Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Джанатан Свіфт Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів Переклад Ю.Лісняка

Пройшовши милі зо три, ми наблизились до довгої низької будівлі з укопаних у землю й переплетених гіллям стовпів, накритих солом'яною покрівлею. Я відразу повеселішав і дістав з кишені деякі дрібнички, які мандрівники завжди мають з собою на дарунки тубільцям Америки та інших частин світу; ними я сподівався власкавити господарів та забезпечити собі гостинну зустріч. Кінь знаком запропонував мені ввійти першим, і я ступив у велику кімнату з рівною чистою долівкою і стійлами та [207] яслами попід однією стіною. Коло ясел було троє лошат та дві кобили, але вони не їли, а сиділи на клубах, чим дуже здивували мене. Та я здивувався ще дужче, побачивши, що інші коні, неначе слуги, виконують різну хатню роботу. А втім, це стверджувало мою першу думку, що народ, який зумів настільки вимуштрувати звичайну тварину, мусить своїм розумом перевершувати всі інші народи світу. Сірий кінь увійшов слідом за мною і не дозволив іншим зустріти мене неприязно. Він кілька разів заіржав владним тоном і дістав на це якусь відповідь.

Далі в будівлі йшли одна за одною ще три кімнати, куди потрапляли через троє дверей: розміщені одні проти одних, вони утворювали широкий прохід. Ми пройшли до другої кімнати, а до третьої сірий кінь увійшов сам, знаком звелівши мені почекати. Залишившись у другій кімнаті, я наготував подарунки для хазяїна та хазяйки будинку - два ножі, три браслети з штучних перлин, маленьке дзеркало й скляне намисто. Кінь три або чотири рази заіржав, але замість людського голосу, який я сподівався почути, йому відповіли також іржанням, тільки трохи тоншим. Мені спало на думку, що цей будинок належить якійсь дуже поважній особі, коли потрібні такі церемонії, перше ніж мене пустять до неї, але я не міг зрозуміти, що ж це за пан, якому служать самі коні. Мені стало страшно: чи не потьмарили мені розуму всі мої злигодні та нещастя? Та я опанував себе й почав оглядати кімнату, де мене залишили самого; опоряджена вона була так, як і перша, тільки витонченіше. Я протер собі очі, тоді ще й ще, але всі речі кругом лишались такі самі. Я марно щипав собі руки та боки, щоб прокинутись: може, я сплю і все це мені лише сниться? Врешті я остаточно прийшов до висновку, що все навколо мене - чаклунство та магія. Але мені не стало часу довго про це міркувати, бо сірий кінь підійшов до дверей і знаком запросив мене до третьої кімнати, де я побачив прегарну кобилу з двома лошатами, що сиділи на чистісіньких і досить майстерно сплетених солом'яних матах.

Тільки-но я ввійшов, кобила підвелася зі свого солом'яника, підступила до мене, пильно оглянула моє обличчя та руки, а тоді, зневажливо зиркнувши на мене, повернулась до коня, і я почув часто повторюване в їхній розмові слово єгу, якого тоді ще не розумів, дарма що навчився його вимовляти раніше за інші слова. Проте незабаром мені довелося дізнатися про його ганебне значення. Кінь, [208] киваючи мені головою і повторюючи слово ггуун, ггуун, як він робив і дорогою (тобто, скільки я зрозумів, наказував мені йти слідом за ним), вивів мене на подвір'я, де на певній відстані від дому стояла ще одна будівля. Ми ввійшли туди, і я побачив три такі самісінькі огидні істоти, яких я вперше зустрів на дорозі; вони жерли коріння та м'ясо якихось тварин - згодом я довідався, що то було м'ясо ослів, собак, а іноді й корів, загиблих від нещасливого випадку чи хвороби. Цупкою лозою усі вони були прив'язані за шию до колоди, тримали їжу пазурами передніх лап і пожадливо роздирали її зубами.

Хазяїн-кінь звелів одному зі своїх слуг - гнідому лошакові - відв'язати найбільше з цих створінь і вивести його надвір. Там його поставили поруч мене, і господар із слугою почали ретельно порівнювати нас, оглядаючи кожного з усіх боків і раз у раз повторюючи слово єгу. Неможливо описати подив і жах, що охопили мене, коли, придивившись, я впізнав у тій мерзенній тварині справжню подобу людини. Правда, вона мала широке й пласке обличчя, приплесканий ніс та величезний рот з товстими губами. Але ж такі прикмети властиві всім диким народам, що нівечать обличчя своїх дітей, кладучи їх ниць на землю і носячи на спинах, де вони обличчям притискаються до материних плечей. Передні лапи єгу відрізнялися від моїх рук тільки довшими нігтями, шорсткістю й коричневим кольором шкіри на долонях та ще шерстю на їх верхньому боці. Така сама схожість і така сама різниця була й між їхніми задніми лапами та моїми ногами, але це добре знав тільки я, а коням заважали помітити її мої панчохи й черевики; те саме треба сказати й про інші ознаки тіла, за винятком лише кольору шкіри та волохатості, про що я вже згадував.

Проте найбільше, здається, вражала обох коней різниця у вигляді наших тіл, бо моє тіло було вкрите одежею, про яку коні зовсім не мали уявлення. Гнідий лошак дав мені якийсь корінець, тримаючи його між копитом і бабкою (цей їхній спосіб брати речі буде описано далі). Я взяв корінець у руку, понюхав і повернув його якомога чемніше. Тоді він виніс із хліва єгу шматок ослячого м'яса, але воно так жахливо смерділо, що я з огидою відвернувся. Він кинув м'ясо єгу, і той жадібно зжер усе. Потім лошак показав мені оберемок сіна та мірку вівса, але я похитав головою, показуючи, що то їжа не для мене. Я почав уже побоюватись, що мені доведеться померти з голоду, коли [209] я не знайду тут кого-небудь з моєї породи. Що ж де мерзенних єгу, то хоч як палко я тоді любив людство, проте не міг не визнати, що нема в світі створінь, огидніших за них; і що більше я знайомився з ними, живучи в цій країні, то дужче їх ненавидів. Помітивши це з моєї поведінки, хазяїн відіслав єгу назад до хліва. Потім він підніс собі до рота копито правої ноги,- чим дуже здивував мене, дарма що рух його був легкий і цілком природний,- і зробив ще кілька знаків, бажаючи знати, що я можу їсти, але я не вмів відповісти йому так, щоб він зрозумів. А втім, якби він і зрозумів мене, то навряд чи міг би дістати придатну для мене їжу. Саме в той час повз нас пройшла корова; я показав на неї пальцем і спробував пояснити, що прошу дозволу видоїти її. Кінь зрозумів, завів мене назад у дім і звелів кобилі-прислужниці відчинити одну з кімнат, де рівненько стояло багато череп'яного й дерев'яного посуду з молоком, дуже охайного. Кобила подала мені великий глечик молока, я з насолодою випив його і одразу відчув себе бадьорішим. Близько полудня до будинку під'їхав схожий на сани екіпаж, який везло четверо єгу. В тих санях сидів старий кінь - очевидно, якась поважна особа. На землю він зійшов задніми ногами, бо при якомусь нещасливому випадку пошкодив собі ліву передню ногу. Він приїхав обідати до нашого коня, і той прийняв його дуже гостинно. Обідали вони в найкращій кімнаті, і на друге їм подали варений в молоці овес, який усі, крім старого коня, їли холодним. їхні ясла стояли колом посеред кімнати і були розгороджені на кілька відділів; перед ними всі й посідали на матах. Над яслами був прикріплений великий рептух із сіном, поділений так само, як і ясла. Отже, кожний кінь і кожна кобила їли своє сіно та вівсяну кашу на молоці з окремих яселець дуже пристойно і охайно. Лошата сиділи скромно й тихо, господар та господиня поводилися з гостем надзвичайно люб'язно і привітно. Сірий кінь звелів мені стояти коло нього, і з поглядів, які старий кінь кидав у мій бік, та з часто повторюваного слова єгу я зрозумів, що вони розмовляють про мене.

Перед обідом я надів рукавички. Помітивши це, хазяїн дуже здивувався і знаками запитав, що сталося з моїми передніми ногами, тоді три чи чотири рази торкнувся їх копитом, ніби наказуючи, щоб я надав рукам попереднього вигляду. Я зараз же зняв рукавички і поклав їх у кишеню. Це викликало нову розмову, і моя слухняність, [210] як я помітив, дуже всім сподобалась, що незабаром добре мені прислужилося. Мені звеліли сказати кілька слів, які я вже вмів вимовляти, а під час обіду хазяїн навчав мене називати по-їхньому овес, молоко, вогонь, воду та інші речі, і я повторював ці назви за ним. Це вдавалось мені легко, бо я змалку мав хист до мов.

Коли обід скінчився, хазяїн відвів мене набік і почасти словами, почасти знаками виразив своє занепокоєння тим, що мені нема чого їсти. Овес по-їхньому зветься гланнг. Я двічі або тричі вимовив це слово, бо хоч спершу відмовився од вівса, але, поміркувавши, вирішив, що зможу спекти з нього що-небудь на зразок хліба, який разом із молоком підтримував би моє життя, поки не трапиться нагода втекти до іншої країни, де живуть подібні до мене істоти. Кінь негайно звелів білій кобилі-служниці принести мені чималу пайку вівса в посудині, що скидалася на дерев'яну тацю. Я сяк-так підсмажив цей овес і тер його, поки не облущив. Потім я потовк зерно між двома каменями, узяв води, замісив вівсяник, спік його на вогні і з'їв ще теплий з молоком.

Спочатку така їжа, хоч вона й досить поширена по багатьох країнах Європи, була мені не до смаку, але згодом я до неї звик. Мені в житті часто доводилося зазнавати скрути, і то був не перший досвід, що навчив мене, як легко людина пристосовується до всього. Не можу не відзначити, що під час мого перебування в тій країні я жодного разу не хворів. Правда, іноді я ловив кроля або пташку в сильця, зроблені з волосся єгу, а частенько знаходив їстівну траву й варив її або готував з неї салат і їв з хлібом; зрідка розкошував/ збиваючи масло й п'ючи сколотини. Спочатку мені дуже бракувало солі, але незабаром я відвик од неї і дійшов висновку, що споживання її в нас - зайва розкіш, бо вперше її почали вживати тільки для того, щоб викликати спрагу на бенкетах (я, звичайно, не кажу про те, що сіль потрібна для зберігання м'яса під час тривалих подорожей або в місцевостях, далеких від великих ринків). Адже ми не знаємо жодної тварини, яка любила б сіль, а щодо мене особисто, то, залишивши цю країну, я ще довго не міг зносити смаку солі в стравах, які мусив їсти.

Та годі вже про їжу, хоч інші мандрівники в своїх книжках вельми широко розводяться на цю тему, ніби читачеві так уже цікаво знати, добре чи погано вони харчувалися. А втім, згадати про це мені було необхідно, бо [211] інакше ніхто не повірить, що я міг прожити три роки в такій країні й серед такого населення.

Надвечір мені з наказу коня-хазяїна приділили помешкання ярдів за шість від дому, окремо від хліва єгу. Там я знайшов трохи соломи і, вкрившися своєю одежею, заснув міцним сном. Та незабаром я влаштувався краще, як читач довідається з дальших сторінок, де я розповідатиму про своє життя докладніше.

Додати в закладки

  
Переклад Translate