Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Марк Туллій Ціцерон Про закони Переклад Володимира Литвинова
Книга друга
1. 1. АТИК: Оскільки ми вже достатньо прогулялися, а тобі у нашій бесіді слід приступити до розгляду іншого питання, то чи не погодишся перейти на інше місце, щоб, сидячи, продовжувати мову на острові, що розташований на Фібрені? (Адже так, якщо не помиляюся, називається та річка?)
МАРК: Так, звичайно. Я там буваю дуже охоче, розмірковую і пишу або читаю.
2. АТИК: Щодо мене, то оце зараз, прийшовши сюди, намилуватися не можу цим місцем, бо до розкішних садиб, мармурових підлог і штучних стель відчуваю огиду. Що ж стосується проритих каналів, яким дехто дає назву «Нілів» і «Евріпів», то хто не посміється над ними, побачивши таку ось картину? І от, подібно до того, як ти раніше, розмірковуючи про закон та право, все відносив до природи, так само й тут усе, що потрібне для відпочинку душі і для розваги, також дарує природа. Адже раніше я дивувався (в цій місцині, думав я, нема нічого, крім скель і гір, і на такі думки мене наводили твої промови та вірші), повторюю, дивувався тому, що це місце дає тобі таку втіху. Однак тепер, навпаки, дивуюсь, що ти, від'їжджаючи з Рима, можеш перебувати деінде.
3. МАРК: Завжди, коли я маю змогу покинути Рим хоча б на кілька днів, особливо о цій порі року, мене вабить краса цієї здорової місцини. Але так вдається рідко. Мене тішить також і друга обставина, що не має значення для тебе, [Тите].
АТИК: Яка саме?
МАРК: По правді кажучи, саме тут справжня моя і брата мого батьківщина. Тут ми з'явилися на світ як пагін найдавнішого роду. Тут наші святині, звідси
веде початок наш рід, тут збереглося багато спогадів про наших предків. Чого тобі ще? Ти бачиш цю садибу в її нинішньому стані. Вона зі смаком реставрована працею нашого батька. Маючи слабке здоров'я, він ледве чи не все своє життя провів у літературних заняттях. І саме в цьому місці, знай це, народився я. Тоді ще був живий мій дід, а садиба, за старовинним звичаєм, була малою (подібно до садиби Курія в Сабінському краї). Саме тому бережу в своєму серці і розумі спогади, що примушують мене любити це місце, прецінь, ще сильніше, ніж слід, і не без підстав. Адже і той наймудріший муж (як про нього пишуть), побачивши Ітаку, відмовився від безсмертя.
II. 4. АТИК: Так, я справді бачу всі підстави для того, щоб ти охоче сюди їздив і любив цю місцевість. Навіть більше, я сам, сказати правду, тільки тепер пройнявся великою любов'ю до цієї садиби і до цієї місцевості, звідки ти пішов у світ і де народився. Адже нас чомусь хвилюють навіть місця, де збереглися сліди людей, для нас вельми приємних та шанованих. Мене самого ваблять мої любі Атени не стільки своїми розкішними будівлями і чудовими витворами давнього мистецтва, скільки спогадами про великих мужів: про те, де той чи інший жив, де сидів, де вів бесіди (1); і я дивлюся з побожністю навіть на їхні гробниці. Тому місце, де ти народився, я буду віднині любити ще більше.
МАРК: Я радий, що показав тобі свою, можна сказати, колиску.
5. АТИК: І я, у свою чергу, дуже радий, що побачив її. Але що ти хотів сказати, заявивши недавно, що ця місцевість, тобто Арпін (наскільки я зрозумів тебе),- ваша справжня батьківщина? Чи, може, одна спільна для всіх? Хіба для мудрого Катона(2) батьківщиною був не Рим, а Тускул?
МАРК: Присягаю Гераклом, і в нього, і у всіх членів муніципіїв, на мою думку, дві батьківщини. Одна за
народженням, а друга за громадянством - подібно до того, як славетний Катон, хоч і народився в Тускулі, був прийнятий до міської громади римського народу і, тускуланець за походженням, за своєю громадянською приналежністю був римлянином. І в нього була одна батьківщина за місцем народження, друга - за правом. Подібно до того, як ваші мешканці Атики (ще до того, як Тезей велів усім переселитися з полів до так званого «городу») (3) були і громадянами свого дему, і атичними. Так і ми називаємо батьківщиною і ту місцевість, де народилися, і ту, яка нас прийняла. Але за почуттям прихильності, яке з'являється у нас, повинна стояти на першому місці та батьківщина, завдяки якій назва «держава» охоплює всю нашу спільноту. За неї ми ладні були покласти життя. їй повністю себе віддати, в неї вкласти і їй присвятити весь свій набуток. Але батьківщина, яка спородила нас на світ, не менше нам люба, ніж та, що нас прийняла. Тому я ніколи не відмовлю першій у назві батьківщини, навіть якщо друга буде більшою, а перша буде тільки входити як частина до її складу. Зрозуміло, за умови, що всяка людина, незалежно від місця свого народження, братиме участь у державних справах і вважатиме цю державу єдиною.
III. 6. АТИК: Отож наш славетний Великий у моїй присутності, разом з тобою виступаючи на захист Бальба(4), справедливо заявив на суді, що в нашій державі є всі підстави висловити свою вдячність цьому муніципію, тому що там народилися два рятівники [Рима] (5). Ось чому я приходжу до висновку, що і та місцевість, яка породила тебе на світ,- твоя батьківщина.
Але ми вже прийшли на острів. Не знаю більш приємного місця. До речі, тут Фібрен розтинається ніби корабельним тараном. Розділившись на дві однакових частини, він омиває обидва боки острова і, хутко розступившись, незабаром знову зливається і охоплює стільки суходолу, скільки його вистачило б для невеликої палестри. Зробивши це, Фібрен (наче його справа та обов'язок полягали в тому, щоб створити для нас місце для бесіди) зразу ж впадає в Ліріс і, немов увійшовши до патриціанської гілки роду (6), втрачає своє маловідоме ім'я і робить води Лірісу набагато холоднішими. Прецінь, я не бачив річки холоднішої, ніж ця, хоч і побував на берегах багатьох річок. І я ледве можу ступити в неї, як це робить Сократ у «Федрі» Платона.
7. МАРК: Так воно і є. Але, як я часто чув від Квінта, твій Тіам у Епірі за своєю красою аж ніяк не поступається цій річці.
КВІНТ: Це так. Тому і не думай, ніби може бути щось таке, що переважає Амальтей нашого Атика і славетні платани (7). Однак, якщо хочете, сядьмо тут у затишку і продовжуймо бесіду в тій її частині, од якої ми відхилилися.
МАРК: Твоя пропозиція, Квінте, чудова (а я вже думав, що позбувся цього), але перед тобою лишитися в боргу неможливо.
КВІНТ: Тож починай! Адже ми надали у твоє розпорядження увесь цей день.
МАРК: «Музи з Юпітера спів починають». Так я почав свій переклад віршів Арата.
КВІНТ: Чому ти про це згадуєш?
МАРК: Тому що і нині ми маємо починати обговорення зі згадки про Юпітера та про інших безсмертних богів.
КВІНТ: Чудово, брате! Так і слід чинити.
IV. 8. МАРК: Так от, перш ніж звернутися до окремих законів, розгляньмо знову зміст і суть закону взагалі, аби нас, оскільки ми повинні все відносити до закону, обмовка часом не призвела до помилки і аби ми не витлумачили хибно зміст тієї назви, якою нам доведеться позначити права.
КВІНТ: Цілком згоден, присягаю Гераклом! Це правильний шлях викладу.
МАРК: Отож вельми мудрі люди, як бачу, вважали, що закон не був винайдений людиною і не є якоюсь постановою народів. Він щось правічне, що править усім світом завдяки мудрості своїх велінь та заборон. І ось, говорили вони, цей перший і останній закон є думкою божества, яке завдяки своєму розумові відає всіма справами, велить або забороняє. Зважаючи на це, закон, даний богами людському родові, був справедливо прославлений. Адже це - розум і думка мудреця, які здатні і наказувати, і стримувати.
9. КВІНТ: Цього питання ти торкався вже не раз. Але перш ніж перейти до законів народів, розтлумач нам, будь ласка, зміст цього небесного закону, аби хвиля звички не захопила нас і не потягла до приписів щоденної мови.
МАРК: Адже ми, Квінте, ще в дитинстві навчилися правила «Якщо кличуть до суду(8)...» і йому подібне називати законами. Але треба зрозуміти, що і це, й інші приписи та заборони народів не мають сили закликати до чесних вчинків і відвертати від інших, хоч сила ця не лише давніша, ніж народи та об'єднання громадян, а й ровесниця божеству, що відає і править небом та землею.
10. Адже і божественного замислу не може бути без розуму, і божественний розум не може не володіти цією силою у визначенні чесних і нерозумних вчинків. І саме тому, що ніде не було написано, що одна людина повинна протистояти на мосту всьому війську ворогів і наказати зруйнувати цей міст у себе в тилу, тому і повинні ми визнати, що славетний Горацій Кокліт вчинив свій великий подвиг по закону і велінню мужності (9). І якщо в час царювання [Луція] Тарквінія в Римі не було писаного закону про образу честі, то це зовсім не значить, що Секст Тарквіній не переступив віковічного закону, вчинивши насильство над Лукрецією, дочкою Триціпітіна (10). Адже цей віковічний закон був розумом, який походить із природи (спонукаючи до чесних справ і відвертаючи від злочину), був розумом, який починає бути законом не тільки відтоді, коли записаний, а вже тоді, коли виник. А виник він одночасно з божественною думкою. Тому справжній і перший закон (здатний наказувати і забороняти) є прямим розумом Всевишнього Юпітера.
V. 11. КВІНТ: Я згоден із тобою, брате, в тому, що все правильне і правдиве - вічне. До того ж воно не виникає і не зникає разом з записами постанов.
МАРК: Так от, якщо божественна думка є найвищим законом, то, коли людина має досконалий розум, цей розум знаходить свій вияв у думках мудреця. Але ті різноманітні закони, які, стосовно до обставин, були складені для народів, називаються законами швидше у вигляді поступки, ніж тому, що це справді так. На користь того, що всякий закон, який можна по справедливості назвати законом, заслуговує похвали, дехто наводить такі докази: твердо встановлено, що закони були створені задля блага громадян, цілісності держав і спокійного та щасливого життя людей і що ті люди, які вперше прийняли постанови такого роду, оголосили народам, що напишуть і запропонують такі постанови, схваливши і прийнявши які, народи будуть жити в шанобі та щасті. І ті постанови, які були так складені і прийняті, вони, певно, і назвали законами. Із цього слід зробити висновок, що люди, які склали для народів згубні і несправедливі постанови, порушивши свої обіцянки та заяви, провели все що завгодно, але тільки не закони. Тому, витлумачуючи саму назву «закон» [lex], можна зрозуміти, що в ньому значиться і зміст значення вибору [legere], справедливого й істинного принципу.
12. Отож за звичаєм тих [філософів(11)] я і питаю тебе, Квінте: якщо об'єднання громадян позбавлене якоїсь якості, і саме з тієї причини, що воно її позбавлене, громаду слід ставити за ніщо, то чи треба зараховувати якість цю до благ?
КВІНТ: Так, і при цьому до найбільших.
МАРК: А чи слід об'єднання громадян, яке не має закону, з цієї причини ставити за ніщо?
КВІНТ: Безумовно, не можна.
МАРК: Отже, закон неодмінно треба відносити до числа найбільших благ.
13. КВІНТ: Цілком з тобою згоден.
МАРК: А численні шкідливі, згубні постанови народів? Адже вони заслуговують назви закону не більше, ніж рішення, зі спільної згоди прийняті розбійниками. Не можна ж по справедливості назвати приписами лікарів ті смертоносні засоби, які, під виглядом рятівних, приписують невігласи та недосвідчені люди. А народ не повинен називати законом будь-яку, навіть згубну постанову, тільки тому, що народ таке прийняв. Отож закон є рішенням, що відрізняє справедливе від несправедливого і виражене у відповідності з найдавнішим першопочатком усього сутнього - природою, за якою узгоджуються людські закони, що нерозумних людей карають стратою і захищають та оберігають чесних.
VI. КВІНТ: Чудово розумію це і, далебі, гадаю, що ніщо інше не можна (не кажу «вважати», ні) навіть назвати законом.
14. Значить, ти ні Тіцієвих, ні Апулеєвих (12) законів на вважаєш законами?
КВІНТ: Ні, навіть і Лівієвих (13).
МАРК: І правильно. Тим більш, що вони в одну мить, одним рядком постанови сенату були визнані недійсними (14). Тим часом закон, суть якого я розтлумачив, не може бути ні визнаним недійсним, ні бути скасованим.
КВІНТ: І ти в такому випадку запропонуєш закони, які ніколи не будуть скасовані?
МАРК: Звичайно, якщо тільки вони будуть прийняті вами обома. Але й мені, гадаю, слід учинити за прикладом Платона, вельми вченого мужа і до того ж найзначнішого з усіх філософів, який першим написав твір про державу, а другий твір - про закони. І, перш ніж прочитати самий закон, слід висловитися на користь цього закону. Саме так, бачу, вчинили Залевк і Харонд, коли не з простої запопадливості і не задля розваги, а задля користі держави складали закони для об'єднання громадян. Пішовши за їхнім прикладом, Платон, певно, визнав, що закону властиво також і прагнення де в чому переконувати, а не лише до всього примушувати силою та погрозами.
15. КВІНТ: Але як пояснити те, що Тімей (15) взагалі заперечує існування якогось там Залевка?
МАРК: На тому, що він існував, наполягає Теофраст, авторитет, принаймні, на мою думку, не менший (а багато хто вважає його більшим). Адже Залевка пам'ятають його співгромадяни, локрійці, мої клієнти (16). Втім, питання про його існування не стосується справи. Ми говоримо про те, що збережено легендою.
VII. Так от, хай громадяни будуть від самого початку твердо переконані в тому, що над усім владарюють і всім правлять боги; що все звершується за їхнім рішенням і їхньою волею; що вони виявляють людям найбільші благодіяння і бачать, якою є кожна людина: що вона робить, які її вчинки, з якими думками, з якою побожністю шанує вона обряди; і що боги ведуть рахунок і людям, що виконують свій обов'язок, і людям, що не виконують його.
16. Люди, що прониклися такими думками, звісно, не будуть далекими від корисних і правильних рішень. Та чи може бути щось більш правильне, ніж упевненість, що ніхто не повинен бути зарозумілим і гадати, що лише йому притаманні розум і думка, а небу і всесвіту не притаманні? Іншими словами, гадати, що тіла, [охопити] які ледве може найвища [сила] розуму, рухаються, не підкорені розуму? Як можна визнати людиною того, в кому не викликають почуття вдячності ні упорядкованість руху світил, ні чергування дня і ночі, ні зміна пір року, ні земні плоди, що ростуть для нашого вжитку? І оскільки все, що має розум, стоїть вище за все те, що розуму позбавлене; і оскільки, згідно з божественним законом, ніщо не може бути вище за природу в цілому, то слід визнати, що природі притаманний розум. Хто, однак, стане заперечувати користь таких думок, розуміючи, як багато скріплюється присягою; якими доброчинними є обов'язки, що їх накладають союзні угоди; як багато людей, що їм страх перед божою карою не дав учинити злочин; які священні пута об'єднують громадян, коли безсмертні боги беруть участь у людських справах у ролі суддів або свідків? Ось тобі вступ до закону. Адже саме так його називає Платон.
17. КВІНТ: Так, брате, і у вступі цьому мене дуже тішить, що ти користуєшся не такими прикладами і висловлюєш не такі думки, які висловлює він. Адже ніщо такою мірою не відрізняється від висловлювань Платона, як сказане раніше або саме цей вступ, що стосується богів. Мені здається, ти йдеш за ним тільки в одному - в особливостях викладу.
МАРК: Певно, я хотів би його наслідувати. Хоча хто може, або краще, хто колись зможе його наслідувати? Адже передавати чужі думки - справа дуже легка, що я й став би робити, якби не хотів бути лише самим собою. Бо зовсім неважко говорити про те ж саме, передаючи його майже тими ж словами.
КВІНТ: Цілком із тобою згоден. Однак, як ти сам щойно сказав, волію, щоб ти був самим собою. Але тепер ознайом нас, будь ласкавий, зі своїми законами щодо релігії.
18. МАРК: Я ознайомлю вас з ними, як зможу. А оскільки ні предмет, ні особливості мови [либонь, не] підходять для дружньої бесіди, то я прочитаю вам «закони законів» на повний голос.
КВІНТ: Тобто як?
МАРК: Адже закони, Квінте, складені у певних висловах, хоч і не таких старих, якими написані давні Дванадцять таблиць і священні закони (17), та все ж (аби вони мали більший авторитет) у дещо старовинніших, ніж ті, в яких точиться наша бесіда. Отож цей спосіб викладу, у сполученні зі стислістю, я і застосую, якщо зможу. Закони я наведу не повністю (бо це не мало б кінця), проте викладу не тільки їхню суть і думку, що в них міститься.
19. КВІНТ: Це справді необхідно. Отож ми слухаємо.
VIII. МАРК: «До богів люди хай звертаються чистими, хай виявляють благочестя, хай відмовляються від розкошів. Якщо хтось вчинить інакше, його покарає саме божество.
Хай не буде ні в кого особливих богів: ні нових, ні чужинських, крім богів, визнаних державою (18). Хай приватним чином шанують богів, згідно зі звичаєм, успадкованим від предків. У містах люди хай влаштовують святилища, в сільських місцевостях хай зберігають священні гаї і місця перебування ларів (19). Хай дотримуються звичаїв гілки роду і предків.
Богів і тих, хто завжди вважався небожителями (20), хай [люди] шанують, як і тих, кого їхні заслуги перенесли на небо: Геракла, Лібера, Ескулапа, Кастора, Полукса, Квіріна. Хай будуть пошановані і ті якості, за які людям дарується доступ на небо: Розум, Благочестя, Вірність. І хай будуть влаштовані святилища на відзнаку цих заслуг; і хай не влаштовують священнодійств для прославлення ґанджу (21).
У дні свят хай не буде сварок. Хай проводять люди свята, закінчивши працю, серед домочадців. Хай буде записано, що свята за приписом мають припадати на річний кругообіг (22). І жерці хай приносять привселюдно в жертву зерна певних злаків і притому у певні
дні. 20. Але так само хай зберігають люди для інших днів потрібну кількість молока та молодняку і хай ведуть рахунок, аби уникнути втрат. Плин року хай визначають жерці і хай знають наперед, яка жертва потрібна і буде приємна тому чи іншому божеству.
І хай будуть у різних божеств різні жерці: у всіх богів - понтифіки, у окремих богів - фламіни. І хай підтримують діви-весталки в місті вічний вогонь на вогнищі держави.
А щоб усе це і в приватному житті робилося за правилами і звичаями від імені держави, ті, що не знають, хай навчаються у державних жерців. Ці жерці хай будуть трьох родів: одні повинні відати священнодійствами і жертвоприношеннями, інші - тлумачити таємничі висловлювання віщунів і ясновидців, визнаних сенатом і народом. А державні авгури, тлумачі волі Юпітера Всеблагого Найвеличнішого, на основі знамень та ауспіцій хай пізнають майбутнє (23). 21. Хай зберігають вони чистоту вчень, хай чинять авгурацію жерців, авгурацію виноградників та молодих паростків на благо народу. Тим, хто буде відати справами війни і справами народу, хай сповіщають вони про ауспіції, а ті хай слухаються їх. І хай бачать жерці наперед гнів богів, керуються знаменнями, стримують блискавки у певних ділянках неба і бережуть Місто, поля і «храми» вільними і освяченими (24). І все те, що авгур оголосить неправильним, забороненим, шкідливим, зловісним, хай не буде виконано і звершено. Хто не послухається, хай відповість горлом (25).
IX. Послами для укладення мирних договорів, для обговорення справ війни і перемир'я хай будуть фе-ціалн і судді. Хай не будуть вони карателями, хай виносять рішення щодо війни.
Знамення й чудеса (якщо сенат повелить) хай передаються на розгляд етруським гаруспікам. Етрурія хай навчає верховників цієї науки. Тих богів, яких гаруспіки повелять умилостивити, хай умилостивлять. Хай очищають вони місця падінь блискавок(26).
Жінки хай не чинять нічних жертвоприношень, крім тих, які, за звичаєм, чиняться за народ(27); і хай не прилучають вони нікого до жодного священнодійства, крім грецького, за звичаєм зверненого до Церери(28).
22. Вчинене святотатство, яке не можна буде спокутувати, хай спокутують жерці держави.
Під час громадських ігр... [хай умилостивлять богів у цирку]. Що ж стосується свят, на яких нема змагань на колісницях і тілесних вправ, то радощі народу хай гамують співом та грою на лірах і флейтах; і хай поєднуються вони зі вшануваннями, що виявляються богам.
Із звичаїв предків хай дотримуються найкращого.
Крім слуг Ідейської Матері (29), ніхто хай не збирає грошей - та й то лише в установлені дні.
Хто вкраде і винесе предмет священний або довірений священній охороні, хай буде «парицидою».
За клятвопорушення хай буде божою карою смерть, а людською карою - ганьба.
За інцест понтифіки хай карають стратою (30).
Хай не дерзає нечестивий умилостивляти дарами гнів богів.
Обітниці хай виконуються ретельно. За порушення права хай буде кара. Хай не чинить ніхто концекрації поля. У концекрації золота, срібла і слонової кості хай дотримується міра.
Священнодійства від імені приватних осіб хай лишаються постійними.
Права богів-манів (31) хай будуть священними, померлі хай зараховуються до богів. Витрати на вшанування їх пам'яті і оплакування хай будуть обмеженими».
X. 23. АТИК: Ти чітко виклав нам зміст великого закону і до того ж так стисло! Проте, на мою думку, ці норми щодо релігії мало відрізняються від законів Нуми і від наших звичаїв.
МАРК: Але оскільки в книгах «Про державу» Публій Африканський переконує нас у тому, що з усіх держав наша була у давнину найкращою, то чи не вважаєш ти, що необхідно видати закони, які відповідають найкращому державному ладу?
АТИК: Авжеж, моя думка саме така.
МАРК: Отож я повідомлю вам про закони, здатні зберегти цей найкращий лад, і якщо я сьогодні, можливо, запропоную якісь закони, яких у нашій державі нема і не було, то вони все ж будуть, можна сказати, відповідати звичаям наших предків, у яких вони мали силу закону.
24. АТИК: То подавай, будь ласка, докази на користь свого закону, аби я міг сказати: «Як ти пропонуєш (32)».
МАРК: І це говориш ти, Атику! Ти не скажеш інакше?
АТИК: Принаймні ні за що важливе не голосуватиму інакше. У дрібницях, якщо хочеш, я поступлюся.
КВІНТ: І я такої ж думки.
МАРК: Але дивіться, щоб мій виклад не затягнувся.
АТИК: Тим краще! Бо що інше ми могли б робити?
МАРК: Закон велить, щоб люди «зверталися до богів чистими», певно, чистими духом, в якому зосереджено все. Закон не відкидає і чистоти тіла, але слід зрозуміти одне: оскільки дух у багатьох відношеннях переважає тіло, а своє тіло люди і без того намагаються тримати в чистоті, то значно важливіше зберігати чистоту душі. Бо осквернення тіла проходить або від окроплення водою, або коли промине кілька днів (33). Що ж стосується духовного падіння, то воно не може ні зникнути з плином часу, ні бути змите жодними ріками.
25. Що стосується веління закону «виявляти благочестя, відмовлятися від розкоші», то воно значить, що божеству до вподоби добропорядність, а витрат слід уникати. А й справді? Бажаючи, щоб навіть серед людей бідність була рівноцінною багатству, чи станемо перепиняти їй доступ до богів, зв'язавши чинення священнодійств із витратами? Тим більше, що самому божеству буде найнеугоднішим, якщо шлях для його умилостивлення та шанування не буде відкритим для всіх. А те, що карати буде не суддя, а саме божество, певно, зміцнює релігію страхом перед негайною карою.
Мати «особливих богів» або ж шанувати «нових і чужинських» значить вносити в релігію плутанину і невідомі нам священнодійства. 26. Що ж стосується богів, «успадкованих нами від предків», то їм слід поклонятися, раз цього закону дотримувалися предки.
Я вважаю, що в містах повинні бути святилища, і не згоден з думкою перських магів, за наполяганням яких Ксеркс, кажуть, спалив храм Греції, оскільки, на думку магів, негоже, що у стінах цих храмів перебувають боги, перед якими все повинно бути відкритим і вільним для доступу. Адже їхніми храмами і житлом є весь всесвіт.
XI. Греки і наші предки [вирішили] краще: бажаючи зміцнити віру в богів, вони визнали, що боги мешкають у тих самих місцях, де й ми. Таке вірування приносить благочестя, корисне державам, якщо тільки справедливе висловлювання Пітагора(34), найученішого мужа, що «благочестя і релігійне почуття сильніше охоплює нашу думку тоді, коли ми беремо участь в обрядах на честь богів». І якщо справедливе те, що сказав Талес, найбільший із семи мудреців: «Люди повинні думати, що все, що є у них перед очима, сповнене богів». Адже люди стають чистішими душею і глибоко релігійними, коли перебувають у храмах. Бо перед нашим зором, а не тільки в уяві, завдяки вірі з'являються, так би мовити, зображення богів. 27. Таке саме значення мають і священні гаї в сільських місцевостях. І не можна нехтувати шануванням ларів (заповіданого предками), як володарів землі, так і домочадців, і обрядів, що виконуються на очах у мешканців маєтку і садиби.
Далі - «дотримуватися звичаїв гілки роду і предків» (оскільки давні були вельми близькими до богів) означає дотримуватись правил релігії, нібито переданої нам богами. А та обставина, що закон велить шанувати таких людей, як Геракл та інші, свідчить про те, що душі всіх людей безсмертні, а душі відважних і чеснотливих божественні.
28. Добре, що [людські якості, такі, як] Розум, Благочестя, Доблесть, Вірність, обожнюються і що кожній із них у Римі державою споруджено храми. Так що люди, які мають ці якості (а їх мають усі чесні люди), гадають, що самі боги перебувають в їхніх душах.
Але погано, що в Атенах після того, як злочин, вчинений стосовно Кілона(33), був спокутуваний, за порадою критянина Епіменіда було зведено храм Образи і Зухвалості. Бо належить обожнювати чесноти, а не гандж. І давній вівтар Гарячки на Палатині, як і вівтар Злої Долі на Есквіліні і все ненависне такого ж роду повинно бути усунене. А якщо треба вигадувати імена, то краще вибрати ім'я Віки Поти [воно походить від слів] «vincendi» (перемагати) і «potindi» (оволодівати); або Стати («standi»), [що зупиняє відступаючі війська]; прізвиська Статора й Непереможного Юпітера і назви бажаних якостей (Здоров'я, Честі, Благоденства, Перемоги), оскільки очікування всього доброго зміцнює дух. Тому Калатин мав усі підстави обожнювати Надію. Що ж стосується Фортуни, то хай це буде або Фортуна Нинішнього дня (бо вона має силу у всі дні); або Така, що Оглядається, бажаючи виявити допомогу; або Доля, яка більше відбиває випадковість; або Первонароджена, наша супутниця з часу народження на світ... [...]
XII. 29. Коли ведеться рахунок дням неробочим і святковим, для вільних людей це означає перерву позовів та суперечок, а для рабів - перерву у тяжкій та виснажливій праці. При складанні календаря слід рахуватися із закінченням сільських робіт (36). Що стосується часу, коли, як сказано в законі, повинні приноситись у жертву перші плоди землі і молода худоба, то слід ретельно виконувати інтеркалацію. Це було розумно введено Нумою, але дійшло до безладу через недбалість пізніших понтифіків.
Далі, в постановах понтифіків не можна змінювати нічого з того, що стосується жертв, яких намічено заколоти тому або іншому божеству: кому потрібна доросла тварина, кому сосунці, кому самці, кому самиці.
Численні жерці всіх божеств і особливі жерці окремих божеств старанно дають відповіді з питань права і чинять обряди. А оскільки Веста, яка нібито взяла під свій захист огнище Міста (через це вона й одержала грецьке ім'я, що його ми зберегли майже без перекладу (37)), то хай служать їй шість дівчат ^, аби їм було легше пильнувати, підтримувати вогонь і аби жінки на їхньому прикладі пересвідчувалися, що жіноче єство може зносити цілковиту цнотливість.
30. Наступне стосується не лише релігії, але й влаштування громади. Бо без жерців (які від імені держави відають священнодійствами) нікому керувати релігійними обрядами приватних осіб (39). Адже на тому, що народ завжди потребує мудрості й авторитету оптиматів, держава і тримається. При складанні списку жерців хай не буде пропущений жоден із встановлених видів служіння богам. Бо умилостивляти богів доручено одним жерцям (аби вони відали урочистими священнодійствами), а другим - витлумачувати слова віщунів і до того ж небагатох, щоб їхні обов'язки були певними і щоб особа, яка не належить до їхньої колегії, не могла знати того, що було визнано державою.
31. Але найбільше і найважливіше в державі право, поєднане з авторитетом, належить авгурам. І я тримаюсь такої думки не тому, що сам я - авгур(40), а тому, що необхідно, аби про нас так думали. І справді, чи існує більше право (якщо вже розглядаємо питання про право), ніж можливість відміняти збори і сходини, коли вони призначені носіями найвищого імперію і найвищої влади; і скасовувати їх рішення, коли вони вже відбулися? А чи є щось важливіше, ніж можливість припиняти вже почате обговорення, якщо хоча б один авгур вимовить: «В інший день!» (41). Або щось більш величне, ніж право постановити, щоб консули відмовились від своєї магістратури? Або щось більш священне, ніж право звернутися з промовою до народу або плебсу(42) або відмовити в цьому дозволі? Або також можливість скасувати закон, якщо він був проведений не за правом, як це було з Тіцієвим законом на підставі постанови колегії і з законами Лівія за рішенням консула й авгура Філіпа? А та обставина, що жодна ухвала, прийнята магістратами в Місті або ж у походах, не може мати схвалення без згоди авгурів?
XIII. 32. АТИК: Продовжуй. Я вже бачу і визнаю, що права, про які ти говориш, великі. Але у вашій колегії триває важлива суперечка між видатними авгурами Марцелом і Апієм (я ознайомився з їхніми книгами): один з них вважає, що ауспіції засновані задля користі держави; другому здається, що у вашому віданні перебуває ще й дивінація (43). Я хотів би знати твою думку про це.
МАРК: Мою думку? Я гадаю, що дивінація, яку греки називають мантикою, справді існує і що та її частина, яка стосується лету птахів та інших знамень, підлягає нашому віданню. Але якщо ми допускаємо, що боги існують, що їхня думка править всесвітом, що вони піклуються про людей і можуть являти нам знамення, які стосуються майбутніх подій, то я не бачу підстав відкидати дивінацію.
33. Те, про що я говорив, відповідає дійсності. А з цього неухильно випливає і те, чого ми хочемо. Справді, і наша держава, і всі царства, і всі народи, і всі племена знають багато прикладів того, як багато подій відбулося в цілковитій, у дивовижній відповідності з передбаченнями авгурів. Адже ні Поліїд, ні Меламн, ні Мопс, ні Амфіарай, ні Калхант, ні Гелен(44) не прославились би так без цього. І такі народи, як фрігійці, лікаонійці, а особливо пісидяни не зберегли б цього мистецтва аж до нашого часу, якби давнина не довела, що все це справедливе. Та й наш Ромул не заклав би міста, вчинивши ауспіції, а ім'я Атія Навія не було б оточене славою так довго, якби всі вони не провістили багатьох дивовижних істин. Але це вчення і мистецтво авгурів тепер уже безумовно зникло і через свою давність, і через недбале ставлення до нього. Тому я не згоден ні з думкою того, хто заявляє, що цього знання взагалі ніколи не було в нашій колегії, ні з думкою того, хто вважає, що воно існує й нині. У часи наших предків це вчення, мені здається, мало подвійне значення: інколи до^ нього вдавалися у зв'язку з тими чи іншими подіями в державі, але найчастіше при прийнятті рішень.
34. АТИК: Присягаю Гераклом, і я так вважаю, і згоден саме з твоїм поясненням. Але продовжуй.
XIV. МАРК: Я продовжу і, якщо зможу, буду стислим. Отже, питання про право війни. Ми встановили законом, що тоді, коли війну починають і коли її припиняють, найбільше значення повинні мати право і вірність своєму слову і повинні бути тлумачі цього права й вірності, призначені державою.
Що ж до правил, прийнятих у гаруспіків, спокутних обрядів і жертвоприношень для попередження нещасть, то в самому законі, гадаю, про це сказано цілком ясно.
АТИК: Згоден із тобою, оскільки всі ці міркування стосуються релігії.
МАРК: Але щодо подальшого я питаю себе, Тите, чи погодишся з цим ти, чи відкину це я.
АТИК: У чому ж річ?
35. МАРК: Йдеться про нічні священнодійства жінок.
АТИК: Так, я згоден із тобою, тим більше що в самому законі є обмовка щодо урочистого жертвоприношення від імені держави.
МАРК: Що ж у такому разі станеться з Якхом і вашими Евмолпідами, і зі священними містеріями, якщо ми скасуємо нічні священнодійства? Адже ми видаємо закони не для одного тільки римського народу, але і для всіх народів, чесних і стійких духом.
36. АТИК: Ти, мені здається, маєш окремо сказати про ті містерії, до яких ми самі причетні.
МАРК: Так, я зроблю це. Бо якщо твої любі Атени й створили багато чого виняткового та божественного і зробили це набутком людини, то, на мою думку, найкраще з усього - ті містерії, задяки яким ми, дикі і жорстокі люди, були перевиховані в дусі людяності і м'якості, як то мовиться, прилучилися до таїнств, і воістину пізнали основи життя; і навчилися не лише жити з радістю, але й помирати з надією на краще (45). А про те, що мені не подобається в нічних священнодійствах, повідомляють комічні поети (46). Якби така вільність була допущена в Римі, чого б тільки не накоїв той, хто із заздалегідь обміркованим наміром вніс розпусту до священнодійства, під час якого божественний закон не велить навіть кидати нескромні погляди (47).
АТИК: От і пропонуй свій закон у Римі, а у нас не віднімай наш.
XV. 37. МАРК: Отож повертаюся до наших [законів]. Ними, звичайно, найсуворіше визначено, що яскраве світло повинно (на очах багатьох людей) оберігати добре ім'я жінки. І що прилучення до таїнств Церери повинно здійснюватися за тим же обрядом, за яким прилучення відбуваються в Римі (48). Про суворість наших предків свідчить стара постанова сенату про вакханалії та проведене консулами розслідування з застосуванням збройної сили і кара, накладена ними на винних (49). До того ж (аби ми видалися, прецінь, надто суворими) у серці Греції Діагонд із Теб скасував усі нічні священнодійства своїм законом, виданим без обмеження строку дії. Що ж стосується нових божеств та нічних пильнувань для поклоніння їм, то Арістофан, найдотепніший поет давньої комедії, у своїх кпинах над ними доходить до того, що Сабазій та деякі інші божества у нього, після засудження в суді, проганяються із об'єднання громадян.
Однак, якщо людина вчинила злочин через незнання і його свідомо спокутувала, то державний жрець повинен позбавити її страху перед покарою, але зухвалість і внесення нерозумних пристрастей до релігійних обрядів повинен засудити й визнати нечестивими.
38. Що стосується громадських ігор, які діляться на ігри в театрі й ігри в цирку, то змагання в бігу, з бою навкулачки та з боротьби і на бігових колісницях із запряженими в них кіньми треба влаштовувати в цирку, до повної перемоги. Театр же хай буде призначений для співу і для гри на лірах і флейтах(50), але тільки з дотриманням міри, як визначено законом. Бо я згоден з Платоном в тому, що ніщо не впливає з такою легкістю на ніжні та нестійкі душі, як різноманітні звуки музики; і навіть важко сказати, який великий їхній вплив і з хорошого, і з поганого боку. Адже музика і пробуджує бездіяльних, і заспокоює збуджених людей; вона то приносить упокорення, то надає мужності. У Греції багато об'єднань громадян вважали за потрібне зберігати давній розмір співу, їхні звичаї, що стали зманіженими, змінювалися одночасно зі співами: або звичаї зіпсувалися через звабливу солодкість співу (як гадає дехто), або, коли суворість звичаїв занепала внаслідок інших вад, у вухах і в душах (що змінилися) лишилось місце також і для цієї зміни.
39. Ось чому наймудріший і найученіший муж Греції так боїться цього псування. На його думку, не можна змінити закон цей без одночасної зміни всіх законів держави. Проте, гадаю, що цього не треба занадто боятися, та не можна цим і цілком нехтувати. Відомо одне: співи, колись повні приємної суворості завдяки розмірам Лівія і Невія, тепер зводяться до завивань, причому виконавці викручують шию і вилуплюють очі при переході від одного розміру до іншого. Давня Греція колись суворо за це карала, вже наперед передбачаючи, що ця згуба, поступово проникаючи до розуму громадян і породжуючи в ньому нерозумні прагнення і нерозумні вчення, раптово викличе падіння цілих держав. Відомо, наприклад, що суворий Лакедемон велів зрізати з ліри Тимотея струни понад дозволені сім.
XVI. 40. Потім, закон приписує дотримуватися найкращих із обрядів предків. Коли атенці почали питати Аполона Пітійського, якого саме обряду їм слід дотримуватися, оракул оголосив: «Тих, які відповідають звичаям предків». Коли ж атенці з'явилися знову, сказавши, що звичаї предків часто мінялися, і запитали, якого ж із різних звичаїв їм треба триматися, оракул відповів: «Найкращого». Це, звичайно, так і є: найдавнішим і найближчим божеству треба вважати те, що найкраще.
Збирання грошей ми скасували, зробивши виняток для збирання для Ідейської Матері, яке проводилося протягом кількох днів. Бо такі збирання наповнюють душі людей марновірством і спустошують їхні будинки.
Святотатця слід карати, і не тільки того, який викраде священний предмет, але також і того, хто поцупить щось із довіреного священній охороні (51).
41. Такий звичай існує в багатьох храмах. У давнину Александр, говорять, поклав якось гроші до святилища поблизу Сол, в Кілікії, а атенець Клістен, видатний громадянин, побоюючись за своє становище, довірив Юноні Самоській посаг своїх доньок (52).
Що стосується клятвопорушень, то тут, у кожному разі, обговорювати це питання не слід.
Хай не зважуються нечестиві умилостивляти богів дарами. Хай вони вислухають слова Платона, який не допускає сумнівів у тому, яким буде в цьому випадку рішення божества. Адже від підлої людини не погодиться прийняти дарунок жоден чесний муж.
Про ретельність при виконанні обітниць доволі сказано в законі, і обітниця містить у собі спонсію(53), якою ми зобов'язуємося перед божеством. Що ж стосується кари за образу релігії, то проти неї законного заперечення бути не може. Але навіщо тут для прикладу називати злочинців, коли в трагедіях їх велика кількість? Я краще звернусь до прикладів, які у нас перед очима. Хоча таке згадування й може вийти за межі людських доль, але якщо вже говорю у вашій присутності, то не замовчу нічого і хотів би, щоб усе, що скажу, безсмертним богам було краще до вподоби, ніж образливим для людей.
XVII. 42. Коли внаслідок злочинів нерозумних громадян (після мого від'їзду (54)) права релігії було осквернено, то були ображені мої домашні лари: в їхньому помешканні був споруджений храм Сваволі, і зі святилищ вигнали того, хто їх порятував. Зупиніть на мить свою увагу (адже називати імена ні до чого) на тому, якими були подальші події. Мене, який не допустив, щоб нечестивці після пограбування та знищення всього мого набутку збиткувалися над Охоронницею Міста (55) (тому я переніс її зі свого дому в дім її батька), сенат, Італія, більш того - всі народи визнали мене за рятівника батьківщини. Чи могло випасти на долю людини щось більш славне? А з тих, чий злочин розтоптав тоді і знищив релігійні заборони, одні були повалені, розбиті і розсіяні, а ті з них, які були призвідцями цих злочинів і у всіляких блюзнірствах перевершили будь-кого (я вже не кажу - відчули муки й ганьбу за життя), навіть були позбавлені поховань та встановлених похоронних обрядів (56).
43. КВІНТ: Я добре знаю це, брате, і складаю належну вдячність богам. Але дуже часто, як ми бачимо, справа повертається зовсім інакше.
МАРК: Ми з тобою, Квінте, неправильно міркуємо про те, в чому сутність божої кари. Судження голоти вводять нас в оману, і ми не пізнаємо істини. Ми вимірюємо нещастя людей смертю, або тілесним болем, або душевною скорботою, або засудженням у суді. Це (визнаю) є долею людини і стосується багатьох чесних мужів. Але кара за злочин грізна і, крім своїх наслідків, сама по собі найважча. Ми бачили людей, котрі, якби не зненавиділи вітчизни, ніколи б не стали і нашими недругами. Ми бачили їх то в запалі пристрасті, то в полоні жаху, то в стражданні від гризот, то в переляці (хоч би що вони робили), то, навпаки, такими, що зневажають релігійні заборони. Шляхом підкупу вони зламали правосуддя людське, але не боже.
44. Але тепер я зупинюсь і не буду продовжувати,- тим більше, що домігся для них більшого числа покарань, ніж те, якого бажав. Я тільки вкажу, що божа кара за злочини двояка. Вона полягає і в душевних муках за життя, і в ганьбі після смерті, тому загин злочинців схвалюється вироком живих і відчуванням ними радощів.
XVIII. 45. У тому, що поля не повинні підлягати консекрації, я цілком згоден з Платоном, який (якщо тільки зможу перекласти) говорить приблизно таке: «Отож земля, подібно огнищу, є священним житлом усіх богів. Тому ніхто не повинен посвячувати її вдруге. У містах золото і срібло (й у приватних осіб, і в храмах) породжують заздрість. Також і слонова кістка, вийнята із позбавленого дихання тіла, не являє собою достатньо чистого дару для божества. Далі, і мідь і залізо - засоби війни, а не належні храмові. Але дерев'яний предмет (із цільного шматка дерева) посвячувати можна, якщо хтось захоче; також і кам'яний (у святилищах, доступних усім), і тканий предмет, якщо він потребував праці жінки тривалістю не більше місяця. Білий колір особливо приємний божеству - як узагалі, так і особливо у тканинах. Нічого пофарбованого не вимагається, хіба що для військових знамен. Та найприємніші божеству підношення - птахи і зображення, виконані одним маляром протягом одного дня. І хай будуть усі інші дарунки подібними до цих». Ось якою є думка Платона. Але я не обмежую іншого так строго, рахуючись або з багатством людей, або зі зручностями, пов'язаними з порами року. Рільництво, маю підозру, погіршиться, якщо до використання землі і до її обробітку плугом приєднається якийсь забобон.
АТИК: Це мені зрозуміло. Тепер лишається [розглянути питання] про спадкоємність священнодійств і про право Манів.
МАРК: Що за дивовижна пам'ять у тебе, Помпонію! А мені воно вже й вискочило з голови.
46. АТИК: Охоче вірю, але я пам'ятаю і чекаю розгляду цих питань, тим більше що вони стосуються і понтифікального, і цивільного права.
МАРК: Так, і найученіші люди давали на це відповіді і багато написали про все це. І я протягом всієї нашої бесіди, до якого б роду законів наше обговорення мене не привело, настільки зможу, розгляну все, що стосується нашого цивільного права. Але розгляну це так, щоб стала відомою відправна теза, із якої виводиться та чи інша частина права. Роблю так, аби не було важко будь-якій людині (хай тільки керується своїм розумом), незалежно від нової судової справи або нового питання, дотримуватися правої сторони, коли відомо, із якого початку слід виходити.
XIX. 47. Однак законодавці або задля того, щоб уводити людей в оману (аби здавалося, що вони знають більше і вирішують більш важкі питання), або (і це більш вірогідно) зважаючи на своє невміння вчити (адже мистецтво не лише в тому, щоб знати самому, але і в тому, щоб уміти навчити інших) часто ділять зміст одного питання на незліченну кількість частин. Наприклад, Сцеволи, які обидва були понтифіками і одночасно найдосконалішими законознавцями, дуже широко розуміють царину, якою ми займаємося. «Я,- говорив нам син Публія,- часто чув від батька, що добрим понтифіком може бути тільки людина, знайома з цивільним правом». Із цивільним правом у цілому? До чого це? Що понтифіку до права «спільних стін», або до права користуватися водою, або до будь-яких питань, крім тих, які пов'язані з релігією? А останніх зовсім небагато. Це, гадаю, питання про священнодійства, про обітниці, про святкові дні, про гробниці(57) і так далі. Чому ж ми надаємо саме цьому такого великого значення, тим часом як усе решта важить дуже мало? Щодо священнодійств (а це більш широке питання), ось єдине рішення: їх завжди треба зберігати і передавати з однієї гілки роду до іншої, і, як я виклав у законі, «священнодійства повинні бути постійними». Однак пізніше рішенням понтифіків було встановлено, що священнодійства, аби зі смертю глави тієї чи іншої гілки роду пам'ять про них не знищувалась, повинні переходити до тих, кому після його смерті дістанеться майно (58). 48. Зі встановленням одного цього положення, достатнього для нашого ознайомлення з правилами, виникає незліченна кількість випадків, якими сповнені книги законодавців. Бо, питається, на кого переходить обов'язок чинити священнодійства? Становище спадкоємців найзаконніше. Тому що нема кращої людини, яка могла б зайняти місце того, хто пішов із життя. Потім ідуть ті, хто по його смерті або згідно з заповітом повинні одержати стільки ж, скільки одержують усі спадкоємці разом за. І це узвичаєно, бо відповідає встановленому правилу. У третю чергу, якщо спадкоємця не виявляється (якщо ніхто не прийняв спадку) - той із позикодавців померлого, який зберігає найбільшу частину його майна.
49. Останньою йде особа, яка, будучи боржником померлого, грошей нікому не платила. Тому вона повинна вважатися такою, що одержала це майно.
XX. Ось чому ми навчались у Сцеволи. Давні законодавці визначили інші порядки. Тому що вони вчили, ніби люди трояким чином можуть прийняти на себе зобов'язання чинити священнодійства: або за спадком, або при одержанні більшої частини майна (60), або (якщо більша частина майна оголошена легатом) коли хтось одержить якусь його частину(61). 50. Але будемо слухатись вказівок понтифіка. І ось, як бачите, всі визначення випливають із одного того, що понтифіки вимагають, щоб із майном були пов'язані священнодійства і щоб на цих самих осіб покладалися і траурні обряди, і церемонії.
Ба більше, Сцеволи виставляють і такі вимоги: коли відбувається поділ майна (якщо в заповіті вказана «вирахувана частина») (62) і коли дані особи одержали менше, ніж залишено всім спадкоємцям, тоді ці особи не зобов'язані чинити священнодійства. У випадку дарування Сцеволи витлумачують це інакше: те, що глава гілки роду схвалив при даруванні особою, яка перебуває під його владою, є дійсним; те, що було зроблене без його відома (якщо він цього не схвалює),- недійсне (63).
51. Із цих передумов виникають численні дрібні питання. Хто не розуміє їх, той, звернувшись до їхнього джерела, сам легко в них розбереться. Наприклад, хтось прийме майна менше, аби не бути зобов'язаним чинити священнодійства, а пізніше хтось із його спадкоємців заправить на свою користь те, від чого його попередник відмовився. Якщо ж це майно виявиться не меншим від майна, залишеного всім спадкоємцям, то той, хто одержить це майно, тим самим один, без співспадкоємців, зобов'яжеться чинити священнодійства (64). Навіть більше, Сцеволи передбачають, що особа, якій у вигляді легата залишено більше, ніж дозволено одержувати без прийняття релігійних зобов'язань, має «за допомогою міді і ватів»(65) звільнити спадкоємців від зобов'язань по заповіту, оскільки в такому випадку майно це виявляється відокремленим від спадку, як коли б він взагалі не був заповіданий у вигляді легата (66).
XXI. 52. Зважаючи на цю та багато інших угод, я й питаю вас, Сцеволи, верховні понтифіки і, як я розумію, наймудріші люди: які у вас підстави прилучати до права понтифікального право цивільне? Адже вченням про цивільне право ви якоюсь мірою усуваєте понтифікальне. Бо священнодійства пов'язані з майном на підставі визначення понтифіків, а не по закону. Тому, якщо б ви були тільки понтифіками, у вас лишався б їхній авторитет. Та оскільки ви водночас є найбільшими знавцями цивільного права, то, використовуючи цю галузь знань, знущаєтесь над іншою.
Верховні понтифіки Публій Сцевола і Тіберій Корунканій, як і інші, визначили, що ті особи, які одержують стільки ж, скільки всі інші спадкоємці, повинні брати на себе обов'язок чинити священнодійства. Оце вам понтифікальне право. 53. Що додалося до нього із цивільного права? Розділ про розподіл майна складений з заувагою: слід вирахувати сто сестерціїв. Був вигаданий також спосіб звільняти майно від тягарів у вигляді священнодійств. Ну, а якщо заповідач не побажає внести цю заувагу? І ось законодавець, у даному випадку сам Муцій (у той же час і понтифік), радить цій особі прийняти майна менше, ніж те, яке лишається всім спадкоємцям. Старі законознавці говорили, що, яке б майно не було прийняте, обов'язки чинити священнодійства накладаються на того, хто прийме. Тепер ця особа від них звільняється. Але ось що не має відношення до понтифікального права і випливає безпосередньо із цивільного права: спадкоємця треба за допомогою міді і вагів звільняти від зобов'язань згідно з заповітом, і справа повинна вирішуватися так само, як коли б це майно не було заповідано у вигляді легату. Якщо тільки особа, на чию користь легат відказаний, обумовила, що майно, залишене їй згідно з заповітом, тобто гроші, належать їй внаслідок стипуляції і не [сплачені їй згідно з заповітом].
54. [Переходжу тепер до прав Манів, які вельми мудро встановлені і суворо дотримувалися нашими предками. Вони повеліли приносити померлим жертви в лютому місяці, який тоді був останнім місяцем у році. Як пише Сисена, Децим Брут, однак, робив ці жертвоприношення у грудні (бачу, що Сисена не знає причини, чому Брут не дотримався цього давнього заповіту, а також що Брут зухвало знехтував заповітами наших предків). Цей відступ Брута від звичаїв предків [мені здавався невірогідним]. Адже це була, без сумніву, вчена людина, і його близьким другом був Акцій. Але якщо давні вважали останнім місяцем лютий, то Брут, певно, вважав ним грудень. Він гадав, що принесення найбільшої жертви померлим рідним є виконанням релігійного обов'язку(67).
XXII. 55. Нарешті, місця поховання шануються настільки високо, що поховати людину поза місцями його родових священнодійств, кажуть, не дозволяє божественний закон, і в часи наших предків Авл Торкват (68) виніс таке рішення щодо Попілієвого роду. І якби наші предки не повеліли зараховувати до богів тих, хто пішов з нашого життя, то святами називалися б не «денікальні» дні [їхня назва походить від слова «пех» (смерть), оскільки вони присвячені померлим](69), а дні відпочинку, присвячені іншим небожителям. І ось наші предки постановили виконувати ці обряди в такі дні, які б не збігалися ні з особистими, ні з громадськими святами. Наше понтифікальне право в цілому (оскільки воно складне) свідчить про глибоке релігійне почуття і про повагу до обрядів. При цьому ми не повинні встановлювати, коли саме закінчиться траур сім'ї, яку відвідала смерть; які особливості жертвоприношення, коли Ларові заколюють баранів; яким чином відрізану кістку покривають землею; які права виникають після заколення свині (70); з якого часу поховання починає вважатися «гробницею» і підпадає під релігійну заборону.
56. Мені навіть здається, що найдавнішим видом поховання був той, яким у Ксенофонта користується Кір: тіло повертають землі, вмістивши і поклавши його так, немов огортають пологом матері. За таким же обрядом, як ми довідалися, в могилі, що міститься неподалік вівтаря Джерела (71), був похований наш цар Нума, а Корнеліїв рід, як відомо, аж до наших днів вдається до цього виду поховання. Після своєї перемоги Сула велів розсіяти поховані біля річки Аніо останки Гая Марія, спонуканий ненавистю, більш жорстокою, ніж та, яку йому слід було б мати, якби він був мудрий такою ж мірою, якою був лютий. 57. Либонь, із страху, що це може трапитись також і з його останками, Сула, перший із патриціїв Корнеліїв, побажав, щоб його тіло по смерті було спалене на вогні. Адже Еній пише про Публія Африканського: «Тут лежить він»(72). Це правда, оскільки «лежачими» називають тих, хто був похований. Але про «гробницю» говорять тільки після того, як вчинено всі установлені обряди і в жертву принесений кабан. І те, що тепер чинять при всякому похороні, аби тіло вважалося «відданим землі», тоді стосувалося тільки тих, чиї тіла покривала кинута на них земля. І такий звичай підтверджується понтифікальним правом. Бо, доки кістки не засипані землею, місце, де було спалено тіло, ще не перебуває під релігійною забороною. Коли ж останки засипані землею, то вони вважаються ніби відданими землі, місце відтоді називається гробницею, і тільки тоді на нього розповсюджується багато релігійних прав. Тому родину того, хто був убитий на кораблі і потім кинутий у море, Публій Муцій визнав «чистою», оскільки кістка такої людини не лежить на землі, але зобов'язав спадкоємця принести в жертву свиню: він мусив дотримуватися триденної жалоби і як спокуту заколоти свиню-самицю. Якщо людина померла в морі, перебуваючи у плаванні, то обов'язки були ті ж самі, але без спокутної жертви і днів трауру. XXIII. 58. Тепер я знаю, що говориться в понтифікальному праві, але хотів би знати, що говориться в законах.
МАРК: Дуже небагато, Тите, і, гадаю, добре відоме вам. Але все це стосується не стільки релігії, скільки правового стану гробниць. «Померлого,- говорить закон Дванадцяти таблиць,- в Місті не можна ні ховати, ні спалювати». Я гадаю, зважаючи на небезпеку пожежі. Але те, що закон додає «ні спалювати», вказує на те, що «ховають» того, чиє тіло віддають землі, а не того, чиє тіло спалюють.
АТИК: А чому ж після видання законів Дванадцяти таблиць прославлені мужі все ж були поховані в Місті?
МАРК: Я вважаю, Тите, що це були або люди, яких ще до видання цього закону за їхню чесноту вшанували,- Поплікола, Туберт (і ця перевага була по праву збережена за їхніми нащадками), або такі, як Гай Фабрицій, які були удостоєні цього за свою чесноту і звільнені від дії законів. Але якщо закон забороняє ховати в Місті, то і колегія понтифіків постановила, що на ділянці землі, яка належить державі, влаштовувати гробницю не можна. Ви знаєте храм Честі, що стоїть за Колінськими воротами. За переказом, на цьому місці колись стояв вівтар. Біля нього знайшли дощечку з написом «Честь». Це послужило приводом для дедикації цього храму. Та позаяк тут було багато гробниць, то вони були зрівняні з землею. Бо колегія встановила, що ділянка землі, яка належала державі, не може підпадати під дію приватних релігійних заборон.
59. Інші приписи Дванадцятії таблиць, що обмежують витрати на похорон і оплакування померлого, в цілому перенесені до них із законів Солона. «Понад це,- говориться там,- нічого не робити». «Могили не вирівнювати сокирою /(3)». Продовження ви знаєте. Адже ми в дитинстві вивчали закони Дванадцяти таблиць як обов'язкову пісню. Нині ніхто їх не завчає. І ось, обмеживши витрати виготовленням трьох малих хусток та пурпурової туніки і платою десятьом флейтистам, закон скасовує непомірне оплакування: «Під час похорону жінки не повинні ні дряпати собі щік, ні зойкувати (lessus)». Давні тлумачі Секст Елій і Луцій Ацілій говорили, що вони не повністю розуміють це місце, однак гадають, що «лесс» - особливий одяг для похорону. Але Луцій Елій думає, що це - якесь тужне ридання, як показує саме слово. Таке пояснення здається мені більш правильним тому, що закон Солона саме це й забороняє. Такі вказівки гідні схвалення й однаково стосуються і багатих людей, і плебсу. Це цілком згідно з природою: зі смертю майнова різниця зникає.
XXIV. 60. Закони Дванадцяти таблиць скасували й інші звичаї при похованні, які посилювали вияв горя. «Кісток померлого не слід збирати, щоб пізніше влаштувати похорон». Виняток робився для випадків смерті на війні й на чужині. Крім того, в законах говориться: що стосується змащення тіла померлого (обов'язки рабів), то воно скасовується, як і будь-яке пиття по колу. Адже це скасовується з повною підставою і не було б скасоване, якби не існувало в минулому. Обійдемо мовчанням заборону: «Хай не буде дорогого окроплення(74), ні великих вінків, ні кадильниць». Але ось свідчення того, що нагороди за заслуги поширюються і на померлих: закон велить без побоювання покладати вінок за доблесть і на останки його батька (75). І це, мені здається, тому, що на честь однієї людини нерідко кілька разів улаштовувався похорон і кілька разів постилалося ложе(76). Та ось законом було визначено, щоб і цього не робили. І оскільки в цьому законі говориться: «І хай не приносять золота», то зверніть увагу на те, з якою добротою інший закон робить застереження щодо цього: «Якщо у людини зуби поєднані з золотом, хай не буде це служити провиною». Одночасно зверніть увагу і на те, що «поховати» і «віддати на спалення» було різними поняттями.
61. Відомі ще два закони про гробниці: один із них торкається приватних домів, інший - самих гробниць. Бо коли закон забороняє «влаштовувати багаття і місце нового поховання на відстані менше шістдесяти стіп від чужого дому без згоди його власника», то це, певно, робиться, аби уникнути пожежі. <Із цих же міркувань забороняється кадити фіміам.> А коли закон забороняє, щоб «форум», тобто вестибул гробниці, «і місце похорону переходили у власність внаслідок давності» (77), то він охороняє права гробниць.
Ось це і знаходимо в Дванадцяти таблицях - у повній згоді з природою, що є для закону зразком. Інше визначається звичаєм: оголошувати про похорон, якщо він буде супроводжуватися іграми (78). Щоб при влаштовувачах похорону були акценс та ліктори. Щоб про заслуги мужів, які обіймали почесні посади, говорилось у промові на народних сходинах і щоб це супроводжувалося співом під звуки флейт, який називається «ненією». Цим словом також і греки називають скорботні співи (79).
XXV. КВІНТ: Мене тішить, що наші закони узгоджуються з природою, а мудрість наших предків мене захоплює.
МАРК: Але я хотів би, щоб дотримувалась міра як у витратах взагалі, так і у витратах на спорудження гробниць. Твоя вимога обгрунтована. Бо до яких витрат ми тут дійшли, ти, здається, зрозумів на прикладі гробниці Гая Фігула. Проте у давнину бажання влаштовувати величні гробниці було вельми малим. Це засвідчують численні приклади з минулого. А тлумачі наших законів у розділі, де наказується вилучити із прав богів Манів «витрати і оплакування», повинні зрозуміти одне: передусім треба зменшити пишність гробниць. 63. І наймудріші законодавці не залишили цього без уваги. Адже в Атенах, говорять, ще з часів Кекропа і до наших днів зберігся звичай ховати в землі - з тим, щоб після того, як рідні виконають усе належне і тіло буде засипане землею, на могилі були посіяні хлібні злаки. Це для того, аби померлий був ніби занурений до лона і надр землі і аби грунт, очищений врожаєм, принесений ним, був повернений живим. Потім відбувалося бенкетування, яке влаштовували рідні, надівши на голови вінки. В їхній присутності дозволялося говорити про заслуги померлого одну тільки правду (бо брехати вважалося блюзнірством). Так віддавали останній борг.
64. Коли пізніше, як пише [Деметрій] Фалерський, почали влаштовувати похорони, що коштували дорого і супроводжувалися голосним плачем, то це було заборонено законом Солона. Цей закон наші децемвіри майже дослівно включили до десятої таблиці своїх законів. Адже вказівки стосовно трьох хусток і багатьох дрібниць належать Солону. Про оплакування мовиться його словами достеменно: «Жінки не повинні з нагоди похоронів ні дряпати собі щік, ні чинити лементу».
XXVI. Про гробниці у Солона говориться тільки таке: «Ніхто не повинен ні руйнувати їх, ні ховати в них сторонніх людей». І встановлюється кара: «Якщо хтось,- каже закон,- осквернить, переверне, зламає гробницю (як на мене, це і є tymbos), або пам'ятник, або колону...». Але з плином часу, через пишноту гробниць, які ми можемо бачити на кераміку, законом було визначено, що «ніхто не повинен зводити гробницю, яка потребувала б праці більшої, ніж праця десяти чоловік протягом трьох днів». 65. І не покривати п тканиною чи встановлювати на ній так звані герми (80). Виголошувати промову про заслуги померлого дозволялося тільки на державних похоронах і тільки тій особі, якій це було доручено владою. Крім того, аби зменшити оплакування, було заборонено збиратися багатьом чоловікам і жінкам; адже зібрання людей посилюють горе. 66. Ось чому Пітак взагалі забороняє присутність на похоронах чужих людей. Але, знов-таки за свідченням того самого Деметрія, пишнота похорон і гробниць дійшла до такого ступеня, якого вона нині досягла в Римі. Деметрій обмежив цей звичай своїм законом. Адже тиран був, як ви знаєте, не тільки найученішим мужем, але й громадянином з величезними заслугами перед державою і мав величезний досвід турботи про співгромадян. І ось він не тільки зменшив грошові витрати, що допускалися, але і обмежив час дня, призначений для похорон: він велів, щоб померлого виносили до світанку. Визначив він і розміри споруджуваних гробниць. На могильному насипу він дозволив встановлювати тільки невелику колону висотою не більше трьох ліктів, або стіл, або чашу для узливань і доручив певному магістрату стежити за дотриманням цих приписів.
XXVII. 67. Отаке постановили твої любі атенці. Але звернімося до Платона, який доручає похоронні обряди тлумачам вимог релігії. Цього правила тримаємося і ми. Про гробниці Платон говорить таке: хай буде заборонено займати для влаштування гробниць будь-яку частину обробленої землі або землі, придатної для посіву. Але якщо якась ділянка землі за своїми особливостями придатна тільки для того, щоб на ній ховали мертвих і до того ж без збитку для живих, то саме її й слід використовувати. Що ж стосується землі, яка може приносити врожай і, ніби мати, давати нам харч, то ніхто (ні живий, ні мертвий) не повинен у нас її віднімати.
68. [Платон] забороняє зводити гробницю вищу, аніж та, яку могли б збудувати п'ятеро людей за п'ять днів, і ставити або класти камінь більшого розміру, ніж треба для того, щоб викарбувати ювілейний напис не більше ніж з чотирьох героїчних віршів, які Еній називає «довгими віршами» (81). Таким чином, стосовно гробниць ми знаємо думку також і цього видатного мужа, що визначає і допустимі витрати на похорони - від однієї до п'яти мін (82). Далі він говорить про безсмертя душ, а також про майбутнє упокоєння добрих і кару для нечестивих по смерті.
69. Мені здається, я розтлумачив вам усе, що стосується вимог релігії.
КВІНТ: Розтлумачив, брате, і притому докладно. Але продовжуй.
МАРК: Я продовжу і, оскільки ви так прагнете мене до цього спонукати, охоче це зроблю під час нашої бесіди ще сьогодні. Платон вчинив, бачу, так само, і вся його мова про закони була виголошена ним протягом одного літнього дня.
Я зроблю так само і буду говорити про магістрати. Адже саме магістратури, після встановлення релігії, більш за все зміцнюють державний лад.
АТИК: Говори ж і йди за наміченим тобою планом.
Книга: Марк Туллій Ціцерон Про закони Переклад Володимира Литвинова
ЗМІСТ
| 1. | Марк Туллій Ціцерон Про закони Переклад Володимира Литвинова |
| 2. | Книга друга 1. 1. АТИК: Оскільки ми вже достатньо... |
| 3. | Книга третя І. 1. МАРК: Отож піду, як і вирішив, за... |
| 4. | Фрагменти КНИГА ПЕРША Як всесвіт через... |
На попередню
|
|
