Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Джанатан Свіфт Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів Переклад Ю.Лісняка

У мене завжди було передчуття, що рано чи пізно я знову буду вільний, хоч сказати, як це станеться або скласти більш-менш реальний план втечі я не міг. Корабель, яким я приїхав, був перший бачений біля них берегів, і король суворо наказав витягати на берег усяке судно, яке будь-коли з'явиться, і разом з екіпажем та пасажирами приставляти його возом до Лорбрелгреда. Йому дуже хотілося знайти жінку однакового зі мною зросту, з якою я міг би мати дітей. Але я волів би померти, ніж зганьбити себе, залишивши нащадків, що жили б у клітках, немов приручені канарки, а потім їх, мабуть, ще й продавали б, як дивину, на втіху місцевим вельможам. Правда, зі мною поводилися вельми ласкаво: я був улюбленцем великого короля та королеви й утіхою всього двору, але щось у цьому ставленні ображало мою людську гідність. Я ніколи не міг забути залишеної дома сім'ї. Мені хотілося жити серед людей, з якими я розмовляв би як рівний, і ходити по вулицях та полях, не боячись, що мене розчавлять, мов жабу або маленьке цуценятко. На щастя, моє визволення настало скоріше, ніж я того сподівався, і в досить незвичайний спосіб, про що я зараз докладно й правдиво розповім.

Я прожив уже два роки в тій країні; на початку третього року мені з Гламделкліч довелося супроводити короля й королеву в подорожі до південного узбережжя держави. Мене, як я вже казав, звичайно возили в дорожній скриньці, що являла собою дуже зручну кімнату в дванадцять футів завширшки. До чотирьох кутків стелі я наказав підвісити на шовкових нитках гамак, що послаблював струси, коли слуга іноді, на моє бажання, віз мене перед собою на сідлі, а також часто правив мені в дорозі за ліжко. У стелі, над самим гамаком, тесляр на моє прохання випиляв отвір з квадратний фут завбільшки для доступу свіжого повітря в спеку; цю продухвину я міг, коли хотів, затуляти лядою, що ходила в жолобках.

Діставшись кінцевої мети нашої подорожі, король вирішив відпочити кілька днів у своєму палаці біля Фленфласніка [135] - міста миль за вісімнадцять від узбережжя. Гламделкліч і я дуже потомилися; я трохи застудився, а бідна дівчинка почувала себе такою слабою, що мусила сидіти в своїй кімнаті. Мені кортіло побачити океан, бо тільки ним я міг би втекти звідти, коли це мені взагалі судилося. Удавши з себе зовсім хворого, я попросив пустити мене до моря подихати свіжим повітрям у супроводі одного пажа, якого я дуже любив і на якого мене іноді звіряли. Ніколи не забуду, як неохоче дала свою згоду Гламделкліч, як зворушливо наказувала вона пажеві доглядати мене і як ревно плакала, прощаючись зі мною, немов передчувала те, що мало статися. Хлопець забрав мене разом із скринькою і за півгодини приніс на скелястий морський берег. Там я звелів йому поставити скриньку на землю, підняв одну з віконних рам і сумно задивився на море. Я ще почував себе погано і сказав пажеві, що хочу трохи подрімати в гамаку, сподіваючись, що мені полегшає. Я ліг, а хлопець щільно причинив вікно, щоб я не застудився. Незабаром я заснув, а паж - так я припускаю - не передбачаючи ніякої небезпеки, подався шукати пташині яйця між скель; я й раніше із свого вікна спостерігав, як він шукав їх і знаходив по одному чи по два в розколинах. Не знаю, чи й справді воно було так, але раптом я прокинувся від того, що хтось сильно сіпнув за кільце, прикріплене до верхньої дошки скриньки, щоб її легше було носити. Далі я почув, що скриньку підняло високо вгору й помчало вперед з неймовірною швидкістю. Від першого поштовху я ледве не випав з гамака, але згодом скринька стала плавно погойдуватися. Я раз у раз кричав, скільки вистачало голосу, але все було марно. Визираючи у вікно, я бачив тільки небо та хмари. Над головою я чув шум, неначе лопотіння крил, і помалу почав усвідомлювати собі весь жах становища, в якому опинився; я зрозумів, що якийсь орел схопив мою скриньку дзьобом за кільце і тепер летить, щоб з висоти скинути її на скелю й розбити, немов черепаху в її шкаралупі, а потім витягти моє тіло й пожерти його. Адже птахи ці дуже розумні й мають надзвичайно гострий нюх, що дозволяє їм на далекій відстані знаходити поживу, приховану краще, ніж був прихований я за дводюймовими дошками.

Незабаром я помітив, що шум подужчав, удари крил почастішали, а моя скринька заколивалася, неначе вивіска на стовпі в буряний день. Я почув, як орла (я певний, [136] що то орел ніс у дзьобі мою скриньку) кілька разів щось ударило з великою силою, і враз я полетів униз так швидко, що мені аж дух забило. Сплеск води, оглушливіший, ніж ревіння Ніагарського водоспаду, зупинив моє падіння. На хвилину мене огорнула цілковита темрява, а далі скринька почала підійматися, і крізь верхні шибки вікна замерехтіло денне світло. Я зрозумів, що впав у море. Моя скринька через вагу мого тіла та речей, що були в ній, а також широких залізних пластин, якими вона скріплена по чотирьох кутках зверху та знизу, занурилася футів на п'ять у воду. Я й досі вважаю, що за орлом, коли він ніс мене, погналися інші орли, між ними зчинилася бійка за здобич, і він, боронячись від нападу, випустив мене з дзьоба. Завдяки залізним пластинам па споді скриньки (вони були найміцніші) вона зберегла рівновагу під час падіння і не розбилася, коли вдарилась об воду. Всі частини в ній були добре припасовані, двері ходили не на завісах, а підіймалися та спускалися по жолобках, і це робило скриньку такою щільною, що в неї майже не пройшло води. Я через силу зліз із гамака, наважившися попереду відсунути вже згадувану ляду в стелі, щоб упустити всередину свіжого повітря, бо вже мало не задихнувся.

Як хотілося мені тоді знову бути з моєю любою Гламделкліч, від якої я опинився так далеко всього за одну годину! І, правду сказати, серед моїх власних злигоднів я не міг не пожаліти свою бідну нянечку, що мала зазнати стільки горя, розлучившись зі мною і втративши ласку королеви та своє становище при дворі. Навряд чи багато мандрівників бували в тяжчій скруті й розпачі, ніж був тоді я, кожної хвилини чекаючи, що моя скринька розіб'ється або принаймні її перекине першим же поривом вітру чи хвилею. Досить розбитись одній шибці - і смерть неминуча; бо вікна скриньки захищали лише залізні грати, прибиті знадвору на випадок якого-небудь дорожнього нещастя. Я бачив, як крізь численні, хоч і невеличкі, шпарки в скриньку почала просочуватись вода; я затикав їх, як умів. Я не здужав підняти покрівлю, інакше неодмінно зробив би це й видерся нагору, де я міг би протриматись на кілька годин довше, ніж сидячи замкнений у цій, сказати б, тюрмі. Та якби я на день-два і запобіг небезпеці, однаково мене очікувала жахлива смерть з голоду та холоду. Так перебув я чотири години, [137] кожну мить вважаючи за останню, а інколи навіть бажаючи смерті.

Я казав уже читачеві, що на глухій стіні моєї скриньки були дві міцні клямри, крізь які слуга, коли мав везти мене верхи, просував шкіряний ремінь, а потім підперізувався ним. Дійшовши вже до розпачу, я раптом почув,- чи, може, мені причулося,- ніби щось зашкребло по цій стіні; далі мені почало здаватися, що скриньку тягнуть чи буксирують по воді; бо час від часу я відчував ніби поштовхи, від яких хвилі здіймалися мало не до верху моїх вікон, залишаючи мене майже в пітьмі. В мене прокинулась надія на порятунок, хоч я й не уявляв собі, звідки він міг прийти. Я наважився відгвинтити один із стільців, завжди прикріплених до підлоги, і з великими труднощами знову пригвинтив його під самою лядою, яку перед тим відсунув. Вилізши на цей стілець і наблизивши обличчя до отвору, я почав голосно гукати на допомогу всіма відомими мені мовами. Далі я прив'язав до палиці, яку звичайно носив із собою, хусточку, вистромив її в отвір і почав вимахувати нею; отже, якщо неподалік був човен або корабель, моряки мали зрозуміти, що в скриньці замкнено якогось нещасливця.

Всі мої зусилля були марні; проте я ясно відчував, що моя кімната посувається вперед, а десь за годину той бік скриньки, де були клямри, вдарився об щось тверде. Спершу я злякався, бо думав, що це скеля; мене стало підкидати ще дужче, ніж досі. Згори виразно чувся якийсь шум і шкрябання, ніби крізь кільце протягали канат. Потім я відчув, як мене помалу підтягли футів на три вгору. Я знову почав вимахувати хусткою і волати на поміч, аж поки захрип. Мені відповіли трикратним вигуком, і мене охопила величезна радість, яку зрозуміє тільки той, хто сам коли-небудь зазнав її. Далі я почув тупіт над головою; хтось нахилився до отвору й гукнув англійською мовою: «Якщо хто-небудь там є, хай озветься!» Я сказав, що я англієць і зазнав найбільшого лиха, яке будь-кому випадало на долю, і благав ім'ям усього живого визволити мене з цієї в'язниці. Голос відповів, що я в безпеці, бо мою скриньку прив'язано до корабля, і що зараз прийде тесляр та пропиляє в покрівлі ширший отвір, щоб витягти мене. Я відповів, що це цілком зайва річ, що па це треба багато часу і що нехай вони звелять якомусь матросові взятися пальцем за кільце, витягти скриньку з моря на корабель та віднести її до каюти [138] капітана. Почувши таку нісенітницю, дехто з моряків подумав, що я божевільний, а дехто засміявся; мені, справді, й на думку не спало, що я знову опинився серед людей мого зросту та сили. Прийшов тесляр і за кілька хвилин пропиляв отвір чотири на чотири фути, потім спустив драбину; я виліз нею звідти, і мене підняли в дуже тяжкому стані на корабель.

Здивовані моряки закидали мене тисячами запитань, на які мені не хотілося відповідати. Та я й сам вельми здивувався, побачивши стільки пігмеїв, бо за довгий час очі мої звикли до велетенських речей. Капітан, містер Томас Вілкокс, дуже порядний чоловік із Шропшіру, помітивши, що я от-от упаду непритомний, повів мене до себе в каюту, дав ліків для покріплення, поклав на своє ліжко й порадив трохи відпочити, чого я справді дуже потребував. Перед тим як заснути, я сказав йому, що в моїй скриньці є цінні меблі, які шкода було б утратити: гарний гамак, чудове похідне ліжко, два стільці, стіл та комод; що кімната з усіх боків позавішувана або, краще сказати, оббита шовковою та бавовняною матерією; коли він накаже кому-небудь з екіпажу принести ту скриньку до нього в каюту, то я відчиню її й покажу все моє добро. Почувши таку нісенітну мову, капітан подумав, що я марю, але (мабуть, щоб заспокоїти мене) пообіцяв дати відповідне розпорядження. Він пішов на палубу й звелів кільком матросам спуститися в скриньку, звідти (як я довідався потім) вони повитягали всі мої речі, обдерли оббивку із стін, але дуже попсували комод, стільці та ліжко, бо відривали їх силоміць, не знавши, що вони пригвинчені до підлоги. Далі матроси відбили кілька дощок на потреби свого корабля; забравши, отож, усе, що хотіли, вони викинули скриньку в море, де вона, маючи багато пошкоджень у підлозі і стінах, незабаром пішла на дно. І я, звичайно, був радий, що не бачив того плюндрування, бо я певний, що воно дуже б уразило мене, відновивши в пам'яті картини колишнього мого життя, яке я волів забути.

Я проспав кілька годин, але дуже неспокійно, бо мені весь час ввижалися залишені мною місця та небезпеки, від яких я врятувався; і все ж таки, прокинувшись, я відчув себе краще. Було близько восьмої вечора, і капітан, думаючи, ніби я постував перед цим надто довго, звелів негайно подавати вечерю. Побачивши, що я не схожий на божевільного й не кажу безглуздих речей, він розмовляв зі мною дуже люб'язно, а коли ми залишилися [139] самі, попросив мене розповісти про свої мандри та про те, як опинився я у цій величезній скрині серед чистого моря. Він сказав, що близько полудня, дивлячись у підзорну трубу, помітив її на далекій відстані від корабля; спершу він думав, що то судно, і вирішив підійти до нього, трохи збочивши з курсу; може, пощастить купити сухарів, бо свої у них уже кінчалися. Підійшовши ближче й побачивши свою помилку, він послав шлюпку довідатись, що воно таке, але матроси повернулися налякані й богом свідчилися, що то плавучий будинок. Він посміявся з їхньої дурості й сам сів у шлюпку, наказавши матросам узяти з собою міцний канат. Погода була тиха; кілька разів об'їхавши круг мене, він помітив вікна із залізними ґратами. На глухій стіні він побачив дві клямри. Він звелів своїм людям під'їхати до скрині з того боку і, прив'язавши канат до однієї з клямр, тягти її до корабля. Діставшись до судна, він розпорядився прикріпити другий канат до кільця зверху скрині й підняти її на талях, але весь екіпаж спромігся підняти її тільки на два чи три фути. Потім вони побачили мою палицю з хусточкою, вистромлену з отвору, й вирішили, що там, мабуть, ув'язнено якихось нещасливців. Я спитав, чи не бачив капітан або хто-небудь з його екіпажу на той час, коли помітили мене, величезних птахів у повітрі. Капітан відповів, що, поки я спав, він обговорював з матросами ті чудні обставини, за яких мене було знайдено, і один з них казав, що бачив трьох орлів, які летіли на північ, але не помітив, щоб вони були більші, ніж звичайні. Я пояснив собі це явище тим, що птахи летіли дуже високо, а капітан не зрозумів причини мого запитання. Далі я запитав його, як далеко ми, на його думку, від землі; він відповів, що, за найточнішими його підрахунками, ліг за сто. Я запевняв його, що він помиляється майже вдвічі, бо я покинув землю не більш як за дві години перед тим, як упав у море. Тоді він знову почав думати, що в голові в мене не все гаразд; натякнувши мені на це, він порадив піти й лягти у відведеній мені каюті. Я запевнив капітана, що його люб'язна гостинність та приємне товариство дуже добре вплинули на мене і розум мій тепер здоровий, як ніколи. Тоді він споважнів і попросив дозволу відверто спитати мене, чи не з'їхав я з глузду через якийсь тяжкий злочин, що за нього мене, з наказу якогось владаря, покарано ув'язненням у тій скрині; адже в деяких країнах великих злочинців пускають у море на дірявому човні [140] без провіанту; та він, хоч і шкодує, що взяв на свій корабель таку лиху людину, проте дає мені слово честі висадити мене цілого та неушкодженого в першому ж порту, куди ми прибудемо. До цього він додав, що підозра його набагато зросла після безтямних слів, з якими я спочатку звернувся до матросів, а потім і до нього з приводу моєї кімнати чи скрині, а також після моєї незвичайної поведінки та неспокійних поглядів за вечерею.

Я попросив капітана терпляче вислухати мою історію і правдиво розповів про все, що трапилося зі мною після мого від'їзду з Англії і до того часу, як вони знайшли мене. А що правда завжди проторує собі шлях до здорового розуму, то цей до певної міри освічений та, безумовно, чесний чоловік незабаром переконався в моїй щирості та правдивості. На підтвердження своїх слів я попросив капітана, щоб він звелів принести в каюту мій комод, ключ від якого лежав у мене в кишені (на той час капітан уже розповів мені, як обійшлися матроси з моєю кімнатою). Я відчинив комод при ньому й показав йому невеличку колекцію дивинок, зібрану мною в країні, звідки я видобувся таким незвичайним способом. Там був гребінець, зроблений з бороди короля, і другий - з того самого матеріалу, але за спинку в ньому правив урізок нігтя з великого пальця її величності. Була колекція голок та шпильок від фута до пів-ярда завдовжки; четверо осиних жал, кожне з добрячий цвях; кілька волосин з гребінця королеви та золота каблучка, яку вона люб'язно подарувала мені, знявши з мізинця й надівши мені на шию, як намисто. Цю каблучку я хотів був подарувати капітанові як віддяку за його гостинність, але він рішуче відмовився прийняти подарунок. Я показав йому також мозоль, зрізаний мною власноручно з ноги однієї придворної дами; він був завбільшки з кентське яблуко і такий твердий, що, повернувшись до Англії, я зробив собі з нього келих і вправив його потім у срібло. Нарешті, я звернув його увагу на пошиті з мишачої шкурки штани, що були тоді на мені.

Я ледве умовив капітана взяти собі зуб одного лакея, помітивши, що той зуб він розглядає з особливою цікавістю, очевидно, глибоко вражений. Він прийняв його з подякою, більшою, ніж була варта ця дрібничка. Недосвідчений лікар помилково видер його в одного з слуг Гламделкліч, що мучився від зубного болю, але той зуб був найздоровіший з усіх його зубів. Я почистив його [141] ,і заховав до себе в комод. Зуб був щось із фут завдовжки і чотири дюйми в діаметрі.

Капітан був дуже задоволений з мого нехитрого оповідання і висловив надію, що після повернення до Англії я зроблю послугу світові, виклавши все на папері та опублікувавши. На це я відповів, що, на мою думку, в Англії вже й так забагато книг про подорожі; теперішнього читача можна зацікавити хіба якимись зовсім уже незвичайними пригодами, і я побоююсь, що дехто з авторів зважає на істину менше, ніж на свою власну вигоду та честолюбство, і дбає тільки про розвагу неосвічених читачів; що в оповіданні моїм буде мова майже виключно про звичайні події і що воно не буде прикрашене тими описами дивовижних рослин, дерев, птахів та всяких тварин або варварських звичаїв та ідолопоклонства дикунів, яких так рясно в творах сучасних письменників. Проте я подякував йому за добру думку про мене й пообіцяв обміркувати цю справу.

Дивуючись моїй звичці кричати під час розмови, капітан спитав, чи не глухуваті в тій країні король та королева. Я сказав, що протягом двох років не говорив інакше і так звик до цього, що тепер голоси його та матросів здаються мені шепотом, хоч я добре розбираю всі слова. А коли я розмовляв у тій країні, я скидався на людину, чий співрозмовник стоїть на вершечку дзвіниці, крім тих випадків, коли мене ставили на стіл або хтось тримав мене на долоні. Я сказав йому, що спостеріг ще одну річ: коли я вперше ступив на корабель і мене оточили матроси, всі вони здалися мені найнікчемнішими створіннями з усіх, які я досі бачив. І справді, перебуваючи в країні того владаря, я ніколи не наважувався глянути на себе в дзеркало, бо очі мої так звикли до величезних предметів, що порівняння їх з собою викликало в мене неприємне почуття власної мізерності. На це капітан сказав, що помітив, як, вечеряючи, я на все дивився з подивом і часто неначе стримував посмішку. Він не знав, як зрозуміти мою поведінку, і пояснював її деяким розладом у моєму мозку. Я зазначив, що його спостереження слушні, і сказав, що не міг поводитись інакше, коли бачив таріль із срібний трипенсовик завбільшки, свинячий окіст - на один раз укусити, а келих менший, ніж шкаралупа горіха; і в отакий спосіб я описав капітанові й решту начиння та страв. Бо хоч королева й наказала забезпечити мене всіма потрібними для мене речами, коли я був на службі [142] в неї, але уявлення мої відповідали тому, що мене оточувало, і я почав дивитися на свою мізерність, як на фізичну ваду. Капітан добре зрозумів мій дотеп і весело від повів старовинним англійським прислів'ям, що очі мої більші, ніж шлунок, бо він не помітив у мене доброго апетиту, хоч я й постував цілий день. Жартуючи й далі, він заявив, що охоче дав би сто фунтів, аби тільки побачити мою кімнату в дзьобі орла, а надто тоді, коли вона падала з такої височини в море, бо це, мовляв, справді було найдивовижніше видовище, гідне того, щоб його описали й передали майбутнім сторіччям. Порівняння з Фаетоном спадало на думку само собою, і капітан не міг утриматися від нього, хоч і не завдав мені цим великої приємності. Корабель побував у Тонкіні й саме вертався до Англії; його віднесло на 44° північної широти й 143° східної довготи. Але через два дні після того, як мене взяли на борт, судно потрапило в смугу пасату і довгий час ішло на південь понад Новою Голландією, а тоді на вест-зюйд-вест та зюйд-зюйд-вест, аж поки обігнуло мис Доброї Надії. Подорож наша була цілком спокійна, і я не хочу втомлювати читача, описуючи її. Капітан зайшов до одного чи двох портів, посилаючи на берег шлюпку по провізію та прісну воду, але я ні разу не сходив з корабля, доки 3 червня 1706 року - тобто приблизно через дев'ять місяців по моєму визволенню - ми прибули до Даунса. Я пропонував заплатити за проїзд своїм багажем, але капітан не взяв з мене ані фартінга. Ми розлучилися великими приятелями, і я взяв з нього обіцянку відвідати мене в Редріфі. На позичені в нього п'ять шилінгів я найняв коня та провідника.

їдучи додому, я думав, що знов опинився в Ліліпутії,- такими маленькими здавалися мені будинки, дерева, худоба й люди. Я боявся, що подавлю перехожих і часто голосно гукав на них, наказуючи зійти з дороги; і разів зо два через мою зухвалу поведінку мені мало не розчерепили голови.

Коли я приїхав до свого власного будинку, дорогу до якого змушений був розпитувати в людей, і слуга відчинив мені двері, я низько пригнувся (немов гусак під ворітьми), щоб не стукнутися головою об одвірок. Дружина вибігла й хотіла мене поцілувати, а я нахилився аж до її колін, гадаючи, що інакше вона не зможе дістати мого обличчя. Дочку, яка стала навколішки, чекаючи мого благословення, я спершу був не помітив, аж поки вона не [143] підвелася, бо звик задирати голову й здіймати очі футів І на шістдесят угору; потім я хотів був підняти її за стан однією рукою. На слуг і двох-трьох приятелів, що в ту хвилину були в нас, я дивився згори вниз, неначе велетень на пігмеїв. Я сказав жінці, що вона була занадто ощадлива, бо мені здавалося, що вона і дочка звелися нанівець. Одне слово, я поводився так незвичайно, що всі вони, як і капітан, побачивши мене вперше, вирішили, що я збожеволів. Згадую про все це лише для того, щоб показати велику силу звички та забобонів. Незабаром я порозумівся і з родиною, і з приятелями, але дружина заявила, що більше не пустить мене в море. Проте моя лиха доля судила інакше, і дружина була безсила перед нею. Читач дізнається про це далі, а поки що я закінчую другу частину опису моїх нещасливих , мандрів.

Додати в закладки

  
Переклад Translate