Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Роман про Трістана та Ізольду (За реконструкцією Жозефа Бед'є) Переклад Максима Рильського
9. Ліс Моруа
В гущавині дикої пущі з тяжкими зусиллями блукають вони, ніби зацьковані звірі, тільки вряди-годи пощастить їм переночувати де-небудь дві ночі поспіль. їжа їхня - лише м'ясо лісової звірини, і, жалкуючи, згадують вони про смак солі та хліба. їхні обличчя схудли й поблідли, одежа, чіпляючись за колючки, порвалася на лахміття.
Вони любляться, вони не страждають.
Одного дня, мандруючи в цих великих лісах, що ніколи не знали сокири, вони натрапили на житло пустельника Огріна. На сонці, в світлому кленовому гаю, старий тихо походжав перед своєю каплицею, обпираючись на патерицю.
- Сеньйоре Трістан,- скрикнув він,- знайте, якою великою присягою заприсяглися мешканці Корнуельсу! Король ізвелів оголосити по всіх усюдах: хто зловить вас, той дістане в нагороду сто марок(16) золотом. І от усі барони побожились, що привезуть вас до короля, хоч живого, а хоч мертвого. Покайтеся, Трістане! Бог дарує грішникам їхні провини, як вони каються.
- Мені покаятись, сеньйоре Огрін? В якому ж гріху? Ви, що нас судите тепер, чи ви ж знаєте, який напій випили ми на морі? Так, славний трунок сп'янює нас, і я волів би все життя старцювати по дорогах, живитися травами та корінням, аби була при мені Ізольда, ніж без неї бути королем пишного королівства. [83]
- Хай вам бог поможе, Трістане, бо ви втратили і цей світ, і той. Зрадника свойого пана закон велить розірвати двома кіньми, спалити на огні, і там, де залишиться з нього попіл, не росте вже трава і марно працює хлібороб: і дерево, і всяке зело там гине. Трістане, віддайте королеву тому, хто взяв із нею шлюб по римському закону.
- Вона вже не належить йому: він оддав її своїм прокаженим; у прокажених я її відбив. З тієї хвилини вона моя, я не можу розлучитися з нею, а вона зо мною. Огрін сів; у ногах його плакала-тужила Ізольда, поклавши голову на коліна людині, що терпить муки в ім'я боже. І говорив їй пустельник слова із письма святого; але вона, ридаючи, хитала головою і не хотіла йому вірити.
- Горе мені! - сказав Огрін.- Хіба ж є слова, щоб ними втішати мертвих? Покайся, Трістане, бо нерозкаяний грішник - то мрець.
- Ні, я живу і не каюсь. Ми вернемося в діброву, що дає нам притулок і охорону. Ходім, Ізольдо, друже мій коханий.
Ізольда підвелась; вони взялись за руки і пішли поміж високою травою та кущами вересу; дерева з'єднали за ними свої віти, і листя закрило їх від людського ока. Послухайте, сеньйори, про дивну пригоду. Трістан іще раніше, бувши при королі, виховав мисливського пса - гарного, жвавого, доброго до біги: жоден граф, жоден король не мав у себе такого славного собаки для полювання з луком. Звали його Гюсден. Довелось замкнути його в башті, прив'язавши до колоди; відколи не бачив Гюсден свого хазяїна, він не брав ніякої їжі, рив землю пазурами, плакав, як людина, жалібно вив. Чимало кому зробилось його шкода.
- Гюсдене,- казали ті люди,- не було ще тварини, яка б любила так щиро, як ти. Так, мудро сказав Соломон: мій вірний друг - то мій вірний хорт.
І король Марк, згадуючи минулі дні, казав у серці своєму:
- Великий розум у цього пса, що так він нудьгує за своїм господарем: справді-бо, чи є людина в Корнуельсі, варта Трістана?
Три барони прийшли до короля:
- Сеньйоре, скажіть одв'язати й відпустити Гюсдена, ми тоді справді дознаємось, чи він горює так за хазяїном; а коли ні, то ви побачите: як скоро його відпустять, він з розкритою пащекою, з висолопленим язиком буде кидатись на людей і на тварин.
І от його одв'язано. Він виплигує в двері і біжить до кімнати, де перше знаходить, було, Трістана. Він гарчить, виє, нюшкує і натрапляє, нарешті, на господарів слід. Ухопивши тропу, він крок за кроком іде до того місця, де мали спалити Трістана. Всі їдуть за ним і дивляться, що то буде. Він голосно гавкає і дереться на скелю. От він уже в каплиці, стрибає на престол; раптом кидається у вікно, падає біля підніжжя скелі, знову нападає на слід, кілька хвилин лишається в густому гаю, де Трістан ховався в засідці, і далі біжить у пущу. Усякому, бачивши те, серце стислося з жалощів. [85]
- Ясний королю,- сказали тоді рицарі,- годі нам за ним гнатися, він може нас завести в такі місця, звідки важко було 6 повернутись.
Усі поїхали назад. А пес у діброві подає дзвінкий голос,
і лісова луна його підхопила.
Здалека почули це Трістан, королева та Горвеналь.
- Це Гюсден,- мовили вони і вжахнулись: видима річ, король женеться за ними, пустивши на їх, як на дикого звіра, свої ловецькі собаки... Вони заглибились у непрохідний чагарник. На краю чагарника Трістан спинився і натяг свого лука. Але як Гюсден побачив і пізнав свого пана, то плигнув до нього, почав крутити головою і хвостом і дугою вигинати спину. Чи хто бачив коли таку радість? Потім він підбіг до Ізольди Білявої, до Горве-наля, навіть до коня й до того полащився. Жалко було його Трістанові!
- Лишенько! - мовив він.- І навіщо він нас найшов? Що має робити з собакою, котра не вміє таїтись, гнана й переслідувана людина? По лісах і долинах, по горах і ярах король розшукує нас; Гюсден нас ізрадить своїм гавканням. Ох! Любов і щире серце привели його сюди шукати собі смерті. Але ж нам треба стерегтись. Що робити, порадьте мені?
Ізольда погладила Гюсдена рукою і сказала:
- Сеньйоре, змилуйтесь над ним! Я чула про одного лісничого в Уельсі, що привчив свого пса гнати по сліду раненого оленя, не подаючи голосу. Друже Трістане, що б то була за радість, якби привчити до цього і Гюсдена. [86]
Він на яку хвилину замислився. Гюсден тим часом лизав Ізольді руки. Жаль узяв Трістана, і він одповів: - Спробую. Дуже тяжко було б мені його вбити. Незабаром по цьому пішов Трістан полювати, вигнав оленя й поранив його стрілою. Гончак хотів був кинутись звірові вслід і забрехав так голосно, аж далеко покотилася луна. Трістан ударив його й примусив замовкнути; підвів голову пес, дивиться на свого хазяїна, не сміє знову подати голос, боїться доганяти оленя. Тоді Трістан кладе його біля своїх ніг і злегка вдаряє себе по чоботі каштановою гілкою, як то роблять мисливці, щоб нацькувати псів; на цей знак Гюсден знову хоче загавкати, Трістан знову карає його. Так от муштруючи, за який, може, місяць він навчив собаку ганяти звірину нишком. Як поранить, було, стріла його оленя чи дику козу, Гюсден, не подаючи голосу, мчить за звіром чи то травою, чи то снігом, чи кригою; догнавши дичину в лісі, він умів позначати те місце, зносячи туди сухе гілля; а добереться до здобичі в степу, то вкриє її травою та й вертається, нізащо не гавкаючи, по свого пана. Минуло літо, настала зима. Закохані мали собі пристановище в печері, під кам'яною скелею; земля замерзла, і колючі крижинки вкрили їхню постіль із сухого листя. Але така була сила їхнього кохання - ні він, ні вона не відчували свого горя.
Настав знову ясний час, і вони поставили під деревами курінь із позеленілих уже віт. Трістан змалку навчився переймати у лісових пташок їхні голоси, він міг то співати вивільгою, то дзенькати, як синиця, то тьохкати посолов'їному [87] , і не було тої птиці, якої він би не вдав. Отож інколи сила-силенна пташок, злетівшись на його свист, сідали у вітах куреня і, надимаючи свої горля-ночки, любо виспівували в красному сонячному світлі. Тепер не блукали вже залюблені по лісі, шукаючи схову: жоден із баронів не зважувався за ними ганятись, знаючи, що Трістан кожного повісив би на гілляці першого-ліпшого дерева. Проте якогось дня один із недобрих баронів, Гене-лон - хай буде прокляте його ім'я,- віддавшися мисливському запалу, насмілився заїхати аж під Моруа. Того саме ранку в яру на узліссі Горвеналь розсідлав свого коня і попасав його на молодій травиці, а в гаю під зеленим гіллям, на ложі із весняних квітів, Трістан держав королеву в міцних обіймах; обоє спали.
Зненацька Горвеналь почув голоси ловецьких псів: вони шалено гнали оленя, олень біг просто в яр. Здалеки, на полявині, з'явився мисливець, Горвеналь пізнав його: це був Генелон, чоловік, що його Трістан ненавидів понад усіх; один, без джури, стиснувши острогами закривавлені боки свого румака, затинаючи його гарапником по шиї, мчав він уперед. Притаївшись за деревом, Горвеналь чатував; прудко летить їздець, та не так прудко буде він вертатись.
Він зближається, Горвеналь вискакує зо своєї засідки, хапає коня за гнуздечку, пригадавши в цю хвилину, скільки-то зла вчинив цей лукавець, убиває його, розрубує на частини його тіло і йде пріч, несучи з собою одтяту голову. А там, на розкішній постелі з квіток, під наметом із гілля, Трістан і королева спали, тісно обнявшись. Горвеналь тихенько [88] підійшов до них із мертвою головою в руці. Генелонові доїжджачі, найшовши під деревом тулуб без голови, стратили тяму; їм здалось, що Трістан женеться вже й за ними, і вони кинулись урозтіч, боячись неминучої смерті. Відтоді ніхто не важився полювати в тих пущах. Щоб звеселити серце своєму панові, коли той прокинеться, Горвеналь прив'язав мертву голову за волосся до жердини куреня так, що густе листя обвивало її навкруги. Трістан пробудився - і бачить напівзаховану межи листям голову, що дивиться на нього. Він упізнав Генелона і встає, ужахнувшись, на рівні ноги. Але вчитель кричить йому:
- Заспокойся, він мертвий. Я його вбив цією от шпагою. Сину мій, це твій ворог.
Врадувався тоді Трістан: той, кого він ненавидів, Генелон, уже неживий.
І от уже ніхто не насмілювався заходити до того дикого лісу: страх стояв там за сторожа, і закохані були там єдині господарі. Тоді ж то Трістан змайстрував лука і назвав його Несхибним: стріла з нього попадала в ціль, чи то була людина, чи звірина, і саме в те місце, куди хотілося влучити.
Це було влітку, сеньйори, в жнива, за який час після зелених свят. Пташки, сидячи на росяному гіллі, виспівували назустріч ранішній зірниці. Трістан вийшов із куреня, озброївся мечем, перевісив через плечі лука та й вирядився по здобич. Ще й вечір не настане, як його спіткає велике лихо. Ні, жодні в світі закохані не любилися так щиро, і жодні не заплатили такими муками за свою любов. Намучений [89] спекою, вернувся Трістан з полювання і обняв королеву, а вона:
- Друже, де ти був?
- Я ганявся за оленем, він утомив мене до краю. Глянь: з мене піт так і ллється. Я хотів би лягти заснуть.
Під наметом із зеленого гілля на постелі з свіжої трави Ізольда лягла перша.
Трістан ліг обіч неї, поклавши між нею й собою меча без піхов. На щастя собі, вони полягали як були, в одежі. У королеви на пальці був золотий перстень з чудовими смарагдами, весільний дарунок від короля; пальці її так схудли, що обручка ледве держалась. Вони спали обнявшись. Трістан одну руку поклав під голову милій, а другою міцно пригортав її прекрасне тіло; але уста їхні не торкались одні одних. Ні вітру, ні шелесту навкруги. Крізь сплетене гілля сонячний промінь упав на Ізольдине обличчя, і воно сіяло, мов ясна крижинка.
Саме того ранку побережник, обходячи ліс, натрапив на пом яту траву; то залюблені спочивали там напередодні. Не збагнувши, хто б то міг бути, побережник пішов слідом і натрапив на їхній намет. Він побачив, як вони сплять, пізнав і кинувся втікати, боячися страшного гніву розбудженого Трістана. Прибіг він просто до замку Тінтажель, що був за два льє (17) відти, і піднявся по сходах у королівський зал, де король творив суд у колі своїх васалів.
- Друже, пощо ти сюди примчав, та ще й такий задиханий, як псар, що довгий час гнався слідом за хортами? Може й ти маєш до нас яку скаргу? Хто тебе вигнав із мого лісу? [90]
Побережник одкликав його набік і пошепки сказав йому:
- Я бачив королеву і Трістана. Вони спали. Я злякався.
- Де це було?
- Вони в курені, в лісі Моруа. Вони сплять обнявшись. Не гайся, як хочеш помститись.
- Іди, чекай мене на узліссі біля підніжжя Червоного Хреста. Гляди, ні перед ким не прохопись про те, що бачив. Я дам тобі золота й срібла скільки захочеш.
То побережник пішов і сів виглядати короля біля підніжжя Червоного Хреста. Прокляття шпигові! Але ж він і помер ганебною смертю, це ви зараз самі побачите. Король сказав осідлати коня, озброївся мечем і крадькома виїхав без слуг, без супутників із міста. Ідучи, пригадав він про ту ніч, коли зловив був свого небожа: яку ж тоді ніжність появила до Трістана яснолиця білява Ізольда! Аби-но застати їх несподівано, буде їм кара за їхні гріхи, буде їм помста за ганьбу та безчестя! Біля Червоного Хреста найшов він побережника.
- Іди попереду, веди мене швидко і просто.
Чорна лісова сутінь огорнула їх звідусіль. Виказник іде вперед, король за ним. Він надіється на свій меч, що не раз служив йому вірою й правдою. Так! Прокинеться Трістан, і один із них - котрий, то тільки господь відає,- упаде мертвий.
- Королю,- шепоче побережник,- уже близько.
Він підтримав йому стремено, а коня прив'язав за гнуздечку до кислиці. Ще пройшли трохи - і враз на сонячній поляні побачили заквітчане шатро з гілля. Король розстебнув свою мантію з щирозолотими застіжками [91] і одкрив тим свій прекрасний стан. Вихопивши меча з піхов, присягається він у своєму серці, що коли не вб'є їх, то помре сам. Побережник пішов був за ним, але він дав йому знак вернутись.
Увійшов король під гіллясте шатро, розмахнувся гострим мечем... Яке ж то буде горе, коли він ударить ним! Але враз він примітив, що королевині уста не торкаються Трістанових і що меч без піхов лежить між ними. - Господи мій, що я бачу! - сказав він.- Чи слід же їх убивати? Скільки вже часу вони живуть у цьому лісі,- і коли б любилися безумною любов'ю, то не клали б між собою меча. А хіба не знає кожен, що покладений між двома тілами меч найвірніша охорона і запорука невинності. Безчесно кохаючись, вони не лежали б так непорочно. Ні, я їх не вбиватиму, це був би великий гріх. І якщо я розбудив би його і один із нас упав у двобої мертвий,- то довго про це говорили б люди, і сором упав би на нас. Але я зроблю так, щоб, прокинувшись, вони зрозуміли, що я бачив їх сонних і не хотів їм смерті, що господь їм прощає й милує їх.
Сонце крізь віти пекло біле Ізольдине личко, король узяв свої лямовані горностаєм рукавиці. «Це вона,- думалось йому,- це вона привезла мені їх з Ірландії». І він прилаштував рукавиці між листям так, щоб затінити королеву від проміння, потім тихенько зняв оздобленого смарагдами персня, що колись подарував королеві,- тоді насилу надіто його на палець, а тепер пальці були такі худі, що перстень відразу знявся. На місце його король надів свою каблучку - дарунок від Ізольди. Узяв він і покладеного між [92] закоханими меча,- так, це був той самий меч, котрий пощербився колись об Моргольтів череп,- поклав на його місце свого, вийшов із куреня, скочив на сідло і сказав побережникові:
- Утікай тепер, рятуйся як можеш!
А Ізольді приснився сон. Снилось їй, що вона в прегарному наметі серед лісу. Два леви кинулись на неї і почали між собою за неї битись... Зойкнувши, королева прокинулась: лямовані білим горностаєм рукавиці впали їй на груди. На той крик Трістан підвівся, хотів ухопити свого меча і враз, глянувши на золоту його головку, побачив, що це - королів меч. Королева також пізнала королевого персника. Вона скрикнула:
- Горе нам, горе! Король нас застав!
- Так,- відповів Трістан,- він забрав мого меча. Він був сам, він злякався й пішов шукати собі підмоги. Він вернеться і спалить нас перед усім народом. Утікаймо!
І, мало де відпочиваючи, попростували вони з вірним Горвеналем на уельську землю, аж до границь лісу Моруа. Яких-то мук завдало їм кохання!
Книга: Роман про Трістана та Ізольду (За реконструкцією Жозефа Бед'є) Переклад Максима Рильського
ЗМІСТ
На попередню
|
|
