Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Вергілій Енеїда Переклад М.Білика

1] Так він крізь сльози промовив і, флоту пустивши повіддя,

2] До узбережжя евбейського, врешті, до Кум допливає.

3] Судна носами до моря звернулись, і міцно зубами

4] їх якорі прикріпляли, а до узбережжя пристали

5] Круглі корми. На берег Гесперії юні загони

6] Спритно зіскакують. Сім'я вогненне одні добувають,

7] Сховане в жилах камінних, ті — дерево тягнуть із лісу,—

8] Звірів криївки густі, а ті — воду знаходять джерельну.

9] А благочесний Еней до вершин, де владарить над нами

10] Бог Аполлон, іде далі в велику печеру, в таємне

11] Лігво страшної Сівілли, великого духа якої

12] Й серце делійський віщун наповняє натхненням, майбутнє

13] їй відкриває. В гай Трівії, в дім золотий вони входять.

14] Є така вість, що Дедал, утікаючи з царства Міноса,

15] Зваживсь плисти у повітрі на крилах прудких і в дорозі

16] Тій незвичайній заплив аж до Арктів холодних, і, врешті,

17] Легко осів на Халкідськім узгір'ї. І тут, де уперше

18] Твердо вчув землю, весла крилаті приніс він у жертву,

19] Фебе, тобі і храм спорудив величавий. В притворі —

20] Смерть Андрогея, а далі покара, яку Кекропіди

21] Змушені мати — давати (о горе!) сім діток щороку.

22] Урна на жереби є там. Навпроти здіймається вгору

23] З моря кносійська земля. Любов до бика тут жахлива,

24] І Пасіфая, і ложе таємне, і змішані роди.

25] Далі двоббразний вид Мінотавра стояв тут — кохання

26] Грішного слід. Тут подвиг той славний — будова і ходи

27] Плутані і нерозв'язні блукання. Але ж і Дедал вже

28] Зглянувсь на щире кохання царевої доньки й зрадливі

29] Ходи таємні у. замку відкрив, показавши, де вихід

30] Ниткою. Частку велику, Ікаре, ти в творі такому

31] Мав би, якби лише смуток дозволив. Твої він пригоди

32] Ьирізьбить пробував двічі у золоті, й двічі у батька

33] Падали руки. І далі дивились би так, та вернувся

34] Посланий перше Ахат, а з ним Феба і Трівії жриця,

35] І лавка дочка Деїфоба, що так до царя промовляла:

36] «Ні, не таких тепер час вимагає оглядин, нам треба

37] Семеро з стада волів, які дотепер не впрягались,

38] Тут заколоти й овечок за звичаєм вибраних стільки ж».

39] Так наказала Енеєві. Не зволікавши й хвилини,

40] Жертву за словом її приносять мужі невідкладно,

41] Й тевкрів запрошує жриця ввійти до високого храму.

42] Витято в схилі високої скелі печеру велику;

43] То туди входів широких веде і воріт сто, а звідти [129]

44] Стільки ж іде голосів у той час, як Сівілла пророчить.

45] От до порога прийшли, а діва: «Пора запитати

46] Долю нам,— каже,— свою, то ж бог ось, сам бог тут». Це мовить

47] Перед дверима, і раптом обличчя й весь вигляд змінився,

48] Коси розвіялись в неї, а груди здіймаються, й серце

49] Диким набрякло шаленством, і більша здається, і голос

50] В неї нелюдський. Овіяна силою близького бога,—

51] «Щось забарився ти,— каже,— троянче Енею, з обітом

52] І молитвами? Все баришся ти? Раніш не відкриють

53] Уст своїх віщих двері великого храму». Сказала

54] Й змовкла, а тевкрів, немов у гарячці, усіх затрусило,

55] Й цар їх із дна свого серця таке посилає благання:

56] «Фебе, ти завжди в біді до троянців бував милосердний,

57] Ти і дарданську стрілу напутив, і Парісові руки

58] На Еакідове тіло; мене по морях розмаїтих

59] Вів ти, які величезні простори земель обмивають;

60] В дальнім Массільськім краю і в полях, що до Сірт простяглися,

61] До берегів італійських тікаючих все ж ми дістались.

62] Хай же недоля троянська не далі за нами йде слідом!

63] Ви ж, о богове й богині, всі разом, яким на заваді

64] Був Іліон, була слава дарданська немилою, згляньтесь

65] Ви над пергамським народом ласкаво. І ти, найсвятіша

66] Віщая діво, що знаєш майбутнє,— не царства прошу я,

67] Що не належить мені,— дай в Лації тевкрам притулок,

68] Трої богам і пенатам, що гнані блукають. Збудую

69] Фебові й Трівії з чистого мармуру храм і святкові

70] Дні встановлю та їх іменем Феба назву я. Й на тебе

71] Захисток жде величавий в державі моїй, де я віщі

72] Книги твої загадкові пророцтва, моєму народу

73] Дані, складу і тобі, о мати, мужів присвячу я

74] Вибраних. Лиш не давай на листочках свої ворожби нам,

75] Щоб не летіли розкидані, буйним вітрам на забаву;

76] Дай нам пророцтво сама, я благаю». І мову урвав він.

77] Та у печері віщунка, іще не приборкана Фебом,

78] В шалі бушуючи, пробує, чи не удасться позбутись

79] Бога великого з серця. Та бог тим більше уста їй

80] Спінені тисне, і серця їй дикість приборкує дужче,

81] І втихомирює. Раптом самі вже собою відкрились

82] Сто величезних воріт храмових, і пророцтво віщунки

83] Там залунало в повітрі: «Нарешті, по довгих пригодах,

84] Що на морях їх зазнали,— й на суші чекають ще важчі,—

85] овшдуть дарданці у царство лавінське, ти цим не турбуйся.

86] Та вони скажуть: «Бодай би не входили». Бачу я війни,

87] Війни жахливі, і Тібр я он бачу, що сповниться кров'ю, [130]

88] Буде ж бо там Сімоент, буде Ксант, буде табір дорійський,

89] І народився вже в Лації другий Ахілл від богині.

90] Та не відійде нікуди присутня при тевкрах Юнона,

91] В час, коли ти у великій потребі в яких лиш не будеш

92] Міст і племен італійських благати собі допомоги!

93] Лиха такого причиною знову ж до тевкрів прихильна

94] Буде чужинка, знов ложе чуже...

95] Ти лиш нещасть не лякайся, ставай проти них сміливіше,

96] Ніж дозволяє тобі твоя доля. Путь перша рятунку,

97] Що й не гадав ти про неї, відкриється з грецького міста».

98] Цими словами Сівілла кумейська із місця святого

99] Страшно й неясно виспівує й виє з печери, правдиве

100] З темним мішаючи. Так Аполлон нею віжками править

101] І попід груди шалену острогами коле. Як тільки

102] Шал уступив і уста її спінені втихли, промовив

103] Цими словами герой наш Еней: «Вже ніякі, о діво,

104] Нові нещастя мене несподівані більше не стрінуть.

105] Все вже в своїй голові уявив я собі і продумав.

106] Лиш одного я прошу: якщо тут до підземного царства

107] Є якісь двері, є чорне болото, яке розлилося

108] З повені хвиль Ахеронту, то хай же дозволено буде

109] Стати мені перед очі батька мого дорогого.

110] Ти мені шлях покажи й відчини туди браму священну.

111] Я його з полум'я вирвав, як тисячі стріл по нас били;

112] Виніс його я з юрби ворогів на цих плечах. Пройшов він

113] Разом зі мною дорогу по всіх океанах, терпів він,

114] Немічний, моря і неба знегоди усі понад сили

115] І понад старості долю. Отож він наказував щиро,

116] Щоб уклонивсь я порогам твоїм, щоб благав тебе дуже.

117] Мати, благаю, зглянься, всесильна, на сина, на батька,

118] Бо ж і Геката гаї авернійські тобі доручила.

119] Міг же Орфей із темряви викликать мани дружини,

120] Хоч його сила в дзвінких лише струнах, в кіфарі фракійській.

121] Брата також міг Поллукс відкупити позмінною смертю,

122] Сто раз пройшовши туди і сюди. Чи згадати Алкіда

123] Або Тесея? І мій від Юпітера рід розпочався».

124] Поки він цими словами благав і за вівтар держався,

125] Відповідала віщунка: «Божистої крові потомку,

126] Сину Анхіса, троянче, легкий перехід до Аверна,

127] Вдень і вночі там чорна Дітова брама відкрита,

128] Тільки вернутися звідти і вийти на світ цей небесний —

129] Це уже труд, це справа велика. І деякі тільки,

130] Що їх Юпітер у ласці своїй полюбив, чи їх доблесть, [131]

131] Божих синів, аж на небо піднесла. Ліси ж поміж нами,

132] І наоколо Коціт розлив свої чорнії води.

133] Що ж, як бажання у тебе таке, така в серці жадоба

134] Два рази озеро Стікс пропливти і два рази Тартар

135] Чорний уздріть, як приємно на труд цей шалений пуститись,—

136] Знай, що слід перше зробити: десь криється між деревами

137] В тінях гілля із листям і пруттям гнучким золотеє —

138] Святощі це для Юнони підземної, їх укриває

139] Гай, і похмурою пітьмою їх сповивають долини.

140] Та не дозволено в схови підземні раніше вступити,

141] Доки не зірвано з дерева наріст отой злотолистий;

142] Це як ралець Прозерпіна-красуня собі встановила.

143] Зірвеш ту віть золоту — і друга уже виростає,

144] Й гілка ота вже таким же квітчається знову металом.

145] Отже, ти високо й пильно дивись і, як тільки побачиш,

146] В руку бери, так годиться. Бо легко сама тобі дасться,

147] Як лиш покликаний долею ти; а як ні, то не знайдеш

148] Сили, щоб взяти її, не зітнеш її й сталлю твердою.

149] Є біля тебе, крім того, ще тіло померлого друга,—

150] Гей, ти не знаєш,— і цілий твій флот оскверняється трупом;

151] Ти по пораду тим часом прийшов і нам топчеш пороги.

152] Спершу його віднеси і належним вшануй похованням;

153] Чорні ягнята сюди приведи, як очищення жертву.

154] Так лише Стіксу побачиш гаї і живим недоступне

155] Царство». Мовила так і, зімкнувши уста свої, змовкла.

156] Смуток обличчя його огорнув, невідоме майбутнє

157] Важить в своїй голові він. За ним і Ахат поступає,

158] Вірний товариш його, у такій же журбі, крок за кроком;

159] Так між собою удвох розмовляли вони й міркували,

160] Друга якого померлого мала на думці віщунка,

161] Тіло чиє поховати належить. І от на сухому

162] Березі бачать Мізена вони, що загинув нужденно,

163] Сина Еола — Мізена. Умів від усіх він найкраще

164] Міддю скликати мужів і Марса в них співом будити.

165] Гектора був це товариш великого, з Гектором разом

166] Завжди у бій він ходив, і сурмою, і списом славетний,

167] А як Ахілл поконав того мужа й зігнав з цього світу,

168] Цей завзятий герой приєднався як друг до Енея,

169] До дарданійця, і вибрав не гірше. Та разу одного

170] Він, у безумстві своєму, заграв над просторами моря,

171] Дуючи в мушлю порожню, й богів з ним змагатися кликав.

172] Виклик змагання прийняв сам Трітон, якщо вірити можна,

173] І межи скелями, в спінених хвилях, втопив того мужа.

174] Всі обступили кругом його, й тяжко усі голосили. [132]

175] Перший найбільше Еней ридав поміж ними побожний.

176] Потім Сівілли наказ виконувать швидко беруться,

177] І починають в сльозах вони дерево зносить негайно,

178] І похоронне складати багаття, щоб неба сягало.

179] Йдуть до старезного лісу, високого звірів притулку;

180] Падають сосни, й видзвонює падуб під лезом сокири,

181] Балки розколюють клинням вони берестові й дубові,

182] Ще й ясени величезні з високих верхів'їв спускають.

183] І при роботі такій не бракує й самого Енея,

184] Товаришів підганяє він, сам за ту зброю береться.

185] А за роботою думку в умі він снує сумовиту,

186] На безконечні погляне бори й починає молитись:

187] «От коли б те золотеє гілля між дерев показалось

188] В цьому великому гаї мені? Ох, по правді-бо щирій

189] Все, наш Мізене, про тебе нам віщувала віщунка».

190] Ледь він це мовив, як голубів пара злетіла із неба

191] Й, перед самими очима героя майнувши, присіла

192] На моріжку на зеленім. Пізнав тоді витязь могутній

193] Матерніх птиць і, зрадівши, благав їх: «Будьте мені ви

194] Провідниками й вкажіть, якщо є десь, дорогу, і льотом,

195] Просто прямуйте в ліси, де галуззя багате родючу

196] Землю затінює. Мати-богине, в тяжку цю годину

197] Не покидай мене». Мовив і став; і уважно дивився,

198] Що за знаки подають, і куди попрямують у льоті.

199] Ті ж для годівлі злетіли настільки, що оком доглянуть

200] Міг би, хто стежив за ними. Тоді, як над гирло Аверну

201] Тяжко пахучого вже прилетіли, то швидко знялися

202] І, через легке повітря майнувши, на бажанім місці,

203] На двоприродному дереві сіли. А там надзвичайне

204] Золота світло заграло в галуззі; як часом буває,

205] Зазеленіє посеред лісів молодими гілками

206] В найтріскучіші морози омела, яка на чужому

207] Виросла круглому пні і шафранною порослю в'ється.

208] Так золота виглядала галузка у тіні дубовій,

209] Так шелестіли листочки у подуві тихого вітру.

210] Жадібно враз ухопивши, Еней відчахнув її тут же,

211] Хоч не давалась, і прямо в домівку віщунки заносить.

212] На узбережжі тим часом Мізена оплакали тевкри,

213] Тлінному праху безмовному шану віддавши останню.

214] Сосон смолистих багато й дубини зрубавши, найперше

215] Склали велике багаття вони і темним довкола

216] Віттям жалоби все вмаїли, спереду ж ставляють рівно

217] В ряд кипариси смутні, їх зброєю вкривши ясною.

218] Ще інші воду гарячу готують, котли наставляють, [133]

219] Щоб закипіли в вогні; скостеніле в ній тіло обмивши,

220] Мазями мажуть. Зчиняється плач. Тоді тлінні останки,

221] Вмиті сльозами, на мари кладуть, а на них закидають

222] Ще й паполому багряну, відоме усім покривало.

223] Ті ж до багаття уже підійшли,— сумна це послуга,—

224] І за звичаєм батьків смолоскип, відвернувшись, підклали.

225] З ладану жертва і тризна палає, й з оливою жбани.

226] Тільки що полум я згасло і попіл осів, полили ще

227] Винами рештки нестлілі й впиваючий попіл. А кості,

228] Зібрані в мідяну урну, поклав Коріней; а потому,

229] Чистої взявши води, він три рази всіх друзів обходить,

230] Легко їх кропить росою з родючої гілки маслини;

231] Так товариство очистив і слово промовив прощальне.

232] Тут же побожний Еней височенну могилу насипав

233] І на вершечку підхмарнім поклав і кермо, і сурму він —

234] Мужа того все знаряддя. Мізеном від нього зоветься

235] Нині гора та й на вічні віки береже це імення.

236] Все це зробивши, виконує швидко накази Сівілли.

237] Там глибочезна печера була кам'яна, що широкі

238] Челюсті мала, закриті і озером чорним, і тьмяним

239] Лісом. А понад печерою тою ніколи й пташина

240] Не пролітала, такий-бо там подих із чорного гирла

241] Вгору злітав і ген під самі небеса піднімався.

242] (Тим-то і греки те місце Аорном безпташним назвали).

243] Жрець тут найперше поставив чотири воли чорноспинні

244] Й чола вином узливав їм, а потім із чіл, з-поміж рогів,

245] Вирвав шерстини найдовші й в священний вогонь їх укинув;

246] Це як завдаток на жертву. І голосно кличе Гекату,

247] Сильну і в небі, й в Еребі. А інші ножі підкладають,

248] Кров іще теплу збирають у чаші. Еней підступає

249] Й сам чорнорунну ягницю мечем убиває для неньки

250] Мстивих богинь і сестри їх великої; ялівку ж ріже

251] В жертву тобі, Прозерпіно. Відтак починає у пітьмі

252] Вівтар ладнати для Стіксу владики; все м'ясо волове

253] В полум я кинув, з маслини олією тельбухи кропить,

254] В жарі палаючі. А як заблисла вже заграва перша

255] Й стало світати навкруг, під ногами земля застогнала,

256] Заколихались верхів'я лісів і, здавалося, чути,

257] Як десь собаки завили у пітьмі з приходом богині.

258] «Гетьте, незвані, геть звідси! Виходьте! — волає віщунка,—

259] З цілого гаю виходьте усі. А ти у дорогу

260] Ладься і з піхов свій вихопи меч, бо тут треба, Енею,

261] Духа бадьорості, треба у час цей залізного серця».[134]

262] Тільки сказала і в шалі у гирло відкрите печери

263] Вскочила; за провідницею й він вирушає відважно.

264] Всі ви, богове, володарі душ, і ви, тіні безмовні,

265] Хаосе, й ти, Флегетоне, й простори нічного мовчання!

266] Мовить, що чув я, дозвольте і з вашої волі розкрити

267] Тайни підземних глибин, оповиті у пітьму глибоку.

268] йшли у самотній ночі крізь пітьму вони, і пустинні

269] Області Діта, і царства порожні його. Ось такою

270] Часом буває дорога у лісі при сяйві непевнім

271] Місяця, в світлі скупому, як небо Юпітер огорне

272] Тьмою, як чорная ніч від речей всі їх барви одніме.

273] Перед передсінком самим, ізкраю, в Орковім гирлі

274] Смуток і мстива Гризота звили собі свої кубла.

275] Пошесті теж там бліді оселилися й Старість невтішна,

276] Страх там і Голод, дорадник до злого, і Злидні погані,

277] Постаті з виду страшні. Там Смерть, і скорботна Робота,

278] Й Сон, споріднений Смерті, і грішні Утіхи розпусні.

279] На протилежнім порозі Війна смертоносна й залізні

280] Фурій світлиці, а далі Незгода безглузда в гадючі

281] Коси свої скиндячки повплітала, у пасоці вмиті.

282] В самій середині віття, мов руки старі, простягає

283] Тінявий берест високий,— на ньому неначе гніздяться

284] Марева сонні, зрадливі, під кожним листочком осівши;

285] Безліч, крім цього, потвор там зібралося різноманітних:

286] В брамі Кентаври стоять на припоні, і Сцілли двовиді,

287] І Бріарей стораменний, і грізная гідра Лернейська,

288] І вогнезбройна Хімера, й Горгони, і Гарпії люті,

289] І тритілесної постаті тінь. Тут Еней наш, пройнятий

290] Страхом раптовим, меча добуває і вістрям у вічі

291] Стрічним усім наставляє; й якби лиш товаришка мудра

292] Не пояснила йому, що це все тільки легкі, безкровні

293] Тіні літають, що це із істот тільки з'яви пустії,—

294] Був би накинувсь на тіні і марно залізом рубав би.

295] 5 Звідси дорога до хвиль тартарійського йде Ахеронту.

296] Вир тут бездонний болотом клекоче й кипить каламуттю,

297] Грязь усю звідси, й пісок, і намул у Коцит викидає.

298] Вод і річок цих незмінно Харон стереже, перевізник,

299] Страшно брудний, закуйовдженим заростом сивим у нього

300] Все підборіддя укрите, а очі аж іскрами сиплють,

301] Одіж кальна із плечей, зав язана в вузол, звисає.

302] Сам він суднину багром підпихає, вітрилами править, [135]

303] Човном іржавої барви небіжчиків возить; вже досить

304] Підстаркуватий, та старість у бога ще кріпка і яра.

305] До берегів цих юрба розмаїта вся кинулась валом,

306] Чоловіки, і жінки, і тіні величних героїв,

307] Що розпрощались з життям. Тут хлопці були і дівчата,

308] Ще незаміжні, і ті юнаки, що їх перед очима

309] їхніх батьків на багаття поклали. Як листя багато

310] В перший осінній мороз облітає в лісах, скільки птахів

311] З-понад глибокого моря прилине, як холод зимовий

312] Ген аж за море жене їх, у теплі краї посилає,—

313] Всі там стояли й благали, щоб першими перевезтися,

314] Руки свої простягали, до другого берега рвались.

315] Та перевізник похмурий приймає лиш декого в човен,

316] Інших усіх відганяє, не хоче на берег пустити.

317] Це здивувало Енея, й він, тиском тим вражений дуже,

318] Мовив: «Скажи мені, діво, чого ця юрба над рікою

319] Хоче, чого домагаються душі, і в чому різниця,—

320] Ці покидають цей берег, ті ж хвилі гребуть каламутні?»

321] Так відказала на це довговічна Енеєві жриця:

322] «Сину Анхіса, без жодного сумніву божий потомку,

323] Це, бач, глибокі болота Коциту й стігійське багнище,

324] Навіть богове, поклявшися ними, не зломлять присяги.

325] Вся ця юрба, яку бачиш,— смутні непохованих тіні;

326] Цей перевізник — Харон, а по хвилях поховані їдуть.

327] Перше не вільно на берег страшний по цих глухоревучих

328] Хвилях возити, ніж кості їх ляжуть в своїх домовинах.

329] Сто літ блукають вони і над берегом цим ось літають,

330] Щойно тоді допускають їх знов до дряговин жаданих».

331] Тут зупинився потомок Анхіса, затримавши кроки,

332] Думав він довго і долею душ нещасливих журився.

333] Тут і сумних, і позбавлених шани, належної вмерлим,

334] Бачить Левкаспа й Оронта, начальника флоту лікійців.

335] Іх-то, коли виїздили з-під Трої на хвилях бурхливих,

336] Австер втопив, на мужів та їх човен навіявши хвилі.

337] Тут і керманич стояв Палінур, що, зірки споглядавши

338] Серед дороги лівійської, в море скотився глибоке,

339] Впавши з корми. І заледве його тут сумного впізнавши,

340] В сутінку темнім, озвався Еней: «Хто ж з богів, Палінуре,

341] Вирвав тебе з-поміж нас і в морськую безодню укинув?

342] Ну-бо, скажи. Бо мене Аполлон, який досі ніколи

343] Слова нам даного ще не зламав, обманув лиш у цьому.

344] Він-бо мені передрік, що ти море здоровий проїдеш [136]

345] І до авзонських причалиш земель. Де ж обіцяне слово?»

346] Той же на це: «Анхісіде, наш вождю, ні Феба пророцтво

347] Не ошукало тебе, ані бог не втопив мене в морі.

348] Бо під навалою сили великої в мене зірвалось

349] Раптом кермо, яке дуже беріг і яким керував я.

350] І потягнув я його стрімголов за собою. Клянуся

351] Морем суворим, не так в ту хвилину боявся за себе,

352] Як я боявся, щоб твій корабель не піддався тим хвилям;

353] Бо ж і приладдя позбувся, й керманича збито із нього.

354] Довгі зимові три ночі метав мною Нот буревійний

355] По необмежених водних просторах; четвертої ж днини

356] З гребня високої хвилі Італію вздрів я й поволі

357] До суходолу, рятуючись, вже наближався, як збройні

358] Люди на мене напали лихі, сподіваючись, мабуть,

359] Здобич узяти. Від мокрого одягу геть обважнів я,

360] Й руки мої скостенілі за скелі шорсткі вже хапались.

361] Хвиля й тепер мене миє й хитає на березі вітер.

362] Щиро благаю, на світло тебе заклинаю небесне,

363] Миле тобі, і на батька, й Іула, твою всю надію,

364] Вирви із лиха мене, нездоланний! Чи кинь ти на мене

365] Жменю землі, ти це можеш, зайди до Бєлінського порту,

366] Чи, коли спосіб є інший який, що його показала

367] Мати-богиня тобі — бо не вірю, щоб сам ти без волі

368] Божої намір мав ріки страшнії оці і Стігійське

369] Озеро перепливати,— подай нещасливому руку

370] І через хвилі візьми із собою, щоб хоч після смерті

371] Міг я, нарешті, отут у спокійній оселі спочити».

372] Так він сказав, а на це так озвалась до нього віщунка:

373] «Звідки тобі, Палінуре, прийшло це бажання жахливе?

374] Ти, непохований, мав би побачити води Стігійські

375] Й грізну ріку Евменід? Без дозволу ти на цей берег

376] Хочеш вступити? Ніяк не надійся, що зможеш мольбою

377] Божі закони змінить. Та слово утіхи в тяжкому

378] Горі затям: бо сусіди, зловісними знаками довго

379] Лякані скрізь по містах, твої з жертвами кості вшанують,

380] Пагорб могильний насиплють тобі, та влаштують і тризну,

381] Й край цей на вічні часи назоветься ім'ям Палінура».

382] Цими словами журбу відігнала і біль на хвилину

383] З серця сумного зняла,— він тішився назвою краю.

384] Отже, йдуть далі по тій же дорозі й доходять до річки;

385] Як перевізник помітив їх ще від стігійської хвилі,

386] Як тихим гаєм ішли, прямуючи просто до річки,

387] Перший до них обізвався й словами такими промовив: [137]

388] «Хто б ти не був, що у зброї до нашої річки прямуєш,

389] Нам уже звідти скажи, чого хочеш, спини свої кроки.

390] Тут-бо лиш місце для тіней, для Сну й для снотворної Ночі.

391] Тіл же живих на стігійськім човні тут не вільно возити.

392] Радості досі не мав я за те, що прийняв я Алкіда

393] Тут ось на озері, ні за Тесея, ні за Пірітоя,

394] Хоч, від богів народившись, були непоборної сили.

395] Той тартарійську собаку з-під самого царського трону

396] В путах, тремтячу, голіруч волік, а ті два намагались

397] Дітову жінку із спальні схопити». На це коротенько

398] Відповіла йому так амфрісійська віщунка: «Не бійся,

399] Підступу тут ніякого немає, насильства ця зброя

400] Не заподіє. Вічно нехай воротар велетенський

401] Бреше в печері і тіні безкровні лякає, нехай там

402] В дядька порогів безвинна пильнує собі Прозерпіна.

403] Це ось троянець, побожний Еней, хоробрістю славний;

404] В темінь Ереба найглибшу іде він до батька. Як навіть

405] Приклад такої любові тебе не розчулить, то на ось,—

406] І відкриває галузку, яку під полою ховала,—

407] Глянь, пізнавай». В того серце, запалене гнівом, остигло,

408] Й більш він ні слова. Дивується з дару почесного долі,

409] З віття, якого не бачив так довго, і темно-зелений

410] Човен назад повертає, і близько до берега їде.

411] Потім всі душі, які на лавках довжезних містились,

412] Гонить і місце готує. В середину потім Енея,

413] Велетня, в човен саджає. А той заскрипів весь, обшитий

414] Шкурою, під тягарем, і крізь шпари багато болота

415] Втиснулось. Ледве, з бідою, віщунку й героя за річку

416] Висадив цілих, в зелений комиш, у болото страшенне.

417] Цербер тримордий, великий, розтягтись на цілу печеру,

418] Саме при вході, всю повнив місцевість своїм валуванням.

419] Тільки уздріла віщунка, що в нього гадюками грива

420] їжиться, кидає коржик, заправлений зіллям чарівним

421] З медом солодким. А він три скажені пащеки голодні

422] Миттю роззявив, і здобич хапає, й хребет величезний

423] Свій на землі простягає, розлігшись на цілу печеру.

424] Тільки цей сторож заснув, а Еней вже виходить і швидко

425] Берегом річки іде, з-за якої ніхто не вернувся.

426] Раптом почулися крики тоді і квиління жахливе,

427] Плакали душі дитячі на першім порозі; віднявши

428] їх від грудей і життя відібравши утіху солодку,

429] Чорна година взяла і в могилі сумній оселила.

430] Поруч були, що безвинними смертної кари зазнали. [138]

431] Та не без суду й вони, жебраками місця здобувають.

432] Мінос-суддя потрясає тут урною й кличе на раду

433] Тіні безмовні, й життя, і провини усіх розглядає.

434] Дальші місця зайняли ті сумні, що самі наложили

435] Руку на себе, невинні, яким це життя так набридло,

436] Що й позбулися його. Як хотіли б тепер на ясному

437] Світі і злидні вони, і тяжкую роботу терпіти!

438] Не дозволяє їм доля, й ненависна хвиля сумного

439] Озера зв'язує, й Стіксові дев'ять рамен їх тримають,

440] Воду розливши. А близько звідсіль, розгорнувшись, широкі

441] «Смутку поля» показались,— таку вони назву там мають.

442] Тут були ті, кого жаром жорстоке зв'ялило кохання

443] Немилосердне. Стежками блукають у миртовім гаї

444] Й тихо ховаються, навіть по смерті журби не позбувшись.

445] Тут він побачив і Федру, і Прокру, й сумну Еріфілу,

446] Що від жорстокого сина показує рану жахливу.

447] Далі Евадну, а там Пасіфаю і Лаодамію;

448] Слідом іде і Кеней, що раніш юнаком був, та знову

449] Жінкою став, що доля колишню їй стать повернула.

450] А поміж ними блукала в великому лісі Дідона-

451] Фінікіянка, а рана у неї ще свіжа. її ж то

452] Зразу троянський герой розпізнав тоді в сутінках "зблизька,—

453] Лиш невиразно, як часом, коли хтось у хмарах побачить

454] Місяць новий, чи той, може, привидівсь йому; він заплакав

455] Ревно й у щирім коханні отак промовляє до неї:

456] «Бідна Дідоно, я бачу, правдива була в мене вістка,

457] Що ти погасла, мечем гостролезим життя припинивши.

458] Я був причиною смерті твоєї? Зірками клянуся,

459] Небом і правдами всіми, якщо вони є під землею,

460] Що проти волі, царице, твої береги я покинув.

461] Але накази богів, що велять мені й нині у пітьмі,

462] В диких місцях непрохідних блукать серед темряви ночі,

463] Владно мене повели. Не міг я й повірити навіть,

464] Що, відпливаючи, стільки тобі спричиню я печалі.

465] Кроки затримай свої і від наших очей не ховайся.

466] Нащо тікаєш? Це доля дала розмовлять нам востаннє».

467] Цими словами палаючий гнів її й погляд похмурий

468] Прагнув зм'якшити Еней і з очей її викликать сльози.

469] Втупивши очі у землю, стояла вона, відвернувшись,

470] І не змінивсь її вигляд під впливом початої мови

471] Більше, ніж був би це камінь твердий чи скала Марпесійська.

472] Врешті, зірвалася раптом і з гнівом у серці побігла

473] Знов до тінистих гаїв, де Сіхей, чоловік її давній, [139]

474] Відповідає турботою їй і взаємним коханням.

475] Отже, й Еней, пригодою тою уражений тяжко,

476] Довго сльозами її проводжає й жаліє сердечно.

477] Звідси йдуть далі в призначену путь, аж спинились на нивах

478] Крайніх,— ті ниви окремо прославлені в війнах герої

479] Тут заселяють. Зустрівсь їм Тідей і узброєнням славний

480] Партенопей, а ще далі тінь бліда Адраста, й на світі

481] Цьому оплакані щиро дарданці, полеглі у битвах.

482] Тож їх побачивши всіх у шерегу довгому, тяжко

483] Він застогнав — і Главка, й Медонта, й за ним Терсілоха,

484] Антенорідів всіх трьох, і Церери жерця Полібота,

485] І з колісницею ще і при зброї ще досі Ідая.

486] З гомоном душі праворуч його обступили й ліворуч —

487] Бачити раз їм не досить, їм любо з ним довше побути,

488] Порозмовляти із ним, про причину приходу дізнатись.

489] Але данайців вожді найзначніші й за ними фаланги

490] Військ Агамемнона, лиш запримітили мужа в блискучій

491] Зброї у тіні, від страху великого всі затремтіли

492] Й стали тікать, як колись то бувало, до суден, а інші —

493] В крик, та не дуже, бо голос урвався, не вийшовши з горла.

494] Тут Пріаміда він Деїфоба, в якого все тіло

495] Зовсім спотворене, бачить; жорстоко скалічений був він:

496] Руки обидві, обличчя і скроні у ранах, бо вуха

497] Вирвані й ніс мав обрізаний — рана була це погана.

498] Дикі знущання сліди, тремтячи, він старався закрити.

499] Ледве впізнавши, Еней йому голосом мовив знайомим:

500] «Сильний в боях Деїфобе, нащадку високого роду

501] Тевкра, гей, хто ж захотів на тобі так помститись жорстоко?

502] Злочину хто ж це такого посмів на тобі допуститись?

503] Чув я про тебе, що ти, утомившись, останньої ночі

504] В січі пеласгів спочив на безладному покладі трупів.

505] Я ж бо насипав могилу порожню тобі на ретейськім

506] Березі й тричі ще голосом сильним я тінь твою кликав;

507] Охороняє те місце і назва, і зброя. Тебе ж я,

508] Друже, не зміг, як тікав з батьківщини, знайти й поховати».

509] А Пріамід: «Нічогісінько не занехаяв ти, друже;

510] Для Деїфоба й для тіні посмертної все учинив ти,

511] Лиш моя доля і злочин лаконки проклятий в нещастя

512] Ввергли мене,— отакий по собі вона спомин лишила.

513] Знаєш ти добре і сам, як ніч ту останню в зрадливих

514] Радощах ми провели. І мусимо ми пам'ятати

515] Всі, коли кінь проклятущий в Пергам наш високий ускочив, [140]

516] Як у важкім животі він озброєних воїнів вніс нам.

517] Ніби святий хоровод влаштувала вона і водила

518] Сповнених шалом вакханським фрігійських жінок і між ними

519] Факел тримала палаючий, ще й закликала данайців

520] З замку високого. Я тоді, зморений сном і журбою,

521] У проклятущій подружній кімнаті лежав, і глибока

522] Втома солодка мене огорнула, до смерті подібна.

523] Жінка ж славетна тоді із кімнати всю винесла зброю.

524] З-під голови вона меч витягає мій вірний і кличе

525] В дім Менелая, ворота йому відчинивши; тож, видно,

526] Мала надію, що це запорукою буде любові

527] Й що таким способом пам'ять провин її давніх зітреться.

528] Що тут казати? Вдерлись в кімнату, й потомок Еола

529] З ними, до злого під'юджує всіх він. Богове, віддайте

530] Грекам те саме, якщо для них слушно я кари благаю.

531] Та розкажи ти й мені, яка-то пригода живого

532] Аж у це місце тебе привела? Чи блукаючи морем,

533] Чи за наказом богів ти тут? Доля яка тебе гнала,

534] ЦДо в цю безсонячну й тужну зайшов ти оселю немилу?»

535] Так розмовляли вони, а Аврора в квадризі рожевій

536] Вже до середини неба дійшла у мандрівці надхмарній.

537] й так ось були б і призначений час весь вони змарнували,

538] Але супутниця коротко їм нагадала, Сівілла:

539] «Ніч западає, Енею, ми ж час у журбі тут гайнуєм.

540] Ось оте місце, де шлях цей на дві поділився дороги:

541] Та, що праворуч, веде аж до мурів великого Діта,

542] Це до Елісія путь нам; а та, що ліворуч, карає

543] й до нечестивого Тартару грішників тіні провадить».

544] Ти же на це Деїфоб: «Не гнівайся, жрице велика,

545] Я вже іду, число я поповню і в темінь вернуся.

546] Йди ж, наша гордосте, доля нехай тобі кращою буде».

547] Тільки сказав і на слові оцім повернув свої кроки.

548] Тут озирнувся Еней і неждано під скелею зліва

549] Бачить велику твердиню, аж тричі обведену муром.

550] Вколо її обпливає вогненна ріка бистрорвуча,

551] Полум'ям бухає й хвилями котить гримуче каміння,—

552] Це Флегетон тартарійський. Там спереду брама велика,

553] З чистої сталі стовпи,— ні людська їх не зрушить війною,

554] Ні небожителів сила,— й залізна здіймається вежа.

555] Там Тізіфона сидить, підійнявши кривавії шати,

556] Цілими днями й ночами без сну вхід до вежі сторожить.

557] Звідти весь час долітають і зойки, і немилосердний

558] Свист батогів, і залізних кайданів волочених брязкіт. [141]

559] З страхом Еней зупинився і слухає шум той і скрегіт.

560] «Що за злочинці там, діво святая, скажи, які кари

561] Там завдають їм? Чому такі зойки сюди долітають?»

562] В відповідь мовить пророчиця: «Тевкрів вождю велеславний!

563] Стати не може з безвинних ніхто на тім клятім порозі.

564] Та як Аверну гаї Геката мені доручала,

565] То й розказала про кари божисті, провівши усюди.

566] Кноському тут Радамантові влада належить жорстока,

567] Чує він винних лукавство, й катує, і силує визнать,

568] Хто согрішив на цім світі у марній надії, що скриє

569] Все і покуту за гріх відкладав аж до пізньої смерті.

570] От з батогом у руках підступає до них Тізіфона,

571] Месниця, й б є, а в лівиці жахливі тримає гадюки,

572] Й в очі стромляє, й скликає громади посестер жорстоких.

573] Щойно зловісні тоді заскрегочуть завіси й прокляті

574] Брами відчиняться,— бачиш, яка там у сінях сторожа,

575] Що за потвора дверей стереже. Усередині є там

576] Гідра велика, і тим ще страшніша, що чорних у неї

577] Аж п'ятдесят є пащек. А далі сам Тартар два рази

578] Вглиб простягається й стільки ж у пітьму сягає, наскільки

579] Видно у небі високий Олімп, у ефір оповитий.

580] Тут покоління землі стародавнє, плем я титанів,

581] Скинене громом, воно аж на самому дні пробуває.

582] Бачила там величезні тіла я близнят Алоедів,

583] Що забажали руками підважити небо велике

584] Й навіть Юпітера дерзко наважились з царства прогнати.

585] Бачила я й Сальмонея, що, відданий мукам жорстоким,

586] Взявсь удавать він Юпітера блискавки з громом Олімпу,

587] Й гнавсь четвернею по грецькій країні, й махав смолоскипом;

588] їхав з тріумфом в столицю Еліди, і божої честі

589] Він зажадав, божевільний. А пломінь небесний і хмари,

590] Що їх нічим не підміниш, він міддю хотів удавати

591] Й тупотом кінських копит. Але батько, могутній володар,

592] Громом ударив із хмари густої. Та не головня це

593] І не палаюча тріска соснова! І вниз головою

594] Кинув він ним в круговерті великій. А щоб ти не думав,

595] Ніби я Тітія там, землі всеродючої сина,

596] Пе зустрічала, то знай — він дев ять ланів там займає,

597] А невмирущу печінку у нього закровленим дзьобом

598] Рве величезний коршак, жере м'ясо, яке відростає

599] Знов для нових катувань. Під грудьми він у нього гніздиться

600] І відростаючим жилам повік не дає супокою.

601] Слід і лапітів згадать — Іксіона або Пірітоя,—

602] Чорна над ними скала, що ось-ось упаде, й ще, здається, [142]

603] Мить — і зірветься. А тут миготять золотії підніжки

604] Попід величними ложами й царські розкішні бенкети

605] Перед самими очима. Та з фурій найбільша тут сіла

606] Поруч і не дозволяє руками стола доторкнутись,

607] Скаче, і факелом тиче у вічі, й кричить на все горло.

608] Тут були ті, які, живши, братів ненавиділи, били

609] Рідних батьків а чи нищили свого клієнта обманом.

610] Ті, що знайшовши скарби, їх для себе тримали, а рідним

611] Не відступали нічого (таких тут громада найбільша);

612] І в перелюбстві убиті, й хто в військо пішов нечестиве,

613] Й хто не боявсь владарів своїх зрадить. Ті кари своєї

614] Ждуть під замком. І не дуже допитуй, якої чекають

615] Кари і долі якої зазнали. Одні величезні

616] Скелі там котять, а інші розтягнені висять на шпицях

617] Кола. Сидить і сидітиме вічно Тесей бідолашний,

618] І найнещасніший Флегій серед непроглядної пітьми

619] Всіх умовляє навколо і голосно всіх закликає:

620] «Вчіться на прикладах правди й не важтесь богам не вклонятись».

621] Той батьківщину запродав свою, їй поставив тирана,

622] Куплений грішми, він ті встановляв, а ті зносив закони;

623] Інший — ложе дочки осквернив забороненим шлюбом.

624] Всі на жахливі зважались гріхи й успівали у звазі.

625] Навіть якби цілих сто язиків і сто уст було в мене,

626] Й голос залізний, то все ж не могла б я й тоді полічити,

627] Злочинів різноманітних і кар усі види назвати».

628] Тільки лиш Фебова жриця предвічна слова ці сказала,

629] Квапить в дорогу: «Ану ж бо кінчаймо початеє діло;

630] Ну ж поспішімо, я бачу вже мури, у кузнях циклопів

631] Ковані, й в арці, що прямо навпроти, уміщену браму,

632] Ту, що велять біля неї нам приписи скласти дарунки».

633] Мовила так, і поряд пішли вони шляхом тінистим,

634] І до середини шляху дійшли, і до брами підходять.

635] Входить у неї Еней і скроплює тіло водою

636] Свіжою й гілку свою на одвірку, навпроти, чіпляє.

637] Щойно це все довершивши і склавши дарунок богині,

638] Входять у радості край, на зелені, розкішні поляни

639] Благословенних гаїв, де оселі щасливих. Ясніше

640] Світло тут сяйвом багряним поля обливає, своє тут

641] Сонце і зорі свої. Тут одні на траві на зеленій

642] Сили вправляють свої і стають до змагань на пісочку

643] Жовтому й борються там, а інші на площі виводять

644] Танці й співають пісень, і жрець поміж ними фракійський [143]

645] В довгій киреї на струнах дзвінкучих музичного такту

646] Сім різних тонів виводить; то пальцями в них ударяє,

647] То знов із кості слонової плектром. Тут рід старовинний

648] Тевкра, нащадки його прехороші та дужі герої,

649] Ті, що за кращих часів на світ народились,— був Іл тут,

650] Був Ассарак, і Дардан був, славетної Трої засновник.

651] А віддаля з колісниць дивувався Еней та з озброєнь,

652] Що без героїв лишались. Стояли повтикані в землю

653] Ратища, паслися всюди по полю розпряжені коні.

654] Як за життя була пристрасть у них до возів і до зброї,

655] Й коні блискучі плекати любили, то й так після смерті

656] Пристрасть їх ця не покинула. Інших він бачить, як любо

657] В коло на квітах лягли, й бенкетують собі, і співають

658] Весело гімн перемоги в лавровому гаї пахучім,

659] Звідки пливе через хащі лісів Ерідан многоводий.

660] Тут були ті, які ранами вкрились за рідну країну,

661] Й ті, що жерцями життя своє все провели непорочно,

662] І віщуни благочесні, віщаннями Феба достойні,

663] Ті, що красою мистецтв прикрашали життя всього людства,

664] Ті, які слід за собою лишили, комусь прислужившись,

665] Голови кожному з них увінчали стрічки сніжно-білі.

666] Тих, що кругом обступили її, запитала Сівілла,

667] Передусім же Мусея (його там гуртом величезним

668] Всі оточили, плечима ж своїми він всіх перевищив):

669] «Душі щасливі і ти, найславніший віщуне! Скажіть нам,

670] Де, у якій стороні тут Анхіс пробуває, в якому

671] Місці? Бо ми задля нього прийшли, перепливши великі

672] Ріки Еребу?» Герой їм на це відповів коротенько:

673] «В нас тут немає домівок, в борах живемо ми тінистих,

674] На моріжках прибережних, омиваних струменем чистим.

675] Ви ж, якщо серцеві вашому це припаде до вподоби,

676] Цей лиш горбок перейдіть,— сам стежину легку покажу я».

677] Мовив, і йде попереду, й показує з пагір розкішне

678] їм оболоння. Й самі вже спустились вони з верховини.

679] Батько Анхіс на зеленій долині далекій тим часом

680] Переглядав усі замкнені душі, що мали на цей світ

681] Зараз виходити, саме своїх перевірив він пильно;

682] І переглянув потомків усіх дорогі покоління,

683] Долю і щастя мужів, їх звичаї й рук їх діяння.

684] Тільки побачив Енея, що йшов по леваді назустріч,

685] Зразу ж до нього простяг свої руки обидві, і сльози

686] Раптом по лицях побігли, і з уст його вирвався голос:

687] «Врешті, прийшов ти, і шлях цей тяжкий подолала побожність,

688] Ьатьком сподівана, й бачити можу твоє я обличчя, [144]

689] Сину, і голос знайомий почути, і відповідь дати.

690] Я сподівався цього і гадав, що так буде, й хвилини

691] Я вже лічив, і турбота моя мене не обманула.

692] Скільки земель і морів ти пройшов, і тебе я вітаю,

693] Сину мій, скільки зазнав ти тяжких небезпек! Як боявсь я,

694] Щоб не було від того тобі царства Лівійського шкоди».

695] Той же на це: «Дуже часто, мій батьку, твій образ журливий

696] Передо мною ставав і прийти спонукав в цю оселю;

697] Судна на морі Тірренськім стоять. Дай же, батьку, правицю,

698] Дай, привітаймося щиро, моїх не цурайся обіймів».

699] Так голосив і обличчя слізьми умивав він рясними.

700] Тричі його намагавсь він руками за шию обняти,

701] Тричі із рук вислизала та тінь, що ловив її марно,

702] Наче легенький вітрець або сонні примари летючі.

703] Бачить тим часом Еней на самотній долині затишній

704] Гай, і гущавину лісу шумливого, й річку Летейську,

705] Що попри тихі оселі тече. А кругом понад нею

706] Тьми незліченні племен і народів літали. Неначе

707] Літом погідним на луках, як бджоли на квітах барвистих

708] Сядуть на мить і знову довкола лілей сніжно-білих

709] Роєм літають,— так навкруги гомоніло все поле.

710] Глянув Еней, і здригнувся, й причини цього він питає,

711] Не розуміючи, що за річки в далині протікають,

712] Що це за люди над тими річками юрбою зійшлися.

713] Батько Анхіс на це каже: «Це душі, яким присудила

714] Доля утілитись ще раз, вони із Летейської річки

715] Воду безжурності п'ють, і в ній забуття довговічне.

716] їх ось тобі показати і з ними тебе ознайомить

717] Я вже віддавна бажав, і вичислить рідних потомків,

718] Щоб ти зі мною ще дужче радів, що в Італію трапив».

719] «Батьку, чи ж можна подумать, щоб звідси виходили душі

720] Знову на цей світ і ще раз до тіл обважнілих вертались?

721] Звідки в сердешних взялася жахлива та світу жадоба?»

722] «Певно, що все я скажу й не лишу в тебе сумнівів, сину».

723] Слово Анхіс переймає і все викладає по черзі:

724] «Перше, що небо, і землю, і водні простори, і світлу

725] Місячну кулю, й титанську зорю у нутрі оживляє —

726] Дух, а розум проймає всі того громаддя частини,

727] Рух і життя їм даєі сполучившись з тим тілом великим.

728] Звідси й рід людський пішов, і тваринний, і птахи небесні,

729] Й моря потвори, що їх виводить глибінь мармурова.

730] Сила життя в них огненна, і первопочин їх небесний,

731] Зародків тих, якщо тільки на них не тяжіє шкідливе [145]

732] Тіло й частини землі не притуплять і смертні суглоби.

733] Тим-то і страх є у них, і терпіння, й бажання, і радість,

734] Не забувають і неба, зачинені в темній в'язниці.

735] Навіть, як гряне остання година й життя їх покине,

736] Ще і тоді їх, сердешних, не лишать всі хиби, не вийдуть

737] Зовсім всі слабості тіла; бо наскрізь просякнути мусить

738] Способом дивним все те, що так довго було у сполуці.

739] Отже, беруть їх на муки, і там вони давні провини

740] Відпокутовують. Ті на невгавному вітрі розп'яті,

741] Іншим же — злочинів плями під струменем бистрим змивають

742] Чи випікають вогнем. По смерті тут кару належну

743] Кожен відбуде. Тоді на простори Елісія шлють нас;

744] І не багато нас тут пробуває на радісних нивах;

745] Доки аж довгий наш день, коли круг свій віки вже обійдуть,

746] Плям не очистить, що в нас повростали, й не лишиться чистий

747] Дух з нас, ефірний, вогонь із небесного первня. А душі

748] Тих, що над тисячу років так колесо долі котили,

749] Бог викликає над річку Летейську в великій громаді,

750] З тою, природно, метою, щоби, про минуле забувши,

751] Знов захотіли заглянуть у цей світ, у тіло вернутись».

752] Так промовляє Анхіс, і разом і сина, й Сівіллу

753] Тут же до гурту запрошує він, у юрму гомінливу,

754] І на узгір'я виходить, щоб звідти пильніше оглянуть

755] Всіх було можна у довгій черзі і з лиця їх пізнати.

756] «Ну, а тепер розповім я тобі про дардан покоління,

757] Що то за слава чекає його і які це потомки

758] Із італійського племені, з душ тих преславних, що з нашим

759] Іменем прийдуть на світ; я розкрию тобі твою долю.

760] Бач, он юнак той, що сперся на спис не окутий,— до світла

761] Ближче він став випадково,— із темряви перший на світ цей

762] Вийде він, із італійською кров'ю змішавшись,— це буде

763] Сільвій, альбанське ім'я, твій останній потомок, якого

764] В лісі тобі, вже старому, Лавінія-жінка породить.

765] Стане царем він колись і наступних царів буде предком,

766] Звідси і над Альба-Лонгою рід наш держатиме владу.

767] Гой за ним другий це — Прока, троянського племені слава, .

768] И Капій, за ним Нумітор, і той, що ім'я тобі верне,

769] Сільвій Еней, як побожністю, так і воєнним завзяттям

770] Славний, якщо керувать коли-небудь він Альбою стане.

771] Що це за молодь! Поглянь, скільки сили вона виявляє!

772] Кожному скроні вінчає дубовий вінок громадянський.[146]

773] Ці, бач, Номент побудують, і Габії, й місто Фідену,

774] Ті Коллатінську твердиню й Помеції в горах поставлять;

775] Кріпость Інуя, і Болу, і Кору — колись оці назви

776] Славними будуть, а нині ці землі не мають імення.

777] Дідові до товариства ще Ромул, син Марса, увійде,

778] Мати Ілія його з ассаракської крові породить.

779] Бачиш ті китиці дві, що шолом прикрашають у нього?

780] Батько, як бога, його у свої вже відзнаки вбирає.

781] З благословення йо^о розростеться, мій сину, славетний

782] Рим, що зрівняє свої володіння і дух свій з Олімпом.

783] Муром сім замків він злучить в'єдино, потомством героїв

784] Благословенний, як Берекінтія-мати — богиня,

785] Що у короні із веж крізь фрігійські міста свої їде,

786] Рада нащадкам богів, сто-бо внуків у неї в обіймах,

787] Всі вони справжні боги і усі проживають на небі.

788] Але поглянь-но очима сюди обома і на плем'я

789] Римлян своїх подивися: Цезар і рід весь Юлійський,

790] З'явиться тут він колись попід віссю великого неба.

791] Це той герой, про. якого чував ти оракулів стільки,

792] Цезар то Август, син божества; золотую епоху

793] В Лації наново він установить, на землях, що перше

794] Царством Сатурна були, і до гарамантів та індів

795] Владу поширить,— земля та за межами наших сузір'їв,

796] Поза шляхами щорічними сонця. Атлант небоносний

797] Зорями вквітчану вісь там на плечах своїх обертає.

798] Перед приходом його'і тепер уже й царства каспійські,

799] Пройняті жахом віщань божественних, тремтять безустанно,

800] І меотійська земля. Скаламутились в страхові й гирла

801] Семираменного Ніла. І навіть Алкеїв нащадок

802] Стільки країв не сходив, хоч прострелив він міднокопитну

803] Ланю і хоч втихомирив гаї Еріманту та луком

804] Лерну злякав, навіть Лібер, що тиграми їде з високих

805] Ніси верхів'їв в своїй перемозі, тримаючи віжки

806] Із винограду. Чи доблестю збільшувать сили не будем,

807] Чи, може, стримає страх нас у землю авзонську вступити?

808] Хто ж це там далі в оливнім вінку, що святу несе утвар?

809] Я пізнаю по волоссю і по бороді сивуватій

810] Рима владику, що місто новітнє законами скріпить,

811] Присланий буде він з Кур невеликих, з убогого краю,

812] Владу велику обнять. Володітиме Тулл після нього.

813] Він в батьківщині порушить дозвілля, покличе до зброї [147]

814] Знову мужів, що засиділись дуже, й полки він розбудить,

815] Що від звитяг вже одвикли. За ним он іде надто гордий

816] Анк, що уже й відтепер він на ласку юрби дуже ласий.

817] Може, побачити хочеш тарквінських царів або душу

818] Гордого месника Брута й повернені влади знамена?

819] Консула владу і грізні сокири він перший одержить,

820] Знищить синів в обороні свободи прекрасної батько,

821] Тільки-но схочуть війну поновить. О, нещасний, хоч вчинок

822] Той і звеличать потомки! Тож більша любов до вітчизни

823] Й слави бажання безмежне. Поглянь ще на Деціїв, Друсів,

824] Ще й на Торквата поглянь, що погрожує вістрям сокири,

825] І на Камілла, який відвоює утрачені стяги.

826] Далі, чи бачиш, он там дві душі, що в однаковій сяють

827] Зброї, у згоді тепер, поки ніч їх іще сповиває?

828] Гей, які війни вони заведуть між собою, як вийдуть

829] В світло життя, які полчища кинуть у битви криваві!

830] Зійде-бо тесть із альпійських валів, із укріплень Монека,

831] й зять його стане навпроти, оточений силами Сходу.

832] Діти, ох діти, своєї душі ви до воєн подібних

833] Не призвичаюйте, й серцю вітчизни таких ви ударів

834] Не завдавайте. Ти перший, що рід свій з Олімпу виводиш,

835] Зброю відкинь, ох крове моя!

836] На Капітолія верх поведе переможець Корінфа

837] Повіз в тріумфі, прославившись тим, що здолав він ахейців.

838] Той же Мікени твої, Агамемноне, й Аргос зруйнує

839] І Еакіда здолає з могутнього роду Ахілла

840] З помсти за предків троянських і храму Мінерви безчестя.

841] Хто б ото змовчав про тебе, великий Катоне, чи Коссе,

842] Хто про рід Гракха, або Сціпіонів, два громи воєнні,

843] Лівії згубу, не скаже? Фабріція хто не згадає,

844] Що вдовольнявся малим? Чи про тебе, Серране, що ниву

845] Сам засівав ти? Гей, Фабії, я вже втомився, облиште!

846] Максіме, це ти один нас колись зволіканням врятуєш!

847] Інші зуміють ніжніші істоти із міді кувати;

848] Вірю, що з мармуру навіть добудуть живії обличчя;

849] Кращі промовці з них будуть в судах; вони неба кружіння

850] Циркулем визначать, скажуть, ясним коли сходити зорям.

851] Запам ятай, римлянине! Ти владно вестимеш народи.

852] Будуть мистецтва твої встановляти умови для миру,

853] Милувать, хто підкоривсь, і мечем підкорять гордовитих». [148]

854] Мовив так батько Анхіс і здивованим це ще докинув:

855] «Глянь, як ступає Марцелл, він прославивсь, здобувши багату

856] Здобич, і як переможець мужів перевищує всіх він.

857] Цей колись римську могутність, ударами сильними биту,

858] Скріпить, як вершник розгромить пунійців і галлів бунтарських,

859] Третю вже зброю, Квірінові батьку здобуту, повісить».

860] Та перебив тут Еней, бо побачив, як разом із ними

861] Йшов молодець величавий на вигляд, у зброї блискучій,

862] Та з невеселим обличчям, і очі додолу поникли.

863] «Хто ж це, мій батьку, он той, що іде в товаристві героя?

864] Син це чи, може, один із великої внуків громади?

865] Що то за натовп мужів коло нього, який в нього вигляд?

866] Чорна-бо ніч оточує голову тінню сумною».

867] Батько Анхіс на це каже, сльозами залившись рясними:

868] «Сину, про смуток тяжкий своїх рідних мене не запитуй.

869] Світові виявить доля його, але довго пробути

870] Все ж не дозволить. Занадто-бо сильним, богове, здалось би

871] Плем'я вам римське, якби йому справді цей дар залишився.

872] Скільки ще стогону наших мужів до великого міста

873] Марсове поле пошле! Тіберіне, який ти побачиш

874] Похорон, як повз насипану свіжу могилу пливтимеш.

875] Ані один молодець із ілійського роду не збудить

876] Стільки надії у предків, ні Ромула землі ніколи

877] Повеличатись не зможуть таким своїм плодом великим.

878] Гей, що за доблесть, і вірність прадавня, й правиця у битвах

879] Непереможна! Ніхто з ним безкарно не стрінувся в січі,

880] Чи коли пішим на ворога йшов він, чи як вороному

881] Спінені боки острогами різав. Юначе сердешний,

882] Ох, коли б якось ти міг жорстоку судьбу подолати!

883] Ти колись будеш Марцелл. Повні пригорщі лілій подайте,

884] Квіти багряні розсиплю й принаймні такими дарами

885] Внукову душу вшаную й здійсню незначну цю повинність».

886] Так вони там по цілому краю, широких роздолах,

887] Ходять у чистім повітрі усюди і все оглядають.

888] А як Анхіс по усіх вже усюдах обвів свого сина

889] І розпалив йому в серці бажання майбутньої слави,

890] Знов тоді згадує мужеві війни, що має^вести їх;

891] Про лаврентійські племена й про місто Латина повчає,

892] Вчить, як уникнуть пригод, та указує, як з них виходить.

893] Двоє воріт мають марева сонні: одні роговії —

894] Тіні, як кажуть, крізь них легенько проходять правдиві;

895] Другі виблискують білою кістю слоновою, ними [149]

896] Мани на світ посилають обманні лиш сонні видіння.

897] Так там повчає Анхіс свого сина, а з ним і Сівіллу

898] І через браму з слонової кості на світ випускає.

899] Той повертає до суден і друзів своїх там знаходить.

900] І понад берегом просто у пристань Каєту прямує.

901] Мечуть з носів якорі вони, ставши під берег кормами.

Додати в закладки

  
Переклад Translate