Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Тіт Лукрецій Кар Про природу речей Переклад А.Содомори

1] Хто б мав у грудях натхнення таке, що зумів би укласти

2] Пісню, яка відкриттям дорівняла б настільки великим?

3] Хто ж би то словом аж так володів, що належно б уславив

4] Подиву гідні заслуги того, хто лишив нам у спадок

5] Неоціненні скарби - свого духу величні здобутки?

6] З тих, які смертним наділені тілом,- ніхто, на мій погляд.

7] Бо, якщо мову вести відповідно до величі вчення,-

8] Богом він був, благородний мій Меммію, богом, бо вперше

9] Винайшов ту настанову життєву, що їй ми сьогодні

10] Мудрості ймення дали. Бо, знання собі взявши в підмогу,

11] Він із такої похмурої пітьми, з такої негоди

12] Вивів життя і таким його спокоєм дивним осяяв!

13] Інші зрівняй з тим дари, нам богами неначебто дані:

14] Кажуть; Церера навчила людей працювати на ниві,

15] А з виногрона вичавлювать сік заохотив їх Лібер;

16] Хоч і без цього тривало б життя: ще й тепер є племена -

17] Йде така чутка,- які без дарів тих на світі вікують.

18] Ну, а без чистого серця людині не звідати щастя.

19] Богом тим паче вважати нам личить того, чиє вчення,

20] Серед великих народів знаходячи й нині пошану,

21] Душі людей і життєвими втіхами, й спокоєм ніжить.

22] Може, здається тобі, що Гераклові подвиги мають

23] Більшу вагу? Якщо так,- ти аж надто далекий од правди:

24] Чим нам сьогодні грозила б, наприклад, Немейського лева

25] Паща роззявлена? Що нам Аркадський кабан би вподіяв?

26] Крітський бик чи страшний був би нам, а чи Лерни погибель -

27] Гідра, що повні отрути круг неї звиваються змії?

28] Що проти нас Геріон - трьох грудей його сила потрійна,

29] Що вогнедишні зробити б могли Діомеда-фракійця

30] Коні жахні у підніжжях Ісмару та долах Бістонських?

31] Чи Стімфалійські птахи нам настільки нашкодили б нині?

32] Та й злотосяйних плодів гесперидських зажерливий сторож,

33] Той, що зірких не склепляє очей, що обвився довкола

34] Стовбура тілом незмірним своїм, яке б зло учинив нам

35] Ген біля хвиль Океану суворих, де крайній Атланта

36] Берег, куди не йде з наших ніхто, не насмілиться й варвар?

37] Так і всі інші подолані чудиська - й навіть якщо б їх

38] Не подолали,-чи шкоди могли б нам живими завдати?

39] Думаю, ні: хижаками всілякими й нині повсюди

40] Наша земля аж кишить, переповнена трепетним жахом,-

41] По чагарях, у проваллях гірських та глибоких дібровах.

42] Йти нам туди чи не йти,- це від нас переважно залежить.

43] А не очистимо серця свого,- скільки бід мимоволі,

44] Скільки страшних небезпек накликатимеш вічно на себе!

45] Що тільки нас не з'їдає тоді: ненастанні турботи -

46] Пристрастей темні плоди - і страхи, їх супутники вірні!

47] Ну, а зухвалість, а гордість, а скупість хіба не спроможні

48] Нам затруїти життя? Ну, а розкіш, до праці зневага?

49] Хто ж ті страхіття не зброєю,- словом приборкавши, вигнав

50] Геть із людської душі, чи не гідний він, щоб до богів ми

51] Зарахували його, чи хвали не вдостоївсь такої?

52] Та й про безсмертних він передусім із натхненням не меншим

53] Думку високу свою не одну вмів чудово подати

54] І таємниці речей - всю природу їх - нам одслонити.

55] Йду я слідами його, в таємниці природи вникаю,

56] Вчу, як і він, що є певна умова, з якою приходять

57] Речі на світ, що тривать вони можуть лише в її межах:

58] Часу могутніх законів ніщо розірвати не в силі.

59] Тут відкриття ми зробили насамперед щодо природи

60] Духу: він також є тілом; воно ж народитися мусить,

61] А, народившись,- не може неторкнутим вічно тривати.

62] Це, кажу ще раз, примарні подоби вві сні нам турбують

63] Розум, коли ніби бачимо тих, що з життям розлучились.

64] Нам залишилось тепер - це підказує хід міркування -

65] Викласти думку про те, що і світ весь - із смертного тіла,

66] І довести водночас, що з народження взяв він початок.

67] Як із матерії скопища, врешті, могли утворитись

68] Небо, і море, й земля, і зірки мерехтливі, і сонце,

69] Й місяць кулястий; які із землі повиходили потім

70] Різні створіння; які ж - не могли народитись ніколи.

71] Як почало спілкуватися плем'я людське між собою

72] Мовами різними, давши речам усім назви окремі;

73] Як у серця їм закрався настирливий перед богами

74] Страх, що на землях усіх найпильніше стоїть на сторожі

75] Вівтарів, храмів, зображень богів, і дібров, і водоймищ.

76] Далі ще виясню те, в який спосіб керує природа

77] Рухами сонця і місяця, щоб не гадали ми часом,

78] Що між землею і небом вони по своєму бажанню

79] Звершують вільно свій біг ненастанний від віку й до віку,

80] 3 тим, щоб рослини вбивалися в ріст і створіння всілякі;

81] Щоб не вважали, що з волі богів вони в небі кружляють.

82] Бо навіть ті, хто пізнав, що всевишні живуть безтурботно,

83] Часто дивуються: звідки ж той лад бездоганний, якому

84] Підпорядковано все, коли йдеться, зокрема, про речі,

85] Що відбуваються над головою, в просторах ефіру;

86] От і звертаються знов до старого, як світ, забобону:

87] Є, мовляв, грізні над нами велителі, все по плечу їм -

88] Вірять, нещасні, у те, бо не знають, що може зродитись,

89] Що - неспроможне; яку мають речі окреслену силу,

90] Врешті,- як глибоко вкопано стовп на межі їх тривання.

91] Втім, обіцянками часу тобі не займатиму більше.

92] Спершу ти, отже, на землі поглянь, на моря і на небо:

93] Три за природою різні тіла, не подібні до себе,

94] Три бачиш, Меммію, форми і три найстійкіші сплетіння -

95] Все це загине в один якийсь день. Протривавши століття,

96] Врешті, впаде цей огром, і завалиться світу споруда.

97] Знаю, наскільки чужа, незвичайна для розуму думка

98] Про неминучу загибель землі, про майбутнє падіння

99] Неба, й наскільки це словом мені довести буде важко.

100] Так от бува, як доносиш до вух щось нечуване досі,

101] А показати - досяжним для зору зробити не можеш,

102] Ні для руки, хоч це - гідна довір'я найбільшого стежка,

103] Що навпростець до грудей,- до вмістилища духу провадить.

104] Спробую все-таки; може, словам моїм явища справжні

105] Віри колись додадуть: от земля, колихнувшися важко,

106] Дасть тобі доказ того, що руїною й світ може стати,-

107] Доля - якщо за кермом вона - хай береже нас од цього,

108] Замість події слова нехай краще нас переконають,

109] Що з гуркотінням жахним увесь світ завалитися може.

110] Та перед тим, як почну віщування тобі подавати,

111] І правдомовніші значно, й святіші, ніж їх прорікає

112] Піфія з Феба триніжника під дорогим йому лавром,

113] Я підбадьорю тебе не одним іще словом розумним,

114] Щоб не гадав ти в тугій забобону гнуздечці, що сонце,

115] Небо, і море, й земля, і сузір'я небесні, і місяць

116] Вічно триватимуть, мовби наділені тілом безсмертним;

117] Щоб не подумав, що кару жахливу, як давні Гіганти,

118] Мусять і ті понести, за провину, ні з чим не зрівнянну,

119] Хто посягнув на підвалини світу безбожним ученням,

120] Навіть на сонця промінного блиск- погасить його хоче,

121] Смертною зважившись мовою заплямувати безсмертне.

122] Все це, про що тут ідеться, одначе, настільки далеке

123] Від божества і настільки не гідне з богами рівнятись,

124] Бути в числі їх, що радше поможе створить нам уявний

125] Образ того, що без жодних чуттів і без рухів життєвих,

126] Бо й неможливо, щоб духу природа й живе розуміння

127] З будь-яким тілом могли поєднатися: так, не буває

128] В небі дерев, а в глибинах морських не збираються хмари;

129] В полі не можуть водитися риб косяки лусконосні;

130] Крові в рослинах нема, не добудеш із каменя соку.

131] Твердо встановлено, де що рости має й перебувати.

132] Так от і духу природа без тіла, сама, ні зродитись,

133] Ні протривати без крові, без жил ані миті не може.

134] Та якби навіть могла,- сила духу тоді неодмінно

135] Чи в голові, чи то в плечах, чи десь аж у п'ятах шукала б

136] Місця собі, виникаючи в будь-якім закутку тіла,

137] Все ж у людині б лишалась тій самій, у тій же судині.

138] Ну, а якщо в нашім тілі є певне, окреслене місце,

139] Де, видається, рости й розвиватися можуть окремо

140] Дух і душа, то тим паче відкинути мусимо думку,

141] Що поза цілістю тіла, живої позбавлені форми,

142] Десь чи то в скибі пухкої землі, чи в огненному сонці,

143] Чи у воді існувать вони можуть, чи в дальнім ефірі.

144] Отже, чуттям наділяти божественним речі ті годі:

145] Місця-бо в них для душі, яка б їх оживила, немає.

146] Вірити смішно й у те, що в якомусь із закутів світу,-

147] Де б не було це,- в безсмертних богів є священні оселі:

148] Надто субтильна природа богів - не сягнути до неї

149] Нашим чуттям, та й для розуму, бачиться, ледве доступна.

150] Ще ж, коли дотику рук уникає і поштовхів ззовні,

151] Значить, і з тим їй не дано стикатись, що ми дотикаєм:

152] Що не досяжне для дотику,- те й дотикатись не може.

153] Тим-то й оселі богів одрізнятись від наших повинні

154] Тонкістю передусім, що властива природі безсмертних.

155] Твердження те трохи згодом детальніше я обгрунтую.

156] Ну, а вважати, що гідну захоплення світобудову

157] Людям на втіху безсмертні звели, що за витвір цей дивний

158] Наша хвала їм належить і дяка, що вся ця споруда

159] Буде стояти в віках, як і нині,- тривка, несмертельна,

160] Що величезним гріхом було б,- те, що за промислом давнім

161] Роду людському боги вготували для вічного вжитку,

162] Якось по-своєму перетлумачити, зрушити з місця,

163] Чи на словах уверх дном намірятися перевернути,-

164] Всі такі твердження, Меммію, скільки їх не нагромаджуй,-

165] Безум, та й годі. Подумай-но тільки: чи вічно блаженним

166] І невмирущим богам так потрібна була б наша вдячність,

167] Щоб ради нас вони бралися раптом до діла якогось?

168] Що ж то нового могло б заманити їх, щоб, занехавши

169] Всю безтурботність свою, переміни собі забажали?

170] Бо ж утішатись новим може той лиш, погодься, котрому

171] Шкоди старе завдало; але хто не зазнав у минулім

172] Жодної прикрості, в кого життя безпечально спливає,

173] Що в ньому потяг такий до нового б могло пробудити?

174] І чи було б нині злом для нас те, якби ми не родились?

175] Може, тяглося життя наше в темряві, сповненій смутку,

176] Ще перед тим, як заблисло речей родотворне начало?

177] Звісно, прийшовши на світ, за життя ми хапаємось цупко,

178] Поки тримає нас, вабить усіх насолода ласкава.

179] Хто ж не проймався жагою життя і кому не судилось

180] Бути одним із живих,- чи жалітиме, що не родився?

181] Звідки, нарешті, взяли б усевишні зразок для будови

182] Світу всього, звідкіля про людей в них поняття б запало,

183] Щоб уявлять собі й знати могли, що бажають робити?

184] Звідки були б їм відомі властивості первісних тілець -

185] Те, на що здатні вони, свій порядок міняючи завжди

186] Й лад, якщо творчості прикладу б не подавала природа?

187] Бо, незчисленні, в єднання вступаючи різноманітні

188] Від безконечних віків, ненастанними гнані товчками,

189] Як і вагою своєю, рояться речей всіх начатки,

190] Сходяться так між собою і сяк, наче справді готові

191] Все перепробувать, що можуть зіткнення їхні зродити.

192] Дива тут, отже, нема, що дійшли вони ось до такого

193] Розташування й до рухів таких, що приводять у дію

194] Світобудову - сукупність речей в їх обнові постійній.

195] Втім, коли б навіть не знав я нічого про первісні тільця,-

196] Закономірності неба вивчаючи й інших чимало

197] Спостерігаючи явищ, потвердити б я не вагався,

198] ІТ1,о не для нас і, звичайно, не з волі богів безтурботних

199] Створено всю цю природу речей: стільки хиб у ній бачу.

200] Передусім - із просторів усіх, що під неба огромом,

201] Гори загарбали більшу частину, ліси, повні звіра,

202] Голі скелясті хребти, болота поміж ними розлогі,

203] Врешті - моря, що так широко край відділяють од краю.

204] Десь біля двох суходолу частин забирають у смертних

205] І вогнедишна жара, й холоднечі морозної натиск.

206] Що під ріллю залишилося,- й те самовільно природа

207] Терням покрила би геть, але тут їй оперлась людина:

208] Крекче з натуги, заради життя розбиваючи звично

209] Брилу тверду, й, борозну ведучи, наляга на чепіги.

210] Не вивертав би леміш на полях наших жизної скиби,

211] Не готували б ми кожного разу землі для посіву,-

212] То самостійно ніщо б не пробилось до сонця, до вітру.

213] Й навіть тоді, коли після великих зусиль хлібороба

214] Все на оброблених землях довкіл зацвіте, забуяє,-

215] Часом то сонце ефірне пекти почне, то недоречно

216] З неба проллються дощі, то пронизлива паморозь ляже,

217] То нищівний буревій закружляє, бува, серед поля.

218] Ну, а всілякого роду людині ворожого звір'я,

219] Що розповзлося, жахне, по землі, розпливлося по морю,

220] Нащо годує природа й ростить? І чому пори року

221] Різні хвороби несуть? Чому смерть передчасна блукає?

222] А немовля? Наче той, кого хвиля жбурнула на берег

223] Після негоди, лежить на землі - безпорадне та голе,

224] Тільки-но в муках тяжких із ласкавого матері лона

225] До берегів осяйних його силою вирве природа.

226] От і голосить воно, аж луна йде, і не без причини:

227] Скільки попереду стрінеться зла на дорозі життєвій!

228] Звірі ж усякі, худоба дрібна і велика тим часом

229] Без калаталець живуть та без іграшок; їм не потрібно,

230] Щоб годувальниця, все щось лепечучи, їх забавляла,

231] Й одягу їм добирати не треба до різних пір року.

232] Врешті, не мають ні зброї вони, ні укріплень високих,

233] Що захищали б майно їхнє: щедро-бо все необхідне

234] їм постачає земля і природа - майстриня удатна.

235] Ось що, по-перше, скажу: якщо тіло землі, і волога,

236] Й подуви вітру легкі, і вогню розжаріле дихання,

237] З чого, як видно, речей найповніша сукупність постала,-

238] Все з нарожденного, отже, вмирущого складене тіла,

239] Значить, і світ увесь саме таку мусить мати природу.

240] Справді-бо: що в елементах своїх і частинах підлегле

241] Смерті, як спостерігаємо, що народилося тобто,-

242] Те взагалі, в своїй цілості, є неодмінно вмирущим

243] І водночас нарожденним. Тому, велетенські частини

244] Світу цього й елементи в оновленні бачачи й смерті,

245] Висновок робимо: в неба й землі десь у безмірах часу

246] Свій був народження день, отже, й смертна в них буде година.

247] Ти не подумай, однак, що поквапно тлумачити хочу

248] Все на свій лад, коли землю й вогонь уважаю тілами

249] Смертними й не сумніваюсь, що згинуть вода і повітря,

250] Щоб зародитися знов і поволі рости-прибувати.

251] Передусім та частина землі, яку сонце промінням

252] Палить весь час і ногами витоптує люд метушливий,

253] Хмари пилюки щодня видихає; вітри ж буревійні

254] Широко тут же її по всьому розвівають повітрі;

255] Злива почасти з собою бере, розмиваючи скиби,

256] Та й береги розмиває ріка течією гризькою.

257] Втім, усе те, що поживу з землі бере, їй в свою чергу

258] Борг оддає. А що певним є те, що земля всеплодюща -

259] Мати всього й водночас для речей усіх - спільна могила,

260] Тож і маліє, і зросту доходить свого час од часу.

261] Врешті, що море, джерела та ріки новою водою

262] Повняться завжди, що в річищі хвиля біжить незупинно,-

263] Слів не потрібно, либонь, бо ж немало великих потоків

264] Бачимо скрізь. Але, звісно, й волога на кожному кроці

265] Втрат зазнає, тому в цілому - надміру вод не буває:

266] То невгамовні вітри, по рівниннім гуляючи морі,

267] Піну збивають, що тане, розщеплена сонця промінням;

268] То проникає повсюди під землю частина вологи,

269] Гіркість лишаючи, сіль по дорозі й, проціджена, знову

270] До незчисленних збігається витоків, а відтіля вже,

271] Вивівши ніжну, опріснену хвилю, плисти починає

272] Там, де п'ятою вологою шлях собі вільний пробила.

273] Зараз окремо скажу про повітря, що склад свого тіла

274] Повністю змінює безліч разів чи не кожної миті.

275] Завжди-бо, що від речей відділяється, все це впадає

276] У безбережжя повітряних плес, та якби в свою чергу

277] Не поповняло речей воно знов, не сприяло їх росту,-

278] Все б розчинилось давно, поступово повітрям би стало.

279] Та ненастанно з речей постає воно й знов потрапляє

280] В речі, бо все довкруги - у постійному, вічному плині.

281] Й сонця палке джерело, що з ефіру б'є світлом широким,

282] Щораз нове своє сяйво вихлюпує в обшири неба,

283] Що не хвилина - й воно навздогін шле за променем промінь.

284] Кожен-бо з променів тих, ледве зринувши,- гине відразу,

285] Лиш на якусь перешкоду натрапить він. Ось тобі доказ:

286] Тільки-но синява хмара почне пропливати під сонцем,

287] Перетинаючи спадистий шлях осяйному промінню,-

288] Тут його нижня - од хмар до землі - пропадає частина,

289] Й сунеться тінь по землі - невідступна супутниця тучі.

290] Речі, як бачиш, нове мусять завжди освітлення мати:

291] Промінь за променем, ще раз кажу, щойно зринувши, гине;

292] Тільки тому, отже, сонцем осяяні бачимо речі,

293] Що, не вщухаючи, б'є з висоти джерело світлодайне.

294] Так і світильники - наші земні, так би мовити, зорі,-

295] Ті, що висять у хоромах, лампади або смолоскипи,

296] Що з миготливим вогнем найчорнішу поєднують сажу,-

297] Всі так же само спішать, із свого джерела почерпнувши,

298] Світло подати нове: незабарне за полум'ям інше

299] Полум'я йде - тому сяйвом усе рівномірно залито.

300] Ось як вогонь поривається тут же вогнем перекрити,

301] Миттю народженим,- той, що заледве заблиснувши,- гине!

302] Так от і сонце, слід думати, й місяць, і зорі небесні

303] Щораз нове навздогін одне одному кидають світло:

304] Щойно народжений - зараз же мусить загинути промінь.

305] Тож не подумай, що вічні світила ті й недоторканні.

306] Врешті, поглянь, чи не кришиться й камінь під натиском часу?

307] Може, не падають вежі стрімкі, не руйнуються скелі,

308] Не розпадаються храми святі і безсмертних подоби,-

309] А божество не відсуне межі, що накреслила доля

310] Кожній споруді, супроти законів природи не піде?

311] Так і пониклі мужів монументи хіба не послужать

312] Доказом певним того, що й на них насувається старість?

313] Чи з верхогір'їв, бува, одлупившись, не котяться брили,

314] Що не могли вже опертись - не вічності, ні,- а якомусь

315] Відтинку часу? Адже не гриміли б, нараз одірвавшись,

316] Ген по крутизні, якби споконвіку було Їм під силу

317] Стійко терпіти все, те, що несуть їм роки незчисленні.

318] Глянь і на те, що над нами довкіл у широких обіймах

319] Землю тримає. Якщо воно справді народжує з себе

320] Все, як то деякі твердять, і все, що віджило, приймає,-

321] З тіла й воно, отже, складене смертного, що народилось.

322] Бо ж усе те, що ростить інші речі, їх живить собою,-

323] Мусить маліти; а в себе приймаючи знов,- одживлятись.

324] Далі. Коли б і земля наша, й небо не мали початку,

325] Тобто народження, лиш існували весь час, то чому ж то

326] Інших подій оспівати не бралися й інші поети

327] Ще до війни проти Фів чи до того, як Троя упала?

328] Де б могло подвигів стільки подітися? Слава героїв,-

329] Стільки ж було їх! - чому не квітує в піснях вікопомних?

330] Ні! Моя думка така, що цей світ ще не втратив своєї

331] Свіжості, він ще новий, і не так то давно зародився.

332] Ось чому все ще сягають вершин усілякі мистецтва,

333] Все ще росте їх число; в мореплавстві, наприклад, чимало

334] Нині досягнень; чимало мелодій ще творять музики.

335] Врешті, й природа речей, її лад - нещодавно відкриті,

336] Й нині я виявивсь перший між першими, хто має змогу

337] Викласти рідною мовою ті відкриття знамениті.

338] Ну, а якщо в тебе думка така, що й раніш було все це,

339] Тільки загинули в буйній пожежі людські покоління,

340] Чи зруйнувались міста, коли світ аж до дна сколихнувся,

341] Чи, від постійних дощів повиходивши з річищ, бурливі

342] Хвилі пішли по землі, всі поселення вкрили собою,-

343] Маєш іще один доказ того, коли так було справді,

344] Що таки мусять і небо, й земля з ним дійти до загину.

345] Бо, коли стільки страшних небезпек і нещасть потрясає

346] Всю цю сукупність речей, то під поштовхом дещо сильнішим -

347] Далекосяжно впаде вона, в купу руїн обернувшись.

348] Так ми й свою помічаємо смертність, коли починають

349] Нам допікати хвороби ті ж самі, що й інших чимало

350] 3 їх допомогою зарахувала до мертвих природа.

351] Що ж залишається протягом вічності, те або мусить

352] Бути дебелим і непроникним, щоб ніщо не здолало

353] Силою в нього пробитися, геть розірвавши при тому

354] Тісно поєднані в ньому частини; такої природи -

355] Первісні тільця матерії (всі щодо них міркування

356] Вище я виклав) або ще й таке може вічно тривати,

357] Що від ударів захищене будь-яких; це - порожнеча:

358] Бо недіткненна вона, й жоден поштовх її не турбує.

359] Врешті, й таке незнищенним є, що вколо себе не має

360] Місця, куди б воно, порозпадавшись, могло розійтися.

361] Ось чому вічною є всіх речей найповніша сукупність:

362] Ніде розсипатись їй; нема й тіл, що на неї з розгону

363] Впасти б могли і могутнім ударом усе роздробити.

364] Та не з суцільного, я вже вказав на це, складена тіла

365] Світу природа: вміщають-бо речі в собі й порожнечу.

366] Світ - не порожнява, отже, й тіла в ньому є, котрі можуть

367] Будь-коли, десь у безмежжях усесвіту збившись докупи,

368] Всю цю сукупність речей крутежем повалити шаленим

369] Чи якусь іншу накликать на нього біду непоправну.

370] Досить же простору вільного є і в незмірній глибіні

371] Місця, де стінам великого світу було б куди впасти.

372] Врешті, й від іншого можуть вони повалитись удару.

373] Ні для землі не зачинена, отже, загибелі брама,

374] Ні для безоднявих вод, ні для неба всього, ні для сонця,-

375] Зяє, мов паща страшна, їх поглинути завжди готова.

376] Тож неминуче доходимо висновку: все це так само

377] Зродженим мусило бути колись, бо що складене з тіла

378] Смертного, те б не могло споконвіку до нашої днини

379] Опір чинить руйнівній неосяжного часу потузі.

380] Врешті, якщо в заповзятих боях елементи могутні

381] Світу війну нечестиву провадять одні проти одних,-

382] Чи не здається тобі, що колись таки мусить настати

383] Край тій борні затяжній, коли сонце й жара, припустімо,

384] Візьмуть над водами верх, геть усю поспивавши вологу?

385] Саме цього вони прагнуть весь час, але все ще намарно:

386] Ріки настільки потужно пливуть, із безодняви моря

387] Сил набувають таких, що грозять увесь світ затопити,-

388] Годі, однак, бо, шмагаючи море, змітають із нього

389] Воду вітри; розпорошує променем - сонце ефірне.

390] От вони й певні того, що раніше сухим усе зроблять,

391] Ніж остаточно здійснити задумане зможе волога.

392] Так от із рівним завзяттям віками ведуть вони вперту

393] За володіння над світом війну; один раз переможцем

394] Був у війні тій вогонь; один раз - повідає переказ,-

395] Де тільки слались поля, там вода якийсь час мала владу.

396] Верх взяв огонь, не одне спопеливши, коли Фаетона

397] По бездоріжжі всім небом і землями сонячних коней

398] Сила рвучка поривала наосліп, аж батько всевладний,

399] Гнівом тоді спалахнувши бурхливо, скарав Фаетона,

400] Що на велике наваживсь піти: повалив його з коней,

401] Громом ударивши раптом, на землю. Назустріч падінню

402] Виступив Феб, і зумів підхопити світильник одвічний

403] Світу всього, запрягти в колісницю сполоханих коней,

404] Все на свій шлях навернути нарешті, до рук взявши віжки.

405] Ось що про це сповіщають нам еллінів давні поети.

406] Ну, але правди тут, як не милуйсь ними, годі шукати:

407] Полум'я буде тоді переможним, коли його тілець

408] Від безконечного часу згромадиться дуже багато;

409] Міць його потім, піддавшись іще якійсь іншій потузі,

410] Слабне, або таки спалює все язиком загребущим.

411] Кажуть, так само й вода, піднімаючись вище та вище,

412] Багатолюдних поселень та міст затопила чимало.

413] Згодом, коли відтіснило щось інше ту силу хвилясту,

414] Що зародилась і зросту доходила в безмірах часу,

415] Тут же вляглися дощі, повернулися в ложе потоки.

416] В спосіб який із матерії звалища згодом постали

417] Твердь суходолу, і неба намет, і глибінь океану,

418] Сонця і місяця біг коловий,- тобі викладу зараз.

419] Тут-бо, скажу без вагань, ні якийсь передбачливий розум

420] Первісні тільця речей не довів до належного ладу,

421] Ні своїх рухів самі не могли вони, звісно, продумать,

422] Лиш, незчисленні, в єднання вступаючи різноманітні

423] Від безконечних віків, ненастанними гнані товчками,

424] Як і вагою своєю, рояться речей всіх начатки,

425] Сходяться так між собою і сяк, наче справді готові

426] Все перепробувать, що можуть зіткнення їхні зродити,-

427] Ось чому, протягом низки віків наблукавшись доволі,

428] Всі перебравши при тому сполуки, всі рухи можливі,

429] Врешті, в таке поєднання вступили вони, що нерідко

430] Може таким ось великим речам до життя дати поштовх:

431] Небу, і морю, й землі, та всілякого виду створінням.

432] Тут ще не лив свого сяйва широкого високолетний

433] Сонячний круг, не виднілися зорі великого світу,

434] Моря, ні неба тоді не було, ні землі, ні повітря,

435] Жодної, врешті, з речей, що їх бачити можемо нині.

436] Був якийсь вихор новий, нагромадження, що утворилось

437] Із елементів - усякого роду начатків, чий нелад -

438] Відстані, рухи, вага, поєднання, удари, сполуки,

439] Різні шляхи - каламутили їх, до боїв спонукали,

440] Бо неоднаковість їхніх фігур, як і форм неподібність,

441] Не дозволяли їм ні в поєднанні такому лишатись,

442] Ні між собою вступити в розмірені, правильні рухи.

443] Що було різне в тій масі,- розбіглось потому; подібне,

444] Врешті, з подібним зійшлося, намітивши обрії світу -

445] Члени його почали вирізнятись, частини великі

446] Розподілились: небес височінь - од землі віддалилась,

447] Море - окремо лягло, щоб свої мала межі волога;

448] Чисті вогні відокремились теж, заяснівши в ефірі.

449] Спершу-бо всі елементи землі, її первісні тільця,

450] Що ваговиті були й переплетені, разом зійшлися

451] Десь посередині й місце тоді щонайнижче посіли.

452] І, що тісніше збивались докупи, то збільшим напором

453] Геть виривалося те, з чого море, і сонце, і місяць

454] Виникли, й зорі ясні, як і стіни великого світу.

455] Бо ж із насіння круглішого, гладшого все це постало

456] Й містить дрібніші частки, ніж земля ваговита їх має.

457] Тож, через пори землі прориваючись, вихопивсь першим

458] І до незмірних високостей злинув ефір вогненосний,

459] Інших чимало вогнів потягнувши, легкий, за собою.

460] Так це приблизно було, як ото при ранковій годині

461] Бачимо часто: на всіяних росами-перлами травах

462] Сонце промінням своїм золотим виграє пурпурово.

463] Пару тоді видихають річки вічноплинні й озера,

464] Часом об тій же порі й над землею здіймається хмарка.

465] Всі оті випари, злинувши вгору і там поєднавшись,

466] Заволікають собою, мов плетивом, небо блакитне.

467] Так і тоді, ставши тілом окремим, ефір легкоплинний

468] Мовби склепінням наш світ оточив і, розплившися далі

469] В напрямках різних, усюди прославшись, в обійми широкі

470] Він усі речі пожадливо взяв, звідусіль оточив їх.

471] Щойно тоді почали формуватися місяць і сонце,

472] Що між землею і небом, кулясті, в повітрі невпинно

473] Крутяться: їх ні земля, ні ефір не присвоїв безмежний,

474] Бо не настільки важкі були, щоби на дні десь осісти,

475] І не настільки легкі, щоби ген у високість майнути.

476] Тож посередині, мовби тіла, що живу мають силу,

477] Звершують біг коловий - всеосяжного світу частини.

478] Врешті, пригляньмось до нашого тіла: одне щось у ньому -

479] В русі, щось інше тоді може в повному спокої бути.

480] Так порозходились ті елементи, й земля тоді раптом,-

481] Де нині моря, прослалася ген широчінь лазурова,-

482] Наче запалась, і хлань у те ложе солона влилася,

483] І з дня на день, що сильніше на землю довкіл натискали

484] Промені сонця й палючий ефір, що частіше товчками

485] Мовби докупи зганяли її від найдальших окраїн,

486] Щоб до середини вся вона збилась під натиском їхнім,

487] То все рясніше з глибин її тіла виходив солоний

488] Піт, що, спливаючи, повнив моря й океану рівнини;

489] То все численніші, вирвавшись геть, вилітали роями

490] 3 неї начатки повітря й вогню, і в надземних висотах

491] Неба хороми ясні населяли що раз, то густіше.

492] Поосідали поля, піднялись, наче східцями, вгору

493] Високоверхі кряжі: не могли ж бо запастися скелі,

494] Як і земля, водночас - перейти в одностайну долину.

495] Так набула рівноваги земля, поступово зробившись

496] Тілом суцільним: немовби намул з усіх закутів світу

497] Важко на дно поспливав, де й осів, наче гуща, найнижче.

498] Море потому, повітря, а далі й ефір вогненосний -

499] Все, що прозоре, тонке, те зосталось без домішки, чисте,

500] Та неоднакове щодо ваги: так ефір, що найлегший

501] І найсвітліший, над шаром повітря, найвище, розлився;

502] Тіла пливкого свого не змішав, проте, з ним, неспокійним,-

503] Хай там, мовляв, поривають усе крутежі, вітровії,

504] Хай аж до дна там усе скаламучують бурі непевні,-

505] Сам він вогні свої в певнім несе, рівноплиннім потоці.

506] Те, що ефір може мірно плисти, одностайним поривом,

507] Понт нам підказує - море, що всю неосяжну сукупність

508] Вод своїх рівно жене, течії зберігаючи плавність.

509] Руху зірок оспівати причину пора вже наспіла.

510] От що, по-перше, скажу: якщо крутиться куля небесна,-

511] Значить, на два її полюси, визнаймо, тисне повітря,

512] Що з двох боків замикає ту кулю, підтримує ззовні.

513] Ще один пласт його вище пливе, в тім керунку, в якому

514] Котяться вічного світу блискучі зірки; або інший,

515] Нижчий, жене в протилежному напрямі кулю небесну,

516] Як течія річкова,- крутить колесом із черпаками.

517] Втім, може бути й таке, що все небо стоїть непорушне,

518] Ковзають тільки світила по ньому - ряхтючі сузір'я,

519] Може, тому, що вогненний ефір собі вперто шукає

520] Виходу - крутиться все, й водночас пориває з собою

521] Інші вогні, і жене їх по темних просторах Сумана;

522] Може, ввірвавшися звідкись іззовні, повітряний подув

523] Ними кружляє весь час; ну, а може, вони й самохіттю

524] Линуть туди, де їх вабить пожива, і так от у небі,

525] Тіло вогненне своє підживляючи, вічно мандрують.

526] Що тут є правдою - стільки-бо діє причин у цім світі,-

527] Важко сказать, але що відбувається й може відбутись

528] В різних світах, що по-різному виникли десь у глибинах

529] Всесвіту,- викласти хочу, а також - численні причини

530] Рруху зірок, які ковзають мірно в його безбережжі.

531] З них же як там, так і тут, лиш одна мусить бути причина,

532] Що спонукає до руху зірки, та її визначати

533] Важко тому, хто вперед іти може лише крок за кроком.

534] Щоб посередині світу всього пробувать у спокої,

535] Мусить земля, мовби з тіла спадаючи, мірно втрачати

536] Власну вагу й мати іншу якусь під собою природу,

537] Що споконвіку одну творить цілість із тим повітряним

538] Обширом світу, в якім вона, місце посівши, існує.

539] Тим-то земля - не тягар для повітря, не тисне на нього,

540] Як і на будь-кого з нас - наші члени: як шиї, скажімо,

541] Не заважка голова, та й вагу всього тіла, нарешті,

542] Ноги тримають, а ми ж і не чуємо ноші тієї.

543] 1 навпаки: що накинуто ззовні,- найменша дрібниця

544] Видатись може для нас вантажем непомірне великим.

545] Ось як важливо враховувать кожної речі спроможність.

546] Отже, земля - не чужинка якась, що прибилась раптово

547] Хтозна-звідкіль, опинившися тут, у чужому повітрі.

548] Ні. Вона з ним водночас, щойно виникнув світ, народилась,-

549] Певна частина його, як от нашого тіла частини.

550] Далі. Як тільки стрясеться земля од могутнього грому,

551] Тут же й над нею немовби двигтить усе, зрушене з місця,

552] Що неможливим було б, якби наша земля не стикалась

553] Із повітряними світу частинами, з небом високим.

554] Бо споконвіку тримаються разом на спільнім корінні

555] Небо й земля: переплетені, творять одне щось, єдине.

556] Не помічаєш хіба, як підтримує все наше тіло,

557] Хоч і велика вага його, сила душі щонайтонша

558] Саме тому, що сплелись вони й творять одне щось, єдине?

559] Що ж до легкого стрибка поривати б могло наше тіло,

560] Як не душі, що керує всіма його членами, сила?

561] То чи не бачиш тепер, яку міць виявляє природа,

562] Навіть тонка, поєднавшись із тілом важким,- як повітря,

563] З'єднане з тілом землі, сила духу - із тілом людини?

564] Сонячний круг, його сяйво, ні меншим, ані значно більшим

565] Бути не може, ніж зорові нашому він видається,

566] Бо, хай з яких там висот нам вогні свого світла б не слали,

567] Звідки б у наші тіла не вдихали вони свого жару,-

568] Простір побору свого тут не візьме: вогню не применшить

569] Віддаль - не стане-бо він через неї дрібнішим для ока.

570] Тож, коли жар і проміння сліпуче, пролившись од сонця,

571] Йдуть аж до наших чуттів, заполонюють землю довкола,

572] Значить, ми обриси бачимо справжні округлого сонця

573] Й розміри саме такі, як у нього - ні більші, ні менші.

574] Й місяць,- чи то він позиченим сяйвом освітлює землю,

575] Чи таки з власного тіла своє випромінює світло,-

576] Так чи інакше - пливе він у небі нітрохи не більший,

577] Ніж видається він нам відсіля і сприймається зором.

578] Бо, на що дивимось ми віддалік, через товщу повітря,

579] Те, поки зробиться меншим, розпливчастим видатись мусить

580] І нечітким. Ну, а місяць - виразні весь час нам являє

581] Обриси й форму окреслену, ясну; тож виснуймо звідси:

582] Саме такі в нього виміри й контури бути повинні

583] Там, у висотах, якими звідсіль вони нам видаються.

584] Так і з ефірними, що відсіля ти їх бачиш, вогнями

585] Мається справа: якщо ті вогні, що їх видно й на землях,-

586] Поки яскраво мигтять, поки жар вирізняється їхній,-

587] Ледве помітно для нашого ока у той бік чи інший

588] В міру віддалення змінюють іноді обриси й форму,-

589] Можемо знати, кажу, що й усі ті вогні, що в ефірі,

590] На волосинку лиш бачаться нам чи то більші, чи менші.

591] Дива й у тому немає, що сонце, таке невеличке,

592] Може такими довкіл розливатись потоками світла,

593] Що заполонює ним усі землі, всю моря розлогість,

594] Весь небосхил, теплотою захлюпує все вколо себе.

595] Бо може буть, що у світі всьому лиш одне це, єдине,

596] Широко б'є джерело, раз у раз викидаючи в простір

597] Сяйво нове, якщо з цілого світу вогненні начатки

598] Сходяться саме сюди, й тут вирують вони, звідусюди

599] Сплившись, один тільки жару всесвітньому творячи витік.

600] Не помічав ти хіба, як, бува, і маленький струмочок

601] Широко живить луги й навіть поле заводнити може?

602] Так і від сонця, дарма, що мале воно, жаром береться

603] Й мовби само палахкоче повітря, коли припустити,

604] Що до вогню воно дуже чутливе і здатне пройнятись

605] Полум'ям, тільки-но жару найменшого дотик одчує,

606] Як і колосся, й солома не раз,- досить іскри одної,-

607] Тут же, на наших очах, пломеніє од краю й до краю.

608] Так, може, й сонце, що в небі світильником сяє рожево,

609] Мовби вповите вогнем - недосяжним для нашого ока

610] Роєм розжеврених, та не позначених блиском пилинок,

611] Що жароносну собою примножують променів силу.

612] Годі одне дать пояснення вірне й просте щодо руху

613] Сонця: яким воно способом йде від границь своїх літніх

614] До Козерога, що на зимовім повороті, й потому -

615] Знову прямує назад, аж до риси найвищої,- Рака;

616] І - щодо місяця: як за дванадцяту року частину

617] Коло накреслить таке, що за рік оббіжить його - сонце?

618] Явищ тих, ще раз кажу,- не звести до простої причини.

619] Можна, по-перше, схилитись до думки, яку про ті речі

620] Виклав колись Демокріт, що божественним хистом уславивсь.

621] Тобто: що ближче зірки до землі, то їх менше та менше

622] В рух коловий може втягувать силою вихор небесний.

623] Бо ж унизу він, немов затухаючи, тратить поривність,

624] І не така вже у нього могутність; ось так поступово

625] Сонце й зірки, що за ним, залишаються завжди позаду.

626] Значно-бо нижче біжать, ніж сузір'я високі, вогненні.

627] Місяць - тим паче: що нижча дорога, якою біжить він,

628] Що від землі вона ближча і дальша тим самим од неба,

629] То йому важче з сузір'ями верхніми біг свій рівняти.

630] І, що слабкішим підхоплений вихором, нижчий од сонця,

631] Мчить він у небі, то легше сузір'ям, які вколо нього,

632] І наздогнати його, й залишити далеко позаду.

633] От і здається, що він ті сузір'я весь час доганяє,

634] Швидший од них, а насправді вони повертають до нього.

635] Ну, а можливе й таке, що від полюсів двох протилежних

636] Мірно чергуючись, дві течії повітряні струмують:

637] Сонце від літніх сузір'їв одна з них могла б одганяти

638] Й до повороту вести зимового, де холод іскриться;

639] Друга - відкинувши знову од синявих тіней морозу,

640] До жароносних вела б його смуг, до сузір'їв пекучих.

641] Так от міркуючи, можна вважати, що місяць і зорі,

642] Довгий свій шлях коловий у роках оббігаючи довгих,

643] Теж то в одну течію потрапляють, то знову ж - у другу.

644] Не помічаєш хіба? - Протилежними гнані вітрами,

645] Хмари у напрямах мчать протилежних: над нижніми - верхні.

646] То чи й зірки б не могли, протилежним піддавшись потокам,

647] По колових своїх дальніх дорогах в ефірі кружляти?

648] Ніч налягає на землі понурим огромом своєї

649] Тіні або через те, що, далекої, врешті, сягнувши

650] Неба межі, розгубило вогні свої втомлене сонце,-

651] І розтрясло, й до останньої крихти їх порозсівало

652] В товщі повітря,- або й під землею ним рухає сила

653] Ця ж, яка шляхом вела коловим його й понад землею.

654] Так і Матута простором ефірним о певній годині

655] Світло рожеве сипне, відчиняючи широко браму

656] Дневі, чи то через те, що, до обрію линучи знову,

657] Шле свої промені сонце вперед,- щоб од них запалився

658] Весь небосхил, чи то жару насіння вогненне роями

659] Звикло спливатись о певній годині, й тому, що не ранок,-

660] Зовсім нове постає з тих начатків осяйливе сонце.

661] Кажуть, з Ідейських вершин, як лише на світанок береться,

662] Видно вогні, розпорошені ген у високостях неба,

663] Що, мов у кулю зібравшись одну, замикаються колом.

664] Нас не повинно нітрохи в тих справах і те дивувати,

665] Що жароносне насіння в одну лиш, означену пору

666] Може спливатись і сонячний блиск поновляти щоденно.

667] Бачимо ж ми не одне, що довкіл відбувається тільки

668] В певний, окреслений час: покриваються квітом дерева

669] Саме в окреслений час і в окреслений час - одцвітають.

670] Так от і зуби не будь-коли - в певній порі випадати

671] Змушує вік, і м'якому пушку засіватись на лицях

672] Теж лише в пору велить, і м'якій бороді - пробиватись.

673] А громовиці, дощі та сніги, буревії та хмари -

674] Чи не якусь мають певну, догідну для них пору року?

675] Так. Бо якщо були первопричини тут саме такими

676] Й речі такими ж були від утворення світу, то й нині

677] Йде їх відновлення кожного разу в такому ж порядку.

678] Далі. Якщо стають довшими дні, а коротшими - ночі,

679] І навпаки, якщо дні йдуть на спад, а до приросту - ночі,

680] Значить, або, над землею верстаючи шлях і під нею,

681] Це ж саме сонце нерівні накреслює дуги в ефірі

682] Й на неоднакові ділить тим самим відтинки орбіту:

683] Що з одного її боку відрізало, те докладає -

684] До протилежного, й так щораз більшу дугу воно креслить,

685] Поки сягне того знака небесного, де всього року

686] Вузол вирівнює денне освітлення з тінями ночі.

687] Бо посередині шляху, між подувом Півночі й Півдня,

688] Сонце,- віддалене рівно від пунктів обох поворотних

689] Через положення певне всього зореносного кола,

690] Де воно, біг свій змикаючи, порами року чергує,

691] Світлом косим осяває земні й повітряні простори;

692] Так це принаймні пояснюють ті, хто, розмітивши небо,

693] Знаки на нього наніс, мов оздоби, в чіткому порядку.

694] Тут ще можливе й таке, що місцями - повітря густіше,

695] От і тремтить під землею, приглушена, сонця пожежа,-

696] Все не вдається їй полум'ям буйно зметнутись до сходу,

697] Ось чому в межах зими так забарливо тягнуться ночі,

698] Поки не визирне день у вінку на чолі променистім.

699] Далі й таке може бути, що при чергуванні пір року

700] Звикли вогні чи повільніше трохи, чи швидше спливатись,

701] І через те - мабуть, є доля правди в припущенні тому -

702] Сонце зринає постійно з окреслених місць небосхилу.

703] Місяця блиск може бути від сонця, що світить на нього,

704] Й те відображене світло щодня він до нашого зору

705] Більше звертає, весь час оддаляючись мірно від сонця,

706] Аж, обернувшись до нього лицем, заясніє уповні

707] Й захід його запримітить напроти - при сході своєму.

708] А на зворотній дузі навпаки: він повинен помалу

709] Світло своє мов ховати від нас, до промінного сонця

710] Знов біжучи, вже на іншім кінці зореносного кола.

711] Так розмірковують ті, хто вважає, що місяць - кулястий,

712] Що по орбіті своїй пробігає він нижче від сонця.

713] Ще ж є підстави вважати, що, власним наділений світлом,

714] Котиться місяць, відтінками всякими граючи в небі:

715] З ним-бо ще й інше пливти може тіло, йому на дорозі

716] Все стаючи, заслоняючи так його й сяк, і при тому

717] Видимим бути не годне саме, бо нема в ньому світла.

718] Ще ж може місяць, як м'яч, обертатись, в одній половині

719] Сяйвом яскравим позначений; так, обертаючи кулю,

720] Обриси - форми свої - щораз інші він нам виявляє,

721] Поки до наших очей не поверне тієї поверхні,

722] Що, заполонена жаром палким, випромінює світло.

723] Потім, помалу назад обертаючись, він забирає

724] З-перед очей світлоносну частину кулястої маси.

725] Так вавілонські халдеї повчають, одкинувши думку

726] Інших усіх звіздарів, наче б годі було припустити,

727] Що як одне, так і друге пояснення - правдоподібні,

728] Бо ж і не видно, чому саме це, а не те - вірогідне.

729] Врешті, чому б не міг щораз новий поставати на небі

730] Місяць, що змінює обриси й форми свої рівномірно,

731] В певнім порядку? Чому з дня на день із них кожен по черзі

732] Місця б не міг уступати новому, який народився? -

733] Важко припущення те заперечити чимось, тим паче,

734] Що так багато всього виникать може в певнім порядку:

735] Йде ось Весна; побіч неї - Венера ступає; крилатий

736] Вісник Венерн попереду йде; вслід Зефірові - Флора,

737] Мати його, перед ними, дорогу встеляючи рясно

738] Квітами, повнячи барвами все і диханням духмяним.

739] Далі - посушливий день і супутниця літа - Церера,

740] Вся у рожевім пилу, й Аквілонів щорічні пориви;

741] Потім - осіння пора; з нею Вакх іде - Евгіус-Еван.

742] Потім - ще й інші надходять негоди й вітри буревійні:

743] Громом лякає Вольтурн, блискавицями Австр засліпляє,

744] Далі - на черзі сніги; своє діло, півсонна, заклякла,

745] Робить зима; і Мороз їй услід уже дзвонить зубами.

746] Що ж дивуватися тут, що свій час для народження має

747] Місяць і час,- щоб заникнути знову, якщо доокола

748] Саме в свій час так багато всього появлятися може?

749] Щодо затемнення сонця і місяця, то необхідно

750] Й тут мати думку таку, що є різні причини тих явищ.

751] Бо якщо місяць таки перехоплює сонячне світло,

752] Поміж землею і сонцем чоло піднімаючи в небі,

753] Темний свій щит підставляючи сонця палкому промінню,

754] То хіба інше якесь, що позбавлене власного світла,

755] Тіло, кружляючи в небі, на це спромогтись не здолало б?

756] Так от і сонце: чому б не могло воно мірно втрачати

757] Жар свій і в певному часі відроджувать сяйво колишнє,

758] Ті подолавши місця, де, ворожі природі вогненній,

759] Подуви гасять його тимчасово, збиваючи пломінь?

760] Далі. Якщо в свою чергу земля, позбавляючи світла

761] Місяць, над сонцем іде і його ж заступати собою

762] Здатна в той час, коли тінь він густу пробігає конічну,-

763] То чи тоді не могло б якесь інше під місяцем бігти

764] Тіло або пропливати ще вище - над сонячним колом,

765] Перетинаючи всі його промені й світла потоки?

766] Втім, якщо місяць і сяє своїм, не позиченим світлом,

767] То чи тьмяніти б не міг він, такі пронизавши у леті

768] Світу частини, що власним вогням його надто ворожі?

769] Ну, а тепер, коли я з'ясував уже, як виникають

770] Явища різні в блакитних просторах великого світу,

771] Так що про сонця всілякі шляхи і про місяця рухи

772] Можемо знати,- яка ними рухає сила й причина,-

773] Як це заходять вони, коли світло їх гасне, раптово

774] Пітьмою всі вповиваючи землі, немовби зімкнувши

775] Очі свої, а потому, їх широко знову розкривши,

776] Все озирають довкіл, заполонене сяйвом яскравим,-

777] До молодого ще світу вертаюсь, до ниви пухкої,

778] Щоб розказать тобі, що вона вперше до обріїв світла

779] Зважилась вивести - дати в опіку вітрам перемінним.

780] Спершу всілякими травами буйно земля повкривала

781] Пагорби всі та поля, захлюпнула їх блиском зеленим:

782] Замерехтіли розкішні луги різноколірним квітом,

783] Далі й дерева всіляких порід, потягнувшись до вітру,

784] Вільно могли позмагатись у рості, не знаючи стриму.

785] Як ото ніжним пушком поростають, щетиною, шерстю

786] Чотириногих тіла і птахів, що на крилах ширяють,

787] Так і земля молода понесла на собі тоді гперше

788] Трави й кущі, а вже потім - істот умирущих поріддя

789] Виникли всюди по-різному, різні й у різних умовах.

790] Бо ж ані з неба ніяка тварина звалитись не може,

791] Ні тобі з моря не вилізе раптом земне сотворіння.

792] Отже, лишається дати землі нашій - Матері - ймення

793] По справедливості, бо ж із землі все живе народилось.

794] Таж і тепер ще з землі виповза животина всіляка,

795] Зроджена там із дощу і вологої палкості сонця.

796] Дива, як бачиш, нема, що рясне тоді все було й росле,

797] Бо на землі молодій визрівало під юним ефіром.

798] Передусім усілякі птахи, все їх плем'я пернате

799] Яйця по гніздах, щоб виводок був, навесні відкладали,

800] Як і тепер ще цикади самі покидають улітку

801] Круглі домівки-плівки, щоб жити й шукати поживи.

802] Тут і вмирущих людей покоління земля породила,

803] Грунт-бо тоді був парким, та й вологи у ньому не бракло.

804] Де тільки місце догідне траплялось,- на кожному кроці,

805] В землю пустивши коріння, росли материнські утроби.

806] Лиш наспівала пора, й добувались із них немовлята,

807] Прагнучи, вогке покинувши ложе, повітрям дихнути,-

808] Тут же до них поспішала звернути дбайлива природа

809] Пори землі, проливати із жил усіх повних веліла

810] До молока схожий сік; і тепер ще у кожної жінки,

811] Щойно на світ немовля приведе,- молоком найсолодшим

812] Повняться груди, бо саме туди вся пожива спливає.

813] Покорм давала земля, теплота - заміняла повивач,

814] Замість постелі - трава під дитиною слалася м'яко.

815] Світ, ще тоді молодий, ні суворих морозів не відав,

816] Ні буревіїв лихих, ні над міру пекучого літа:

817] Все ж поступово росте, рівномірно вбивається в силу.

818] Ще раз і ще раз кажу: справедливо ім'я материнське

819] Носить земля, бо сама ж вона й рід наш людський породила,

820] Й порозсівала в свій час усілякого звіра чимало,

821] Що серед гір аж кишить ним усюди; не менше й пернатих

822] Різноманітної форми в повітряні вивела плеса.

823] Ну, а що межі якісь у тій плідності мусила мати,

824] То, наче жінка, яка вже в літах,- перестала родити.

825] З часом-бо змін зазнає всього світу велика будова:

826] Все перейти має із одного стану в інший; собою

827] Не залишається довго ніщо: все мандрує постійно,

828] Все перетворює, все видозмінює творча природа.

829] Робиться дряхлим одне, западає, старіючи, в неміч;

830] Інше натомість - росте, виринає до обріїв світла.

831] Так перемінює час, пливучи ненастанно, природу

832] Світу всього; з одного стану в інший земля переходить;

833] Може,- чого не могла; що могла колись,- нині не може.

834] Навіть потвор тоді безліч усяких земля намагалась

835] Вивести з лона свого, дивовижних обличчям і тілом:

836] То чоловіко-жінок, ні одній не належних, ні другій

837] Статі, або звироднілих, без ніг та без рук, чи, скажімо,

838] Темних, позбавлених зору, й німих, які рота не мали,

839] Врешті, й таких, що їм геть усі члени докупи зрослися,-

840] Ні до роботи не здатні були, ні рухнутися навіть,

841] Щоб небезпеки уникнути чи дотягтись до поживи.

842] Й інших подібного роду страховищ, почвар наплодила,

843] Та надаремно: продовжити рід не дала їм природа,

844] Тож не змогли досягнути жаданого розквіту віку,

845] Ні підшукати харчів собі, ні поєднатись любов'ю.

846] Отже, як бачимо, збіг багатьох мусить бути обставин,

847] Щоб закріпитись могла в поколіннях наступних істота:

848] Спершу - щоб їжа була, потім - вільні дороги, що ними

849] З членів послаблених мало би змогу спливатись насіння.

850] Ще ж мусять органи буть відповідні, щоб самки з самцями

851] Втіх зазнавати взаємних могли, коли зійдуться разом.

852] Тож багатьом тоді видам істот довелося покинуть

853] Обрії світла: в потомстві своїм не змогли повторитись.

854] Ну, а хто й досі, як бачим, повітря живлюще вдихає,

855] Ті чи то хитрість, чи м'язів потугу, чи швидкість, нарешті,

856] Передають з роду в рід - запоруку свого існування.

857] Є ще немало й таких, що корисними нам були чимось,

858] От вони й вижили, взяті колись під опіку людини.

859] Сила - для левів рятунком була і для хижого звіра.

860] Оленю прудкість його прислужилася, лисові - хитрість.

861] А легкосонних порода собак, що серця мають вірні,

862] Як і міцне, що від в'ючних тварин повиводилось, плем'я,

863] З ними й овець руноносних отари, й рогата худоба -

864] Все під рукою людини привчилося, Меммію, жити.

865] Від хижаків утікаючи геть, вони. їжі шукали

866] Мирної, щоб без великих зусиль добувать її вдосталь.

867] От ми й годуємо їх - за користь, що людині приносять.

868] Інші, котрим не вділила природа можливостей жодних

869] Ні для життя самостійного, ні, щоб корисними ставши

870] Хоч у якійсь мірі нам, заслужити собі на прожиток

871] І на збереження власного роду під захистом нашим,-

872] Жертвами падали - здобич легка життєздатніших звірів -

873] Так і не скинувши пут, що на долю їм випали, поки

874] Не привела до загибелі все їх поріддя природа.

875] От лиш кентаврів таки не було. Не могло бути й інших

876] Тілом подвійних істот і двояких стосовно природи,

877] Що різнорідні в собі сполучивши частини, здолали б

878] Їх між собою погодити, збити в одне щось, єдине.

879] Це, видається мені, й тугодум би зумів осягнути.

880] Доста трьох років, скажімо,- і кінь буде в розквіті віку;

881] Хлопцеві - мало цього: і трирічним не раз уночі він,

882] Сонний, шукає грудей материнських, де покорм солодкий.

883] Щойно тоді, коли кінь, западаючи з часом у старість,

884] Силу втрачає, і вже йому віку лишається обмаль,-

885] Щойно тоді, хлопчакам засіваючи лиця рум'яні,

886] Перший пушок їх весною втішає і розквітом віку.

887] Отже, не вір, коли хтось тобі скаже, що сім'я людини

888] І тяглового коня, поєднавшись, кентаврів давало.

889] Рівно ж і Скілл не було - напівриб, що тіла їх до того ж

890] Люті собаки довкіл обвивали, ні ще там якихось

891] Чудиськ, що в них несумісні ми бачимо тіла частини,

892] Бо ні цвісти водночас, ні вбиватися в силу не можуть,

893] Ні поступово втрачати її, коли старість надходить,

894] Ні перейматись любов'ю однаково, ні щодо вдачі

895] Схожими бути, та й різна пожива тілам їх корисна.

896] Так на цикуті стада бородаті, як бачити можна,

897] Легко нагулюють жир; для людини ж вона - смертоносна.

898] Врешті, якщо пожирає вогонь навіть тіло рудого

899] Лева і будь-яку іншу породу істот, що повсюди,

900] Складені з плоті та крові, свої покоління чергують,-

901] Як може бути таке, що потрійна в єдиному тілі:

902] Спереду - лев, ззаду - змій, посередині,- власне. Химера

903] Пащею грізний, убивчий вогонь із нутра видихає?

904] Хто ж уявляє собі, що земля, молода ще, й недавнє

905] Небо створити могли ось такі дивовижні істоти,

906] Той, лиш на ту новизну раз у раз покликаючись тупо,

907] Ще не одне із такої ж муки поспішить намолоти:

908] Скаже, наприклад, що чистим тоді хвилювалися ріки

909] Золотом, а самоцвітами - рясно вкривались дерева,

910] Що від народження люди, мовляв, досягали такого

911] Зросту, що й море могли переходити вбрід, а руками -

912] Над головою небесний намет без труда обертати.

913] Досить, щоправда, насіння речей всіх роїлось у грунті

914] В пору, коли починала земля видавати створіння,

915] Тільки ж ніщо нам не вкаже на те, що могли б у ту пору

916] Змішані різні родитись істоти, в собі несумісні

917] Члени збиваючи, бо ж і тепер, хоч земля ще не вбога

918] На чагарі, на пашню, і на трави всілякого виду,-

919] Все це не може, однак, у безладнім єднанні родитись:

920] Кожна з речей колію має власну; закони природи,

921] Що не візьми,- береже й поза межі свої не виходить.

922] Перше поріддя людей, що поля населяло, звичайно,

923] Значно твердіше було, бо з твердої землі воно вийшло.

924] Кості міцної були наші предки, кремезні та рослі,

925] Жили та м'язи, та нерви служили їм теж відповідні.

926] Їх ні мороз не лякав, ні жара; не приносила шкоди

927] Їжа незвична, не бралася тіла ніяка недуга.

928] Скільки б не зміряло шляху, кружляючи, сонце на небі,-

929] З місця на місце той люд переходив подібно до звіра.

930] Плуга кривого тоді не провадив ще ратай завзятий,

931] В землю лопату вганять не спадало й на думку нікому,

932] Ні молоді в неї паростки вкопувать, ні вже засохлу

933] Гілку з високих дерев гостролезим серпом обтинати.

934] Що їм дощі подавали та сонце і що самохіттю

935] Поле родило,- були задоволені тими дарами.

936] їм жолуді буйнорослих дубів найчастіше служили

937] Ситним харчем, потім - ягоди ті, що ти бачиш узимку,

938] Як паленіють вони на суничнику великопліднім,-

939] Ще ж вони більші тоді та рясніші були набагато.

940] Світ, одне слово, сягаючи розквіту, не поскупився

941] Для нещасливого племені смертних на грубу поживу.

942] Спраглого - ждали струмки, зазивали річки повноводі,

943] Як ото нині, збігаючи з гір, водоспади шумливі

944] Звірів усяких, що втомлені спекою, скликують лунко.

945] Врешті, лісами блукаючи довго, вони потрапляли

946] В закути німф, із яких, як відомо було їм, джерела,

947] То, легкоплинні, вигладжують широко скелі вологі,

948] Скелі вологі, що перлами сяють над мохом зеленим,

949] То на поля пробиваються ген, на рівнини розлогі.

950] Не користали тоді ще з вогню, не здирали із звіра

951] Шкур, аби тіло своє захистити від холоду взимку,-

952] По чагарях, по печерах гірських та дібровах тулились;

953] А буревій перестріне чи злива,- у зарості дикі

954] Вмить забивались вони, зашкарублі од поту та бруду.

955] Ще не вважали на спільне майно. Не було ще між ними

956] Жодного звичаю, жоден закон ще тоді не служив їм.

957] Що пощастило комусь роздобути,- собі брав одразу,

958] Звиклий на себе лише покладатись і жити для себе.

959] Тут же таки, серед лісу, тіла їх єднала Венера:

960] То самовільно жінки віддавались, то їх повергало

961] Чоловіків невгамовне бажання і сила навальна,

962] То на приманку йшли: на жолуді, чи суниці, чи груші.

963] Чуючи міць дивовижну в руках, та й в ногах не слабкішу,

964] Звір'я всіляке, велике й дрібне, по лісах вони гнали,

965] Києм укласти могли хижака чи метнуть каменюку.

966] Над багатьма брали верх, і лиш деяких - остерігались.

967] Де тільки ніч їх зустріла, на землю валились одразу,

968] Мов кабани грубошкірі щетинисті, й там заривались,

969] Голі, чи в листя глибокий намет, чи гіллям обкладались.

970] Тож не шукали, знімаючи галас, вони за погаслим

971] Сонцем і днем; не тинялися поночі, зблідлі од ляку,-

972] Ждали, безмовні, поринувши в сон, мов у темну могилу,

973] Аж небосхил запашить од рожевого факела сонця.

974] Бо від дитинства міг бачити кожен, це стало вже звичним,

975] Що з непроглядністю пітьми нічної чергується світло.

976] Отже, ні подив ніколи не брав їх, ані не боялись,

977] Що пануватиме, хоч і спливали б віки, неподільно

978] Ніч на землі, хай лиш сонце проміння своє заховає.

979] Більше їм клопотів те завдавало, що звірі голодні

980] Часто тривожили їх, не давали життя нещасливим.

981] Вигнані геть із житла свого, з-під кам'яного склепіння,-

982] Тільки-но з'явиться велетень-лев чи кабан, весь у піні,-

983] Навіть у буряну ніч, перелякані, тут же лишали

984] Лютому ворогу затишні лігвища, встелені листям.

985] Та не частіше тоді, як тепер, покоління вмирущих

986] Серед ридань покидало життя - його світло солодке.

987] З них не один у ту пору, щоправда, потрапивши в лапи

988] Звіру якомусь, живим був наїдком: зубами прошитий,

989] Гори й ліси переповнював зойком, забризкане кров'ю

990] Бачачи тіло своє, що, живе ще, в живу йде могилу.

991] Хто таки вирвавсь, дарма що надкушений, з хижої пащі,-

992] Потім, руками тремтливо страшні прикриваючи рани,

993] Орка жахливим, од болю спотвореним голосом кликав,

994] Поки таки не позбувся життя, нещасливець, у муках,

995] Без допомоги, не знаючи, як заспокоїти рани.

996] Не пропадало зате тисячами військового люду

997] Під знаменом в один день; розхвильовані обшири моря

998] Не розбивали, жбурнувши на скелі, залюднених суден.

999] Тож по-пустому, намарно не раз тоді море впадало

1000] В шал, а погрози даремні пускало хіба що на вітер:

1001] Як не всміхалось, лукаве, в погоду і як не ряхтіло

1002] Хвилями звабно,- нікого, проте, не могло заманити,-

1003] Ще не відоме людині було мореплавство зухвале.

1004] їжі нестаток нерідко в ту пору доводив до смерті

1005] Зморене тіло; сьогодні воно - в пересиченні тоне.

1006] Ті несвідомо собі ж наливали смертельну отруту,

1007] Нині - й мистецтво таке, щоб отруювать інших, існує.

1008] Потім, коли збудували хати, зодяглися у шкури,

1009] Вогнище стали розводити, й тільки з одним чоловіком

1010] Жінку в'язати став шлюб, коли пізнано звичаї певні,

1011] Врешті, коли своїх власних побачило діток подружжя,-

1012] М'якнути вперше почав тоді рід наш людський поступово:

1013] Вже не так легко людина могла просто неба терпіти

1014] Холод, бо тіло, навикле до вогнища, стало вразливим.

1015] Дещо й Венера цьому пособила, і часто вдавалось

1016] Дітям суворість батьків похитнути, звернувшись до ласки.

1017] Тут між сусідами приязнь пішла: одні одним бажати

1018] Стали добра,- не хотілось нікому покривдженим бути.

1019] Тут і дітей, і жінок почали виділяти з-між інших:

1020] І голосами, і рухами, плутано ще, невиразно

1021] Знати давали, що слабших жаліти - таки справедливо.

1022] Хоч не в усьому й не скрізь панувало тоді розуміння

1023] Серед людей, але більшість із них - договір шанувала,

1024] В іншому разі поріддя людське не змогло б так тривати -

1025] Згинуло б ще в давнину, поколінь своїх ряд перервавши.

1026] Звуки ж усякі з грудей добувати людину природа

1027] Змусила; назви речам - необхідність сама підшукала.

1028] Так і дитина, котра ще не вміє промовити слова,

1029] До мимовільних, як бачимо, рухів нерідко вдається:

1030] Вказує пальцем, наприклад, на річ якусь, що перед нею,

1031] Кожне створіння-бо чує призначення сили своєї.

1032] От іще ріжки в бичка не пробились на лобі, а вже він

1033] Хоче, розгніваний, вдарити ними, грозить раз од разу.

1034] Так і малята пантер і левиць, хоч нема ще в них кігтів,

1035] Хоч не прорізались ікла закривлені,- при небезпеці

1036] Шкіряться, лапками б'ють, норовлять, ще беззубі, вкусити.

1037] Так і пернатих весь рід покладається змалку на крила:

1038] Ледве опірене - вже порятунку пташа в них шукає.

1039] Думати, отже, що хтось був такий, що давав усілякі

1040] Назви речам, і що люд відтоді розмовляти навчився,-

1041] Безум, та й годі. Адже, якщо міг він усе позначати

1042] Словом і будь-який звук видавати, звернувшись до мови,-

1043] Слід уважати, що й інші могли це зробити в ту пору.

1044] Та, припустім, не могли, не було в них ще в обігу слово,-

1045] Звідки ж запало в того, хто навчив усіх мови, поняття

1046] Про необхідність її та користь, відкіля він міг знати,

1047] Перший, за що саме взятись і задум побачити в думці?

1048] Втім, не зумів би один - багатьох одночасно схилити

1049] Й переконати, щоб так от і стали, раденькі, вивчати

1050] Назви речей. А ще спробуй втовкмач-но глухому до слова,

1051] Що та до чого... Вони ж анізащо б тоді не хотіли

1052] Довго терпіти того, щоб якісь там нечувані звуки

1053] Ти їм у вуха вбивав надаремно. І ще одне, врешті:

1054] Чи аж таке вже велике тут диво, що рід умирущих,

1055] Голосом і язиком володіючи, дав поступово

1056] Назви окремим речам, відповідно до вражень окремих?

1057] Таж і тварини німі, й покоління всілякого звіра

1058] Звикли за різних умов подавать неоднакові звуки:

1059] Страх одчувають чи біль, а чи втіху - по голосу видно.

1060] В цьому на кожному кроці тобі пересвідчитись можна:

1061] Ось, коли лютих молоських собак щось почне дратувати,

1062] Й зуби вже шкірять вони, розсуваючи губи відвислі,

1063] їхнє гарчання глухе не подібне ж нічим до лункого

1064] Гавкоту, що за хвилину якусь колихне все повітря.

1065] Ну, а коли язиком раз од разу щенят своїх лижуть

1066] Чи, поваливши їх лапою, шкіряться, начебто мітять

1067] Зубом на них, але тільки вдають, що вкусити готові,

1068] То скавучать тоді зовсім не так, ніж тоді, як удома

1069] їх під замком залишають самими, або коли, биті,

1070] З-під батога пориваються геть, завиваючи з болю.

1071] Врешті, не чуєш різниці хіба, як ірже десь у полі

1072] Між кобилицями кінь ошалілий у розквіті віку,

1073] Богом любові крилатим пришпорений; як перед боєм,

1074] Ніздрями ловлячи подув, ірже він, а як - на щось інше

1075] Голос дзвінкий подає, гарячкове здригаючись тілом?

1076] Ну, і нарешті пташиний весь рід, усілякі пернаті -

1077] Чайки, шуліки, орлани,- коли понад морем ширяють,

1078] їжі, прожитку для себе шукаючи в хвилі солоній,

1079] То під час того, завваж, вони скрикують зовсім інакше,

1080] Ніж коли здобич беруть чи як іноді б'ються за неї.

1081] Деякі з них від погоди залежно свій мовби охриплий

1082] Змінюють голос; ворони, скажімо, птахи довговічні,

1083] Й воронів зграї,- коли, за повір'ям, дощі накликають,

1084] Вітряну днину чи млисту вологість накаркати хочуть.

1085] Тож, коли різні чуття і тварин, і птахів спонукають,

1086] Хоч безсловесні вони, голоси видавати всілякі,

1087] То чи почнеш тут ламать собі голову, як це зуміли

1088] Люди стільком неподібним речам дати назви окремі?

1089] Щоб не було недомовок ніяких у нас щодо цього,-

1090] Знай, що вмирущому люду небесний вогонь дала вперше

1091] Блискавка; саме від неї пішло всяке полум'я світом.

1092] Часто ж доводиться бачити нам: у вогні блискавичнім

1093] Різні тіла палахтять, коли жар їх ударить небесний.

1094] Ще ж і таке може буть, що під вітром поривним гіллясте

1095] Дерево треться гіллям об сусіднього дерева стовбур,

1096] От і викрешують іскру могутливі сили, й нерідко

1097] Там, де гілля між собою і стовбури труться високі,

1098] Полум'я, жаром палким заяснівши, до неба зметнеться.

1099] Дві, отже, мала нагоди людина вогонь роздобути.

1100] Ну, а варити й на полум'ї грубу пом'якшувать їжу

1101] Сонце навчило: помітила з часом, що жар і пекучий

1102] Промінь, чого б на полях не торкалися,- роблять ніжнішим

1103] І, що не день,- залучившись вогнем, відкриттями новими

1104] їжу і спосіб життя почали повертати на краще

1105] Ті, хто кмітливістю з-поміж усіх вирізнявся і хистом.

1106] Далі й міста почали владарі будувать, і твердині,

1107] Щоб захистити себе, мати схов, коли зайде потреба.

1108] Потім родючі поля і худобу взялися ділити

1109] Між усіма - відповідно до розуму, вроди та сили.

1110] Врода велику вагу тоді мала, та й сила - не меншу.

1111] Втім, появилось майно. Було й золото скоро відкрите;

1112] Почестей легко воно і вродливих позбавило, й сильних,-

1113] За багачем-бо здебільшого в багатолюдному почті

1114] Йдуть не якісь хиряки-слабодухи, а мужні та ставні.

1115] Хто ж у житті керуватися глуздом воліє здоровим,-

1116] Той за найбільше багатство вважає життя,- хоча скромне,

1117] Та без турбот, адже скромність ніколи не знає нестатків.

1118] Люди ж до почестей рвуться, до влади в надії покласти

1119] Все, що собі припасли, на постійну, несхитну основу,

1120] Щоб у розкошах зажити нарешті, не знаючи горя.

1121] Марні надіїї Одні перед одних, спинаючись вище

1122] Й вище до почестей, згубною роблять цю стежку для себе:

1123] Хай і сягне хто самої вершини,- його там нерідко

1124] Заздрість, мов блискавка, б'є, щоб у темний занурити Тартар

1125] Заздрість-бо справді, немов блискавиця, вершини шукає:

1126] Де тільки виступить щось,- у те вона й мітить, вогненна.

1127] Ось чому краще, і то набагато, спокійно коритись,

1128] Ніж домагатись найвищої влади, щоб світ покорити.

1129] Хай собі, потом і кров'ю спливаючи, трудяться марно

1130] Ті, хто ступив на непевну, вузьку марнославства дорогу.

1131] З уст-бо чужих вони мудрість черпають, і погляд на речі

1132] В них - од почутого; власним чуттям довіряти не хочуть.

1133] Так було вчора, так нині є, так і в майбутньому буде.

1134] Вбиті були владарі - й величавість колишня престолів,-

1135] Скіпетри горді, повержені в порох, ганебно лежали;

1136] Славна окраса чола володарського, зрошена кров'ю,-

1137] Вже під ногами юрби за великою плакала честю:

1138] Жадібно топчемо те, перед чим ми раніше тремтіли.

1139] Все сколихнулось до дна, непорядок усе скаламутив:

1140] Кожен до почестей рвавсь, а тоді - до верховної влади.

1141] Виборну владу створити тут декому спало на думку,

1142] Право закласти, щоб люди нарешті закону тримались.

1143] Рід умирущих до того ж по горло вже ситий насильством,

1144] Од ворожнечі почав знемагати, тому добровільно

1145] Визнав закон і з вузькими погодився межами права.

1146] Кожен тоді сам за себе жорстокіше мстився у гніві,

1147] Ніж дозволяють на це справедливі закони сьогодні,

1148] От і настала пора, коли люд відвернувсь од насилля.

1149] Страх покарання відтоді всі зваби життя каламутить:

1150] Кожного в сіті свої ловить сила і вчинена кривда,

1151] Бо, звідкіля вони вийшли,- до того й вертаються потім.

1152] Тож безтурботним життям утішатися ледве чи зможе,

1153] Хто посягнув на стійкі договори суспільного миру.

1154] Хай від богів і від роду людського приховує злочин,

1155] Де запорука того, що це вік таємницею буде? -

1156] Можна вві сні самого себе зрадити чи при хворобі -

1157] Часто ж буває таке, що маячить людина в гарячці,-

1158] Вчинений хтозна-коли і затаєний видати злочин.

1159] Отже, й причину того, що так широко скрізь розійшлося

1160] Пошанування богів, що в містах зарясніло від храмів

1161] І встановились обряди священні, які так розкішно

1162] Нині вершаться з великих нагод у місцях знаменитих;

1163] Також - відкіль той настирливий страх, що й тепер понукає

1164] Смертних нові будувати святині по цілому світу

1165] Й, тільки-но свято якесь, до них юрбами тут же спливатись,-

1166] Нам не так важко знайти й пояснити належно словами.

1167] Бо ж і тоді, в ту далеку добу, покоління вмирущих

1168] Бачили в думці своїй, наяву, незрівнянні безсмертних

1169] Постаті; часто - вві сні дивувались їх силі та зросту.

1170] І наділили чуттям, бо здавалося їм, що всевишні

1171] Й рухатись можуть, і мовити громоподібно і гордо,

1172] Як подобає богам - ясносяйним із виду, могутнім.

1173] Вічним життям іще їх наділяли, незмінна-бо завжди

1174] Постать була в них, і навіть обличчя лишалось таким же.

1175] Ну, а що силою справді незмірною їх наділяли,

1176] То, видавалось, ніхто б не зумів тій потузі опертись.

1177] А недосяжно щасливими їх через те називали,

1178] Що, як гадали, нікого з них ляк перед смертю не мучив.

1179] Бачилось їм уві снах, окрім того, що подвиги різні

1180] Звершують часто боги й не бере їх утома ніяка.

1181] Ще ж помічали вони бездоганний у зорянім небі

1182] Лад, як і мірну, що мовби по колу йде, зміну пір року,

1183] Та не могли ще пізнати причин, що призводять до того.

1184] Що ж їм лишалося, як не богам усе те поручити,-

1185] Ось хто, гадали вони, лиш кивком голови всім керує.

1186] Храми й оселі богів помістили, звичайно ж, на небі:

1187] Ніч, як те бачили завжди, по ньому колує і місяць,

1188] Місяць, і днина, і ніч, як і ночі суворої знаки,

1189] Неба нічного лампади мандрівні й вогні перелітні,

1190] Хмари, і сонце, й дощі, блискавиці, гради, сніговії,

1191] І несподіваний грім, і глухі, мов грізьба, перекоти.

1192] О нещасливий наш роде людський! Таку силу природи,

1193] Явища ті - приписати богам, наділити їх гнівом!..

1194] Скільки ти сам через те настогнавсь тоді, скільки глибоких

1195] Нам завдав ран, скільки сліз уготовив і нашим нащадкам!

1196] Ні! Благочестя не в тім, що до каменя ти припадаєш,

1197] Голову вкривши, в усіх на виду, вівтарі всі обходиш,

1198] Падаєш ницьма й долоні до неба знімаєш благальне

1199] Перед обличчям богів, запопадливо ллєш на жертовник

1200] Чотириногого кров і в обітницях губиш рахунок,-

1201] Лиш у погіднім, що думку снує, спогляданні природи.

1202] Бо, коли зводимо зір на великого світу небесні

1203] Храми, й ефір, що світилами густо ряхтить, оглядаєм,

1204] І коли думка полине дорогами місяця й сонця,-

1205] Інших турбот тягарем донедавна привалена в грудил,

1206] Ще одна, мовби прокинувшись раптом, чоло піднімає:

1207] Чи не богів безконечна прослалась над нами могутність,

1208] Що неоднакові зорям лискучим накреслює рухи?

1209] От і вагається, ще пізнанням не збагачений, розум:

1210] Чи таки справді був день, коли світ народивсь, чи настане

1211] День, коли прийде кінець йому, й доки ще світоспоруда

1212] Зможе невпинного руху докучливий зносити натиск;

1213] Чи, за бажанням безсмертних покликані вічно тривати,

1214] Стіни її, хоч би скільки віків не спливало над ними,

1215] Часу незмірного міць нищівну зневажатимуть гордо?

1216] Ну, а кому від раптового остраху перед богами

1217] Дух не запре, кого жах не скує, коли враз колихнеться

1218] Від громового удару земля, опалившись, а небом

1219] Гуркіт важкий, перекотистий піде од краю й до краю?

1220] Чи не тремтять племена і народи; вожді неприступні

1221] Не ціпеніють хіба, чи пронизливий страх не бере їх

1222] Перед богами на згадку про всі свої вчинки негідні

1223] Й зарозумілі слова у чеканні жахливої кари?

1224] А коли вітер, із надміру сил розгулявшись на морі,

1225] Судна в поході жене, розсіває по здиблених водах

1226] Із легіонами збройними враз, бойовими слонами,

1227] Чи не звертається вождь до богів, чи тремтливо не молить,

1228] Щоби затихли вітри, щоб дихнули спокійні, попутні?

1229] Та надарма: вихровим буревієм підхоплений часто,

1230] Він попри всі молитви, йде в обійми холодної смерті.

1231] Так усі задуми смертного люду прихована сила

1232] Зводить не раз нанівець; пишне пруття, суворі сокири

1233] Їй потоптати, як видно, кортить чи побавитись ними.

1234] Врешті, коли під ногами здригнеться земля і, схитнувшись,

1235] Падають цілі міста чи грозять неминучим падінням,-

1236] Що ж дивуватися тут, що людей покоління вмирущі

1237] Не поважають себе - визнають, що одні лиш безсмертні

1238] Правлять усім, виявляючи справді казкову могутність?

1239] Мідь була й золото згодом відкриті, а також залізо;

1240] 3 ними - срібло ваговите й білястого олова сила;

1241] Тільки-но темні ліси, що буяли на горах високих,

1242] Випалив лютий вогонь, чи від блискавки взявши початок,

1243] Чи, десь у лісі воюючи, люди самі запалили

1244] Вогнище,- ворогу шлях наміряючись ним перетяти,

1245] Чи, заохочені грунту родючістю, ширити стали

1246] Жизні поля і ділянки розчищувать під пасовища,

1247] Чи полювать хижаків і майно на мисливстві збивати,

1248] Бо до вогню вони спершу вдавались і ями копали,

1249] Згодом навчившись пускати собак, розставляти тенета.

1250] 3 чого б, однак, у ту пору не виникнув жар полум*яний,

1251] Що, перерісши в пожежу гулку, пожирав до найглибших

1252] Коренів буйні ліси, розпалив аж до нутрощів землю,-

1253] Жилами, що розпеклись, у земні порожнини відразу

1254] Ринуло золото жовте й срібло, потекли, закипівши,

1255] Олово й мідь. А коли, вже застиглими, їх помічали

1256] Люди на кожному кроці, адже грали барвами зливки,

1257] То піднімали з землі, зацікавлені гладкістю, блиском;

1258] Тут і завважили те, що за формою кожен із зливків -

1259] Саме такий, як заглибина, слід, що від нього лишився.

1260] От їм, спало на думку, що можна, розплавивши зливок,

1261] Будь-яку форму надати йому і зробити подібним

1262] До будь-якої з речей; куючи,- довести до такої

1263] Тонкості та гостроти по краях, щоби мати не тільки

1264] Зброю, але й відповідне знаряддя, щоб ліс вирубати,

1265] Грубі обтесувать стовбури, гладко стругати жердини,

1266] В дереві діри продовбувать, і пробивати, й свердлити.

1267] Все це хотіли робити сріблом вони й золотом, перше

1268] Ніж до могутньої сили вдалися потужної міді.

1269] Та надаремно: їх стійкість, подолана, їй поступалась,

1270] Міді ніяк не могли дорівняти у грубій роботі.

1271] Більше цінилася мідь; і лежало тоді, як непотріб,

1272] Золото,- завжди тупе, не потрібне нікому знаряддя.

1273] Мідь лежить - нині; найвища для золота випала почесть.

1274] Так от міняється доля речей всіх із обігом часу:

1275] Що було вчора в ціні,- під ногами валяється нині,

1276] Далі щось інше виходить із темної смуги погорди;

1277] Прагнуть його все палкіше, хвалу йому люди співають,

1278] Щойно відкритому, в шані найвищій воно серед смертних.

1279] Щодо заліза, то тут уже й сам догадаєшся легко,

1280] Меммію, як і коли його люди відкрили для себе.

1281] Спершу за зброю служили їм руки, і нігті, і зуби,

1282] І каменюки, й дрюки - обламані в лісі гілляки.

1283] Полум'я, потім - вогонь, як лише стали людям відомі,

1284] Тут і заліза властивості, й міді спливли на поверхню;

1285] Міді - спочатку, а потім заліза був пізнаний вжиток:

1286] М'якша в обробці вона, та й запасів її значно більше.

1287] Мідяне рало на полі трудилося; міддю здіймали

1288] Бурю війни, засіваючи широко рани глибокі,

1289] Міддю худобу й поля відбирали, бо збройному люду

1290] Гола, беззбройна юрба все майно хоч-не-хоч віддавала.

1291] Та поступово почав появлятися меч із заліза,

1292] Мідний же, схожий на серп, викликав лиш усмішку зневажну.

1293] В землю залізо тоді неподатливе стало вгризатись.

1294] Рівними всі вже були й на війні, де дзвеніло залізо.

1295] Спершу озброєний вершник, повіддя стискаючи в лівій,

1296] Правою - вільно мечем міг орудувать; щойно потому

1297] На колісниці двокінній в бою стали пробувать щастя.

1298] Дещо пізніше - впрягали четвірку, і вже не звичайну

1299] Гнали на стрій ворогів колісницю, а грізну, серпату.

1300] Далі й потвор змієруких - луканських волів, що на спині

1301] Вежі несли, до боїв та поранень пунійці привчали,

1302] Щоб замішання зчиняти в озброєних Марсових лавах.

1303] Так одне з одного стала породжувать чорна незгода

1304] Все, що наводило жах на загони військового люду:

1305] Кожного дня до страхіть на війні щось нове додавалось.

1306] Так залучити й биків намагались до ратної справи,

1307] На зброєносні ряди й кабанів було диких пускали,

1308] І наймогутніших левів попереду гнали до бою

1309] Ті, хто приборкати вмів їх, озброєні люди, суворі,

1310] Що вгамувати могли і на прив'язі втримати звірів,

1311] Та надарма: роз'ярілі, у натовпі, в розпалі битви

1312] Не розбирали, де свій, де чужий,- підминали й кінноту,

1313] Тільки стрясались то тут, то вже там їх наїжені гриви;

1314] Вершникам годі було заспокоїти здиблених коней,

1315] Геть ошалілих од реву, й на ворога їх скерувати.

1316] Люті левиці то звідти, то звідси стрибали з розгону,

1317] То на зустрічного воїна - кігті в обличчя впивали,

1318] То, набігаючи ззаду раптово,- свого чи чужого

1319] Махом одним поваливши на землю, закривлені кігті

1320] Й ікла встромляли у жертву страшні, розривали на кусні.

1321] Так і бики на своїх набігали й ногами товкли їх;

1322] Коням то в бік вони роги вганяли, то, вдаривши знизу,

1323] Нутрощі їм випускали й топтали, запінені, землю.

1324] Іклами грізні, тоді й кабани підсікали своїх же;

1325] Кров'ю своєю багрили, розлючені, зброї уламки;

1326] Клали впереміш, куди б не метнулись, і кінних, і піших.

1327] Коні то кидались вбік - од зубів, од закривлених іклів,

1328] То, несподівано здибившись, били в повітрі ногами,

1329] Та врятуватись, однак, не могли: підтинали їм жили -

1330] Й тут же на землю вони, мов підкошені, падали важко.

1331] І навіть ті з хижаків, що, здавалося, повністю стали

1332] Свійськими,- розгарячилися в ході кривавої битви

1333] Посеред галасу, ран, сум'яття, серед жаху та втечі,

1334] Й жодного з них навернуть не було вже ніякої змоги:

1335] Різного роду наосліп тоді розбігалися звірі,

1336] Як іще й нині луканські воли, не добиті залізом,

1337] Геть ошалілі, біжать і свої ж таки топчуть загони.

1338] Так, очевидно, було. Та повірити важко, що люди

1339] Ні передчуть не могли, ні завбачити духом, до чого

1340] Все це веде, яким лихом ганебним для всіх може стати.

1341] Легше б тобі припустить, що в частинах усесвіту різних,

1342] Що й виникали на різній основі, таке відбувалось,

1343] Ніж до окремого, лиш одного все це зводити світу.

1344] Так воювали не стільки в надії, що верх візьмуть, скільки

1345] Прагнучи, хоч би й ціною життя, ворогів нажахати

1346] Ті, хто вважав, що ні зброї достатньо, ні війська не має.

1347] Зшитий із шкури спочатку, потому лиш - тканий був одя

1348] Та перед тим ще залізо було, для ткання необхідне:

1349] Як же без нього б тонке, появилося ткацьке знаряддя -

1350] Човники, гребінь, цівки та дзвінкі гладкотілі навої?

1351] Чоловіків, не жінок, напоумила спершу природа

1352] Взятись до пряжі, бо значно кмітливіший рід чоловічий

1353] І до всіляких мистецтв чоловік таки більше придатний.

1354] З часом, одначе, суворий рільник погордив цим заняттям,

1355] Повністю в руки жіночі надумав його передати,

1356] Сам же тоді приступив до важкої, до грубої праці,

1357] Гарту набравшись і сили в руках, як і в цілому тілі.

1358] Перший зразок і посіву, і щеплення щедра природа,

1359] Вдатна майстриня речей, подавала тодішній людині:

1360] Ягоди й жолуді, що опадали з дерев, перезрілі,

1361] Проростом тут же рясніли, при стовбурі, в пору належну.

1362] Так зародилася думка бросток до гілля прививати

1363] Й пагіння в землю втикать молоде на пустому ще полі.

1364] Так і почавсь обробіток землі - дорогої всім ниви;

1365] І помічали тоді: що ласкавішим був обробіток,

1366] То появлялося більше солодкості в дикому плоді.

1367] Темні ліси з дня на день відтісняв заповзятливий ратай

1368] Ген аж до гір, щоб низинні місця поступово займало

1369] Поле, щоб мати джерела, ставки, виноградники, ниви

1370] Серед рівнин, серед пагорбів, щоб, вирізняючись, бігли

1371] Сизих оливок веселі ряди, кучерявлячись буйно,

1372] По невисоких горбах розіславшись, полях та долинах,

1373] Як ото нині, поглянь, різнобарв'я милує нам око:

1374] Солодкоплідні сади виділяються в полі латками,

1375] А довкруги - все у кущиках ягідних, мов у віночку.

1376] Спершу птахів голоси переливні людина вустами

1377] Вчилась наслідувать; щойно потому дійшла до мистецтва

1378] Співу й могла вже піснями приємними слух чарувати.

1379] Тихо зефір в очереті посвистував - перший учитель

1380] Сопілкаря-селянина, що дує в тонкі соломинки.

1381] Звук додавався до звуку - й озвалась і солодко й сумно

1382] Дудка під пальцями тих, що задумливу пісню співали,

1383] Дудка, що в лісі відкрита була, серед гір, у дібровах,

1384] На пасовищах у тиху божественну пору дозвілля.

1385] Тим і втішались, було, наші предки, душі догоджали,

1386] Добре собі попоївши, бо все тоді миле людині.

1387] Часто, гуртом на травиці м'якій безтурботно прилігши

1388] Десь біля річки, де віття дерев розіслалось високе,

1389] Скромними коштами солодко й любо вони спочивали,

1390] Надто, як небо всміхалось погоже і з обігом року

1391] Квітом зелені луги цяткувала весна різнобарвна.

1392] Тут і розмови, тут жарти снувалися, тут і насмішки

1393] Чутно було: набиралась тут сили сільська їхня муза.

1394] Тут і веселість - пустунка вигадлива - їм повеліла

1395] Голову й плечі прибрати вінками із зелені й квітів

1396] І, хоч не мірно ще, все ж іти в танець, і рухи робити

1397] Грубі, і грубою бить годувальницю-землю стопою.

1398] Звідси і сміх виникав, і по колу йшли дотепи жваві,-

1399] Все новиною було, через те й видавалось чудовим.

1400] Не нудьгував тоді той, кому випало бути на варті:

1401] Пісню виводив на різні лади, випробовував голос

1402] Чи по тростинах сопілки раз по раз поводив губою;

1403] Навіть тепер іще звичай такий сторожі зберігають.

1404] Нині - збагачено ритмами пісню, одначе від того

1405] Зовсім не більшу черпаємо ми насолоду, ніж давній

1406] Люд земнородний, що в лісі по-простому тішився співом:

1407] Що під руками в нас,- поки милішого ми не пізнали,-

1408] Те й до вподоби нам передусім і ні з чим не зрівнянне.

1409] Згодом же кращий, новий якийсь винахід над учорашнім

1410] Верх бере хутко, міняє смаки й уподобання наші.

1411] Так от людині обриднули жолуді, так вона давнє

1412] Ложе покинула, встелене травами й віттям окрите.

1413] Навіть одежа із шкур поступилась, погорджена, місцем,

1414] Хоч і вона, мабуть, заздрість таку на початку будила,

1415] Що поплатитись життям мусив той, хто вдягнув її вперше;

1416] Пошматувавши, одначе, її, заплямовану кров'ю,

1417] Люті напасники все ж не могли скористатися нею.

1418] Шкури, як бачиш,- тоді, а золото й пурпур - сьогодні

1419] Спокою людям усе не дають, до війни спонукають.

1420] Нашого тут покоління, гадаю, вина таки більша:

1421] Холод-бо мучив людей земнородних, адже були голі;

1422] Нам же яка небезпека грозить, як не маєм одіння,

1423] Широко золотом щирим розшитого й пурпуром ясним,

1424] Поки звичайний сіряк береже нас од вітру й морозу?

1425] Так ото рід наш людський у даремній з'їдається праці,

1426] Все своє куце життя на турботи пусті витрачає

1427] Тільки тому, що в наживі, збагаченні краю не бачить,

1428] Як і межі, до якої тривать може втіха правдива.

1429] От що помалу життя наше вивело в море відкрите,

1430] І розколихані хвилі війни із глибин піднялися.

1431] Втім, озираючи неба намет в обертальному русі,

1432] Світу два сторожі: сонце і місяць - дарителі сяйва -

1433] Людям виразно вказали, що все йде своєю чергою,

1434] Певний шануючи лад, на зразок чергування пір року.

1435] Вже вікували під захистом стін і могутніх укріплень;

1436] Землю поділену вже, всяк у межах своїх, обробляли;

1437] Море - вітрилами вже зацвіло, а міста між собою,

1438] Щоб одні одних могли виручать, укладали союзи,

1439] Як пам'ятливі співці почали прославляти діяння

1440] Віку свого; незадовго до того й письмо появилось.

1441] Ось чому глибше не може наш вік зазирнути в минулу,

1442] Давню добу,- хіба розум на слід випадково скерує.

1443] Тож мореплавство, рільництво, закони, укріплення, вежі,

1444] Зброя, одежа, дороги, та й інші подібні здобутки,

1445] Як і все те, що дарує нам радість життя, насолоду:

1446] Вірші, малюнки, пісні та різцем одшліфовані твори -

1447] Все почалось од потреби якоїсь, до всього, багатий

1448] Досвідом, розум дійшов, уперед поступаючи мірно.

1449] Так на поверхню виходить помалу з перебігом часу

1450] Винахід кожен, а розум людський - додає йому блиску.

1451] Бачили ж, як у душі одну думку висвітлює інша,

1452] Поки вершини майстерності вперто сягає людина.

Додати в закладки

  
Переклад Translate