Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Вільям Шекспір Лукреція Переклад Михайла Литвинця
1275] Скажи, коли від'їхав, - і крушиться,
1276] І гірко стогне, - гість отой від нас?»
1277] «Ще як я встала, - мовить їй служниця, -
1278] Це все моє недбальство, прошу вас,
1279] Не гнівайтесь, я повнила наказ:
1280] В досвітній я прокинулась годині,
1281] Але поїхав ще раніш Тарквіній.
1282] Але дозвольте при біді такій
1283] Мені спитати вас про ваше горе».
1284] «О ні! - Лукреція говорить їй. -
1285] Сказати можна, тільки слово скоре
1286] Його не зменшить, ані переборе;
1287] Ця мука - пекло, слів нема тих ще,
1288] Щоб вилить біль могли, що так пече.
1289] Неси мені папір, перо й чорнило...
1290] Стривай, - знайду сама й писать візьмусь.
1291] Що мала я сказати? Пильне діло!
1292] Скажи ти з мужевих людей комусь,
1293] Хай в путь збирається; я ж поспішусь
1294] Скоріше скінчити листа; нодбай-но,
1295] Щоб пану хтось відвіз його негайно».
1296] Служниця вийшла, а вона мерщій
1297] Взяла перо; то щось черкне, то схлипне:
1298] Між розумом і горем знявся бій;
1299] Що знайде розум, те від волі гибне;
1300] Одне підходить, інше - непотрібне:
1301] Думки вирують, наче гурт людей,
1302] Що топчуться на місці край дверей.
1303] Нарешті починає: «Гідний пане,
1304] Тобі привіт жона негідна шле,
1305] Тебе здоровлю! Сталося неждане, -
1306] Твоя Лукреція жива, але
1307] До неї поспіши, їй вельми зле.
1308] Пишу із дому, де все іншим стало:
1309] Велике горе- сліз моїх замало».
1310] Тут папірець Лукреція згорта -
1311] Про певний біль непевну вість-сльозину.
1312] Це ж Коллатін дізнається з листа
1313] Про горе лиш - не про його причину:
1314] Вона ж вину приховує невинну,
1315] Щоб кров'ю змити пляму чорноти
1316] І тим собі прощення віднайти.
1317] Розкаже все, що в серці полум'янім,
1318] Тоді, коли приїде чоловік;
1319] Коли оздобить слізьми та зітханням
1320] Своє нещастя, змитії щоб навік
1321] Підозру, що нести їй світ прирік.
1322] Це ж словом зайвим легко все сплямити, -
1323] Потрібні світлі вчинки, світлий світе!
1324] Сумніше горе, ніж гіркі слова;
1325] Добачить око, що не вчує вухо.
1326] Це ж бачити біда нас порива,
1327] Бо в кожній рисочці прогляне скруха.
1328] Ми тільки частку болю чуєм глухо, -
1329] Глибінь тихіша від мілких струмків,
1330] Жалі розвіє ураганом слів.
1331] Печать на лист кладе й на ньому пише:
1332] «В Ардею - мужеві. Вручить мерщій!»
1333] Передає слузі й велить скоріше
1334] Рушать, не гаючись в путі своїй:
1335] «Лети, як птах, коли дихне борвій!»
1336] «Вручить мерщій!» - не швидко це, гадає:
1337] Це ж крайність крайнощів таких шукає.
1338] Низенько уклонився їй служник
1339] І червоніє, дивлячись на пані;
1340] Листа узяв і сквапно вийшов, зник,
1341] Нічого не спитавши при розстанні.
1342] Але, як винні всі, вона зарані
1343] Вбачає докір в поглядах усіх, -
1344] Він зашарівсь - чи не помітив гріх?
1345] Гай-гай, простак! Клянуся світом білим, -
1346] Не смілий та й не жвавий попервах!
1347] Але такі відповідають ділом,
1348] Коли нахаби скорі на словах,
1349] Зате повільні в клопітних ділах,
1350] А цей - взірець недавнього ще часу:
1351] Кивне без слова й чесно робить зразу.
1352] Ось так підозру розпалив лиху,
1353] Обличчя зчервонив обом їм сором:
1354] Він знає про Тарквінія жагу?
1355] І зашарілась під уважним зором,
1356] Який їй здався натяком прозорим:
1357] Що рум'яніший він, то більш вона
1358] Боїться, що розкрилась таїна.
1359] І страшно їй, що довго ще чекати,
1360] Адже пішов звідсіль недавно раб.
1361] Повільно час пливе - не підігнати,
1362] Тепер їй важко плакати, хоча б
1363] Тягар нещастя і журби ослаб;
1364] І плач вона гамує сумовитий,
1365] Аби інакше згодом затужити.
1366] І на картину погляд свій зверта, -
1367] Зображення Пріамової Трої;
1368] Узяти місто греки йдуть - це мста
1369] За обезчещення Єлени тої;
1370] Сягає хмари Іліон блідої.
1371] Який митець тут виявив себе?
1372] Цілує вежі небо голубе.
1373] Біду, життя - безживне, безголосе -
1374] Митець, природі в насміх, віддає;
1375] Засохли фарби краплі, наче сльози, -
1376] За вбитим мужем їх дружина ллє;
1377] Димує кров - мистецтво виграє! -
1378] І очі тих, хто вже конає, гине,
1379] Блищать в імлі нічній, немов жарини.
1380] Ось видно воїна - підкоп веде,
1381] Облившись потом, в пилюзі, -, під мури;
1382] А з веж троянських очі де-не-де
1383] Сяйнуть через бійниці в час похмурий,
1384] Зорять на греків, сповнені зажури:
1385] Такий яскравий твір, що дозволя
1386] Ті очі бачить навіть звіддаля.
1387] У визначних вождів - краса й величчя,
1388] Могуття й переможність, як вінець;
1389] А в юнаків - стрімливість войовича;
1390] То тут, то там показує митець
1391] Страхополохів, змучених внівець, -
1392] Тремтять вони, мов злякані селяни,
1393] Це бачить кожен, хто на них погляне.
1394] А ген Аякс з Уліссом, - о, яку
1395] В них видно силу творчості вабливу!
1396] І легко прозираєм суть людську;
1397] І вдачу ловимо з облич правдиву:
1398] В Аякса очі аж горять від гніву,
1399] Всміхається розважливо Улісс:
1400] Мов змій, він мудрий; хитрий, наче лис.
1401] А далі - Нестор; зміст ми легко вловим:
1402] Він греків кличе в бій - розкрив уста,
1403] Здіймає руки, надихає словом
1404] І поглядом увагу приверта;
1405] Трясеться в нього сива борода
1406] У лад промові; з губ його злітає
1407] Дихання легіт і небес торкає.
1408] Круг нього - море збуджених облич,
1409] Що радить Нестор, мудрий і старенний?
1410] Всі слухають, як спів, ту дивну річ,
1411] Немов зачарували їх сирени;
1412] Усіх художник відтворив натхненний, -
1413] Одні внизу, а другі - вище там;
1414] Хтось кривиться, не вірячи словам,
1415] Той на чуже плече зіперсь рукою,
1416] Тому і носа виткнуть не дають;
1417] Той збагровів, затиснутий юрбою;
1418] Ті задихаються, а ті - клянуть;
1419] І всіх бере шаленство, гнів і лють, -
1420] Якби їх Нестор не втішав речами,
1421] Вони б тут сперечалися мечами,
1422] І для уяви теж є простір скрізь,
1423] Нам різні лиця легко уявити:
1424] Нема Ахілла - замість нього спис,
1425] Герой в юрбі сховався гордовитий,
1426] Він тільки зорові душі відкритий, -
1427] Так по руці, нозі чи голові
1428] Відтвориш цілі образи живі.
1429] На мурах геть обложеної Трої
1430] Зібрались матері - це в бій іде
1431] Сам Гектор; вийшли їх сини при зброї
1432] На поле честі - плем'я молоде;
1433] І сподівання в матерів росте,
1434] Хоч на обличчя радісні тривога
1435] Лягає, наче тінь сумна й волога.
1436] І з круч Дардану - там почався бій! -
1437] До Сімоенту кров тече струмками,
1438] Де хвилі вслід за битвою мерщій,
1439] Здійнявши гребені, біжать валами,
1440] Ревуть, стинаються з очеретами,
1441] Та відступають піняві ряди,
1442] Щоб наступом на берег знов піти.
1443] Підходить до картини бойовиська
1444] Вона - хто ж найсумиіш зорить удаль?
1445] Уважно лиця розглядає зблизька,
1446] На багатьох із них - і горе, й жаль,
1447] Та он Гекуба, мов сама печаль, -
1448] В крові Пріама зрить перед собою,
1449] А Пірр на нього наступив п'ятою.
1450] Явив художник часу згубний шлях
1451] І смерть краси в цім образі Гекуби:
1452] На щоках - зморшки, втома й біль - в очах;
1453] Яка ж колись була, мій світе любий?!
1454] Блакитна кров застигла... Збляклі губи
1455] Тремтять... Минуло все без вороття,
1456] Ледь в тілі кволім жевріє життя.
1457] Лукреція зорить на тінь старої,
1458] Щоб власний біль хоч трохи помалів;
1459] Плачем відповіда цариця Трої
1460] Та все кляне жорстоких ворогів:
1461] Митець - не бог, тому й не дав їй слів;
1462] Лукреція його картає знову:
1463] Як горе дав, то слід би дати й мову!
1464] «Тобі, німотна цитро, голос дам
1465] Моєї туги, - хай не згине мрія;
1466] Обмию рани, що дістав Пріам,
1467] І Пірра прокляну, як лиходія;
1468] Сльозами Трою погашу; тоді я
1469] Ще й очі виколю своїм ножем
1470] Всім ворогам твоїм, яких знайдем.
1471] Де ж та повія, що цей струс вчинила?
1472] Красу з її лиця здеру за мить!
1473] Твоя жага, Парісе, всю спалила
1474] Славетну Трою, - все здолала хіть:
1475] Це ж від твоїх очей вогонь горить;
1476] Через твоє підступництво безкрає
1477] Господар, жінка, син, дочка вмирає.
1478] Чому це насолода одного
1479] Стає для всіх нещастям і бідою?
1480] За гріх чужий страждати всім - чого?
1481] Хай кара буде грішникам страшною,
1482] Обходячи невинних стороною;
1483] Чому грішить один, а всім з 5 все
1484] Той гріх безмірно кривду й зло несе?
1485] Гекуба плаче, і Пріам конає,
1486] Тут Гектор слабне, там Троїл зомлів,
1487] Побіля друга друг в крові вмирає.
1488] І друга друг разить між ворогів;
1489] Тож через хіть один стількох згубив:
1490] Ти б сина в строгості тримав, Пріаме,
1491] І Троя не світилася б вогнями!»
1492] Над горем Трої ллє вона сльозу,
1493] Адже печаль гуде, як дзвін піднятий,
1494] Що б'є вгорі, та звуки йдуть внизу,
1495] Щоб розбудить жалобу й сум нагнати;
1496] Так і Лукреція в словах віддати
1497] Жадає ту скорботу, що митець
1498] Відбив, узявши фарби й олівець.
1499] Вона обводить поглядом картину
1500] І кожного оплакує біду:
1501] Ось бачить: грек бреде, зігнувши спину,
1502] Між пастухів фрігійських, в їх ряду;
1503] Хоч змучений - погідний на виду;
1504] Цей гурт селян веде його у Трою...
1505] О, скільки в нім терпіння і спокою!
1506] Того митець майстерністю досяг,
1507] Що грека ошуканство - непримітне:
1508] Хода покірна, тихий біль в очах,
1509] Мов лагідність у нього в серці квітне;
1510] Не паленіє зовсім і не блідне;
1511] Рум'янцем він не видавав гріхів,
1512] Ні блідотою - страху, що таїв.
1513] Але прийняв цей вигляд недаремне,
1514] Аби диявольську прикрити суть,
1515] І так він приховав те зло таємне,
1516] Що вже й Підозра не могла відчуть
1517] Лукавства й зрадництва, які нашлють
1518] На день такий погожий чорні бурі
1519] Та гріх пекельний у ганьбі похмурій.
1520] Смиренний образ наче й любий нам, -
1521] Рече Сінон-зрадливець так чудово!
1522] Довірившись йому, поліг Пріам;
1523] І схоже на пожежу грізну слово
1524] Спалило славу й Іліон раптово,
1525] І димом вкриті тужать небеса,
1526] Що в їхнім дзеркалі зоря згаса.
1527] Картину осягла й життю заздростить,
1528] І знов за дивний хист корить митця:
1529] Він хибно виписав Сінона постать, -
1530] Ховає зло довершеність оця?
1531] І ще раз придивилась до лиця, -
1532] В нім бачить спокій, кам'яніє з дива,
1533] Вирішує: картина неправдива.
1534] «Сховатися не може стільки зла, -
1535] Вона шепоче, - в погляді такому».
1536] В уяві тінь Тарквінія спливла,
1537] І «може» в неї вирвалось потому;
1538] «Не може», - знов у горі нелюдському
1539] Вона твердить. - Не вірю, щоб оце
1540] Таїло розум злий таке лице!
1541] Тут хитрого зображено Сінона, -
1542] Сумирний і здорожений такий,
1543] Немов біда жене його безсонна;
1544] Ось так прийшов Тарквіній здалеки,
1545] Честь випинав - ховав порок тяжкий,
1546] Тож, як Пріам, тут прийняла його я
1547] Привітно; так моя погибла Троя.
1548] Дивись, дивись, як затремтів Пріам,
1549] Коли узрів - Сінон сльозу роняє!
1550] Пріаме, ти старий, будь мудрим там!
1551] В сльозах тих кров, що Троя проливає,
1552] Вогнем кожнісінька сльоза палає;
1553] Ти пожалів його, а та сльоза
1554] Тобі все місто спалить, як гроза.
1555] Ці хитрощі диявол з пекла виніс;
1556] Сінон тремтить від стужі на вогні,
1557] І холоду й вогню живе єдиність;
1558] Зійшлись тут протилежності земні,
1559] Щоб ними дурні тішились одні:
1560] Пріам довірився сльозі Сінона, -
1561] Спалила Трою та сльоза солона».
1562] Терпець урвався, лють її взяла,
1563] Кольнуло в груди ніжні болем гострим.
1564] Сінона нігтями дере зі зла,
1565] Зрівнявши зі своїм зловісним гостем,
1566] Що через нього мов змаліла зростом;
1567] Всміхнулась, мов зваливши горя кладь:
1568] «Дурна! йому ці рани не болять».
1569] їй припливає й відпливає горе,
1570] Час, стомлений жалем її, пливе.
1571] Минай же, ноче! Де ж ти, ранку скорий?
1572] І довгі дні, й чекання горьове:
1573] А мить - це вік, як біль нам душу рве;
1574] Важенне горе, та не може спати,
1575] І час повзе, немовби винуватий.
1576] Увесь цей час у думах провела
1577] Лукреція сама біля картини,
1578] Яка її від горя відтягла
1579] Страшним видінням іншої руїни;
1580] Чужу біду побачиш - власна гине,
1581] Бо може думка про чийсь біль завжди
1582] Полегкість, як не ліки, принести.
1583] Та повернувся вже гонець моторний,
1584] І муж додому з почтом надійшов;
1585] їх жде Лукреція в одежі чорній;
1586] Обвиті синню очі так, немов
1587] Півколом райдуги... Невже це знов
1588] Озера сліз проллються, повні й хмурі,
1589] Віщуючи нові, ще більші бурі?
1590] Усе те бачить бідний чоловік,
1591] В лице вдивляється, завмер навпроти:
1592] Це ж очі зчервонив їй сліз потік,
1593] Погас її рум'янець від турботи.
1594] Спитать не в силі він: сумна чого ти?
1595] Стоять, мов друзі, що на чужині
1596] Зустрілися й дивуються, чудні.
1597] Ось він узяв її безкровну руку
1598] І мовить так: «Яке ж бо сталось зло,
1599] Що вся тремтиш, тамуючи розпуку?
1600] Любове ніжна, що тебе звело?
1601] Де твій рум'янець? Що між нас лягло?
1602] Повідай, знявши з себе чорні шати,
1603] Щоб ми змогли твою журбу прогнати».
1604] Зітхнула тричі, поки спромоглась
1605] На перше слово в горі та прокльоні;
1606] Нарешті мовить, зболена якась,
1607] І повіряє думи невгомонні,
1608] Що честь її у ворога в полоні;
1609] А Коллатін із почтом жде своїм,
1610] На хмару схожий, що тамує грім.
1611] В гнізді вологому цей лебідь білий
1612] Заводить сумно свій останній спів:
1613] «Про злочин розказать не маю сили, -
1614] Вини ж не знять, не збути й поготів;
1615] Це ж для біди моєї мало слів,
1616] А сліз багато; й голосіння знову
1617] Тяглося б довго, заглушивши мову.
1618] В кількох словах скажу. О, будь ласкав,
1619] Мій любий, слухай, знай: в твоєму домі
1620] З'явивсь чужинець, на подушку-впав,
1621] Де ти схиляв чоло своє в утомі!
1622] Тож кривди ми тепер уже свідомі:
1623] Принукою він люто взяв мене,
1624] І я - невірна, сталося страшне!
1625] Адже опівночі в пітьмі жахливій
1626] До мене із мечем він увійшов,
1627] Здійнявши смолоскип, і, похітливий,
1628] Благав ласкаво: «Відслони покров,
1629] Збудися, римлянко, й мені любов
1630] Даруй свою, а ні - навік ганьбою
1631] Тебе й твій рід укрию за тобою.
1632] Я вб'ю слугу, якщо не вдовольниш
1633] Мого бажання, від якого гину,
1634] І заколю тебе, й скажу пізніш,
1635] Що, хіттю сплетених, в лиху годину
1636] Застиг я вас і вбив, немов скотину;
1637] І цим здобуду славу я собі,
1638] А ти навік зостанешся в ганьбі».
1639] Коли ж я закричала й заметалась, -
1640] Приставив до грудей моїх меча,
1641] Присяг, якщо здіймати буду галас
1642] І не скорюся, - вб'є мене, хоча
1643] Не просто вб'є, - ганьбою увінча,
1644] І не забуде Рим - раби й вельможі! -
1645] Про смерть Лукреції з рабом на ложі.
1646] Мій ворог сильним був, безрадна ж я,
1647] І від страху ще більше ослабіла;
1648] Звелів мовчать кривавий судія:
1649] Прохання марні там, де править сила;
1650] Прийшла жага й сказала, знавісніла:
1651] Моя краса забрала в нього зір!
1652] Суддю обкравши, підеш під топір.
1653] Знайди мені прощення, я благаю,
1654] Рятунок хоч маленький відшукай;
1655] Хай кров моя забруднена до краю,
1656] Але мій дух пречистий, як ручай;
1657] Дух не зґвалтований! Мій любий, знай:
1658] Не поступившись, він ясніє вповні,
1659] Страждаючи в тюрмі своїй гріховній».
1660] А муж, немов купець, що скарб згубив,
1661] Схиляє голову, німий, як горе,
1662] Ламає руки; струменить з губів
1663] Блідих, як віск, лиш дихання прозоре;
1664] Нещасний, горя він ніяк не зборе!
1665] Шукає марно відповідь, немов
1666] Лиш біль вдихає й видихає знов.
1667] Тож як під аркою моста шалений
1668] Біжить приплив, що й твій не встежить зір,
1669] Але й назад нестримний та скажений
1670] Відплив стремить, - так само, вір не вір,
1671] Нас хвилі гніву втягують у вир, -
1672] Так Коллатіна смуток обіймає:
1673] Відтрутить горе й знов йому ж вертає.
1674] Вона те горе бачить і якусь
1675] У ньому лють пробуджує жорстоку:
1676] «З тобою, милий, більше я журюсь;
1677] Якщо спадає дощ - ревти потоку!
1678] Тобі уразу я чиню глибоку...
1679] Не мучся! Щоб залити біль оцей,
1680] Не чотирьох - двох вистачить очей.
1681] Заради мене, що була твоєю,
1682] Лукреції заради - я молю:
1683] Для ворога будь месником, суддею,
1684] Мсти за свою наругу і мою.
1685] Мене вже не спасеш, та в цім краю
1686] Скарай же зрадника, спіши в погоню:
1687] Жалем ти потураєш беззаконню!
1688] Та перше, ніж назву його ім'я, -
1689] Звернулася до почту Коллатіна, -
1690] Панове, присягніть, - хай меч сія! -
1691] Помститися за мене, я ж невинна;
1692] Це слава й честь для лицарів незмінна;
1693] Мечем разити кривду, злий порок,
1694] Вступатися за скривджених жінок!»
1695] 1 всі шляхетну виявили згоду,
1696] їй кожен обіцяє помогти,
1697] Готовий до негайного походу, -
1698] Де ж ворог, щоб його в бою змести?
1699] Але вона, що зве до кари-мсти, _
1700] їх і спиняє: «Не кричіть даремне...
1701] О, як цю пляму зняти вам із мене?
1702] Які ж моя образа і вина,
1703] Що сталися через біду жахливу?
1704] Чи зможу я очиститься сповна,
1705] Щоб честь підняти я могла правдиву?
1706] І чи врятуюсь від неслави й гніву?
1707] Світліє, змивши труту, джерело;
1708] А чим я змию пляму, люте зло?»
1709] На те говорять всі один за одним:
1710] «Хай тіло зганьблене, та дух ясний!»
1711] Вона сяйнула усміхом скорботним, -
1712] її лице, мов карта, що на ній
1713] Біда відбилась у сльозі журній.
1714] «Ні, - каже, - хай від мене жодна жінка
1715] Не візьме виправдань ані частинки»..
1716] Тут із зітханням, мовби серце рве,
1717] Ім'я Тарквінія назвать зуміла:
1718] «Він, він!..» - та й змовкла, більше не назве
1719] Злочинця; вся неначе заніміла;
1720] І ось нарешті, змучена, змарніла,
1721] Сказала: «Він, це він приніс біду!
1722] Тому на себе руки накладу»,
1723] І враз в невинні заганяє груди
1724] Той згубний ніж - щоб душу їй звільнив
1725] З тілесної тюрми й від болю-скрути
1726] її порятував навік-віків...
1727] Крилатий дух під хмари полетів
1728] І жаль поніс, а з болісної рани
1729] Життя струмує і повільно тане.
1730] Мов скам'янілий, Коллатін стоїть,
1731] І почет пишний з ним, німий неначе;
1732] Поглянув батько, зблід і впав ту ж мить,
1733] Криваве тіло обіймає, плаче;
1734] А Брут із рани витяг ніж гарячий,
1735] І кров за лезом потекла струмком,
1736] Немов до помсти кличе всіх слідом.
1737] З грудей її б'ючи, на два потоки
1738] Хлюпнула кров, зловісний той багрець
1739] Обводить тіло по обидва боки,
1740] Воно ж було, мов голий острівець,
1741] Що повідь обезлюдила внівець.
1742] Лилась частина крові чиста в плині,
1743] Частина - чорна, що зганьбив Тарквіній.
1744] І в ній жалоба застигала скрізь
1745] Тому, що чорна кров немов змішалась
1746] Із струменем рідким, гірким від сліз;
1747] І, до Лукреції явивши жалість,
1748] Нечиста кров світлішою здавалась;
1749] А чиста кров свій колір береже,
1750] За мутну червоніючи лише.
1751] «Ох, донечко! - старий Лукрецій каже. -
1752] Це ж ти життя моє убила теж.
1753] У дітях відбиття знаходим наше, -
1754] Де житиму, як ти вже не живеш?
1755] Тебе я спородив, та чи на те ж?
1756] Якщо не ми, а діти мруть спочатку,
1757] То не вони - батьки для них нащадки.
1758] Розбито бідне дзеркало, котре
1759] Було мов юності моєї з'ява:
1760] А сам я - тьмяне дзеркало старе,
1761] В якому проглядає смерть кощава;
1762] Немов свічадо, ти красу, ласкава,
1763] Свою розбила, і по ній мені ж
1764] Не бачити, яким я був раніш.
1765] О Часе! Зупинись, не линь на горе,
1766] Якщо вмирає той, хто має жить.
1767] Чи смерть гнила здорових завжди боре,
1768] А напівмертвих обмина щомить?
1769] Хай юний рій у вулику дзвенить!
1770] Устань, Лукреціє солодка й люба,
1771] Хай не тебе - мене спіткає згуба!»
1772] Немов прокинувсь Коллатін від сну,
1773] Свій жаль з'єднав з Лукреція журбою;
1774] Тоді в криваву річку впав жахну,
1775] І страх блідий з обличчя змив росою
1776] Червоною, і гине за жоною;
1777] Ганьба пече, і, повен сили вщерть,
1778] Він оживає мститися за смерть.
1779] Страждання, що його не побороти,
1780] Неначе відняло йому язик;
1781] Нараз німим зробився від скорботи,
1782] Лютиться: чи не онімів навік?
1783] Нарешті мовить; слів пливе потік,
1784] Змиває з серця те насилля враже,
1785] Ніхто ж не розбере, що він їм каже.
1786] Зронив «Тарквіній» ясно, хоч тихцем,
1787] Немов зубами рве ім'я те з шалу.
1788] Так буря схопиться перед дощем,
1789] Зривається, вщухаючи помалу;
1790] На зливу дощ зміняється тривалу:
1791] Сперечку батько й муж ведуть таку, -
1792] Хто більш оплаче - жінку чи дочку.
1793] І той, і той назвав її своєю,
1794] Та марно той і той своєю зве.
1795] «Моя», - отець гука. - «Була моєю, -
1796] Вторує муж, - це горе світове
1797] Лишіть мені; хай сліз потік пливе, -
1798] її ж я мав, тому її, єдину,
1799] Оплакувать мені лиш, Коллатіну».
1800] Сказав Лукрецій: «Рано йде вона!
1801] Я дав життя їй, а бере могила».
1802] «О горе! - мовить Коллатін. - Жона,
1803] Моя жона моє життя убила!»
1804] «Дочка! Жона!» - ось так заголосили,
1805] На їхній крик озвалася луна,
1806] Дзвенить: «Моя дочка!» й «Моя жона!».
1807] А Брут, який з грудей ножа їй витяг,
1808] Помітивши суперництво в біді,
1809] Зробився гордим поміж гордовитих,
1810] Втопив у рані дурощі тоді.
1811] Він дурнем був між римлян у житті,
1812] Адже царі за дурнів мають блазнів,
1813] Хоч в їхніх жартах глузд іше не згаснув.
1814] Але тепер він машкару зірвав,
1815] Якою хитро прикривався досі:
1816] Прихований свій розум показав,
1817] Аби спинити Коллатіна сльози:
1818] «Зведись, володарю, в новій спромозі,
1819] Дозволь мені, що дурнем був для вас,
1820] До школи розум твій послать - в мій клас,
1821] Чи, Коллатіне, можна горе горем,
1822] А рану раною загоїть теж?
1823] Чому за кров дружини в гніві скорім
1824] Ти сам собі удару завдаєш?
1825] Дитячі примхи! Ти ж за нею йдеш:
1826] Твоя жона не знала, що робити, -
1827] Себе убила - слід злочинця вбити!
1828] Відважний римлянине, ти - не сам,
1829] Не можна серцем від плачу м'якшиться;
1830] Уклякнім, римським молячись богам, -
1831] Хай гнівом запалають їхні лиця,
1832] З небес їм видна ця нікчемність ница;
1833] Хай дужий Рим змете всю гидь навкруг
1834] Озброєним зусиллям наших рук.
1835] Тож рідним Капітолієм величним
1836] І кров'ю, що пролита ручаєм,
1837] Землею теплою і сонцем вічним,
1838] Правами римськими, що бережем,
1839] Лукреції душею й цим ножем,
1840] Клянімось мститися - хай кривда гине! -
1841] За смерть цієї вірної дружини».
1842] Змовка, себе рукою в груди б'є,
1843] Цілує вбивчого ножа; по тому
1844] Всіх спонука наслідувать своє
1845] Те почуття, що в слові вогняному, -
1846] І всі вклякають в запалі одному;
1847] І клятву, складену з правдивих слів,
1848] Знов каже Брут, щоб кожен повторив.
1849] Коли дали всі клятву нещадиму,
1850] Кривавий прах Лукреції вони
1851] Всьому схвалили показати Риму,
1852] Явити гріх Тарквінія брудний:
1853] Достойні римляни в той день трудний
1854] Тарквінія - злочинцям для повчання! -
1855] На вічне згодились послать вигнання.
Післямова
«Лукреція» датується приблизно 1593 р. Ця поема, як і«Венера і Адоніс», написана Шекспіром у той час, коли лондонські театри були зачинені у зв'язку з епідемією чуми. Надрукована «Лукреція» форматом Octavo 1594 p. за авторським рукописом. Книговидавцем поеми став Джон Харрісон. Обидві поеми присвячені графові Саутгемптону. «Лукреція» користувалась меншим успіхом, ніж «Венера і Адоніс» і до середини XVII ст. перевидавалась усього сім разів.
Давньоримська легенда про Лукрецію здавна привертала увагу письменників. Одну з перших її обробок бачимо у «Фастах» Овідія. В написаній елегійним дистихом поемі розповідається про походження окремих римських обрядів і свят. До числа відомих епізодів поеми належить сказання про Тарквінія і Лукрецію, пов'язане з одним із днів лютого. Син Тарквінія Гордого Секст збезчестив цнотливу дружину патриція Коллатіна Лукрецію. Горда римлянка, розповівши про все чоловікові, прохромила себе мечем. Обурені жорстокістю етруських царів римляни вигнали рід Тарквінія. Так, згідно з «Фастами», завершився стародавній період монархічного правління в Римі. Сказання про Лукрецію міститься і в книзі римського історика Тіта Лівія.
Сюжет зберігає свою популярність в епоху Відродження. До нього звертається Чосер у «Легендах про славних жінок» (XIV ст.), Лідгейт у поемі «Падіння монархів» (XV ст.). Прозовий варіант легенди є в збірнику новел У.Пейнтера «Палац утіх» (1567). На цю тему було складено чимало англійських балад, датованих 1568-1576 р. Історія цнотливої дружини Коллатіна надихнула і Шекспіра, який у своїй поемі цілком зберігає фабулу легенди, розказаної римським поетом у «Фастах».
У художньому плані «Лукреція» слабша за попередню поему Шекспіра. її структура позначена фрагментарністю, вірш досить важкий, композиція позбавлена завершеності. «Лукреція» насамперед філософська поема, звідси й тезисність окремих її положень.
Поема патетична, позбавлена мальовничої живописності «Венери і Адоніса». Гармонійна картина світу, сповнена світла і життя, в «Лукреції» зникає. У кольоровій гамі поеми починають переважати сумовиті, похмурі тони. У нічній темряві - «Ніч, ця матір Страху та Жаху» - розігрується сцена зустрічі Лукреції і Тарквінія. Руйнівні пристрасті героя немовби ворожі денному світлу.
Книга: Вільям Шекспір Лукреція Переклад Михайла Литвинця
ЗМІСТ
| 1. | Вільям Шекспір Лукреція Переклад Михайла Литвинця |
| 2. | 1275] Скажи, коли від'їхав, - і крушиться, 1276] І гірко... |
| 3. | Образ Тарквінія в поемі розроблений з безперечною психологічною... |
На попередню
|
|
