Понто і його діяльної приязні дуже мене розчулив, і я подумав, що вислів «au fond, він таки добрий хлопець», який дядько Скарамуш хотів зневажити в моїх очах, все ж таки до Понто можна застосувати в кращому його розумінні і, може, з більшою підставою виправдати мого приятеля, ніж багатьох інших. Взагалі мені здалося, що старий дядько бачить усе в надто чорному світлі й що Понто, хоч який він легковажний, ніколи не міг би зробити чогось поганого. Все це я щиро сказав пуделеві і якнайчемніше подякував йому за оборону.

- Приємно, - відповів Понто, за своїм звичаєм, поглядаючи на всі боки веселими, лукавими очима, - приємно, любий Муре, що старому педантові не пощастило тебе обдурити і ти пізнав моє добре серце. Правда, Муре, гарно я провчив того зарозумілого хлопчака? Буде мене довго пам'ятати. Власне, я сьогодні з самого ранку підстерігаю того розбишаку, [586] бо вчора він поцупив у мене ковбасу й повинен був дістати кару. А що при цій нагоді я помстився за образу, яку тобі вчинено, і в такий спосіб засвідчив свої дружні почуття до тебе, то мені від цього тільки приємно, я, як каже приказка, вбив відразу двох зайців. Але вернімось до нашої розмови. Оглянь мене ще раз уважно, любий коте, і скажи, чи ти не бачиш якихось незвичайних змін у моєму вигляді?

Я уважно озирнув свого юного приятеля, і - ти ба! - аж тепер помітив на ньому гарний срібний нашийник з вигра-віюваним написом: «Барон Алківіад фон Віпп, Маршал-штрасе, № 46».

- Як! - вражено вигукнув я. - Як, Понто, ти залишив свого господаря, професора естетики, і перейшов до барона?

- Власне, я не залишав професора, - відповів Понто, - то він вигнав мене штурханами й копняками.

- Невже? - вигукнув я. - Адже твій господар всіляко виявляв свою любов і ласку до тебе!

- Ет, - відповів Понто, - це безглузда, неприємна історія, що тільки через дивну примхливу гру долі скінчилась для мене щасливо. А все через мою дурну добродушність, до якої, щоправда, домішалося й трохи шанолюбства та хвальби. Я кожної хвилини прагнув засвідчити господареві свою уважність, а заразом показати, який я спритний і який освічений. Тому я звик, хоч він того й не вимагав від мене, приносити йому всілякі дрібні речі, які знаходив на підлозі. І слухай, що вийшло. Ти, певне, знаєш, що професор Лота-ріо має молоду дружину, гарну, як намальовану. Вона його ніжно кохає, в чому він не сміє сумніватись, бо вона щохвилини каже йому про це і чіпляється до нього з пестощами саме тоді, коли він, заглибившись у книжку, готується до лекції. Вона - втілення домовитості, бо не виходить з дому раніше дванадцятої, оскільки «стає о пів на одинадцяту і, за своїм звичаєм, не соромиться до найменших подробниць обмірковувати хатні справи з кухаркою та покоївкою, а також користується їхнім гаманцем, тому що гроші, відкладені на тижневе харчування, через непередбачені витрати тануть дуже швидко, а до професора вона не зважується звернутись. Відсотки за ці позики вона сплачує ледь приношеними сукнями; тими ж сукнями, а також капелюшками з пір'ям, що прикрашають кожної неділі її покоївку, викликаючи подив у всіх служниць, вона, мабуть, також розраховується за певні таємні послуги. При стількох чеснотах цій Достойній жінці можна було б закинути й певне дивацтво, [587] якщо взагалі це можна так назвати: найпалкіше її прагнення - модно одягатися, і щоб заспокоїти це прагнення, вона витрачає хтозна-скільки коштів і зусиль. Найелегантніше, найдорожче вбрання здається їй не досить елегантним і не досить дорогим, одягши сукню разів зо три чи капелюшок разів з чотири, поносивши місяць турецьку шаль, вона починає відчувати до них відразу й продає за безцінь найдорожчі туалети або, як я вже казав, убирає в них служницю. Що дружина професора естетики має смак до краси, зовсім не дивина, й чоловік повинен тільки радіти, коли цей смак виявляється в тому, що вона з видимим задоволенням спиняє свій вогнистий погляд на вродливих юнаках, а часом і проводить їх поглядом. Я бачив не раз, як котрийсь із юнаків, що відвідували професорові лекції, плутав двері й замість тих, що вели до аудиторії, тихенько відчиняв двері до покоїв професорової дружини й так само тихенько входив туди. Мені майже здавалося, що та помилка була не зовсім випадкова чи принаймні ніхто не жалкував, що допустився її, бо не квапився її виправити, і кожен, хто туди входив, вертався назад аж через деякий час і з таким усміхненим, задоволеним обличчям, наче відвідини професорової дружини були такі самі приємні й корисні, як професорова лекція з естетики. Вродлива Петиція (так звалась професорова дружина) не дуже мене любила. Вона терпіти не могла, щоб я заходив до її кімнати і, мабуть, мала рацію, бо навіть найви-хованішому пуделеві не місце там, де він на кожному кроці ризикує порвати мережива чи замастити сукні, розвішані по всіх стільцях. А проте лихий геній тієї жінки якось погнав мене в її будуар.

Одного дня професор, обідаючи, випив трохи більше вина, ніж звичайно, що йому вельми підняло настрій. Прийшовши додому, він, проти своєї звички, подався просто в кімнату дружини, і я - сам не знаю, що мене спонукало до цього, - шаснув туди слідом за ним. Петиція була в пеню-арі, такому білому, що його можна порівняти із щойно впа-лим снігом, усе її вбрання виявляло не просто охайність, а справжнє мистецтво туалету, сховане під простотою і тим небезпечніше, як замаскований ворог. Дійсно Петиція була чарівна, і ледь сп'янілий професор відчув це дужче, ніж будь-коли. Сповнений захвату і кохання, він почав називати свою прекрасну дружину наймилішими прізвиськами, цілувати й пестити її, не помічаючи в поведінці Петиції якоїсь неуважності, неспокою, навіть невдоволення. Ця нестямна ніжність [588] розпаленого естетика почала мене нудити й дратувати. Знічев'я я заходився обстежувати кімнату - адже ти знаєш, що це моя улюблена розвага. І саме тоді, коли професор у найвищому захваті голосно вигукнув: «Божиста, велична, небесна жінко, ходімо...» - я, пританцьовуючи на задніх лапах, граційно і, як завжди в таких випадках, ледь помахуючи оцупком хвоста, підніс йому жовто-зеленого кольору чоловічу рукавичку, що її знайшов під канапою в пані Петиції.

Естетик збараніло втупився в рукавичку, тоді крикнув так, ніби його збудили з солодкого сну: «Що це таке? Чия це рукавичка? Як вона тут опинилася?» Він узяв у мене з пащі рукавичку, оглянув її, підніс до носа і знов вигукнув: «Як ця рукавичка сюди потрапила? Петиціє, кажи, хто в тебе був?» - «Який ти, - мовила мила, вірна Петиція непевним голосом, даремно силкуючись приховати збентеження, - який ти сьогодні дивний, любий Лотаре. Чия це рукавичка? В мене була майориха, йдучи додому, вона ніяк не могла знайти рукавички й подумала, що загубила її на сходах». - «Майориха? - нестямно крикнув професор. - Майориха, тендітна маленька жінка? Та її ціла рука влізе в один цей напальок! Що тут був за дженджик, хай би його дідько вхопив? Ця проклята рукавичка тхне пахучим милом! Нещасна, хто тут був, яке злочинне, пекельне ошуканство розбило мій спокій, моє щастя? Мерзенна, розпусна жінко!..»

Пані Петиція саме налаштувалася зомліти, коли зайшла покоївка, і я, радий, що можу спекатись прикрої подружньої сцени, до якої сам спричинився, швидко вибіг геть.

Другого дня професор був дуже мовчазний і пригнічений, здавалося, в голові в нього снується одна згадка, одна думка ятрить йому душу. «Хто б то міг бути?» - такі слова часом мимохіть зривалися з його занімілих уст. Надвечір він узяв у руки капелюха й паличку. Я схопився й радісно загавкав. Він довго дивився на мене і врешті сказав: «Мій добрий Понто, віддана чесна душе!» На очах у нього блищали сльози, в голосі бринів глибокий сум. Потім він швидко вийшов за браму, і я побіг слідом за ним, твердо поклавши собі розвеселити бідолаху всіма тими штуками, які знав. Неподалік за брамою ми зустріли барона Алківіада фон Віппа, одного з найбільших чепурунів у нашому місті, на гарному англійському коні. Тільки-но барон побачив професора, він хвацько під'їхав до нього й запитав про здоров'я його та дружини. Професор, спантеличений такою увагою, видушив із себе кілька незрозумілих слів. «Справді надворі [589] задуха!» - мовив барон і витяг з кишені сурдута шовкову хустину, а витягаючи її, впустив рукавичку, яку я, за своїм звичаєм, відразу підніс господареві. Професор швидко схопив її і вигукнув: «Це ваша рукавичка, пане бароне?» - «Авжеж, - відповів той, здивований хвилюванням професора. - Авжеж, думаю, що я впустив рукавичку з кишені, і ваш послужливий пудель підняв її». - «Тоді я, - гострим тоном сказав професор, простягаючи йому ту рукавичку, що я знайшов під канапою, - тоді я маю честь вручити вам пару від неї, яку ви вчора загубили».

І, не чекаючи відповіді від помітно зніяковілого барона, він стрімголов помчав додому.

Я, звичайно, завбачливо не побіг за професором до кімнати його вірної дружини, сподіваючись бурі, яка й справді швидко зчинилась і яку чути було аж із передпокою. Сидячи там у кутку, я бачив, як професор, багряний з люті, вигнав за двері покоївку, а коли та почала пащекувати, - і взагалі з дому. Нарешті, пізно вночі, професор, цілком знесилений, пішов до своєї кімнати. Тихеньким дзявулінням я висловив йому своє найщиріше співчуття. Тоді він обняв мене за шию і пригорнув до грудей, як найдорожчого приятеля. «Добрий, чесний Понто, - жалісливо сказав він, - відданий друже! Ти, тільки ти збудив мене з облудного сну, через який я не знав про свою ганьбу, ти допоміг мені скинути ярмо, в яке запрягла мене невірна жінка, і я знов можу стати вільним і незалежним! Понто, як мені віддячитись тобі? Ніколи, ніколи не кидай мене, а я дбатиму про тебе, як про найкращого, найвірнішого приятеля, ти єдиний зможеш мене втішити, коли я буду в розпачі від думки про свою нещасну долю».

Ці зворушливі слова, що виливалися з шляхетної, вдячної душі, перебила кухарка, яка вскочила до кімнати бліда й нажахана і принесла професорові страшну звістку, що господиня б'ється в корчах і от-от віддасть богові душу. Той кинувся вниз.

Після цього я кілька днів майже не бачив професора. Турбота про мої харчі, яку звичайно радо брав на себе сам професор, перейшла до кухарки, а та сварлива, мерзенна особа давала мені замість смачної їжі найгірші, майже неїстівні шматки, та й ті неохоче. Інколи вона взагалі забувала про мене, і мені доводилось випрохувати щось у добрих знайомих або йти на лови, щоб погамувати голод.

Нарешті одного дня, коли я, голодний і млявий, з обвислими вухами, тинявся по будинку, професор звернув на [590] мене увагу. «Понто, - вигукнув він, сміючись і взагалі весь сяючи, - Понто, мій добрий, чесний песику, де ти дівся? Невже я так довго тебе не бачив? Мені здається, що, всупереч моїй волі, тебе занедбували й погано годували. Ходи-но сюди, сьогодні я знов сам тебе нагодую».

Я пішов за ласкавим господарем до їдальні. Його зустріла пані Летиція, квітуча, мов троянда, так само сяючи вся, як і професор. Вони були такі ніжні одне до одного, як ніколи досі, вона звала його «мій ангеле», а він її - «моя мишко», вони пестились і цілувались, мов пара голубів. На них було радісно дивитися. Зі мною мила пані Летиція також була привітна, як ніколи, і ти можеш собі уявити, любий Муре, що з моєю природженою галантністю я зумів показати себе чемним і вихованим. Хто б подумав, що на мене чекало!

Мені самому було б тяжко, якби я почав докладно розповідати тобі про всі підступні витівки моїх ворогів, та й тебе це стомило б. Тому я змалюю лише кілька з них - цього вистачить, щоб показати тобі правдиву картину мого тяжкого становища.

Мій господар звик, коли їв сам, давати мені мою пайку юшки, городини і м'яса в кутку біля груби. Я їв так пристойно та охайно, що на паркетній підлозі не лишалось жодної масної плямки. Та який же мене пойняв жах, коли одного разу під час обіду, тільки-но я доторкнувся до миски, вона розпалася на шматки і масний навар вилився на чистий паркет! Розлючений професор напав на мене з лайкою, а на зблідлому виду пані Летиції, хоч вона й намагалась виправдати мене, теж можна було прочитати гірку досаду. Вона сказала, що бридку пляму, мабуть, не можна буде витерти, доведеться те місце стесати рубанком або й зовсім замінити паркетини. Професор мав велику відразу до таких робіт, йому вже вчувалося, як столярчуки тешуть і стукають у кімнаті, тому ці співчутливі виправдання дружини тільки допомогли йому до кінця збагнути всі наслідки моєї гаданої незграбності і, крім лайки, він ще й дав мені кілька добрячих ляпасів. Я зовсім розгубився, усвідомлюючи свою невинність, і не знав, що думати й що казати. І аж коли те саме сталося вдруге і втретє, я помітив лихий підступ: мені ставили розбиту миску, і від найменшого дотику вона розсипалася в друзки.

Тепер я не мав права заходити до їдальні, їжу мені виносила за двері кухарка, але так мало, що, гнаний голодом, я [591] шукав, де б схопити шматок хліба чи якусь кістку. Через це щоразу здіймався страшний галас, мені доводилось терпіти звинувачення в крадіжці з корисливою метою, а йшлося ж тільки про вдоволення найнеобхідніших потреб.

Дійшло до ще гіршого. Кухарка зчинила ґвалт, що в неї з кухні пропав цілий баранячий окіст і що його напевне вкрав я. Ця справа як одна з найважливіших хатніх подій дійшла до професора. Він сказав, що досі не помічав у мене схильності до крадіжок і що залоза злодійства в мене зовсім не розвинута. Та й неймовірно, щоб я з'їв цілий окіст, не залишивши ніякого сліду. Почали шукати і знайшли в моїй постелі недоїдки окосту! Муре! Дивись, я присягаюсь тобі, поклавши лапу на серце, що був цілком невинний, що ніколи і в голові собі не покладав важитись на печеню, та що ті присяги й виправдання, коли речовий доказ був проти мене! Професор розсердився тим більше, що він став на мій бік і вважав себе обдуреним - мовляв, я не виправдав його гарної думки про мене. Я дістав доброї прочуханки.

Відтоді чим дужче професор виявляв своє невдоволення мною, тим ласкавішою ставала пані Летиція. Вона гладила мене по спині, чого звичайно ніколи не робила, часом пригощала якоюсь лагоминкою. Хіба я міг здогадатися, що все це лицемірство і облуда, як скоро виявилось!

Двері до їдальні були відчинені, і я з порожнім шлунком тужно заглядав туди, сумно думаючи про ту щасливу пору, коли я, тільки-но вчувши солодкий дух печені, недарма благально дивився на професора й водив носом. Раптом пані Летиція покликала: «Понто! Понто!» - і простягла мені, зграбно тримаючи його м'якеньким великим пальцем і гарненьким вказівним, чималий шматочок м'яса. Дуже можливо, що, виголоджений, я схопив його пбжадніше, ніж годилося, проте повір мені, любий Муре, не вкусив тієї тендітної білої ручки. Але пані Летиція заверещала: «Мерзенний собацюро!» - впала, ніби зомлівши, у крісло, і я, на свій переляк, справді помітив на її пальці кілька крапельок крові. Професор осатанів, він бив мене кулаками й молотив ногами так немилосердно, що якби я квапливо не втік з дому, то, мабуть, не сидів би тепер з тобою, любий Муре, тут перед дверима й не грівся б на сонечку.

Про повернення назад годі було й думати. Я бачив, що не виплутаюся з тих підступних тенет, які пані Летиція наставляла на мене, щоб помститися за баронівську рукавичку, й поклав собі пошукати іншого господаря. Звичайно, з [592] тими чудовими здібностями, якими обдарувала мене ласкава матінка природа, не важко було б знайти його, та через голод і журбу я дуже занепав і боявся, що з таким жалюгідним виглядом я скрізь отримаю відмову. Засмучений, пригнічений думкою про харчі, я вийшов за браму й побачив, що перед і мною йде барон Алківіад фон Віпп. Я й сам не знаю, як мені спало на думку запропонувати йому свої послуги. Мабуть, якесь невиразне чуття підказало мені, що в такий спосіб я помщуся невдячному професорові, як згодом і справді сталося.

Пританцьовуючи, я наздогнав барона, постояв перед ним на задніх лапах і, коли він досить ласкаво подивився на мене, відразу пішов за ним до його помешкання. «Гляньте, - мовив барон молодикові, якого звав камердинером, хоч інших служників у нього не було, - гляньте, Фрідріху, який пудель пристав до мене. Якби він був трохи кращий!» Але Фрідріх, навпаки, похвалив вираз мого обличчя та мою струнку постать і висловив думку, що, певне, мій господар погано до мене ставився, тому я й кинув його. І додав, що пудель, який пристав сам, з власної охоти, буває звичайно відданим, чесним псом, тож барон може не вагаючись залишити мене в себе. Хоч завдяки Фрідріховому доглядові я знов набув елегантного вигляду, проте барон, видно, був не вельми високої думки про мене, бо не дуже любив брати мене з собою на прогулянки. Та скоро все змінилося.

Якось, гуляючи, ми зустріли пані Летицію. І ти дивись, любий Муре, яка добра душа в чесного пуделя, - так, я маю право це сказати! Бо запевняю тебе, що хоч та жінка дуже скривдила мене, я відчув щиру радість, коли знов побачив її. Я затанцював перед нею і весело загавкав, усіма способами виявляючи їй ту свою радість. «Ви гляньте, та це ж Понто!» - вигукнула вона, погладила мене й значуще подивилася на барона фон Віппа, що теж зупинився. Я скочив назад до господаря, і він попестив мене. Мабуть, йому спало на думку щось особливе, бо він кілька разів промурмотів собі під ніс: «Понто, Понто, якби це було можливо!»

Так ми дійшли до поближнього парку розваг. Пані Летиція приєдналась до свого товариства, серед якого, проте, не було любого, доброго пана професора, й сіла до столика. Недалеко від неї знайшов собі столик барон Віпп - так, щоб весь час бачити її і водночас не впадати в око іншим. Я став перед своїм господарем і, стиха помахуючи хвостом, втупився в нього поглядом, ніби чекаючи наказів. «Понто, [593] - знов сказав він, - Понто, невже це можливе? - І, трохи помовчавши, додав: - Ну що ж, спробуємо!» Він витяг з гаманця клаптик паперу, написав на ньому олівцем кілька слів, згорнув його трубочкою, засунув мені під нашийник, показав на пані Летицію і тихо мовив: «Понто, allons!» Я не був би таким розумним, навченим життєвим досвідом пуделем, як є, коли б відразу не збагнув усього. Я миттю підбіг до столу, де сиділа пані Летиція, і вдав, що мені дуже кортить скуштувати чудового тістечка, що лежало перед нею. Пані Летиція була сама привітність, вона однією рукою подала мені тістечко, а другою почухала мені шию. Я відчув, як вона витягла папірець. Невдовзі після того вона залишила товариство й пішла на бокову доріжку. Я подався за нею і побачив, як вона жадібно прочитала баронову записку, а потім дістала зі своєї коробочки для плетива олівець, написала на тому самому папірці кілька слів і знов згорнула його трубочкою. «Понто, - сказала вона, лукаво дивлячись на мене, - Понто, ти дуже розумний, розважний пес, коли приносиш те, що треба, і тому, кому треба!» На цьому слові вона засунула записочку мені під нашийник, і я, не гаючись, вистрибом побіг до господаря. Той відразу здогадався, що я приніс відповідь, бо негайно витяг записочку з-під нашийника. Мабуть, слова пані Летиції були дуже втішні й приємні, бо очі в барона заблищали з радощів, і він захоплено вигукнув: «Понто, Понто, ти чудовий пудель, тебе привела до мене моя щаслива зірка!» Можеш собі уявити, дорогий Муре, що я зрадів не менше за нього, бо зрозумів, як високо піднявся в очах господаря після всього, що сталося.

З тих радощів я виконав усі штуки, на які був здатний, хоч мене й не дуже просили. Я розмовляв по-собачому, завмирав, знов оживав, не хотів брати шматок булки з рук іудея і всмак з'їдав його з рук християнина і т. д. «Надзвичайно тямущий пес!» - сказала стара дама, що сиділа біля пані Летиції. «Надзвичайно тямущий!» - відповів барон. Надзвичайно тямущий!» - луною відгукнувся голос пані Летиції.

Одне слово, скажу тобі, любий Муре, що я взяв на себе обов'язок носити листи таким-от способом і виконую його й досі. Часом, коли професор десь піде, я приношу записочку навіть до нього додому. А як інколи барон Алківіад фон Віпп закрадається в сутінках до милої Летиції, я лишаюся коло брами і, тільки-но побачу здалеку пана професора, зчиняю такий лютий, скажений гавкіт і ґвалт, що мій [594] господар не згірше за мене відчуває наближення ворога і хутенько зникає.

Мені здалося, що я навряд чи можу схвалити поведінку Понто. Я згадав небіжчика Муція, свою власну глибоку відразу до будь-яких нашийників, і вже саме це переконало мене, що чесне серце порядного кота погидувало б таким свашку-ванням. Усе це я цілком відверто й висловив юному Понто. Але він зареготав мені в обличчя й запитав, чи справді котяча мораль така сувора й чи сам я іноді не ступав на слизьку стежку, тобто чи не робив нічого такого, що не влазило б у вузькі рамці моралі. Я згадав Міну й замовк.

- По-перше, - повів далі Понто, - по-перше, шановний Муре, є просте життєве правило, яке твердить, що хоч би ти як викручувався, а своєї долі не минеш. Як освічений кіт ти можеш прочитати про це докладніше в дуже повчальній, дуже гарно написаній книжці під назвою «Jacques le fataliste»(1). Професорові естетики панові Лотаріо судилося бути... ну, ти розумієш мене, шановний коте. До того ж професор своєю поведінкою в тій дивній історії з рукавичкою - вона заслуговує широкого розголосу, напиши про неї, Муре, - довів, що в нього є від природи яскраво виявлене покликання вступити в той великий орден, ознаки якого, самі того не знаючи, з гордовитою гідністю і прекрасною незворушністю носять стільки чоловіків. Пан Лотаріо пішов би за тим покликанням, навіть якби не було на світі ніякого барона Алківіада фон Віппа й ніякого Понто. І взагалі, хіба пан Лотаріо своїм ставленням до мене не заслужив, щоб я кинувся просто в обійми його ворога? Та й барон напевне знайшов би інший спосіб порозумітися з його дружиною, і на професора впала б така сама ганьба, не давши мені тієї користі, яку я тепер справді маю від приємних стосунків барона з милою Летицією. Ми, пуделі, не такі запеклі моралісти, щоб чинити собі на шкоду й нехтувати смачним куснем, який нам у житті не так часто й перепадає.

(1) «Жак-фаталіст» (франц.).

Я спитав юного Понто, чи справді користь, яку йому дає служба в барона Алківіада фон Віппа, така велика й значна, що вона переважає неприємність і гніт пов'язаного з нею рабства. Кажучи це, я недвозначно дав йому навздогад, що саме це рабство завжди буде огидне котові, в грудях якого ніколи не згасне дух волелюбства. [595]

- Ти говориш, - відповів Понто, зневажливо всміхаючись, - ти говориш, шановний Муре, про мою службу так, як ти її розумієш чи, швидше, як ти собі її уявляєш зі своєю цілковитою недосвідченістю в усьому, що стосується вищого способу життя. Тобі важко збагнути, що означає бути улюбленцем такого галантного, освіченого чоловіка, як барон Алківіад фон Віпп. Бо, мабуть, не треба тобі пояснювати, о волелюбний коте, що я став найбільшим його улюбленцем, відколи повівся так мудро й послужливо. Я коротко змалюю тобі наш спосіб життя, щоб ти яскраво уявив собі, яке приємне, благодатне теперішнє моє становище.

Вранці ми - тобто я і мій господар - устаємо не надто рано, але й не надто пізно, а саме: коли годинник виб'є одинадцяту. Я повинен тобі сказати, що мені влаштовано широку, м'яку постіль недалеко від баронового ліжка й хропимо ми дуже суголосно, так, що, раптово прокинувшись, не знаємо, хто з нас хропів. Барон смикає за дзвоник, і відразу з'являється камердинер з чашкою гарячого шоколаду для барона й порцеляновою мискою, повною найкращої солодкої кави з вершками, для мене. Я випиваю свою каву так само всмак, як барон шоколад. Після сніданку ми півгодини граємося вдвох, - ці рухи не лише корисні для здоров'я, а й підносять наш дух. Якщо погода гарна, то барон сидить біля відчиненого вікна і крізь підзорну трубу оглядає перехожих. А якщо їх мало, то є інша розвага, якій барон може віддаватися цілу годину й не стомитися. Під вікном у барона в бруківці є один камінь особливого, червонуватого кольору, і в середині його викришилась невеличка заглибина. І ось треба так спритно плюнути, щоб улучити саме в ту заглибнику. Внаслідок невтомних тривалих вправ барон домігся того, що влучає за третім разом і вже виграв не один заклад. Після цієї розваги настає дуже важлива пора одягання. Про майстерне зачісування і накручування волосся, а особливо про мистецьке пов'язування краватки барон дбає сам, без допомоги камердинера. А що ці дві важкі операції тривають досить довго, Фрідріх використовує вільний час, щоб одягти й мене. Тобто він миє мене змоченою в теплій воді губкою, розчісує густим гребінцем довгу шерсть, яку перукар позалишав у належних місцях, і надягає на мене гарного срібного нашийника, яким барон ушанував мене зразу, тільки-но виявив мої таланти. Наступні хвилини присвячені літературі й красним мистецтвам. А саме: ми йдемо в ресторацію або в кав'ярню, з'їдаємо біфштекс чи карбонад, [596] випиваємо чарочку мадери й трохи заглядаємо в нові журнали й газети. Тоді починаються передобідні візити. Ми відвідуємо якусь славетну акторку, співачку або навіть танцівницю, щоб розповісти їй про останні новини, а головним чином про те, як відбувся чийсь дебют учора ввечері. Дивна річ, як спритно вміє барон Алківіад фон Віпп подати свої новини, щоб завжди підтримувати в дам гарний настрій. Супротивниці чи навіть колезі не дістається й маленької частки тієї слави, яка вінчає господиню того будуару, де він саме сидить. Бідолаху обсвистали... висміяли... А якщо вже ніяк не можна замовчати справді блискучого успіху суперниці, то барон напевне пригостить господиню новою скандальною історійкою про ту даму, і її так само радо вислухають, як і поширять далі, щоб належною пайкою отрути покропити квітки на вінку суперниці.

Візити до дам з аристократичного кола - до графині А., баронеси Б., дружини посла В. і т. д. - заповнюють час до пів на четверту; тепер барон скінчив свої основні справи і о четвертій може спокійно сідати до столу, знов у ресторації. Після обіду ми йдемо до кав'ярні, інколи граємо партію в більярд, потім, якщо дозволяє погода, вирушаємо на коротку прогулянку, я - завжди пішки, а барон - часом на коні. Так надходить пора йти в театр на виставу, а її барон ніколи не пропускає. Йому в театрі, мабуть, належить дуже важлива роль - він мусить не тільки знайомити публіку з акторами, що виступають на кону, і з їхнім життям за лаштунками, але й казати, коли треба хвалити, а коли гудити, таким чином спрямовуючи мистецький смак на правильний шлях. У нього від природи є покликання до цього. Оскільки навіть найбільшим аристократам з мого племені несправедливий звичай категорично забороняє заходити до театру, то, поки триває вистава, я вперше за цілий день розлучаюся зі своїм любим бароном і розважаюсь, як собі сам хочу. Які то розваги і як я використовую свої зв'язки з левретками, спанієлями, мопсами та іншими шляхетними особами, ти довідаєшся потім, любий Муре!

Після вистави ми знов-таки вечеряємо в ресторації, а потім барон у веселому товаристві розважає свою душу, тобто всі розмовляють, усі сміються, все вважають слово честі бо-жистим, і ніхто не знає, що він каже, з чого сміється і що вважає слово честі божистим. Але в тому й полягає вся вишуканість світської розмови, все громадське життя тих, хто молиться богові елегантності, як мій господар. Часом господар [597] ще й уночі їде в якесь товариство, і там уже він, певне, взагалі незрівнянний. Та про це я також нічого не знаю, бо барон ніколи мене ще туди не брав, і, мабуть, на це в нього є свої причини. Ну, а як мені гарно спати на м'якій постелі поблизу барона, я вже тобі казав.

А тепер поміркуй сам, шановний коте, чи може старий, буркітливий дядько звинувачувати мене в гультяйстві й розпусті, коли я живу таким життям, як оце докладно змалював тобі? Трохи раніше він таки мав вагомі підстави для всіляких докорів, - це правда, я вже тобі признався в цьому. Я тоді обертався в поганому товаристві, і особливо мені подобалось пхатися всюди, де мене не просять, надто ж на весілля, і влаштовувати там безглузду бучу. Проте все це я робив не з сутого потягу до бешкетів і бійок, а тільки з браку вищої культури, якої не міг набути в домі професора за тамтешніх обставин. Тепер усе змінилося. Але стривай! Кого я бачу? Он іде барон Алківіад фон Віпп! Він озирається, шукає мене... Він свистить! Au revoir(1), шановний!

(1) До побачення (франц.).

Понто блискавично кинувся назустріч своєму господареві. Зовнішність барона цілком відповідала тому образові, який я собі склав зі слів Понто. Він був дуже високий і не те що стрункий, а худий, як тріска. Вбрання, постава, хода, манери - все було в нього взірцем останньої моди, але доведеної до фантастичних крайнощів, і це надавало йому якогось дивного, химерного вигляду. Він тримав у руці маленький, дуже тоненький ціпок із крицевою ручкою і змусив Понто кілька разів перестрибнути через нього. Хоч яким здалось мені це принизливим, а проте мушу визнати, що в Понто, завжди дуже спритного й сильного, тепер ще й з'явилася грація, якої я раніше ніколи в нього не помічав. Взагалі ж у тому, як барон ішов дивною півнячою ходою, розставивши ноги, випнувши груди і втягнувши живота, в тому, як Понто граційно вистрибував біля нього, то спереду, то збоку, лиш коротко, а часом навіть пихато вітаючись із товаришами, що пробігали повз нього, - у всьому тому було щось таке, хоч і не до кінця зрозуміле для мене, що мені імпонувало. Я невиразно здогадувався, що мій приятель Понто розуміє під словами «вища культура», й силкувався остаточно з'ясувати це для себе. Але з'ясувати його було не так легко, вірніше, всі мої зусилля були надаремні. [598]

Згодом я збагнув, що перед деякими явищами безсилі всі наші мізкування, всі теорії, які ми укладаємо собі в голові, й що осягти їх можна лише живою практикою, а вища культура, якої набули у вишуканому товаристві барона Алківіад фон Віпп і пудель Понто, належить саме до таких явищ.

Барон Алківіад фон Віпп, проходячи мимо, дуже пильно розглядав мене в лорнетку. Мені здалося, наче я прочитав у його погляді цікавість і гнів. Може, він помітив, що Понто розмовляв зі мною, і поставився до цього неприхильно? Мені стало трохи лячно, і я швиденько подався сходами нагору.

Тепер, щоб виконати всі обов'язки сумлінного автобіографа, мені годилося б знов змалювати свій душевний стан, а краще цього не зробиш, як за допомогою кількох написаних у високому стилі віршів, що останнім часом так і сиплються з мене, як кажуть, мов із решета. Але я

(А. м.) на ці безглузді, жалюгідні іграшки згайнував найкращі роки життя. І тепер ти нарікаєш, старий йолопе, і звинувачуєш долю, якій ти зухвало опирався! Яке тобі було діло до цих вельмож, до всього цього світу, з якого ти глумився, бо вважав його дурним, а сам виявився ще дурнішим! Треба тобі було триматися свого ремесла, так, ремесла, майструвати органи, а не вдавати з себе мага й віщуна. Тоді вони б не вкрали її в мене, моя дружина залишилася б зі мною, я сидів би як вправний ремісник біля верстата, дужі челядники стукали й гупали б молотками навколо мене, і ми творили б органи, що тішили б слух і око дужче за будь-які інші. І біля мене була б К'яра! А може, й веселі хлопчаки чіплялися б мені на шию, може, я б гойдав на колінах гарнесеньку донечку. Хай йому сто чортів, що заважає мені негайно втекти звідси й вирушити на пошуки втраченої дружини по всьому світі?

На цьому слові майстер Абрагам, що розмовляв сам із собою, шпурнув під стіл почату автоматичну іграшку разом з інструментами, схопився з місця й почав схвильовано ходити по кімнаті. Думка про К'яру, що тепер майже ніколи його не покидала, збудила в його серці болісну тугу, і так само як тоді, з появою К'яри, почалося для нього натхненне, сповнене високих поривань життя, так і тепер сама згадка про неї прогнала зухвале, породжене буденністю невдоволення тим, що він насмілився зазирнути далі за своє ремесло й віддатися справжньому мистецтву. Він розгорнув книжку Северіно й довго дивився на свою милу К'яру. Потім, наче сновида, що втратив здатність відчувати й тільки автоматично скоряється [599] своїй внутрішній спонуці, майстер Абрагам підійшов до скрині в кутку кімнати, зібрав накидані зверху книжки й речі, відчинив її, витяг скляну кулю і весь пристрій, потрібний для таємничого досліду з Невидимою дівчиною, прив'язав кулю до тоненького шовкового шнурочка, що звисав зі стелі, і прибрав у кімнаті так, як потрібно було для схованого оракула. І аж коли все було готове, він отямився від запаморочення і неабияк здивувався з того, що почав робити.

- Ох, - голосно застогнав він, охоплений розпачем, і знесилено опустився в крісло, - ох, К'яро, нещасна втрачена К'яро, я вже ніколи більше не почую, як твій милий голос відкриває те, що сховане в глибині людських сердець. Єдина розрада мені на цьому світі, єдина надія - могила!

Зненацька скляна куля загойдалась і почувся мелодійний звук, наче подих вітру торкався струн арфи. Але скоро той звук вилився в слова:

Не минуло ще життя,

Не погасли всі надії.

Фатум шлях твій перетяв,

Сила клятви й досі діє,

Та тримайся! Страдна мати

Всім розраду нам дає,

Все поможе подолати.

В горі проблиск щастя є.

- О милосердне небо! - прошепотів старий тремтячими устами. - Це вона озивається до мене з високості! її вже нема серед живих!

Та мелодійний голос почувся знов, і ще тихіше, ніби ще далі, зазвучали слова:

Не поборе того смерть,

Хто в душі любов леліє,

Вранці маєш мряки вщерть -

Ще надвечір зазоріє.

Скоро може час настати,

Коли бідам прийде край.

Все, що доля схоче дати,

З чистим серцем зустрічай.

То дужчаючи, то затихаючи, ці солодкі звуки навіяли на старого дрімоту, що огорнула його своїми чорними крильми. Але в пітьмі блискучою прекрасною зіркою йому засяяв сон про минуле щастя. К'яра знов лежала в його обіймах, [600] вони знов були молоді й щасливі, і ніякий лихий дух не затьмарював їхнього кохання.

Тут видавець змушений попередити ласкавого читача, що кіт знов видер кілька аркушів макулатури, тому в цій повісті, повній прогалин, утворилася ще одна прогалина. Проте, як видно з нумерації сторінок, бракує тільки вісім колонок, де, мабуть, не було нічого важливого, оскільки наступне досить добре пов'язується з попереднім. Отже, далі йде такий текст:

не сподівався. Князь Іреней взагалі був запеклий ворог будь-яких незвичайних подій, а надто коли від його власної особи вимагали ближче ознайомитися з ними. Тому він, як завжди в критичних випадках, узяв подвійну пайку табаки, глянув на лейб-єгера значущим, пронизливим фрідріхівським поглядом і сказав:

- Лебрехте, чи ти, бува, не сновида, що бачиш привидів і зчиняєш цілком непотрібний ґвалт?

- Найясніший пане, - відповів лейб-єгер дуже спокійно, - накажіть мене прогнати як найгіршого негідника, коли все, що я вам розповів, не щира правда. Я не боюся знов відверто сказати вам: Руперт - найпослідущий шахрай.

- Як, Руперт? - крикнув князь, розлючений понад усяку міру. - Мій старий, відданий кастелян, що служив княжому двору п'ятнадцять років, ніколи не давав жодному замкові заіржавіти й завжди вчасно відмикав і замикав двері, цей Руперт - шахрай? Лебрехте, ти збожеволів? Сказився? Сто чор...

Князь затнувся, як завжди, коли ловив себе на лайці, що не личила князівській гідності. Лейб-єгер скористався цією миттю і сказав:

- Хоч ви, найясніший князю, і зводили так хвилюватися й так страшно лаятись, а однаково про таке не годиться мовчати, треба сказати правду.

- Хто хвилюється? - мовив князь уже спокійніше. - Хто лається? Віслюки лаються! Я хочу, щоб ти ще раз коротко розповів мені всю справу, аби я міг викласти її на таємному засіданні своїм радникам для докладного обговорення й для постанови про необхідні заходи. Коли Руперт і справді шахрай, то... ну, побачимо далі.

- Як я вже сказав, - почав лейб-єгер, - коли я вчора присвічував панні Юлії, той чоловік, що вже давно тут вештається скрізь, прошмигнув повз нас. «Ну, стривай, - думаю я собі, - я вже тебе, шалапуте, спіймаю», - і, довівши [601] милу панну нагору, гашу смолоскип, а сам ховаюсь у темряві. Минуло небагато часу, як той чоловік вилазить з кущів і тихо стукає в двері. Я нечутно підкрадаюся ближче. Ось двері відчиняються, виходить дівчина, і той незнайомий заходить з нею до будинку. Це була Нанні. Ви ж, найясніший пане, знаєте Нанні, ту кралю, що служить у пані радниці?

- Coquin(1), - вигукнув князь, - з високими коронованими особами не балакають про кралю Нанні! Але кажи далі, mon fils(2).

(1) Негіднику (франц.).

(2) Сину мій (франц.).

- Так, - мовив лейб-єгер, - так, то була краля Нанні, я зроду б не подумав, що за нею водиться такий гріх. «Отже, просто любовне побачення», - подумав я собі, але якось мені не бгалося в голову, що за цим не схована ще якась таємниця. Тому я лишився стояти біля будинку. Минув якийсь час, і вертається радниця. Та не встигла вона зайти, як нагорі відчиняється вікно і з нього вистрибує той чужий чоловік, - ви не повірите, як спритно! І просто на чудові гвоздики та левкої, що там обгороджені, ті, що їх так дбайливо доглядає панна Юлія. Садівник страх як лається, він там стоїть надворі з потовченими вазонами, хотів сам поскаржитись вам, найясніший князю, та я його не впустив, бо він, ледащо, з самого ранку напився.

- Лебрехте, - перебив князь лейб-єгеря, - Лебрехте, це вже, мабуть, наслідування. Таке саме відбувається в опері пана Моцарта «Весілля Фігаро», яку я бачив у Празі. Не захоплюйся, а кажи так, як було, єгерю!

- Та я ж, - мовив Лебрехт, - та я ж ні слова не кажу інакше і можу заприсягнутися, що все це правда. Той гицель упав на квітки, і я вже хотів його спіймати, але він швидко, як блискавка, схопився й побіг, аж загуло, а куди? Як ви думаєте, найясніший князю, куди він дременув?

- Я ніяк не думаю! - велично відповів князь. - Не дратуй мене зайвими запитаннями про мої думки, єгерю, а спокійно розповідай, поки скінчиш свою історію. Тоді я почну думати.

- Дременув просто в порожній павільйон, - повів далі лейб-єгер. - Так, у порожній павільйон. І коли він постукав у двері, всередині засвітилось, звідти вийшов не хто інший, як чесний, бездоганний пан Руперт, завів незнайомця до павільйону і знов замкнув двері. От бачите, найясніший князю, [602] Руперт знається з чужими, небезпечними гостями, що напевне задумали якесь лихо, а то б чого вони ховалися? Хтозна, на що вони важаться, може, ті поганці чигають тут, у тихому спокійному Зіггартсгофі, на самого найяснішого князя?

Оскільки князь Іреней вважав себе надзвичайно важливою вельможною особою, то бувало, що часом йому ввижалися різні двірські інтриги й зловорожі задуми. Останні єге-рові слова важким тягарем упали на його серце, і він на мить глибоко задумався.

- Єгерю, - нарешті мовив він, витріщивши очі, - єгерю, ти маєш слушність! Справа з тим незнайомим чоловіком, що вештається тут, зі світлом, яке світиться вночі в павільйоні, підозріліша, ніж здавалось на перший погляд. Життя моє в божих руках! Але мене оточують віддані слуги, і якби котрийсь пожертвував за мене своїм життям, я б, певна річ, щедро винагородив його родину. Розголоси це між моїми людьми, добрий Лебрехте! Ти знаєш, княже серце не лякливе, йому невідомий людський страх смерті, але не можна забувати про обов'язки перед своїм народом, треба берегти себе для нього, особливо ж, поки спадкоємець трону ще малолітній. Тому я не вийду із замку, аж поки змова в павільйоні не буде придушена. Лісникові з його об'їзними і всією лісовою службою наказую прибути сюди, а всім моїм людям озброїтись. Павільйон негайно оточити, замок - міцно замкнути. Доглянь за цим, добрий Лебрехте. Сам я причеплю до пояса мисливського ножа, а ти насип пороху в мої пістолі, але не забудь перед тим надавити курки, щоб не сталось якогось лиха. І нехай сповістять мене, коли візьмуть штурмом павільйон і присилують змовників здатися, щоб я встиг вернутися до внутрішніх покоїв. Полонених, перше ніж вести перед трон, пильно обшукати, щоб котрийсь із розпачу... Та чого ти стоїш, чого дивишся на мене, чого всміхаєшся, що все це означає, Лебрехте?

- Та я вважаю, - озвався лейб-єгер з хитрою міною, - я вважаю, найясніший пане, що нема потреби викликати лісника і його людей.

- Чому? - розгнівано запитав князь. - Чому? Здається, ти зважуєшся заперечувати мені? А небезпека зростає з кожною секундою! Сто чор... Лебрехте, швидше на коня! Лісник, його люди, наладовані рушниці негайно повинні бути тут!

- А вони, - відповів лейб-єгер, - а вони вже тут, найясніший пане! [603]

- Як? Що? - вигукнув князь, так і залишивши рота роззявленим, щоб дати вихід своєму подивові.

- Тільки-но почало світати, - мовив єгер, - я побував у лісника. Павільйон уже добре оточений, і кіт не вискочить, не те що людина.

- Ти чудовий єгер, - зворушено мовив князь, - чудовий єгер і відданий служник князівського дому. Якщо ти врятуєш мене від цієї небезпеки, то твердо можеш розраховувати на медаль, яку я сам придумаю і звелю викарбувати зі срібла або з золота, тільки-но павільйон візьмуть штурмом, хоч би стільки там полягло людей.

- Накажіть, - мовив єгер, - накажіть, найясніший пане, і ми відразу візьмемось до діла. Тобто висадимо двері павільйону, спіймаємо ту патолоч, що там засіла, і буде по всьому. Так, так, я вже не проґавлю того жевжика, що так часто вислизав мені з рук, того проклятого скакуна, що непроханим гостем закрався в павільйон і порядкує там, як у себе вдома, того шалапута, що потривожив панну Юлію...

- Який шалапут, - запитала радниця Бенцон, входячи до кімнати, - який шалапут потривожив панну Юлію? Про що ти говориш, добрий Лебрехте?

Князь рушив назустріч Бенцон, урочисто, значуще, наче ніс величезний тягар, що вимагав від нього напруження всіх душевних сил. Він узяв радницю за руку, ніжно потис її і дуже лагідно сказав:

- Бенцон, навіть найсамітніше, цілком відлюдне життя не гарантує безпеки князівській голові. Така доля князів: ніяка лагідність, ніяка доброта не може оборонити їх від ворожого демона, що розпалює заздрощі й жадобу влади в грудях зрадливих васалів! Бенцон, найчорніша зрада підняла проти мене свою змієволосу медузину голову. Ви бачите мене в хвилину величезної небезпеки! Та скоро настане катастрофа, і, можливо, я завдячуватиму цьому відданому служникові своє життя і свій трон. А коли мені випаде інше - що ж, нехай збудеться моя доля. Я знаю, Бенцон, ви зберегли до мене свої почуття, і, мов той король у трагедії німецького поета, якою недавно князівна Гедвіга зіпсувала мені чай, я можу шляхетно вигукнути: «Не все пропало, ви ж бо ще моя!» Поцілуйте мене, дорога Бенцон! Люба Мальхен, ми ті самі, що були, і тими самими й залишимось! Господи боже, з душевного страху я забалакуюсь! Тримаймося, моя кохана, коли зрадників спіймають, я знищу їх самим поглядом. Лейб-єгере, починай наступ на павільйон! [604]

Лейб-єгер кинувся до дверей.

- Стривайте! - гукнула Бенцон. - Який наступ? І який павільйон?

На вимогу князя лейб-єгерові довелося ще раз скласти докладний звіт про все, що сталося.

Бенцон, здавалося, слухала розповідь лейб-єгеря з дедалі більшою цікавістю. А коли він скінчив, сміючись, вигукнула:

- Смішнішого непорозуміння важко собі й уявити! Я прошу вас, ваша ясновельможність, негайно відправити лісника та його людей додому. Про змову не може бути й мови, і вам, ваша ясновельможність, не загрожує ніяка небезпека! Незнайомий, що розташувався в павільйоні, вже ваш полонений.

- Хто? - запитав приголомшений князь. - Хто, яка біда оселилася в павільйоні без мого дозволу?

- В ньому, - шепнула Бенцон князеві на вухо, - в ньому ховається княжич Гектор.

Князь відступив кілька кроків назад, ніби його зненацька вдарила якась невидима рука, й вигукнув:

- Хто? Як? Est-il possible?(1) Бенцон, я сплю? Княжич Гектор? - Князь спинився поглядом на лейб-єгерові, що приголомшено м'яв у руках шапку. - Єгерю, - закричав він на нього, - єгерю! Гайда звідси! Лісник та його люди хай теж ідуть геть! Додому! Щоб духу тут вашого не було! Бенцон, ви можете собі таке уявити? Лебрехт назвав княжича жевжиком і шалапутом! Нещасний! Та хай це залишиться між нами, Бенцон, це державна таємниця. Тепер поясніть мені, як так могло статися, що княжич, удавши, ніби 'іде геть, сховався тут, немов якийсь шукач пригод?

(1) Чи це можливо? (Франц.)

Бенцон зрозуміла, що лейб-єгер, вистеживши княжича, допоміг їй вийти з великого клопоту. Твердо переконана, що з її боку було б нерозважно зраджувати князеві Гекторо-ву присутність у Зіггартсгофі, а тим паче його наскок на Юлію, вона проте вважала, що не можна залишати цю справу в такому стані, який кожної хвилини може зробитися ще загрозливішим для Юлії і для цілого того плану, який сама Бенцон з такими труднощами здійснювала. Тепер, коли лейб-єгер відкрив сховок княжича і з'явилась небезпека, що його звідти витягнуть не вельми почесним способом, Бенцон могла вже розповісти про нього князеві без шкоди для Юлії. [605]

Отож вона пояснила князеві, що, мабуть, любовна суперечка Гедвіги з княжичем спонукала останнього оголосити про свій раптовий від'їзд, а самому разом з відданим камердинером сховатись поблизу коханої. Годі заперечити, що в цьому вчинкові є щось романтичне й авантурницьке, але кожен закоханий на таке здатен. До речі, княжичів камердинер палко закохався в її Нанні, яка й зрадила їй таємницю.

- Ага, - зрадів князь, - хвалити бога! То це камердинер, а не княжич закрався до вашого дому й потім вистрибнув крізь вікно на вазони, мов паж Керубіно. Бо в мене снувалися різні неприємні думки. Княжич - і вистрибнув крізь вікно! Де таке чувано в світі!

- О, - відповіла Бенцон, лукаво сміючись, - я знаю одну особу князівської крові, що не гребувала вилазити крізь вікно, коли...

- Ви мене дратуєте, Бенцон, - перебив радницю князь, - ви неможливо дратуєте мене! Мовчімо про минуле, а краще подумаймо, що тепер робити з княжичем. Уся дипломатія, все державне право, всі двірські звичаї - геть усе полетіло до біса в цьому проклятому становищі! Чи мені його недобачати? Чи виявити ніби випадково? Чи що... чи як... Усе йде обертом у моїй голові. От що виходить, коли князівські голови принижуються до романтичних витівок!

Бенцон справді й сама не знала, якої форми надати дальшим стосункам з княжичем. Але й ця перепона зникла. Не встигла вона відповісти князеві, як зайшов кастелян Руперт і передав йому згорнуту вчетверо записочку, сказавши з хитрою усмішкою, що вона від однієї високої особи, яку він мав честь тримати замкненою неподалік звідси.

- Отже, ти знав, - мовив князь дуже ласкаво, - отже, ти знав, Руперте, що... Ну, я завжди вважав тебе чесним, відданим служником мого дому, і тепер ти таким і виявився, бо, як і велів тобі обов'язок, слухався наказів мого вельможного зятя. Я подумаю, як тебе винагородити.

Руперт якнайчемніше подякував і вийшов з кімнати. В житті часто буває, що когось вважають особливо чесним і порядним саме тієї хвилини, коли він зробить якусь підлоту. Про це й подумала Бенцон, яка більше знала про зухвалий напад княжича і була впевнена, що старий лицемір Руперт втаємничений у ту справу.

Князь розпечатав записку й прочитав:

Che doice рій, che ріп giocondo stato

Saria, di quel d'un amoroso core? [606]

Che viver рій felice а рій beato,

Che ritrovarsi in servitu d'Amore?

Se non fosse l'huom sempre stimulato

Da quel sospetto rio, da quel timore,

Da quel martir, da quella frenesia,

Da quella rabbia, delta gelosia.

У цих віршах великого поета ви, князю, знайдете причину мого загадкового вчинку. Я подумав, що мене відштовхнула та, яку я обожнюю, яка стала моїм життям, до якої звернені всі мої пожадання і надії, для якої гарячим вогнем палає моє полум'яне серце. Та - о щастя! Я пересвідчився, що доля ласкавіша до мене, ніж я гадав, бо віднедавна знаю, що мене кохають, і виходжу зі свого сховку. Кохання і щастя - таким гаслом я сповіщаю про себе. І скоро, князю, я привітаю вас із синівською пошаною.

Гектор».

Може, ласкавий читач не вельми гніватиметься, коли біограф у цьому місці на кілька секунд відхилиться від розповіді й подасть свій переклад тих італійських віршів. Вони означали приблизно таке:

Що є могутніше на світі від любові,

Яка безжально серцем нашим грає?

Кому із нас у ніжному двобої

Полон Амура не здавався раєм?

Що краще є від пристрасті сліпої,

В якій одвік безтямно ми згораєм

У пеклі ревнощів, блаженстві забуття -

Святих безумств минущого життя?

Князь дуже уважно прочитав записку вдруге, втретє, і чим довше її читав, тим більше похмурніло його чоло.

- Бенцон, - нарешті мовив він, - Бенцон, що це діється з княжичем? Посилати володареві князівства, коронованому тестеві замість чіткого розумного пояснення свого вчинку вірші? Італійські вірші! Що це має означати? Я не бачу в цьому ніякого глузду! Княжич, здається, непристойно екстравагантний. У віршах, наскільки я втямив, ідеться про щастя кохання й муки ревнощів. Що хоче княжич сказати тими ревнощами? До кого, ради всіх святих, він тут міг ревнувати? Скажіть мені, люба Бенцон, чи ви бачите в цій записці хоч іскру здорового глузду? [607]

Бенцон вжахнув прихований зміст княжичевих слів, який їй легко було вловити після того, що сталося вчора в її домі. Але водночас вона не могла не віддати належне спритному поясненню княжича, яке той вигадав, щоб без перешкод вийти зі свого сховку. Далека від думки бодай натякнути про це князеві, вона гарячково міркувала, як би найкраще скористатися з цього нового становища. Крейслер і майстер Абрагам - ось кого боялася радниця, бо вони могли перешкодити її таємним планам, тому вона вважала, що треба спрямовувати проти них кожну зброю, яка їй траплялась до рук. Вона нагадала князеві те, що вже казала йому про згубну пристрасть, яка спалахнула в серці князівни. І, звичайно, повела вона далі, пильне око княжича не могло не помітити цього її стану, так само як і дивної, ексцентричної поведінки Крейслера, і те спостереження дало йому достатню підставу запідозрити, що між ними існує якийсь нероз- І важний зв'язок. Таким чином, стає цілком зрозуміло, чому княжич важився на Крейслерове життя, чому він, гадаючи, що вбив його, уникав зустрічі з князівною, яка була в тяжкій розпуці, але потім, довідавшись, що Крейслер живий, повернувся, гнаний коханням, і потай стежив за князівною. Тільки до Крейслера, більше ні до кого, княжич відчував ревнощі, про які мовиться у віршах, отож тим необхідніше й доцільніше було б надалі не давати Крейслерові можливості зупинятися в Зіггартсгофі, бо вони з майстром Абрагамом, певне, готують змову проти всього князівського двору.

- Бенцон, - мовив князь дуже поважно, - Бенцон, я обміркував те, що ви сказали мені про негідну симпатію князівни, і не повірив, та й тепер не вірю жодному слову. Адже в жилах князівни тече князівська кров.

- Ви гадаєте, - палко мовила Бенцон, почервонівши по самі вуха, - ви гадаєте, ваша ясновельможність, що жінка князівської крові здатна краще за інших погамовувати свій пульс, голос життя в своїх жилах?

- Ви сьогодні, - роздратовано мовив князь, - ви сьогодні в дуже дивному настрої, раднице! Я ще раз кажу: коли в серці князівни й спалахнула якась негідна пристрасть, то це був тільки хворобливий напад, так би мовити, корчі, адже вона має до них схильність, і той напад швидко минувся. А щодо Крейслера, то він вельми цікава людина, йому тільки бракує відповідної культури. Щоб він хотів наблизитись до князівни? Я нізащо не повірю, що він здатен на таку відчайдушну зухвалість. Він зухвалий, так, але по-інакшому. Визнайте, [608] Бенцон, з його химерною вдачею саме князівна не мала б ніякої надії на його увагу, якщо взагалі можлива річ, щоб така висока особа могла опуститися до того, що закохалася б у нього. Бо - entre nous soit dit, Бенцон, - для нього ми, вельможні особи, не так багато й важимо, і саме через цей свій сміховинний, безглуздий погляд він не може перебувати при дворі. Тому хай собі живе далі від нас, але якщо він повернеться, я буду радий його бачити. Бо мало того, що, як я довідався від майстра Абрагама... до речі, майстра Абрагама ви в цю справу не вплутуйте, Бенцон, змови, які він готує, завжди виходили на користь князівському домові. Що ж я хотів сказати? Ага! Мало того, що капельмейстерові, як я довідався від майстра Абрагама, довелось тікати неприпустимим чином, хоч я ласкаво прийняв його в себе, він був і є цілком розумною людиною, що, незважаючи на свою дивацьку поведінку, потішає мене, et cela suffit!(1)

(1) І цього досить! (Франц.)

Радниця скам'яніла з люті, побачивши, що їй так холодно дали відкоша. Зовсім того не сподіваючись, вона наштовхнулася на підводний риф там, де сподівалась легенько плисти за течією.

Зненацька на подвір'ї замку зчинився страшенний гармидер. Туди в'їздила ціла валка екіпажів у супроводі чималого загону гусарів великого герцога. З екіпажів злізли обер-гофмаршал, президент, радники князя, а також дехто з вельможних осіб Зіггартсвайлера. До них дійшла чутка, що в Зіггартсгофі вибухнула революція і життя князя перебуває під загрозою, і ось ці вірні васали разом з іншими шанувальниками двору прибули, щоб стати стіною навколо державної особи, й прихопили з собою захисників вітчизни, яких насилу випросили в губернатора.

За тими гучними запевненнями прибулих, що вони ладні пожертвувати собою задля життя його ясновельможності, князь не міг і слова сказати. Тільки-но він зібрався нарешті звернутись до своїх оборонців, як увійшов офіцер, що командував загоном, і спитав його, який буде план операції.

Така вже людська природа: коли небезпека, що наганяла нам страху, на очах у нас обертається в сміховинне, нікчемне опудало, нас охоплює злість. Ми радіємо тоді, коли уникнемо справжньої небезпеки, а не тоді, коли її взагалі не було. [609] Отак і вийшло, що князь насилу стримував свою злість, своє роздратування, викликане даремним переполохом.

Хіба він міг сказати, що вся ця буча зчинилася через побачення камердинера з покоївкою, через шалені, як у романах, ревнощі закоханого княжича? Він міркував і так і сяк, а сповнена тривожного очікування тиша в залі, яку перебивало тільки переможне іржання гусарських коней надворі, налягала на нього каменем.

Нарешті він відкашлявся й дуже врочисто почав:

- Панове! Чудесне втручання неба... Що ви хочете, mon ami?(1)

Цим запитанням, адресованим гофмаршалові, князь перебив самого себе. Справді, гофмаршал усе кланявся і поглядом намагався дати навздогад, що він приніс якусь важливу звістку. Виявилося, що княжич Гектор щойно звелів доповісти про себе.

Обличчя в князя проясніло, він побачив, що про гадану небезпеку, від якої захитався його трон, можна сказати дуже коротко і, немов помахом чарівної палички, обернути поважні збори оборонців у веселий придворний прийом. Так він і зробив.

Минуло небагато часу, і до зали ввійшов княжич Гектор у пишному парадному мундирі, гарний, дужий, гордий, наче молодий бог, що потрапив сюди з далеких небесних висо-костей. Князь ступив кілька кроків йому назустріч і раптом відсахнувся назад, ніби його влучила блискавка. Зразу за княжичем Гектаром до зали вскочив княжич Ігнатій. Цей вельможний юнак, на жаль, ставав з кожним днем усе дурнішим і нетямущішим. Йому, певне, страшенно сподобались гусари на подвір'ї, бо він випрохав у котрогось із них шаблю, сумку та ківер і нап'яв на себе всю цю пишноту. Він вистрибом, наче сидів на коні, почав гасати по залі з шаблею наголо, з брязкотом волочачи за собою по підлозі піхви й надзвичайно чарівно сміючись і хихочучи.

- Partez, decampez! Allez-vous-en tout de suite!(2) - блискаючи очима, громовим голосом крикнув князь на переляканого Ігнатія, і той чимдуж чкурнув із зали.

(1) Друже мій (франц.).

(2) Забирайтесь геть! Геть звідси, негайно! (Франц.)

Ніхто з присутніх не був настільки нетактовний, щоб помітити княжича Ігнатія і всю ту сцену. [610]

Князь знов весь засвітився добротою та привітністю й перекинувся з княжичем кількома словами, а потім вони вдвох, - князь і княжич, - обійшли всіх, хто зібрався в залі, коротко перемовляючись то з тим, то з іншим. Прийом був закінчений, тобто всі дотепні, глибокодумні фрази, що їх кажуть при такій нагоді, були належним чином сказані, і князь подався з княжичем у покої княгині, а потім, оскільки княжич конче хотів зробити сюрприз своїй коханій нареченій, - і в покої князівни. Там вони застали Юлію.

З нетерпінням найполум'янішого коханця княжич кинувся до князівни і, раз по раз ніжно прикладаючи її руку до своїх уст, почав присягатися, що жив тільки думками про неї, що прикре непорозуміння завдавало йому пекельних мук, що він не міг би довше витерпіти розлуки з тією, яку обожнює, що аж тепер для нього відкрилась брама райського блаженства.

Гедвіга зустріла княжича з веселою невимушеністю, зовсім їй не властивою. Вона сприйняла ніжні звіряння княжича так, як, мабуть, і личить нареченій, не поспішаючи завчасу здаватись на його слова. Вона навіть не відмовила собі в задоволенні трохи подражнити княжича його грою в хованку, запевняючи, що навряд чи можна уявити собі краще й приємніше диво, ніж перетворення бовванця для капелюшків у голову княжича. Бо саме таким бовванцем вважала вона голову, що з'являлась у вікні павільйону. Це дало привід щасливій парі обмінятися милими, грайливими жартами, що начебто розвеселили навіть князя. Він аж тепер остаточно повірив, що Бенцон дуже помилялася щодо Крейслера, бо, на його думку, кохання Гедвіги до найврод-ливішого з чоловіків стало тепер видимим. Розум і врода князівни, здавалося, досягли свого найвищого розквіту, того рідкісного чару, яким особливо світяться щасливі наречені.

Цілком навпаки було з Юлією. Тільки-но побачивши княжича, вона вся затремтіла з раптового страху. Бліда як смерть, вона стояла, опустивши очі й насилу тримаючись на ногах.

Аж за якийсь час княжич обернувся до Юлії і сказав:

- Панна Бенцон, якщо не помиляюся?

- Товаришка князівни з самого дитинства, майже сестра! Поки князь вимовляв ці слова, княжич схопив Юлію за руку і тихенько шепнув їй:

- Тільки тобі було призначене все, що я казав! Юлія похитнулася, з болісного страху на очах у неї виступили [611] сльози, і вона була б упала, якби князівна швидко не підсунула їй крісло.

- Юліє, - тихо мовила князівна, схилившись до бідолашної дівчини, - Юліє, зберися на силі! Хіба ти не здогадуєшся, яку тяжку боротьбу веду я?

Князь відчинив двері й гукнув, щоб принесли eau de luce(1).

(1) Нюхальних крапель (франц.).

- Цього, - впав йому в слово майстер Абрагам, що саме заходив до кімнати, - цього в мене нема з собою, але є добрий ефір. Хтось зомлів? Ефір також допомагає.

- Ходіть, - відповів князь, - ходіть швидше, майстре Абрагаме, й допоможіть панні Юлії.

Та тільки-но майстер Абрагам з'явився в кімнаті, сталося щось несподіване. Княжич Гектор витріщив на нього очі й побілів, як мрець. Здавалося, зі страху волосся в нього стало сторч, з лоба покотився холодний піт. Відсахнувшись усім тілом, він усе-таки ступив крок уперед і простяг руки до майстра, немов Макбет тієї миті, коли страхітливий, закривавлений привид Банко зненацька сів на порожнє місце біля столу. Майстер спокійно витяг пляшечку й рушив до Юлії.

Це ніби вивело княжича з одубіння.

- Северіно, це ви? - спитав він глухим з невимовного жаху голосом.

- Авжеж, - так само спокійно, не міняючи виразу обличчя, відповів майстер Абрагам, - авжеж я. Приємно, що ви не забули мого імені, ласкавий пане. Я мав честь кілька років тому зробити вам у Неаполі невеличку послугу.

Майстер ступив ще один крок уперед. Тоді княжич схопив його за руку, силоміць відтяг убік, і між ними відбулася коротенька розмова, з якої ніхто з присутніх у кімнаті нічого не зрозумів, бо вони розмовляли надто швидко, та ще й неаполітанською говіркою.

- Северіно! Як у нього опинився той портрет?

- Я його дав йому для захисту від вас.

- Він знає?

- Ні.

- Ви будете мовчати?

- До часу.

- Северіно! Вся нечиста сила заповзялася на мене! Що означає ваше «до часу»?

- Доки ви будете слухняні й не чіплятиметесь до Крейслера і до тієї он дівчини. [612]

Княжич відпустив майстра й підійшов до вікна. Тим часом Юлія опритомніла. Вона глянула на майстра Абрагама з невимовною, нестямною тугою і швидше прошепотіла, ніж сказала вголос:

- О мій любий, добрий майстре, може, ви мене врятуєте! Правда, вам багато що підвладне? Ваша наука може ще все обернути на добре?

В Юліїних словах майстер добачив дивовижний зв'язок із розмовою, яку він щойно мав із княжичем, ніби, зомлівши, вона набула хисту ясновидства і знає всю таємницю.

- Ти, - прошепотів майстер Юлії на вухо, - ти чистий душею ангел, тому темний пекельний дух гріха не має над тобою сили. Цілком покладись на мене, нічого не бійся і наберись духу. Пам'ятай про нашого Йоганнеса.

- Ох, - болісно зітхнула Юлія, - ох, Йоганнес! Він повернеться, правда, майстре? Я знов побачу його?

- Неодмінно повернеться, - відповів майстер, прикладаючи пачьця до уст. Юлія зрозуміла його.

Княжич намагався триматись невимушено. Цей чоловік, почав розповідати він, що його, як він чув, тут називають майстром Абрагамом, кілька років тому в Неаполі був свідком однієї дуже трагічної події, в яку він, княжич, доводиться визнати, також був уплутаний. Про ту подію тепер ще не час говорити, але в майбутньому він обов'язково розповість усе.

Буря, яка шаленіла в душі княжича, була надто потужна, щоб не вириватись назовні, тож його розгублене, біле як крейда обличчя погано узгоджувалося з байдужою розмовою, до якої він себе силував, щоб вийти з критичного становища. Зате князівні краще за нього вдалося здолати напруження тієї важкої хвилини. З іронією, здатною обернути навіть підозру й озлість у найвитонченіший глум, Гедвіга, дражнячи княжича, заманювала його в лабіринт своїх власних думок. І він, спритний світський джиґун, до того ж озброєний душевною розпустою, згубною для всього щирого й живого, не зміг витримати наступу цієї незвичайної істоти. Чим палкіше говорила Гедвіга, чим нищівніше й сліпучіше спалахували блискавки її глуму, тим дужче, здавалось, бентежився й тривожився княжич, поки йому стало несила терпіти й він швидко пішов.

З князем було те, що звичайно бувало з ним за таких обставин: він просто нічого не розумів. Він обмежився тим, що звернувся до княжича з кількома французькими фразами, які нічого не означали, і княжич відповів йому тим самим. [613]

Княжич був уже біля дверей, коли раптом Гедвіга змінилась на виду, втупилась у підлогу і дивним голосом, що краяв серце, крикнула:

- Я бачу кривавий слід убивці! - Тоді, ніби прокинувшись зі сну, бурхливо притиснула Юлію до грудей і прошепотіла: - Сестро, нещасна моя сестро, не дай себе знадити!

- Таємниці, - роздратовано сказав князь, - таємниці, фантазії, химери, романтичні вибрики! Ma foi(1), я вже не впізнаю свого двору! Майстре Абрагаме, ви лагодите мої годинники, коли вони псуються, то чи не могли б ви поглянути, що зіпсувалося в механізмі, з яким досі все було гаразд? До речі, хто такий Северіно?

(1) Слово честі (франц.).

- Під цим ім'ям, - відповів майстер, - я показував у Неаполі свої оптичні й механічні штуки.

- Он як! - мовив князь і пильно глянув на майстра, наче на язиці в нього крутилось якесь запитання, але потім швидко обернувся і вийшов з кімнати.

Думали, що Бенцон сидить у княгині, та виявилось, що вона пішла додому.

Юлії захотілось на свіже повітря. Майстер повів її в парк, і, гуляючи під майже голими вже деревами, вони говорили про Крейслера та про його перебування в абатстві. Так вони дісталися до рибальської хатини. Юлія зайшла в неї відпочити. Крейслерів лист лежав на столі. Майстер вважав, що в ньому немає нічого такого, що могло б її збентежити чи прикро вразити.

Юлія читала листа, і щоки її все дужче рожевіли, а в очах засяяло лагідне світло, відблиск повеселілої душі.

- Бачиш, - привітно мовив майстер, - бачиш, люба дитино, як добрий дух мого Йоганнеса навіть здалеку шле тобі слово втіхи? Чого тобі боятися небезпечних зазіхань, коли сталість почуттів, кохання й відвага бережуть тебе від переслідувань лиходія!

- Господи милосердний! - вигукнула Юлія і звела очі до неба. - Оборони мене тільки від самої себе!

Вона затремтіла, наче перелякалася своїх слів, що мимоволі злетіли з її уст. Майже непритомна, вона опустилася в крісло й затулила руками спаленіле обличчя.

- Я тебе не розумію, дівчино, - сказав майстер. - Мабуть, ти й сама себе не розумієш, і тому тобі треба зазирнути [614] в свою душу аж до самого дна, суворо і безжально, нічого не приховуючи від себе.

Юлія глибоко замислилась, а майстер, згорнувши руки на грудях, глянув угору, на таємничу скляну кулю. Серце його сповнилось тугою і якимось дивовижним передчуттям.

- Тебе я повинен спитати, - мовив він, - з тобою повинен порадитися, з тобою, прекрасна, солодка таємнице мого життя! Озвися ж, хай я почую твій голос! Ти ж бо знаєш, я ніколи не був звичайною, буденною людиною, хоч багато хто вважав мене таким. Бо в мені горіла вся любов, яка лише є на світі, сам світовий дух, і в моєму серці жевріла іскра, яку подих твоєї істоти роздмухав у яскраве, радісне полум'я! Не думай, К'яро, що це серце, постарівши, охололо і вже не здатне битися так швидко, як тоді, коли я вирвав тебе з рук жорстокого Северіно, не думай, що я тепер менше вартий тебе, ніж був тоді, як ти сама мене знайшла! Хай тільки до мене долине твій голос, і я швидко, як юнак, побіжу на його звук, і бігтиму доти, аж доки знайду тебе, і ми знов житимемо разом і в чарівничій спілці віддаватимем свій час вищій магії, до якої хоч-не-хоч прилучаються всі люди, навіть найзвичайніші, зовсім не вірячи в неї. А якщо ти вже не ходиш у тілесній оболонці по цій землі, то хай твій голос озветься до мене з царства духів, я буду й тим задоволений і стану, може, ще вправнішим, ніж був усе своє життя. Але ні, ні! Як звучали ті слова, що ними ти втішила мене?

Не поборе того смерть,

Хто в душі любов леліє,

Вранці маєш мряки вщерть -

Ще надвечір зазоріє.

- Майстре, - вигукнула Юлія, підвівшися з крісла і з глибоким подивом прислухаючись до слів старого, - майстре! З ким ви розмовляєте? Що ви хочете робити? Ви назвали ім'я Северіно. Господи милосердний, адже княжич, отямившись від свого переляку, називав цим ім'ям вас самих? Яка страхітлива таємниця схована тут?

Коли старий почув ці Юліїні слова, його піднесений настрій де й дівся, і, чого з ним давно вже не бувало, на обличчі в нього з'явилася та чудна, майже блазенська посмішка, що дивно суперечила його добрій, щиросердій натурі [615] і всій його постаті надавала якогось моторошно карикатурного вигляду.

- Прекрасна панно, - сказав він різким голосом, яким хвалькуваті штукарі на ярмарках закликають публіку на свої вистави, - прекрасна панно, ще трішечки терпцю, і скоро я матиму честь показати вам тут, у рибальській хатині, най-дивовижніші речі: маленьких танцюристів, карлика-турка, що знає, скільки років кожному з присутніх, автоматичні фігури, зародки потвор, викривлені зображення, оптичні дзеркала, - все це чудові магічні іграшки, але найкращої я ще не назвав. Моя Невидима дівчина вже тут! Гляньте, вона сидить там нагорі у скляній кулі! Але ще не говорить, бо стомилася з далекої дороги, вона прибула сюди просто з Індії. Через кілька днів, прекрасна панно, моя Невидима дівчина збереться на силі, і тоді ми її розпитаємо про княжича Гектора, про Северіно та про всі інші події, минулі і майбутні! А тим часом лише кілька простеньких розваг!

Сказавши так, майстер по-юнацькому швидко і жваво забігав по кімнаті, заводячи машини й налаштовуючи магічні дзеркала. І в кожному куточку все ожило й заворушилося, автоматичні фігури заходили й закрутили головами, механічний півень залопотів крильми й закукурікав, папуги пронизливо заджеркотіли, сама Юлія і майстер стояли начебто в кімнаті й одночасно надворі.

Хоч Юлія давно вже звикла до таких штук, а все ж дивна майстрова поведінка вжахнула її.

- Майстре, - перелякано спитала вона, - майстре, що з вами сталося?

- Щось дивовижне, - відповів майстер уже звичайним своїм тоном, - щось дивовижне й прекрасне, дитино моя, але тобі не слід про нього знати. Та хай ці живі мерці показують тут свої штуки, а я тим часом розповім тобі дещо таке, про що тобі потрібно й корисно довідатись. Люба Юліє, тоя власна мати замкнула від тебе своє материнське серце. Я відімкну його тобі, щоб ти заглянула в нього й дізналася про небезпеку, яка нависла над тобою, і змогла її уникнути. Отже, по-перше, кажу тобі навпростець, що твоя мати твердо поклала собі не більше й не менше як

(М. п. д.) краще не наводитиму їх. О юначе котячого роду, будь скромний, як я, і не пхайся відразу зі своїми віршами туди, де цілком вистачить простої, чесної прози, щоб виповісти свої думки. Вірші в прозовій книжці мають [616] те саме призначення, що сало в ковбасі, тобто, вкраплені маленькими шматочками, вони надають усій мішанині масного блиску й солодкого, приємного смаку. Я не боюся, що моїм колегам-поетам це порівняння видасться банальним і нешляхетним, бо воно навіяне нашими улюбленими ласощами, та й справді часом добрий вірш може так прислужитися посередньому романові, як сало пісній ковбасі. Кажу це як кіт, що дістав естетичну освіту й має великий досвід.

Хоч якими негідними, навіть підлими здавалися мені з погляду моїх дотеперішніх філософських і моральних засад поведінка Понто, його спосіб життя, манера здобувати господареву ласку, а проте мене дуже приваблювала його невимушеність, елегантність, чарівна легковажність у товариських стосунках. Я всіляко хотів переконати себе, що зі своєю науковою освітою, зі своєю солідністю, яка прозирає в усіх моїх вчинках, я стою на багато вищому щаблі за неука Понто, який тільки нахапався поверхових знань. Та якесь настирливе почуття вперто говорило мені, що Понто скрізь узяв би гору наді мною, я змушений був визнати, що існує якийсь вищий стан і пудель Понто належить до нього.

У такій геніальній голові, як моя, з кожного приводу, після кожного життєвого випробування зринають особливі, оригінальні думки, тож і тепер, розмірковуючи про свої стосунки з Понто, я зробив для себе такі цікаві відкриття, що ними варто поділитися.

- Чого так виходить, - питав я сам себе, глибокодумно підперши лапою чоло, - чого так виходить, що великі поети, великі філософи, мудрі й досвідчені в усіх інших справах, у стосунках із так званим вищим світом бувають такі безпорадні? Вони завжди опиняються там, де тієї хвилини їм не місце, розтуляють рота тоді, коли мали б мовчати, і, навпаки, мовчать, коли від них чекають слова, в кожному середовищі, такому, як воно вже склалося, вони йдуть проти течії, набиваючи гулі і собі, й іншим, - одне слово, вони схожі на того, хто проштовхується до брами крізь веселий гурт людей, які вийшли на прогулянку, і, торуючи собі дорогу, порушує їхній лад. Я знаю, що це пояснюють браком культури товариської поведінки, якої не навчишся за письмовим столом, а проте вважаю, що її дуже легко набути і що та нездоланна безпорадність напевне має ще й іншу причину. Великий поет чи філософ саме тому й великий, що він відчуває свою духовну перевагу; але в нього не було б цього [617] глибокого відчуття, властивого кожній мудрій людині, якби він не розумів, що та перевага не може бути визнана, бо вона порушує рівновагу, збереження якої і є основною засадою так званого вищого світу. В тому світі кожен голос повинен зливатися з іншими голосами, створюючи бездоганну гармонію цілого, тим часом як голос поета звучить дисонансом, і коли навіть за інших обставин тон його може бути добрим, то в цьому випадку він поганий, бо не узгоджується з цілим. Мати добрий тон, як і добрий смак, означає не допускатись недоречності. Далі я вважаю, що поганий настрій, викликаний суперечністю між почуттям переваги і доречністю її вияву, якраз і заважає недосвідченому в товариському житті поетові або філософові пізнати його в цілому й піднятися над ним. Необхідно, щоб він у такому випадку не занадто переоцінював свою духовну перевагу, і якщо це йому вдаватиметься, то він так само не переоцінюватиме й так звану культуру товариської поведінки, яка полягає тільки в намаганні згладжувати всі гострі кути й формувати на один кшталт усі обличчя, тим знеособлюючи їх. Тоді, подолавши поганий настрій, він легко, просто пізнає найглибшу суть тієї культури й жалюгідні передумови, на які вона спирається, і вже через саме те пізнання відчує себе повноправним громадянином химерного світу, що саме цю культуру вважає необхідною.

Інакше виходить з митцями, а також із поетами й письменниками, що їх інколи якийсь вельможа запрошує у своє коло, щоб, за добрим звичаєм, здобути собі славу мецената. На жаль, до таких митців, як правило, налипає щось від ремесла, тому вони або покірні до підлабузництва, або не-виховані до брутальності.

(Зауваження видавця. Муре, мені прикро, що ти так часто вбираєшся в чуже пір'я. Через це ти, як я небезпідставно побоююсь, багато втратиш в очах ласкавого читача. Чи, бува, всі ці міркування, якими ти так пишаєшся, не йдуть просто з уст капельмейстера Йоганнеса Крейслера і чи можливо, щоб ти взагалі нагромадив стільки життєвої мудрості й так глибоко заглянув у найдивовижнішу таємницю на землі - в душу людського письменника?)

- Чому б, - міркував я далі, - чому б геніальному котові, чи він буде поет, чи письменник, чи митець, не піднятись до пізнання цієї вищої культури у всій її значущості й не перейняти самому краси й чару її зовнішнього вияву? [67.]?

Хіба природа обдарувала перевагами цієї культури тільки собак? Навіть якщо ми, коти, своїм одягом, способом життя, манерами і звичками трохи відрізняємось від того гордовитого роду, то ми також складаємось із плоті й крові, маємо тіло й дух. І, зрештою, той рід так само, як і ми, підтримує своє життя. Собакам теж треба їсти, пити, спати тощо, і їм також болить, коли їх б'ють.

Ну, а що ж далі? Я вирішив засвоїти науку свого родовитого юного приятеля, пуделя Понто, і, ставши на цьому, вернувся назад до кімнати господаря. Кинувши погляд у дзеркало, я переконався, що вже сам твердий намір засвоїти вищу культуру чудово позначився на моєму зовнішньому вигляді. Я роздивлявся на себе з величезним задоволенням. А чи є приємніший стан, ніж бути задоволеним собою? Я замурчав.

Другого дня я не обмежився тим, що посидів перед дверима, а пішов прогулятись вулицею і побачив здалеку барона Алківіада фон Віппа. Позад нього підстрибом біг мій веселий приятель Понто. Кращої нагоди й бути не могло: я прибрав якнайвеличнішої постави і пішов назустріч приятелеві таким незрівнянно граційним кроком, якого не може навчити ніяке мистецтво, оскільки він - коштовний дарунок ласкавої природи. Та леле! Який жах! Тільки-но помітивши мене, барон зупинився, уважно оглянув мене в лорнет і гукнув:

- Allons, Понто! Гуджі, гуджі! Кіт! Кіт!

І Понто, облудний приятель, люто накинувся на мене! Нажаханий, приголомшений його ганебною зрадою, я задубів, не здатний боронитися, і тільки якомога дужче зіщулився, щоб урятуватися від гострих зубів Понто, які він, загарчавши, вищирив на мене. Але Понто кілька разів перестрибнув через мене, не завдавши мені ніякої шкоди, а тоді шепнув мені на вухо:

- Муре, не будь дурний, не бійся! Ти ж бачиш, що я нападаю не насправді, а тільки на догоду господареві! - Понто знов застрибав навколо мене, навіть схопив мене за вухо, але зовсім не боляче.- А тепер, - нарешті прошепотів він, - а тепер гайда, друже Муре! Он у той льох!

Я не чекав, щоб він мені казав це двічі, а чимдуж дременув у віконце. Бо хоч Понто запевняв, що не зробить мені ніякої кривди, я однаково боявся, адже в таких скрутних випадках ніколи не можна знати напевне, чи дружба виявиться досить сильною, щоб перемогти природні нахили. [619]

Коли я шаснув у льох, Понто не перестав розігрувати комедію, яку почав з примхи свого господаря. Він гарчав і гавкав перед віконцем, тикався писком між грати, удавав, наче хтозна-який розлючений, що я втік і він не може мене дістати. А сам тим часом казав мені в льох:

- Тепер ти ще раз можеш пересвідчитись, яку величезну користь дає вища культура. Я показав себе перед господарем чемним і слухняним, але й тебе не зробив своїм ворогом, дорогий Муре. Так завжди поводиться справжній світський пес, якому доля призначила бути знаряддям у руках могутнішого за нього. Коли його нацьковують, він повинен нападати, але так спритно, щоб кусати тільки тоді, коли це вигідно для нього.

Не зволікаючи ані секунди, я признався своєму юному приятелеві Понто, що дуже хотів би засвоїти дещо з його вищої культури, і запитав, чи міг би він трохи навчити мене, а якщо міг би, то в який спосіб. Понто хвилину подумав, а тоді сказав, що найкраще було б, якби переді мною відразу, з самого початку постала яскрава, жива картина вищого світу, в якому він тепер має втіху жити, а цього найкраще вдасться досягти, коли сьогодні ж увечері я піду разом із ним до чарівної Бадіни, яка приймає в себе товариство в години театральних вистав. Бадіна була левреткою і служила у князівської обер-гофмейстрині.

Я причепурився, як тільки міг, ще раз погортав Кнігге і пробіг очима кілька найновіших Пікарових комедій, щоб, коли буде така потреба, похизуватися знанням французької мови, тоді зійшов униз і сів перед дверима. На Понто не довелося довго чекати. Ми дружно пішли вулицею і невдовзі опинилися в яскраво освітленій кімнаті Бадіни, де я застав строкате товариство пуделів, шпіців, мопсів, болонок і левреток. Одні з них сиділи колом, інші купками розташувалися по кутках.

Серце моє застукотіло дужче в цьому чужому, ворожому моїй натурі товаристві. Декотрі пуделі позирали на мене зі зневажливим подивом, немов питали: «Що тут робить простий кіт серед нас, родовитих осіб?» Раз у раз котрийсь із елегантних шпіців вишкірював на мене зуби, і я бачив, як радо він уп'явся б мені в карк, коли б доброзвичайність, гідність і вихованість гостей не забороняли їм зчиняти бійку.

З прикрого становища вирятував мене Понто, відрекомендувавши прекрасній господині, яка з милою поблажливістю [620] запевнила мене, що вона дуже рада бачити в себе такого славетного кота. І аж тепер, коли Бадіна сказала мені кілька слів, дехто з присутніх із суто собачою добродушністю вшанував мене більшою увагою, до мене навіть почали озиватися, згадувати про мою працю в літературі, про мої твори, що часом давали їм неабияку втіху. Це лестило моєму шанолюбству, і я майже не помічав, що мене питали, не слухаючи моїх відповідей, що мій талант хвалили, не маючи про нього ніякого уявлення, і що мої твори звеличували, не розуміючи їх. Природний інстинкт підказав мені, що треба так само й відповідати, як мене питають, тобто не зважати на зміст питання, а відбуватися короткими фразами, такими загальними, щоб вони стосувалися до чого завгодно, щоб у них не було ніякої думки і щоб вони ніколи не заводили розмови, що ковзає по гладенькій поверхні, кудись у глибину. Понто мимохідь переказав мені почуту від одного старого шпіца думку про мене: мовляв, як на кота, я досить потішний і виявляю здібність до справжньої світської розмови. Така звістка втішила б хоч якого похмурого буркуна!

Жан Жак Руссо, згадуючи у своїй «Сповіді» про те, як він украв стрічку і потім не сказав правди, коли в нього на очах карали за це бідну, ні в чому не винну дівчину, признається, що ніяк не може забути й вибачити собі цього ганебного вчинку. Тепер і я перебуваю в такому самому становищі, як той славетний автобіограф. Щоправда, мені не треба признаватися ні в якому злочині, а проте, якщо я хочу лишитись і надалі правдивим, то не можу не сказати про велику дурість, якої я допустився того вечора і яка потім довго збивала мене з плигу, мало не довівши до божевілля. Та хіба не так само тяжко, а може, й ще тяжче признаватися у своїй дурості, ніж у злочині?

Минуло небагато часу, і мені стало так незатишно, так прикро, що захотілося опинитись далеко звідти, під грубою в господаря. Мене знемагала така смертельна нудьга, що врешті я знехтував усі правила пристойності. Я тихенько вшився в найдальший куток, щоб подрімати під одноманітне гудіння розмов навколо. Бо ті розмови, які я спершу через свій поганий настрій - мабуть, цілком безпідставно - вважав порожньою, банальною балаканиною, тепер здавалися мені монотонним стукотом млинового колеса, під який дуже приємно впадати в бездумний стан, що скоро переходить у справжній сон. Та цей мій бездумний стан, цю тиху [621] дрімоту мені перебили: раптом перед моїми стуленими повіками ніби спалахнуло світло. Я розплющив очі й побачив перед собою тендітну, білу, як сніг, панну-левретку, прекрасну Бадінину небогу, на ім'я Мінова, як я потім довідався.

- Пане, - мовила Мінона тим солодким голоском, що гучно відлунює у чулих грудях палкого юнака, - пане, ви тут сидите самотою і, видно, нудитесь. Як шкода! Але й те правда, такому великому поетові, як ви, що ширяє у вищих сферах, метушня буденного світського життя здається банальною і поверховою.

Я підвівся, трохи збентежений і зажурений тим, що котяча натура, виявившись сильнішою за всі теорії доброзвичайності, змусила мене мимоволі потягнутись і вигнути спину. Мені здалося, що це насмішило Мінону.

Але я відразу похопився, згадав правила доброго тону, обережно притулив лапку Мінони до своїх уст і завів мову про хвилини натхнення, часто даровані поетам. Мінона слухала мене з такими виразними ознаками щирої уваги, так захоплено, що я підносився все вище й вище в поетичні емпіреї і кінець кінцем перестав сам себе розуміти. Мінова, мабуть, також не дуже мене розуміла, але страшенно захоплювалась мною, запевняла, що часто її найпалкішим бажанням було познайомитися з геніальним Муром і що ця хвилина - найщасливіша, найпрекрасніша в її житті. Що мені вам сказати? Невдовзі виявилося, що Мінона читала мої твори, мої найвитонченіші вірші, і не тільки читала, а й збагнула їхній вищий зміст! Чимало з них вона знала напам'ять і проказувала так натхненно, так мило, що я перенісся в рай поезії, насамперед тому, що красуня собачого роду дала мені змогу почути мої вірші.

- Найдорожча, найласкавіша панно! - в захваті вигукнув я. - Ви збагнули мою душу! Ви вивчили напам'ять мої вірші! О небо, чи є більше блаженство для поета, що прагне до вершин?

- Муре, - прошепотіла Мінона, - геніальний Муре, невже ви думаєте, що чутливе серце, поетична душа можуть лишитися байдужі до вас?

На цьому слові Мінона глибоко зітхнула, й те зітхання сказало мені все до кінця. Хіба могло бути інакше? Я закохався в прекрасну панну-левретку так, що, цілком знетям-лений і засліплений, не помічав, як вона у хвилину мого найбільшого захвату зненацька урвала розмову зі мною й [622] завела балачку з якимось дженджуристим мопсом про най-банальніші речі, як вона цілий вечір уникала мене, трактувала мене так, що не було ніякого сумніву: вона вихваляла не мене, а себе саму, захоплювалась тільки собою... Одне слово, я був і лишився надалі засліпленим дурнем, я бігав за прекрасною Міноною, де тільки міг, оспівував її в найкращих віршах, зробив її героїнею кількох милих, шалених повістей, пролазив не в одне товариство, до якого зовсім не належав, і нагородою мені були гірка кривда, глум, прикрі образи.

Часто у хвилини тверезих роздумів я сам добре бачив, яка безглузда моя поведінка, але потім мені з дурного розуму знов спадали на думку Тассо й чимало новітніших поетів лицарських поглядів, яким аби тільки поклонятися якійсь дамі серця, присвячувати їй свої вірші і здалеку молитися на неї, як ламанчець своїй Дульсінеї, і я знов хотів бути не гіршим і не прозаїчнішим за Тассо і присягався химеричній богині моїх любовних мрій, чарівній біленькій панні-лев-ретці, що довіку буду її вірним лицарем. Охоплений цим дивним божевіллям, я робив дурницю за дурницею, і навіть мій приятель Понто визнав за необхідне відступитися від мене, після того як він рішуче застеріг мене від огидних містифікацій, з якими на мене напосідалися з усіх боків. Хтозна, що зі мною сталося б, якби мене не вела моя щаслива зоря! Саме завдяки цій щасливій зорі сталося так, що я одного разу пізно ввечері прокрався до будинку прекрасної Бадіни, тільки щоб побачити кохану Мінону. Та всі двері були замкнені, і дарма я очікував, дарма сподівався, що трапиться якась нагода прослизнути всередину. Серце моє було сповнене кохання й туги, я хотів бодай сповістити кохану, що я так близько від неї, і тому заспівав у неї під вікном одну з найніжніших іспанських мелодій, будь-коли створених і виконуваних. Мабуть, її не можна було слухати без жалю!

Я чув, як гавкала Бадіна, а коли вона на мить замовкла, щось солодко прогарчала й Мінона. Та не встиг я озирнутися, як вікно швидко відчинилося і на мене вилилось повне відро крижаної води. Можна собі уявити, як прудко повернувся я у свій рідний край. Але гаряче полум'я в серці і крижана вода на хутрі так погано узгоджуються між собою, що з їхньої сполуки не може вийти нічого путнього, хіба що гарячка. Так сталося й зі мною. Коли я повернувся до будинку [623] свого господаря, мене всього трусило. Побачивши, який я блідий на виду, як погасли мої очі, як горить моє чоло і який у мене нерівний пульс, господар зрозумів, що я захворів. Він дав мені теплого молока, яке я жадібно вихлебтав, бо в мене язик прилипав до піднебіння. Потім я загорнувся в покрівець зі своєї постелі й цілком віддався хворобі. Спершу мені марилися всілякі химери про вищу культуру, левреток і так далі, тоді сон мій став спокійніший і нарешті такий глибокий, що я - скажу без перебільшення, хоч мені й самому важко повірити в це, - проспав три дні й три ночі підряд.

Коли я нарешті прокинувся, то відчув себе легко й вільно, я вилікувався від гарячки і - диво дивне! - від свого на-віженого кохання також. Мені стало видно, як на долоні, до якої дурості довів мене пудель Понто, я побачив, як безглуздо було мені, природженому котові, встрявати між собак, що глумилися з мене, бо не могли зрозуміти велич мого духу, і, бувши нікчемними за своїм єством, чіплялися за форму, отже, могли мені дати лише шкаралупку без зерна. Любов до наук і мистецтв прокинулась у мені з новою силою, і домашній затишок мого господаря почав мене вабити дужче, ніж будь-коли. Я став дозрілим чоловіком, а не котячим буршем чи плеканим дженджиком і виразно відчув, що не можна бути ні тим, ні тим, коли хочеш виховати себе так, як потрібно для здійснення вищої життєвої мети.

Моєму господареві довелось поїхати в невеличку мандрівку, і він вирішив, що найкраще буде на той час прилаштувати мене до свого приятеля, капельмейстера Йоганнеса Крейслера. Оскільки ця зміна домівки починає новий період мого життя, то я кінчаю повість про теперішній період, з якої ти, о юначе котячого роду, візьмеш собі добру науку на майбутнє.

(А. м.) немов би десь здалеку долинають глухі звуки, і він чує ходу ченців у коридорах. Коли Крейслер остаточно прокинувся, він побачив з вікна, що церква освітлена, і почув невиразний спів хору. Опівнічна відправа вже скінчилася, отже, мабуть, сталося щось незвичайне. Видно, помер наглою смертю хтось із старих ченців, вирішив Крейслер, і тепер його за монастирським звичаєм понесли до церкви. Він швидко одягся й теж пішов туди.

У коридорі він зустрів отця Гілярія, що гучно позіхав і, ще зовсім сонний, похитувався, насилу переставляючи ноги. [624]

Замість тримати запалену свічку прямо, він опустив її ґнотом донизу, і віск, потріскуючи, капав на підлогу. Здавалося, що свічка от-от погасне.

- Ваша велебність, - промурмотів Гілярій, коли Крейслер озвався до нього, - ваша велебність, це робиться всупереч усім нашим дотеперішнім правилам. Заупокійна вночі! О цій годині! І тільки тому, що брат Кипріян наполягає на цьому! Domine, libera nos de hoc monacho!(1)

(1) Господи, звільни нас від цього ченця! (Лат.)

Нарешті капельмейстерові пощастило переконати напівсонного Гілярія, що він не абат, а Крейслер. На превелику силу він випитав у ченця, що сьогодні вночі хтозна-звідки до монастиря принесли тіло чоловіка, якого, видно, знав тільки брат Кипріян і який, мабуть, був не простого стану, бо абат на Кипріянове наполягання погодився відразу ж відслужити похоронну відправу, щоб уранці після першої утрені відбулося винесення тіла.

Крейслер пішов за Гілярієм до церкви. Вона була тьмяно освітлена і справляла дивне, моторошне враження.

Горіли тільки свічки великого металевого панікадила, що звисало зі склепистої стелі перед головним вівтарем, і їхні миготливі пломінчики заледве освітлювали неф церкви, а в бічні вівтарі кидали лише таємничий відблиск. Статуї святих, неначе пробуджені тим відблиском, ворушились, мов привиди, і підступали ближче. Під панікадилом, там, де було найсвітліше, стояла відкрита труна, в якій лежало тіло, і ченці, що оточували його, бліді й непорушні, самі здавалися мерцями, які встали опівночі з могил. Вони співали глухими, хрипкими голосами монотонні строфи реквієму, а коли замовкали, то було чути тільки зловісний шум вітру надворі, та ще дивно рипіли високі вікна в церкві, наче духи померлих стукали в будинок, у якому чули побожні звуки поминальної молитви, Крейслер наблизився до щільного ряду ченців і впізнав у небіжчикові ад'ютанта княжича Гек-тора.

І тоді прокинулись похмурі духи, що так часто опановували його, і безжально вп'ялися гострими пазурами в його зранені груди.

- Уїдлива нечиста сило, - сказав він сам до себе, - невже ти женеш мене сюди, щоб цей закляклий юнак знов почав сходити кров'ю, бо кажуть же, що рани в мерця відкриваються, [625] коли до нього наближається вбивця? Ха-ха! Хіба я не знаю, що він геть зійшов кров'ю в ті прикрі дні, коли спокутував свої гріхи на смертній постелі? В ньому не лишилося жодної краплі лихої крові, якою він міг би отруїти свого вбивцю, коли б той і підійшов до нього, а Йоганнеса Крейслера й поготів, бо його не стосується гадюка, яку він розтоптав, коли вона вже висунула гостре жало, щоб укусити його! Розплющ очі, небіжчику, хай я твердо гляну тобі в обличчя, щоб ти побачив, що на мені нема гріха. Але ти не можеш їх розплющити! Хто тобі наказав поставити на карту життя проти життя? Нащо ти затіяв облудну гру зі смертю? Ти не думав програти її? Але риси твої, тихий, блідий юначе, лагідні й добрі, смертельна мука стерла сліди мерзенного гріха з твого прекрасного обличчя, і я міг би сказати, якби тепер личили такі слова, що небо відкрило перед тобою браму милосердя, бо в грудях твоїх жила любов. Та ба! Що, як я помилився в тобі? Що, як не ти й не лихий демон, а моя щаслива зірка підняла твою руку на мене, щоб порятувати мене від жахливої долі, що чигає в пітьмі на мою душу? То розплющ же очі, блідий юначе, роздивися своїм утихомиреним поглядом геть усе, якщо я навіть загину з жалю за тобою або з жахливого, безмежного страху, що чорна тінь, яка скрадається за мною, от-от схопить мене. Так, глянь на мене - але ні, ні, ти міг би глянути на мене, як Леонгард Етлінгер, і я повірив би, що ти - це він, і тоді тобі довелося б кинутися зі мною в прірву, з якої я часто чую його глухий, замогильний голос. Але що це - ти всміхаєшся? Твої щоки, твої уста червоніють? Хіба тебе не влучила смертельна зброя? Ні, я не хочу ще раз ставати з тобою на прю, але...

Розмовляючи сам із собою, Крейслер машинально опустився на одно коліно і сперся ліктями на друге. Та раптом він рвучно схопився й напевне вчинив би щось дивне й шалене, але тієї миті ченці замовкли і хлопчики на криласі заспівали під тихий супровід органа «Salve regina»(1). Труну закрили, і ченці врочисто рушили з церкви. Тоді похмурі духи облишили бідолашного Йоганнеса, і, прибитий сумом і горем, похиливши голову, він подався за ченцями. Коли він був уже біля самих дверей, з темного кутка підвелася якась постать і швидко пішла до нього. [626]

(1) «Вітаємо, царице» (лат.).

Ченці зупинилися, і свічки в їхніх руках яскраво освітили високого кремезного хлопця років вісімнадцяти-двадця-ти. Обличчя його, скривлене запеклою люттю, було потворне, якщо не гірше, чорне волосся збилося на голові, драна куртка зі смугастого полотна ледве прикривала голе тіло, а такі самі матроські штани сягали тільки до литок, тому крізь це вбрання видно було його геркулесівську статуру.

- Проклятий, хто тобі наказав убити мого брата? - нестямно крикнув хлопець, аж луна покотилася по церкві, кинувся, як тигр, на Крейслера і, мов кліщами, схопив його за горло.

Та перше ніж Крейслер, нажаханий несподіваним нападом, устиг подумати про оборону, перед ним уже стояв отець Кипріян і владним, гучним голосом сказав:

- Джузеппе, нечестивий грішнику! Що ти тут робиш? Де ти лишив матір? Негайно забирайся геть! Велебний пане абате, покличте монастирських служників, хай вони викинуть із церкви цього розбишаку!

Тільки-но Кипріян з'явився перед хлопцем, той зразу ж відпустив Крейслера.

- Ну, ну, - сердито буркнув він, - нема чого зчиняти такий ґвалт через те, що чоловік хоче обстати за своє право, пане святий! Я й сам піду, не треба нацьковувати на мене служників.

Сказавши це, хлопець вибіг у бічні двері, які забули зачинити і якими він, мабуть, і прокрався до церкви. З'явилися монастирські служники, проте вирішили, що нема сенсу гнатися за зухвальцем глупої ночі.

У Крейслера була така натура, що напруження, викликане незвичайними, таємничими подіями, цілюще впливало на його душу, коли йому щастило вийти переможцем у сутичці з бурею, яка загрожувала знищити його. Тому абата здивував спокій Крейслера, коли той другого дня прийшов до нього й розповів про страшне враження, яке на нього за таких незвичайних обставин справив труп людини, що хотіла вбити його і що її він, обороняючись, убив сам.

- Ні церква, ні світський закон, любий Йоганнесе, - сказав абат, - не можуть звинуватити вас у смерті того грішника й визначити вам якусь кару. Проте ви ще довго не здатні будете заглушити в собі докори сумління, яке вам каже, що краще було б самому загинути, ніж убити ворога, і це доводить, що предвічному приємніше, коли ми жертві [627] вуємо своїм життям, аніж рятуємо його ціною такого поквапного, кривавого вчинку. Та поки що облишмо цю тему, бо я хочу поговорити з вами про іншу, нагальнішу справу. Хто із смертних може передбачити, як наступна хвилина поверне хід подій? Ще недавно я був твердо переконаний, що для добра вашої душі ніщо не може бути корисніше, ніж зречення світу і вступ до нашого ордену. Тепер я думаю інакше і радив би вам, хоч які ви стали дорогі мені й милі моєму серцю, якнайшвидше залишити абатство. Не складіть про мене хибної думки, любий Йоганнесе! Не питайте мене, чому я, всупереч своєму переконанню, скоряюсь волі іншої людини, яка загрожує зруйнувати все, що я з такими труднощами створив. Якби я навіть захотів розповісти вам, що мене спонукало повестись так, а не інакше, ви однаково не зрозуміли б мене, для цього треба бути глибоко втаємниченим у справи церкви. Але все ж таки з вами я можу говорити вільніше, ніж з будь-ким іншим. Отже, знайте, що скоро перебування в абатстві вже не даватиме вам того добродійного спокою, який давало досі, ба навіть високим пориванням вашої душі завдадуть смертельного удару, і монастир стане для вас похмурою, безпросвітною в'язницею. Весь монастирський устрій міняється, волі, що поєднується з благочестивими звичаями, настає край, і в цих стінах скоро запанує невблаганно суворий, понурий дух чернечого фанатизму. О Йоганнесе, ваші чудові гімни більше не підноситимуть наш дух до справжньої високої побожності, хор буде скасований, і скоро ми вже тут нічого не чутимем, крім одноманітних респонзоріїв, які насилу співатимуть хрипкими, фальшивими голосами найстарші з наших братів.

- І все це відбувається за вказівкою зайшлого ченця Кипріяна? - спитав Крейслер.

- Так, - майже тужно відповів абат, опустивши очі, - так, на його бажання, дорогий Йоганнесе, і я не винен, що нічого не можна змінити. Втім, - після короткої мовчанки врочисто додав він, підвищивши голос, - втім, усе, що зміцнює церкву і додає їй блиску, має здійснитися, і ніяка жертва не завелика для цього!

- Хто ж цей високий, всевладний святий, який наказує вам, який самим лише словом здатен прогнати вбивцю, що вчепився мені в горло? - понуро спитав Крейслер.

- Ви, любий Йоганнесе, - відповів абат, - уплутані в таємницю, якої до кінця не знаєте. Та скоро ви довідаєтесь [628] про неї більше, може, навіть більше за мене і довідаєтесь усе це від майстра Абрагама. Кипріян, якого ми тепер ще звемо своїм братом, - один із обраних. Він сподобився вступити в безпосередній стосунок із предвічними силами небесними, і ми вже тепер повинні шанувати в ньому святого. А що стосується того зухвальця, який під час поминальної служби закрався до церкви і схопив вас за горло, то він просто приблудний напівбожевільний циган, наш управитель уже кілька разів наказував дати йому доброї прочуханки за те, що він крав у селян ситих курей по курниках. Щоб вигнати його, якраз не треба було особливого чуда. - Коли абат казав ці останні слова, в кутиках його рота на мить майнула ледь помітна іронічна посмішка і так само швидко зникла.

Крейслєрові стало так прикро на душі, наче його хтось тяжко скривдив. Він зрозумів, що абат, з усім своїм розумом і сердечністю, дурив його і що всі докази, які він тоді наводив, щоб намовити його, Крейсл ера, піти в монастир, так само служили якійсь іншій, прихованій меті, як і ті, що до них тепер удавався абат, навертаючи його на протилежний шлях. Крейслер вирішив залишити абатство, щоб цілком звільнитися від усіх цих таємниць, які могли так обплутати його, коли б він лишився тут довше, що йому вже не було б рятунку. Та тільки-но він подумав про те, що тепер може відразу ж вернутися в Зіггартсгоф, до майстра Абрагама, що там знов побачить її, знов почує її, володарку всіх своїх думок і мрій, як у серці в нього щось солодко защеміло, - то озвалася палка любовна тута.

Глибоко замислившись, Крейслер ішов головною алеєю парку, коли його наздогнав отець Гілярій і відразу ж почав:

- Ви були в абата, Крейслере, і він сказав вам усе! Ну що, хіба я не мав рації? Ми всі пропали! Цей превелебний комедіант... Ох, вихопилося слово! Але ми тут самі з вами! Коли він - ви знаєте, про кого я кажу, - з'явився у сутані до Риму, його святість папа відразу ж дав йому аудієнцію. Він упав ниць і поцілував пантофлю. Але його святість все не давав йому знаку вставати, і він пролежав так цілу годину. «Це буде перша твоя церковна покута», - гримнув на нього його святість, коли нарешті дозволив йому підвестись, і прочитав довге казання про гріховні манівці, на які збився Кипріян. Потім він уже в потайних покоях отримав докладні настанови і вирушив у похід! Давно вже в нас не було жодного святого! Чудо - ну, ви ж бачили картину, Крейслере, [629] - чудо, кажу я, набуло свого остаточного вигляду аж там, у Римі. Я тільки чесний чернець-бенедиктинець, непоганий praefectus chori(1), з чим, я думаю, ви погодитесь, і люблю випити чарчину ніренштайнера чи вюрцбурзького на славу єдиноспасевної церкви, але... одна втіха, що він недовго тут сидітиме. Йому треба мандрувати. Monachus in claustro non valet ova duo: sed quando est extra, bene valet triginta(2). Бо він, мабуть, і справді почне творити чудеса. Дивіться, Крейслере, дивіться, он він іде сюди алеєю. Він угледів нас і вже знає, яку йому корчити міну.

(1) Регент хору (лат.).

(2) Чернець у монастирі не вартий і двох яєць, та коли він за його межами, то вартий і тридцять (лат.).

Крейслер побачив ченця Кипріяна, що повільною, врочистою ходою, звівши очі до неба й молитовно склавши руки, немов охоплений побожним захватом, наближався до них тінистою алеєю.

Гілярій швидко пішов геть, але Крейслер лишився, задивившись на ченця. У його обличчі, у всій його істоті було щось чудне, своєрідне, що відрізняло його від усіх людей. Велика, незвичайна доля лишає на людині видимі сліди, тож могло бути, що й чудесний талан Кипріяна надав його зовнішності теперішнього вигляду.

Чернець, у своєму екстазі не помітивши Крейслера, хотів пройти мимо, але тому раптом забаглося заступити дорогу суворому посланцеві глави церкви, запеклому гонителеві найпрекраснішого з мистецтв. Так він і зробив, сказавши:

- Дозвольте, велебний отче, скласти вам подяку. Ви своїм вагомим словом дуже вчасно звільнили мене від рук того брутального цигана, а то він задушив би мене, ніби вкрадену курку!

Чернець немов прокинувся зі сну. Він провів рукою по чолу і втупився в Крейслера довгим поглядом, наче силкувався пригадати, де він його бачив. Та ось обличчя його ще дужче спохмурніло і прибрало грізного, затятого виразу, очі гнівно спалахнули, і він вигукнув гучним голосом:

- Зухвалий блюзніре! Ви заслужили, щоб я лишив вас скніти в гріхах! Хіба ви не той, хто своїм світським бреньканням споганює священну церковну службу, найшляхетні-шу опору релігії? Не той, хто тут суєтними штуками задурманює побожні душі, які відвертаються від святого і віддаються світським веселощам у цілій зливі пісень? [630]

Крейслера образили ці божевільні докори, але безглузда пиха фанатичного ченця, що орудував такою легкою зброєю, додала йому духу.

- Якщо гріх, - сказав Крейслер дуже спокійно, твердо дивлячись ченцеві у вічі, - якщо гріх славити Всевишнього мовою, яку він сам нам дав, щоб цей небесний дарунок будив у наших грудях найпалкішу, найглибшу побожність, ба навіть пізнання потойбічного, якщо гріх на серафічних крилах співу здійматися над усім земним і в благочестивій любові й тузі прагнути до найвищого, то ви маєте слушність, велебний отче, я великий грішник. Але дозвольте мені дотримуватись іншої думки і непохитно вірити, що церковній службі бракувало б справжньої величі священного захвату, якби співові довелось замовкнути.

- То моліться пречистій Діві, - відповів чернець холодно й суворо, - щоб вона зняла полуду з ваших очей і ви змогли побачити свою гріховну помилку.

- Одного композитора(1), - лагідно усміхаючись, мовив Крейслер, - хтось спитав, як у нього виходить, що всі його церковні твори сповнені побожного захвату. «Якщо в мене щось не виходить з композицією, - відповів йому щирий, як дитина, благочестивий майстер, - я, ходячи по кімнаті, проказую кілька разів «Богородицю», і тоді до мене вертаються музичні ідеї». Той самий майстер казав про свій інший великий духовний твір(2): «Лише дійшовши до половини композиції, я помітив, що вона мені начебто вдалася. Я ніколи не був такий благочестивий, як тоді, коли працював над нею, щодня я вклякав і молив Бога, щоб він дав мені силу щасливо докінчити цей твір». Мені здається, велебний отче, що ні цей майстер, ні старий Палестріна не творили нічого гріховного і що тільки затверділе в аскетичній запеклості серце не здатне відчути високої побожності церковних гімнів.

(1) Йозефа Гайдна. (Прим, автора).

(2) «Створення світу». (Прим, автора).

- Нікчемна людино! - гнівно вигукнув чернець. - Та хто ти такий, щоб я сперечався з тобою, коли ти повинен валятися в поросі переді мною? Геть з абатства, не споганюй більше святині своєю присутністю!

Глибоко обурений владним тоном ченця, Крейслер палко вигукнув:

- А хто ти, божевільний ченче, що хочеш піднестися над усім людським? Невже ти народився вільним, без гріха? [631] Невже в голові твоїй ніколи не снувалися пекельні думки? Невже ти ніколи не збивався зі слизької стежки, яку собі обрав? І якщо пресвята Діва справді в милосерді своєму вирвала тебе з обіймів смерті, що її ти, мабуть, заслужив якимось жахливим злочином, то зробила так для того, щоб ти в покорі визнав і спокутував свої гріхи, а не блазнював, вихваляючись ласкою неба, ба навіть німбом святого, якого ти ніколи не сподобишся!

Чернець уп'явся в Крейслера лютим, зненависним поглядом і щось у нестямі забелькотів.

- І коли ти, - повів далі Крейслер, ще дужче розпалюючись, - коли ти, гордий ченче, носив ще це вбрання...

На цьому слові Крейслер підніс ченцеві до очей портрет, отриманий від майстра Абрагама. Та, тільки-но побачивши його, він, ніби в нестямному розпачі, вдарив себе кулаками по лобі і так страшно застогнав, наче йому хто завдав смертельної рани.

- Ти забирайся звідси! - крикнув Крейслер. - Ти забирайся геть із монастиря, злочинний ченче!.. Ха-ха, праведнику! Може, здибаєш отого курокрада, з яким ти злигався, то скажи йому, що ти не можеш і не хочеш боронити мене вдруге, але хай він стережеться і тримається чимдалі від моєї горлянки, а то я наштрикну його, мов жайворонка, чи так, як його брата, бо якщо треба когось наштрикнути...

Тієї миті Крейслер сам себе вжахнувся. Чернець стояв перед ним закляклий, непорушний, і досі притискаючи стиснені кулаки до чола, неспроможний не те що слово сказати, а навіть розтулити рота. Зненацька Крейслерові вчулося, наче поблизу в кущах щось зашаруділо. Чи не вискочить звідти шалений Джузеппе й не нападе на нього? І він побіг геть від того місця. Ченці саме співали на криласі вечірню, і він подався до церкви, сподіваючися там заспокоїти свою до краю схвильовану, тяжко вражену душу.

Служба закінчилась, ченці спустилися з криласа, погасли свічки. Крейслер повернувся думками до старого побожного майстра, якого згадував у своїй суперечці з ченцем Кип-ріяном. У ньому забриніла музика, благочестива музика, - то співала Юлія, - і люта буря в його грудях ущухла. Він хотів пройти через бічну капличку, двері з якої виходили в довгий коридор, а коридор вів до східців, якими Крейслер підіймався до своєї келії. [632]

Та коли він увійшов до каплиці, з підлоги насилу підвівся якийсь чернець, що досі лежав долілиць перед чудотворним образом діви Марії. При тьмяному світлі незгасимої лампади Крейслер упізнав ченця Кипріяна. Той був змучений і жалюгідний, наче щойно опритомнів. Крейслер простяг руку, щоб допомогти йому, і тоді чернець озвався тихим тремтливим голосом:

- Я вас упізнав, ви Крейслер! Згляньтесь, не покиньте мене, допоможіть мені добратися он до тієї сходинки, я там відпочину, але й ви сядьте біля мене, ближче, щоб ніхто, крім Богородиці, нас не почув. Пожалійте мене, - повів далі чернець, коли вони посідали на сходинці вівтаря, - змилуйтесь! Довіртесь мені - скажіть, чи ви не від старого Се-веріно отримали той фатальний портрет? І чи ви знаєте всю ту страшну таємницю?

Крейслер щиро признався, що отримав той портрет від майстра Абрагама Ліскова, і, нічого не приховуючи, розповів про подію в Зіггартсгофі та про те, як він, дещо зіставивши, запідозрив якийсь жахливий злочин. Видно, портрет викликає яскравий спогад про нього, а також страх перед викриттям. Чернець вислухав Крейслерову розповідь, деякі місця з якої глибоко вразили його, і хвилину помовчав. Тоді озвався трохи бадьорішим, твердішим голосом:

- Вам, Крейслере, відомо так багато, що ви повинні знати все. Слухайте ж. Той княжич Гектор, що важився на ваше життя, - мій менший брат. Ми з ним сини одного батька, князя, і я успадкував би трон, якби його не перекинула буря часу. Коли спалахнула війна, обидва ми пішли у військо, і служба привела спочатку мене, а згодом і мого брата до Неаполя. Я в ті роки віддавався всім гидотним насолодам світу, а надто ж опанувала мене шалена жага до жіноцтва. В мене була коханка, одна танцівниця, така сама гарна, як і нечестива, а крім того, я бігав за непутящими дівчатами, хоч би де вони мені траплялися.

Сталося так, що одного дня, коли вже сутеніло, я по Моло йшов назирці за двома такими створіннями. Я їх був майже наздогнав, коли це зовсім поряд слух мені різонув пронизливий голос: «Такий милий княжич, а такий шалапут! Бігає за простими дівками, коли міг би лежати в обіймах найкращої в світі князівни!» Погляд мій упав на стару обшарпану циганку, яку я кілька днів тому бачив на вулиці Толедо, коли її забирала варта за те, що у сварці вона збила [633] ковінькою з ніг водовоза, хоч який дужий той здавався. «Що тобі від мене треба, стара відьмо?» - крикнув я тій жінці, але вона миттю вилила на мене ціле відро найогиднішої, найбруднішої лайки. Навколо нас швидко зібралась юрба роззяв, що реготали, аж за боки бралися, з мого збентеження. Я хотів утекти, але стара, не встаючи з місця, схопила мене за полу й тихо сказала, скрививши своє бридке обличчя в глузливій посмішці: «Ох, княжичу, золотко моє, то ти не хочеш побути біля мене? Не хочеш послухати про гарнесеньке янголятко, що вклепалося в тебе?» На цьому слові стара насилу підвелася, мов обценьками стискаючи мої руки, і зашепотіла мені на вухо про молоду дівчину, гарну й милу, мов ясний день, і ще невинну. Стара видалася мені звичайною звідницею, а що я не мав наміру вплутуватися в нову любовну пригоду, то вирішив відкупитися від неї кількома дукатами. Проте вона не взяла грошей і, голосно сміючись, гукнула мені навздогін: «Ну йди собі, йди, соколику, скоро ти сам шукатимеш мене з великою тугою в серці!» Минув якийсь час, я більше не згадував про ту циганку, коли це одного дня, гуляючи алеєю Вілла Реале, я помітив поперед себе дівчину, що здалася мені дивовижно, неймовірно милою. Я поквапився випередити її, і коли побачив її в обличчя, то подумав, що мені відкрилися осяйні небеса справжньої краси. Я, бачите, думав тоді так, як думає грішник, і те, що я тепер, коли мені не личило б та, мабуть, і не вдалося б багато говорити про земну красу, переповідаю ті нечестиві думки, краще за будь-які описи засвідчить незвичайні чари, якими предвічний уквітчав милу Анджелу. Збоку біля тієї дами йшла чи, пак, шкандибала, спираючись на ціпок, пристойно вдягнена жінка дуже поважного віку, що впадала в око лише завдяки своїй неймовірній товщині й чудній незграбності. Хоч убрання на ній було зовсім інше, а очіпок спускався низько на чоло, я миттю впізнав у тій жінці циганку з Моло. А коли вона криво посміхнулася й ледь кивнула головою, я остаточно переконався, що не помиливсь. Я не міг відвести очей від несподіваного дива. Красуня опустила очі долу, віяло випало з її руки. Я швидко підняв те віяло і, подаючи його, доторкнувся до її пальців - вони затремтіли. І тоді в мені спалахнуло полум'я проклятої пристрасті, але я не здогадувався, що настала перша хвилина жахливого випробування, яке небо наслало на мене. Геть приголомшений, розгублений, я майже не помітив, як дівчина [634] зі своєю старою супутницею сіла в карету, що стояла в кінці алеї. Я отямився, коли вже карета рушила з місця, і тоді, мов шалений, кинувся навздогін за нею. Я ще якраз устиг побачити, що карета зупинилася біля будинку на короткій вузенькій вуличці, яка виходить на велику площу Ларго делле Піане. Дама та її супутниця злізли, і, оскільки карета зразу ж від'їхала, коли вони зайшли до будинку, я мав підстави припустити, що там було їхнє помешкання. На площі Ларго делле Піане жив мій банкір, синьйор Алессан-дро Сперці, і я вирішив, сам не знаю чому, навідати його. Гадаючи, що я завітав у справах, він дуже багатослівно почав розповідати мені, в якому вони стані. Але в мене на думці була тільки та дама, я не міг ані говорити, ані слухати щось інше, отож замість підтримувати розмову я розповів синьйорові Сперці про свою сьогоднішню пригоду. Виявилося, що синьйор Сперці знав про мою красуню більше, ніж я міг сподіватися. Бо саме він кожні півроку одержував для тієї дами солідні грошові перекази від одного торгового дому в Аугсбурзі. Звали її Анджела Бенцоні, а стару - пані Магдала Зігрун. Синьйор Сперці, в свою чергу, мав складати тому аугсбурзькому торговому домові якнайдокладніший звіт про життя дівчини, і, оскільки ще до того, як він почав порядкувати її майном, йому було доручено керувати її вихованням, його можна було вважати до певної міри її опікуном. Банкір гадав, що ця дівчина - плід заборонених стосунків між особами найвищого стану. Я висловив синьйорові Сперці свій подив з приводу того, що такий скарб довірено дуже непевній жінці, - адже та стара тиняється вулицями в брудному циганському дранті і, мабуть, не від того, щоб зіграти роль звідниці. Але банкір запевнив мене, що немає вірнішої, турботливішої няньки за ту стару, яка приїхала сюди зі своєю вихованкою, ще коли тій було лише два роки. А що іноді нянька вбирається циганкою, то це просто чудернацька примха, яку їй прощають у цій країні, де кожному дозволено надягти маску... Але я повинен розповідати коротко! Незабаром стара, нап'явши своє циганське вбрання, розшукала мене й сама привела до Анджели, яка, вся зашарівшись, з милою дівочою сором'язливістю освідчилась мені в коханні. Збитий з пантелику, я все ще мав стару за ницу звідницю, що розплоджує гріх, але невдовзі переконався в протилежному. Анджела була цнотлива й чиста, мов сніг, і там, де я гадав віддатися гріховним утіхам, я навчився [635] вірити в доброчесність, яку тепер, звісно, мушу визнати за пекельну ману, наслану дияволом. І що дужче розпалювалась моя пристрасть, то більше піддавався я старій, яка безперестанку нашіптувала мені на вухо, що я повинен побратися з Анджелою. Шлюб наш мав відбутися таємно, але колись настав би день і я привселюдно увінчав би чоло своєї дружини князівською діадемою. Анджела, мовляв, такого самого роду, як і я.

Ми повінчалися в каплиці церкви Сан Філіппо. Мені здавалося, ніби я потрапив до раю. Я порвав усі свої зв'язки, полишив службу, мене більше не бачили в тих колах, де я раніше по-блюзнірському віддавався всілякій розпусті. Але саме ця зміна способу життя й зрадила мене. Танцівниця, яку я кинув, вистежила, де я буваю щовечора, й відкрила моєму братові таємницю мого кохання, гадаючи посіяти в його душі зерно своєї помсти. Брат мій прокрався за мною до Анджели й застав мене в її обіймах. Гектор жартівливо вибачився за свою недоречну появу й почав мені дорікати, що я, мовляв, надто самозакоханий, що я ніколи не обдаровував його щирою, дружньою довірою, проте я добре помітив, як його вразила неземна врода Анджели. Іскра викресалась, і в серці його спалахнуло полум'я несамовитої пристрасті. Він приходив часто, хоча лише в ті години, коли знав, що застане там мене. Мені раптом здалося, ніби Анджела відповіла на його божевільне кохання, і всі фурії ревнощів накинулись на мене, роздираючи мені груди. Я пізнав, що таке пекло з його жахами! Якось, зайшовши до Андже-линих покоїв, я немов почув Гектарів голос у сусідній кімнаті. З помертвілим серцем я став мов укопаний. Зненацька з сусіднього покою вискочив, мов божевільний, Гектор, весь червоний, з дико витріщеними очима. «Більше ти, клятий, не стоятимеш мені поперек дороги!» - вигукнув він, пінячися з люті, вихопив кинджал і вгородив його мені по саме руків'я в груди. Хірург, якого покликали, сказав, що пробито серце. Пресвята діва Марія появила чудо, знов подарувавши мені життя.

Останні слова чернець проказав тихим тремтячим голосом і, здавалося, поринув у похмурі роздуми.

- А що ж, - спитав Крейслер, - а що ж сталося з Анджелою?

- Коли вбивця хотів натішитись плодами свого лиходійства, - відповів чернець глухим, замогильним голосом, - [636]мою кохану схопили смертельні корчі, й вона в його обіймах попрощалася з білим світом. Отрута...

Мовивши це слово, чернець повалився долілиць і захрипів, ніби помираючи. Крейслер смикнув за било дзвона і зірвав на ноги весь монастир. Збіглися ченці й віднесли зомлілого Кипріяна до монастирського шпиталю.

Наступного ранку Крейслер застав абата в незвичайно доброму гуморі.

- Ха-ха! - привітав той Крейслера.- Ха-ха, мій Йоган-несе, ви не хочете повірити, що й у наші часи трапляються чудеса, а вчора в церкві самі сотворили найбільше чудо, яке тільки може бути. Скажіть, що ви зробили з нашим гордовитим святим, що він лежить, немов розкаяний, упосліджений грішник і, по-дитячому боячись смерті, слізно благає нас усіх простити йому те бажання стати вище за нас? Невже ви примусили того, хто досі від вас вимагав сповіді, самого висповідатись перед вами?

Крейслер не бачив жодної причини замовчувати, що відбулося між ним і ченцем Кипріяном. І він розповів усе, почавши від щирої, але суворої проповіді, яку він прочитав бундючному ченцеві, коли той принизив священне мистецтво музики, і закінчивши страшним нападом, що стався з Кипріяном, коли він вимовив слово «отрута». Потім Крейслер сказав, що він, власне, й досі не знає, чому портрет, якого так боїться княжич Гектор, однаково діє і на ченця Кипріяна. Так само йому незрозуміло, яким чином майстер Абрагам виявився вплутаним у ті жахливі події.

- Справді, - мило усміхаючись, мовив абат, - справді, мій любий сину Йоганнесе, наші з вами стосунки тепер зовсім не ті, що були ще кілька годин тому. Стійка душа, тверде переконання, а особливо, мабуть, глибоке, правдиве почуття, сховане в наших грудях, немов дивовижне пророче прозріння, - все це разом здатне досягти більшого, ніж най-гостріший розум і найдосвідченіший, найпроникливіший погляд. Ти довів це, Йоганнесе, вживши зброю, яку вклали в твої руки, не навчивши тебе, як нею користуватися, так спритно і так вчасно, що відразу звалив додолу ворога, якого, може, і найпродуманіший план військових дій не змусив би втекти з поля бою. Сам того не знаючи, ти зробив послугу мені, монастиреві, а може, навіть взагалі церкві, - послугу, корисні наслідки якої годі оцінити. Тепер я можу і хочу бути цілком щирим з тобою, я відвертаюся від тих, хто хотів [637] нашкодити тобі, ввівши мене в оману. Покладися на мене, Йоганнесе! Дозволь мені подбати про те, щоб прекрасне бажання, яке ти плекаєш у своїх грудях, здійснилося. Твоя Цецілія - ти знаєш, яку милу істоту я маю на гадці... Та поки що помовчімо про це! Те, що ти ще хотів би довідатись про жахливу подію в Неаполі, можна розповісти кількома словами. По-перше, наш достойний брат Кипріян у своїй розповіді не захотів згадати про одну обставину: Анджела померла від отрути, яку він, охоплений таємними, пекельними ревнощами, підсипав їй сам. Майстер Абрагам перебував тоді в Неаполі під ім'ям Северіно. Він сподівався знайти сліди своєї втраченої К'яри і справді знайшов їх, бо йому трапилась на шляху та стара циганка на ім'я Магдала Зігрун, про яку ти вже знаєш. Стара звернулась до нього, коли сталося найстрашніше, і, перше ніж залишити Неаполь, доручила йому цей портрет, таємниця якого тобі ще не відома. Натисни сталевий ґудзик на рамці, і портрет Антоніо відскочить, бо він править лише за накривку. Тоді ти не тільки побачиш портрет Анджели, а й до рук тобі потраплять кілька надзвичайно важливих папірців, бо в них ти знайдеш докази подвійного вбивства. Тепер ти бачиш, чому твій талісман виявляє таку могутню дію. Майстер Абрагам, мабуть, ще не раз стикався з братами, але про це він сам зуміє розповісти тобі краще за мене. А тепер, Йоганнесе, ходімо довідаємось, як почуває себе хворий брат Кипріян!

- А як же чудо? - спитав Крейслер, глянувши на те місце над малим вівтарем, де він сам разом з абатом вішав картину, про яку ласкавий читач, мабуть, іще пам'ятає. Та він неабияк здивувався, побачивши там знов «Святу родину» Леонардо да Вінчі. - А як же чудо? - спитав він ще раз.

- Ви маєте на увазі, - відповів абат, дивно глянувши на нього, - ви маєте на увазі ту прекрасну картину, що висіла тут? Я звелів тим часом повісити її в шпиталі. Наш бідолашний брат Кипріян, мабуть, почуватиме себе дужчим, споглядаючи на неї. Може, свята діва Марія ще раз прийде йому на поміч.

У себе в кімнаті Крейслер знайшов листа від майстра Абрагама такого змісту:

«Любий Йоганнесе!

В дорогу! В дорогу! Кидайте абатство і якомога швидше вертайтеся сюди! Нечистий заварив тут таку кашу собі на радість, що ви не уявляєте! Коли прийдете, скажу більше, [638] а писати немає сили, бо все стоїть мені в горлі руба, аж душить мене. Про себе, про зорю надії, що зійшла наді мною, - жодного слова. Поспішаю повідомити лише ось що. У нас ви вже застанете не радницю Бенцон, а графиню фон Еше-нау. Диплом із Відня вже прибув, і про майбутнє одруження Юлії з достойним княжичем Ігнатієм уже майже оголошено. Князь Іреней виношує думку про новий трон, на якому він сидітиме всевладним володарем. Бенцон, чи, пак, графиня фон Ешенау обіцяла йому це. Княжич Гектор тим часом грався в хованку, аж поки його справді відкликали до війська. Скоро він повернеться, і тоді, мабуть, відбудеться двоє весіллів. Ото буде весело! Сурмачі вже полощуть горлянки, скрипалі натирають смички, зіггартсвайлерські свічкарі готують смолоскипи, але... Незабаром іменини княгині, отоді я влаштую щось особливе, але ви повинні бути тут. Краще вирушайте в дорогу зразу ж таки, як прочитаєте цього листа! Біжіть щодуху! Скоро побачимось. A propos(1), остерігайтесь попів, хоч абата я дуже люблю. Прощавайте!»

(1) До речі {франц.).

Лист старого майстра був такий короткий і такий значущий, що

Книга: Ернст Теодор Амадей Гофман Життєва філософія кота Мура разом з уривками біографії капельмейстера Йоганнеса Крейслера, випадково знайденими серед аркушів макулатури Переклад Євгена Поповича

ЗМІСТ

1.	Ернст Теодор Амадей Гофман Життєва філософія кота Мура разом з уривками біографії капельмейстера Йоганнеса Крейслера, випадково знайденими серед аркушів макулатури Переклад Євгена Поповича
2.	ПЕРЕДНЄ СЛОВО АВТОРА, НЕ ПРИЗНАЧЕНЕ ДЛЯ ДРУКУ Спокійно і...
3.	Розділ другий ЮНАК ПІЗНАЄ ЖИТТЯ. БУВАВ І Я В АРКАДІЇ (М....
4.	ТОМ ДРУГИЙ Розділ третій МІСЯЦІ...
5.	Розділ четвертий КОРИСНІ НАСЛІДКИ ВИЩОЇ КУЛЬТУРИ. МІСЯЦІ...
6.	ДОПИСКА ВИДАВЦЯ Наприкінці другого тому видавець змушений...

На попередню



Додати в закладки

  
Переклад Translate