Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Джанатан Свіфт Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів Переклад Ю.Лісняка

Лаггнежці - дуже ввічливий та великодушний народ. Хоч вони трохи пихаті, як узагалі властиво всім східним народам, але з чужинцями, особливо з тими, до яких при дворі ставляться прихильно, вони поводяться надзвичайно чемно. Я мав багато знайомих серед людей, які займали високе становище в суспільстві, і, завдяки тому, що мене завжди супроводив мій тлумач, розмовляти з ними було приємно.

Одного дня в такій великопанській компанії я зустрівся з вельможею, який запитав мене, чи бачив я коли-небудь їхніх стрелдбрегів, або безсмертних. Я відповів, що ні, і попросив пояснити, як розуміти таку назву стосовно до смертних істот. Він розповів, що час від часу, дуже рідко, в когось із лаггнежців народжується дитина з круглою червоною цяткою на лобі, якраз над лівою бровою, і це безперечна прикмета, що така дитина ніколи не помре. Цятка спочатку буває завбільшки як срібний трипенсовик, але з часом вона більшає й змінює свій колір. В дванадцять років вона стає зеленою і залишається такою до двадцяти п'яти років, коли набуває темно-синього кольору. В сорокап'ятирічних цятка досягає вже розмірів англійського шилінга і стає чорна, як вугілля, але опісля з нею вже не буває ніяких змін. Такі діти, за словами мого співрозмовника, народжуються дуже рідко; навряд чи в усьому королівстві набереться більш ніж тисячу сто стрелдбрегів обох статей. Душ із п'ятдесят їх живе в столиці, [190] і між ними є одна дівчинка, що народилася три роки тому. Стрелдбреги не є прикметою якихось певних сімей, а народжуються цілком випадково; навіть діти стрелдбрегів смертні, як і решта населення.

Мушу признатися, що ця розповідь просто захопила мене. А що той вельможа розумів мову белнібарбі, якою я добре володію, то я не втримався, щоб не висловити свої почуття, але зробив це, мабуть, аж занадто палко. У захваті я вигукнув: «Що то за щасливий народ, де кожна дитина має принаймні шанс бути безсмертною! Що то за щасливі люди, які завжди бачать перед собою живі зразки давніх чеснот і мають учителів, здатних навчити їх мудрості минулих поколінь! Але найщасливіші, незрівнянно щасливіші оті пречудові стрелдбреги! Позбавлені прокляття всієї природи людської, вони мають змогу вільно мислити, бо мозок їхній не пригнічений безнастанним жахом перед смертю». Я висловив здивування, що ніколи не бачив при дворі цих видатних осіб; адже чорна цятка на лобі - це така помітна ознака, яка не могла не впасти мені в вічі. До того ж було незрозуміло, чому його величність, вельми розумний монарх, не оточив себе такими мудрими й досвідченими радниками. Мабуть, подумав я, доброчесність цих шановних мудреців занадто сувора для зіпсутих та розпусних придворних звичаїв. А може, як ми знаємо з досвіду, молодь занадто легковажна й зарозуміла, щоб керуватися тверезими приписами старших. Але його величність зволив надати мені вільний доступ до своєї королівської особи, і я вирішив при першій же нагоді з допомогою тлумача відверто викласти йому свою думку. Та пристане він на мою пораду чи ні, а я тепер з найглибшою подякою прийму милостиве запрошення його величності назавжди оселитися в цій державі і проведу все життя в розмовах зі стрелдбрегами, якщо ці вищі істоти приймуть мене до свого товариства.

Вельможа, до якого я звертався (бо він, як я вже казав, розмовляв мовою белнібарбі), посміхнувся, як звичайно з жалем посміхаються до простаків, і, зауваживши, що буде радий усякій нагоді затримати мене тут, попросив дозволу перекласти мої слова всім присутнім. Я відповів, що буду вдячний йому за це. Якусь хвильку вони жваво розмовляли своєю мовою, з якої я не розібрав ані слова, та й з виразів облич не міг здогадатись, яке враження справили на них мої міркування. Потім, по недовгій паузі, той-таки вельможа сказав мені, що його та моїй [191]друзям (саме так він зволив висловитись) вельми приємно було вислухати мої розумні зауваження з приводу великого щастя та переваг безсмертя; однак їм дуже цікав знати докладно, як би я сам улаштував своє життя, коли б мені судилось народитися стрелдбрегом.

Я відповів, що на таку вдячну й захопливу тему легко говорити красномовно, а надто мені, бо я часто тішив себе мріями про те, що б я робив, ставши королем, генералом чи знатним вельможею; що ж до цього випадку, то нерідко мріяв про безсмертя і довго обмірковував, як би я розпоряджався собою, коли б знав напевно, що буду жити вічно.

Отже, коли б мені поталанило народитися стрелдбрегом, то, ледве навчившись відрізняти життя від смерті, тобто зрозумівши своє щастя, я, по-перше, будь-що намагався б розбагатіти. Живучи ощадливим і помірним життям, я мав би підстави років через двісті сподіватися стати найзаможнішою людиною в королівстві. По-друге, я ще змалку почав би вивчати всі науки та мистецтва і кінець кінцем перевершив би всіх своїми знаннями. Нарешті, я вів би старанний літопис усіх видатних суспільних подій, безсторонньо змальовував би риси характеру цілих династій монархів та всіх визначних державних діячів, додаючи до цього свої власні спостереження. Я б дбайливо записував усі зміни в звичаях, у мові, в покрої одягу, в їжі й розвагах. Завдяки своїй ученості й досвіду я став би живою скарбницею знання та мудрості і справжнім оракулом свого народу.

Після шістдесяти років я перестав би думати про одруження, але був би гостинним, живучи, проте, так само ощадливо. Я присвятив би себе вихованню й напученню молодих людей, які подають надії, і численними прикладами зі своїх спогадів, досвіду та спостережень переконував би їх, що доброчесність корисна і в громадському, і в приватному житті. Та найпершими й постійними товаришами моїми були б мої безсмертні брати, серед яких я вибрав би собі дванадцять друзів, починаючи від найстарших і кінчаючи моїми ровесниками. Якби серед них були бідні, то я дав би їм зручні житла навколо свого маєтку і завжди запрошував би декого з них до столу, не минаючи, проте, й найбільш гідних поваги смертних. Через деякий час утрата їх мало або й зовсім не смутила б мене, і я б милувався їхніми нащадками так само, як ми милуємося [192] щороку новими тюльпанами та гвоздиками в нашому садку, не шкодуючи за тими, що пов'яли торік.

Ми, стрелдбреги, обмінювалися б спогадами і спостереженнями, зібраними за багато сторіч; ми стежили б за тим, як розпуста дедалі більше закрадається в світ, і на кожному кроці чинили б їй опір, застерігаючи та напучуючи людство. І, можливо, наші слова разом із могутнім впливом нашого особистого прикладу затримали б поступове звиродніння людської природи, на яке споконвіку так справедливо нарікають.

До цього додайте ще приємність бачити різні перевороти в державах та імперіях і зміни у нижчих та вищих верствах суспільства; спостерігати, як стародавні міста руйнуються, а з мізерних селищ постають резиденції королів; як славетні ріки, поступово міліючи, обертаються на струмки, а океан відходить від одного берега і затоплює інший; стежити, як на карту наносяться доти не відомі землі, як найкультурніші народи обертаються на варварів, а варвари - на цивілізованих людей. Я, можливо, був би свідком винаходу вічного двигуна, способів визначення довготи, панацеї від усіх хвороб та багатьох інших великих відкриттів, завдяки яким наука дійшла б найвищого ступеня розвитку.

А які дивовижні відкриття зробили б ми в астрономії, маючи змогу протягом сторіч перевіряти всі наші передбачення й спостерігаючи появу та повернення комет, а також зміни в русі сонця, місяця та зірок!

Я довго ще розводився на багато інших тем, підказаних мені природним бажанням нескінченного життя та земного щастя. Коли я скінчив і зміст моїх слів було перекладено присутнім, лаггнежці завели жваву балачку своєю мовою, подеколи кидаючи на мене глузливі погляди й сміючись. Нарешті той чоловік, котрий весь час був мені за тлумача, сказав, що всі просять його з'ясувати мені помилки, яких я допустився через властиве людям недоумство, що до певної міри виправдує мене. Виявилося, що ті стрелдбреги - особливість лише їхньої країни, бо таких людей нема ні в Белнібарбі, ні в Японії, де він мав честь бути послом його величності. Населепня обох тих держав з великою недовірою ставилось до його розповідей про стрелдбрегів; та й з мого здивування, коли я вперше почув про них, видно було, що це для мене цілковита новина, в яку нелегко повірити. Під час свого перебування в обох згаданих королівствах він багато разів розмовляв [193] з місцевими жителями і спостеріг, що всі вони мріють довге життя та вважають його за найбільше щастя людини, і той, хто однією ногою стоїть уже в домовині щосили чіпляється другою за землю. Найстаріші людя прагнуть пожити ще хоч один день і мають смерть за найбільше лихо, від якого природа завжди спонукає тікати. І, мовляв, тільки тут, на острові Лаггнегг, жадоба довгого життя не така гостра, бо приклад стрелдбрегів завжди у всіх перед очима.

Все те, про що я навидумував про життя безсмертної людини, хибне й нерозумне, бо воно припускає вічну молодість, здоров'я та силу, а сподіватись на це не може жодна людина, хоч би які непомірні були її бажання. Отже, тут ідеться зовсім не про те, щоб завжди тішитись вічною юністю, здоров'ям та квітучим виглядом, а про те, як провести нескінченне життя, сповнене тих страждань, які приносить старість. І хоч, певне, мало хто хотів би бути безсмертним на таких жахливих умовах, а проте мій співрозмовник помічав, що в обох згаданих королівствах - і в Белнібарбі, і в Японії - кожен намагається якомога відстрочити смерть, хоч як пізно вона приходить; там рідко можна почути, щоб люди помирали з охотою, хіба що вже несила терпіти пекучу журбу або тяжкі тілесні муки. І він запитав мене, чи не спостерігається таке саме по тих краях, де я мандрував, та на моїй батьківщині.

Після цієї передмови він докладно розповів мені про їхніх стрелдбрегів. Він сказав, що до тридцяти років вони живуть так само, як і всі смертні, але потім їх поволі охоплюють дедалі глибший сум і похмурість, аж доки їм мине вісімдесят років. Про це йому казали самі стрелдбреги; оскільки за сторіччя їх народжується не більше двох чи трьох, вони надто нечисленні, щоб люди могли вивести якісь певні висновки з загальних спостережень над ними. Досягши вісімдесятирічного віку, який тут вважають за межу людського життя, вони не тільки стають здобиччю всіх душевних і тілесних недуг, властивих старим людям, а ще й проймаються жахом перед страшною перспективою безсмертя. Вони не тільки перекірливі, сварливі, зажерливі, похмурі, марнолюбні, балакучі, а й нездатні до приятелювання, позбавлені будь-якої природної прихильності до своїх нащадків, дальших за онуків. Головні їхні пристрасті - заздрість і нездійсненні бажання, і заздрять вони найбільше розпусті молодих та смерті [194] старих. Згадуючи про перше, вони розуміють, що самі назавжди позбавлені можливості зазнати будь-якої утіхи, а коли бачать похорон, то починають скиглити й ремствувати, що інші йдуть до спокійного притулку, до якого їм ніколи не дістатись. Вони пам'ятають тільки те, що вчили й бачили замолоду або в середньому віці, та й то дуже погано, і, щоб дізнатися правду про якусь подію чи її подробиці, надійніше звернутись до народних переказів, ніж до їхніх найчіткіших спогадів. Найменш нещасні серед них ті, що здитиніли і остаточно втратили пам'ять. їх більше жаліють і охочіше їм допомагають, бо вони не мають багатьох вад, властивих іншим безсмертним.

Якщо трапляється, що стрелдбрег одружиться з жінкою, приреченою, як і він, на безсмертя, то держава зі своєї ласки розлучає їх, як тільки молодшому з подружжя мине вісімдесят років. Закон вважає, що було б надміру жорстоко подвоювати тягарем вічного шлюбу страждання тих, кого й так безневинно засуджено на нескінченне життя.

Коли стрелдбреги доходять вісімдесяти років, для них настає громадянська смерть, і спадкоємці негайно одержують їхнє майно; із спадщини відводиться лише невелика сума їм на прожиток; що ж до бідних, то їх утримують коштом громади. Відтоді стрелдбреги вважаються дієздатними до посад, пов'язаних із довірою чи з прибутками; вони не можуть ні купувати, ні орендувати землю; їм не дозволено виступати за свідків ні в цивільних, ні в карних справах, ні навіть у позвах про межі земельних ділянок.

В дев'яносто років у них випадають зуби й вилазить волосся. В цьому віці вони втрачають почуття смаку, але їдять та п'ють все, що потрапляє до рук, без будь-якого задоволення й апетиту. Недуги, на які вони хворіли, не покидають їх, і не загострюючись, і не вщухаючи. Під час розмови вони забувають назви найзвичайніших речей і навіть імена своїх найближчих приятелів та родичів. Через це вони неспроможні й розважатись читанням, бо, дійшовши кінця речення, не пам'ятають уже його початку, а отже, позбавлені єдиної приступної для них утіхи.

Мова в цій країні весь час змінюється, і тому ті стрелдбреги, які народилися в одному сторіччі, не розуміють тих, хто народився в іншому. З тієї ж причини, проживши двісті чи більше років, вони нездатні спілкуватися зі своїми смертними співвітчизниками (хіба що кількома [195]загальними словами); отож вони живуть на своїй батьківщині як чужинці.

Оце, скільки я пам'ятаю, і все, що розказали мені про стрелдбрегів. Потім я бачив п'ять чи шість стрелдбрегів різного віку; їх приводили до мене мої друзі. Наймолодший з них мав уже понад двісті років. Хоч їм і сказали, що я великий мандрівник і бачив увесь світ, це не справило на них ніякого враження; вони ні про що не спитали мене, а тільки канючили сламскудаск, тобто подарунок на спомин. Це такий пристойний спосіб жебрати в обхід закону, який суворо забороняє жебрацтво, бо стрелдбрегів утримує громада, хоч, правду сказати, вельми скупо.

Цих людей усі ненавидять і зневажають. Народження дитини з цяткою на чолі вважають за лиху призвістку і реєструють особливо ретельно; завдяки цьому ви можете дізнатися в архівах про вік кожного з них, якщо йому не більше тисячі років, бо давніші документи знищено чи то часом, чи то народними заколотами. Найкращий спосіб установити вік стрелдбрега - це запитати його, яких королів і видатних осіб він може згадати, а тоді зазирнути в історію, бо останній владар, який зберігся в його пам'яті, напевне, почав правити тоді, коли цьому стрелдбрегові ще не сповнилось вісімдесяти років.

Я ніколи не бачив нужденніших істот, ніж ці люди, причому жінки були ще огидніші за чоловіків. Крім звичайної бридкості, властивої дуже похилим літам, вони з часом дедалі більше стають схожими на примар, яких годі описати; і я швидко вирізнив найстарішу з-поміж п'яти або шести жінок, хоч різниця у віці між ними становила не більше якоїсь сотні чи двох років.

Читач легко повірить, що після всього почутого й побаченого моя жадоба безсмертя помітно вгамувалась. Мені дуже соромно було за принадні витвори моєї уяви, і я подумав, що радо прийняв би найжахливішу смерть, вигадану будь-яким тираном, аби тільки позбутися такого життя. Корощ., довідавшись про мою розмову з приятелями, вельми ласкаво покепкував з мене й порадив узяти з собою двох стрелдбрегів, щоб відбити моїм землякам страх перед смертю. На жаль, основні закони королівства забороняють стрелдбрегам залишати батьківщину, а то я не пошкодував би клопоту та грошей і привіз би їх до Англії.

Не можу не визнати закони щодо стрелдбрегів за цілком доцільні; мабуть, такі самі закони за подібних обставин [196] установила б у себе й будь-яка інша країна. Інакше ці безсмертні через зажерливість, неминучий наслідок старості, стали б власниками всієї країни і захопили б до своїх рук усю владу, а це, в зв'язку з їхнім невмінням керувати, призвело б до загибелі держави.

Додати в закладки

  
Переклад Translate