Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Роман про Трістана та Ізольду (За реконструкцією Жозефа Бед'є) Переклад Максима Рильського
4. Дання
Коли настав час від'їздити Ізольді з корнуельськими рицарями, мати її зібрала всяких трав, квітів та корінців, замішала їх у вині і зварила з того міцне питво. Як те питво, з усякими чарами та знахарським примовленням варене, було готове, вона злила його в глечик і тихенько сказала Бранжієні:
- Доню моя, ти маєш їхати з Ізольдою до Корнуельсу,- а ти її любиш вірною любов'ю. Візьми ж оцей глечик вина і добре затям мої слова. Сховай його так, щоб нічиє око не бачило і щоб нічиї уста до нього не зближались. Та як прийде шлюбна ніч і настане така хвилина, коли молодят лишають самих,- ти наллєш тоді в кубок цього вина і даси його королю Маркові та Ізольді, щоб вони випили його разом. Гляди ж, доню, тільки їм можна пити цей трунок, бо таку він має силу, що коли випити його вдвох разом, то ті двоє любитимуться всім серцем і всією душею в житті і в смерті!
Бранжієна пообіцяла королеві, що вволить її волю.
Корабель, краючи глибокі води, ніс у далечінь Ізольду, Та що більше віддалялася вона від Ірландії, то смутніше робилось їй на душі.
Сидячи під наметом, де заперлися вони з Бранжієною, своєю служницею, вона згадувала свою отчизну і гірко плакала. Куди завезуть її ці чужинці? До кого? Навіщо? Коли Трістан приходив до неї і хотів заспокоїти її ласкавими словами, вона гнівалась, не хотіла його слухати, і люттю [43] сповнене було її серце. Це ж він - убивця Моргольта, він, що взяв її підступом та хитрощами од матері з рідного краю! І не для себе береже він її тепер - мов вона того не гідна,- а везе морем як здобич до ворожої землі! «Нещасна я,- казала вона собі.- Хай будуть прокляті води, що несуть мене! Краще б умерти на тій землі, де я вродилась, ніж жити там».
Одного дня вітер ущух і спорожнілі паруси обвисли на щоглах. Трістан звелів причалити до якогось острівця, і там, стомлені з морської подорожі, вийшли на берег корнуельські рицарі та моряки. Тільки Ізольда та ще мала служниця з нею лишилися на кораблі. Трістан підійшов до королівни і заговорив з нею, намагаючися заспокоїти її серце. Сонце пекло, їх мучила спрага - і вони сказали дати собі напитись. Шукаючи якого-небудь питва, натрапила дівчина на той глечик, що доручила Бранжієні Ізольдина мати.
- Я найшла вино! - скрикнула вона.
Та не вино то було, ні: то була пристрасть, то було палке щастя, то було безмежне страждання і смерть. Дитина сповнила келих і піднесла своїй пані. А та надпила поволі і решту подала Трістанові. Трістан допив. У цю хвилину ввійшла Бранжієна й побачила, як вони мовчки дивляться одне на одного, ніби обезумілі й причаровані. Тут примітила вона глечик між ними, сливе зовсім усе порожній, і келих. Схопивши те начиння, вона побігла до корми, кинула його в воду і затужила:
- Горе мені, горе! Хай буде проклятий той день, коли я вродилася, і той день, коли я ступила на цей корабель! [44]
Ізольдо, подруго мила, і ви, Трістане,- це ж ви сьогодні випили свою смерть!
Тим часом судно прямувало далі до Тінтажеля. Трістанові здавалось, що живий терновий кущ з гострими колючками і квітками запахущими пустив коріння в крові його серця і міцними прив'язав нитками до тіла прекрасної Ізольди його тіло, його мислі, його всі бажання. Він думав:
«Андре, Деноален, Генелон і Гондоїн, лукаві люди, що обвинувачували мене, ніби я заздрю й важу на Маркову землю! О! я ще гірший, ніж ви казали. Я зазіхаю не на його країну! Дорогий дядьку, ти любив мене сиротою, ще й не знавши, що я - кров твоєї сестри Бланшфлер, ти ніжно оплакував мене, своїми руками несучи на човен без весел і вітрил... Чому не прогнав ти відразу заблуканого хлопчика, що прийшов, щоб зрадити тебе? О, що спало мені на думку? Ізольда твоя дружина, а я твій васал. Ізольда твоя дружина, а я твій син. Ізольда твоя дружина і не може мене кохати». Ізольда кохала його. Вона хотіла, проте, його ненавидіти: хіба ж не жорстоко він її зневажив? Вона хотіла його ненавидіти - і не могла, бо серце її горіло ніжністю, болючішою за ненависть.
Бранжієна дивилася на неї з великим сумом і ще більшою турботою, бо ж вона знала, яке лихо сталося через неї. Два дні стежила вона за ними, два дні примічала, як вони не приймають жодної їжі, жодного пиття, жодної потіхи, як шукають вони одне одного, ніби сліпці, що навпомацки находять один одного, як страждають вони, [45] нещасні, від довгої розлуки і як печаляться ще гіршою печаллю, коли, зійшовшися, тремтять перед страшною хвилею першого визнання.
Третього дня, коли підходив Трістан до Ізольдиного шатра, нап'ятого на кораблі, Ізольда, сидячи там, побачила його й мовила тихо:
- Заходьте, сеньйоре.
- Королево,- каже на те Трістан,- пощо звати мене сеньйором? Хіба ж я не ваш ленник, не ваш васал, що має вам уклінно слугувати і любити вас як свою королеву і свою пані?
А Ізольда одвітує:
- Ні, ти добре знаєш, що ти мій сеньйор, мій володар! Ти знаєш, що твоя сила мене упокорює і що я - твоя рабиня. О, навіщо я вигоїла колись раненого жонглера? Чому не лишила я загинути в болотяних травах убивцю дракона? Чому не вразила я його тоді в купелі уже піднятим мечем? Лихо мені! Я тоді не знала того, що знаю тепер!
- Ізольдо, що ж знаєте ви тепер? Що мучить вас і тривожить?
- Ах, усе, що я знаю, мене мучить - і тривожить мене все, що я бачу. Це небо мучить мене, і це море, і моє тіло, і моє життя!
І вона поклала свої руки Трістанові на рамена; сльози потьмарили проміння її очей, уста затремтіли. Він промовив удруге:
- Дорога моя, що ж таке вас мучить? Вона у відповідь: [46]
- Любов до вас.
Тоді він припав своїми устами до її уст. Та коли вони вперше зазнали солодощів кохання, Бранжієна, що слідкувала за ними, голосно скрикнула і, простягаючи руки, сльозами обливаючись, кинулась їм до ніг.
- Нещасні! Спиніться, коли ще можна! Та ні, це дорога без повороту, непереможна любов вабить і притягає вас, і від цього дня ви вже не знатимете радості без муки! Настояне на зіллях вино взяло над вами силу, чарівне дання, що ваша, Ізольдо, мати доручила мені. Сам лише король Марк повинен був з вами його випити; але злий дух посміявся з нас, і от ви вдвох спорожнили келих. Милий Трістане, мила Ізольдо, я тяжк& покараюся за те, що зле стерегла трунок; я віддам вам своє тіло, своє життя. З моєї-бо вини випили ви з завороженої чаші кохання і смерть!
Залюблені обнялися; в прекрасних тілах забриніла пристрасть і радість життя. Трістан мовив:
- Що ж, хай прийде смерть.
І коли смеркло, на кораблі, що бистро мчався до земель короля Марка, вони, навіки зв'язані, віддались коханню.
Книга: Роман про Трістана та Ізольду (За реконструкцією Жозефа Бед'є) Переклад Максима Рильського
ЗМІСТ
На попередню
|
|
