Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Вергілій Енеїда Переклад М.Білика

1] Турн, як побачив, що битва кривава латинів зламала,

2] Втратили дух вони, й очі усіх на ньому зупинились,

3] З нього жадають здійснить обіцянку, то сам запалився

4] Непримиренністю й гордим завзяттям. Мов лев на пунійських

5] Пастівнях, ранений тяжко у груди ловцями, до бою

6] Рветься завзято і м'язами трусить на шиї гривастій,

7] Ломить безстрашно той спис, що вбив йому в тіло злочинець,

8] З ревом вишкірює пащу криваву. Так само і в Турна

9] Лють зайнялась невгамовна у грудях. Тоді до царя він

10] Раптом озвався і так у збентеженні став говорити:

11] «Турн відкладати не буде, не мають причини ламати

12] Слово енейці нікчемні, ані договір відміняти.

13] Я виступаю назустріч. Готуй же, мій батечку, жертву,

14] Лагодь умову. Бо я або скину цією рукою

15] В Тартар дарданця, із Азії втеклого,— хай же сідає

16] Військо латинське і стежить за боєм, залізом спростую

17] Сам звинувачення спільне,— або вже нехай переможе

18] Й візьме жоною Лавінію». Але із серцем спокійним

19] Відповідає Латин: «О, юначе з душею героя,

20] Скільки в завзятті нестримному рвешся вперед ти занадто,

21] Стільки повинен я все розсудить і в турботі про тебе

22] Зважить всі випадки. Маєш ти й Давнове батьківське царство,

23] Й міст є у тебе багато, здобутих твоєю рукою,

24] Й золото є у Латина, і рад він тобі його дати.

25] Інших дівчат є в латинів багато славетного роду

26] В землях Лавренту. Дозволь же гірку тобі правду сказати,

27] Щиру, без хитрощів, ти ж її добре затям собі в серці.

28] Доньку свою ні за кого з усіх женихів я тутешніх

29] Видать не міг (про це мені люди й боги віщували).

30] Здоланий я лиш любов'ю до тебе, спорідненням кровним,

31] Жінки сумними сльозами і, узи усі перервавши,

32] Взяв наречену від зятя, за зброю вхопивсь нечестиво.

33] Бачиш ти, Турне, які з того дня мені стались пригоди,

34] Війни які, і скільки ти перший трудів перетерпів.

35] Двічі побиті у битві великій, італів надії

36] Ледве підтримать ми можемо в місті. Ще Тіброві води

37] Теплі від нашої крові, все поле кістьми забіліло.

38] Як же вертатись назад? Не безглуздя нам мислі міняє?

39] Якщо по Турновій смерті в них бачити друзів готов я,

40] Чом не кінчити війну, коли він і живий, і здоровий?

41] Що мені скажуть рідні рутули й Італії решта,

42] Якщо на смерть — згинь це слово! — послав би тебе я, що сватать

43] Доньку у мене хотів? На війні ж то усяке буває.

44] Май милосердя до батька старого, що в рідній Ардеї

45] Тужить, далеко від тебе». Проте невгамовного Турна[265]

46] Не зупинила ця мова. Ще дужче горить він, від ліків

47] Дужче хворіє. Як мова вернулась, почав говорити:

48] «Мій найдорожчий, покинь ту журбу, яку маєш за мене,

49] Дуже прошу тебе, смертю дозволь мені славу здобути.

50] Кидать списами і сіять залізо й ми вміємо, батьку,

51] Кров і від наших ударів тече. О, буде далеко

52] Мати богиня, щоб ніжно в жіночу хмарину окутать,

53] Як утікатиме він, та й самій щоб у тіні сховатись».

54] Та, боячися нового війни повороту, цариця

55] Плакала й, вмерти готова, так мовила зятю палкому:

56] «Турне, як в серці твоєму є шана якась до Амати,—

57] Цими словами гіркими тебе заклинаю: в нещасній

58] Старості нині мені ти єдина надія і захист;

59] Честь ти й держава Латина, і дому єдина підпора.

60] Лиш одного я прошу: відмовся із тевкрами битись.

61] Знай-бо, яка б тебе доля у тому бою не постигла,

62] Буде й моя вона: кину з тобою і я осоружний

63] Світ цей, не буду як бранка на зятя Енея дивитись».

64] Матері слів цих Лавінія слухає й росить сльозами

65] Щоки гарячі; палка соромливість вогняним рум'янцем

66] Личко розпалене вкрила. Немов хто багрянцем кривавим

67] Кість би слонову торкнув, або у трояндах рожевих

68] Ніжно б лілеї умить забіліли, така була барва

69] Личка дівочого. Серце у нього щемить від кохання,

70] Очі втопив у дівоче лице; і ще дужче жагою

71] Битви палає і коротко так до Амати він мовить:

72] «Мамо, коли я на Марсів завзятий двобій вирушаю,

73] Не проводжай ти сльозами мене, цим віщанням журливим,—

74] Турн все одно-бо від смерті не вільний. Ти зараз, Ідмоне,

75] Перекажи владареві фрігійському слово немиле:

76] Тільки-но виїде завтра рожева Аврора на обрій

77] У колісниці багряній, нехай не веде своїх тевкрів

78] Він на рутулів, хай рать відпочине й фрігійська й рутульська;

79] Нашою кров'ю ми долю війни вирішаймо; на тому

80] Полі обом нам дружини Лавінії треба шукати».

81] Так він промовив, і швидко додому вернувся, й, звелівши

82] Коні собі привести, аж зрадів, як до нього заржали.

83] В дарі величнім Пілумнові їх ще дала Орітія,

84] Білі, біліші від снігу, від вітру прудкіш. Довкола

85] Стали і жваві погоничі їх і, простягши долоні,

86] Груди поплескують, чешуть їм шиї гривасті. А сам він

87] Панцир вдягає на плечі, що золотом сяє й металом

88] Ьілим, а потім ще меч він бере в свої руки і щит свій; [266]

89] Червоногривий шолом і той меч, який Давнові-батьку

90] Викував бог, повелитель вогню, і у хвилях стігійських

91] Загартував ще розжарений. Списа міцного своєю

92] Дужою взяв він рукою; той спис на середині самій

93] В залі стояв, на колону могутню опертий; з аврунка

94] Актора був це трофей. Ним із силою Турн потрясає

95] й мовить: «О списе мій вірний, мойого бажання ніколи

96] Ще ти не зрадив; настала хвилина рішуча; то Актор

97] Мав тебе дужий, тепер ти у Турна в правиці. Вчини ж бо,

98] Щоб повалився у порох півмуж той фрігійський, а сильні

99] Руки мої, з нього панцир ізнявши, самого роздерли,

100] Кучері ж, звиті гарячим залізом і міррою злиті,

101] Геть забруднили». Отак він шаліє, лице облилося

102] Жаром, аж іскрами сипле, а очі вогнем розгорілись.

103] Страшно реве, наче бик, коли перший він бій починає,

104] Впреться ногами у пень і пробує гнів свій зігнати,

105] Та лиш вітрам посилає удари або розкидає

106] Купи сипкого піску, готуючись герць починати.

107] Та одночасно і грізний Еней, у Венериній зброї,

108] Запал до бою в собі нагнітає й роз'ятрює гнів свій,

109] Радий, що може таким договором війну закінчити.

110] Друзів він тим потішає своїх і сумного Іула,

111] Страхом повитого, і про свою їм нагадує долю,

112] Каже мужам занести його згоду Латину цареві,

113] Певного миру умови від нього йому пред'явити.

114] Вранці, лиш заграва рання верхів'я гірські золотити

115] Світлом взялася, а з глибу морського вже сонячні коні

116] Вийшли і з ніздрів, угору піднятих, сипнули промінням,—

117] Тут же, під мурами міста великого, міряли поле

118] Й підготовляли для бою й рутули, і тевкри і ватру

119] В самій середині, й спільним богам вівтарі із дернини;

120] Воду несли і вогонь, а на них фартухи пурпурові

121] й зелень на скронях. Із брами густими спливають рядами

122] Збройні авзонські полки. А з противного боку троянське

123] Військо й тірренське, всілякого роду, озброєні, наче

124] Грізний їх Марс викликає до бою. Поміж тисячами,

125] Сяючи золотом та багрецем, їх вожді пробігають.

126] Був тут Мнестей, Ассарака нащадок, хоробрий Азілас,

127] Славний був витязь комонний Мессап, покоління нептунське.

128] Знак лиш дали, і кожен зайняв своє місце. Вбивають

129] Ратища в землю й щити опирають. Цікаве жіноцтво

130] Вибігло й чернь безборонна, і древні діди теж обсіли

131] Башти й покрівлі домів, інші товпляться в брамах високих. [267]

132] Зверху гори, яка нині Альбанською зветься,— тоді ще

133] Ймення не мала, ні слави й хвали,— в тому часі Юнона,

134] Все оглядаючи перед собою, на поле дивилась.

135] Бачила там і лаврентів ряди, і троянців загони,

136] Й місто Латина. Богиня до Турна сестри, теж богині,

137] Що під опікою в неї озера і ріки шумливі

138] (Сам бог Юпітер її наділив, ефіру владика,

139] Честю цією за те, що забрав її цноту дівочу),

140] Так промовляє: «Німфо, окрасо річок, наймиліша

141] Серцю моєму, ти знаєш про те, що з усіх латинянок,

142] Тих, що в Юпітера, духом великого, мали невдячне

143] Ложе, тебе я єдину взяла і з охотою в небі

144] Місце дала тобі. Знай же про біль твій, щоб ти не жалілась

145] Потім на мене, Ютурно. Лиш поки здавалось, що доля

146] Лагідна й парки на те дозволяють, щоб справи латинські

147] Добре стояли, я Турна і мури твої боронила.

148] Нині я бачу, що цей молодець на зустріч невірній

149] Долі іде, що день парок і сила ворожа вже близько.

150] Я на цю битву й на ці договори не можу дивитись.

151] Ти, якщо маєш відвагу що вдіять для брата, то швидко

152] Йди туди, так і належить сестрі. Але, може, ще прийдуть

153] Кращі часи для нещасних». Заледве сказала слова ті,

154] Сльози рясні у Ютурни з очей полилися. Без ліку

155] Б є кулаками себе вона в груди свої благородні.

156] «Це не на сльози пора,— їй Сатурнова донька Юнона

157] Каже,— йди швидше і брата рятуй, якщо можна, від смерті,

158] Може, війну ще продовжиш, укладений договір зірвеш.

159] Я тобі раджу, відважся». Дала настанови й лишила

160] В сумніві, дуже схвильовану, з раною в серці, у смутку.

161] Ідуть тим часом царі. Премогутню особу Латина

162] Четверо коней везуть; оздобою скроней у нього —

163] Променів двічі по шість золотих, а це доказ, що Сонце —

164] Предок його. Турн парою білих на повозі їде

165] И широколезими має списами двома. З того боку

166] Ьатько Еней — цей початок всього покоління народу

167] Римського — зоряним сяє щитом, світить зброєю неба;

168] Поряд — Асканій, ця друга надія великого Риму.

169] З табору вийшли; і жрець в білій шаті пригнав щетинясту

170] Свинку, й ягницю вовнисту до ватри жертовної гонить.

171] Всі, повертаючи очі до сонця ясного, що сходить,

172] З рук обсипають крупами солоними жертву, мечами

173] Кінчики шерсті з чола цих тварин обтинають і ватру

174] З жертвенних чаш поливають. Тоді витягає із піхов [268]

175] Меч свій побожний Еней і таке до богів шле благання:

176] «Сонцю і Земле, за вас стільки горя устиг я зазнати,

177] Свідками будьте молитви моєї, і ти, всемогутній

178] Батьку, і ти, його вірна дружино, Сатурнова донько,

179] Будь ласкавіша, володарко неба, до мене, й ти, Марсе,

180] Батьку преславний, що війнами з волі своєї керуєш.

181] Вас я, джерела й річки, закликаю і всі, скільки є вас,

182] Сили божисті високого неба і сині морської!

183] Все ж, як мене Турн авзонський в двобої тепер переможе,

184] Вийти повинні подолані в місто Евандра. З земель цих

185] Вийде й Іул; хай потім ніколи енейці не сміють

186] Напади збройно чинити й пустошити ці володіння.

187] А коли нашого Марса до нас Перемога прихилить,—

188] Скорше я так сподіваюсь, хай божа така буде воля,—

189] Не накажу я, щоб піддані тевкрам були італійці,

190] Й царства для себе не прагну. Тоді хай обидва народи,

191] Жоден не здоланий, злучаться разом, на рівних началах.

192] Дам лиш обряди й богів, а зброя Латинові-тестю

193] Й влада хай тестю належить. Столицю для мене збудують

194] Тевкри, і назву Лавінія дасть їй». Еней так промовив.

195] Зараз по ньому Латин, правицю до зір простягнувши

196] Й очі до неба підносячи, так говорить починає:

197] «Я присягаюсь, Енею, так само землею і морем,

198] Й зорями, й дітьми Латони, й дволикого Януса ім'ям,

199] Силами божими й храмом святим невблаганного Діта,—

200] Батько, що громом союзи освячує, хай це почує.

201] Руку кладу на жертовник, боги і цей жар мені свідки,—

202] Зірвано мир і союз італійський не буде повіки.

203] Доля яка не була б, жодна сила не змінить моєї

204] Волі ніколи, хоча б затопило потопом всю землю,

205] Хоч провалилося б небо у Тартар. Так, як цей скіпетр,—

206] Він-бо, до речі, тримав своє берло в правиці,— ніколи

207] Віття зеленого з себе не пустить і тіні не кине

208] З часу, як в лісі від пня його стято і він під залізом,

209] Бідний, гілля — своїх рук — і листя — волосся — позбувся.

210] Деревом був він, а нині митцева рука його вбрала

211] В мідну оздобу й латинським батькам віддала, щоб носили».

212] Цими словами вони закріпляли свої договори,

213] Знаттю оточені. Стали тоді за обрядом тварини

214] Різать над жаром і нутрощі їм ще живим виривати,

215] І на жертовники ставили посуд, наповнений ними.

216] Все ж той двобій ще з початку здавався рутулам нерівним,

217] Тим-то чуттями всілякими їхні серця хвилювались;

218] Надто ж тепер, як побачили зблизька, що сили тут різні. [269]

219] Страх цей підсилив і Турн, що вбік відійшов і смиренно

220] Шану віддав олтарю, свої очі додолу спустивши;

221] Щоки запалися в нього і постать юнацька ослабла.

222] Бачить Ютурна-сестра, що те хвилювання народу

223] Дужче росте, починає мінятись, і падає настрій,—

224] Втиснулась межи ряди, у середину, постать Камерта

225] Взявши на себе. Він з предків своїх був славетного роду,

226] Славен хоробрістю батька і сам у боях заповзятий.

227] Входить вона у середину, цілі своєї свідома,—

228] Сіє між воями вісті всілякі і так промовляє:

229] «Як вам не сором, рутули, за стільки таких ось героїв

230] Слать одного на загибель? Чи силою й кількістю, може,

231] Ми їм не рівня? Ось тут всі троянці, а з ними аркадці

232] Й лави етрусків, що з Турном змагатись їм доля судила.

233] Як доведеться нам битись, то їх лише стільки, що ледве

234] Вистачить в битві на нас вполовину. Він, справді, по смерті

235] Сяде між тими богами, яких вівтарям посвятився,

236] Виросте в славі і житиме вічно в устах свого люду;

237] Ми ж батьківщину загубим зате і змушені будем

238] Гордим служить владарям, ми, що тут на полях так вигідно

239] Розташувались». Від мови цієї юнацькі все дужче

240] Й дужче уми гарячаться, вже ремствують всі між рядами.

241] У лаврентійців, також і латинців міняється настрій.

242] Ті, що кінця сподівались війні і вбачали у тому

243] Свій порятунок, вже рвуться до бою, і прагнуть умову

244] Ту скасувати, і Турна недолі усі співчувають.

245] Ще додає їм щось більше Ютурна й з високого неба

246] Знак посилає, що жоден сильніше від нього не зрушив

247] Так італійських сердець і не звів їх оманним видінням:

248] Жовтий орел-бо Юпітера, в сонце рожеве злетівши,

249] Птиць надбережних зігнав цілу зграю, гучну і крилату.

250] Раптом спустився на хвилі, поганець, вхопивши у кігті

251] Лебедя дужого. Пильно зорять італійці: всі птахи

252] З криком вернулись з утечі — невидане диво! — й повітря

253] Крилами вщент затемнили, мов хмара, і ворога гонять,

254] Поки не здався він силі й, самим тягарем утомившись,

255] Випустив здобич із кігтів у річку і в хмарі сховався.

256] Гучно тоді всі рутули знак віщий вітають, до бою

257] Руки випрямлюють. Перший Толумній-авгур тоді мовив:

258] «Це було саме оте, чого часто в обітах просив я,

259] Це віщування приймаю, боги його нам посилають.

260] Тож під моїм усі проводом зброю беріте, нещасні,

261] Ви, яких зайда поганий війною лякає, як птахів

262] Тих слабосилих, і нищить насиллями вам узбережжя.

263] Скоро втече він на море глибоке і з вітром помчиться, [270]

264] Станьте лиш ви однодушно у лави густі і цареві,

265] Взятому в вас, допомогу подайте». Слова ці сказавши,

266] Вибіг вперед він і списа з розгону на ворога кинув;

267] Свиснув той спис і в льоті розрізав повітря. Це сталось

268] Миттю; і миттю крик величезний зчинився, змішались

269] Всі їх ряди, всі серця запалилися в тім хвилюванні.

270] Спис той вдаряє туди, де навпроти у лавах ворожих

271] Дев'ять стояло братів, надзвичайно красивих; зродила

272] Вірна їх жінка єдина, тірренка, Гілліпу-аркадцю.

273] З них одному (це прегарний юнак був, у зброї блискучій)

274] Саме в тім місці, де золотом шитий вперізує ремінь,

275] Там, де під боком кінці два придержує пряжка, пробило

276] Ребра й на жовтий пісок повалило. Загін кинувсь братній,

277] Хлопці завзяті, розпалені жалем, схопили раптово

278] З піхов мечі, підіймають списи й вирушають наосліп.

279] З другого боку побігли ряди лаврентійські, а звідти

280] Ринуть троянці, мов повідь нестримна, а там агілліни,

281] З ними аркадці у зброї барвистій. Одне лиш бажання

282] Всіх огорнуло — зустрітися збройно. Розкинули зовсім

283] Всі олтарі, і всіляке знаряддя летить ураганом

284] Аж попід небо, йде дощ із заліза; а там прибирають

285] Вогнища й посуд. Латин утікає й богів із собою

286] Всіх забирає, що їх, не уклавши союзу, зганьбили.

287] Інші вози запрягають, ще інші —- стрибають на коней,

288] Битись готові й мечі повиймавши. Мессап же бажає

289] Договір цей розірвати, тому на тірренця Авлеста —

290] Той був царем і мав царську відзнаку — конем напирає

291] Прямо на нього. А той, відступаючи, впав нещасливо,

292] Та на олтар, що був ззаду, зваливсь головою й плечима.

293] Просить пощади, нещасний. Мессап же тієї ж хвилини

294] Спис свій, мов сволок великий, згори із коня заганяє

295] Глибоко в нього і так промовляє: «Своє він вже має!

296] Це одна з кращих богам буде жертва». Сюди італійці

297] Збіглись громадою, зброю стягнули ще з теплого тіла.

298] Тут Коріней захопив з вівтаря головню розжарілу

299] Й з неї вогнем обсмалив обличчя в Ебуза, що ладивсь

300] Вдарить його. Борода загорілася буйна в троянця,

301] Чад розійшовся з горіння. Він зараз стрибнув і рукою

302] Лівою ворога, що розгубився, вхопив за чуприну,

303] Гне його ниць і колінами тисне додолу, і гострий

304] Меч заганяє під ребра. Там меч простягнув Подалірій,

305] Альса бажаючи вбить, пастуха, що у перших був лавах.

306] Альс же сокирою зразу розсік від чола все обличчя

307] До підборіддя йому, і кров'ю, що хлинула з рани,

308] Ворогу тіло й озброєння все водночас орошає. [271]

309] Спокій того огорнув непорушний, заснув він залізним

310] Сном, і тьма навік-віки закрила ясні йому очі.

311] Благочестивий Еней, безборонну простягти правицю

312] Й знявши шолом з голови, своїм голосом дужим закликав:

313] «Гей, ви куди біжите, який знову тут розбрат зчинився?

314] Стримайте гнів свій, ми договір склали і миру умови

315] Стверджені вже. Я один маю право боротися збройно,

316] Отже, дозвольте мені ви й не бійтесь, рукою твердою

317] Згоду скріплю я,— жертва ця Турном мені завинила».

318] В мить ту, як він говорив це і так їм пояснював справу,

319] З свистом крилата стріла прилетіла і вцілила мужа.

320] І невідомо, з якої руки вона вийшла, чи, може,

321] З вихром яким долетіла, хто дав таку славу рутулам,

322] Випадок простий, чи бог який, може. Непам'ять закрила

323] Славу велику тієї пригоди, й ніхто не хвалився

324] Потім, що він заподіяв Енеєві рану. Побачив

325] Турн, що Еней уступає з рядів бойових, і вожді всі

326] Тут розгубились, і в нього надія вогнем спалахнула.

327] Коней і зброї жадає, на повіз вискакує гордо,

328] Й, віжки тримаючи, мчить, і багато хоробрих героїв

329] Шле на той світ, півживими багато волочить, і трощить

330] Повозом все, і списами, у втечі здобутими, мече.

331] Так, розгулявшись над водами зимного Гебру, кривавий

332] Марс гуркоче щитом, учиняючи битву, і гонить

333] Коней, ті ж швидше за Нота й Зефіра несуться по полю,—

334] Стогне, копитами бита, Фракії дальня країна,

335] Й божі супутники з чорним обличчям гасають навколо —

336] Жах, і Підступ, і Гнів. Отак же і Турн, запалившись,

337] Коней, паруючих потом, крізь січу жене по ворожих

338] Трупах, що смерть прийняли жалюгідну, і з глумом толочить.

339] Бистрі копита росою кривавою бризкають рясно,

340] Кров'ю просякнутий місять пісок у гонитві шаленій.

341] Смерті віддав він Стенела й Таміра із Фолем, ізблизька

342] Двох цих убивши, а третього здалека вцілив. Так само

343] З віддалі вбив двох Імбраса синів — і Лада, і Главка;

344] В Лікії виховав сам їх Імбрас, дав однакову зброю,

345] Чи то боротися пішими в битві, чи верхи з вітрами

346] Йти в перегони. Мчить в битву Евмед уже з другого боку,

347] В війнах славетний боєць, нащадок старого Долона;

348] Ймення по дідові мав він, по батькові силу і мужність.

349] Батько його, ішовши розвідником в табір данайський,

350] Повіз Пеліда за це зажадать в нагороду наваживсь;

351] Іншу за сміле бажання Тідід йому дав нагороду —

352] Більше ніколи йому не захочеться коней Ахілла. [272]

353] Здалека Турн, його в чистім побачивши полі, відразу

354] З віддалі списом легким аж до нього досяг і затримав

355] Повіз двокінний; зіскакує він з колісниці, й підходить

356] До півживого — упав той на землю,— й ногою на шию

357] Став, і з правиці його вихоплює меч полум'яний,

358] Глибоко в горло вганяє і так промовляє до нього:

359] «Лежачи міряй, троянче, Гесперії ниви, що взяти

360] Мав ти війною! Така нагорода усім, що посміли

361] Збройно на мене напасти,— міста вони так закладають».

362] Шле він йому в товариство Асбіта — пробив його списом,—

363] І Сібаріса, й Хлорея, й Дарета, за ним Терсілоха,

364] Далі й Тімета, що скинув з хребта його кінь норовистий.

365] Наче едонський Борей по глибинах Егейського моря

366] Гучно повіє, і там, де вітри напирають і хвилі

367] Котяться до узбережжя, а хмари тікають із неба,

368] Так перед Турном, куди б не звернувся, ряди відступають.

369] Гонить його й самого той розгін, так що спереду вітер,

370] Взустріч вдаряючи, чуб на шоломі йому розвіває.

371] Стерпіть такого розгону й навальної буйності тої

372] Довше не може Фегей, до повоза кинувсь, рукою

373] Правою кінську хапає вузду при запіненім роті

374] І завертає розігнані коні. Повис він на дишлі

375] Й тягнеться так, а спис його вістрям широким сягає,

376] Перебиває там панцир подвійний, де він відслонився,

377] Й дряпає тіло йому. Він же щит перед себе поставив,

378] Вийняв кинджал і кинувсь на ворога, щоб рятуватись.

379] Але як колесо й вісь у розгоні його зачепили

380] І стрімголов повалили на землю, то Турн, налетівши,

381] Голову поміж шоломом і верхнім панцира краєм

382] Легко мечем відрубав, на піску залишаючи тулуб.

383] В час той, як смерть розсівав над рівнинами Турн переможний,

384] Вірний Ахат, і Мнестей, і з ними Асканій Енея,

385] Кров'ю облитого, в табір приводять, а він за собою

386] Ноги заледве волік, підпираючись списом довжезним.

387] В люті стрілу він заломану пробує видобуть з рани

388] й просить, щоб, як тільки можна, скоріш подали йому поміч,

389] Щоб розтяли йому рану мечем і до глибу розкрили

390] Сховок стріли і щоб знову негайно пустили до бою.

391] Вже десь знайшовся Япіг, син Іаса, з усіх наймиліший

392] Фебові, й той, в превеликій до нього любові, умінням

393] Обдарував його радо своїм, давши дар віщування,

394] й гру на кіфарі, і стріли швидкі. Щоб продовжити далі

395] Батькові дні його віку останні, він вирішив силу

396] Зілля і вміння лікарське пізнати і тихій, без слави, [273]

397] Праці віддатись. Еней, зіпершись на спис величезний,

398] Стогнучи тяжко, стояв. Юнаки позбігались до нього,

399] Був біля нього й Іул посмутнілий. Але їхні сльози

400] Не зворушили його. А старець тим часом, напнувши

401] Й підперезавши свій плащ за звичаєм давнім пеонським,

402] Довго рукою цілющою й Фебовим зіллям могутнім

403] Пильно трудивсь, і марно стрілу правицею в рані

404] Він ворушив, і сильними марно старався кліщами

405] Вістря вхопить — не щастило ніяк. Аполлон не схотів-бо

406] В поміч прийти. А в битві на полі чимраз жахливіше,

407] Ближче все й ближче нещастя, туман уже небо вкриває,

408] Видно вже вершників близько, і стріли густим уже градом

409] Сиплються в табір. Вже неба сягають розпачливі крики

410] Тих, що бороняться, й тих, що в завзятім бою загибають.

411] Врешті, Венера, зворушена горем таким надаремним

412] Сина свого, ясенець із крітської Іди зриває,

413] Що соковитим вкривається листям і цвітом багряним.

414] Знають те листя і дикі козулі, як стріли крилаті

415] Вб'ються в хребет їм. Венера його принесла, заховавши

416] В темній хмарині обличчя, й заправила в чаші блискучій

417] Воду цим зіллям таємно, щоб силу їй дать лікувальну,

418] Соків іще додала, і амброзії капель цілющих,

419] І панацеї, пахучої масті. Тією водою

420] Рану, нічого не знаючи, миє Япіг довголітній.

421] Раптом весь біль із тіла зникає, й затрималась кров десь

422] В рані глибокій. Стріла без чиєїсь тоді допомоги

423] Йде за рукою й сама випадає. І знов йому давні

424] Сили вернулися. «Мужеві зброю чимшвидше подайте,

425] Чом стоїте так?» — гукає Япіг і завзяття до бою

426] Перший йому додає: «Не людська в тому сила, Енею,

427] І не лікарське уміння, й не руки мої тобі поміч

428] Цю подають; діє вища тут сила якась божественна

429] Й шле на ще більше тебе вона діло!» Він, жадібний бою,

430] Зараз литки в золоті наголінники сильно обвивши,

431] Ждати вже довше не хоче, вимахує списом. Як панцир

432] Був уже в нього на плечах і щит його звичний при боці,

433] В зброї увесь, він Асканія, щиро обнявши, голубить,

434] Палко цілує його з-під шолома і так промовляє:

435] «Доблесті, хлопче, і праці тяжкої від мене учися,

436] Щастя ж — від інших. Правиця моя у боях цих для тебе

437] Захистом буде і до нагород приведе до великих.

438] Запам'ятай же тепер,— як досягнеш дозрілого віку

439] Й приклади близьких згадаєш, і те хай в душі твоїй встане,

440] Що показав тобі батько Еней і Гектор, твій дядько». [274]

441] Так промовляє могутній герой і виходить із брами,

442] Й списом в руці потрясає великим; Антей із Мнестеєм

443] Тиснуться вслід, вся громада велика, лишаючи табір,

444] Струменем рине. Пил очі засліплює, бита ногами

445] Стогне земля. І побачив їх Турн, як навпроти із валу

446] Сходили; бачать авзонці, і трепет холодний пройняв їх

447] Аж до кісток. А найперша з латинів Ютурна, почувши

448] І розпізнавши той гул бойовий, стала з страху тікати.

449] Він же по полю, як вихор, летить і веде за собою

450] Чорну від куряви рать. Часом так до землі крізь сузір'я

451] Хмари ввірвуться, і йде хуртовина із повного моря

452] Прямо на сушу, і серце давно в хліборобів нещасних

453] Передчуває те все і щемить; а лихі буревії

454] Ліс вивертають і засіви стелють, все нищать довкола;

455] Шум перед тим ураганом вітри аж на берег доносять.

456] Так і ретейський вожай свій виводить загін на вороже

457] Військо, що вийшло навпроти; ідуть вони муж коло мужа

458] В лавах густих. Тімбрей вбив мечем Озіріда страшного,

459] Вбив і Архета Мнестей, Епулона Ахат, а Уфента

460] Вбив Гіант; ще й Толумній загинув, віщун, той, що перший

461] Кинув свій спис у ряди ворогів. І жахливий до неба

462] Крик залунав; рутули, до втечі звернувшись на полі,

463] Так утікали, що курява встала за ними. Не хоче

464] Навіть тікаючих бити Еней, ні на тих нападати,

465] Що в рукопашну ідуть, ні на тих, що на віддалі спритно

466] Кидають списи; він тільки в цій куряві темній шукає

467] Турна, за ним лише стежить і з ним лиш боротись бажає.

468] Саме цього боячись героїня Ютурна найбільше,

469] Раптом Метіска, погонича Турна, додолу скидає,

470] Вирвавши віжки у нього, й лишає його, й коли з дишлем

471] Він покотився, сама його місце займає й керує,

472] Віжки хвилясті вхопивши до рук і узявши в Метіска

473] Голос, і вигляд, і зброю. Як ластівка чорна влітає

474] Десь на подвір'я велике господаря можного й пурха

475] Скрізь по високій світлиці, шукаючи корму скупого,

476] Щоб прокормити крикливе гніздо, й то в просторих щебече

477] Портиках, то над басейном,— так само Ютурна женеться

478] Кіньми поміж ворогами й на бистрій своїй колісниці

479] осе облітає й то тут, а то там тріумфуючим брата

480] Виявить, але до бою його допустити не хоче,

481] Лиш манівцями далеко літає. Еней же так само

482] З Другого боку зважає на витівки ті й не спускає

483] Мужа з очей, і його в розмаїтій рядів мішанині

484] Голосно кличе. І скільки на ворога оком не кидав

485] І перейнять на бігу не старався він коні крилаті, [275]

486] Стільки ж і повіз вертала Ютурна. І що тут робити?

487] Лютість у серці даремно у нього кипить, і безладно

488] Журні думки в'ялять йому мозок. Мессап легконогий,

489] Випадком мавши в лівиці два списи, залізом окуті,

490] Раптом націливсь одним з них і в нього упевнено кинув.

491] Втримавсь Еней і, прикрившись щитом, схиливсь на коліно.

492] Спис, проте, в леті вершечок шолома відбив і відкраяв

493] Гребінь у воїна. Гнівом він зразу скипів, як угледів

494] Підступ довкола й побачив, що Турнові коні тікають

495] Із колісницею, й щиро взивав він до свідків, що згоду

496] Зламано,— і до Юпітера, й до вівтарів він звертався.

497] Врешті, до бою рушає в середину саму,— й сприяє

498] Марс йому в цім,— і страшну, без розбору, тоді різанину

499] Чинить і гніву своєму вже віжки цілком попускає.

500] Хто ж із богів ті страхіття мені оспіває, й жахливе

501] Кровопролиття, й загибель героїв по цілому полю,

502] Що заподіяв то Турн її сам, то володар троянський?

503] Але невже побажав ти, Юпітере, щоб між собою

504] Бились народи, що в вічному мирі їм жить подобало?

505] Довго не гаючись, з розмаху зразу ж рутула Сукрона —

506] Перший цей бій був, що тевкрам дозволив устояти в полі,—

507] Вдарив Еней поміж ребра, де смерть досягає найшвидше,

508] Й немилосердний свій меч заганяє в самісінькі груди.

509] Турн же Аміка скидає з коня, й, підійшовши, вбиває

510] Списом, а брата Діора мечем, і обом відтинає

511] Голови, й, кров'ю омиті, чіпляє обидві на повіз.

512] Той убиває Талона, й Таная, й героя Цетега,

513] Трьох їх кладе він в одному бою, ще й сумного Оніта,—

514] Це Ехіонів нащадок, а мати його — Перідія.

515] Цей убиває лікійських братів із землі Аполлона

516] І юнака, що даремно ненавидів війни, Менета,

517] Родом з Аркадії, а ремеслом було в нього рибальство

518] Над узбережжями рибної Лерни. Була там у нього

519] Вбога хатина, не знав він, сердешний, високих порогів,

520] Батько на найманім полі орав. Мов пожар, що огорне

521] Висохлий ліс з двох боків, і тріщить в нім галуззя лаврове,

522] Чи як в стремлінні швидкому з гірських верховин у долину

523] З клекотом спінені ріки біжать і на власній дорозі

524] Нищать усе і руйнують,— так само, з не меншим розгоном

525] Турн і Еней розгулялись у бої. І гнівом палає

526] В кожного серце, аж рве йому груди, що зроду не знають,

527] Як то подоланим бути, й тепер, що є сили, на рани

528] Рвуться. Муррана, що рід від царів латинських виводив,

529] З діда і прадіда кожне в тім роді ім'я було царське, [276]

530] З повозу вбив сам Еней, великий пославши на нього

531] Скелі відламок, і сторчголов кинув його він на землю.

532] Той під ярмо і під упряж упав, і по ньому проїхав

533] Повіз, і в бігу копитами коні його потоптали,

534] З пам'яті те упустивши, що він їх хазяїн. А Гілла,

535] Що безугавно гасав і бундючно хваливсь, перестрінув

536] Турн і списа у скроні встромив йому, золотом криті,—

537] Вгруз він у мозок йому крізь шолом. І тебе, наймужніший

538] З греків Кретею, правиця твоя не спасла перед Турном.

539] Не захистили й Купенка боги, як Еней появився.

540] Груди свої він під спис, окутий залізом, підставив,—

541] Й щит не поміг йому мідний, сердезі. Еоле, й тебе ж бо

542] Бачило поле Лаврента, як падав в бою ти й далеко

543] Землю прикрив своїм трупом; ти впав, хоч полки арголійські

544] Не подолали тебе, і навіть Ахілл не звитяжив,

545] Той, що Пріамове царство розбив. Тут чекала на тебе

546] Смерть; там, у Лірні під їдою, дім твій стоїть величавий,

547] А в лаврентійській країні могила. Врешті, війська всі

548] Стрілися тут у бою, як дарданські, так і латинські.

549] Тут і Мнестей, і завзятий Серест, і Мессап був, приборкач

550] Коней, і мужній Азілас, й етруські фаланги, були тут

551] І аркадійські Евандра полки. І на що кому сила

552] Лиш дозволяє, так бореться кожний герой сам за себе;

553] Тут ні перерви нема, ні спочинку, кипить бій великий.

554] Тут саме мати-красуня Енеєві думку послала,

555] Зараз щоб якнайскоріше до мурів ішов і на місто

556] Військо своє скерував і заколот вніс між латинян

557] Нападом бистрим. І от між рядами він Турна шукає,

558] Водить очима наоколо й бачить, що місто спокійне

559] І не зачеплене боєм. І задум ще більшої битви

560] Перед очима його виринає: Мнестея, й Сергеста

561] Кличе до себе, й Сереста хороброго, трьох полководців,

562] З ними виходить на горб, а за ними підходить і решта

563] Воїнів-тевкрів, але ні списів, ні щитів, хоч як тісно,

564] Не відкладають. І тут на високім горбі поміж ними

565] Мовить Еней: «Негайно виконуйте те, що скажу я.

566] З нами Юпітер сьогодні. Ніхто не наважся баритись

567] В цьому для всіх несподіванім ділі. Я місто сьогодні

568] Знищу, причину війни, саме серце держави Латина

569] З димом пущу, із землею зрівняю високі будівлі,

570] Як не захочуть підданцями бути й, покорені, завжди

571] Бути слухняними. Маю чекати я, поки захоче

572] Турн воювати із нами й, побитий, знов бій починати? [277]

573] Тут, громадяни, війни проклятущої корінь і доля.

574] Факели дайте й вогнем примусьте додержати слова».

575] Так промовляє, і всі в перегони, в строю клиновиднім,

576] Збитою лавою ринуть до мурів. Знайшли десь драбини

577] Раптом, вогонь десь з'явився ту ж хвилю. Одні добігають

578] Вже аж до брам і вбивають там перших, які нагодились,

579] Кидають інші списи і стрілами небо закрили.

580] Перший Еней між всіма до мурів простиг свою руку,

581] Й голосом дужим вину на Латина складає, і кличе

582] В свідки безсмертних богів, що вдруге він змушений битись,

583] Знов вороги італійці, що договір другий зірвали.

584] Між громадянами, страхом пройнятими, розбрат зчинився.

585] Тож одні радять відсунути засуви, брами відкрити

586] Перед дарданами й тягнуть самого царя аж під мури,

587] Інші беруться за зброю і мури біжать боронити.

588] Так-то пастух, який бджоли знайшов десь у скелі шпаристій,

589] Димом гризучим підкурить, вони ж, боячися за власну

590] Долю, розлазяться скрізь по восковому табору швидко

591] Й люто дзижчать, а чад по їх житлу розходиться чорний,

592] Глухо гуде тоді в скелі, і дим аж під небо несеться.

593] Ще одно горе спіткало бездольних латинян, що місто

594] Все до живого наповнило смутком. Як тільки цариця

595] Глянула з даху оселі, що ворог вже тут і займає

596] Мури, і вже над домами літають вогні, і не видно

597] Жодних рутульських рядів, і Турна немає із військом,—

598] Раптом здалось їй, сердешній, що в битві юнак вже загинув;

599] І, збожеволівши з болю, кричить, що всьому вона винна,

600] В ній-бо причина всього, і лихо все вийшло від неї.

601] Довго вона так голосить в тяжкім нерозвійному смутку,

602] Рве на собі свої шати багряні, умерти готова,—

603] Й високо зашморг під сволоком в'яже і гине нужденно.

604] Тільки-но вчули це горе латинські жінки безталанні,

605] Першою коси русяві свої Лавінія-донька

606] Рвать почала і лиця рожеві свої роздирати.

607] Стогін лунає з оселі, й навколо юрба шаленіє.

608] Чутка страшна розійшлася по місту, і всі занепали

609] Духом. Надходить Латин, одіння своє розірвавши,—

610] Вбили нещасного доля дружини й столиці руїна.

611] Голову пилом бруднить він свою, оскверняє сивизну,

612] Сильно винує себе, що дарданця Енея раніше

613] Він не прийняв і зятем своїм не назвав добровільно. [278]

614] Турн же тим часом, воюючи в полі далекім, щоразу

615] Менше тікаючих гонить, все слабшає в нього завзяття;

616] Коней утомлених швидкість чимраз його менше втішає.

617] Вітер несе йому крики з сліпим перемішані жахом.

618] Насторожив свої вуха і чує він з міста непевний

619] Клекіт і шум невеселий. «Ой горе! Яка-то жалоба

620] Мури міські стурбувала і що це за крики до мене

621] З міста сюди долітають?» Отак він промовив до себе

622] й, віжки міцніш натягнувши, ураз зупинивсь безпорадний.

623] Тут-то сестра, що Метіска, погонича, постать прибрала

624] Та керувала і кіньми, і віжками, й повозом, стала

625] Так промовляти до нього: «Відціль ми на плем'я троянське

626] Вдаримо, Турне, де шлях нам звитяга вказала, а там є

627] Інші, які оборонять покрівлі свої власноручно.

628] Там нападає Еней на італів і з ними воює,

629] Ми ж з цього напряму тевкрам завдаймо жорстоких ударів,—

630] Ти з цього бою не підеш, згубивши людей або славу».

631] Турн їй на це:

632] «Сестро, давно я пізнав, що ти хитро умову зірвала

633] Й перша в бої ці вмішалась, та марний обман твій, богине;

634] Хто ж тебе слав із Олімпу й трудів заповів тобі стільки?

635] Чи щоб жахливу ти бачила смерть безталанного брата?

636] Що тепер діять і як нам велить рятуватися доля?

637] Бачив на власні я очі Муррана,— а більшого друга

638] В мене немає,— як кликав мене він на поміч, великий,—

639] Муж той сконав від великої рани. Загинув, сердега,

640] Там і Уфент, ганьби щоб не бачити нашої,— тевкри

641] Тіло забрали і зброю його. Хай домівки руйнують?

642] Ще лиш бракує цього. Чи правиця моя не докаже,

643] Що помиляється Дранк? Чи, може, втечу тепер звідси,

644] Й свідком ще буде земля ця, як Турн утікає? Чи дуже

645] Тяжко вмирати? Батьків моїх духи, ох, будьте до мене

646] Ви хоч прихильні, як з неба боги вже такі не ласкаві.

647] Чистою з вами душею з'єднаюсь без цеї провини;

648] Не покажуся ніколи негідним батьків моїх славних».

649] Ледве промовив це, Сак над'їжджає крізь військо вороже,

650] Кінь його піною вкритий, стрілою ворожою тяжко

651] Зранений вид; він влетів і по імені Турна благає:

652] «Турне, одна лиш надія в тобі,— над своїми ти зглянься!

653] Все, наче грім, розбиває Еней і загрожує збройно

654] Замки італів найвищі в руїну усі обернути.

655] Вже смолоскипи летять на покрівлі; дотебе обличчя

656] Й очі до тебе звертають латини; не відає навіть

657] Сам цар Латин, кого з вас обрати за зятя, союзом [279]

658] З ким поєднатись. А ще, на добавок до того, цариця,

659] Що найвірніша була тобі, руки на себе наклала

660] Й, пойнята страхом, втекла з цього світу. А там при воротях

661] Сам лиш Мессап і завзятий Атінас повздержують наступ.

662] Лавами їх вороги навкруг обступили густими,

663] Вістрями їжиться нива залізна. Ти ж в травах порожніх

664] Крутишся возом». Картина оця, така різнорідна,

665] Аж приголомшила Турна, і, дивлячись вдаль непорушно,

666] Мовчки стояв він. Все разом у серці однім вирувало —

667] Сором великий, і змішане з смутком безраддя, й кохання,

668] Що так шалено у грудях буяло, й свідомість одваги.

669] Щойно розвіялась мла, і до світла вернувсь його розум,

670] Очі палаючі він до мурів тоді повертає

671] З серцем тривожним і, ставши на повіз, на місто велике

672] Дивиться пильно. Під небо там знявся пожар, цілу вежу

673] Вже охопив і по поверхах грає; ту вежу, яку він

674] Сам збудував, бруси позбивавши, і витягнув вгору,

675] Сподом колеса підвів, ізверху містки приладнавши.

676] «Сестро, ось-ось моя збудеться доля — мене ти не стримуй.

677] Підемо ми, куди бог закликає і доля незламна.

678] Зважився я позмагатись з Енеєм і зважився в вічі

679] Глянути смерті гіркій. Безславного, сестро, ніколи

680] Ти не побачиш мене. Лиш шалом цим дай відшаліти».

681] Так промовляє і, скочивши з повоза, мчить через поле,

682] Через ворожі ряди і вихор летючої зброї,

683] В смутку сестру залишивши, й ряди бойові розриває

684] В бігу швидкому. Як з верху гори десь відірветься скеля,

685] Вітром відламана, що її злива підмиє, чи років

686] Давність, підкравшись, потроху розточить, і в прірву глибоку

687] Раптом летить із великим розгоном гора зрихлявіла,

688] Скаче по грунту і все, загортаючи, рве за собою,—

689] Ліс і худобу, й людину,— прорвавши ряди бойовії,

690] Турн так до мурів міських полетів, там де густо спливала

691] Кров ю земля й де свистіли списи у повітрі. Рукою

692] Знак подає він і так промовляє: «Спиніться, рутули,

693] Стримайте зброю й латини, яка не була б уже доля,

694] Буде моя вона. Сам я повинен, по правді, за всіх вас

695] Змити за зламане слово вину й розв'язать все залізом».

696] Всі відійшли із середини й місце йому уступили.

697] Батько Еней, ім'я Турна почувши, свій замок лишає,

698] Мури лишає високі, і всі на путі перепони

699] Геть усуває, і, всякі свої відкладаючи справи,

700] Радості стримать не може, лиш брязкає зброєю грізно, [280]

701] Наче Афон, або Ерікс, або й Апеннін сам, наш батько,

702] Буйно дубами шумить і веселе чоло, оповите

703] Снігом, до неба підносить. Уже і рутули, й троянці

704] Навперегін, уже очі й італи на нього звернули,

705] Й ті, що на мурах високих були й їх згори боронили,

706] Й ті, що внизу тараном розбивали твердиню, всі разом

707] Скинули зброю із себе. Могутній Латин із героїв

708] Дуже дивується, що хоч у різних околицях світу

709] Десь народились, а тут ізійшлися боротись залізом.

710] Ті ж, коли вільно відкрилося поле широке, списами

711] З віддалі кинули й наскоком в бій рукопашний вступили —

712] Аж задзвеніли їх мідні щити і земля застогнала;

713] Вої ж удари мечів ще подвоюють,— щастя і мужність

714] Разом сплелись тут в одно. Так часом на Сілі високій

715] Чи на верхів'ях Табурна бики два, в бою десь зустрівшись,

716] Чола ворожі один проти одного звернуть, і з жаху

717] їх пастухи відступають, і вся череда заніміє;

718] В страху телиці стоять і чекають усі, бо не знають,

719] Хто буде в лісі хазяїн, за ким череда попрямує.

720] І з величезною міццю вони себе ранять взаємно

721] Й колють рогами, впираючись, дужими; кров'ю рясною

722] Шиї змивають і груди, а рев їх по лісу лунає.

723] Так поміж себе й троянець Еней, і син Давна геройський

724] Вдарили спершу щитами, що гуркіт пішов аж до неба,

725] Сам же Юпітер, зрівнявши вагу, терези встановляє

726] Й долі дві різні обох їх кладе, кого бій цей погубить,

727] Смерть в який бік переважить. Тут кинувся Турн — він гадає,

728] Що це безкарно обійдеться все,— і вгору піднісши

729] Меч, цілим тілом подався за ним і рубає; троянці

730] Ахнули тут, і латини злякались, в напрузі чекає

731] Військо обабіч. Та меч віроломний зламався і був би

732] В розпалі бою бійця на загибель лишив, якби втечі

733] Він рятівній не віддавсь. Тікає він швидше за Евра,

734] Щойно побачив меча незнайому йому рукоятку

735] У безборонній правиці своїй. Чутка є, що коли він,

736] Вперше у бій вирушавши, сідав на запряжених коней,

737] То залишив, поспішаючи, батьківський меч свій удома

738] Й зброю Метіска, візниці, вхопив, і її вистачало,

739] Поки розсіяні тевкри тікали; в бою ж як зустрів він

740] Зброю Вулкана божисту, меч людський розбивсь від удару,

741] Наче крижина, на жовтім піску лиш поблискують друзки.

742] Турн, мов безумний, тікає зі страху по полю розлогім,

743] І то сюди, то туди він непевні заточує кола;

744] Бо навкруги уже тевкри густими рядами замкнули [281]

745] Шлях перед ним,— і звідси — болото велике, а звідти —

746] Мури стрімкі оточили. Еней, хоч коліна, стрілою

747] Ранені, недомагають, а часом і біг зупиняють,

748] Розгарячившися, кинувсь в погоню й сягає ногами

749] В п'яти того, що зі страху тікає. Як гончий собака

750] Оленя в закруті річки догонить, або в загороду

751] З пір'я червоного гавкотом вже зажене безугавним,

752] Той же, засади злякавшись і кручі над берегом річки,

753] Тисячу раз навмання то у цей, то у той бік стрибає.

754] Скорий умбрієць, проте, біля нього, вже дише на нього,

755] Ось-ось ухопить, здається, вхопив, уже клацнув зубами,—

756] Клацнув усе ж таки марно. І от тоді вереск великий

757] Зчиниться, берег і озеро аж відгукнуться, аж небо

758] Галасом тим залунає. Так Турн утікає й при цьому

759] Лає рутулів усіх, поіменно їх кличе, благає,

760] Щоб хтось подав йому меч його, всім їм відомий. Еней же

761] Смертю на місці загрожує кожному, хто лиш підійде.

762] Всім їм, у жах оповитим, грозить він, що місто зруйнує,

763] Й Турнові вже наступає на п'яти, хоч сам весь у ранах.

764] П'ять раз оббігли туди вже й сюди і назад завернули.

765] Не про малу нагороду-бо тут, не про жарти ідеться:

766] Бій за життя і за Турнову кров тут ведеться завзятий.

767] З листям гірким на гіллях там росла випадково маслина,

768] Фавнові-богу присвячена здавна. Те дерево дуже

769] Всі моряки шанували, й був звичай такий, що на ньому

770] Богу Лавренту дари і обіцяну одіж, як з моря

771] Хто урятується, вішав. Та пень той священний зрубали

772] Тевкри, щоб місце для бою було. Спис стримів там Енеїв,

773] Там він застряг, як летів, і стирчав у гнучкому корінні.

774] Тут Дарданід нахилився й хотів його вирвать руками,

775] Щоб досягнути того ним, кого був ніяк не спроможний

776] В бігу догнати. І от тоді Турн, непритомний зі страху:

777] «Зглянься,— благає,— о Фавне, і ти, милосердная Земле,

778] Зброю підтримай мою, шанував-бо місця я священні,

779] Ті, що їх так зневажають війною Енеєві люди».

780] Мовив він так і не марно по божу звернувсь допомогу.

781] Бо хоч і довго Еней над корінням цупким клопотався,

782] Вирвать не міг його,— так, мов зубами, там спис той тримало.

783] Поки завзято він там налягав і мозолився тяжко,

784] Вигляд Метіска, візниці, знов Давнова доня прибрала

785] й братові меч подала. Обурило дуже Венеру

786] Те, що наважилась німфа на діло таке, тож підходить

787] І з-під коріння глибокого спис вона той витягає. [282]

788] Ті ж, озброєнням горді обидва й піднесені духом,

789] Цей — у надії на меч свій, а другий — на спис і відвагу,—

790] Стали один проти одного й Марсовим дишуть змаганням.

791] А до Юнони тим часом, яка на бої споглядала

792] З хмар золотих, так промовив Олімпу володар могутній:

793] «Де ж бо, дружино, кінець цьому? Й що тут лишається, врешті?

794] Знаєш ти добре сама й признаєшся у тому, що богом

795] Рідним цієї країни судилось Енеєві бути.

796] Доля його понад зорі аж винесе. Що ж ти готуєш?

797] Що за надію ти маєш, заклякнувши в хмарах холодних?

798] Чи випадало, щоб ранили бога смертельно, чи дати

799] Турнові вирваний меч,— бо Ютурна чи має без тебе

800] Силу яку, щоб знов переможені сил набирали?

801] Все це, нарешті, облиш і послухай мойого прохання:

802] Хай твого серця не сушить прихований біль, із солодких

803] Уст твоїх хай не виходять до мене сумні оці скарги.

804] Все до межі вже дійшло. Могла ти троянців гонити

805] Всюди, по землях, по морю, і війни страшні учиняти,

806] Дім руйнувати, весілля мішати зі смутком,— цього я

807] Більш не дозволю». Так мовив Юпітер. Сатурнова ж донька

808] Очі додолу спустила та й каже: «Тому, що я знала,

809] Можний Юпітере, цю твою волю, нерадо я Землю

810] й Турна лишила. Не бачив би ти, як сиджу я самітна

811] На небесах і зношу тут правду й неправду. В вогненну

812] Хмару сповита при самих рядах я б стояла й тягнула

813] Тевкрів у битви нещасні. Я бідному братові поміч,

814] Правда, Ютурні порадила дати, дозволила й більше —

815] Зважитись, щоб рятувати життя нещасливому брату;

816] Та не веліла я їй, щоб лук натягала й пускала

817] Стріли. Що так воно є — клянусь джерелом невблаганним

818] Стікса самого. Для нас же, небесних богів, це єдина

819] Клятва священна. Але відтепер я усім поступаюсь

820] І ненависні лишаю бої. Одного лиш прошу я,—

821] Й жодним одвічним законом тут доля не в'яже нікого,—

822] Лиш задля Лацію й гідності влади твоїх же підданих.

823] Скоро вже мир укладуть між собою щасливим подружжям,—

824] Хай вже так буде,— як згоду й закони складуть, не наказуй

825] Ти самобутнім латинам зміняти старе своє ймення,

826] Мову й одежу, стати троянцями й тевкрами зватись.

827] Лацій хай буде й альбанські царі хай будуть тут вічно,

828] Римський хай рід італійською доблестю буде могутній.

829] Троя пропала, дозволь їй пропасти із іменем разом».

830] Каже, всміхнувшись, творець і людей, і всієї природи: [283]

831] «Справді, сестра ти Юпітера й друга Сатурнова парость,

832] Гніву-бо в грудях твоїх аж цілі клекочуть потоки!

833] Але вгамуйся і викинь із серця цю лютість даремну.

834] Дам, чого хочеш, і сам, переможений, здамся охоче.

835] Батьківську мову і звичаї рідні задержать авзонці,

836] Й зватися будуть, як звались. Лиш кровно із ними змішавшись,

837] Тевкри поселяться тут. Лиш закони й священні обряди

838] Дам їм усім і в мові єдиних зроблю з них латинян.

839] Вийде відціль таке плем'я, з авзонською змішане кров'ю,

840] Що благочестям, побачиш, богів і людей перевищить.

841] Жоден народ тебе так, як вони, шанувати не буде».

842] Згоду Юнона дала на це радо й свій погляд змінила,

843] Й, хмари лишаючи, вийшла вона із небесних просторів.

844] Все це скінчивши, щось інше вже батько снує в своїх мислях:

845] Хоче із бою від брата відкликати зовсім Ютурну.

846] Дві є, як кажуть, потвори, прокляттями їх називають —

847] Ніч породила-бо їх безпросвітня й тартарську Мегеру

848] З ними, і шиї такими ж гадюками їм обкрутила,

849] Й крила дала їм, мов вітер. Вони до порога приходять

850] І до престолу Юпітера, грізної влади, і острах

851] Множать у смертних нужденних істотах, як цар над богами

852] Пошесть жахливу і смерть насилає й лякає війною

853] Ті городи, які чимсь завинили. Одну із них бистру

854] З неба високого сам посилає Юпітер, звелівши

855] Знаком зловісним Ютурні з'явитись. Вона полетіла

856] Й вихром швидким опустилась на землю. Неначе крізь хмари

857] Парф чи кідон з тятиви, натягнувши, стрілу посилає,

858] В жовчі отруйній намочену, й та невидимо зі свистом

859] В пітьмі летить і рани з собою несе невигойні.

860] Так же і Ночі дочка ізнялась і злетіла на Землю.

861] Щойно ілійське побачила військо і Турна загони,

862] Раптом змінилась на птаха малого, що десь в гробовищах,

863] Сидячи пізно вночі, або на покрівлі високій,

864] Скиглить у пітьмі зловісно. Тож вигляду цього прибравши,

865] Турнові перед очима то в цей, то у той бік потвора

866] З шелестом шумним шугає і крилами в щит ударяє.

867] Вражений цим, він незнане до того відчув оніміння,

868] Волос наїживсь од жаху, і голос у горлі осікся.

869] Щойно почула сердешна Ютурна здаля і впізнала

870] В люті потвори свистіння, куйовдить розпущені коси,

871] Нігтями ранить сестра свої лиця й сама себе в груди

872] Ь є кулаками. «Мій Турне, чим може тобі помогти ще

873] Рідна сестра? Що, жорстокій, мені залишилось? Яким-бо

874] Листом продовжу тобі я життя? Чи зможу я встоять[284]

875] Перед такою потворою? Я вже ось-ось залишаю

876] Збройні ряди. Не лякайте мене ви, о птахи огидні,

877] Я пізнаю вже удар ваших крил, і їх шум смертоносний

878] Добре я чую, і вже розумію суворі накази,

879] Дані Юпітером великодушним. Таку нагороду

880] Він за невинність дівочу дає? Нащо дав він безсмертя?

881] Нащо він смерті можливість відняв? Коли б тільки могла я

882] Біль цей безмежний урвать, в царство тіней полинути з братом

883] Бідним моїм. Я безсмертна? Що з того, мій братику рідний,

884] Що мені миле без тебе? Коли ж та земля підо мною,

885] Врешті, розступиться й пустить на той світ богиню до тіней?»

886] Тільки промовила, й голову синім плащем заслонила,

887] Й, гірко ридаючи, в річку глибоку богиня пірнула.

888] Та не вгаває Еней і виблискує ратищем довгим,

889] Мов ціла жердь, і так промовляє із гнівом у серці:

890] «Турне, чого тут чекати, чому зволікаєш? Змагатись

891] Треба не в бігу, а зброєю гострою зблизька. Зміняйся,

892] В що лиш захочеш, зроби все, що вдієш відвагою й хистом,

893] Хочеш на крилах злетіть аж до зір чи у землю заритись?»

894] Той же, лише головою хитнувши: «Не грізне, зухвальче,

895] Це твоє слово гаряче, а грізні богове для мене,

896] Грізний Юпітер». І більше ні слова, оглянувсь на давній

897] Камінь великий,— він в полі межею стояв випадково,

898] Щоб суперечку за ниву рішати. Взяло б його ледве

899] Шість пар на плечі добірних мужів, що земля їх зродила.

900] Він же у руку тремтячу вхопив, і, розбігшись, підскочив

901] Вгору, і кинув на ворога. Та не пізнав себе зовсім

902] Ані у бігові, ані в ході, коли скелю велику

903] Кидав, вхопивши з землі,— затремтіли коліна, й застигла

904] Кров, наче лід той холодна, і камінь, що Турн у повітря

905] Кинув ним, не пролетів всього поля між ними, не вдарив

906] Так, як належить. Неначе у сні, як нічний відпочинок

907] Зліплює втомлені наші повіки, й здається нам, ніби

908] Хочемо бігти кудись, у розгоні і серед напруги

909] Падаєм ми у безсиллі; язик нам не служить, і більше

910] В нашому тілі знайомої не вистачає нам сили,

911] Голос із уст не виходить, не можемо й слова промовить.

912] Так ото й Турнові, в чім не шукав би дороги рятунку

913] Він у своєму завзятті, то злюща богиня відмовить

914] Успіху. Всякі чергуються в серці його почування.

915] То на рутулів подивиться він, то на місто; зі страху

916] Він зволікає й тремтить, неминучого ждучи удару.

917] Стежки до втечі не видно, ні сили на ворога стати,

918] Ні колісниці нема, ні сестри, що піклується нею. [285]

919] Поки вагавсь він, Еней замахнувся і спис смертоносний,

920] Простір очима відмірявши, кинув, вперед нахилившись

921] Тілом усім. Не свище так камінь, із пращі на мурах

922] Кинутий, ані від грому не йде такий гул у просторі,—

923] Спис той летить, наче вихор із чорної хмари, й несе він

924] Смерть неминучу. Він панцира край пробиває і крайні

925] Кола щита семирядні, й стегно він із свистом проймає.

926] Збитий ударом із ніг, підломивши коліна, на землю

927] Турн величезний звалився. Із зойком зірвались рутули,

928] Зойк цей аж гори відбили, і гомін його розійшовся

929] Ген по високих горах. Від землі він тепер у покорі

930] Очі підвів і, з благанням правицю до нього простягши,

931] Так промовляє: «На що заслужив я, приймаю, не буду

932] Ласки просить, покористуйся правом. Проте, якщо, може,

933] Згадка про батька зворушить тебе, то благаю,— у тебе

934] Теж був старий такий батько Анхіс,— ти над старістю Давна

935] Май милосердя, й мене, чи як хочеш, лише моє тіло,

936] Світла позбавлене, рідним віддай моїм. Бо переміг ти,—

937] Свідки авзонці, як я простягав, переможений, руку.

938] Буде тобі за дружину Лавінія; далі не йди вже

939] В злобі своїй». Суворий Еней зупинивсь, озирнувся

940] Й збройну затримав правицю. І стала поволі ця мова

941] Серце м'ягчити йому, коли зверху плеча він побачив

942] Ремінь злощасний і блиснули пояса бляшки знайомі

943] З хлопця Палланта, що Турн йому рани завдав, перемігши,

944] Й в себе на плечах носив цю з ворога зняту відзнаку.

945] Щойно очима Еней упізнав оту здобич воєнну,

946] Пам'ятку бою гіркого, розпалений гнівом шаленим

947] Грізно він скрикнув: «То звідси ти в зброї, що зняв з мого друга,

948] Вирватись хочеш? Паллант тебе в жертву приносить цією

949] Раною, мститься Паллант, випускаючи кров цю злочинну».

950] Так промовляє і з люттю в наставлені груди ворожі

951] Меч заганяє. А в Турна ослабло й застигло все тіло,

952] Дух застогнав і до тіней понурих подавсь неохоче.

Додати в закладки

  
Переклад Translate