Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Тіт Лукрецій Кар Про природу речей Переклад А.Содомори

1] Ти, хто таке незахмарене світло з глибокої пітьми

2] Вперше підняти зумів, ним осяявши блага життєві,-

3] Йду за тобою, о гордосте Греції, прагну сьогодні

4] Саме в твої, правдолюбче, сліди потрапляти стопою.

5] Не на змагання спішу: захопившись тобою, хотів би

6] Бути хай чимось до тебе подібним. Чи ластівці гоже

7] З лебедем спір затівать? Або що козеня на тремтливих

8] Ніжках - супроти коня, чия міць виявляється в бігу?

9] Батьку, ти сутність речей одслоняєш, ти батьківські ради

10] Нам подаєш, і з твоїх, о наставнику славний, сувоїв,

11] Наче ті бджоли, що з квіту нектар п'ють у час медозбору,

12] Жадібно й ми золоті твої вислови всюди черпаєм,

13] Ще раз кажу: золоті, бо давно заслужили безсмертя!

14] Хай лиш учення твоє, з божественної мислі поставши,

15] Голос гучний свій подасть - утікають за обрій далекий

16] Тучі душевні - страхи; відступають, розходяться стіни

17] Світу,- і як відбувається все, крізь порожняву бачу.

18] Видно могутність богів, появляються їхні хороми,

19] Спокою повні, бо їх ні вітри не стрясають, ні хмари

20] Не поливають дощем, ні кора зледенілого снігу -

21] Паморозь - їх не гнітить: лиш ефіру тонкого над ними

22] Вічно погожий намет, незміренним усміхнений сяйвом.

23] Кожній потребі їх служить природа; ніяка турбота

24] Не сколихнула ні разу ще й не сколихне їх блаженства.

25] І навпаки, не зринають ніде Ахеронта оселі,-

26] Не постає на заваді земля: заворожений, бачу

27] Що відбувається в нас під ногами - в пустелі бездонній.

28] Це споглядання якусь неземну в мені будить утіху,

29] Кидає в дрож, бо могутністю думки твоєї природа,

30] Мов одслонившись уся, в наготі цілковитій постала.

31] Ну, а тепер, після того, як я закінчив міркування

32] Щодо начатків речей і вказав, що, за формою різні,

33] Вільно рояться вони, нескінченним підхоплені рухом,

34] І пояснив тобі, як із них творяться речі всілякі,-

35] Цей же предмет розвиваючи, мабуть, пора з'ясувати

36] Духу природу й душі, як робив я це досі,- у віршах.

37] Час повалити той страх осоружний перед Ахеронтом,

38] Що каламутить людині життя аж до самого споду,

39] Чорної смерті страшний відпечаток на все накладає,

40] Не залишаючи смертному чистої, світлої втіхи.

41] Втрутився б тут не один, заявивши, що більше лякатись

42] Треба ганьби та хвороб, аніж Тартару - селища смерті;

43] Далі б додав, що й про душу він знає: вона, як відомо,-

44] З крові, або, якщо це буде більш до вподоби,- то з вітру,

45] Отже, немає, мовляв, необхідності в вашій науці.

46] Зваж на одне з цього приводу: все це говорять не стільки

47] З переконання глибокого, скільки з пустого зухвальства.

48] Будь-хто з таких-от, хай стане вигнанцем, хай засланий буде

49] Ген на безлюддя якесь, заплямований вчинком огидним,

50] Будь-хто з таких-от, кажу, хоч яка б його туга не їла,

51] Хоч на край світу б зайшов,- а живе-таки, ще й для померлих

52] Жертву складаючи, ріже вівцю темнорунну й про манів

53] Не забуває, підземних богів... Що чорніша година

54] Гне бідака, то завзятіше він забобонові служить.

55] Отже, людину в біді пізнавай, приглядайсь до людини

56] В скруті, якщо тобі треба дізнатися, з ким маєш діло:

57] Тільки тоді з дна душі в неї визирне слово правдиве,

58] Не машкару вже, а справжнє лице тоді вигляне, сутність.

59] Врешті, жадоба гризька і нестямна, сліпа чинолюбність -

60] Ось що людину жене за межу, що закон їй накреслив,

61] Ось що її підбива на лихе і з лихими єднає,

62] Змушує ночі проводити й дні у виснажливій праці,

63] Щоб дотягтись до вершин можновладця. Найкращу поживу

64] Виразкам тим постачає здебільшого страх перед смертю.

65] Справді-бо: прикра погорда людська і докучлива вбогість -

66] Речі, на думку загалу, з погідним життям несумісні:

67] Хто їх зазнав, той неначе ступив на поріг Ахеронту.

68] Тож під бичем того страху примарного, мов очманілі,

69] Прагнучи геть од тих бід утекти, залишить їх найдалі,

70] Статок нарощують свій громадянською кров'ю і спрагло

71] Множать багатства, вивершують, нелюди, вбивством убивство.

72] З радістю в серці жорстокою рідного брата хоронять;

73] Учту влаштує свояк - їх і страх, і злоба роз'їдають.

74] Так через той же настирливий страх найчастіше, можливо,

75] Мучить, ізсушує заздрість людей, бо ж у того, скажімо,-

76] Влада, а цей свої почесті, бач, напоказ виставляє,

77] Ну, а самі вони в темряві киснуть, мовляв, у болоті.

78] Дехто, бува, ради статуй іде на загин, ради слави.

79] Іноді жах перед смертю доводить до того, що люди,

80] Втративши смак до життя, навіть денному світлу не раді,

81] Руки на себе накласти спішать у безвихідній тузі,

82] Хоч її корінь, її джерело - саме той невсипущий

83] Страх, що на сором не зважить, порве, хоч які були б вірні,

84] Дружби зв'язки, хоч який будь побожний,- до злого намовит

85] Тільки б уникнуть осель Ахеронта, нерідко й на зраду

86] І батьківщини, й батьків своїх йшли та й ідуть нині люди.

87] Бо, як то діти тремтять і лякаються серед сліпої

88] Ночі всього довкруги, так і нас - серед білої днини

89] Жах од такого бере, що направду нічим не страшніше,

90] Ніж усе те, що над дітьми вночі, мов мара якась, висне.

91] Тим-то не зброєю дня - не осяйливим сонця промінням

92] Т.и розметаєш той острах душевний: самої природи

93] Протистоїть йому вигляд, і лад, і її розуміння.

94] Спершу погодься, що дух - чи, по-іншому скажемо, розум,-

95] Де пробуває свідомість, що владна життям керувати,-

96] Це лиш частина людського єства, як от руки і ноги,

97] Очі та інше - все те, що в сукупності творить істоту.

98] Не припускають, що в певній, означеній тіла частині

99] Міститься дух, що, мовляв, є властивістю тіла живого;

100] Греки її називають: гармонія - те, що людині

101] Жити з чуттям дає змогу, окремого ж місця не має;

102] Як ото кажемо: «добре здоров'я» стосовно до тіла,

103] Хоч на здоровому тілі вказать його, звісно, не можем,

104] Так вони й духу чутливого з певним не зв'язують місцем.

105] На манівці саме це їх, гадаю, звело якнайдальші.

106] От часом чуємо біль десь на зовнішній тіла частині,

107] Хоч усе те, що приховане, внутрішнє, нас не турбує.

108] Ну, а не раз, помічаємо, що й протилежне буває:

109] Тіло здорове розраду дає занепалому духом.

110] Ще один приклад: нога в тебе ниє, скажімо, та болю

111] Ти в голові, що здорова в ту пору, нітрохи не чуєш.

112] От коли тіло, розм'якле в дрімоті, немов обважніле,

113] Врешті, простершись у сні, без чуття заніміє, без руху,-

114] Є щось таке в нас, що в сон і тоді ні на мить не порине:

115] То воно тут, неспокійне, то там; усі порухи серця -

116] Радощі як і турботи пусті воно в себе вбирає.

117] Далі, щоб ти зрозумів, що посіла й душа якесь місце,

118] Що не гармонія робить чутливим усе наше тіло,

119] Ось на що зваж: відітне комусь ноги, скажімо, чи руки,-

120] 3 ними не мусить життя пропадати (живуть же каліки),

121] І навпаки: хай начатків тепла незначна лише кількість

122] Вислизне з тіла і геть відлетить через рот у повітря,-

123] В цю ж таки мить і кістки наші й жили життя покидає.

124] Виснувать можеш таке: не однаково всі елементи

125] Важать для нас; не однаково й наше життя підпирають.

126] Первісні тільця повітря і жару піклуються більше,

127] Ніж усі інші, про те, щоб у тілі життя залишалось.

128] Скажемо, отже: є жар, як і подув життєвий, в самому

129] Тілі: вони й покидають його, коли ми помираєм.

130] Раз уже ми встановили, що в силу своєї природи

131] Дух і душа є частинами тіла,- відкинь недоречне

132] Слово «гармонія», що з Геліконських висот докотилось

133] До музикантів; а може, його запозичивши в інших,

134] Найменували ним те, що не мало ще власної назви.

135] Так чи інакше - лиши їм те слово, а сам слухай далі.

136] Дух і душа - в тому я переконаний - це щось єдине,

137] Що в нерозривнім існує зв'язку, має спільну природу.

138] Та головою всього, мовби владарем цілого тіла,

139] Служить нам розум, що ми його теж називаємо духом.

140] Він в осередку грудей наших селиться, де й пробуває:

141] Тут-бо здригається щось, коли лячно нам; тут і ласкавий

142] Дотик утіх відчуваємо; тут, отже,- дух наш і розум.

143] Інша частина - душа - по всьому розпорошена тілу.

144] Рухатись може й вона, та лиш волею, порухом духу.

145] Сам по собі він і мислити може для себе й радіти

146] Навіть тоді, як ніщо ні душі не бентежить, ні тіла.

147] Як от не раз при хворобі якійсь допікає нам болем

148] Око або голова, та не мусить од того страждати

149] Геть усе тіло, так іноді й дух сам-один відчуває

150] Прикрість чи втіху якусь, хоч, розсіяна всюди по тілу,

151] Решта душі таки жодної зміни в цей час не зазнала.

152] Та, коли дух наш од сильного страху до дна колихнеться,

153] Бачимо: в цілому тілі так само й душа затріпоче -

154] Блідністю й потом рясним одночасно береться людина

155] Від голови аж до ніг, мовби терпне язик; пропадає

156] Голос, темніє в очах, дзвін у вухах стоїть, тож не диво,

157] Як і впаде хтось, коли підігнуться й коліна од жаху.

158] Всякий дійти може висновку, отже, що дух із душею

159] Тісно пов'язані: тільки-но дух, колихнувшись, завдасть їй

160] Поштовху - тут же й вона розворушує, збуджує тіло.

161] Ці ж міркування до того ведуть, що природу тілесну

162] Дух посідає й душа, бо якщо вона в рух нас приводить,

163] Тіло з міцного вихоплює сну, на лиці раз од разу

164] Змінює вираз, людиною цілою править, керує,-

165] Що відбуватись без дотику, звісно, не може, а дотик -

166] Річ неможлива без тіла якогось, то як іще й досі

167] Не визнавати, що дух і душа - таки справді тілесні?

168] Бачиш виразно, крім того, що дух, пробуваючи в тілі,

169] З ним відчуває однаково, спільні в усьому їх дії.

170] От коли спис у розгоні страшному, хоча й не смертельно,

171] Глибоко все ж нас поранить, кістки нам пошкодивши й жили,

172] Ми знемагаєм тоді; лиш одне в нас бажання: припасти

173] Тілом усім до землі, але дух постає проти того:

174] Часом неясне бажання зринає - зірватись на ноги.

175] Тож повторю: мусить бути тілесною духу природа,

176] Раз він од тіла страждає, скажім, од метальної зброї.

177] Далі - про те, з чого складений дух наш, які в нього тільця

178] Як розташовані, хочу продовжити нині свій виклад.

179] Дух, саме з цього почну,- винятково тонкої природи,

180] 3 тілець, на диво дрібних, він утворений; можеш у тому

181] Сам пересвідчитись легко, якщо не послабиш уваги.

182] Мабуть, ніщо не стається так швидко, як те, що наш розум

183] Сам собі щось і задумує, й до виконання береться.

184] Жодна з усіх тих речей, що їх маємо перед очима,

185] Руху такого стрімкого, як розум, як дух наш, не має.

186] Що ж виявляє рухливість подібну,- складатись повинно

187] З тілець настільки дрібних та округлих, що навіть легенький

188] Дотик чи поштовх великого може надать їм розгону.

189] Схильна до плину й вода, сколихни її - вже тобі ллється:

190] 3 тілець округлих вона, які завжди готові котитись.

191] Мед, навпаки,- за своєю природою значно стійкіший:

192] Плин його важчий, якось неохоче, ліниво стікає,

193] Вся-бо сукупність матерії тут між собою тісніше

194] Зв'язана, саме тому, що начатки її не настільки

195] Круглі й гладкі, як начатки води, не настільки тендітні.

196] Так от і зерняток макових купа стрімка від легкого,

197] Ледве помітного подуву вся тобі вмить розпливеться,

198] І навпаки: цей же подув - ніщо проти купи колосся

199] Чи камінців. Тож висновуймо звідси: що менше й гладкіше

200] Будь-яке тіло, то більшу рухливість воно виявляє,

201] Ну а тіла, в котрих більша вага і шорсткіша поверхня,

202] Ті, навпаки, вирізняються більшою стійкістю завжди.

203] Тож, коли ми встановили, що дух винятково рухливий,-

204] Ще одне можемо твердження висунуть: він неодмінно

205] Складений з тілець дрібних, що й округлі, гладкі мусять бути.

206] Добре засвоївши те, чималу з того, друже мій любий,

207] Матимеш користь, не раз те знання тобі стане в пригоді.

208] Ще один доказ, наскільки тонка є тканина тієї

209] Речовини і як мало могла б вона в нашому тілі

210] Місця зайняти, якщо випадково б зібралась докупи:

211] Тільки-но смерті безжурної спокій огорне людину,

212] Тільки-но дух, а за ним і душа, легковійні, відійдуть,-

213] Жодної втрати, чи то у вазі, чи у вигляді тіла,

214] Не запримітиш: усе на місцях своїх смерть залишає,

215] Крім відчуттів і тепла, що живому єству притаманні.

216] В цілому, отже, душа з найдрібніших повинна складатись

217] Тілець, що містяться в жилах, у нервах, у плоті людини.

218] Тож, коли з органів, з членів усіх вона повністю вийде,

219] Зовнішні обриси тіла й тоді зостаються такими ж,

220] Як і були, не втрачає воно й на вазі ані крихти.

221] Так от і Вакховий плин, хоча з нього злітає, мов пара,

222] Весь аромат, так і мазь, що розвіює запах, чи інше

223] Тіло якесь, що розгублює смак свій з перебігом часу,-

224] Зовсім не меншають: їхній убуток - невловний для ока,

225] Та й на вагу поклади - не помітиш там жодної втрати.

226] Певно, тому так буває, що запах і смак - не що інше,

227] Як розпорошене в тілі речей найдрібніше насіння.

228] Отже, душі, як і духу, природа складатися мусить -

229] Ще раз і ще раз потвердити хочу - з часток найдрібніших,

230] Бо ж, утікаючи, й крихти ваги не беруть із собою.

231] Та не вважай, що природа речей тих - проста, однорідна:

232] В мить, коли хтось умирає, тонкий з нього вгору йде подув,

233] Змішаний з жаром; а жар - забирає повітря з собою;

234] Де яке-небудь тепло,- там і домішка певна повітря,

235] Бо коли тонкість - природа тепла, то повинні ж у ньому

236] Й первісні тільця повітря густими роями кружляти.

237] От і дійшли ми з тобою, що духу природа - потрійна.

238] Все ж цього мало, щоби відчуття в нас могло появитись.

239] Розум не прийме того, що якийсь із тих трьох елементів

240] Міг би породжувать рухи чуттєві, а думку - тим паче.

241] Ще одна, іншої дещо природи, четверта, повинна

242] Тут бути додана сутність, що й назви своєї не має.

243] Справді, ніщо не є тоншим од неї, стрімкішим у русі,

244] З тілець дрібніших і гладших ніщо не постало в природі.

245] Саме вона дає поштовх для рухів чуттєвих у тілі,

246] Перша вступаючи в рух, завдяки своїм крихітним формам.

247] Далі здригається жар і невидима подуву сила,

248] Далі - повітря; а там - усім тілом іде наче хвиля:

249] Бурхає кров, тоді нутрощі всі відчувають по черзі

250] Поштовх, і, врешті, чуття до кісток, до їх мозку доходить,-

251] Чи насолода яка, чи щось інше - цілком протилежне.

252] Та не безслідно проймає нас біль чи біда якась гостра

253] В тіло впивається: все в ньому йде шкереберть - от і бракне

254] Місця тоді й для самого життя, і душа по частинах,

255] Де тільки в тілі є пора яка,- нею геть утікає.

256] Тіла поверхня, однак, найчастіше тим рухам, сказати б,

257] На перешкоді стає; так життя зберегти нам вдається.

258] Зараз - про те, як ті сили єднаються, в ладі якому

259] Діють вони, говорити б хотів я, та, жаль, заважає

260] Глибше ввійти в цей предмет наша мова, ще досить убога.

261] Спробую все-таки тут головного принаймні торкнутись.

262] Первоначатки тих сил у таких переплетених рухах

263] Перебувають, що жодної з них не розглянеш окремо

264] Й не розмежуєш окресленим простором їхньої дії;

265] Це - мов численні властивості, спільним об'єднані тілом.

266] От, як у будь-якій частці якої завгодно істоти

267] Запах, і смак, і забарвлення - власні, та, разом узяті,

268] Всі ці властивості творять одне якесь цілісне тіло,

269] Так і тепло, і повітря, і подув, невловний для ока,

270] В суміші зроджують сутність одну; з ними - й та, найстрімкі

271] Сила, що руху свого початкового й їм уділяє,

272] Звідки по тілу всьому розбігається порух чуттєвий.

273] Саме ця сила, немов приховавшись, обрала для себе

274] Місце глибинне - в найнижчому закутку нашого тіла.

275] Отже, душею всієї душі вона є в свою чергу.

276] От, як у членах усіх, як у цілому нашому тілі

277] Криється сила душі із потужністю духу впереміш,

278] Бо з нечисленних і дуже дрібних вони тілець постали,

279] Так і та сила без назви, з найтонших утворена тілець,

280] Має глибокий свій схов, і сама вона є в свою чергу

281] Наче душею всієї душі, володаркою тіла.

282] Треба вважати так само, що жар, і повітря, і подув

283] Змішано діють у тілі, що з них то одне щось, то інше

284] Верх бере в суміші тій; то одне щось, то інше - кориться,

285] Щоб усі, разом узяті, вони мовби єдність творили.

286] Бо, якби діяли кожне по-своєму,- та різнобіжність

287] Тут же поклала б чуттям усім край, не дала б їм дороги.

288] Справді-бо: дух, коли гнівом скипає, бере в себе частку

289] Жару того, й тоді очі навсібіч мов іскри метають.

290] Є в ньому й вітру холодного досить, супутника страху,-

291] Тіло він кидає в дрож, льодяним його сковує жахом.

292] Єсть і повітря погідного стан - це тоді, коли груди

293] Спокоєм дихають, ясність лягає тоді на обличчя.

294] Більше вогню є натомість у тих, чиє серце палкіше,

295] Розум - до гніву поквапніший, легше горить він у ньому.

296] Тут ми, по-перше, про лева потугу шалену згадаєм.

297] Риком жахним цей хижак розриває свої ж таки груди:

298] Лють, набігаючи хвилями, в них поміститись не може.

299] В оленя ж - вітряний дух, в ньому холоду більше; тому-то

300] Швидше морозний по всіх його членах проноситься подув,

301] От і здригається він час од часу, тремтить усім тілом.

302] Щодо биків, то природу їх живить погідне повітря:

303] Гніву чадний смолоскип не турбує їх, не забирає

304] Світла Їй з-перед очей непроглядними клубами диму;

305] Не ціпеніють, прошиті морозними лезами страху.

306] Бик - щось середнє між оленем тихим і пажерним левом.

307] Так от - і серед людей. Хоч освіта в однаковій мірі

308] Змалку вигладжує нас, а таки не спроможна зрівняти:

309] В кожного - вдача своя, відпечаток своєї природи:

310] 3 коренеи вирвати зло якесь, отже,- ніяк неможливо:

311] Як не виховуй,- а той таки лишиться схильним до гніву,

312] Цей, боязий,- завчасу перед чимось тремтітиме; третій,

313] Що б там не трапилось,- палець об палець, як кажуть, не вдарить

314] Так от на кожному кроці різнить нас у чомусь природа,

315] Й те, що, мов тінь яка, йде за природою,- звичаї наші.

316] Та не берусь я тепер виясняти глибинні причини

317] Всіх тих відмінностей: безліч фігур довелося б назвати

318] Первісних тілець, що з них випливає речей розмаїтість.

319] Тут, видається мені, можна ось що сказати напевно:

320] Ті початкові природи сліди, що й розумній людині

321] Годі уникнути їх,- ледь помітні, тому й не завадять

322] Нам на таке спромогтися життя, що богів було б гідне.

323] Всю цю природу, що зветься душею, підтримує тіло.

324] Але й душа - це його опікунка, причина здоров'я.

325] Корені спільні їх тісно пов'язують, тож, очевидно,

326] їхнє розлучення, це водночас - і їх смерть обопільна.

327] Як із смоли запашної, скажім, не добуть аромату,

328] Щоб і самої смоли разом з тим не пропала природа,

329] Так от і духу природу й душі нам не вирвати з тіла,

330] Не відокремити їх,- щоб усе не розпалось при тому.

331] Ось як своїми начатками переплелись вони тісно

332] Ще від народження, ділячи спільне життя між собою.

333] Тим-то одне щось без другого, бачимо, сили не має,

334] Та й відчувати ні тіло, ні дух поодинці не можуть.

335] Тільки їх рухи взаємні немовби викрешують іскри:

336] Будять у членах усіх, роздувають живе відчування.

337] Далі. Саме по собі ні зродитися тіло не може,

338] Ні виростать, ні, як бачимо те, після смерті тривати -

339] На противагу воді, що не раз поступово втрачає

340] При нагріванні отриманий жар і не має від того

341] Жодної шкоди, водою лишаючись; на противагу

342] Тій же воді, повторю, наше тіло в розлуці з душею -

343] Це вже не тіло, а тлінь, що розкластися повністю мусить.

344] Так від самого народження, ще в материнському лоні,

345] Тіло й душа, пробуваючи й там у тісному єднанні,

346] Разом до рухів життєвих привчаються, тож неможлива

347] їхня розлука без лиха для них же обох, без руїни.

348] Звідси ти бачиш: якщо в них однаковий грунт існування,

349] То й за своєю природою мусять одне щось творити.

350] Хто ж заперечує те, що чуттям обдароване й тіло,

351] Вірячи в те, що одна лиш душа, з усім тілом змішавшись,

352] Може давати той рух, що його відчуттям називаєм,

353] Той безперечної правди побачити, видно, не хоче.

354] Справді-бо: хто дасть виразніший доказ чутливості тіла,

355] Ніж очевидність сама - переконлива вчителька наша?

356] Скажеш: «Однак, без душі стає тіло цілком нечутливим».

357] Так, але тратить воно не свою, не постійну-властивість,-

358] Мусить багато ще дечого в смертну годину втрачати.

359] Далі. Казати, що жодних речей ми не бачим очима,

360] Що через них, мов крізь двері відчинені, дивиться дух наш,-

361] Важко: сам зір постає проти нього, немовби за руку

362] Вперто провадить до істини, вказує нам на зіниці.

363] Справді ж, коли на блискучий предмет якийсь важко погл^

364] Це через те, що цей блиск, так би мовити, ріже нам очі.

365] Інша річ-двері: хоч навстіж одчинені, жодного, звісно,

366] Болю, на що б ми крізь них не дивилися, їм не відчути.

367] Втім, якщо вічі не більшу вагу для нас мають, ніж двері,

368] То, їх добувши з очниць, ми дозволили б духу чіткіше

369] Бачити світ: на заваді й ті двері тоді б не ставали.

370] Тут тобі рада моя: хай тебе не збиває з дороги

371] Те, що сказав Демокріт з цього приводу, муж велемудрий,

372] Начебто тіла начатки й душі, між собою попарно

373] Ставши, чергуються - ніби пов'язують органи наші.

374] Бо ж, окрім того, що тільця душі набагато дрібніші,

375] Ніж усі ті, що складаються з них наші органи й тіло,

376] Мусять вони ще й числом бути менші й по всіх наших членах

377] Рідше розсіяні; звідси принаймні таке в своїй думці

378] Виснуй: наскільки малі ті предмети, що в нашому тілі

379] Можуть чуттєві пробуджувать рухи, настільки й короткі

380] Відстані ті, котрі первісні тільця душі розділяють.

381] Не відчуваємо ж ми ні пилинок, які наче липнуть

382] Нам до лиця, ні сипучої крейди не чуємо тілом,

383] Ні надвечірньої мли, ні ниток павукових найтонших,

384] Що поволокою нас, коли в ніч ідемо, вповивають,

385] Ні павутиння, струхлілого вже, що на голову часом

386] Нам упаде, ні пір'їн, ні насіння рослин, що під осінь

387] З вітром летить і, легке, над землею кружляє повільно,-

388] Не відчуваємо їх, як і різних створінь, що, буває,

389] Лазять по нас - ми не чуємо зовсім на тілі своєму

390] Дотику ніг комара та всіляких комах тонконогих.

391] Скільки-то в нас усього сколихнутися спершу повинно,

392] Поки й насіння душі, що по всіх розпорошене членах,'

393] Теж одізветься, здригнувшись, на рухи тілесних начатків,

394] І, покриваючи відстані ті, що його розділяють,

395] То між собою зіткнутися зможе, то знов розійтися!

396] Та саме дух найпильніше тримає життя в загороді,

397] Він над життям нашим більший господар, ніж сила душевна.

398] Адже без духу, без розуму з нами лишатись не може

399] Й миті короткої жодна частинка душі - поспішає

400] Тут же за ними, супутниця їхня, летить у повітря,

401] Тіло, холодне, мов лід, зоставляючи смерті морозній.

402] В кого ж і розум, і дух залишилися, той виживає,

403] Хай це обрубок уже, не людина; з кінцівками разом

404] Хай і душа, відділившись, розвіється,- все ж цей каліка

405] Далі живе, бо вдихає грудьми животворне повітря.

406] Тож, коли втратимо душу не всю, а значну її частку,

407] Не покидаєм життя, а чіпляємось цупко за нього.

408] Так от і з зором: поранене око при цілій зіниці

409] Ще зберігає життєву снагу свою - бачення силу,

410] Звісно, якщо не саму її лишиш, якщо не зруйнуєш

411] Повністю тіла того, що неначе гніздом є для неї:

412] Це означало б негайну для них обопільну загибель.

413] А в осереддя штрикнеш, у ту крихітну ока зернинку,-

414] Тут же погасне, пітьмі поступившись, очей твоїх світло,

415] Навіть, коли очне яблуко світлим, неторкнутим буде.

416] Ось яким завжди пов'язані дух із душею союзом.

417] Ну, а тепер, аби ти усвідомив, що в кожній істоті

418] Дух і душі легковійної плетиво - смерті підлеглі,

419] Всі щодо цього думки свої, визрілі в праці солодкій,

420] Віршем, що гідний твоєї уваги, снуватиму далі.

421] От що лише: ти в одній сприймай назві одне як і друге;

422] Буду про душу, скажім, говорить, що вона, як і тіло,

423] Смерті підлегла,- так само й про дух міркувати належить.

424] Бо, повторю, як душа, так і дух - це одне щось, єдине.

425] Отже, як я вже повчав тебе, з дуже малих і тоненьких

426] Тілець постала душа, і вони набагато дрібніші

427] Й тонші від тих, які творять, єднаючись, воду прозору,

428] Хмари та дим, бо вона їх лишає далеко позаду

429] Щодо рухливості; зрушить її може й подув найлегший,

430] Образ хмаринки чи диму, їх тінь невагома, скажімо.

431] Так от, заглиблені в сон, бачим дим, який високо в'ється

432] Над вівтарями, вві сні помічаємо й випари їхні -

433] Тут, безсумнівно, їх образи діють на нас, одділившись.

434] Ще одне: кухоль розбий - і вода, що його наповняє,

435] Тут же пролитися з нього спішить, відійти якнайшвидше;

436] Глянь на хмаринку чи дим, що так легко знімаються вгору -

437] Знай, що подібно й душа розпливається, швидше від диму

438] Гине й на первісні тільця свої розпадається миттю,

439] Щойно, людське наше тіло покинувши, вийде назовні.

440] То ж, коли тіло, що наче у посуді вміщує душу,

441] Втримать не може її, потрясіння якогось зазнавши,

442] Втративши геть усю кров, ставши пористим, рідшим, то як же,

443] Як тоді вірити в те, що триматись могла б вона купи

444] В рідшому значно, ніж тіло людське, легковійнім повітрі?

445] Зрештою, ми відчуваємо й те, що душа не окремо -

446] З тілом росте водночас, розділяє з ним старості ношу.

447] От, як маля на ногах ще хитається, ще в нього тіло

448] Надто слабке, так і дух його, розум іще не дозрілі.

449] Потім, коли з нього муж виростає, з перебігом віку

450] Й думка міцніє, і дух поступово снаги набуває.

451] Далі, коли вже на старості літ розхитається тіло

452] Під наймогутнішим натиском часу, опустяться руки,-

453] Нидіє хист, і язик заплітається, й розум хиріє,

454] Все тоді йде нанівець, водночас тоді все пропадає.

455] Отже, не диво, що й наша душа, об останній годині,

456] Звіється з вітром, мов дим, що в небесній безодняві тане,

457] Бо, повторю, вона родиться з тілом, росте з ним у парі,

458] З ним же вбивається в вік і до схилу йде з ним одночасно.

459] Тут додамо ще: як тіло не раз облягають жахливі

460] Різні хвороби, як біль його часто діймає нестерпний,

461] Так і турботи, і туга, й страхи насідають на душу;

462] Тим-то й вона хоч-не-хоч мусить бути причетна до смерті.

463] Дух, окрім того, коли якась болість охоплює тіло,

464] Блудить не раз: божеволіє хворий і казна-що меле.

465] Часом у сон непробудний, глибокий важка летаргія

466] Втягує хворого. Никнуть тоді в нього очі та шия;

467] Тож і не чує гучних голосів, і впізнати не може

468] Тих, що його пробудити беруться, що, ставши довкола,

469] Зрошують рясно сльозами невтішними щоки, обличчя.

470] Ось чому визнати треба, що й дух наш на первісні тільця

471] Мусить розпастись, якщо проникає хвороба й у нього.

472] Так. Адже біль і недуга - майстри неминучої смерті;

473] В тім пересвідчились ми вже не раз, багатьох поховавши.

474] Врешті, чому, коли глибоко в нутрощі наші проникне

475] В'їдлива сила вина і по жилах вогнем розіллється,

476] Важчає тіло нараз, неслухняними робляться ноги,

477] Щось нерозбірливе меле язик, воложіє наш розум,

478] Плавають очі, а далі - зітхання, сварня, лихослів'я,

479] Крики зринають і все таке інше, сп'янінню супутнє.

480] Чим пояснити усе, як не тим, що в самім таки тілі

481] Буйна потуга вина має звичай розбурхувать душу?

482] Що ж може бути розбурханим, що піддається втручанню,

483] Те може будь-кбли, хай-но причина поважніша зайде,

484] Вийти за грані життя, свого віку дочасно позбувшись.

485] Можна побачити: вхопить, бува, когось люта недуга,-

486] Й той на очах таки в нас, наче грім його раптом ударив,

487] Падає; з уст йому піна стікає, тремтить увесь, стогне,

488] Марить, судома всього його зводить, він дихає важко,

489] Нерівномірно; здригаючись, марно натруджує тіло.

490] Чи не тому, що, розшарпана болем, по всім його тілі

491] Піниться зрушена з місця душа, наче здиблене море

492] В час, коли буйні вітри завзялися його розметати?

493] Зойки зринають тоді, бо все тіло, усі його члени -

494] В лещатах болю й тому, що розбурхані голосу тільця

495] Роєм густим крізь уста вивергаються, вихід для себе,

496] Звичний знаходячи шлях,- так би мовити, биту дорогу.

497] Тьмариться розум, бо дух і душа, потрясіння зазнавши,

498] Мов каламутяться і, як пояснював я, роз'єднавшись,

499] Дробляться,- їх порозкидувать хоче ця ж сама отрута.

500] А як відступить причина хвороби і гостра волога,

501] Що роз'їдала та нищила тіло, у схов свій відійде,-

502] Хворий, хитаючись, пробує встати на ноги тремтливі,

503] Й тільки отримавши душу назад, він приходить до тями.

504] Тож, коли дух і душа, навіть будучи в нашому тілі,

505] Стільки страждань зазнають і так їх розшарпати може,

506] Як же, подумай, вони поза тілом могли б існувати,

507] В тій незахищеній хлані повітряній, на вітровінні?

508] Та навіть те, що наш розум лікується з тілом нарівні,

509] Що лікувальне мистецтво, як видно, потрібне й для нього,-

510] Ще одна явна ознака того, що життя його - смертне.

511] Врешті, потрібно ж таки щось додати, щось - переладнати

512] Чи від загальної суми віднять, коли хтось захотів би

513] Стан свого духу змінить або ж будь-яку іншу б узявся

514] Річ од природи її відхилити у той бік чи другий.

515] Що ж несмертельне,- те жодних в собі переміщень не терпить;

516] Тут, як то кажуть, уже ні додать, ні віднять неможливо,

517] Бо ж усе те, що з границь своїх, перемінившись, виходить,

518] Кожного разу є смертю того, чим було воно щойно.

519] Тож, чи хворіє наш дух, чи дають йому ліки полегкість,-

520] Це його смертності, ще раз підкреслюю, певна ознака.

521] Бачиш, як розум тверезий на кожному кроці супроти

522] Хибного вчення встає, не дає йому жодного ходу,

523] Перекриваючи звідси і звідти дорогу помилці.

524] Бачимо, врешті, не раз, як людина помалу відходить

525] І відчуття, притаманні життю, поступово втрачає.

526] Спершу на стопах у неї і нігті синіють, і пальці,

527] Потім і стопи, й голінки мертвіють, а далі всім тілом

528] Тягнуться вгору холодної смерті сліди синюваті.

529] Шкоди й душа зазнає: неможливо їй цілою вийти

530] З тіла в якусь одну мить, тож погодься: вона - умируща.

531] Та припустім, що душа звідусіль постягати спроможна

532] Крихітні первні свої, в одному зосередившись місці,

533] З тіла всього лиш туди відчування життєве відвівши,-

534] Значить, те місце, в якому душа зароїлась так густо,

535] Мусило б і відчуттям вирізнятися значно гострішим.

536] Ну, а що місця такого нема, то душа, кажу ще раз,

537] Геть вилітає, розшарпана, й тут же, розсіявшись, гине.

538] Навіть коли б я схотів, приєднавшись до хибної думки,

539] Вірити в те, що душа десь клубком може збитись у тілі

540] Тих, що відходять, помалу вмираючи, з білого світу,-

541] Визнати все ж і тоді б довелось, що вона - таки смертна,

542] Так. Бо різниці нема, чи зникає, розвіяна вітром,

543] Чи, постягавши дрібні свої тільця в одне якесь місце,

544] Вся ціпеніє, коли перед смертю в людини все більше

545] Бракне чуття, а життя зостається все менше та менше.

546] Далі. Оскільки наш розум - це тіла частина, що завжди

547] Певне, встановлене місце займає, як вуха чи очі,

548] Чи якесь інше з чуттів, що життям неподільно керують,

549] І, коли зважиш на те, що ні вічі, ні руки, ні ніздрі

550] Жити без нас, ані теж відчувати нічого не можуть,

551] Лиш розпадаються, тлінню стають у короткому часі,

552] Значить, і дух не бува без людини, без тіла, що служить,

553] Можна сказати, за посуд йому чи за річ якусь іншу,

554] Ще нерозривніше з тілом пов'язану,- тут уявити

555] Можеш будь-що, бо між ними направду глибоке єднання.

556] Врешті, життєві спроможності духу і тіла людини

557] Тільки в тісному зв'язку виявляються й діяти можуть.

558] Духу природа без тіла, сама по собі, вже не годна

559] Рухи життєві творить, так і тіло, позбавлене духу,

560] Ні потривати, ані відчуттями втішатись не в силі.

561] Ще один приклад: як вирване з коренем око не може,

562] З тілом усім розлучившись, побачити жодної речі,

563] Так от і дух, і душа ні на що поодинці не здатні.

564] Й дива нема тут; бо їх, що по жилах розсіяні всюди,

565] Нутрощах, нервах, кістках, усе тіло тримає, мов посуд.

566] От і не можуть їх первоначатки на відстань велику

567] Вільно відскочити; замкнені в ньому, вони таким чином

568] До відчуттєвих звертаються рухів, на що поза тілом,

569] Хай-но їх виштовхне смерть у повітря, вони вже не здатні,

570] Бо ж не таку звідусіль, розпорошені, мають підтримку.

571] Тілом, істотою, врешті, повітря назви, якщо в ньому

572] Втриматись може душа й повторити такі ж самі рухи,

573] Що й перед тим їх у м'язах будила та в цілому тілі.

574] Слід, отже, визнати ще раз і ще раз: коли розпадеться

575] Вся оболонка тілесна й майне з неї подув життєвий,

576] То неодмінно душа пропаде тоді й духу чутливість,

577] Адже одна їх пов'язує - тіло та душу - причина.

578] Втім, якщо тіло розлуки з душею знести не спроможне

579] І загниває, гидкий довкруги розсіваючи сморід,

580] Що ж сумніваєшся тут, що, зринаючи з самого споду,

581] Сила душевна мов дим розвівається в подувах вітру

582] Й що, потрясіння такого зазнавши, у гниль обернувшись,

583] Валиться тіло, бо десь аж на дні його з місця схитнулась

584] Кожна підвалина, тільки-но стала душа прориватись

585] Через суглоби, шляхи та провулки, крізь пори, що ними

586] Всіяне тіло людське? Не один, отже, маєш правдивий

587] Доказ того, що душа, розподілена в тілі, виходить

588] Через усі його члени й раніш таки в тілі самому

589] Рветься, тонка, на шматки, а потому щезає в повітрі.

590] Навіть тоді, як за рису життя вона ще не ступила,

591] Видно, зазнавши якоїсь біди, занепасти готова,

592] Хоче податися геть, розлучитися з тілом назавжди;

593] Саме тоді завмирає лице, наче в смертну годину,

594] В тілі - кровинки нема; омліває і никне людина.

595] Кажуть: у когось «душа не на місці» або цілковито

596] «Духом упав» хтось, тоді-то й заходяться всі метушливо

597] Втримать останній зв'язок, що людину з життям ще єднає.

598] Бо ж потрясаються важко в той час і душа наша, й розум

599] Аж до основ, обвалитися будь-коли з тілом готові,

600] Хай-но якась хоча б трішки поважніша зайде причина.

601] То чи й тепер не повіриш у те, що, цілком беззахисна,

602] Випливши з тіла в повітряні обшири, крівлі позбувшись,

603] Наша душа протривати окремо не те що століття

604] Чи безконечні віки - найкоротшої миті не зможе?

605] Та й помираючи, мабуть, ніхто не відчув, що раптово

606] З цілого тіла душа непошкоджена вийшла назовні,

607] Спершу пройшовши в гортань, а тоді - через горло майнувши;

608] Ні. Де розміщена,- там і маліє вона, заникає.

609] Як відчуття наше будь-яке інше: погаснути мусить,

610] Не залишаючи місця свого. Був би розум безсмертний -

611] Не нарікав би аж так, що, вмираючи, мусить розкластись,

612] Лиш, як із шкіри своєї змія, виповзав би назовні.

613] Врешті, чому наша думка, наш дух не зринають ніколи

614] Ні в голові, ні в руках, ні в ногах, тільки певну оселю,

615] Область в усіх нас, людей, і постійну, й окреслену мають?

616] Чи не тому, що для кожного з органів місце окреме,

617] Де б він родивсь, а потому зростав, одступила природа,

618] Й так розподілені різні ті члени живого створіння,

619] Що не змінить уже їхнього сталого ладу ніколи?

620] Так от і йде все в порядку стійкому: ні сила вогненна

621] Не виникає з води, ані з полум'я - лід не постане.

622] Далі. Якщо припустить, що душа таки справді безсмертна,

623] Що відчувати спроможна вона поза межами тіла,-

624] П'ять відчуттів, як на думку мою, їй потрібно надати,

625] Як-бо інакше могли б ми собі уявити, що душі

626] Десь у глибинах, уздовж Ахеронту понурого бродять?

627] Так і письменники давні, й митці залюбки зображали

628] Душі померлих - наділені завжди всіма відчуттями,

629] Хоч у душі поза тілом ні вух, ні очей не буває,

630] Ні язика, ні руки, ані носа. Висновуймо: душі

631] Ні відчувати самі по собі, ні тривати не можуть.

632] Втім, коли ми відчуваємо те, що в усім нашім тілі

633] Грає життєве чуття, що душа його повнить по вінця,

634] То, якщо раптом удар блискавичний великої сили

635] Махом одним розчахне його навпіл, на дві половини,

636] Тут же, без жодного сумніву, ділиться разом із тілом

637] Також душа,- під ударом розколена пополовині.

638] Що ж розколотися може й на кілька частин розійтися,

639] Те відмовляє собі, що цілком очевидно, в безсмерті.

640] Кажуть, серпами оснащені, грізні в бою колісниці,

641] В гущу ворожого війська вриваючись, теплі од крові,

642] Косять людей - і тремтять на землі то одрізані щойно

643] Руки, то ноги, хоч ті, кого зранено, й не відчувають

644] Болю: їх розум не встиг ще сприйняти миттєвого лиха,

645] Й, поки ще дух заполонений боєм, поранений воїн

646] Рештою тіла свого до побоїща рветься, до вбивства.

647] Часто не маючи й гадки про те, що його ліву руку

648] Й щит у ній хижі серпи під колеса, копита жбурнули.

649] Дехто грозить, наступає на ворога вже... без правиці,

650] Інший, позбувшись ноги, намагається встати, а поряд -

651] Пальцями, ще не завмерши, ворушить нога його власна.

652] Стята з живих ще плечей голова й на землі не змикає

653] Лютих очей, запальний зберігаючи вираз обличчя,

654] Поки й вона свою частку душі не віддасть до останку.

655] Більше скажу: якщо грізну своїм язиком миготливим,

656] Тілом довженним, піднятим хвостом ти змію на численні

657] Кусники взявся б мечем посікти, то побачив би: кожен

658] Кусник той, щойно відтятий, окремо звивається й землю

659] Зрошує соком отрути страшної, що з рани сочиться;

660] Ну, а сама вона, тільки б за муку хоч так одімстити,

661] Пащею в свій-таки хвіст раз у раз націляється, хижа.

662] Скажемо, отже, що в кожнім обрубкові має оселю

663] Ціла, окрема душа? Якщо так, то висновувать мусим,

664] Що не одна в тій істоті душа,- що було їх багато.

665] Тож підсумуймо: що з тілом утворює цілість єдину,-

666] Ділиться з ним, і тому-то одне, як і друге,- вмирущі,

667] Дробляться-бо на багато частинок в однаковій мірі.

668] Втім, коли справді в природі своїй душа - несмертельна

669] І кожен раз у народжене щойно вплітається тіло,

670] То пам'ятати повинні б ми те, що раніш відбувалось,

671] Хоч би якийсь од раніш пережитого слід нам лишився.

672] Бо, якщо змога та сила душі підупали настільки,

673] Що з її пам'яті випали всі наші дії колишні,-

674] Стан цей, здається мені, вже не дуже далекий од смерті.

675] Мусимо, визнати: душі колишні в свій час неодмінно

676] Згинули; ті, що тепер є на світі,- тепер народились.

677] Далі. Коли б лиш тоді, коли тіло вже зовсім готове,

678] Входити в нас мали звичай спроможності духу життєві,

679] В мить, коли родимось ми, виринаєм до обріїв світла,

680] То не могла б розвиватись душа, як це бачимо, з тілом,

681] І з усіма його членами змішана, й з кров'ю самою,-

682] Наче у клітці якійсь, одиноко б тоді проживала,

683] Тільки для себе, хоча відчуттям таки повнила б тіло.

684] Ще раз кажу: не вважай, що народження душі не знають,

685] Що не стосуються їх усевладної смерті закони.

686] Та припустімо, що душі в тіла наші входять іззовні.

687] То в голові не вкладається, як це вони між собою

688] Так посплітатись могли. Очевидність - найкраще потвердить,

689] Адже душа в усі нутрощі й нерви настільки проникла,

690] Навіть у жили й кістки, що чуття не позбавлені й зуби:

691] Часто болять, а не раз їх аж ломить, коли припадаєш

692] До джерела чи, бува, на піщинку натраплять у хлібі.

693] Отже, так глибоко вплівшись у тіло, душа, очевидно,

694] Цілою вийти ніяк не здолає, бо їй не звільнитись

695] Од сухожиллів усіх, од кісток та судин усіляких.

696] Може, здається тобі, що душа, в нас проникнувши ззовні,

697] Звикла по всіх наших членах, немов рідина, розпливатись,

698] То ще скоріше, розчинена в тілі, зотліє з ним разом:

699] Що розпливається,- те, розпадаючись, гинути мусить,

700] Дробиться, отже, душа й через пори виходить із тіла.

701] Як, увійшовши в усі наші нутрощі й органи, їжа

702] Там розкладається й далі вже в іншій існує природі,

703] Так от і дух і душа, хоч які були б цілісні й чисті,

704] В новонародженім тілі, пливкі, розпадаються тут же;

705] їхні частки наче крізь непомітні трубки-волосинки

706] В тіло впадають, і там із них твориться духу природа,

707] Та, що тепер нашим тілом керує, постала з тієї,

708] Що, по всьому організму розплившися, згинула щойно.

709] В кожної, отже, душі, як це бачимо з доказів наших,

710] Єсть і народження день, мусить бути і день її смерті.

711] Ще поміркуймо, чи з первнів душі залишається дещо

712] В мертвому тілі, чи ні. Якщо є вони в ньому, лишились,

713] То про безсмертя душі тоді й мови нема, адже тіло

714] Може покинуть вона, тільки певної втрати зазнавши.

715] Ну, а якщо, зберігаючи цілість, виходить із нього,

716] Жодного первня свого не зоставивши там, то звідкіль же

717] В тілі, що вже загнива, черв'яків набирається стільки?

718] Звідки, скажи, така сила створінь тих безкровних, безкостих,

719] Що заполонюють нутрощі, смороду повні, набряклі?

720] Віриш, можливо, що ззовні в черву протискаються душі,

721] Кожна - окреме займаючи тіло, й не хочеш при тому

722] Знати, чому ж це туди міріадами душі опливлися,

723] Звідки одна відійшла? Виникає тут, мабуть, питання,

724] Гідне того, щоб над ним ти подумав і вияснив ось що:

725] Чи, мов на ловах, ті душі вистежують, кожна - для себе,

726] Первні черви, щоб самим же собі збудувати домівку,

727] Чи вже в готові тіла прослизнути їм хитро вдається?

728] Тільки навіщо їм та метушня й запопадлива праця -

729] Не поясниш, далебі: без турбот же, позбувшися тіла,

730] Пурхають,- що їм тоді, чи хвороби, чи холод, чи голод?

731] Саме на тіло ті лиха чигають; поєднана з тілом,

732] Терпить од них і душа, не одній з ним біді піддається.

733] Та припустім, що душі таки вигідно для проживання

734] Тіло собі завести, але як їй на це спромогтися?

735] Що не кажи тут, а тіл собі душі таки не будують.

736] Не прокрадається жодна душа й до готового тіла,

737] Бо не сплелися б так тонко вони, не творили б укупі

738] Цілість єдину, в якій і чуття виявляється спільне.

739] Врешті, чому кровожерним поривом одвіку відомий

740] Лев'ячий рід; чому лис - найпідступніший; оленя прудкість -

741] Йде від батьків; чому страх підганя його - батьківський спадок?

742] Ну і всі інші властивості й риси - чому від дитинства

743] В тілі створіння, у вдачі його проступають виразно?

744] Чи не тому так буває, що будь-яке сім'я, сімейство

745] Певний несе в собі дух, що росте лише з тілом у парі?

746] Смерті не знала б душа, щораз в інше вступаючи тіло,-

747] Звичаї різних істот без упину, безладно б мінялись:

748] Від рогоносного оленя часто тікали б собаки

749] Навіть породи гірканської; трепетно в подувах вітру

750] Геть утікав би коршак, оддалік спостерігши голубку;

751] Люди безглузді були б, набиралися б розуму - звірі.

752] Тож помиляються ті, хто вважає, що, в інше ввійшовши

753] Тіло, змінившись сама, невмирущість душа зберігає:

754] Ні. Що міняється,- лад свій порушує, йде до загину.

755] Переміщаються й крихти душі, стають в іншім порядку,

756] Значить, порушують лад свій, руйнуються в цілому тілі,

757] Щоб і загинути з ним, як настане пора, всім, до решти.

758] Скажуть, можливо, що душі людей - у людські, не тваринні

759] Входять тіла, запитаю, однак: "А чому ж із розумних

760] Раптом дурними стають, чому жодне хлопча - не розважне

761] (Звісно ж, тому, що пов'язане з певним сімейством і сім'ям),

762] І не таке розторопне лоша, як дозрілі вже коні?"

763] "В тілі, дрібнім ще, дрібнішає й розум" - такий, певно, буде

764] Викрут останній. Але, якщо так, тоді все ж необхідно

765] Визнати смертність душі, адже в тілі змінилась настільки,

766] Що ні життя не згадає вчорашнього, ні відчування.

767] Втім, чи могла б вона, в силу вбиваючись не самотою -

768] Разом із тілом, на зрілість свою сподіватись квітучу,

769] Спільної не поділяючи з ним од народження долі?

770] Врешті, чому так поспішно втекти хоче з членів старечих?

771] Може, боїться, що замкнена буде в струхлілому тілі,

772] Що довголіттям підточений дім колись прямо на неї

773] Звалиться? Страх цей, однак,- аж ніяк не ознака безсмертя.

774] І чи не сміх, коли душі при милих Венері обіймах

775] Та при народженні різних істот доокола юрмляться

776] У незчисленнім числі? Невмируща - на тіло вмируще

777] Так і чигає з них кожна, щоб тільки, момент уловивши,

778] Спритно в домівку нову - у створіння якесь прослизнути.

779] Так-то... Хіба що домовленість є в них, і першою в тіло

780] З них лише та, що й надлинула першою, входити може,

781] Й не пропихаються там, до сварні не доходить, до сили.

782] Врешті, в ефірі не знайдеш лісів; у глибокому морі -

783] Хмар; на зелених лугах ти ніколи не виловиш риби;

784] В дереві - крові нема; ну, а камінь не дасть тобі соку:

785] Все має місце своє, де зростать йому й бути належить.

786] Так от і духу природа без тіла родитись не може,

787] Ні протривати хоч мить якусь осторонь м'язів та крові.

788] Ну, а могла б,- то скоріше б селилась тоді сила духу,

789] Чи в голові, чи в раменах, чи в п'ятах - найнижчому місці,

790] Коротко кажучи, хоч у якій би зродилась частині,-

791] Все ж була б завжди у тій же людині, у посуді тім же.

792] Тож, коли в нашому тілі є певне, означене місце,

793] Де, очевидно, і дух, і душа наші можуть окремо

794] Перебувати й рости, то тим паче не маємо права

795] Вірити в те, що тривають вони й постають поза тілом.

796] Ось чому визнати слід: коли з тілом біда непоправна,-

797] Горе й душі; розриваючись, гине в усіх наших членах.

798] Отже, вмируще єднати з безсмертним, гадати, що разом

799] І відчувають, і діють вони - божевілля, та й годі.

800] Справді: чи можна зіставити щось аж таке неподібне,

801] Щось протилежніше, і несумісніше, й непорівняльне,

802] Як вічносуще - із смертним, неначебто їм удається

803] Спільними силами зносити натиск життєвої бурі?

804] Далі. Що вічним лишається, те або тілом суцільним

805] Бути повинно, щоб кожен удар відбивати, стороннім

806] Не даючи пробиватись тілам і всередині рвати

807] Щонайтісніші зв'язки між частками,- природу таких от

808] Щільних матерії тіл розглядали ми дещо раніше,-

809] Або тому в часовій безконечності може тривати,

810] Що взагалі недосяжне для поштовхів,- маю на думці

811] Простір порожній: ні вдарить його, ні торкнутись не можна,-

812] Або, нарешті, тому, що довкіл нема місця, куди б то

813] Речі могли відійти, так би мовити, порозпадатись,

814] Як ото вічна є сума всіх сум і нема поза нею

815] Місця, куди б утікали частки її, й тіла немає,

816] Що відкілясь, наче грім, увірвавшись, її зруйнувало б.

817] Ну, а коли наділятиме хтось нашу душу безсмертям

818] Радше тому, що надійно захищена від руйнування,

819] Або тому, що до неї шкідливі товчки не доходять,

820] Або тому, що, доходячи, якось відбиті бувають

821] Ще перед тим, аніж їх руйнівну відчуваємо дію...

822] Бо не лише при тілесній недузі душа знемагає:

823] Часто настирлива думка про те, що в майбутньому буде,

824] Сушить її,- скаламучує страх, добивають турботи,

825] Навіть минуле гризе: про колишні нагадує хиби.

826] Шал, їй властивий, додай, непритомність, і пам'яті втрату,

827] Й те, що не раз поринає вона в чорноту летаргійну.

828] Смерть для нас, отже,- ніщо; ми не маємо з нею направду

829] Жодних стосунків, адже довели ми: душа наша - смертна.

830] Як у часи, що давно вже минули, ніяких тривог ми

831] Не відчували, коли звідусіль нам грозили пуніиці

832] Збройне, коли цілий світ сколихнувсь од небачених досі

833] Воєн жахних, коли неба склепіння здригнулось високе

834] Й люд сумнівавсь: до якого з тих двох володінь, що зіткнулись,

835] Мусить усе відійти до останку - моря й суходоли,

836] Так і тоді, коли нас вже не буде й настане розлука

837] Тіла з душею, що в єдності творять людську особистість,

838] Нам таки справді нічого не трапиться: нас-бо на світі -

839] Ще раз кажу - вже не буде, ніщо нам чуття не порушить,

840] Хоч би змішались моря з суходолами, небо - з морями.

841] Та припустімо, нарешті, таке, що, й покинувши тіло,

842] Дух і душа зберегли свою силу - свій дар відчувати,-

843] Це не стосується нас, що лише в нерозривнім союзі -

844] Тіла й душі - особистість єдину спроможні творити.

845] Навіть коли після нашої смерті віки, позбиравши

846] Нашу матерію, так, як сьогодні, її впорядкують,

847] І буде ще раз даровано нам після темряви - світло,

848] То й до такої події не буде в нас жодного діла,

849] Бо ж перервалась, коли помирали ми, пам'яті нитка.

850] Байдуже нам і тепер, чим раніше були ми, й ніколи

851] Нас не діймає, не тисне душі з цього приводу туга.

852] Глянь позад себе і зором окинь площину неозору

853] Часу, який проминув, уяви, в які різні-прерізні

854] Рухи вступала матерія там,- от і будеш готовий

855] Вірити в те, що насіння, з якого складаємось нині,

856] В цьому ж порядку, що й нам притаманний, бувало раніше,

857] Тільки не годен сягнути туди пам'ятливий наш розум:

858] 860 На перешкоді проваллям стає небуття, коли рухи

859] Первісних тілець безладні були, відчуття не творили.

860] Отже, коли про майбутні нещастя та горе йде мова,

861] Мусить .тоді бути й той, що на нього могли б ті страждання

862] Впасти; коли ж вилучає їх смерть, існування віднявши

863] В того, хто б мав за життя свого звідати всі оті біди,-

864] Значить, що жодних підстав ми не маємо смерті лякатись,

865] Що нещасливим не може буть той, кого просто нема вже,

866] Що й не родитись ніколи й ніде - все одно для такого,

867] Тільки-но смертне життя перетнеться безсмертною смертю.

868] Отже, коли нарікати почне хтось: мовляв, моє тіло,

869] Щойно помру, буде гнити в землі, або жменькою праху

870] В полум'ї стане, а може, опиниться в пащі хижацькій,-

871] Знатимеш: тут щось не те,- якесь глибоко сховане жало

872] Зранює серце йому, хоча сам же готов присягтися,

873] Що після смерті ніяке вже в ньому чуття не заблисне.

874] Та не керується він, очевидно, тим переконанням:

875] Не вилучає з життя себе, з коренем вирвать не хоче -

876] Сам себе дурить: ану, з мене лишиться щось після смерті...

877] Справді-бо: хто ще живим бачить тіло своє під зубами

878] Хижого звіра та дзьобом шуліки, той сам над собою

879] Плаче; не може прокласти межі між собою, живим ще,-

880] Й тілом простертим, немовби мертвець той - це він; побіч нього

881] Ставши, своїм же чуттям, нерозумний, його наділяє.

882] От і гнівиться він, що, народившись, повинен умерти.

883] Не розуміє того, що, з життя відійшовши назавжди,

884] Сам не оплаче себе, і не стане при тілі своєму,

885] Сліз не проллє, як те тіло вогонь чи хижак буде жерти.

886] Бо коли в смерті жахливим є те, що зжере наше тіло

887] Пажерний звір, то чому - не збагну того - менша жорстокість

888] На похоронному вогнищі жаром палким перейматись,

889] Чи задихатись, як тільки занурять у мед твоє тіло,

890] Чи замерзать на холодній плиті кам'яної гробниці,

891] Чи під вагою землі розпростертим, роздавленим бути.

892] "0й, вже не ступиш повік на поріг свого дому, не стріне

893] Люба дружина тебе, діточки не збіжаться солодкі,

894] Щоб цілувать тебе навперебій, повнить радістю груди,

895] Тихою радістю... Пишне майно своє, рідних покинеш

896] Напризволяще... Один лише день-лементують,-а стільки

897] Втіх він позбавив тебе, нещасливого, так безсердечно!»

898] Тільки ніхто з них чомусь не додасть: «Але ти вже байдужий

899] До насолод, бо не маєш ніякого більше бажання».

900] Поміркували б гарненько над тим, говорили б розумно,-

901] Вільною стала б душа їх од туги, великого страху.

902] «Ти, як поринув у сон, так і будеш, покійний, лежати

903] З віку на вік, ані смутку не знаючи більше, ні болю.

904] Ми ж перед вогнищем тим, де ти в попіл німий обернувся,

905] Сльози невпинно лили, й поки нашого віку, не буде

906] Днини такої, що вирвать могла б нам із серця скорботу».

907] В того, хто так ото плаче, не зайве було б запитати,

908] Звідки така гіркота, коли йдеться про сон, одпочинок,

909] І чи доречна тут вічна печаль, що висушує душу.

910] Так от і ті, що не раз прилягають до учти гучної,

911] Скроні прибравши вінком, піднімаючи келих, буває,

912] Гірко зітхнуть: «Ой, недовго втішатися бідній людині!

913] Мить - і по втісі, й ніхто вже її повернути не зможе».

914] Начебто більшого лиха й немає для них після смерті,

915] Як од виснажної, лютої спраги весь час знемагати

916] Чи відчувать якесь інше бажання - постійне, гнітюче.

917] Хто ж би то плакати став над життям своїм і над собою

918] Серед глибокого сну, коли з тілом і дух спочиває?

919] Хай би той сон безконечно тривав,- не діймала й тоді б нас

920] Жодна журба з цього приводу, жодна б не мучила туга.

921] Та, коли в сні опочинемо звичному, первоначатки

922] Все ж не відходять аж надто далеко од рухів чуттєвих,

923] От чому знов після сну зосередитись можемо легко.

924] Смерть, отже, є для нас ще чимось меншим, коли щось буває

925] Меншим, ніж те, чого зовсім не маємо перед очима.

926] Значно сильніший-бо розлад матерії разом із смертю

927] Йде неодмінно, й нікому прокинутись більше не вдасться,

928] Хай-но в житті його раз хоч наступить холодна перерва.

929] Врешті, якби подала несподівано голос природа

930] Й будь-кому з нас почала дорікать ось такими словами:

931] «Що ж то на душу лягло тобі, смертний, чому не знаходиш

932] Місця собі, й спогадавши про смерть, і зітхаєш, і плачеш?

933] Бо, якщо справді було тобі милим життя, що минуло,

934] І не намарно для тебе спливли його радощі, втіхи,

935] Наче їх в амфору влито діряву,- чому не відходиш,

936] Мовби той гість, що наївся-напився на учті життєвій,

937] Щоб, не хвилюючись, тихо, ввійти собі в спокій безжурний?

938] Ну, а коли, навпаки, все добро твоє порозпливалось,

939] Мукою стало життя, то навіщо тоді, нерозумний,

940] Просиш добавки - аби повторилися розчарування?

941] Чом і життя, й осоружну журбу водночас не покинеш?

942] Годі мені щось нове чи придумати, чи змайструвати,

943] Щоб зацікавився ти: все вовік зостається тим самим.

944] Хай не зів'яло ще тіло твоє, хай з роками всієї

945] Ти не розтратив снаги,- все залишиться й далі таким же,

946] Навіть якби ти зумів пережити людські покоління

947] Чи взагалі, живучи безконечно, не відав би смерті».

948] Що ж ми їй відповімо, як не те, що вона цілком слушно

949] Позов на нас подала, справедливу порушивши справу?

950] Ще ж коли старець, літами обтяжений, стане над міру

951] Плакать над тим, що з життя йому скоро піти доведеться,

952] Чи не по праву ганьбити його ще суворіше стане:

953] «Що ж ти розпхинькався, дурню старий? Не смій нарікати!

954] Всі ж позривав ти життєві дари, от і неміч наспіла,

955] А через те, що теперішнім нехтуєш, мариш відсутнім,

956] Марно минуло життя недовершене, прикре для тебе,

957] От несподівано й смерть зупинилася край твого ложа,

958] Ще перед тим, ніж ти сам одійти б міг, усім наситившись.

959] Ну, а тепер і не думай про те, що старому не личить,-

960] Місце спокійно звільни молодим, адже це - необхідність».

961] Так по заслузі, гадаю, ганьбить нас і лає природа,

962] Завжди-бо старість під тиском нового відходити мусить;

963] Так постають одні з одних, весь час обновляючись, речі.

964] Отже, ніхто не спускається в темний, безоднявий Тартар:

965] Для поколінь, що грядуть, мусить бути матерії вдосталь.

966] Підуть, одначе, й вони, звікувавши свій вік, за тобою.

967] Ти не один: покоління людей відійшли І відійдуть,

968] До й після тебе; вмирає одне, з нього родиться інше.

969] Тож не на власність - на вжиток дочасний життя нам дається.

970] Втім, озирнися: наскільки байдужа нам та, що минула,

971] Вічного часу доба, всі ті дні, коли нас не було ще!

972] Дзеркало маєш: у ньому виразно відбила природа

973] Обшири часу по той бік життя - після нашої смерті.

974] Бачиш там речі тривожні, примари якісь, а не повний

975] Спокій, з яким навіть сон безтурботний зрівнятись не може?

976] Що так жахає людей, що неначебто є в Ахеронті,

977] В темних глибинах його,- те насправді є тут, поміж нами.

978] Тантала, звісно, нема, що боїться навислої скелі -

979] Каже переказ - і марно тремтить у віках, нещасливий;

980] Є, проте, тут, на землі, марновірний наш перед богами

981] Страх; умирущі, постійно лякаємось підступів долі.

982] Не обсідає простертого Тітія в млі Ахеронту

983] Зграя птахів, бо давно б уже їм не було що клювати:

984] Врешті б, усе спожили, хоч які б велетенські мав груди.

985] Хоч би яким незміренним було його тіло простерте,

986] Хоч би собою прикрив він не дев'ять лиш югерів поля -

987] Весь цей довколишній обшир землі,- і тоді б не спромігся

988] 990 Ні безконечного болю знести, ні птахам ненаситним

989] Тіла свого впродовж цілих віків оддавати в поживу.

990] Тітія бачимо тут: він лежить у тенетах любові,

991] Мучать птахи його - ревнощі ранять-видзьобують душу,

992] Чи якась інша дошкульна жага розрива йому груди.

993] Маємо тут ми й Сізіфа нещасного перед очима:

994] Все норовить він, щоб люд йому грізні сокири і владні

995] ФасцЦ дав, та відходить, сумний і подоланий завжди.

996] Бо домагатися влади (пусте і невдячне заняття!)

997] Ще й докладати до того зусиль, повсякденного труду,-

998] 1000 Це все одно, що під гору круту ненастанно котити

999] Камінь важенний: торкнеться вершини - й летить, гуркотливий,

1000] Знов до підніжжя її, а зупиниться - аж на рівнині.

1001] Ну, а невдячному духу своєму весь час догоджати

1002] Й не наситити його, не наповнити всім, що приносить

1003] Час, рівномірно чергуючи споконвіків пори року,

1004] Різні плоди постачаючи нам, насолоди всілякі

1005] (Все ж насититись дарами життя ми ніколи не годні) -

1006] Це, на мій погляд, те ж саме, що каже переказ про юних

1007] Дів, які воду постійно ллють в амфору, та не наповнять,

1008] 1010 Скільки б віків не майнуло над ними, бо дна в ній немає.

1009] А щодо Кербера, Фурій, а також на світло скупого

1010] Тартару, що вивергає з глибин своїх пломінь жахливий,-

1011] Вигадки все це: нема там такого, та й бути не може.

1012] Є зате тут, серед люду живого ще, страх, що малює

1013] Гідну найтяжчого злочину кару в уяві злочинця:

1014] Тюрми похмурі, жахливе падіння з високої скелі,

1015] Пруття, кати, смолоскипи, смола і розпечені дроти,

1016] Хай їх тим часом нема, та настирлива думка раз по раз

1017] Жалить того, хто пішов на лихе: чи уникну покари?

1018] ю2о оу , цр бачить він, де б то границі якісь могли бути

1019] Всіх його бід чи межа покарань, хоч би навіть далека;

1020] Думає, що й після смерті триватимуть - важчі, страшніші.

1021] Так в Ахеронт перемінюють дурні життя своє власне.

1022] Іноді й сам собі міг би ти з певністю ось що сказати:

1023] «Очі зімкнув, опустившись у темряву, й Анк добродійний,

1024] Хоч незрівнянно в усьому був кращий, поганцю, від тебе.

1025] Скільки-то й інших із світу пішло після нього славетних

1026] І владарів, і вождів, котрим цілі народи корились!

1027] Далі - й сам той, хто проклав у свій час по великому морю

1028] 1030 Шлях, легіонам дозволивши через глибини ступати,

1029] Хто їх навчив, не змочивши стопи, йти по хлані солоній,

1030] І Геллеспонтом, хоч як той не пінився, гордо гнав коней,-

1031] Світла позбувся і душу пролив, умираючи, з тіла.

1032] І Сціпіон - блискавиця війни, гроза Карфагена -

1033] В землю кістки свої склав, наче раб той - останній з останніх.

1034] А винахідники різних наук і мистецтв, а славетні

1035] Муз геліконських супутники? З них навіть той, в кого скіпетр

1036] Був у правиці,- Гомер,- упокоївсь навіки, як інші.

1037] Та й Демокріт, коли старість, дозрівши, йому нагадала,

1038] ю4о що повільнішають порухи духу його пам'ятливі,

1039] Сам пішов смерті навстріч, їй підставивши голову власну.

1040] 93

1041] Канув у млу й Епікур, поза обрії світла ступивши,

1042] Хоч найрозумніший був, хоч мислителі інші при ньому

1043] Гасли, як гаснуть зірки в палахтінні ефірного сонця.

1044] Що ж тоді ти так цураєшся смерті? Хіба ж не подібне,

1045] Хоч і живий ти, і зрячий, життя твоє мляве до неї?

1046] Більшу ж його половину марнуєш у сні, а дрімаєш

1047] Навіть з очима відкритими, все щось тобі наче сниться,

1048] Марні страхи скаламучують розум твій днями й ночами;

1049] Часто, не знаючи й сам свого лиха, немов очманілий,

1050] Серед турбот, що кружляють роями, весь час метушишся,

1051] Здавшись на волю свого дурманом оповитого духу».

1052] От якби люди могли, відчуваючи глибоко в серці

1053] Наче тягар, що гнітить їх постійно своєю вагою,

1054] Знати ще й те, звідкіля навалилась на них така прикра

1055] Ноша й чому стільки бід усіляких лягло їм на груди,-

1056] Так не жили б, як живуть вони, бачимо, нині здебільша:

1057] Справді не знають самі, чого хочуть; усе лиш міняють

1058] Місце, немов оглядаючись, де б то вантаж той їм скласти.

1059] Часто з палат своїх геть забирається той, кому власний

1060] Дім остогид, та за деякий час повертається знову,

1061] Бо поза домом не стало йому ні на крихітку легше,

1062] От і жене рисаків стрімголов до своєї оселі,

1063] Мов на пожежу, неначебто крівля вогнем узялася.

1064] Та, ледь торкнувся порогів своїх - на весь рот позіхає

1065] Чи поринає, обтяжений, в сон, щоб забутись у ньому,

1066] Чи несподівано знову спішить повернутись до міста.

1067] Так ото кожен од себе тіка, та нікому, звичайно,

1068] Ще не вдалося втекти: хоч-не-хоч зостається з собою -

1069] 3 тим, кого так незлюбив, бо не знає причини хвороби.

1070] Ну, а коли б її знав, то, відкинувши всі свої справи,

1071] Взявся б одразу природу речей найпильніше вивчати.

1072] Бо не про відтинок часу малий, про якусь там годину

1073] Мова йде тут, а про стан, у якому вмирущому люду -

1074] Всім нам по смерті в віках безконечних лишатись належить.

1075] Що ж то за прагнення, врешті, таке до життя ненаситне,

1076] Змушує нас так лякливо тремтіти при будь-якій скруті?

1077] Смертним же певну тривалість життя встановила природа,

1078] І на межі тій близькій мусить кожен зустрітись із смертю.

1079] Втім, хоя ти скільки живи,- насолоди нової не буде:

1080] Ми - наче в замкнутім колі весь час, і не вийти нам з нього.

1081] Поки нема, чого прагнемо, поти й рвемося до нього;

1082] Лиш осягнемо,- щось інше натомість жагу роздуває.

1083] Так от жадоба життя нас постійною спрагою мучить.

1084] Нам не вгадать, яку долю готує людині прийдешнє,

1085] Що може трапитись нам і який буде крок наш останній.

1086] Як не продовжуймо, врешті, життя,- не віднімемо й миті

1087] Від того часу, який має смерть у своїм володінні,

1088] Й не доб'ємось, щоб хоч трохи коротше лежати в могилі.

1089] Скільки б людських поколінь не вдалося тобі пережити,-

1090] Вічна в триванні своїм, тебе смерть все одно буде ждати.

1091] Тож небуття анітрохи не буде коротшим для того,

1092] Хто лиш сьогодні дійшов до межі, ніж для того, хто стрінув

1093] День свій останній давно - місяцями й роками раніше.

Додати в закладки

  
Переклад Translate