Додати в закладки
Переклад Translate
Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
Скачати одним файлом. Книга: Джанатан Свіфт Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів Переклад Ю.Лісняка
ЧАСТИНА ДРУГА ПОДОРОЖ ДО БРОБДІНГНЕГУ Розділ І Опис шторму. З корабля посилають баркас по прісну воду; автор вирушає в ньому досліджувати країну. Залишеного на березі, його підбирав один тубілець і відносить до фермера. Як прийняли автора на фермі; різні пригоди, що трапилися там. Опис жителів того краю
Приречений вдачею своєю та долею на діяльне неспокійне життя, я через два місяці після повернення додому знову залишив рідний край і 20 червня 1702 року сів у Даунсі на корабель «Пригода», який ішов до Сурата під командою капітана Джона Ніколаса, корнуельця. До мису Доброї Надії, де ми спинилися, щоб запастися прісною водою, віяв попутний вітер, але раптом виявилось, що корабель протікає, а до того й капітан наш захворів на пропасницю. Ми розвантажили судно й зазимували. Аж наприкінці березня ми нарешті поставили вітрила і щасливо минули Мадагаскарську протоку; та коли опинились на північ від острова Мадагаскар, десь на п'ятому градусі південної широти, помірні вітри, що звичайно віють у цих морях від початку грудня до початку травня з північного заходу, 19 квітня раптом подули куди з більшою силою і віяли просто з заходу цілих двадцять днів; за цей час нас віднесло трохи на схід від Молуккських островів та градусів на три на північ від екватора, як обчислив 2 травня наш капітан. Вітер тоді вже вщух, і настав цілковитий штиль, з якого я дуже тішився; але наш капітан, маючи великий досвід у плаванні цими морями, звелів нам усім готуватись до шторму, і він справді зірвався наступного дня, коли подув південний вітер, званий тут південним мусоном.
Бачачи, що вітер дужчає, ми згорнули блінд і збиралися вже згортати фок. Погода дедалі гіршала, ми обдивилися, чи добре прикріплені гармати, і прибрали бізань. Судно було в чистому морі, і ми вирішили краще йти за вітром, ніж прибрати всі вітрила і здатися на волю хвиль. Ми й поставили зарифлений фок; а потім вибрали шкоти. Румпель лежав на курсі фордевінд. Корабель тримався добре. Ми закріпили передній нірал, але вітрило розірвалося; тоді ми спустили рею і зняли з неї вітрило та весь такелаж. Шторм лютував; море загрозливо бурхало. Натягнувши румпель-шкот, ми полегшили роботу стерничого. Ми не збиралися спускати стеньги, а залишили всю оснастку, бо судно йшло за вітром, а стеньги, як відомо, допомагають керувати кораблем і прискорюють його хід, тим більше, що перед нами було відкрите море. Коли буря вщухла, ми поставили грот та фок і лягли в дрейф; потім поставили бізань і грот- та формарсель. Ми йшли на ост-норд-ост при південно-західному вітрі. Ми взяли галси на штирборт, послабили браси на завітряних реях, збрасопили під вітер і міцно притягли буліні, закріпивши їх. Ми маневрували бізанню, намагаючись використовувати вітер, і йшли так круто до вітру, як тільки могли. Під час цього шторму, слідом за яким знявся сильний вест-зюйд-вест, нас, за моїми підрахунками, віднесло ліг на п'ятсот на схід, тож і найдосвідченіший моряк на борту не міг визначити точно, в якій частині океану ми опинилися. Харчів ми мали досить, корабель не протікав, екіпаж був у доброму здоров'ї; бракувало тільки питної води, і це дуже непокоїло нас. Щоб нас не занесло до північно-західних берегів Великої Татарії, а потім і до Льодовитого океану, ми визнали за краще йти тим самим курсом, аніж повертати далі на північ.
Шістнадцятого червня 1703 року юнга на марсі побачив землю. Сімнадцятого ми підійшли до великого острова чи континенту (ми не знали того), на південному боці якого вибігала в море недовга коса, а за нею виднілася затока, надто мілка для судна тоннажем понад сто тонн. Ми кинули якір за лігу від затоки, капітан вирядив баркас з десятком добре озброєних матросів, давши їм посуд для води, якщо вони її знайдуть. Я попросив у капітана дозволу поїхати з ними, щоб оглянути країну й зробити, коли пощастить, якісь відкриття. Приставши до берега, ми не знайшли ні річки, ні джерельця, ні будь-яких ознак людей. Через те матроси, шукаючи прісної води, розбрелися узбережжям, а я подавсь один у протилежний бік. Пройшовши з милю і не знайшовши нічого цікавого, крім голого, скелястого грунту, я відчув утому і почав повільно вертатися до затоки; ось переді мною відкрилась широчінь моря, і я побачив, що всі матроси сидять уже в човні й чимдуж веслують до судна. Я хотів був гукнути до них (хоч мене однаково не почули б), як раптом угледів, що за ними женеться в морі якийсь гігант, широко ступаючи у воді, що сягала йому до колін. Але наші [89] встигли на півліги випередити його, та й море навкруги було всіяне гострими скелями, так що страховище не зуміло наздогнати човна. Все це мені розповіли вже потім, бо тоді я не наважився чекати кінця тієї жахливої пригоди, а кинувся щодуху бігти тією самою дорогою, якою йшов був раніше, і видерся на стрімкий пагорб, звідки добре було видно навколишню місцевість. Я побачив оброблені лани, але найбільше вразили мене луки, де трава досягала двадцяти футів.
З пагорба я спустився на битий шлях - принаймні так мені здавалося, бо для тубільців то була всього-на-всього стежечка серед ячмінного поля. Я йшов тою стежкою деякий час, не бачачи майже нічого довкола, бо вже надходили жнива і стебла були щонайменше сорок футів заввишки. Аж через годину я дійшов до кінця цього поля, обгородженого тином, не нижчим від ста двадцяти футів та обсадженого деревами такої висоти, що я зовсім не міг її визначити. До сусіднього лану вів перелаз, що мав чотири приступки та ще й величезний камінь нагорі. Вилізти на цей перелаз я не міг, бо кожна приступка була шість футів заввишки, а верхній камінь - понад двадцять. Поки я шукав щілини в огорожі, з суміжного поля до перелазу підійшов тубілець такого зросту, як і той, що гнався за нашим човном. Кожен крок його дорівнював, наскільки я міг судити, приблизно двадцяти ярдам, а на зріст він був такий, як сільська дзвіниця. До краю вражений і переляканий, я сховався у ячмінь і звідти спостерігав, як він зліз на перелаз і, озираючись на сусідній лан праворуч, почав кликати когось голосом у багато разів гучнішим, ніж наш голос у рупор; спершу мені навіть здалося, що то грім: з такої-бо височини він лунав. На поклик з'явилося ще семеро таких самих страховищ із серпами, завдовжки з шість наших кіс. Ці люди були вдягнені бідніше, ніж перший, і були, мабуть, його слугами або наймитами; вислухавши його, вони пішли жати на той лан, де я ховався. Я прагнув утекти від них якомога далі, але пересуватися доводилось із великими труднощами, бо стебла ячменю були одне від одного не більше як на фут і я насилу протискувався між ними. Проте я все-таки сяк-так добувся до ділянки, де ячмінь виліг від вітру та дощу. Тут уже я не міг ступити й кроку, бо стебла так поперепліталися, що протиснутись між ними було зовсім неможливо, а остюки поваленого колосся були такі цупкі та гострі, що крізь одяг впиналися мені в тіло. Тим часом [90] я чув, що женці наблизились ярдів на сто до мене. Знесилений утомою і пригнічений горем, я в розпачі ліг у борозну, щиро бажаючи вмерти, і став оплакувати свою дружину й осиротілих дітей та клясти свою шалену впертість, яка штовхнула мене на другу подорож усупереч порадам усіх моїх родичів та друзів. Серед таких сумних думок у моєму мозку майнула згадка про Ліліпутію, де мене вважали за найбільше чудо в світі, де я здатний був однією рукою тягти за собою увесь імператорський флот і здійснити багато інших вчинків, які будуть занесені назавжди в літописи цієї імперії і здадуться неймовірними майбутнім поколінням, хоч вони й засвідчені мільйонами очевидців. Я передбачав, що ці велетні дивитимуться на мене із зневагою, бо їм я здаватимусь таким самим нікчемним створінням, яким виглядав би серед нас ліліпут. Проте я розумів, що це буде ще моїм найменшим лихом, бо коли людська жорстокість і лють, як свідчать спостереження, збільшуються пропорційно до зросту, то чого ж я мав сподіватись тепер, крім перспективи бути з'їденим першим-ліпшим із цих велетенських варварів, котрому трапиться впіймати мене? Безперечно, філософи мають рацію, коли кажуть, що уявлення про велике і мале - відносні, що вони визначаються тільки в порівнянні. Може статись, долі заманеться влаштувати так, що й ліліпути зустрінуть народ, менший від них-настільки, наскільки вони були менші від мене. І хтозна, чи немає в якій-небудь далекій, не відкритій ще нами частині світу породи смертних, які перевершують своїм зростом навіть оцих велетнів?
Незважаючи на переляк та розгубленість, я так заглибився в ці міркування, що опам'ятався тільки тоді, коли один із женців підійшов ярдів на десять до борозни, де я лежав; за мить він мав або розрізати мене серпом, або розчавити ногою. Отож, коли він зібрався ступити ще один крок, я з переляку закричав на все горло. Велетень спинився, уважно подивився собі під ноги й нарешті угледів мене на землі. З хвилину він вагався, маючи па обличчі отой вираз, який маємо ми, коли хочемо схопити якусь небезпечну звірючку так, щоб вона не подряпала або не вкусила нас (я сам так хапав ласиць в Англії). Нарешті великим та вказівним пальцями він зважився взяти мене ззаду за поперек і, щоб краще роздивитися, підніс ярдів на три до очей. Вгадавши його намір, я, на своє щастя, настільки опанував себе, що не пручався, [91] вони він, боляче стискуючи мої боки, щоб я не вислизнув з-поміж його пальців, тримав мене футів на шістдесят над землею. Я тільки дозволив собі звести вгору очі, благально скласти руки і вимовити кілька слів сумним, приниженим тоном, який найбільше пасував до мого становища. Я весь час боявся, що він жбурне мною об землю, як ми кидаємо маленьке бридке звірятко, збираючись розчавити його. Але щаслива доля мене врятувала: мій голос та рухи, очевидно, зацікавили його, і він почав пильніше приглядатися до мене, ніби до якоїсь дивовижі, зачудовано дослухаючись до моєї членороздільної мови, хоч і не розумів її. Тим часом я не міг більше стриматись і почав стогнати, плакати та крутити головою, силкуючись показати, що своїми пальцями він завдає мені нестерпного болю. Він, здається, збагнув, чого я хочу, бо, піднявши полу камзола, обережно поклав мене туди і побіг до хазяїна - того самого заможного фермера, якого я першого побачив па полі.
Фермер, вислухавши (як я здогадався) все, що зміг йому розповісти про мене наймит, узяв соломинку, з добру палицю завбільшки і підняв нею поли мого камзола, думаючи, очевидно, що це якась особлива оболонка, дарована мені природою; потім він здмухнув мені з лоба волосся, щоб краще роздивитись моє обличчя. Скликавши своїх наймитів, він запитав їх (про це я дізнався згодом), чи не бачили й вони коли-небудь на полях інших звіряток, схожих на мене. Далі він обережно поставив мене навкарачки на землю, але я відразу звівся на ноги й почав повільно походжати сюди-туди, даючи зрозуміти цим людям, що не маю наміру тікати. Тоді вони, щоб краще бачити мої рухи, посідали всі долі круг мене. Я скинув капелюха і низенько вклонився фермерові. Потім упав навколішки, звів угору руки й очі і якнайголосніше промовив кілька слів; витягши з кишені гаманець із золотими монетами, я покірливо подав його фермерові. Велетень поклав гаманець на долоню і підніс його до самих очей, щоб краще роздивитись; потім, витягши з рукава шпильку, він кілька разів штрикнув нею в гаманець, але так і не здогадався, що це таке. Тоді я на мигах попросив його покласти руку на землю, відкрив гаманець і висипав йому в жменю все золото. Там було шість іспанських золотих, по чотири пістолі кожен, і щось із двадцять чи тридцять дрібніших монет. Послинивши мізинця, він підняв ним спочатку одну велику монету, потім другу і, як [92] видно, так і не добравши, що воно може бути, знаками звелів мені заховати їх назад у гаманець, а гаманець покласти до кишені, що я і зробив після невдалих спроб вручити йому золото в подарунок.
Поступово фермер переконався, що має справу з розумним створінням. Він раз у раз звертався до мене з словами, та голос його відлунював у моїх вухах, немов шум води в лотоках млина, дарма що говорив він дуже виразно. Я відповідав йому якомога голосніше, різними мовами, і велетень щоразу схиляв вухо ярдів на два до мене, але ми все-таки не могли порозумітися. Нарешті він відіслав наймитів жати, а сам вийняв з кишені хусточку, згорнув її вдвоє, поклав собі на ліву долоню і, спустивши Руку до землі, запропонував мені злізти на неї. Я легко міг зробити це, бо долоня його була завтовшки не більше як фут. Я вирішив, що мені слід скоритися, а щоб не впасти, ліг на хусточку, простягтись на весь зріст; фермер для більшої безпеки вкрив мене хусточкою по самісіньке підборіддя і поніс додому. Там він покликав дружину й показав мене їй, але та заверещала й утекла, як тікають англійські жінки, уздрівши жабу або павука. Проте, побачивши згодом мою добру поведінку й те, що я слухняно корюся кожному знакові її чоловіка, вона примирилася зі мною і мало-помалу почала ставитись до мене дуже ласкаво.
Було близько полудня, і наймичка подала обід. Складався він з однієї лише м'ясної страви (як і годиться в господі звичайного хлібороба), а таріль, на якому її принесли, мав принаймні двадцять чотири фути в діаметрі. Родина, що зібралася за столом, складалася з фермера, його дружини, трьох дітей і старої бабусі. Коли всі посідали, фермер примістив мене неподалік від себе на столі, па висоті тридцяти футів від підлоги. Я страшенно боявся впасти й старався триматись якомога далі від краю стола. Жінка відкраяла мені маленький шматочок м'яса, вломила трохи хліба й поклала переді мною. Я низенько вклонився їй, витяг свій ніж та виделку і заходився їсти, чим страшенно захопив їх. Господиня послала наймичку принести найменшу чарку, в яку поміщалося близько двох галонів, і налила туди якогось напою. Ледве-ледве обхопивши посудину обіруч, я щонайпоштивіше випив до її милості і виголосив коротеньку промову по-англійському, намагаючись вимовляти кожне слово якнайголосніше, чим викликав у моїх слухачів вибух сміху, що мало не [93] оглушив мене. Трунок нагадував легке яблучне вино і був досить приємний на смак. Потім фермер кивком голови покликав мене; та я, дуже здивований усім баченим,- як то легко зрозуміє і дарує мені ласкавий читач,- дорогою спіткнувся об скоринку хліба і упав обличчям на стіл, не заподіявши собі, правда, ніякої шкоди. Підвівшися й помітивши, що моє падіння дуже схвилювало цих добрих людей, я помахав у себе над головою капелюхом (якого, бувши людиною вихованою, тримав під пахвою) і тричі скрикнув «ура» на знак того, що не забився. Та коли я підійшов до хазяїна (так я називатиму далі фермера), його найменший син, який сидів поряд, десятирічний пустун, схопив мене за ноги й підняв так високо, що я ввесь затрусився зі страху; але батько вихопив мене з його рук, і, давши синові такого ляпаса, що скинув би з сідла цілий ескадрон європейської кавалерії, звелів йому вийти з-за столу. Побоюючись, щоб хлопець не затаїв проти мене гніву, і згадавши, як наші діти люблять мордувати горобців, кролів, кошенят та цуценят, я впав навколішки і, показуючи пальцем на пустуна, дав, як міг, зрозуміти хазяїнові, що прошу його пробачити сина. Батько погодився, і хлопець знову сів до столу; а я підійшов і поцілував йому руку, яку хазяїн узяв і нею ніжно погладив мене.
Під час обіду на коліна до хазяйки скочив її улюблений кіт. Почувши позад себе шум, неначе від дванадцяти панчішних верстатів, я повернув голову й побачив, що то муркоче звір, судячи з розмірів його голови та лапи, утричі більший від нашого бика; його годувала та гладила хазяйка. Лютий вигляд цього звіра завдав мені великого страху, хоч я й стояв на протилежному кінці стола, футів за п'ятдесят від кота, а хазяйка міцно тримала його, щоб він не кинувся і не схопив мене у свої пазури. Та виявилося, що мені не загрожувала небезпека, бо кіт зовсім не звернув на мене уваги, навіть коли хазяїн підніс мене ярдів на три до нього. Я нерідко чув, та й сам пересвідчився в цьому під час своїх подорожей, що хижі звірі завжди нападають на тих, хто від них тікає або виявляє страх перед ними, і вирішив у цьому небезпечному становищі нічим не показувати занепокоєння. П'ять або шість разів я хоробро пройшовся перед самісінькою мордою кота - не далі як за пів-ярда,- і він не те що не займав мене, а ще й відсувався назад, немов лякався більше, ніж я. Троє чи четверо собак, що під час обіду - як то звичайно [94] буває по фермерських господах - увійшли в кімнату, лякали мене менше, хоч один із них - дог - був учетверо більший від слона, а другий - хорт - ще вищий, але худіший за нього.
Під кінець обіду ввійшла мамка з однорічною дитиною на руках. Дитина зразу помітила мене і, думаючи, що то нова цяцька, з притаманною немовлятам красномовністю заверещала так, що крик її напевне почули б на Лондонському мосту, якби вона була в Челсі. Мати, щоб побавити свою улюбленицю, взяла мене й піднесла до дитини, що миттю схопила мене за поперек і засунула мою голову собі в рот. Я скрикнув так голосно, що пустунка, злякавшись, упустила мене з рук, і я неминуче скрутив би собі в'язи, якби мати не підставила свій фартух. Щоб заспокоїти дитину, мамка почала забавляти її торохтілкою - вона нагадувала барило, повне великих каменюк, і була прив'язана канатом до поперека дитини. Та все було марно, і тоді мамці довелося вдатись до крайнього засобу, давши дитині грудь. Мушу признатись, що жодна річ ніколи не викликала в мене більшої огиди, ніж ця велетенська грудь, і я не можу ні з чим порівняти її, щоб дати допитливому читачеві хоч якесь уявлення про її розмір, форму та колір. Вона випиналася на шість футів, а в обводі мала не менш ніж шістнадцять. Сосок був завбільшки як половина моєї голови, а поверхня його, як і вся шкіра навколо, так рясно засіяна плямами, прищами та ластовинням, що чогось гидотнішого й уявити собі не можна. Я бачив усе це зблизька, бо мамка, щоб було зручніше годувати, сіла, а я стояв на столі. Це навело мене на деякі роздуми з приводу гарної шкіри наших англійських дам, які здаються нам такими вродливими лише тому, що вони однакового з нами зросту, а їхні вади можна бачити тільки крізь збільшувальне скло, що ясно показує, яка насправді груба, шорстка й погано забарвлена найніжніша й найбіліша шкіра.
Пригадую, що коли я був у Ліліпутії, колір обличчя тих малесеньких людей здавався мені найпрекраснішим у світі. А коли одного разу я заговорив на цю тему з одним із тамтешніх учених, щирим моїм приятелем, то він сказав, що обличчя моє здається йому здаля куди кращим і не таким горбкуватим, як зблизька, коли я беру його на руки й підношу до свого лиця, яке з першого погляду, признався він, просто вжахнуло його. Він казав, що бачить у моїй шкірі глибокі ями, що кожна волосинка [95] моєї бороди вдесятеро грубша за щетину кабана, а колір обличчя - строкатий і взагалі неприємний для ока. Тим і часом, дозволю собі зауважити, я не темніший на виду за більшість моїх земляків-чоловіків і дуже мало засмаг, подорожуючи. З другого боку, розмовляючи зі мною про дам імператорського двору, він часто говорив, що в одної - ластовиння, в другої - завеликий рот, в третьої - довгий кіс, але я цього ніяк не міг добачити. Хоча такі міркування не дуже нові, я хочу поділитись ними, щоб читач не подумав, ніби оті велетні - справді потвори. Навпаки, треба визнати, що вони - гарний народ; зокрема, риси обличчя мого хазяїна, коли я дивився на нього з землі, з відстані в шістдесят футів, здавались дуже пропорційними, дарма що він простий фермер.
По обіді хазяїн пішов до своїх наймитів, наказавши дружині, як я догадався про те з його тону та жестів, подбати про мене. Я дуже стомився і хотів спати. Помітивши це, хазяйка поклала мене на своє ліжко і вкрила чистою білою носовою хусткою, куди більшою й цупкішою, ніж грот нашого військового корабля.
Я проспав години зо дві, й мені приснилося, ніби я вдома, з дружиною та дітьми; тому я страшенно зажурився, коли, прокинувшись, побачив себе у величезній кімнаті футів двісті або триста завширшки та двісті заввишки, на широчезному - не менш як двадцять ярдів - ліжку. Моя хазяйка в якихось домашніх справах вийшла з дому й замкнула двері на ключ. Ліжко височіло над підлогою ярдів на вісім, а тим часом природна потреба настійно змушувала мене зійти з нього. Кликати когось я не наважувався, а якби й покликав, це однаково було б марно, бо мій слабкий голос навряд чи долинув би через такий великий простір до кухні, де була тоді вся родина. Поки я перебував у такій скруті, два пацюки видряпались по запоні на ліжко й забігали по ньому, принюхуючися. Один з них підбіг близько до мого обличчя і я, вжахнувшися, скочив на ноги й видобув для захисту тесак. Ці страшелезні тварюки зухвало напали на мене з обох боків, і одна з них торкнулася передньою лапою мого коміра, але мені пощастило розпороти їй черево перше, ніж вона встигла заподіяти мені шкоду. Пацюк упав мені до ніг, а другий, побачивши сумну долю товариша, кинувся навтіки, теж залишаючи кривавий слід з великої рани на спині. Вчинивши цей подвиг, я став любенько походжати по ліжку, щоб звести дух і заспокоїтися. Пацюки були зростом з [96] великих собак, але куди моторніші та лютіші, отож, якби перед сном я зняв пояс із тесаком, вони, безперечно, розірвали б мене на шматки і зжерли. Я виміряв хвіст мертвого пацюка: він був без одного дюйма два ярди завдовжки. Мені гидко було стягати пацюка з ліжка, де він ще спливав кров'ю; помітивши в ньому деякі ознаки життя, я сильним ударом перетяв йому шию і зовсім доконав його.
Незабаром увійшла до кімнати хазяйка і, побачивши, що я ввесь у крові, підбігла до ліжка й узяла мене на руки. Я показав на мертвого пацюка, сміхом та знаками даючи їй зрозуміти, що він не заподіяв мені шкоди. Жінка надзвичайно зраділа і, покликавши наймичку, звеліла їй взяти пацюка щипцями і викинути у вікно. Потім вона поставила мене на стіл; я показав їй свій скривавлений тесак, витер його об полу і вклав у піхви. Мені дуже кортіло зробити ще щось, чого ніхто інший замість мене зробити не міг, і я всіляко намагався пояснити хазяйці, щоб мене спустили на підлогу. Коли ж вона поставила мене долі, я посоромився показати виразніше, чого мені треба, і лише тицяв пальцем на двері та раз у раз уклонявся. Добра жінка хоч і з великими труднощами, але збагнула, нарешті, в чому річ; вона знов узяла мене на руки, винесла в садок і опустила на землю. Відійшовши ярдів на двісті вбік, я на мигах попросив її не дивитись і не йти слідом за мною, тоді заховався між двома листками щавлю і там справив природну потребу.
Сподіваюся, ласкавий читач пробачить мені всі ці дрібні деталі. Хоч якими незначними вони можуть видатися для людей обмежених, вони, проте, допоможуть філософові збагатити свої думки та уяву і використати їх для громадського та приватного добра, що й було єдиною моєю метою, коли я вирішив пустити в світ оцей та інші описи своїх мандрів; я найбільше дбаю про правду й уникаю будь-яких прикрас чи то наукового, чи то літературного характеру. Що ж до цієї моєї подорожі, то вона справила на мене таке сильне враження і так глибоко закарбувалася в моїй пам'яті, що, переносячи ті пригоди на папір, я не обминув ані найменшої подробиці. Але згодом, прискіпливо переглядаючи рукопис, я викреслив багато не дуже важливих місць, які були в першому варіанті, боячись докорів за нудність та дріб'язковість, у яких так часто і, мабуть, небезпідставно звинувачують мандрівників. [97]
ЗМІСТ
На попередню
|